XXXVI. РОЗДІЛ

ДЕ ПОЧАТОК ЗРАДИ?

Важне не "чому", тільки "коли". — Ріжниці в поглядах і здогадах. — "Чухраїнське" — "я так і знав!" — До Самбора — незнайки, після нього — всезнайки. — Найдальше, бо до 1928 року, сягає д-р Сайкевич. — Підозрівав також дружину Романа Барановського, що була в нього зв'язковою. — Через неї його вислідили і потім арештували. — Повна цікавих історій розповідь інж. Федора Яцури-Крука, хеміка УВО. — Перше підозріння влітку 1930. — Барановський відвідує Крука в кооперативі "Рій". — Приносить вістку про відхід Сича і прихід "Юлька". — Того самого дня те саме сказав Івахів д-рові Шухевичеві. — Від тоді уникав Барановського. — Тайні сходини бойовиків без відома проводу. — Барановський нарікає на бездіяльність і закликає до самочинної акцїі. — Крук переходить у пам'яті роки свого знайомства з Романом Барановським. — Багато фактів і подій представилися йому в іншому світлі. — Історія з атентатом на комісара Федунішина восени 1928. — На місці атентату стрінули їх тайні аґенти, мусіли втікати. — Хто дав знати поліції, коли це було між ними двома? Барановський звалює вину на Сича, якого мусів повідомити, як Крайового Коменданта. — Влізливість Барановського. — Як його позбутися? — Крук "у тайні" сказав йому, нібито ОУН думає пірвати Чеховского й видобути від нього назвища конфідентів. — А на другий день убито Чеховского й арештовано Барановського. — Антін Стефанишин у Карпатах перестерігає інж. Пясецького-Піка перед Романом Барановським. — Патріотична родина, бойове минуле, важний пост у команді не допускали думки про провокацію. — Розповідь Ніни Ганкевич-Пясецької. — Не підозрівав я, навіть коли конфідент мене продав. — Уважав за нервового й викінченого організаційно й політично, та ніколи за зрадника. — Мої організаційні та товариські взаємини з братами Барановськими. — Дзюня концертувала в нашому гурті. — В початках — ідейний та безінтересовний бойовик. — Не зважаючи на хворобу, повний енерґії та підприемчивости. — В плянах реформи й активізації УВО схитнулася в нього рівновага. — Конфлікт з організаційним "естаблішментом". — Недоступні засоби внутрішньої боротьби. — Виїзд до Начальної Команди влітку 1928 і поворот з хвостом під себе. — Початок перелому в душі. — Погіршення хвороби. — Відвідую хворого Барановського на селі. — Заступаю його в праці. — Приїзд Сеника з-за кордону. — Реорганізація бойового реферату. — Відсунення Барановського на "лікувальну відпустку". — Удар по амбіцїі та останній поштовх до зради. — На вакаціях у Яремчі над Прутом. — Барановські виїжджають до Праги студіювати. — Відвідини в Под'єбрадах і докори Сеника. — Поворот Романа Барановського до Львова вліті 1930. — Махінації поза моїми плечима. — Сварка й зірвання взаємин. — Слабість Головінського до Барановського. — Невиконання атентату на Чеховского. — Ультимат: або я, або Барановський. — Передпацифікаційні арешти перешкодили його відрядженню на Волинь. — Остання зустріч у Бриґідках. — Приїзд судді Скуржиньского з Варшави до тюрми в Дрогобичі. — Допитує, як свідка в справі Барановського, але не сказав, за що звинувачений. — Ані я не знав, ані Скуржиньскі не сказав про донощицтво Романа Барановського. Мої підозріння й непевність. — Що за тим криється? — Бож чи варто тільки за тим приїжджати аж з Варшави? — Облесність Скуржиньского. — Хитрющий лис і небезпечний слідчий суддя. — Виходжу мокрий з довгої розмови. — Ціль відвідин прояснилася аж по Самборі. — Допитував багато знайомих Романа Барановського, щоб встановити його правдивий характер. — Потрібне для обвинувачення: чи вірити йому, чи ні?

Коли стало явно, що Роман Барановський служив польській поліції, на перше місце висунулися не психологічні міркування, чому на те пішов, тільки практичне питання: коли це сталося. Завдавали собі це питання не тільки верховні організаційні кола, але й колишні його товариші та приятелі. І не з самої тільки цікавости. В кожного було щось "на сумлінні" супроти державної безпеки і кожен хотів знати, чи сказав про те Барановський, чи міг про те ще знати, чи може вже не мав нагоди довідатися. Було річчю першорядної ваги встановити, коли почалася зрадницька його діяльність і тоді прийняти, що про дотогочасні речі він сказав усе, бо все більше чи менше знав, а що сталося потім — могло залишитися для поліції тайною.

В часі, коли все те діялося, я сидів у тюрмі. Тільки глухі відгуки доносилися до нас за тюремні ґрати. Коли ж я — далеко вже пізніше — узявся досліджувати справу до глибини, побачив, як дуже різняться в тому погляди окремих людей. До самбірського процесу хіба тут і там виявлялося щось, що навіть підозрінням годі було б назвати, а скоріше неокресленим, може інстинктовним недовір'ям, та й то несміливим, прихованим, то тепер кожен запевняв, що сумніви в нього давно вже були, що він не тільки підозрівав, але й переконаний був про його зраду. Повторилося безсмертне "чухраїнство" Остапа Вишні, що "я так і знав" і "а я й так казав".

Розпитував я людей, що або здавен-давна знали Романа Барановського, або стояли з ним в організаційних зв'язках, або просто частіше від інших стрічалися з ним у роках 1928-1932 і майже кожен з них запевняв мене, що підозрівав його далеко ще перед арештуванням у березні 1932 року.

Найдальше в своїх ствердженнях ішов д-р Петро Сайкевич. За його словами, не можна було вірити обом братам Барановським, Романові і Ярославу, вже як тільки вони вийшли з тюрми. Не було випадку, щоб кого з політичних в'язнів — поза загальною амнестією — випускали передчасно з тюрми, а от обом їм подаровано третину кари. Коли в Романа Барановського це можна б пояснити його хворобою сухіт, то не було такого виправдання для здорового його брата Ярослава. Покликався він на думку Омеляна Сеника.

Після спустошення, що його вчинили масові арешти в наслідок убивства Яна Собіньского, його вислано до краю ладнати порвані організаційні зв'язки. Сяк-так зібравши все докупи, поїхав він за кордон на наради, як далі ставити справу. Якраз тоді, з початком 1928 року, вийшли на волю брати Барановські і зголосилися до організаційної роботи. Мав тоді сказати йому Сеник — читачі вибачать мені, що повторю грубі його слова — "не беріть мені тих се...ів, дайте їм по десять злотих і хай ідуть до дідькової мами". Так і зробив д-р Сайкевич. Але швидко потім попався він у тюрму і сформована в міжчасі нова Команда УВО прийняла Романа Барановського до організаційного зв'язку.

Вже в тюрмі підозріння д-ра Сайкевича перемінилося у внутрішню певність. Дійшов він до того, роздумуючи про причини й обставини свого арештування. Зв'язковою була в нього Дзюня Герасимовичівна, пізніша дружина Романа Барановського. Вона єдина знала, що жив він у родини Масляків при Ґіпсовій вулиці у Львові і тільки через Дзюню контактувався він з іншими організаційними людьми у Львові і з тими, що приїжджали з провінції. Бувши дуже обережним, він пильно слідкував за всім, що діється в околиці його мешкання, кожного разу, коли виходив з хати, або вертався додому. Раз якось, виглядаючи крізь вікно своєї кімнати на вулицю, завважив під хатою підозрілих типів. З їхньої поведінки було видно, що вони тримають хату під обсервацією. Не було вже часу міняти мешкання — він і так сам не міг того зробити, ті речі майструвалися через зв'язкову Дзюню — бо мусів він їхати за кордон на нараду з Начальною Командою УВО. Коли ж вернувся 15 квітня — Дзюня не прийшла на умовлену заздалегідь зустріч, він лишився у Львові без зв'язку і без квартири. Арештувала його поліція там таки близько визначеного на стрічу з Дзюнею місця. Довідавшися в тюрмі про те, що Дзюня була наречена Романа Барановського, пов'язалися в нього разом усякі подробиці і він був певний, що попався в руки поліції завдяки Романові Барановському. Але як довго сидів у тюрмі, тримав це для себе, з ніким не ділився своєю думкою.254

Можна розуміти, що це своє підозріння затримав д-р Сайкевич у собі і не повідомив про нього Команду УВО по виході з тюрми, уважаючи, що може це за дрібний факт, щоб на його основі обтяжувати видного й активного в тому часі члена ОУН, тим більше, що й сам д-р Сайкевич мав тоді зайняті думки виїздом за кордон докінчувати свої медичні студії. Одначе, раз у нього таке підозріння вже тоді постало, повинен би достосовувати своє власне відношення до Романа Бара-новського. Один дрібний факт свідчить, що ці підозріння або були недостатні, або розвіялися з часом, або просто д-р Сайкевич про них забув.

Юрко Карманін сидів у Бриґідках пісял вбивства комісара Чеховского, сидів теж тоді там і д-р Петро Сайкевич, бож арештовано сотні українців. Або сиділи вони обидва разом в одній камері, або тільки виходили на прохід у тому самому часі.255 Ідучи на прохід і вертаючися з нього, проходили вони попри наріжну коло сходів камеру, де сидів Роман Барановський, і д-р Сайкевич всунув туди "ґрипса" Барановському. За кілька днів жалівся Карманінові, що Роман Барановський передав "ґрипса" слідчому судді і в зв'язку з тим кликано д-ра Сайкевича на допит.256

Виходило б з того, що підозріння д-ра Сайкевича не було таке сильне і таке тривке, коли зважився він передавати Романові Барановському "ґрипса". Хіба, що виставив у той спосіб Барановського на пробу, щоб упевнитися в своїх здогадах.

До таких самих, що або мали недовір'я до Романа Барановського, або навіть підстави підозрівати його про контакти з поліцією, належав інж. Федір Яцура, керівник хемічної лябораторії УВО, що знав Романа Барановського і з тюрми і з часів ще "Летючої Бриґади", жив з ним у добрих товариських відносинах — говорили вони собі на "ти" — і, як хемік УВО, часто мав діло з Бойовою Референтурою УВО, якою в свій час завідував Роман Барановський. Подає він, на доказ того, кілька надзвичайно інтересних подробиць, що їх тут дозволяємо собі навести, злучивши їх у цілість формою розповіді:

"Першого підозріння про донощицтво і провокацію Романа Барановського набрав я влітку 1930 року. Я тоді працював у пасічничій кооперативі "Рій" у Львові при Бляхарській вулиці. Несподівано зайшов до мене Роман Барановський. Я знав, що він утік чи поїхав за кордон, і здивувався, побачивши його у Львові. Привіталися ми, як старі знайомі, і розказували собі, що діялося за час, коли ми не бачилися з собою. Поділилися ми так новинками з нашого життя і довідався я тоді від Романа Барановського, що Сич покидає пост Крайового Коменданта УВО і на місце його знову прийде Юлько Головінський. Дуже був він з того вдоволений.

Того самого дня пішов я за якимсь ділом до міста і зараз таки на Руській вулиці наткнувся на професора Юрка Полянського, мого товариша з військових часів. Перше його слово до мене було, чи правдою є, що Юліян Головінський знову перейняв команду УВО в краю. Не зважаючи на те, що був він добрим другом, нічого я не сказав йому про те, на його питання відповів моїм — звідки він про те знає? Показалося, що йде він з суду, де тоді якраз відбувався процес за атентат на Східні Торги з минулого року. Розказував йому д-р Степан Шухевич, оборонець у тому процесі, що в часі перерви підступив до нього воєвідський радник Казімєрж Івахів і питався, скільки правди в тому, що Юліян Головінський зайняв становище полк. Романа Сушка і тим заскочив д-ра Шухевича, якому нічого про те не було відомо.

Це відразу пов'язалося мені в думках з відвідинами Романа Барановського в мене перед кількома годинами. Як це — знає про те Івахів, знає і Роман Барановський, а нічого невідомо ані оборонцям у політичному процесі, ані мені, що як-не-як, я відповідав за лябораторію УВО і повинен би був знати, хто має мені давати накази. Воно ніби нічого аж так дуже надзвичайного, але я постановив матися на обережності перед Романом Барановським, так на всякий випадок, хоч і з ніким не ділився неспокійними тими моїми думками.

Довший час не було в мене ні нагоди ні потреби зустрічатися й говорити з Романом Барановським. Можливо, що випадково обмінялися ми кількома словами в принагідній зустрічі на вулиці, але мусіло б це бути щось дуже дрібне, коли не залишилося з того сліду в моїй пам'яті. В кожному разі не мав я з ним ані жодного організаційного зв'язку, ані діла.

Аж десь у 1931 році знову зайшов до мене Роман Барановський і казав прийти до української школи при Крупярській вулиці на Личакові. Буде там декілька людей, треба б обговорити деякі речі. Прийшовши туди на умовлену годину, застав я вже Марійку Федусевичівну, двох братів Качмарських і ще когось мені незнаного. Реферував Роман Барановський. Говорив про застій в організаційній діяльності, нічого, мовляв, не діється, пропадає наша слава. Конче мусимо щось зачати, хочби і з власної ініціятиви, щоб зрушити ОУН з мертвої точки.

Слухав я того мовчки і дуже мені воно не сподобалося. Були в мене вже неясні застереження супроти Романа Барановського і не хотілося мені мішатися в ту справу. Але треба було знайти якийсь вихід і я забрав слово та запропонував, що не годиться нам починати якесь діло так зовсім без відома нашого проводу. Ану ж теперішній стан, що видається нам безділлям, укладається у його пляни, а ми вирвалися б непогамовано і принесли б тим йому шкоду. Заки щонебудь почнемо, мусимо наперед порозумітися з Крайовим Проводом. Я це беру на себе. Коли дістану відповідь — знову зберемося і тоді може щось постановимо. Всі інші підтримали мене і Роман Барановський піймав облизня. Хоч дуже неохоче, мусів також на те пристати.

Зараз після того відпровадив я Марійку Федусевичівну додому і по дорозі перестеріг її, щоб не надто слухала всього того, що говорить їй Роман Барановський. Це була перша особа, що їй я висловив мою думку про Романа Барановського.

При найближчій нагоді передав я це через мій зв'язок до Проводу, що в низах кружляють такі думки, як про те говорив Роман Барановський, однак нічого не згадував про сходини, ані про те, що в них брав участь, щоб не робити всім нам неприемности за справу, в якій ми нічим не були винні. Відповіді не було, та я і не просив її. Нічого було Барановському переказувати, а й він сам мабуть волів про те не згадувати.

Почав я тоді переходити в моїй пам'яті всякі моменти з часу мого знайомства з Романом Барановським, особливо від весни 1928 року, коли він вийшов з тюрми. Багато справ тепер видалися мені інакші, як дивився я на них тоді. Коли тільки я був у Львові — а я мусів часто виїздити, як тільки заносилося на масові арешти, і ховатися в моїй криївці на селі — не було дня, щоб я не мав якогось діла з Романом Барановським, або хочби звичайної тільки зустрічі. Моя лябораторія була свого рода автономна і не підчинена йому, як Бойовому Референтові. Т. зн., я робив усе, що було потрібне для Бойової Референтури, але завжди мав окремий зв'язок також і поза нею, на всякий випадок, щоб у поважніших справах могти перевір'яти доручення, або в разі сумніву — впевнитися. Попри властиве моє "хемічне" діло виконував я всякі фотографічні роботи для ОУН, різні механічні поправки і т. п; а було того так багато, що займало ввесь мій час. Не завжди співпрацював я в тому з самим Романом Барановським, були всякі замовлення і від інших членів Бойової Референтури, часами приносила мені різні доручення моя зв'язкова Оля. Тільки вона одна знала адресу нашої лябораторії і ті місця, де слід мене шукати в разі потреби. І тепер трудно мені було б виділити з усієї тієї великої роботи за довгий час, у чому я мав діло з Романом Барановським, а про що він напевно не знав, або міг не знати.

Моя увага спинилася на одній подїі. Було це після листопадових демонстрацій 1928 року у Львові. УВО слідкувала тоді за поліційним комісарем Юзефом Федунішином, жив він при маленькій вуличці, що виходила наліво з площі св. Антона на Личакові. Одного разу скаржився мені Роман Барановський, що так довго вже слідкують за Федунішином і досі ще не покінчили з ним. Це й мені видалося нездарне і я запропонував, щоб зробили це ми два. Негайно, бо навіщо відкладати, коли кожен день добрий, то й сьогоднішній теж. Видно було, що Барановський не похочував. Висував усякі труднощі: Федунішин має охорону під хатою, треба б зробити це десь по дорозі, може бути облава, а ми не маємо вже такого здоров'я, щоб утікати і т. п. Я таки переконував його, що мусимо показати шмаркачам, що потрапить стара ґвардія. Нарешті не міг він мені відмовити і ми постановили зробити це ще того самого вечора, коли Федунішин буде вертатися зо служби. А погоні нічого нам боятися. В мене лежала готова свіжо сконструйована бомба в формі ручної ґранати. Випробовував я це на полі, а тепер ось дуже добра нагода випробувати її в дійсній акції, на випадок, якби йшла за нами погоня.

Вдома ми ночувати не могли, бо напевно вночі виарештують усіх колишніх членів УВО, треба постаратися про ночівлю. Післав мене за тим Барановський на вулицю Нантського коло Стрийського парку. А може інакше якось називалася, в кожному разі була це вулиця, що вела до головного входу в парк. Жили там дві дівчини, Марійка Кравцівна й Марійка Чижівна, вони влаштуються так, щоб відпустити нам свою кімнату, а самі підуть ночувати кудись до своїх товаришок.

Ледве вистачило мені часу, щоб відповідно переодягнутися і приправити вусики. Залагодив я справу з нічлігом і прийшов на зустріч, що відбулася в мешканні о. Чемеринського, який жив недалеко місця, де думали ми перехопити Федунішина.

Пішли ми пішки і сходили вниз вулицею Ґловіньского з Личаківської. Коло трамвайної зупинки на площі св. Антона, де звичайно висідав Федунішин, вертаючися додому, стояла купка людей. Звичайна собі річ — люди ждуть на трамвай. Побачивши нас, відлучилося звідти яких 5-6 людей і почали повільно підходити до нас. Серед них пізнав я одного знайомого гатрака.257 Це мене занепокоїло. Якщо є на зупинці поліція, то правдоподібно ждала вона на Федунішина, щоб охороняти його в дорозі до хати. Попередня розвідка ствердила, що на зупинці ніколи не було охорони, тільки під хатою. Від зупинки до хати було близенько. І чого вони йдуть напроти нас? Власне, їм не вільно б рушитися з місця, доки не над'їде Федунішин, коли ж покидають своє місце охорони й ідуть до нас, то, видно, мусіли на нас ждати. Підійшли так, що вже не було сумніву — це тайні аґенти. Мусіли ми завернути. Та мені конче хотілося випробувати нову мою бомбу, смішно ж надаремно її з собою нести. Казав я Романові Барановському відбігти трохи далі, де менше людей, я буду вдавати, що поправляю собі щось коло черевика, "тайняки" підійдуть ближче і тоді або вистріляємо їх, або кину їм бомбу на гостинця.

Одначе аґенти спинилися. Подивилися за нами, не хотіли йти в пусту вулицю. Постояли трохи, послідували очима за нашим відходом і вернулися на Личаківську вулицю.

Питався я здивований, звідки взялися там аґенти, та ще й аж шість, коли звичайно для охорони давалися два. Роман Барановський пустив підозріння на Сича, що це він мусів попередити поліцію. Сича треба було повідомити про атентат і про те, що ми обидва замість визначеної на те давніше трійки мали його виконати, бож він Крайовий Комендант. Якось не прийшло мені тоді на думку звернути йому увагу, що на Федунішина засідалися вже більше як тиждень і що Сич мусів про те знати та кожного вечора міг того сподіватися. Такі поголоски Роман Барановський пускав і давніше при всяких нагодах.

Цікаво скінчилася остання моя зустріч з Романом Барановським. Я ввесь час ще працював у пасічничій кооперативі "Рій". Це було в середмісті, близько осідку багатьох українських установ та товариств і Романові Барановському було зручно туди до мене забігати. Він завжди розпитувався мене про всякі організаційні справи і мені нелегко було збувати його чимсь так, щоб і нічого не сказати і не збудити в нього підозри, що я маюся перед ним на обережності.

Одного разу надоїли мені вже ті відвідини і я хотів його трохи настрашити. На такий собі звичайний запит, що чувати, зробив я таємничу міну, оглянувся навколо, заглянув за двері, чи нема там кого, і шепотом сказав йому, що ОУН підготовляється схопити поліційного комісара Чеховского, спеціяліста від українських справ у слідчій бриґаді політичної поліції у Львові. Є сильне підозріння, що між львівськими членами крутиться поліційний конфідент. Досі не змогли його вислідити, тому постановили пірвати Чеховского і "взяти його на маґель",258 щоб видав своїх конфідентів.

Барановському аж очі вилізали, коли слухав того. Звичайно обличчя було в нього якесь мертве і непорушне, а тепер — як не той став. Розпитувався ще про якісь подробиці та й пішов собі. За які дві години вернувся, приніс з собою пістоль і просив дозволити йому помайструвати на підручному мому верстатикові.

На другий день часописи принесли вістку, що Чеховского вбито. Чи вбив його Барановський? Тоді я не міг би того з певністю сказати, не зважаючи на нашу розмову з попереднього дня і на те, що чистив та випробовував він свій пістоль у мене. А потім я почав схилятися до тої думки, особливо коли по процесі в Самборі цілком уже вийшло на яву його відношення до поліцїі, зокрема до комісара Чеховского.

Читав я вже тут, за океаном, що Чеховского вбив Юрко Березинський. Це дуже можливе, та не міняє воно моєї думки, що Роман Барановський приклав до того свою руку, вживши Березинського, як виконавця. Він же ж віддавна був з ним в організаційному контакті".259

Інж. Петро Пясецький-Пік, член бойової групи УВО під кінець 20-тих років у Львові, студіював лісівництво. В 1930 році відбував практику в митрополичих лісах у Горґанах, жив у Підлютому в одній кімнаті з Антоном Стефанишином, знаним нам уже свідком з самбірського процесу. Скоро зговорилися між собою про УВО, хоч до того часу не знали один про одного, чи належить він до УВО. Ставив тоді Стефанишин деякі пропозиції інж. Пясецькому, одначе трудно йому було на те піти, бо якраз стояв він перед кінцевим дипломовим іспитом. Вже тоді, вліті 1930 року, в одній з тих розмов розказував йому Стефанишин, що Роман Барановський працює для польської поліції. Скоро після того їх обох арештувала поліція з Осмолоди й відвезла до Львова. Це була якраз велика хвиля "пацифікаційних" арештів. Носився інж. Пясецький з думкою позвітувати про те Остапові Рудакевичеві, через котрого тоді йшов у нього організаційний зв'язок "догори", але в великому замішанні, що його викликала "пацифікація" — одних арештовано, другі мусіли скриватися — повривалися дотеперішні зв'язки і якось воно забулося.260

Можна б переповідати тут багато таких подробиць, що повинні б були звернути увагу на зраду Романа Барановського, а принаймні загострити організаційну чуйність. Одначе в тому часі всі знали Романа Барановського, як давнього доброго члена УВО, з ореолом "Летючої Бриґади" Юліяна Головінського довкола себе. Пам'ятали про свої з ним зв'язки, було теж відомо, що походить він з доброї і патріотичної української родини і тяжко було підозрінням пробити цю стіну доброї опінії, що оточила Романа Барановського в перших роках його діяльности в УВО, завершеної голосним "процесом дванадцятки" (поштовців) у 1926 році.

Як дуже ці речі впливали на думку про Романа Барановського в тих, що знали його з УВО, може посвідчити розповідь студентки Ніни Ганкевичівної, тепер одруженої Пясецької, дочки оборонця в політичних процесах, д-ра Лева Ганкевича. Навіть в очевидних фактах, що мусіли б насунути підозріння на кожного іншого, боронило перед тим Барановського його бойове минуле:

З Романом Барановським познайомилася я через Дарку Герасимовичівну, мою шкільну товаришку, пізнішу його наречену і дружину. Не раз і не два бувала я в них у хаті, коли вони вже подружилися. Про те, що належить він до УВО, знала я від Уляни Сітницької, бо це вона притягнула мене до тієї організації.

На даху, куди виходили вікна з його мешкання, було кілька гарних голубів. Вони подобалися мені і я любила на них глядіти, коли приходила в гості до Барановських. Він сказав мені, що це поштові голуби і він користується ними в своїй роботі. Це виглядало дуже таємничо і романтично, і хоч цікаво мені було ближче про те довідатися, та я не допитувалася, не хотіла порушувати конспірації.

Потім я поїхала до Праги на студії. Недалеко звідти, в Под'єбрадах, жили Барановські. Діялося це в 1929 і 1930 роках. Часами я з ними стрічалася, а коли їздила додому на свята чи на вакації, і Ромко і Дарка передавали через мене якісь матеріяли до Львова. Якось щасливо й безпечно я все те туди відвозила.

Останній раз, коли я бачила Романа Барановського в Под'єбрадах перед однією з моїх подорожей до Львова, передав він через мене невеликий пакетик з якимись потрібними для організації хемікаліями. Показалося, що він теж приіхав до Львова, навіть чи не того самого дня, та нічого мені про те не говорив у Под'єбрадах, що вибирається до краю. Переказав через когось, що хоче бачитися зо мною, я прийшла на умовлене місце і він тоді питався, як я той пакет перевезла через границю і де поклала його в хаті, бо може мене не бути вдома, коли він прийде за ним, то щоб знав він, де шукати. Але сталося так, що того самого вечора прийшла до мене Катруся Зарицька і я через неї передала пакет, куди треба.

А раненько другого дня, ще перед шостою годиною, збудив нас дзвінок у дверях. Поліція! Мають зробити обшук. Мешкання в нас було просторе, та вони не цікавилися ані батьковою кімнатою, ані бабусиною, — простісінько до мене і в шафу, де в кутку в черевику сховала я пакет так, як це сказала Романові Барановському. Нічого вже там не знайшли та й не дуже потім розглядалися, відійшли розчаровані.

Мені було ясно, за чим вони шукали, але батькові я не призналася до нічого. А він і не дуже дивувався, бо в тих роках у багатьох студенток переводили обшуки, тож колись і на мене мусіла прийти черга.

І якось ані в гадці мені було підозрівати Романа Барановського. Бо що з того, що шукали в шафі? Це чистий випадок, не можуть до неї не заглядати, коли прийшли з обшуком.

А коли, якийсь час пізніше, сказав мені батько, що Романа Барановського арештували за якісь погані справи, що мав він працювати на два боки, то значить також і для поліції, я ніяк не хотіла в те повірити і гаряче його боронила перед батьком".

До тих, що не підозрівали Романа Барановського в зраді, майже до самого кінця, належав також і я.

Як мало хто з інших тодішніх членів УВО мав я діло з Романом Барановським. Належав я до бойової групи УВО у Львові, що її, разом з іншими, весною 1928 року перебрав Роман Барановський. Швидко дійшло до того, що в усяких плянах та акціях УВО висунувся я там наперед і тоді не було дня, щоб не стрічався я з Романом Барановським. Знався він з кількома з-поміж нас і ці взаємини з сухо й формалістично організаційних зв'язків перейшли на плятформу приязні. Потреба частіших зустрічей для обговорення всяких плянів і поточних подробиць організаційної роботи не дозволяла нам удавати, що ми себе не знаємо. Тому перейшли ми на явне знайомство, як студенти, що сходяться з собою в Академічному Домі, у студентській харчівні, на всяких студентських забавах, імпрезах тощо. Потім він притягнув до того гурту також Дзюню Герасимовичівну, яку більшість з нас знала з-давніше як кур'єрку і зв'язкову УВО, а тепер вона стала його нареченою. Грала вона гарно на фортепіяні, один з нас жив у мешканні молодого українського судді, д-ра Юрія Морачевського, де був фортепіян, там ми сходилися часами на підвечірки і Дзюня давала нам концерти.

Коли Роман Барановський поїхав додому на Різдво 1929 року і там недуга прикувала його до ліжка, я ще з одним товаришем вибралися на село його відвідати. Була це люта зима, коли птахи замерзали на льоту, а у Львові на площах палилися вогнища, щоб люди могли погрітися. Заїхали ми залізницею до Калуша, а звідти треба було ще 20 кілометрів автобусом до містечка Войнилова. Через студінь автобуси не курсували і ми мусіли пішки дибати серед тріскучого морозу. Там перебули два дні і я з ним тоді обговорив увесь плян акції УВО на весну-літо 1929 року, було бо очевидне, що йому щонайменше кілька місяців треба буде відпочивати та інтенсивно лікуватися.

Одним словом — був час і нагода пізнати Романа Барановського ближче. І мушу сказати, що в тому часі Роман Барановський направду був і хотів бути добрим та ідейним членом УВО. Скільки всяких плянів ми переговорили в нашому гурті, скільки надій та ілюзій снувалося перед нами! На відміну від інших студентів, та й від мене самого, що не зважаючи на все, таки пильнував своїх правничих студій та екзаменів, Роман Барановський пірнув душею і тілом у революційну роботу. Не думав про "обивательську" кар'єру, рахувався з тим, що скоріше чи пізніше неможливо йому стане працювати в краю і треба буде втікати за границю. Ми вважали його нашим добрим другом, не тільки членом Української Військової Організації. І готові були разом з ним стояти в обороні нашої організації, якби хтонебудь хотів ставати їй на перешкоді. Тим пояснюється, що коли вліті 1928 року Роман Барановський вийшов перед нами з підозрінням супроти Сича,261 котрого ми ніколи не бачили й не знали, то хоч як потрясла нами ця вістка, всі ми, і молодші і старші члени УВО, між ними й деякі учасники колишньої "Летючої Бриґади", рішили помогти йому в тих "реформах УВО" і виступити проти Сича.

Коли тепер роздумую про те, стає мені зрозуміле, чому так багато добрих членів УВО, без сумніву ідейних і готових на всяку посвяту для ОУН, у 1939-1941 роках стали проти полк. Андрія Мельника та Проводу Українських Націоналістів. Вони вірили й ішли за тими, котрих знали і бачили довкола себе в підпіллі і в тюрмі.

Був тоді Роман Барановський, не зважаючи на свою хворобу, повний енерґії та ініціятиви. Правдоподібно тоді, бачивши, що велика частина бойового апарату УВО живе такими ж думками, почала рости в ньому амбіція. Ще коли він, у серпні 1928 року, вибирався через Данціґ до Начальної Команди УВО обороняти своє становище і домагатися зміни Крайового Коменданта, їхав у бойовому настрою і повний добрих думок, мовляв, "перемога за нами", а тільки вернеться "Юлько" — покажемо, що вміємо!

Вернувся звідти інакшою людиною. Це вже не був той сам Роман Барановський, котрого пізнали ми перед пів роком. Ходив мовчки, затоплений у своїх думках. У нього й перед тим був який кам'яний вираз обличчя, не сміявся він ніколи на повний голос, усміхався тихо й кутками уст. А тепер — мовчазний і насуплений, часами аж понурий. Ми пояснювали собі це погіршенням його хвороби, терпінням від неї, майже на очах вона ним оволодівала — і щиро жаліли товариша.

І, думаю, тоді настав у ньому перелім. Може далекою ще була в нього думка про зраду. Але побачив він, що нічого змінити не в силі, не може зсунути полк. Романа Сушка, якого зненавидів усією душею і не минав ні одної нагоди, щоб не кинути каменем на нього. Закидав йому дріб'язковість, рутину замість революційного розмаху, розпускав про нього всякі поголоски і сплетні, уважав його головним виновником невдачі своїх пля-нів широко розгорнути бойову діяльність УВО. Разом з тим росла в ньому неохота до того, що ми в сьогоднішні термінології назвали б "естаблішментом" в УВО, а почуття повного безсилля ще більше його дратувало.

До того, він таки справді щораз частіше хворів, лягав на тиждень або й більше до ліжка і там бездільність гнала його думки на дорогу ненависти, спершу до окремих осіб в організації, а потім до всього її проводу та до цілої УВО.

В той час я мусів його заступати, не було дня, Щоб не заходив до нього на його квартиру при вул. Потоцького число 104, обговорювати всякі поточні наші завдання. Утверджувалося в мені переконання, сполучене з щирим жалем, що він не може й не повинен уже вернутися до активної праці в організації, бо це зажене його в могилу. Йому конче треба було лікуватися, їхати кудись у теплий клімат, а разом з тим відвернути свої думки від революційної діяльности. Так думали й інші. Тримав я свої думки в собі, щоб не дражнити ними хворого, і мовчав. Та й не дуже мав час говорити, бо пішов до тюрми на кілька місяців.

Але не мовчали інші, а серед них перший Омелян Сеник-Грибівський, що був при розгляді скарги Романа Барановського на полк. Романа Сушка, і хоч сам великий прихильник Юліяна Головінського ще з військових а потім підпільних часів, та не міг потурати бунтівничому ставленню справи в Романа Барановського. Не завиваючи нічого в папір, сказав він Барановському одверто і просто:

— Ви, друже, хворі, і вам не до організації, тільки до санаторії. Передавайте свої справи та й ідіть лікуватися, щоб не було запізно.

Коли це було, годі точно устійнити. Десь під кінець травня, або з початком червня 1929 року. Я вийшов на волю 6 червня, кілька днів пізніше мав зустріч з Сеником-Грибівським на Личаківському цвинтарі і там він мене про те повідомив та наказав не стрічатися з Романом Барановським, бо він іде лікуватися і не має вже відношення до організаціних справ. Те саме сказав він і моєму товаришеві з тої самої бойової групи, Гуртакові-Попадюкові і визначив одночасно його, як відповідального за підготову до атентату на Східні Торги.

Наказ мусить бути наказом і йому треба повинуватися. Не уникав я, ані інші, товариства Романа Барановського, але й не шукав за ним, а те саме було і з іншими. Барановський мусів це бачити і можна собі уявити, що діялося в його душі: організація його відсунула від активности, наказала іншим членам обминати його, близькі його товариші, хоч і не відцуралися зовсім від нього, але помітно охололи. Все, що скорбними думами нависало в його душі, коли лежав хворий і сам на селі, де ні з ким словом обмінятися, прорвалося тепер з болем і тут, на мою думку, прийшов момент, коли він останній і вирішний раз завдав собі питання: за що? За що віддав він свою молодість для Української Військової Організації? За що стратив здоров'я в тюрмі? З одного боку шарпав душу болючий жаль, а з другого проривався скажений гнів, підсичуваний пекучою враженою амбіцією. Все те злилося разом у якийсь пекельної сили вогонь і в тому вогні спопеліли всі моральні гальми доброї сторінки людської душі. Він мав до вибору: або пустити собі кулю в лоб, або шукати помсти. За втрачене життя. Вибрав друге і скотився на дно.

До такого висновку дійшов я, стараючися зрозуміти психічний процес у Романа Барановського в тому часі й за таких обставин. І воно збігається з поліційними заподаннями, що Роман Барановський почав свою поліційну службу під кінець червня 1929 року.

Не міг я знайти в моєму власному досвіді чогось, що показувало б на скорішу дату, наприклад, безпосередньо після того, як дали йому догану за кордоном за його інтриґи проти Крайового Коменданта УВО Сича. Один тільки єдиний випадок міг би насувати мені сумніви.

В одному з перших допитів після мого арештування 12 березня 1929 року, комісар Казімєрж Білєвіч чванився, що він усе про мене знає і навіть знає моє псевдо — Роберт. Кожен з нас мав по кілька псевд для зв'язку з різними колами, а на короткий час перед тим наступила зміна псевд до вжитку з організаційною верхівкою. Я тоді вибрав собі псевдо "Роберт". При тому були тільки оба брати Барановські і я262. Але я не був певний, а ще менше можу собі пригадати тепер, чи не виговорився я з тим псевдом, помилково його вживши в зв'язку з ким іншим у Бойовому Рефераті.

Хоч і багато втратили на своїй сердечності наші взаємини з Романом Барановським, та не порвалися зовсім. Бо не було на те причини. Десь у липні 1929 року дістав я від нього телеграму до Коломиї, щоб приїхати до Яремча. Там він перебував на вакаційному відпочинку зо своєю нареченою, чи може вже і дружиною, Дзюнею Герасимовичівною, і там ми його пращали перед виїздом за кордон. Дзюник Попадюк, що також переводив там вакації, я, що приїхав на цю телеграму, і Марійка Федусевичівна, яку ми запросили з недалекого Делятина, вона там була на вакаціях у своєї заміжньої сестри. Роман Барановський повідомив нас, що Дзюня їде до Праги завершувати свої музичні студії в тамошній консерваторії і він з нею. Будуть жити десь у здоровому місці під Прагою, може він теж запишеться на якісь студії і там буде приходити до сил. Побажали ми щастя нашій молодій парі і цей "добрий товариш" справді виїхав за границю з початком академічного року, але перед тим ще встиг навести поліцію на слід Дзюника Попадюка-Гуртака, що впав першою його жертвою. Ледве живим вийшов з-під поліційних тортур і просто чудом урятувався на процесі за Східні Торги.

При іншій нагоді згадував я, що бачився з Романом Барановським у Празі, поїхавши туди на конференцію ОУН. На його запрошення відвідав обоє Барановських у Под'єбрадах і за те читав мені отченаша Сеник-Грибівський, хоч ні словом не натякнув на якінебудь підозріння супроти особи Романа Барановського.

Вліті 1930 року Роман Барановський вернувся до краю і, користаючи зо зміни на становищі Крайового Коменданта УВО, яким став сотн. Юліян Головінський на місце полк. Романа Сушка, почав умішуватися в організаційні справи і робив це за моїми плечима. З того приводу постав між нами конфлікт і я навіть раз викинув його за двері з моєї кімнати.263

На його самозванчі зв'язки поза плечима Бойової Референтури і засівання в той спосіб хаосу та дезорієнтації скаржився я Головінському. До Барановського мав він симпатії з давніших часів і зовсім того не приховував. Називали себе "паном Ромком" і "паном Юльком". Правдоподібно знав теж про старання Барановського позбутися Сича і назад покликати Юліяна Головінського на Крайового Коменданта. В тих двох гарячих передпацифікаційних місяцях, в липні і в серпні 1930 року, Роман Барановський причепився до Головінського, як реп'ях до кожуха. Майже не було в мене зустрічі з Головінським, щоб або вже не застав я там Барановського, або приходив він зараз по мені. Все те пояснював я собі радістю Романа Барановського, що нарешті дочекався він свого. Бо і справді, як тільки прийшов Головінський, посипалися пляни й закипіла робота, покищо тільки підготовча. Та я здавна привик говорити, відбирати накази і звітувати тільки в чотири очі і мене дратувала нахабна влізливість Романа Барановського. Раз я навіть злегка, але ультимативно натякнув Головінському нехай він вибирає між нами двома і тоді він сам запропонував вислати Барановського на Волинь, нехай там ставить ОУН при помочі знайомих з Чехо-Словаччини студентів. А щоб тримати його здалеку від Львова, рішено, що Роман Барановський застрілить комісара Чеховского, мусітиме втікати зо Львова і небезпечно йому буде сюди вертатися. Дав я Барановському револьвер, а Головінський гроші на дорогу — та й на тому скінчилося. Не пам'ятаю вже, чи віддав він мені револьвер, але гроші казав йому Головінський затримати. В своїй слабості до хворого товариша, звичайно такий гострий і часами навіть брутальний Головінський не здобувся навіть на суворішу догану за невиконання наказу, сказав йому тільки одне речення:

— Як могли ви, пане Ромку, так зі.....ся з тим комісаром?

Вся та поведінка Романа Барановського, хоч обурювала й ішла мені на нерви, та я ніяк не підозрівав у ньому донощика. Не могло б мені в голові це вміститися. Пояснював це я, та й Головінський, його нервовим подражненням через поганий стан здоров'я, його нетерплячкою та горінням до активности.

Тим часом насувалися на мене мої власні клопоти, прийшла тюрма, процес, довгі роки за ґратами...

Не було ані потреби думати про Романа Барановського і не знав я ще тоді, що він продав і мене і Юліяна Головінського. Але кепський інтерес зробив на мені, бо за Коссака хоч дістав 1,500 злотих, а за мене — дулю.

Останній раз у моєму житті бачив я Романа Барановського на коридорі Бриґідок, мабуть у квітні 1932 року. Моя камера виходила на прохід, а його верталася. І хоч по правилу повинно бути так, що доки не замкнуть дверей за одними, не вільно випускати других на коридор, але якось так склалося, що всі поміщалися і минуло добрих кілька хвилин, заки ключники завели порядок і розділили від себе в'язнів з обох камер. Побачив я Романа Барановського, стояв він під стіною і мочки глядів на мене. Всміхнувся я до нього й аж тоді він підступив до мене, привітався та не встигли ми й кількома словами обмінятися, як потягнув його ключник до келії.

Не пригадую точно, було це восени 1932 чи ранньою весною 1933 року, коли я вже сидів у Дрогобичі. Викликано мене до тюремної канцелярії. Пішов я туди, нічого не підозріваючи, нераз бо кликали мене чи то на побачення, чи то щоб підписати посвідку на отримані з дому гроші або перебрати харчову пачку. Часами просили написати прохання до суду якомусь в'язневі.

Заведено мене до кімнати, де я ще ніколи не був. Сидів там якийсь гарно зодягнений добродій, виглядало, що високий, перед ним на столі машинка до писання. Коли я ввійшов, він піднявся, дуже чемно привітався і представився, як апеляційний слідчий суддя для справ вийняткового значення Скуржиньскі. На моє здивоване питання, яке в мене може бути діло зо слідчим суддею, та ще й у Варшаві, коли я вже два роки, як засуджений, з горбом восьми років на плечах, заспокоїв він мене, що я тут не виступаю, як звинувачений, він хотів би допитати мене, як свідка. При тому вибачився, що не вміє говорити по-українському, тільки по-російському, але я можу відповідати по-своєму, українську мову він дуже добре розуміє.

Почалося з деяких компліментів. Заки він рішився на розмову зо мною, поцікавився ближче моєю особою, переглянув мої поліційні й судові акти і прийшов до переконання, що найкраще буде говорити одверто, без підступів і хитрування. Він веде слідство проти Романа Барановського. Не сказав мені, за що, не знав я, що це за Голуфка, міг хіба здогадуватися, що за вбивство Чеховского, бо була про те згадка в часописах.

Сказав Скуржиньскі коротко, що йде проти Романа Барановського слідство за приналежність до Організації Українських Націоналістів. Вираз здивування мусів не сходити з мого обличчя, бо пояснював він далі, що від самого початку справою зацікавилася Варшава, варшавські поліційно-адміністраційні органи її почали, потім це перейшло до суду і на його долю випало вести судове слідство.

Виглядало це логічно і зрозуміло, та все таки дивно. Бувало ж бо, що до слідства в справах УВО визначували апеляційних слідчих суддів до вийняткового значення, в моїх власних справах два рази такі судді виступали, Ояк і Янушевскі, та це звичайно було зв'язане з якимсь революційним актом, а Барановському закид убивства Чеховского, як виходить відпав, а слідство далі в апеляційного судді та ще й у Варшаві.

Так почався цей ніби допит, ніби розмова. Тривало воно добрі дві години і не було б надто цікаво переповідати тут усе. Спробую короткими словами відтворити її зміст у формі діялогу, в якому Скуржиньскі говорив довго, а я скорочувався, скільки міг, щоб не бовтнути якоїсь дурниці.

— Я не хочу — каже Скуржиньскі, — щоб ви обтяжували Романа Барановського, крий Боже, не буду вас тягнути за язика і будемо старатися наскільки можна оминати дражливі політичні справи.

— Оце чудасія! — думаю собі, — нічого в тому не розберу.

— Трохи знаю, а трохи здогадуюся, що ви добре знали Романа Барановського?

— Так, я знав його доволі добре зо студентських часів у Львові.

— Отож то й іде мені про те. Я хотів би вас просити, щоб ви схарактеризували його, як людину, який у нього характер, яка вдача, яке відношення до людей, приятелів, до світа...

— Якось трудно мені було б це зібрати разом у суцільну характеристику, не звертав я на те уваги, та й не так дуже ним цікавився.

— Але ж мусіли ви про щось говорити з собою?

— Так, ми говорили про всякі справи, студентські, товариські, навіть політичні, але ніколи про Українську Військову Організацію, хоч я знав про його колишню в ній ролю, читав це в книжечці "Дванадцять українців перед львівським судом", та не хотів його ближче про те розпитувати.

— Чи любив він пожартувати, ходити на забави, пограти в карти, а чи може цікавився серйознішими речами? Прошу не заторкувати ніяких політичних питань, мені йдеться пізнати Романа Барановського, як людину й характер.

Вертівся я, як муха в окропі. Не питається ж мене цей суддя з простої цікавости, не для того приїхав сюди аж з Варшави. До чогось воно мусить бути в слідстві важне, але до чого? Може Роман Барановський так борониться? Хоч була б це дуже зла оборона, бо якраз такими речами він ніколи ані не цікавився, ані не займався і ледве чи хто міг би це йому посвідчити.

Щось я там відповів, ніби так, ніби ні, Скуржиньскі бачить мою неохоту і здогадується, що я міг би щось сказати, якби хотів і якби знав, до чого воно потрібне.

Я ввесь у напрузі. Барановський сидить під слідством, мене тут допитують, як свідка, все, що я скажу, може йому або помогти, або зашкодити. І того останнього я боявся. Не зважаючи на не дуже приязний стан наших взаємовідносин перед моїм арештуванням, без сорому мушу признатися, що не мав я на нього підозріння, приймав, що ось ще один з наших товаришів попався в тюрму і я не смію вирватися з нічим, що йому могло б вийти на лихо.

Почав Скуржиньскі з іншої бочки. Про українських політичних в'язнів узагалі. Зрозуміле, що польська держава мусить нас поборювати, так само, як на її місці ми робили б з ними. Та це ще не значить, щоб з політичними в'язнями поводитися так, як це стало звичаєм у Львові. Він проти того, щоб їх бити, вимушувати зізнання, фізично чи морально над ними знущатися. Вони противники Польщі, але люди ідейні, їх треба знешкідливлювати згідно з законами, але шанувати в них людську гідність. І коли він веде слідство в політичній справі, то для нього дуже важно правильно оцінити характер обвинуваченого, тому й він розпитує мене, як давнього знайомого Романа Ба-рановського. Нема в тому ніякого підступу і правдиві мої зізнання тільки можуть підслідному помогти.

Та й хитрий з біса, цей Скуржиньскі! Не можу ж ні словом не відозватися на таку мову. Вибачився я, що дуже радо це зробив би, але справді аж так добре і з того боку Романа Баранов-ського не знаю. Знаю, що останніми часами він мав наречену, багато часу їй віддавав і менше було нагоди з ним зустрічатися, та й хворів він часто, виїжджав додому і т. п. викрути.

Потім пішло на те, як я проводжу час у тюрмі, що читаю, чи думаю вернутися до моєї правничої професії і студіюю нові правничі речі й закони, що якраз тепер повиходили в Польщі, чи не роблять мені яких пакостей у тюрмі, чи добре ставиться до мене тюремна адміністрація. Я ж бо маю право на те все так тому, що я політичний в'язень, як і з уваги на мою високу освіту. Можу отримувати всякі книжки, за вийнятком підпільної і явно протидержавної літератури. Якби в мене були якінебудь жалі чи прохання — він радо й негайно мені це полагодить, ще заки від'їде до Варшави.

При цьому зручно, то тут то там вертався до головної своєї теми, що, власне, за птиця Роман Барановський? Чи добрий товариш? Чи самолюбний? Як ставився до грошей?

Подякував я йому, але дійсно нічого не потребую. Маю все, чого мені потрібно й чого можу вимагати, адміністрація мене потребує, щоб я грав на скрипці в тюремній орхестрі, а незалежно від того мій шурин, Володимир Кохан, є послом на сейм у Варшаві і виклопотав мені в Варшаві всі привілеї навіть без мого відома.

Спробував Скуржиньскі останній раз. Може я не хочу говорити про те до протоколу. То він нічого не буде списувати і я нічого підписувати. Чисто неформально й устно тільки схарактеризувати Романа Барановського, щоб він міг собі виробити поняття про свого в'язня в слідстві. Я тільки підтвердив те, що вже сказав і не було з чого списувати протоколу.

Розсталися ми дуже добре, він ще раз запевнив мене, що як тільки б застосовано до мене в тюрмі якісь обмеження в правах політичного в'язня — зараз до нього написати до суду в Варшаві і він "з великою приємністю" це поладнає.

І так пішов він, з чим прийшов, і я аж тоді помітив, що сорочка на мені мокра і нерви грають, аж пучки в пальцях болять.

Хитрюща людина і страшенне небезпечний суддя! Такий більше може видобути прихильними словами, як брутальний поліцист штурханцями. Не диво, що витягнув він від Василя Біласа признання перед негайним судом, чого не втяли поліційні комісари. Я б об заклад побився, що він запевнив Біласа про відсунення негайного суду, коли він все розкаже й підпише протокол. А раз Білас це зробив, він чемно подякував, знову наговорив усяких обітниць та й пішов до біса.

Якось нічого мені тоді не говорило його назвище: Скуржиньскі. Коли переповідав я ту розмову, вернувшися до камери, хтось з друзів пригадав собі, що було таке ім'я в газеті, коли писалося про справу Тадеуша Голуфка. Це йому передано слідство в тій справі. Що може мати Роман Барановський зо справою Голуфка, ніхто з нас тоді не мав найменшого поняття.

Аж після самбірського процесу розкусив я мету відвідин Скуржиньского в мене. Правдоподібно він таким способом розпитував інших людей, у тюрмі, або й на волі. Мабуть рішався тоді, куди зарахувати Романа Барановського: чи до катеґорії продажнього типа, чи до ідейних членів ОУН і відповідно до того зробити висновок зо слідчого матеріялу для прокурора. І моя виразна неохота свідчити могла інтерпретуватися, як воля боронити доброго члена ОУН перед судом, а це ледве чи вийшло б на добро Романові Барановському.

 

------------------------------------------------------------------------

[254] Згадане вище інтерв'ю автора з д-ром Петром Сайкевичем у Віндсорі.

[255] Звичайно повинна була випускатися тільки одна камера на прохід, т. зн. кожна окремо. Часами лучили дві камери, з уваги на брак місця на в'язничному подвір'ї.

[256] Інтерв'ю з Юрієм Карманіном у грудні 1974 року в Торонті.

[257] В тюремній говірці гатрак це тайний аґент, а гатранка — це ревізія.

[258] Маґель — тяжкий валок, що ним гладять постіль після прання. "Взяти на маґель" — у тюремній говірці: здорово побити.

[259] Розповідь списана на підставі кількох розмов та інтерв'ю з інж. Федором Яцурою-Круком у червні 1954 року.

[260] Лист інж. Петра Пясецького-Піка до автора з травня 1974 року.

[261] "Дух, що тіло рве до бою...", Розділ ХХІV, "Барановський проти Сича". — Стор. 106.

[262] Гл. про те ближче в моїй книжці "Далекий приціл".

[263] Гл. "Дрижить підземний гук", стор. 135-136.