XXXVII. РОЗДІЛ

КІНЕЦЬ РОМАНА БАРАНОВСЬКОГО

Пропав для світа Барановський, лишився символ моральної погані. — Вивіз до тюрми Святого Хреста. — Терпіння його матері. — Відвідини паніматки Барановської в моєї матері. — Прохання довідатися про долю й адресу сина. — Розповідь редактора Василя Качмара. — Про Барановського знав від Степана Гинилевича в Перемишлі, що виплачував Барановському підмогу з фонду "наглих потреб". — Засуд у процесі і приїзд до в'язниці Святого Хреста. — Кварантанна на одиночці. — Напис Барановського на смітярці. — Серед засуджених шпигунів у камері також Барановський. — Тримався окремо, похмурий, ніколи не виходив на прохід. — Спроби Барановського почати розмову. — Пригнічений і хворий, смоктав цукор та оглядав знімок дружини з дочкою. — Осторога "коменданта камери" Коха. — Через біль голови — сам-на-сам з Барановським. — Барановський нав'язується з розмовами. — Виливає жалі й нарікання. — Чому пірвав з УВО. — За власні гроші Марійка Федусевич купувала йому ліки. — Жінка ним не піклується. — Любов до дочки і турбота за її долю. — Не хоче сказати, хто вбив Голуфка. — Дивачіє, думає продовжити життя цукром і викрадає його у співв'язнів. — Думка німецького студента Коха про Барановського. — Помер у липні 1935 року. — Писав спогади, їх переслано до Варшави.

Коли вивели Романа Барановського з судової залі в Самборі — перестав він існувати для світа, як жива людина. Лишився тільки символ моральної погані, до якої може докотитися людина. Виреклася його родина, прокляли його пам'ять колишні друзі і пізніші жертви, пішов він з плямою Юди на чолі, щоб ніколи вже в житті не показатися людям на очі. Мало хто й знав, куди він подівся. Говорено, що сидить у тюрмі Святого Хреста, на згадку якої навіть злодії хрестилися, але що в тому часі не було ще українських політичних в'язнів у тій тюрмі, то й не доходили звідти вістки про нього.

Не відреклася публічно його дружина. З "ґрипсів", що їх він висилав до неї з тюрми, можна було б здогадуватися, що вона не відцуралася від нього, хоч, з другої сторони, підношено, що Роман Барановський свідомо посилав ті "ґрипси" так, щоб їх переловлено й передано слідчому судді, тому не можна покладатися на їх зміст. Як відомо, писав він їх у польській мові. Потім його взаємини з жінкою порвалися і він лишився в світі сам один, як палець, зо стражданнями від невиліковної хвороби, з видивом смерти перед собою і з чорнішим від диявола своїм сумлінням.

Одне тільки серце билося ще для нього в світі, про що він і не знав, а це серце бідної його матері. Хоч разом з чоловіком і другими дітьми відреклася вона цієї потвори, та не могла забути, що це ж її син, рідна її дитина, тихо терпіла свій жаль і біль з приводу нещасної і проклятої його долі.

По моєму виході з тюрми розказувала мені моя мати, що одного разу приїхала до неї паніматка Барановська. Розплакалася і благала мою матір, чи не схотіла б вона довідатися через мене, в котрій тюрмі сидить її син. Вона сама не може розвідатися, не має можности до того з далекої закутини в селі та й не сміє зо страху перед іншими членами родини. І хоч її син зрадник і Каїн, але все ж таки її син і вона хотіла б анонімно час-від-часу щось йому післати, пачку з харчами, трохи грошей.

— Я прошу вас, як матір, що також має сина в тюрмі, але в тому щасливому положенні, що не мусите його соромитися, як я свого. Мені ж навіть признатися до нього не вільно.

Жаль зробилося моїй матері бідної пані Барановської, розплакалися там обидві жінки, кожна з іншої причини, пообіцяла їй моя мати, що буде старатися довідатися про те. Але нізащо в світі не може про те говорити зо мною. Я ж бо вже знаю, що це її син видав мене поліції, і коли б вона тільки й почала б говорити про нього, я й слухати не хотів би. Та й не має вона відваги питатися про те в мене на побаченні.

Так мабуть і не вдалося пані Барановській знайти свого сина Романа, бо в тих скупих вістках, що маємо про його перебування в тюрмі, не знаходимо згадки, щоб діставав він якусь допомогу "зо світа".

Перший з українських політичних в'язнів, що бачив Романа Барановського в тюрмі і навіть сидів з ним разом в одній камері, був Василь Качмар,263 якого надзвичайно цікавою розповіддю про те ділимося з нашими читачами:

"До 1933 року Романа Барановського я особисто не знав. Чув тільки про нього від мого приятеля в Перемишлі, Степана Гинилевича, що також був членом Української Військової Організації.

З доручення полк. Євгена Коновальця, в деяких українських банках, чи пак ощадностевих касах, зложено було невеликі грошеві суми на так звані "наглі видатки" організації в краю. Також у Перемишлі був такий депозит і ним завідував Степан Гинилевич. Людина це була ідейна і вірна своїй організації, майже ввесь свій маєток, що його дістав у спадщині від батька, роздав він на організаційні цілі. Зокрема фінансував він часопис "Український Голос" у Перемишлі, що від 1929 року був виразником української націоналістичної думки в Галичині. В тому часописі він зовсім безкоштовно працював адміністратором.

З фонду "наглих потреб" Степан Гинилевич виплачував дрібні допомоги членам УВО, що вийшли з тюрми хворі, або в наслідок польських переслідувань не могли знайти собі пристановища. Між іншими, час-від-часу давав він допомогу Романові Барановському, з котрим був добре знайомий з давніших ще часів. Допомоги не висипалися поштою, по них треба було або особисто зголоситися, або можна було їх передавати якоюсь довіреною особою.

Одного разу, коли мав приїхати до Перемишля Роман Барановський, Стефко Гинилевич хотів мене з ним познайомити. Тоді він уперше дуже довірочно, сказав мені, хто такий Роман Барановський: колишній в'язень польської тюрми, член УВО, тепер хворий на груди, що якийсь час дістає невеличку підмогу на лікування з фонду "наглих потреб" у Перемишлі. Гинилевич сподівався, що його можуть кожної хвилини арештувати й посадити в тюрмі на довше, хтось мусів би його заступити в завідуванні фондом "наглих потреб" і на такого він хотів запропонувати мене.

Хоч і цікаво було б мені побачитися з Романом Барановським, поговорити з ним, та я переміг спокусу і вимовився перед Стефком тим, що недобре мене розконспіровувати перед Львовом. На моє щастя Гинилевич лишився на волі до мого арештування в травні 1932 року і я з Романом Барановським у Перемишлі не стрічався.

Але прийшов час і на мене. Як багато інших націоналістів, так і мене не минула звичайна доля для них. Мене арештували, засудили і ще заки затверджено присуд у вищій інстанції, вивезли в перших днях листопада 1933 року до в'язниці Святого Хреста коло Кельц. Ця тюрма вважалася в Польщі однією з найважчих, з дуже суворим режимом.

Два тижні кварантанни пересидів я на одиночці в пивниці. Нудьгуючи серед невеселих дум, розглядався я по кутках і стінах камери. Вона пуста, не було на чому довше спинити уваги і я пильно придивлявся кожній речі, кожній подряпині на стіні, щоб якось скоротити собі ті два тижні, заки переведуть мене до спільної з іншими в'язнями келії. З безділля замітав я камеру більше разів, як потрібно, малою мітлою, що стояла в куті. Сміття збиралося до бляшаної посуди і, глипнувши на неї якось при яснішому світлі, завважив я там нашкрябаний цвяхом чи дротом напис польською мовою: "Чому ти зрадила мене, моє серце? Роман Барановський". Пригадав я собі, що читав я у часописах згадку про вивезення Романа Барановського після засуду до Святохресної тюрми відбувати там свою кару. Як і я, мусів він сидіти в цій одиночці, налягали на нього сумні думи й одну з них вилляв з себе оцим написом. Десь він там, мабуть, сидить нагорі...

Якось минули два тижні моєї кварантинни і мене перенесли до збірної камери, де сиділо 26 в'язнів, майже самі німці й москалі. Всіх засуджено за шпигунство — одних на користь Німеччини, других для СССР.

Перший привітав мене німець Кох, як показалося, його наставлено "комендантом келїі". Був це дуже інтеліґентний хлопець, студент з Данціґу. Відвів мене набік і шепнув:

— Сидять тут усякі люди, між ними багато донощиків, будь уважний!

Кожен новий прибулий до камери в'язень будить цікавість у "старожилів". Спитався мене один зо старших в'язнів, хто я по національності, за що засуджений і на як довго. Це, так мовити б, мав я подати мою візитну карточку. Коли я сказав, що українець, а засуджено мене на п'ять років за приналежність до Організації Українських Націоналістів, обізвався Кох, показуючи на скулену в кутку камери постать:

— Тут є твій земляк Барановський, його засуджено за Голуфка.

Хоч я вже здогадувався, що десь у цій тюрмі сидить Роман Барановський, але пройняла мене легка дрож, не сподівався я стрінутися з ним так швидко, та ще й ув одній камері.

Мовчки прийняв я слова Коха. Довший час ні на крок не наближався я до Барановського і не пробував заходити з ним у розмову. Найбільше насторожило мене те, що він ніколи не виходив з нами на прохід. Сидів у своєму кутку, понурий і пригноблений. Чи це сумління так його давило, чи недуга мучила, а може туга за волею муляла?

Одного дня не вийшов я на прохід, дошкульний біль голови примусив мене залишитися в камері. Тільки ми два з Барановським осталися, я сидів ув одному кутку, а він у другому, зараз таки напроти мене. В камері мовчанка — могильна тиша.

Ненадійно, перший промовив Барановський:

— Звідки ви походите?

Не відзиваюся.

А він знову, тим разом з нутою неначе якогось жалю:

— Ми ж тут обидва собі рівні, я тут не Роман Барановський — провокатор, тільки в'язень. Хіба ж можете сказати, звідки ви родом і де жили, заки попали в тюрму.

Ніяково відповів я:

— Родом я з Перемишля, а де жив давніше, це вам нецікаво.

Барановський підвівся й підійшов ближче:

— В Перемишлі мав я дуже доброго приятеля і найкращого мого товариша. Був це Степан Гинилевич, також син священика.

Не хотілося мені навіть починати тієї розмови, не то що продовжувати, тим більше, коли Барановський згадав про Гинилевича, з котрим мене в'язали стосунки в Українській Військовій Організації.

Не зважаючи на мою мовчанку, Барановський говорив далі:

— Гарна людина, вірний приятель і я невартий бути його товаришем.

Тут мені знехотя вирвалося:

— Цінне ваше признання.

— Так, — тягнув далі Барановський, — ви всі тепер звете мене падлюкою. Але ні на волі не було та й тепер нема нікого, хто б поспитав отого зрадника Барановського, чому він став таким.

Аж ніяк не хотів я слухати того і перебив йому:

— Не місце тут на такі розмови, залишіть свої виправдування, аж вийдете з тюрми на волю.

— На волю? — зідхнув він глибоко і з гірким болем неначе вистогнав з себе — ви звідси певно вийдете на волю, але мені тут буде кінець, помру у в'язниці. І прошу вас дуже, вислухайте мене, перекажіть Гинилевичеві, як тільки побачите його "на світі", що Ромко не вродився провокатором і підлякою.

На коридорі почувся шурхіт кроків, в'язні верталися з проходу і розмова урвалася.

Після того, довго не було можливости відновити цей наш діялог. Та й спершу не дуже я хотів. Правда, в тодішньому пригніченому, духовому стані неодне незнане могло вирватися Барановському з уст, бож душив він це в собі і не мав перед ким виговоритися. Все ж таки, я не довір'яв йому навіть у тюрмі, хоч і як цікаво було б розвідатися, що саме загнало Романа Барановського на шлях зради, доносити на своїх друзів з організації і, власне, так зовсім нізащо перекинутися в ворожий табір. Постановив я собі при найближчій нагоді таки потягнути Барановського за язика, обережно поставити йому кілька питань з його юдиної роботи у Львові, нехай розгарячиться і виливає жаль, дозволивши мені бути слухачем.

Як і перед тим, не пропускав я ні одного проходу, щоб вирватися з пропахлих цвіллю грубезних мурів тюрми й подихати трішки свіжим повітр'ям. А Барановський з камери майже не виходив. Сидів у своєму куточку, обличчя в нього пожовкло, як віск, чоло вкрилося морщинами. Сам до нікого не заговорив, хіба в крайній потребі, а коли хто й обізвався до нього якимсь словом — відповідав неохоче і дуже тихим голосом. Тримав у мошонці цукор, часто витягав по кусникові і смоктав, або оглядав світлину своєї дружини. В'язнична управа, як вийняткову ласку, дозволила йому тримати ту світлину в камері. Як тільки глянув на неї, очі проймалися йому блиском, обличчя з воскуватого приймало блідо-червоний кольор. Він важенно переживав розлуку з дружиною, як сам мені потому сказав, називалася вона Дарка, з роду Герасимович. А ще більше терпів з туги за донею, бо з жінкою щось там у нього не все було в згоді. До конфідентів і донощиків у мене тільки погорда, ніякого сентименту до Романа Барановського в мене не було й не могло бути, але ні то страшно, ні то ніяково було глядіти на ту жахливу його душевну муку.

Ішли дні за днями, сірі, безпросвітні й однакові, от як у тюрмі. Раз якось потихеньку сказав мені Барановський, що дуже хотів би мені розказати дещо зо свого життя у Львові. Майнуло в мене в голові: чи не підступ це якийсь? Тюремна адміністрація пильно вважала на розмови між в'язнями, довідувалася про них через своїх донощиків. Може й Барановський до них належить? Може це вже ввійшло йому в кров? Він же ж не виходить на проходи і тоді тюремники могли випитувати його без свідків про все, що діялося й говорилося в камері. Сам він до розмови не рвався, все ж бачив, хто з ким говорить, і міг підслухати дещо. А відомо, що донощики не тільки інформують про правдиве, ще й від себе вигадують несотворені речі!

Тюремна адміністрація не полюбляла тихих і довірочних розмов між в'язнями, їй завжди ввижалася якась змова — і тоді не багато бракувало, щоб побили, пустили під зимний душ і посадили в одиночку. Після того — простуда, запалення легенів і смертельна хвороба... На те мені також звернув увагу той сам Кох, і навіть начальник тюрми, Бултвіловіч,265 як тільки приїхав я до Святого Хреста, привітав мене словами:

— Тут не Львів і не Перемишль, тут — Сьвєнти Кржиж! Зрозуміли? в нас нема апеляції, тільки касація.

На його мові це мало значити, що в'язень тут на ласці й неласці і начальник для нього паном життя і смерти.

Спитався я раз Коха, яка його думка про Романа Барановського, доносить він управі тюрми, як колись поліції? Кох — людина освічена, володів дев'ятьома мовами, дуже добре орієнтувався в міжнародній політиці і напрочуд правильно визнавався в українських справах. Він не вважав Романа Барановського за "стукача" в тюрмі. Казав, що це людина цілком морально викінчена, зневірена, втратила всяку надію, не вірить, що переживе ще тих сім років, які йому лишилися до кінця кари, а на помилування не має ніяких шансів. Уже в суді поляки потрактували Романа Барановського, як того мурина, що зробив своє і може відійти. Барановський це дуже добре знає, а що він такої заплати за свою провокаторську роботу не сподівався, то це вдарило його жахливо і зовсім зломило. А втім сам Роман Барановський це мені пізніше потвердив.

Прийшла зима. Повітря на Святохресній Горі вологе, тюрма просякла вогкістю, я з того почав діставати ревматичні болі голови. Мимоволі мусів я часом лишатися в камері під час проходу, тяжко було на ногах устоятися від тих болів. І хоч-не-хоч я був тоді сам-на-сам у камері з Барановським. А він настирливо нав'язувався мені з розмовами, до зануди виливав передо мною всякі свої жалі й душевні болі. Наскільки можу собі пригадати по таких довгих роках, почав він розмову від того самого питання, що й мені не давало спокою: чому він, бойовик УВО, не тільки з деяким організаційним стажем, але навіть і вищим становищем, став вислужником польської поліції? Історія була така, що, як члена УВО, засуджено його на три роки в'язниці. Вийшовши на волю, Роман Барановський почав собі уявляти, що українська суспільність повітає його, як героя, дістане він добру працю, а, власне, одержуватиме гроші і не працюватиме. При тому, почала йому докучати хвороба легенів, набавився й в тюрмі. А тим часом став він віч-на-віч твердій дійсності життя. Ніхто ним не піклувався, тільки д-р Богдан Барвінський266 і Маруся Федусевичівна, дочка апеляційного судді у Львові та шкільна товаришка його пізнішої дружини. І тоді він запитав сам себе: чи варто було вступати до Української Військової Організації і сидіти у в'язниці? Яка за те заплата від української суспільности?267

Така зарозуміла самолюбність і претенсійність вивели мене з рівноваги і я перебив йому:

— А яку ж заплату готовили ви Марусі Федусевичівній? За те, що ця добра і гарна українська панночка рятувала ваше здоров'я, за отримані від батьків гроші потайки купувала вам усякі ліки, щоб облегчити вашу хворобу, ви хотіли її вбити! Це ж вийшло на яву в часі вашого процесу!

— Вбивство цієї невинної і доброго серця дівчини наказала мені підготовити поліція. А зрештою — я таки й не вбив!

По хвилині додав:

— Я знав, що Стефко Гинилевич є членом УВО, я ж з ним контактувався в Перемишлі. Знав я також, що він причасний до організації нападу на поштовий віз під Бірчею коло Перемишля, а я таки не видав його поліції.

На те я вставив, що не Гинилевич, тільки Зенон Коссак плянував цей напад, і то без відома тодішнього Проводу у Львові, бо підозрівав, що не все там у порядку, коли поліції так легко було виловити учасників попередніх нападів.

— Коссак, чи Гинилевич, — відповів Барановський, — але я знав, що це діло УВО, а поліції реферував, що напад був приватний, і тому всіх арештованих за нього, між ними й Гинилевича, поліція в Перемишлі випустила на волю.

Пригадалося мені тоді, що дійсно, коли поліційний комісар у Перемишлі, Олінькевіч, випускав арештованих на волю, сказав:

— Панове! Я знаю, що напад зробила УВО, але маю наказ зо Львова вас звільнити.

Можливо, що десь у найглибших надрах зрадницької душі Романа Барановського жеврів огник товариського сумління супроти Гиниловича і з того скористали також інші арештовані члени УВО в тій справі.268

Дуже турбувався Роман Барановський долею своєї доньки. Жінці чомусь не довір'яв, признався мені раз, що мусів чинно зневажити о. Сапруна,269 підозріваючи, що він залицяється до його дружини. Мабуть ці думки давили його, коли сидів на одиночці в кварантанні, звідти й напис на бляшаній смітярці.

Наші розмови закінчилися різким фіналом. Одного разу, коли він не знаю вже котрий з черги раз замучував мене своїми наріканнями на українську суспільність і на свою дружину, мені урвався терпець, набридло слухати того "плакання в камізольку", висловлюючися тюремною говіркою, і я хотів перевести розмову на інші рейки:

— А хто вбив Голуфка? — ні з цього ні з того запитав я.

Барановський зиркнув на мене з-під лоба:

— Цього не сказав я судді, то й вам не скажу.

— А! Так значить, ви знаєте, хто вбив? А втім, про те говорив і Мотика...

Не дав він мені далі говорити, гаркнувши:

— Навіщо вам це знати?

Я замовк. Та й не було часу далі розпитувати, бо вже верталися в'язні з проходу.

Такий був кінець наших розмов, бо хоч болі голови не покидали мене, та я терпів і виходив на прохід, щоб не лишатися самому з Барановським, а коли й мусів лишитися, то він уже до мене не підступав. Дивачів щораз більше. Навіть викрадав кусники цукру іншим в'язням, коли вони були на проході. Ніхто на те не жалівся ключникам, усі бачили його душевне заломання і розпачливе намагання продовжити життя цукром, щоб вийти ще на волю.

Не судила його того доля, війни 1939 року не діждався і помер там таки у Святохресній тюрмі.270

Про смерть Романа Барановського довідуємося від Зиновія Матли в його посмертному спогаді про Василя Нидзу:271

У келії число 20 ми застали таких в'язнів: Романа Барановського, Миколу Мотику, Василя Покотила, Івана Думку, Дмитра Кореня. Окремо треба згадати Сергія Пясецкого, пізнішого відомого польського письменника. Це колишній польський офіцер, якому кару смерти замінили на 15 років тюрми... Там він почав писати свої повісті. Сергій Пясецкі розказував, що Роман Барановський пропонував йому розповісти багато історій з життя українського підпільного визвольного руху для опрацювання в формі повістей, але він відмовився використати такі матеріяли.

Роман Барановський писав спогади. Він часто сидів за столом і щось записував у великому та грубому зшитку. На початку 1935 року Романа Барановського забрали до в'язничного шпиталю і там він помер. Його записки, як казали в'язничні сторожі, відіслано до Варшави".272

Що могло бути в тих записках? Чи були вони тільки повторенням та розширенням п'ятдесятсторінкового протоколу поліційних його зізнань, а чи зважився він розкрити там речі, що їх затаїв перед поляками і тепер на порозі смерти, коли вже нічого гіршого не могло його ждати, вилляв він те разом з іншою своєю гіркістю на папір? Чи вийшла б з них остаточно правда про те, хто плянував і наказав убити Тадеуша Голуфка? Чи довідалися б ми з них про інтриґи за лаштунками поліції та про дійсну ролю Казімєржа Івахова, зловісну фіґуру і темного духа в тій таємничій афері? Може колись дасть на це відповідь відділ дезінформації польської чи московської політичної поліції, де ці записки, якщо збереглися взагалі, дожидають слушного часу на своє використання.

 

------------------------------------------------------------------------

[264] Василь Качмар, журналіст, видатний націоналістичний діяч довоєнної і воєнної доби, староста українських політичних в'язнів у Дрогобичі, редактор націоналістичного "Українського Голосу" в Перемишлі, потім "Нашого Прапора" у Львові в видавництві Івана Тиктора, і тижневика "Краківські Вісті" в часі війни в Кракові, та й інших.

[265] Був він москалем з роду, називався Бултвілович, змінив собі кінець назвища, щоб уподібнити його до польського.

[266] Д-р Богдан Барвінський не тільки Романом Барановським опікувався. В той час лікував він кожного члена УВО по виході з в'язниці, коли його про те просив "Комітет Допомоги Українським Політичним В'язням". З його безкоштовної лікарської допомоги користав теж автор цієї книжки. Серед бойовиків УВО називали д-ра Богдана Барвінського з-німецька-австрійська "реґіментсарцт" — полковий лікар. (З. К.)

[267] Не один лише Роман Барановський, який, до речі, просидів тільки два роки, виступав з неоправданими претенсіями до української суспільности. Перші члени УВО, до половини 1920-тих років, уважали, що їх організація репрезентує ввесь український нарід у його боротьбі, що це всеукраїнська свого роду військова сила-армія і що тому належиться їм така ж опіка й поміч, як, наприклад, воєнним інвалідам. Другий учасник "процесу поштовців", що ще досі живе в ЗСА, відмовлявся помогти авторові інформаціями, мовляв, про УВО не варто писати, бо вона "зламала йому життя і кар'єру". Тільки під кінець 20-тих років УВО впевнилася, що мусить іти "власним руслом" — не рахувати на ніяку вдячність, сама нести свій хрест боротьби і сподіватися признання не від сучасного покоління, хіба аж від історії. (З. К.)

[268] Процес за напад під Бірчею таки відбувся перед судом у Перемишлі. Виступав там один тільки обвинувачений, Василь Цебеняк, засуджений на 15 років тюрми. Автор сидів з ним разом у тюрмі найперше в Дрогобичі, а потім у Ґрудзьондзу на Помор'ї. Суджено його одного, бо тільки його зловлено. Два інші учасники нападу, Роман Куцак (пізніший Роман Кучеренко, близький співробітник полк. Романа Сушка) і Терешко, що під сучасну пору живе в Арґентіні, не далися піймати, втекли до Чехо-Словаччини. Василь Цебеняк міцно тримався, нікого не видав у слідстві, боронив його д-р Володимир Загайкевич. Це був чесний бойовик, патріотичний селянський хлопець з села Сіракізці, згинув геройською смертю 1948 року в рядах Української Повстанської Армії. (В. К. і З. К.)

[269] Отець Северин Сапрун, дириґент, один з основників Філії Музичного Інституту їм. Миколи Лисенка в Дрогобичі, де Дарія Герасимович-Барановська вчила гри на фортепіяні. (З. К.)

[270] З листовних розповідей редактора Василя Качмара до автора в липні 1974 і в січні 1975 року.

[271] Член ОУН, засуджений на довголітню тюрму, повісився у в'язниці.

[272] "Гомін України", Торонто, 28 листопада 1970 — Зиновій Матла: Володимир Нидза.