XXXV. РОЗДІЛ

З БАРАНОВСЬКОГО — ЗАВАДЗКІ

Зміни поглядів під впливом віку, духових потрясень або переваги тих чи інших елементів людської душі. — Замолоду — анархісти, а потім — вигідні консерватисти. — З Дон Кіхотів — Санчо Панси, а з Павлів — знову Савли. — Вічна боротьба добра і зла в людській душі. — Три головні стимули до зради: захланність, заздрість і зненависть. — Котрий з них переважив у Романа Барановського? — Напевно не гроші. — Родина або суспільність могли йому забезпечити прожиток і лікування ліпше, як двісті поліційних срібняків. — Які причини подавав він Чеховскому. — Процес зради визрівав довго, на самоті й у недузі. — Жаль за втраченими роками та здоров'ям і почуття кривди зродили ненависть до УВО й бажання помсти. — Чи спадкова патологічна ненормальність? — Брошура "Темна сторона місяця" і божевільні маячення її автора. — Закидає Головінському порозуміння з Барановським у конфіденційній роботі. — Барановський учень Головінського у валендоризмі та моральному релятивізмі. — ПУН Барановського до поліції не посилав, але. знав про його ролю від Головінського. — Ніяких доказів, самі здогади. — На місце поліційного "внутрішнього вивяду", — "внутрішнє переконання" автора. — Спекуляції маніяка після двадцяти років на віддалі тисячі кілометрів. — Користі поліції з роботи Барановського відомі, але де ж користі ОУН? — Тут автор пішов далі від поліції і прокурора. — Факти заперечують несусвітні твердження автора. — Барановський служив поліції в часі, коли Головінський не був у Команді. — Хіба б видав він на смерть єдиного свого протектора перед ПУН? — Неймовірна безглуздість Кутька має джерелом його злобу до УВО взагалі, а до Головінського зокрема. — Сорок років плюгавив він чільних націоналістів, полк. Коновальця, полк. Сушка і сотн. Головінського. — З "викривальними" теоріями виступив аж по смерті всіх трьох. — Хто такий Ярослав Кутько?

Не тільки дослідник та історик українського підпілля мусить ставити собі питання, як то "з Івана ставсь Урхан", з українця Барановського — поляк Завадзкі. Перед такою самою загадкою стає кожний, хто цікавиться минулим українського революційного руху і невідхильно мусить у ньому наткнутися на фіґуру Романа Барановського.

Переміна людських поглядів — річ стара і звичайна. Переходить їх майже кожен юнак. На початку цього століття поширений був вислів, що хто замолоду не був анархістом, з того ніякого добра не вийде. Потверджується тим давній досвід, що молода людина виявляє ідеалістичні пориви душі, горить бажанням реформувати світ, боротися з людською кривдою, вірить у справедливість і шукає її. В кожного юнака вибиваються тоді духово-моральні елементи Дон Кіхота, що сідлає свого Розінанта й рушає в світ на бій зо злом. А потім минають роки, запал вигаряє, душа попеліє. І світ заповняється Санчо Пансами.

Бувають і зміни політичних переконань на 180 ступнів. Не один тільки Савло став Павлом і навпаки: не один уроджений з природи Павло завернув на стежки Савла. Бо людська душа — делікатний і многострунний інструмент. На різнорідні її елементи, на тонкі і грубші струни різно впливають зовнішні стимули з різними наслідками. Одні з них видобувають милозвучні акорди — другі пірвуть струни. І в людській душі, як у світі, дрімають добрі і злі елементи. Вони можуть балянсуватися в гармонії, але й можуть переважати ті чи другі. У ній, як і в світі йде постійна боротьба Ормузда з Аріманом, добра зо злом, ангела з дияволом, світла з пітьмою. Що впливає на те, що схитнеться там рівновага і виплодиться в душі сатана?

Це питання цікавило, хвилювало і тривожило людей від непам'ятних часів. Стало воно складовою частиною кожної великої релігії. Зглибляли його філософи, розробляли поети й письменники, досліджували психологи, студіювали політики.

Три могутні стимули найлегше й найчастіше розбурхують темні нетрі людської душі і штовхають її на шлях зради: захланність наживи, заздрість і зненависть. Історія повна прикладів того. З заздрости Каїн убив Авеля, а Герострат спалив святиню Діяни в Ефезі, одне з чудес тодішнього світа; розказують, що в Юди розчарування перемінилося в ненависть і що не 30 срібняків, але бажання помсти на Христові за розвіяні ілюзії видало Його на хрест; а жадоба грошей і наживи зродила Азефа.

Під впливом котрої з тих емоцій, а може й інакшого поштовху Роман Барановський почав торгувати шкурою своїх товаришів?243

Багато було мови про гроші в зв'язку з роботою Романа Барановського. Він сам сказав, що шукає зайняття, щоб заробити на прожиток з родиною, і хотів доброї опінії від поліції. Жалівся і надкомісареві Білєвічеві і радникові Івахову, і начальникові безпеки в воєвідстві Соханьскому, що Чеховскі його піддурює, не виплачує повної платні, каже підписувати посвідки "ін блянко" і вставляє туди більші суми. При кожній нагоді зустрічі з поліційними достойниками після таких жалів капали йому то сто то двісті злотих. За Коссака дістав півтори тисячі, стала його місячна платня встановлена була на двісті злотих. Все це така мізерота, що дивуватися можна, як хотілося йому продати честь і паскудити душу в перспективі повного зірвання з родиною та зо своїм народом і все те дослівно "за миску сочевиці".

Походив Роман Барановський з родини може не дуже заможної, але в кожному разі настільки матеріяльно забезпеченої, що могла б йому запевнити удвоє стільки, якби він хотів, вийшовши з підпілля, серйозно лікуватися й узятися за студії. Широко розгалужена по всій Галичині і посвоячена зо старими священичими, урядничими й вільно-професійними родами, родина Барановських, з багатьома тітками, дядьками і всякими ближчими й дальшими свояками не дала б йому терпіти біди, якби він хотів організувати собі таке ж саме нормальне життя, як тисячі молодих людей, його ровесників. Щоправда, грошей він видавав більше, як інші, і нераз жалівся передо мною, що Крайовий Комендант полк. Роман Сушко — скупар, торгується з ним за кожен шаг і тим спиняє темпо бойової роботи. Але ніколи я ані не бачив ані не чув, щоб мусів він позичати гроші, як це робив кожен другий-третій студент. Ніколи їх у нього не бракувало, завжди ходив порядно, навіть елеґантно зодягнений і все те свідчило, що грошей йому родина не жаліє. Можливо, що попав він у скрутне фінансове положення вже пізніше, в поліційній службі, коли треба було і жити з родиною й обмежуватися в видатках з уваги на лікування, до чого він за все дотеперішнє своє життя не звик. Але я виключаю, щоб став він донощиком заради грошей.

Ніхто досі не освітлив прожектором мотивів його донощицької служби, ніхто про те не свідчив на процесі, нікому він не звірювався, бо це речі, що про них нікому не говориться, вони дусяться в середині донощицької душі, ні діти ні дружина про них не знають, принаймні дуже рідко. Ми чули тільки посередньо від Казімєржа Івахова, який передавав у своїх свідченнях зачуті про те слова від комісара Чеховского, бо сам він з Романом Барановським ніколи про те не говорив. Та це були скоріше мотиви, чому зірвати з революційною роботою та перейти на звичайне життя, а не щоб зараз ставати на поліційну службу.

На мою думку, наскільки я знав Романа Барановського, — а знав я його в тих часах доволі добре, може ліпше, як давні його товариші — процес зради Української Військової Організації визрівав у нього довго. Не пішов він до поліції в наглому психічному рефлексі, під впливом якогось морального удару чи акту заподіяної йому кривди. Можливо, що всі ті мотиви, про які згадував Чеховскі — хвороба, турбота за родину, страх перед тюрмою, охота запевнити собі спокійне від поліційної нагінки і вічного переслідування життя — ослабили внутрішній моральний відпір у ньому і коли б того не було, може б не скотився він на саме дно морального багна.

Дехто дошукувався також патологічних причин такого його кроку. В одній з моїх книжок про діяння УВО, спинився я раз над родиною Барановських і згадав про дивні історії, що діялися в ній.244 На тій основі Ярослав Кутько245 говорить, що в Романа Барановського проявлялася фізично-духова ненормальність, яку він мав одідичити по батькові і якої наслідком була його психічна неврівноваженість та душевна розхрістаність і в якій легко могли родитися наглі скоки від одної скрайности до другої — від патріотичної революційности до поліційної провокації.

На мою думку, цей висновок, хоч теоретично міг би й мати якесь значення, але в цьому випадку безпідставний. Перечить тому консеквентність Романа Барановського найперше в революційній, а потім у донощицько-провокаторській роботі.

А вже просто негідне пояснення автора брошури, де він цілком стає на позиції польських органів безпеки і підписується обома руками під їхньою тезою, що Роман Барановський працював на обидва боки, і для поліції і для ОУН, за відомом тієї останньої. Саме ствердження того дає погане свідоцтво інтеліґенції автора, його слабому знанню і крайових відносин узагалі і внутрішніх справ підпілля зокрема, бо з УВО він вийшов тридцять років перед тим, заки написав свою брошуру, і майже ввесь цей час пересидів у З'єднаних Стейтах Америки. Але він пішов у своїх твердженнях ще дальше від польської поліції і взагалі всієї системи органів поліційної безпеки в Польщі, бо одверто каже, що сталося це за відомом і з доручення сотн. Юліяна Головінського і що Роман Барановський звітував про свою роботу Юліянові Головінському, а Юліян Головінський — Начальній Команді УВО, чи пак Проводові Українських Націоналістів!

Пишучи про те вже далеко по смерти сотн. Юліяна Головінського, автор "Темної сторони місяця" не підписав її своїм правдивим назвищем. Чому? Ми можемо розуміти ненависть його та його політичного середовища, з якого він вийшов і в якому до кінця працював, до особи сотника Юліяна Головінського, що завів порядок ув Українській Військовій Організації та вивів її з імпасу, в який попала вона 1924 року після арештування тодішнього Крайового Коменданта, полк. Андрія Мельника.246 Але чому не виступити з такими закидами й міркуваннями скоріше, зараз після самбірського процесу, коли вже хоч і не жив сотн. Головінський, але жив ще полк. Коновалець та інші члени і Начальної Команди УВО і ПУН з тих часів?

Дозволимо собі дослівно навести деякі місця з брошури Ярослава Кутька:

"Він (цебто Роман Барановський) рішився заслужитися перед своєю організацією тим способом, що буде вдавати конфідента поліції, а насправді з одного боку давати поліцїі фальшиві інформації, а з другого довідуватися про дійсних конфідентів, що є членами ОУН. Барановський був вірним членом Головінського і визнавав безморальну теорію валленродизму247 до останніх консеквенцій. Себе він уважав за так хитрого й досвідченого, що був він переконаний, що йому напевно вдасться водити поліцію за ніс... Так приблизно можна з правдоподібністю зобразити собі спосіб думання Барановського перед його рішальним кроком, коли він пішов до польського поліційного комісара Чеховского, зголосився до тайної служби проти УВО.

Рішальне значення при рішенні Романа Барановського йти на небезпечне підприємство в поліції мала також його "пригодницька" вдача. Попри колишній патріотизм грала ролю при його вступі до підпільної організації також безсумнівно та обставина, що він мав авантюристичний нахил, одідичений від свого батька і потім розвинений членством у "Летючій Бриґаді".

Перед нами постає питання: чи Роман Барановський звірявся зо свого пляну ще перед кимсь з членів організації, чи може рішився виключно сам? Відомі деякі дані248 промовляють за тим, що він звірявся зо свого наміру і що той намір був одобрений. Найбільше побожної поваги мав Барановський до свого колишнього командира "Летючої Бриґади" і Крайового Коменданта, сотн. Юліяна Головінського... Юліян Головінський був теоретиком і практиком валленродизму і морального релятивізму. Отже якщо Барановський кому звірявся зо своїх конфідентських замислів, то цією особою могла бути тільки особа Гoловінського. Мабуть Барановський Головінському таки звірився зо своїм пляном, бо трудно припускати, що він міг би рішитися на такий крок сам.

Про те, що Головінський правдоподібно знав про нову конфідентську ролю Барановського, можна думати на основі того, що Барановський мав у проводі організації безграничне довір'я аж до моменту його здемаскування польською поліцією. Таке довір'я Барановський сам собі здобути не міг, якби не мав підтримки від якогось авторитетного члена проводу в Краю. Така підтримка була конче потрібна особливо ще тому, що ще довго до розкриття провокації Барановського проти нього кружляли підозріння, їх мусів заграничний провід провіряти і рішальною опінією для нього мусіла бути опінія такого члена проводу, як Головінський. Знову ж Головінський мусів уважати такий крок Барановського зовсім згідним з його валленродизмом.

Барановський став до злочинної гри за стіл з зовсім іншим грачем — комісаром Чеховскім... Чеховскі грав, як вишколений шулер.249 Зразу мусів давати "виграти" Барановському дрібні ставки і, мабуть, Барановський мусів перед Чеховскім хвалитися деякими успіхами своєї служби для організації у рядах поліції. Але крок за кроком Чеховскі затягав на шию Барановського свою петлю конфідента. Барановський мусів щораз частіше давати правдиві інформації про свою організацію і видавати її менші фіґурки в руки поліції...250

...Начальна Команда УВО чи пак пізніше Провід ОУН знав про ролю Барановського від Головінського, але безпосередньо не давав йому наказу йти до поліції в ролі конфідента. Формально оставалася ця справа на відповідальність Барановського й Головінського, як Крайового Командира Організації".251

Читаючи це, не хочеться вірити власним очам! Якби не хаос нелогічностей і суперечностей, можна б думати, що автор цитує тут слова польського прокурора з акту обвинувачення. Це просто маячення божевільної людини, ніхто при здоровому глузді не міг би так арґументувати своїх несусвітніх фантастичних вигадок.

Розгляньмо його твердження з точки погляду логіки, здорового глузду і знання фактів, тих самих фактів, що мали б і мусіли б бути знані також авторові брошури, коли він писав цей свій пашквіль:

1. Кутько ніде ані одним реченням не подає доказу своїх звинувачень супроти Юліяна Головінського. Один раз тільки згадує, що "промовляють за тим деякі відомі факти", одначе не каже, які, і не дає змоги читачеві та дослідникові переконатися, чи вони "промовляють" до кожного, чи тільки до хворої уяви автора.

2. Доказує цей факт тільки своїми власними здогадами, отже таким самим способом, як звичайно подавали докази польські поліцисти. І ланцюг його арґументації, що відразу виходить з непевних заложень — щоб не вжити досадного вислову "фальшивих" — іде далі такими ж непевними ланками. Але доходить уже до цілком позитивного ствердження:

а) Барановський був подвійним аґентом поліції в ОУН та ОУН у поліції;

б) на те він сам не міг би рішитися, отже мусів перед кимсь звіритися;

в) тому, що він високо цінив Юліяна Головінського і стояв з ним у дуже приязних стосунках, то міг звіритися тільки перед ним;

г) Отже "мабуть таки звірився";

т) Головінський "правдоподібно знав про ролю Барановського";

д) "мабуть Барановський мусів хвалитися перед Головінським деякими успіхами своєї служби для організації в рядах поліції"

і накінець уже зовсім певно

е) "Начальна Команда УВО чи пак пізніше Провід ОУН знав про ролю Барановського в поліції від Головінського".

Ось таким способом Ярослав Кутько в одну мить подав "докази" подвійної роботи Романа Барановського за згодою і відомом Проводу Українських Націоналістів, що намагався доказати ввесь польський державний адміністраційно-поліційний апарат, не міг знайти ніяких доказів, крім своєї власної здогадної оцінки вартости зізнань Романа Барановського. І свідомий крихкої основи таких "доказів", передавав судові ці твердження не устами якихсь там "вивядовців" чи "пшодовніків", чи хочби навіть поліційних комісарів, але також самої сметанки поліційного апарату з найвищих щаблів драбини органів безпеки від Львова аж до Варшави, щоб справити сильніше враження і на присяжних суддях і на всій польській, а особливо українській прилюдній опінії.

Романа Барановського хотіли конче засудити за приналежність і діяльність в ОУН. Йому могли закидати тільки те, що він діяв у поліції з рамени ОУН. І не могли знайти нічого, крім власних "переконань", навіть не могли покликатися на свій "внутрішній вивяд", який, хоч теж у цьому випадку був би неправдивий, але принаймні спирався б на чімсь поза власними їхніми переконаннями. А до такого їхнього переконання вистарчала кожному з них одна чи найвище дві зустрічі та розмови з Романом Барановським, у той час, як такі поліційні теж не абиякі аси, як надкомісар Білєвіч і воєвідський радник Івахів, які два роки співпрацювали з Романом Барановським та користали з його інформацій, заперечували подвійність гри Барановського і катеґорично стверджували його вірну службу поліції.

Якби можна було знайти хоч тінь доказу, хочби й посереднього, хочби й на підставі "вивяду" — речники звинувачення вхопилися б за неї руками й ногами, щоб обґрунтувати своє нічим не підперте враження. І кому це легше було зробити: чи цілій орді львівських та варшавських поліцистів, що ступали "по гарячих слідах" за Романом Барановським, чи Ярославу Кутькові, що сидів преспокійно в редакційному кабінеті віддалений тисячами кілометрів і двадцяти роками від сцени та її головного актора і, замість колосального в кільканадцяти томах і працею соток поліційних рук і мізків зібраного матеріялу, мав до свого розпорядження тільки звідомлення судового репортера "Нового Часу"? Але цей геніяльний Шерльок Гольмс своєю дедукцією з кільканадцяти сторінок зробив більше, як увесь польський державний поліційний, адміністраційний, прокурорський та судовий гончий апарат. Не знав про його існування прокурор Мітрашевскі з Самбора, а то напевно був би покликав його на свого "коронного свідка" в процесі.

І тим легше це було б поліційній зграї зробити, що Юліян Головінський уже не жив і не міг того заперечити. Могла вона цинічно сказати, що він про те так само виговорився в поліції, як ніби мав їй виявити начебто ОУН плянувала атентат на комісара Чеховского. І покликатися на те, що він "узяв з собою до гробу свою тайну". А якщо того поліція не зробила, то напевно не з пошани до Головінського, чи з морального якогось стриму — бож убили його і зливали помиями всю організацію аж до Голови її Проводу — тільки не хотіли обсмішувати себе в очах світу безглуздям зачерпнутого з кримінальних романів "доказу".

За твердженнями Ярослава Кутька, метою "інфільтрації" Романа Барановського в польську поліцію було видобувати звідти потрібні інформації для ОУН, зокрема розвідуватися, хто дійсно є конфідентом поліції. Кутько навіть каже, що з ласки Чеховского він мав якісь початкові успіхи і хвалився ними перед Юліяном Головінським. Які це були успіхи? Що скористала ОУН з цієї макіявельської гри? Польська сторона, якій так дуже залежало на тому, щоб закинути подвійну гру Барановському, не могла знайти нічого, але то нічогісінько, а можемо бути певні, що якби тільки впала на слід найменшого, напевно не забула б видвигнути й роздути того на процесі, як доказ служби Романа Барановського для ОУН. Якого то, хочби одного, хочби й найменшого, конфідента поліції викрив Роман Барановський для ОУН? Навіть на процесі, де чіплявся за соломинку, щоб себе рятувати, не міг він показати таких інших крім себе "конфідентів" у поліції, як поважних і шанованих громадян — д-ра Лужницького, о. Білинського, посла Матчака, які не мали ніякого відношення до ОУН і стояли поза всякими підозріннями зв'язків з поліцією.

Натомість можемо зареєструвати великі втрати в людях, що їх потерпіла ОУН наслідком донощицької роботи Романа Барановського.

Говорить теж Ярослав Кутько, що поліція поступнево змушувала Барановського "щораз частіше подавати правдиві інформації і видавати менші фіґури в руки поліції". Якщо тими "меншими фіґурами" будемо вважати Крайового Коменданта УВО, сотн. Юліяна Головінського, Бойового Референта Крайової Команди УВО Зиновія Книша та Організаційного Референта Крайової Екзекутиви ОУН Зенона Коссака — то в цьому пункті можна з ним погодитися. Та навряд чи могла б організаційному проводові оплатитися така "інформаційна" служба свого аґента в польській поліції.

При тому всьому автор "Темної сторони місяця" не звернув уваги на дві речі, що відразу і силою самого факту, а не натяганих інтерпретацій чи "переконань" одним ударом розбивали всі його фантасмаґорії.

Роман Барановський почав доносити поліції десь від половини 1929 року.252 І за твердженнями Ярослава Кутька, мав про те "звіритися" Крайовому Комендантові УВО Юліянові Головінському, щоб дістати в той спосіб згоду організаційної верхівки і забезпечити собі його протекцію та оборону на випадок, якби це вийшло на яву і нижчі організаційні чинники хотіли б його покарати за зраду.

Але Юліян Головінський був Крайовим Комендантом УВО тільки до половини січня 1927 року, коли його арештовано в поліційній акції після вбивства шкільного куратора Яна Собіньского у Львові, — отже коли ще й Роман Барановський сидів у в'язниці. А хоч і вийшов Головінський на волю на провесні 1928 року, то з уваги на поліційний нагляд над собою мусів принишкнути і в організації цілком був неактивний. Наново призначено його Крайовим Комендантом УВО та водночас Крайовим Провідником ОУН аж під кінець червня 1930 року, отже в часі, коли Роман Барановський уже цілий рік вислугувався поліції. Про своє донощицтво поліції міг Роман Барановський носитися з думкою і вкінці на нього рішитися, коли Крайовими Комендантами УВО були: полк. Роман Сушко, по його арешті кілька тижнів виконував обов'язки Крайого Коменданта д-р Володимир Горбовий, потім коротко д-р Богдан Гнатевич, знову переходово полк. Роман Сушко і накінець від половини травня 1929 року — Омелян Сеник-Грибівський. І якщо Роман Барановський хотів би забезпечити собі плечі в Крайовій Команді УВО та дістати від неї згоду на інфільтрацію в поліцію, мусів би договорюватися про те не з Юліяном Головінським, що сидів у Чесанові, рідко коли звідти показувався і навіть не був тоді звичайним членом Крайової Команди, тільки з котроюсь з тих осіб. Виключене, щоб з уваги на свої взаємини з полк. Романом Сушком міг він з такою підозрілою і небезпечною пропозицією підходити до нього. Д-ра Володимира Гербового і д-ра Богдана Гнатевича він замало знав, до того вони на тих становищах були дуже коротко і тільки тимчасово і ніколи б не могли рішитися на таку карколомну історію, а Сеник-Грибівський Барановського не любив, знав про його махінації, щоб висадити з сідла полк. Романа Сушка і за це він відсунув Романа Барановського від активної участи в організації пізньою весною 1929 року.

І якби справді вийшла така пропозиція з Краю і заграничний провід мав би її провіряти, то чому мав би він те робити через Юліяна Головінського, що в Крайовому Проводі тоді не був і сидів десь там у глухій провінції, а не через свій керівний орган у Краю, Крайову Команду у Львові? І коли б навіть піти аж так далеко, щоб допустити, що заграничний провід запитував про думку в тій справі, головно щодо самої особи Романа Барановського, також і Юліяна Головінського, то чи можна собі уявити, щоб могло все те діятися поза плечима Крайової Команди у Львові, щоб найвищий керівний орган ОУН, Провід Українських Націоналістів, пускався на якусь велику, хоч таємну, політичну гру й анґажував свій авторитет у махінації обскурних аґентур десь на низах поліційного трясовиння та ще й поминаючи Крайову Команду, відповідальну за організаційні справи в краю?

Щось таке могло виклюнутися тільки в голові людини, що від років неначе ціллю свого життя вважала плюгавити УВО й ОУН. Це не перший такий її виступ, не перший вискок з обвинуваченнями проти Крайового Коменданта УВО. Мастив він болотом і перед і після самбірського процесу полк. Романа Сушка, свого командира з української армії. І чим він тоді його не називав? І польським провокатором і вбивником пол. Юрія Отмарштейна і злодієм та розтратником організаційних грошей. А все те в часі, коли в Раді Ліґи Націй мала розглядатися скарга полк. Романа Сушка про тортурування політичних в'язнів у польській поліції і коли проти нього велася шалена кампанія, щоб позбавити його доброго імени та обезцінити його підпис під петицією до Женеви.

Та й тепер вирвався Кутько зо своїми мізкуваннями в часі, коли вже не жив сотник Юліян Головінський і не міг проти того боронитися. Не оправдує Кутька і те, що не було вже в живих Головінського в 1933 році, коли відбувався самбірський процес. Але жив ще до 1938 року полк. Євген Коновалець, а до 1941 року Омелян Сеник-Грибівський і вони могли б дати Ярославу Кутькові таку відповідь, що не треба було б йому шукати темної сторони місяця, бо в його власних очах йому потемніло б. Сотник Юліян Головінський не втікав до безпечного сховку за морем, два рази був Крайовим Комендантом, брав участь особисто в усяких бойових акціях, наражав своє життя і здоров'я, сидів у тюрмі і вкінці згинув з рук поляків, що пустили в нього зрадливу кулю, коли мав сковані руки. Він навіки ввійшов в історію українського націоналістичного руху, його бойового рамени, і хочби й скільки їдді розливали по паперах Ярослав Кутько та йому подібні, — вона вивітріє, висохне, а ім'я його залишиться покрите пам'яттю слави і мучеництва за свій нарід.

Ярослав Кутько тільки частиною свого імени підписав поганий свій памфлет, решту скрив за псевдонімом. Він уже теж відійшов на другий світ.253

 

------------------------------------------------------------------------

[243] Подаючи свою професію на процесі, Роман Барановський сказав, що торгує звірячими шкірками з мисливства. Це підхоплено в сенсі, що справді торгує він шкурою, але не звірячою, тільки людською.

[244] "Дух, що тіло рве до бою...", Вінніпеґ 1951, Розділ XVІІ, "В пастці", стор. 77.

[245] Ярослав Кутько: Темна сторона місяця, історія поліційної провокації Романа Барановського в українськім підпіллі, частина І і II, Нью-Йорк — Детройт — Скрентон 1953.

[246] М. і. автор цієї брошури закидає мені, що я промовчав це в книжці "Дух, що тіло рве до бою..." і зробив це свідомо. Та не міг я подати всієї історії УВО на 145 сторінках однієї книжки. Про ту справу писав я докладніше там, куди вона належить, а саме в книжці "На повні вітрила", що обговорювала діяльність УВО в 1924-1926 роках,

[247] Назва взята з польської поеми Адама Мщкевіча "Конрад Валленрод". Польський рицар пішов служити німецьким хрестоносцям, здобути собі їхнє довір'я і потім зрадити їх та знищити. Від його назвища пішла й теорія "валленродизму", цебто відречення від свого народу тільки сповидно, служити чужому на те, щоб у відповідний мент зрадою його принести користь власному.

[248] Які дані? Чому автор не подає ніякого доказу, хочби й посереднього, на ті свої фантастичні твердження та неймовірні закиди супроти однієї з найбільш активних та геройських постатей Української Військової Організації?

[249] Шахрай, обманець у грі в карти.

[250] Начальники Чеховского в своїх свідченнях у самбірському процесі ствердили якраз щось зовсім інше. За їхніми словами, Роман Барановський далеко перевищав інтеліґенцію свого "шефа" Чеховского і, як казав прокурор у своїй промові, "робив з ним, що хотів". Доказом може бути хочби й те, що начальник воєвідської безпеки передав дальше "ведення" Барановського найперше надкомісареві Білєвічеві, а потім радникові Івахову.

[251] "Темна сторона місяця", частина II, стор. 95-97.

[252] Різні про те висловлювалися думки, беремо тут дату найпізнішу і найбільш правдоподібну. Вона теж так була встановлена показаннями самих поліційних свідків у самбірському процесі.

[253] Лишив Ярослав Кутько по собі слід: позичав у бібліотеці товариства "Народний Дім" у Торонті числа "Нового Часу" в 1952 році для своєї брошури і залишив посвідку, підписану своїм правдивим назвищем.