XXXIII. РОЗДІЛ

ЗАМІСТЬ ОБОРОНИ — НАСТУП!

Стабілізація внутрішнього протинаціоналістичного фронту. — Нема перемир'я, ні збройного поготів'я — постійна позиційна боротьба. — Тотальна війна за "бути, чи не бути". — Демагогічне гасло про два рамена держави; поліція і підпілля. — Загранична світова опінія самбірським процесом не інтересується. — Ані слова в великих щоденниках. — Увагу привернув процес Димітрова в Ляйпціґу за підпал Райстаґу. — І в польській пресі менше зацікавлення, як звичайно. — Зате перед підпіллям став сильний внутрішньо-український фронт. — В початках ОУН його не хотіла. — Скрізь скрайні концепції і кличі. — Радикали стали на соціялістичній плятформі II Інтернаціоналу. — В УНДО переважила капітулянтська угодовщина. — В ОУН узяли верх техніки революції над політиками. — Це разом мусіло довести до внутрішньої війни. — Причини революційної радикалізацїі в ОУН (крайовій). — Виарештування і примусові виїзди первісного її керівного активу. — Безвиглядність оборони перед наступом в оперті на демагогію Самбора. — Та ОУН не грішила безрадністю. — В одну мить перейшла на контр-офензиву. — "Звідомлення" Крайової Екзекутиви ОУН. — Заперечення членства Романа Барановського в ОУН. — Доносив лише про старі речі. — Угодовщина пішла на шлях, показаний поляками. — Тому й виступила проти підпілля. — А це значить: вислужництво займанцеві і спілка з поліцією. — Хочете війни? Будете її мати! — Чому підписана Крайова Екзекутива, а не Провід Українських Націоналістів. — Комунікат виданий у краю, передрукований за кордоном і за океаном. — Його хлоп'яча задерикуватість. Сліди поспіху й помилки в фактах. — ПУН удруге поставлений перед фактом акцептує "звідомлення" екс пост. — Другий комунікат Крайової Екзекутиви ОУН. — Головним джерелом політичної інформації — балакучість угодового табору. — Заборони членам і прихильникам дискутувати й розмовляти з угодовцями. — Демаскувати клеветників ОУН. — Поступати з ними за вказівками місцевих проводів. — По тій самій літі націоналістична преса за кордоном. — Виступи "Нового Шляху" в Канаді. — Самбір зааранжували поляки, як зброю проти українців. — Про провокацію горлають найбільше гендлярі національною ідеєю та честю. — Геть зо спричинниками національної деморалізації — угодовцями! — Українці пасажирами в поїзді, а машиністи — поляки. — Демагогія з обох боків. — Війна на два фронти аж до впадку Польщі. — Закидають підпіллю інфільтрацію конфідентами, а самі добровільно піддаються польським контрольорам. — Брак хребта й характеру в націоналістів? — А якто з автономістичними та совєтофільськими резолюціями леґалістів? — Барановський продавав людей тайно, а директор ґімназії віддавав учнів явно поліції. — Інші приклади словної драчки в непотрібнім і жалюгіднім внутрішнім українськім фронті.

Найбільшим і найважнішим наслідком самбірського процесу та виявлення провокаторської діяльности Романа Барановського була для українського націоналістичному руху, а зокрема націоналістичного революційного підпілля стабілізація внутрішнього українського протинаціоналістичного фронту. Зарисувався він уже давно, його перші контури показалися на горизонті ще навіть заки постала Організація Українських Націоналістів. Одначе бракувало йому постійности. Час-від-часу, головно після невдалої якоїсь бойової акції, згущувалися хмари, вдарив дощ чи навіть град, — а потім небо випогодилося й усе далі ішло своєю дорогою. Але тільки сповидно. Цей фронт існував "потенційно" і панувало на ньому щось ніби "перемир'я" ніби збройне поготів'я.

Перша його консолідація прийшла під час "пацифікації" восени 1930 року. Але ще й тоді, хоч було вже ясне, що стоять проти себе два противні політичні табори, що більше, два інакші ідеологічно-світоглядові світи, тільки вряди-годи відбувалася перестрілка на окремих відтинках того фронту. І було також ясно, що цей фронт уже не зникне ніколи, як довго буде існувати й діяти Організація Українських Націоналістів.

Після негайного суду за напад на пошту в Городку, вдалося ворожому польському окупантові зактивізувати більш угодово до Польщі настроєне крило того одноцілого партійного протинаціоналістичного фронту до гостріших виступів проти української підпільної революційної боротьби. А самбірський процес довів до сталої, так сказати б позиційної, війни на тому фронті, не тільки проти революційних метод, не тільки проти політичної конспірації, хочби й занехала вона терористичну акцію, але проти самого ідеологічного й політичного явища українського націоналізму в його найвиразнішій організованій формі Організації Українських Націоналістів. Цементом для міцнішого підмурування того фронту, що не зник уже ніколи, сталася роздута до безмірности польською, а особливо українською пропаґандою сумна афера провокації Романа Барановського. В скаженій атаці проти націоналістичного підпілля висувалося на чоло демагогічне гасло, що польська держава має два рамена в боротьбі з українцями: явне — поліцію, і тайне — українське підпілля, кероване армією конфідентів під проводом таких Барановських.

Нераз досі сипалися громи на голови УВО й ОУН. Після нападу в Городку виливалися й помиї. Але те, що діялося тепер, перейшло всі межі. Тоді світлі постаті Василя Біласа і Дмитра Данилишина навіть з могил боронили свою організацію, замикали уста блюзнірствам, затикали вуха на лайку. Тепер же ж страшною зморою на все лягла понура тінь Романа Барановського.

Зовнішній фронт, фронт заграничної світової опінії — не існував. Світова преса зовсім не інтересувалася ані процесом за вбивство Голуфка, ані польсько-українською дракою у зв'язку з аферою Романа Барановського. Коли ще про смерть Тадеуша Голуфка були довші чи коротші звідомлення заграничних кореспондентів великої світової німецької, англійської, французької і навіть совєтської преси, то тепер ті ж самі газети ані одним-одніським рядком не згадали про самбірський процес. Повний брак вісток у французькій, німецькій і взагалі західньо-европейській пресі пояснюється тим, що одночасно ішов у Ляйпціґу великий політичний процес за підпал Райстаґу проти Димітрова й товаришів з метою скомпрометувати комуністичну партію. Цей показовий процес почався 21 вересня — два дні після самбірського — і викликав великий відгомін у світі. Було це напередодні постання т. зв. народнього фронту, цебто спілки комуністів з соціялістами, і вони сполученими силами з колосальним вкладом енерґії спрямовували зацікавлення світа на процес у Ляйпціґу, в порівнянні з котрим самбірський процес був нічим незамітною подією, чисто внутрішньою польсько-українською сенсацією десь там на краю світа. Не знаходимо про нього навіть згадки в новинках.

Дивним дивом і в польській пресі самбірська справа викликала менше заінтересування, як можна було б сподіватися. Заповіджені репортери великих польських щоденників не приїхали, від самого початку більше їх цікавило, як там билися з собою польський лісничий з поручником коло Сянока. Зацікавлення зросло, хоч не дійшло до точки кипіння, аж після того, як свідок радник Казімєрж Івахів відважився виступити проти задекретованої в Варшаві лінії обвинувачення.

Зате внутрішній український фронт став перед ОУН на всю ширінь, з'єднаний, спаяний спільною метою: використати підлу роботу Романа Барановського для морального й політичного викінчення ОУН.

Організація Українських Націоналістів не хотіла внутрішнього фронту в боротьбі на ножі, на життя і смерть. Рахувалася вона з тим, що мусить бути найперше суперничання, потім конфлікти і може навіть ворожнеча, але ніколи в такій формі і в такій мірі, як вона розвинулася в тридцятих роках нашого століття. Прокляттям українського політичного життя було, що в ньому на сто відсотків здійснилися соціологічні закони протиставлення скрайностей поміркованості. На кожному відтинку політичного українського життя перемогли скрайні концепції і кличі: радикальна партія, з національної-селянської, пересунулася на соціялістичні позиції Другого Інтернаціоналу, який був запереченням найістотніших — найприродніших властивостей селянської психіки: прив'язання до землі, інстинкту земельної власности. В національно-демократичній мішанині взяла верх найбільш її угодово-капітулянтська тенденція і заплила до пристані "нормалізації" під капітанами її корабля Василем Мудрим і Володимиром Целевичем. У націоналістичному русі до голосу прийшла скрайня течія, що проповідувала технічно-революційні, терористичні методи політичної боротьби. Виплила наверх нещасливим збігом обставин, а не внутрішньою природною еволюцією. Полковник Роман Сушко мусів виїхати за кордон після двократнього свого ув'язнення під замітом, що був він Крайовим Комендантом УВО; сотника Юліяна Головінського, що перший злучив у своїй особі два пости, — Крайового Коменданта УВО і Провідника Крайової Екзекутиви ОУН, убила польська поліція під Бібркою 30 вересня 1930 року; Бойового Референта Крайової Команди УВО, Зиновія Книша, запроторено до в'язниці на довші роки; референт пропаґанди, Ярослав Барановський, також мусів утікати за границю і небавом зрада його брата Романа цілком спутала йому руки на деякий час; помандрували в тюрму такі визначні члени націоналістичного руху, як т. зв. конґресівці, цебто учасники Першого Конґресу Українських Націоналістів у Відні 1929 року, — д-р Юліян Вассиян, ред. Зенон Пеленський, д-р Олесь Бабій, інж. Осип Бойдуник і з молодших — проф. Степан Ленкавський. Помер Степан Охримович, хоч більш радикальних поглядів, але в ідеологічному, а не терористичному аспекті. Лишилося чисте поле і порожнє місце, що його негайно заповнило скрайнє крило під проводом Зенона Коссака та Івана Ґабрусевича. Якінебудь радикальні засоби супроти нього в даному моменті були б уже тоді розбили ОУН на двоє, так як це сталося вісім років пізніше.

Нещастям екстремів є не тільки те, що вони "дотикаються", як говорять філософи, але й ідуть на бій з кличем: "або-або!". Так воно сталося і на галицькій землі й ОУН, під проводом своїх екстремістів, стала віч-на-віч сконсолідованого внутрішнього українського фронту, в котрому першу скрипку хотіли грати угодовці.

Всяка оборона в таких умовинах була безвиглядна. Прийнявши оборонну тактику, ОУН сама добровільно лягала б на лопатки. Бо чим і як боронитися, як пояснювати появу й діяльність такого Романа Барановського, оточеного невідомо яким числом менших підголосків, як оправдувати те, що його своєчасно не виявлено, не знищено, як і слід було б революційній організації?

В психозі, що витворилася під час і після самбірського процесу, що помогло б закидати демагогію, фальшиві перекручення, навіть і брехливість леґального світу в поставі та розцінці такого явища? Нехай буде, що перебільшують, що перекручують, можливо що й брешуть у дечому, — та це не причина зради і провокації Романа Барановського, це її наслідок. І Барановський не вийшов з УНДО, тієї чи іншої соціялістичної, демократичної чи християнської партії, тільки з рядів ОУН.

Що поможе закидувати, що провокація не була монополією ОУН, що це явище так старе, як і сам організований політичний світ, що ніхто ніколи не був від неї вільний, що, вкінці, УВО й ОУН боролися проти неї, що вбили провокатора Гука й Бережницького, що викрили чимало інших та остерігали пере ними українську суспільність? Ви почуєте відповідь, навіть від прихильника ОУН: це все правда, але ви подушили дрібну рибку, а не бачили між собою кита. Ба, не тільки, що не бачили, але й були сліпі, коли вам його показували і ще на два місяці перед процесом ламали копіє в його обороні.

Які б не висувати заміти проти ОУН, ніхто не міг їй закинути безчинної бездарности. В одну мить рішила вона, що коли нема шансів на оборону, треба перейти в контрофензиву по думці старої засади, що найкраща оборона — це наступ.

Найперше треба було скінчити з аферою Романа Барановського, щоб ні хвилини довше не бовтатися довкола неї. Факт незаперечний, що Роман Барановський був і конфідентом і провокатором. Одначе неправдою є, що він був одночасно визначним членом організації, займав у ній якісь видні пости. Все це брехня і злобна видумка, того навіть самбірський процес не доказав. Доносив Барановський тільки те, що знав з часу, коли був членом УВО, т. зн. до половини 1929 року. Щонебудь доніс він поліції про пізніші речі, це роздобував приватними інформаціями від давніших своїх товаришів і знайомих і було воно, як зрештою показували його зізнання, майже завжди в світі минулого, не відносилося до поточних справ організаційного діяння.

Ще не скінчився самбірський процес, а вже ОУН видала, за підписом Крайової Екзекутиви таке

ЗВІДОМЛЕННЯ

"У зв'язку з самбірським процесом (Романа Барановського) доводимо до відома:

1. Рішенням Крайової Команди УВО в місяці червні 1929 року виключено Романа Барановського з активу УВО тому, що він затратив ті моральні вартості, які члени УВО мусять мати в своєму характері. Тим самим з того часу не був Роман Барановський втаємничений у ніякі справи організації і не брав ніякої участи ні в організуванні, ні в виконуванні ніяких актів, чи акцій, з доручення організації.

2. До ОУН Роман Барановський ніколи не належав.

3. В місяці жовтні 1929 року виринуло підозріння, що Роман Барановський має зв'язки з польською поліцією. Тоді провірено ті факти, з яких випливало те підозріння, одначе вони не вистарчали до випровадження остаточних консеквенцій — цебто виміру найвищої кари. Дальшому слідженню Романа Барановського перешкодив його побут за кордоном, а після його повороту до краю — його арешт.

4. Інформації, які давав Роман Барановський польській поліції, були роблені ним, як заключення на основі зовнішніх помічень і ознайомлення з деякими справами організації з давніших часів. Поза тим — це видумки і брехні.

5. Так званий самбірський процес уряджений польською владою на те, щоб підорвати довір'я українського громадянства до ОУН. Представники угодового табору в поборюванні революційного націоналістичного руху пішли шляхом, підсуненим польською владою, і прийняли за правдиві поліційні зізнання насвітлення діяльности ОУН, подавані конфідентами і представниками польської поліції.

Поборювання українського революційного руху угодовим табором по лінії інтересів польської державної рації методами чи то накиненими чи підсуненими займанщицькою владою оцінюємо як наявне вислуговування їй. Тому того рада спроби угодового табору в поборюванні українського організованого націоналізму ставимо і будемо ставити нарівні з заходами займанщицької влади проти нас".

В жовтні 1933 року. Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ.231

Цей перший офіційний акт ОУН у справі провокації Романа Барановського заслуговує, щоб добре йому приглянутися. Перше враження з нього — і такий був намір автора — це ствердження, що період провокаційної і донощицької діяльности Романа Барановського припадає на час, коли він уже не був членом організації. І через те не видавав він ніяких нових організаційних тайн, тільки робив свої здогади й висновки на основі давнішого свого досвіду з підпільної діяльности. Тому все те в більшості видумки і брехні. Це перше, засадниче ствердження. Друге: ці, переважно фальшиві доноси Романа Барановського поліція підсунула угодовому таборові, він прийняв їх за правдиві і послугується ними в боротьбі з ОУН. А тому він, об'єктивно, стає спільником польського окупанта в боротьбі з революційним українським рухом. І за таку діяльність угодового табору ОУН буде до нього ставитися так само, як до заходів окупаційної влади.

Іншими словами: хочете війни? Будете її мати!

Одначе в тому першому вже комунікаті криються зародки первородного гріха, що довели пізніше ОУН до внутрішньої катастрофи і їх легко переочити, мавши увагу зайняту виключно справою Романа Барановського.

Це "звідомлення" підписала Крайова Екзекутива ОУН, а не Провід Українських Націоналістів. Це ще не було б лихом, якби діялося воно за порозумінням з ПУН, бо в такій ситуації для ПУН найкраща була мовчанка. Воно було доведене до публічного відома летючками — іншого способу Крайова Екзекутива тоді не мала. Але було також у дослівному тексті надруковане в підпільному органі ОУН, що видавався за кордоном, і з доручення ПУН та при помочі його пропаґандивного апарату розповсюднене по країнах еміґрантського поселення в часописах, що стояли близько до ОУН або вважалися органами націоналістичного руху. Наприклад, передрукував його канадський "Новий Шлях". Зовсім природно, що вся та публікація не відбувалася в одному часі: найперше друкувалися та розповсюднювалися летючки, потім друковано це за границею. А що друковано її в органі, який видавав ПУН, то тим самим ПУН прийняв до відома зміст і форму летючки, поставивши за нею свій верховний авторитет. Значить, черговий раз т. зв. "крайовики", цебто крайові націоналісти поставили Провід Українських Націоналістів перед доконаний факт, а ПУН на те не зареаґував, бо в даній ситуації може й не міг.

А тим часом це звідомлення містить у собі речі, що їх ніколи там не було б, якби його редаґовано в ПУН, а не в Крайовій Екзекутиві, або принаймні в порозумінні з ПУН. Перш усього, вражає його доволі мало поважний, хлоп'ячо-задерикуватий тон, що хоче бути більше грізним, як ним у дійсності був. Це прикмета т. зв. тридцятих років націоналістичного руху в Галичині і її перші сліди бачимо вже в стилізації "декалогу українського націоналіста".

Далі, на всьому звідомленні видні сліди поспіху. Вміщено там факти, що їх напевно пропущено б, якби був час порозумітися та їх перевірити. Наприклад, Романа Барановського не виключено в червні 1929 року за втрату потрібних членові УВО моральних вартостей характеру. Його відсунено від активної діяльности в УВО, подаючи за причину і йому самому й іншим членам поганий стан здоров'я, що вимагав лікування. Іншими словами, послугуючися термінологією пізнішої практики ОУН, він пішов на "безтермінову відпустку", з котрої вже ніколи не мав вернутися до практичної роботи в організації.

Підкреслено, що до ОУН Роман Барановський ніколи не належав. Це не зовсім відповідало правді. Так само можна було б сказати, що і Сеник-Грибівський і полк. Сушко і навіть Юліян Головінський не були членами ОУН, вони ж бо складали свою членську присягу в УВО і не повторяли її в ОУН. ОУН постала в січні 1929 року, а Романа Барановського відсунено від активної роботи в організації — хоч не позбавлено ще тоді його членства — у червні того ж року. Отже від січня до половини червня 1929 був він таким самим членом ОУН, як усі інші члени складових націоналістичних організацій, що злилися в ОУН: УВО, Союз Української Націоналістичної Молоді, Леґія Українських Націоналістів і т. п., що вважалися автоматично членами нової організації, без потреби повторювати церемоніял заприсяження і формального прийняття в члени. В такий спосіб і я сам і сотні членів з-під моєї команди знайшлися в рядах ОУН.

Ціла третя точка, про підозріння супроти Романа Барановського складена дуже слабо й недбало, а що найважніше — незгідне з правдою. Підозріння могли бути, але в окремих людей, що їх наверх не виявляли. Жодного сумніву в краю ніхто супроти Романа Барановського не мав, принаймні до вересня 1930 року, доки я був на волі, бо хто як хто, але я перший був би тоді про те знав. Виїзд його за кордон зовсім не перешкаджав слідкувати за ним і його роботою, а тим менше не перешкодив тому його арешт після повороту до краю, бо вернувся він до Львова вліті 1930 року, арештовано його всього на три тижні аж у вересні того ж року, випущено на волю і поновно арештовано аж у березні 1932 року. Якби Крайова Екзекутива вела проти нього слідство в наслідок якихсь підозрінь, мала піддостатком на те часу.

Офіційний акт ОУН у такій справі не сміє мати нічого, щоб за те можна зачепитися, і не сміє він говорити неправду, бо кого раз зловлено на брехні — ніколи йому не повір'ять.

Та що найбільше вражає в цьому комунікаті, це його стилізація таким тоном і способом, якби Крайова Екзекутива була єдиним верховним та уповноваженим до такої справи органом ОУН. Вже в тому одному, як теж у факті випущення його без попереднього порозуміння й устійнення тексту з Проводом Українських Націоналістів можна бачити перший крок, від котрого почали розходитися стежки галицьких націоналістів та цілої ОУН під проводом ПУН.

Кілька днів пізніше вийшло друге "звідомлення" Крайової Екзекутиви, з інструкціями для членів і прихильників ОУН, як мають вони себе вести в стосунках з членами угодового табору, з уваги на те, що головним джерелом інформації для польської поліції є на ділі угодовий табір.

ЗВІДОМЛЕННЯ

"Самбірський процес виказав, що боротьба з донощицтвом і провокацією не проводилася в нас на цілому фронті. Організація боролася до тепер з поодинокими випадками донощицтва, які мали місце серед членів організації, а звертала мало уваги на властивий корінь лиха — на угодовський табір, який на ділі є головним джерелом інформації поліції.

Не твердимо, що всі ті, що є поза рамками організації, є донощиками чи провокаторами. Проте самбірський процес показав, що саме з-поміж цього угодового табору вийшло багато свідомих чи несвідомих інформаторів поліції (гл. зізнання свідка Матчака і Луцького). З приводу того ми приневолені прийняти якнайдальші засоби охорони перед того рода інформаторами польської поліції і держати всіх тих, що такими інформаторами є, або в консеквенції свого політичного переконання ними можуть стати (гл. статті Кедрина в "Польсько-українському Бюлетені", Кузьмовича й Кучабського в "Меті", Назарука в "Новій Зорі", Целевича в "Ділі"), здалека від усіх тих справ, хочби й дуже посередньо зв'язаних з діянням організаціє

В тій цілі членам організації наказуємо, а симпатикам нашої організації поручавмо:

1. Про справи безпосередньо чи посередньо з організацією зв'язані не входити в зайві дискусії з діячами угодового табору.

2. Вистерігатися суперечок з ними, які давали б матеріял про напрямні діяльности ОУН.

3. Зокрема по різних акціях та актах організації не подавати своїх коментарів, заміток чи хочби припущень. Самбірський процес розкрив особи, які якраз тим шляхом здобуті правдиві чи фальшиві інформації достарчали поліції (Матчак).

4. Жодним так званим визначним громадянам не давати підстав до здогадів про особи з нашим рухом зв'язані.

5. Не давати послуху сплетням, що мають на меті сіяти серед нашого загалу недовір'я до організації, бо їх нарочно поширює угодовий табір (стаття Целевича в "Ділі", летючки УНДО-ння з зізнаннями Романа Барановського, "Громадський Голос").

6. Демаскувати з місця всіх тих, що такі вістки-сплетні поширюють.

7. Проти здемаскованих клеветників виступати якнайрішучіше по окремим вказівкам місцевих органів ОУН".

В жовтні 1933 року. Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ.232

По тій самій лінії пішли роз'яснення постави леґальних партій в часі самбірського процесу і після нього в пресі, що на неї могла мати вплив ОУН за кордоном і за океаном. Писав, наприклад, "Новий Шлях" з Едмонтону:

"Відомий самбірський процес у справі вбивства речника "польсько-української згоди", Тадеуша Голуфка, на якому м. і. виступав бувший член УВО і пізніший конфідент польської поліції, Роман Барановський, дав нагоду нашому опортуністичному таборові, як у Батьківщині, так і на еміґрації, скріпити свій наступ проти Організації Українських Націоналістів (ОУН). Різношерсті угодовці, загумінкові політикани, "інтернаціоналісти" різних покроїв, а з ними і польська поліція стали рука в руку в одну лаву проти українського націоналізму. Оце протинаціоналістичне об'єднання в підлий спосіб очорнює наш націоналістичний табір, а зокрема його Провід, стараючися вмовити в суспільність, що в ньому повно провокаторів...

Про провокацію в ОУН говорять тепер ті, що завсіди провокують, продають і міняють українську національну ідею... Барановського та інших продажних типів серед нашої суспільности витворюють саме ті, які закидають деморалізацію нашій національній революційній організації. Коли хочемо забезпечити ту нашу організацію від усяких проявів упадку національної моралі, в першу чергу мусимо старатися усунути причини деморалізації. Головною причиною безсумнівно являються безхребетники та опортуністи тих наших політичних у групувань, які хочуть визволяти Україну "органічною" працею та "реальною" політикою, робленою в межах ворожої законности. Та їхня "народна" робота в рамах ворожих законів довела одних до цілковитого примирення з фактичним станом речей, витвореним займанцями, інших довела до провокаційної роботи серед нашої суспільности".233

Як пішло вже на бій, то в ньому вистрілювалася всяка амуніція. Від самбірського процесу аж до вибуху війни в 1939 році закидали націоналісти лояльним до Польщі угодовцям, що вони неначе пасажири в поїзді, їдуть туди, куди везуть їх польські машиністи в льокомотиві, і не в силі змінити його напряму.

Що — це вигаслий вулькан, з якого ніхто вже ніколи не в стані видобути огню не то для визвольної боротьби, але навіть почуття національної гідности українського народу.

Відплачувалися їм такою ж монетою за поставу після Городка й Самбора. Без сумніву, було там немало демагогії, але ж бо такою самою демагогічною, хоч і лицемірною тактикою послуговувалися і противники націоналізму.

На закид, що поляки кермують підпіллям через інфільтрованих туди конфідентів і провокаторів, відповідали, що ОУН принаймні проти того бореться, а в леґальні установи поляки не потребують нікого інфільтрувати, роблять це цілком явно, за згодою леґальних українських провідників насаджують туди своїх контрольорів, от хочби польських сержантів над українськими "Лугами". Також видали поляки закон, яким змушували підприємства з більшою кількістю працівників на кожних 25 осіб персоналу приймати одного польського інваліда, або "оброньцу Львова", т. зн. тепер українці своїми грішми утримують тих, що боролися проти них у визвольних змаганнях. Вимагали, щоб у яєчних експортових магазинах української кооперації вишколювалися польські фахівці, бо поляки своїх не мали. І щось не чути було ані протестів, ані інтерпеляцій, ані газетної мобілізації української суспільности — бо так наказав пан. Забулася тут "сеймова трибуна".

Ґімназистів боронили перед націоналістичною ідеологією, а самі виховували їх на покірних шукачів державної клямки.

Нема в націоналістів сильних і стійких характерів, зате є вони в леґальному світі. Ось приклади: один з радикальних лідерів, д-р Северин Данилович, закладає першу "хрунівську" угодову політичну партію і перший виломлюється з солідарної політичної постави української суспільности. Другий радикальний діяч і, на жаль, полковник української армії, д-р Роман Дашкевич, прийняв добровільно польську контролю над "Лугами", чим перший зробив вилом в автономности українського суспільного організованого світу. А ось яка "стійкість" характерів у національно-демократичному таборі. Від коли постало УНДО, не було й року, щоб не відкололася звідти якась група і творила власну організацію: католицьке крило, радянофіли, накінець група Палієва. А й ціле УНДО також дуже "стійко" трималося "відповідальної" національної політики по засаді: раз на ліво, раз на право! На одному з'їзді схвалювало польську автономістичну резолюцію, на другому совєтофільську. Туди мають іти націоналісти вчитися політичної мудрости.

Роман Барановський був конфідентом і продавав поліції своїх товаришів. За те діставав двісті злотих місячно. Не могло бути й не було нікого, хто б не назвав це огидою. Він це робив, щоб "зреабілітуватися" і заслужити собі на ім'я лояльного "обивателя". А чим різнився від нього один з директорів української ґімназії, що ловив учнів, які розкидали летючки, кликав їх до канцелярії, дзвонив на поліцію і казав арештувати? Хіба тим, що за те, щоб таким способом також заслужити собі на ім'я лояльного "обивателя", брав не 200, як Барановський, тільки 600 злотих місячно і шанували його за те, як "доброго українського громадянина та виховника".

Такі колючі й затруєні стріли кидалися з оби-двох сторін, не завжди по-правді і майже завжди непотрібно. Трудно тепер скидати за те вину на одну чи другу сторону. Однак є підстави думати, що інакша постава леґального світу після Городка й Самбора, більше гідности його супроти польського займанця хоч не усунула б цілком того явища з українського суспільного життя, але не довела б його до такої гостроти і таких скрайних виявів. Коли творився націоналістичний світ, не йшов він на повне знищення і ліквідацію всіх леґальних партій. Хочби й тому, що не міг би того зробити, та ще й у чужій державі. Слушно чи наївно, але вірив він, що вони занидіють, хоч не зникнуть зовсім, але тратитимуть свою силу та керівництво українською політикою в міру того, як тиритиметься націоналістична ідеологія та світогляд і міцнішатиме націоналістична організація. Є всі підстави думати також, що якби леґальщина трималася своїх політичних позицій з половини 20-тих років і не пішла на похилу площу угодовщини, цілком інакший був би теж і націоналістичний рух у Галичині. А так кожна сторона хотіла поставити на Богдановім: "нехай стіна об стіну вдариться, одна впаде, — друга зостанеться". Що ж, одна в 1939 році впала, але друга так вищербилася, що до сьогодні не замурувала виломів.

 

------------------------------------------------------------------------

[231] "Український Націоналіст", річник І, число 2-3, жовтень-листопад 1933 року.

[232] "Український Націоналіст", річник І, число 2-3, жовтень-листопад 1933 року.

[233] "Новий Шлях", Едмонтон, число 47, 21 листопада 1933 — "Ще в справі процесу в Самборі".