XXXVIII. РОЗДІЛ

ПРОКЛЯТТЯ ДОЛІ

Фаталізм у родині Барановських. — Один син — самовбивник, другий — зрадник, третього — вбили. — Комунікат ПУН з 11 травня 1943. — Безвинна смерть д-ра Ярослава Барановського. — Її причини. — Що писав про те д-р Лев Ребет? — Ствердив фальсифікацію документів проти Ярослава Барановського. — Остання жертва — батько родини. — Жахливі тортури і смерть у бункері "служби безпеки". — Свідчення сотн. Дмитра Герчанівського. — Інформації кооператора і політв'язня Дмитра Вирсти. — Замкнулося коло долі.

Записано було на зорях, що замало було родині Барановських утратити одного сина.

Першою жертвою долі впав один з синів, що з невідомих причин сам наклав на себе руку в дуже дивний спосіб.273

Другий син, Роман, згинув моральною смертю ще перед тим, заки зійшов у могилу в тюрмі від сухіт.

Третього звела зо світу братовбивча куля. Дня 11 травня 1943 року Провід Українських Націоналістів проголосив такий

КОМУНІКАТ

"Дня 11 травня 1943 року, около першої години пополудні, впав на стійці Борця-Революціонера на бруку міста Львова, недалеко площі св. Юра, колишній член Української Військової Організації, піонер Українського Націоналістичного Руху на Західньо-Українських землях і на еміґрації, Генеральний Секретар та член Проводу Українських Націоналістів у роках 1935-1940, один з найближчих співпрацівників сл. п. Полковника Євгена Коновальця, довголітній політичний в'язень, відзначений срібною відзнакою Українського Політичного В'язня, довголітній дійсний, потім почесний Президент Центрального Союзу Українського Студентства, доктор прав і суспільних наук Ярослав Барановський на 37 році свого життя, замордований з-заду з руки скритовбивника револьверовою кулею в голову.

В розгарі праці, напередодні великих світових рішень понесла Організація Українських Націоналістів та Український Нарід тяжку і незаступиму втрату. З наших рядів вирвано підло і підступно людину твердого характеру, великих духових і моральних вартостей, бойовика-революціонера, талановитого організатора, непересічного державного діяча і глибокий аналітичний розум. Вбито зразкового націоналіста, що своєю двадцятилітньою працею поклав у Визвольній Боротьбі великі і тривкі заслуги.

Розкладові сили нашого життя скерували саме на нього, як остою організаційного порядку й дисципліни, свої атаки проти організації. Не хотячи своєю особою ускладнювати ситуацію, Ярослав Барановський уступає зо своїх організаційних постів, але не кидає працювати індивідуально для Визвольної Справи, хоч як чорно відплачувалася Йому людська злоба за Його повне трудів, героїчне і плідне життя.

Вбивник вийшов з того самого гурту, що мав вже на сумлінні десятки підступно помордованих членів ОУН, а між ними сл. п. Омеляна Сеника-Грибівського й інж. Миколу Сціборського. Керманичі диверсії проти ОУН знову дали доказ відсутности в них усякої національної етики, політичного глузду та виявили перед усією українською громадськістю, що виконують ту саму роботу, яку на знищення Української Нації ведуть її вороги. Все здорове в нашій суспільності відсепарується від цієї роботи і ганьбою затаврує новий злочин.

Трагічна смерть Ярослава Барановського ще більше зміцнює нас у переконанні про правильність нашого шляху. Його кров ще більше сцементує ОУН та Український Нарід у боротьбі за здобуття Самостійної Соборної Української Держави, а нашого походу не спинять ніякі ворожі стріли в наші ряди.

Слава Україні!

Провід Українських Націоналістів
Постій, 11 травня 1943 року

Д-р Ярослав Барановський був цілком іншої вдачі від свого брата Романа. Працьовитий та обов'язковий, з аналітичним розумом та холоднокровною витривалістю, хоч і прибило його — самозрозуміло — донощицтво і провокаторська робота його брата, та він не подався під тим ударем і далі ревно та добре працював ув Організації Українських Націоналістів. При тому не марнував часу, покінчив університетські студії в Празі і здобув докторський диплом. Одночасно також був активний у студентському житті і відгравав там довший час провідну ролю. Своєю меткістю та проворністю віддав чималі послуги Проводові Українських Націоналістів, швидко став його членом, наймолодшим віком, і навіть Секретарем Проводу Українських Націоналістів.

Стягнув на себе ненависть пізнішої опозиції в ОУН своїми суворими вимогами і занадто формалістичною, позбавленою товариського тепла поведінкою. До того дійшли ще деякі непорозуміння в чисто особистій площині між ним і Степаном Бандерою. Його звинувачено у зв'язках з польською поліцією і широко це використано в демагогічній пропаґанді проти Проводу Українських Націоналістів у 1939-1941 роках, коли стався розлам в ОУН. Саме назвище "Барановський" зразу ж нагадувало його брата Романа, а до того ще в широких масах організованих низів не дуже здавали собі справу чи це був Роман чи Ярослав, зате всі знали і пам'ятали, що був це Барановський. Проти нього пущено в рух фальшиві документи, ніби знайдені в архівах польської адміністраційної влади в Самборі після того, як місто зайняли німці.

Хоч про ті речі широко говорено в моїй праці "Розбрат", не хотів би я покликуватися на неї, зате навести, що думав і писав про те один з найвизначніших представників тодішньої опозиції, колишній Крайовий Провідник ОУН у підпіллі, а потім професор Українського Вільного Університету в Мюнхені, д-р Лев Ребет, доки не згинув з рук каґебівського аґента Богдана Сташинського.

"В середині тридцятих років виринув важкий конфлікт між організацією в Україні і проводом за кордоном, і ця проблема в різних варіянтах актуальна ще й до нинішнього часу.

Перший привід до конфлікту дало переказане Степаном Бандерою з тюрми підозріння, що хтось з закордонного штабу, найправдоподібніше Ярослав Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Бандери, повернувшися з побачення з ним, три особливо таємні деталі зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тешин, були відомі польській поліції. Через місто Тешин переходив польсько-чеський кордон і це дуже полегшувало, як тепер кордон секторів у Берліні, нелеґальний перехід з однієї держави до другої. Ці умови організація використала, як і умови, які давав Данціґ, для втримування зв'язку, і певні дрібні, але важливі таємниці цього зв'язку відомі тільки кільком членам організації, знала, як переслухання виявило, також польська поліція.274 Тому, що один з тих, які знали ті деталі, був Ярослав Барановський, підозріння впало на нього.

Хоч в атмосфері загального заламання центру організації в краю та її зв'язків легко могло постати підозріння, що хтось зрадив, або виконує ролю провокатора, проте для засади справу треба було потрактувати серйозно. Неясностей, одначе, було безліч. Вони походили не тільки з того, що дехто з провідних членів, охоплений атмосферою загального провалу, склав широкі свідчення275 перед поліцією про діяльність організації і не тільки в наслідок того, що поліція систематичним слідженням краківської групи членів ОУН,276 зайнятих між іншим зв'язком через Тешин, знала багато про їхню діяльність, але і з того, що ввесь архів ОУН, який був у Празі, чеська поліція видала ще перед замахом на Пєрацького польській владі. Зрозуміло, заарештовані члени не могли зорієнтуватися, що поліція знає з зізнань, що зо свого слідження, що зо згаданого архіву, а що в наслідок провокативної діяльности здогадного зрадника.

Треба взагалі дивуватися, що в цьому хаосі виникло так мало підозрінь. Випадок хотів, щоб єдине підозріння впало на Ярослава Барановського, брат якого, на жаль, дійсно відіграв ролю провокатора в кінцеву добу існування УВО.

Автор цих спогадів переказав зміст і причину першій особі, яку зустрів. Це була згадана Анна Чемеринська, відданість якої боротьбі була неоднократна випробувана. Справу ускладнювало те, що Анна Чемеринська була нареченою Ярослава Барановського і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському. Заперечуючи якнайрішучіше можливість зради з боку Ярослава Барановського, Анна Барановська вказала на відомі мені зрештою безпосередньо джерела недовір'я Степана Бандери до особи Ярослава Барановського, які, коли вони були, нехай і малою мірою, дійсно мотивом підозріння, показували б, до якої драматичної безодні можуть довести неопановані людські пристрасті...

Що це підозріння не було переконливе, показав зрештою факт, що в 1940 році, коли всі в'язні зустрілись і коли можна було розібратися в усіх неясностях, підозріння супроти Ярослава Барановського було доведене не арґументами з 1936 року, а таємними записками польської поліції, що ніби були знайдені в польських архівах після впадку польської держави.

Знаючи всю історію закидів проти Барановського, автор цих рядків не мав сумніву, що ці поліційні нотатки були зфабриковані оточенням Степана Бандери в ході внутрішньої боротьби, яка в 1940 році йшла на еміґрації і в наслідок якої ОУН розбилася на два відлами. Це переконання знайшло несподіване підтвердження на початку 1947 року. Недавно перед тим, з кінцем 1946 року, автор цих рядків, гостро запротестував, як Генеральний Суддя ЗЧ ОУН, перед усім тодішнім проводом ЗЧ ОУН проти того, що середовище АБН, за яке відповідав Ярослав Стецько, і редакція організаційного органу "Визвольний Шлях", що його редаґував Іван Вовчук, у своїх публікаціях представляли Степана Бандеру, як творця УПА, хоч відомо, що Степан Бандера перебував під час війни в концентраційноту таборі. Така поведінка не тільки компрометувала наш визвольний рух, але була неморальною супроти дійсних творців і командирів УПА.

У відповідь на цю критику з боку оточення Степана Бандери пішла нагінка на підписаного, мовляв, критика Степана Бандери — це розкладова робота, невідомо, в чиєму інтересі вона ведеться, хто за тим стоїть і т. д. з виразними нотками про енкаведівську провокацію. В цей час, на початку 1947 року, до автора цих спогадів зголосився один член штабу Степана Бандери з краківських часів і заявив, що коли така нагінка буде продовжуватися, тоді він публічно буде свідчити, як були спрепаровані "докази" зради Ярослава Барановського.

Цими кількома словами правди про ту сумну справу вона напевно не вияснена до кінця. Хоч Ярослав Барановський може і мав прогріхи супроти ОУН... але певно не ті, які йому закидали".277

На жаль проф. д-р Ребет не вважав за відповідне висвітлити до самого дна і раз на все ту справу, не подав, хочби і зберігаючи в тайні назвище свого інформатора — як відбувалася фабрикація фальшивих документів проти д-ра Ярослава Барановського. Можливо, що звірився він з тим своїй дружині і вона в свій час розкриє тайну для добра правди в історії ОУН.

Ненависть, що йшла по слідах д-ра Ярослава Барановського та вкінці підступно вкоротила йому життя, не заспокоїлася цим убивством. Скоро після того вилляла вона свою смертоносну їдь на ще одного з родини з родини Барановських. Цим разом упав від неї батько родини, о. Володимир Барановський, парох сіл Дорогова й Колодієва коло Галича.

Про його смерть коротко інформує сотник Дмитро Герчаківський, колишній заступник полк. Андрія Мельника в Крайовій Команді УВО у Львові. Був він управителем маєтности Крилос коло Галича, одної зо столових дібр греко-католицької митрополії у Львові, від 1935 року аж до другого приходу большевиків. У тому лісистому районі міцно загніздилася "служба безпеки".278 Згадаймо, що це там, коло Галича, пропав сл. п. Іван Мицик-Аскольд у 1941 році, коли поспішав до Львова зо своєї місії на покутське Підкарпаття.

Сотник Дмитро Герчаківський був сам свідком і мав нагоду позбирати першоджерельні інформації на місці про подвиги "служби безпеки" та й інших темних типів, що бушували під захистом довкільних лісів. Всі вони зберігаються в архівах однієї з українських наукових установ, а за його ласкавим дозволом використовуємо тут нотатку, що відноситься до смерти о. Володимира Барановського:

"...У Блюдниках убили місцевого лісничого Івана Івачишина, котрий за большевиків урятував від вивезення й арештування НКВД багато громадян, між ними й мене, та й сам ледве втік у ліс з рук міліціонерів, що прийшли його арештувати.

Пригнобленого втратою двох синів, — хоч одного з них вирікся — о. Володимира Барановського тримали в бункері в лісі під Соколом понад один тиждень (критикував підпілля, але докладна причина мені невідома), а потім застрілили його, як Ґестапо стало над бункером, який пізніше розбило ґранатою. Цей бункер показав конфідент Ґестапо, молодий Сокольський (не знаю його імени) з Сокола. А що він давав відомості теж і для підпілля — Ґестапо його розстріляло..."

Докладніше про схоплення о. Володимира Барановського, його тортури і смерть у бункері "служби безпеки", звітував кооперативний діяч у Галичі і колишній член УВО та політичний в'язень, директор Дмитро Вирста.279

"В часі німецько-большевицької війни жив я в Галичі, працював у тамошньому кооперативному союзі.

Було це в літі 1943 року. Приїхав до мене о. Коновалець, рідний брат полк. Євгена Коновальця, парох сіл Курипова, Пукасовець і Острова. Від нього довідався я, що минулої ночі Ґестапо зробило ревізію в о. Володимира Барановського, потім його арештовано й кудись повезено.

Стало це великою сенсацією в районі Галича, завіщо ж бо арештувати Богу духа винного старенького священика, що нікому не чинив лиха і тихо доживав віку на своїй парохії?

Почалися заходи, запити й інтервенції, на місці в Галичі і потім у Станиславові. Ґестапо з початку мало на те звертало уваги, заперечувало, начебто з його доручення арештовано о. Барановського, але коли показалося, що це таки правда, дійсно люди в одностроях німецьких прийшли серед ночі і забрали з собою священика — зацікавився тим станиславівський відділ Ґестапо.

Як там велося слідство, того не знаю, мусіло послугуватися своїми конфідентами. Допитувано побережників з довкільних лісів і хтось з них запримітив стежку в лісі, що вела до бункера, а кілька днів пізніше Ґестапо вже було на сліді. Говорено, що мав це донести Поясик з Гробиськ, присілку села Залуква під Галичем, — його хресного імени не знаю.

Тим часом вийшло на яву, що коли о. Барановський вернувся зо Львова, куди їздив на похорон улюбленого свого сина, д-ра Ярослава, був тяжко прибитий горем, мав нарікати на підпілля і навіть публічно з проповідниці в церкві висловився, що "ті бандити бандерівці вбили мого сина". Донесено це до "Служби Безпеки", що досить була сильна в тому районі, і це вона з помсти пірвала о. Барановського, перебравшися в уніформи німецької поліції. Такі вістки привіз о. Коновалець.

Тривало це може яких два тижні. А в серпні приїхало около десять вантажних авт, повних німецької поліції, промчалися через Галич і скрізь по дорозі забирали побережників. Поїхали в напрямі на Блюдники.

Прибувши під ліс, де було знайдено бункер, оточили його звідусіль, але самі туди не йшли висунули побережників. У бункері було кілька есбістів,280 здається три чи чотири, точно того не знаю. Коли побачили, що все пропало і нема виходу, — вбили о. Барановського, потім два з них самі застрілилися, а одного чи двох зловили поліцисти живими, зв'язали й кинули на авто та вкрили брезентом. О. Барановський, змордований і побитий, був тільки в сорочці і підштанцях. Усі були ще теплі.

Поліційна каравана рушила назад до Станиславова через Галич. Знову зупинилися, на ринку в Галичі, коло ресторану, що його власником був Богдан Лепкий. Мав він, як казали, походити з села Синевідсько Вижнє, і перебував у Галичі ще з-перед вибуху польсько-німецької війни. По приході большевиків утік на захід, а після їх відступу знову вернувся і провадив ресторан. Жив у дуже добрих стосунках з Ґестапо, уважався за його співробітника. Погрожував він немилим собі людям, лякалися його через те, а ще тим більше, що, як казали, мав він теж якесь відношення до "Служби Безпеки". На превелике диво всього Галича, поліція, вискочивши з авт, умлівіч обставила ресторан, вдерлася до середини з крісами і ґранатами в руках, усім казала піднести руки вгору. Першого вхопили Лепкого, зв'язали чи скували руки та поклали в авто. Забрали теж чимало інших, між ними секретаря відділу староства в Галичі, Василя Лисака з Залукви. Їх у Станиславові допитували і потім випустили. Дісталося теж німцеві, "беціркксляндвіртові"281 Мюкке (Мücke).

Були здогади, що один зо схоплених у бункері "сипнув" Лепкого та й інших, бо відбулося тоді багато арештувань в околиці та в сусідніх повітах".

Смертю о. Володимира Барановського замкнулося фатальне коло, що почалося лиховісною роботою Романа Барановського.

У хвилині, коли пишуться ці рядки, живуть ще деякі сучасники, самовидці та учасники тих подій. Та це вже дуже далекі для нас речі і цілком перейшли до історії. Супроти тих бурунів, що перекотилися над українським народом та його землею за останнього пів століття, може бліді вони й маленькі. А польський поліційний лакуза Роман Барановський стоїть карликом поряд з біснуватими зрадниками, що непритомні з ненависти до свого народу шаліли в розбійницьких плянах московських большевиків. Та й сама боротьба з окупаційним польським режимом, що прогнив, ще заки міг стати добре на ноги, не може встояти на тій самій площині порівняння в умовах лютої дійсности московських вовкулак...

Проте, хвилювала вона й до живого проймала українську суспільність у свій час. Не залишилася теж самою тільки історією, кинула живе сім'я і пустила паростки, що перетривали і вогонь війни і холод сибірської тайґи.

 

------------------------------------------------------------------------

[273] "Дух, що тіло рве до бою...", стор. 77.

[274] Цим переходом користувалися націоналістичні й комуністичні підпільники, від коли тільки заіснувала Польща. Ходив і я тудою. Знав його теж Роман Барановський і напевно розкрив те перед поліцією. Чудово знала про те і польська поліція. Нічого тут не було й не могло бути таємного. Зручність у користуванні тим перехідним пунктом полягала на тому, що мостом у Тещині переходили в обидва боки тисячі людей денно і поліція мусіла б — особливо в годинах, коли робітники йшли до праці або верталися з неї — перевірювати кожного, за вийнятком хіба дуже добре собі особисто знаних осіб, щоб стримати зв'язковий рух. Майже фізично це було неможливе, не кажучи вже про те, що стягнуло б протести і чеської влади та й деяких польських урядових чинників, бо робітники спізнялися б до праці в фабриках. Ніяких деталів щодо самого переходу не було потрібно. Інша справа — ночівля, або тимчасове збереження матеріялів перед транспортом до Кракова, — та про те далі. Вже за моїх часів мусіли ми влаштувати переходи так, щоб не спинятися на ніч. Містечко невелике, кожен чужий поза годинами руху, коли туди напливали робітники з підміських околиць і з оподалічних містечок, зараз мусів би впасти в око поліції.

[275] Д-р Лев Ребет чесно й одверто заторкнув тут справу, що ввесь час після варшавського процесу соромливо промовчувалася. Деякі члени тодішнього Крайового Проводу, а в першу чергу його Організаційний Референт Малюца (здається Іван на ім'я, не хотів би образити іншого, бо були й інші Малюци) "всипав" усе, що знав, і навіть публічно каявся за свою роботу. В таких умовинах на всі боки шукалося жертвенного козла, на кого б хоч частинно звертати увагу і тим самим відвернути її від себе. А що Ярослава Барановського не любили, зокрема мав з ним якісь рахунки Степан Бандера, що був він активний і знав найбільше речей, а надівсе, що називався не Березовський, чи Бережанський, тільки Барановський — підозріння звернено на нього.

[276] Про те, м. і. згадує колишній прокурор у варшавському процесі Степана Бандери й товаришів, пишучи:

"...Значно ретельніша була роля Слідчого Уряду в Кракові та його начальника, комісара Білєвіча. Зокрема дуже вимовні були висліди обсервації, що велася вже від зими на залізничій лінії Тешин-Краків-Львів. Зміст баґажу, що його перевозили обидва обвинувачені (Карпинець і Климишин), скоро був відомий поліції, перевірювано це довірочно в залі для схову баґажу на двірці. ...Напроти мешкання Карпинця поліція встановила сталий обсерваційний пост. З тією метою найняла по противній стороні Ринку Дембніцкого ч. 13 (там мешкав Карпинець) кімнату і там через далековид поліцисти на зміну обсервували входову браму, а інші ходили слідом крок-за-кроком за Карпинцем і Климишином".

(Władysław Zeleński: Zabójstwo ministra Pierackiego. - Instytut Literacki, Paryż 1973, Biblioteka Kultury, tom 233.)

[277] Лев Ребет: Світла і тіні ОУН, видання "Українського Самостійника" Мюнхен, 1964, стор. 74-76.

[278] В мемуаристиці та публіцистиці повоєнних років прийнялося називати відповідальними за всі ті речі "бандерівців". Не вільний був від того теж і автор цієї книжки. Показується, що така генералізація і неслушна і не зовсім відповідає правді. Було і є багато членів бандерівської організації, що не погоджувалися з братовбивчим терором, а хоч і не осуджували його явно — що можна зрозуміти — але протестували проти нього та боролися з ним на внутрішньому своєму форумі. В сам день смертельного захворіння полк. Андрія Мельника довідався автор від нього, що один з визначних членів бандерівського центрального проводу в Кракові тайком прийшов до нього й попереджував про постанову вбити сл. п. Омеляна Сеника-Грибівського та просив остерегти його, щоб мався на обережності. Після того, як у 50-тих роках поділилася бандерівська організація, а ще більше після смерти самого Степана Бандери, щораз більше маємо на те доказів. Один з колишніх членів тієї організації забирав про те слово на сторінках "Нового Шляху" в Вінніпеґу десь у 1954 або 1955 році. Другий, що мабуть ще й досі вважається членом, склав протокольну розповідь, підперту документацією, перед автором, до якого мав довір'я, як до історика націоналістичного руху. Автор мусів зобов'язатися словом, що ті речі тільки для історії, а не для публікації і тому передав тих кількадесят сторінок розповіді на збереження до історичного архіву. Тільки одне, кровожадне крило засліплених фанатиків перло до безоглядного й на велику скалю братовбивства. Більшість їх гуртувалася довкола "служби безпеки", тому вважаємо, що справедливо і правильно буде вживати назви не "бандерівці", тільки "служба безпеки" в справах, зв'язаних з внутрішнім українським терором 1941-1946 років.

[279] Учасник процесу Богдана Кравцева й товаришів у жовтні-листопаді 1931 року за напад на поштовий амбулянс під Бібркою, засуджений на три роки тюрми.

[280] Есбісти або есбеки — так називали членів Служби Безпеки.

[281] Начальник уряду для сільсько-господарських справ.