XXXIV. РОЗДІЛ

ДОНОЩИЦТВО І ПРОВОКАЦІЯ

Безтрадиційність революційної боротьби в Галичині. — Не було досвіду в конспірації. — Донощиків мало, тому невміння їх викривати й поборювати. — "Грубший калібер" Роман Барановський не дорівнював своїм колеґам в інших народів. — Паніка в суспільності. — Підсичує її поліція. — Револьверові вістки польської преси. — Ріжниця між конфідентом і провокатором. — Остороги "Сурми". — Перебільшення значення внутрішнього "вивяду". — Тверезий голос заморського еміґранта. — Провокація, але польська, щоб вивести нас з рівноваги й напустити переляк. — Співпраця поліції з польською пресою. — Вимушені признання подаються як "конфіденційні інформації". — Зберігати холодну кров і критичну поставу до поліційної тактики. — Шептана пропаґанда і наклепи польської влади на революційних провідників. — Приклади "Розбудови Нації" про таку ж саму роботу українських противників націоналізму. — Поліція позбулася непотрібного вже Барановського для психологічного ефекту серед українців. — Наслідком того — психоза в суспільстві. — Боротьба з нею тяжча, як з провокацією. — Як бореться підпілля з донощицтвом. — Смерть, або демаскування. Частинні тільки успіхи поліційної показухи з Барановським.

Українська суспільність майже не знала революційної конспіративної боротьби. В Галичині, до часу польської окупації 1919 року, ніколи не було конспірації між українцями, якщо не враховувати туди таємних ґімназійних гуртків, що читали всяку літературу, здебільша леґальну, а якщо заборонену, то тільки для шкільних учнів. А за Збручем самостійна українська революційна політична діяльність велася дуже коротко у "Братстві Тарасівців" та в першому році діяльности Революційної Української Партії (РУП), доки не влялася вона в загальне русло соціялістичного руху в царській імперії. І тому ані не було традиції революційної боротьби, ані часу зібрати досвід у конспіративних її методах. Окремі українці зігравали нераз визначну ролю в революційних організаціях, що діяли на українських землях обабіч Збруча — та це був досвід чужих, не українських політичних сил. І коли український підпільний рух почав діяти в 1920 році, він ішов у тих справах неначе напотемки, здобуваючи свій революційний досвід у тяжкій науці, за яку дорого приходилося платити.

Де є конспіративна діяльність, там скоріше чи пізніше з'являються донощики. Це незаперечне соціологічне явище і зайве було б доказувати це прикладами з історії революційних рухів у світі. Мусіли вони виринути і в українському підпіллі, бож складалося воно не з ангелів, тільки з таких же самих людей, як в усіх інших революційних рухах, з такими ж самими слабостями людської душі, котрі може використати ворог. Однак тих донощиків було мало і були вони дрібні, без більшого значення. Коли ж з'явився на овиді перший грубший калібер в особі Романа Барановського, — хоч і далеко він не доріс до своїх колеґ по тій зрадницькій професії в інших народів, — українська громадськість була просто перестрашена. В першій хвилині вона втратила здібність холодно про те подумати, розібратися в ділі власною своєю аналізою, піддалася паніці, що її доцільно і свідомо напустив на неї польський поліційний апарат, і яку піддувала угодово супроти Польщі настроєна частина леґального українського партійного світу в своїй політичній розгрі з націоналістичним рухом, що стояв їй найбільшою перешкодою на шляху до угоди.

Але ще й перед Романом Барановським поліція старалася защіплювати в нашій суспільності дефетестичні думки про безнадійність усякої боротьби, покликуючися на те, що вона або заздалегідь знає про наміри підпілля через своїх донощиків, або при їхній помочі швидко виловить усіх учасників якої б то не було революційної акції. Перестерігала перед тим "Сурма", коли писала:

"Усім відомі зізнання польських поліційних урядовців, зокрема на останніх процесах, про внутрішні справи УВО чи про окремих обвинувачених. Ті зізнання викликували різні чутки й поголоски, бо поліційні службовці постійно твердять, що їхні інформації — "конфіденційні" і походять з внутрішнього "вивяду". Знані й експертизи "знавця" від справ УВО", Казімєржа Івахова, який з лантуха засипує всіх інформаціями про ідеологію, тактику, статути, реґуляміни, пляни, реферати тощо з УВО й ОУН. До того револьверові вістки польської преси, які супроводжають масові арешти по кожному чині УВО, мовляв, уже зловлено справника, УВО вже зліквідована, дають сторонній людині причину сумніватися, чи маємо тут діло зо справністю поліції, а чи не з роботою донощиків і провокаторів. Не диво, що непоінформованій людині це може дати підставу підозрівати, що в УВО провокатор на провокаторові сидить та провокатором234 поганяє.

Та чи воно справді так?

Правда, що були донощики в УВО, правда й те, що грали вони дуже незначну ролю, а до того їх своєчасно усувано. Безперечно, можна сумніватися в тому, чи всіх їх усунено, як також у тому, чи взагалі можна охоронити себе від тої дрібної гидоти... Але й можна одночасно з певністю твердити, що досі не було і тепер нема донощика на якомусь відповідальному пості в УВО.

А реляцїі Івахова? — спитається хтось. На те можна відповісти так, як відповів під час одного з останніх процесів у Львові редактор українського часопису за океаном одному львов'янинові, який по зізнаннях Івахова вхопився з розпуки за голову, мовляв, "та ж він усе знає!"

— Коли б ви, пане, так читали видання українських підпільних організацій, так студіювали всі політичні процеси і коли б так старалися пізнати ті справи, як про те старається Івахів, ви знали б неменше, а може й більше від Івахова. Це речі, про які організації пишуть у своїх пропаґандивних та інформативних виданнях і до яких непотрібно "внутрішнього вивяду". Коли ж скаже Івахів щось і поза тим, а звичайно говорить таких речей дуже мало, то це або логічні висновки, або більше чи менше вдалі здогади, або просто пущена з метою провокації брехня".235

Додає "Сурма", що всякі ті "конфіденційні відомості" та "внутрішні вивяди", про яко безнастанно балакають поліційні аґенти і комісари поліції і про які розписується польська преса, це безперечно провокація, але провокація польська, щоб витворити в українській суспільності переляк.

Щ окремі випадки провокативної поведінки польської поліції переходять у систему. Підкидують "Сурму", кріси, вибухові речовини на те, щоб арештувати або невигідні для себе особи, або перші-ліпші і показати в той спосіб свою спритність. На процесах і в пресі безугавно вмовляють у публіку, що УВО на службі чи то большевиків, чи то німців, підробляють листи, видумують усякі фальшиві історії, щоб підкопати престиж організації і підорвати до неї довір'я в українському народі.

До того долучуються вимушені побоями і тортурами зізнання арештованих членів УВО на процесі, щоб не покликуватися на те, якими методами здобуті ті відомості, поліційні свідки тільки частинно подають їх, як зізнання самого підсудного, а решту пояснюють "конфіденційними джерелами".

"Все те, — кінчає "Сурма" — може причинитися до паніки непоінформованих та незабезпечених психологічно супроти такої поліційної тактики людей. А паніки не було б, якби до того ставитися спокійніше та критично, якби докладно перестудіювати перебіг кожної судової справи, наприклад, чому заарештовано людину, коли, кого з нею ув'язнено, чи бито її, що зізнала вона на поліцїі, а що в суді".

І "Сурма" і "Розбудова Нації" остерігали своїх читачів перед такими підступними провокативними методами не тільки поліції, але й високо поставлених польських урядовців і політиків. Поширювали вони всякого рода наклепи явно і шептаною пропаґандою, наприклад, що революційні провідники розкрадають організаційні гроші, несумлінно використовують рядових членів, розтринькують кров'ю, смертю і в'язницею здобуті гроші по заграничних кабаретах, невміло керують бойовими акціями й узагалі всією організацією. А наслідок того — непотрібні жертви, невдачі та нещастя. Зокрема вони

"часто-густо кидають та розповсюднюють підозріння, що той чи інший бездоганний та активний член організації стоїть на службі поліції, або що вся організація просякла конфідентами, тому в ній повна анархія та безголов'я. Всі ті наклепи мають на меті скомпрометувати організацію в очах широких кіл власної громадськости і тим відібрати їй підставу для дальшого розвитку, як, наприклад, доплив нових членів, фондів, моральної підтримки, а також і з нутра розкладати організацію".236

Кинене в українську суспільність отруйне сім'я потім заразою шириться і роздувається нераз до неймовірних розмірів. Прикладом того хоче бачити "Розбудова Нації" факт, що колишній член УВО, Ярослав Чиж з "Народньої Волі",237 вкупі з польськими розвідниками і провокаторами, зробив з полк. Романа Сушка по-перше вбивцю члена УВО, полк Юрія Отмарштейна, по-друге, польського провокатора, а вдодатку ще і злодія. Або

"якто наші "реальні політики", довідавшися "довірочно" на "чорних кавах" та "посєдзенях" у воєводів та інших Сухенеків238 несотворені речі про ОУН, прийшовши додому, заломлюють у розпачі руки та підозрівають у провокації навіть власних дітей, хоч якраз вони самі впали жертвою провокації поляків, що можуть тільки потирати руки з задоволення, що так легко і таким примітивним способом осягнули свою ціль — "пусьціць русіна на русіна".239

Не можна дивуватися, що пересічного громадянина, навіть прихильного до ОУН, могла загорнути в свої обійми психоза в усьому бачити руку конфідента й наслідки провокаторської роботи. З тим явищем куди важче боротися, як з самими конфідентами та провокаторами. Бо з ними українське підпілля якось собі давало раду, напевно не гірше, а може й ліпше, як подібні організації в інших народів, хочби в таких патріотичних і запеклих у ненависті до англійського ярма, як ірляндці. Вже була згадка, що вбито донощика Михайла Гука і Бережницького. Та не все треба було аж карати смертю, часами вистачало тільки виявити його, остерегти в той спосіб українську громадськість та внеможливити йому дальшу донощицьку роботу. Знову покличемося на один з таких прикладів у "Сурмі":

"Польським провокатором є Юрко Дудко, наддніпрянець, років 21-23, бльондин, кучеряве волосся, невисокого росту. Є він сином письменника Федора Дудка, що раніше співпрацював з Літературно-Науковим Вістником, а недавно перейшов до большевицьких "Нових Шляхів" у Львові. Юрко Дудко працював до 1928 року в "Просвіті" у Львові, звідки за підозріння шпигунства на користь большевиків його вигнали. Був він знайомий з большевицьким консулом Лапчинським у Львові. Потім провокував він і націоналістів і комуністів. В роках 1928-1930 роз'їжджав по Волині, де ніби продавав книжки, а одночасно закладав, з метою провокації, націоналістичні та комуністичні боївки. В 1929 році просидів місяць тюрми в Рівному на те, щоб спровокувати Семенюка та 16 людей, що й досі сидять у в'язниці. Останній його подвиг був у Варшаві, де він перебував довший час. На підставі його брехливого доносу варшавська поліція арештувала 5 жовтня 1931 року Ореста Чемеринського, Стефу Кордубівну, Т. Сиротенка та його приятеля і неменш темного типа А. Длугопольського240 і ще Стовпюка241 польонофіла й урядовця Поштової Каси Ощадности. По переведеній конфронтації з Дудком, поліція випустила всіх арештованих. В часі конфронтації заарештовані кинули Дудкові ввічі закид провокації. Мали нагоду на власні очі побачити підписане зобов'язання Дудка, що він буде доносити поліції про все, що діється між українськими студентами, за що діставав місячно двісті злотих".242

Та в тім то й біда, що кожне таке виявлення, чи навіть ліквідація, конфідента до деякої міри потверджували поліційні тези. Добре, — думав собі такий Іван Запоточний, чи Степан Загородний, — зловили одного. А скільки їх ще лишилося?

Можна не тільки здогадуватися, але й прийняти за певне, що польська поліційна верхівка рішилася посвятити Романа Барановського для такого психологічного ефекту. Не така то вже була вона примітивно дурна, щоб не здати собі справи з межі, доки можна витиснути якусь користь з такого донощика. Сам же ж його найбільший протектор і спільник у провокації, радник Казімєрж Івахів, зізнав у Самборі, що була думка потримати Романа Барановського якого пів року на службі, а потім він тихо пірнув би в нормальне життя, порвавши всі контакти і з поліцією і з організаційними колами, і згодом уся справа потонула б у забутті. Наказодавці Романа Барановського зорієнтувалися, що він уже дав з себе, що міг, і що все те в левиній частині відносилося до минулого. З поточної діяльности ОУН він майже нічого не приносив, бо не знав того і не міг довідатися, хіба якісь дрібненькі кришки від особистих своїх знайомих. Замість знайти йому посаду, як було обіцяно, та відпустити його до спокійного життя, поліція кинула бомбу в українську суспільність: виявила одного з найбільших своїх донощиків. Глядіть — мовляв — ми не брехали вам, коли покликувалися на наші "довірочні інформації з внутрішнього вивяду" — ось вам доказ. Один такий "конфіденційний орел", та не думайте, що це єдиний та останній!

І не помилилися. Психічне потрясення справді було величезне, дійшло до найдальших закутків української землі під Польщею. Бо для зрозуміння революційної боротьби та її метод треба традиції, де невдачі чергуються з успіхами і в кінцевому балянсі показують сальдо на користь підпілля. Тоді це нарід розуміє з власного, хоч сумного, досвіду, але тоді й цікавиться він такими справами в історії та в інших народів, має скалю порівняння і бачить не тільки самі нещастя й від'ємні сторінки революційної конспіративної боротьби, але також її успіхи.

Бомба справді вибухла з громовим гуком. Але принесла наслідки тільки частинні, бо вбила глибше клина не між націоналістичний рух і всю решту українського народу, тільки між підпілля з одної і ту частину леґальщини, що й без того ставилася неґативно до українського визвольного націоналізму з другої сторони. Для протиставлення її націоналізмові та його визвольній боротьбі не треба було аж поліційної показухи з Романом Ба-рановським.

 

------------------------------------------------------------------------

[234] Нерідко перемішують провокатора з конфідентом, або донощиком. Конфідент, це довірена людина поліції, яка доносить усе те, що довідається про пляни й діяльність таємної організації, про окремих її людей, внутрішні відносини і т. і. Його доноси або попереджують, або "експост" інформують про життя й діяння організації. А провокатор, це тип, що з доручення поліції, або з власної ініхцятиви, сам організує революційні акти або веде якусь частину організаційної діяльности на те, щоб притягнути до того членів організації і потім видати їх поліції, або щоб виконати якийсь акт, потрібний для поліції в її усяких плянах так супроти організації, як нераз і супроти власної суспільности, щоб викликати серед неї відповідні настрої, або вплинути на урядові зміни. В історії донощики старші від провокаторів. Хоч провокатори були й давніше, але перший пляново ними користувався Фуше, шеф французької поліції під кінець великої французької революції і в наполеонській добі. Там же й викувалася французька назва agent provocateur, що прийнялася від тоді в світі. Провокація стала невідлучною частиною діяльности московської політичної поліції. Послугувалася нею дуже зручно царська Охрана, а до вершин мистецтва довели її большевики, не тільки в нутрі СССР, але й поза його межами. Щоб уникнути непорозуміння, в дальшому вживатимемо означення "донощик" скрізь там, де помилково "Сурма" вживає "провокатор".

[235] "Сурма", число 12 (51), грудень 1931 року, "Шляхом провокації".

[236] "Сурма", грудень 1931 (уже цитована).

[237] Тижневик, виходить у Скрентоні, стейту Пенсильвенія, ЗСА.

[238] Гл. примітка число 81.

[239] "Розбудова Нації", річник VІ, Прага, липень-серпень 1933, число 7-8 (66-67).

[240] Варшавський кореспондент "Сурми" скривдив тут Анатоля Демо-Довгопільського, що показався пізніше добрим членом ОУН, жертвенно працював у Карпатській Україні, сильно потерпів від чехів і від мадярів, створив "Летючу Естраду" в Карпатській Україні, був співробітком пропаґандивної референтури ПУН у Кракові в воєнних роках і згинув від куль Ґестапо на своїй рідній Волині.

[241] Стовпюк, здається Іван, польонофіл, співпрацівник д-ра Свверина Даниловича та о. Ількова у їхній угодовій організації, званій популярно в Галичині "хлібоїдами".

[242] "Сурма", число 10-11, жовтень-листопад 1931 року, — Хроніка, "Здемаскування провокатора".