XXХII. РОЗДІЛ

ПЕРШИЙ ВІДБІЙ

Угодовщина в акції — кувати залізо поки гаряче! — Наради ЦК УНДО та інструкції про використання зізнань Барановського в пропаґанді. — Українці довідуються про те... з польської преси в Варшаві. — Барановський доносив поліції, а невідомий "інформатор" ундівської леґальщини — до польської преси. — За варшавськими і львівськими газетами повторив це "Новий Час". — Занепокоєння й обурення в суспільстві. — Закид "Нового Часу": УНДО використовує зізнання типа, якого відреклася власна родина, у партійній пропаґанді. — Целевич відповідає статтею в "Ділі". — За нею слідує цілий ряд протестів і спростувань. — "Діло" на дефензивних позиціях. — В імені самбірської оборони складає заяву д-р Роґуцький. — Виправдування "Діла". — Протести ображених та обурених дрогобицьких громадян. — Спростування на підставі пресового закону з погрозою віддати справу в суд. — Целевич публічно відкликає свої слова та перепрошує дрогобичан. — Двобій "Діла" з "Новим Часом". — "Новий Час" висміває "оздоровлювання" відносин пропаґандою зізнань провокатора. — Довга й непереконлива відповідь "Діла". Його наступ на "ідеологічну групу "Нового Часу". — Хто до неї належав? — Полеміка двох українських щоденників відвертає увагу від ОУН. — Передишка дає їй змогу зібрати сили до протинаступу.

Угодовецьке крило леґального партійного світу не вдоволилося газетним шумом і словесною полемікою. По засаді "кувати залізо, поки гаряче", постановило воно, ще заки свіжий у пам'яті самбірський процес і поки не зійде він у тінь перед новою якоюсь сенсацією, пустити в рух акцію, щоб усунути ґрунт з-під ніг націоналістичному рухові. З тією метою скликано на швидку руку засідання Центрального Комітету УНДО і там, як виходило б з інформацій, що просочилися через чотири стіни залі, де відбувалося засідання, посол Володимир Целевич виступив з пляном пропаґандивної акції на підставі гарячих ще зізнань Романа Барановського. Засідання не було конспіративне, бо годі того вимагати від збору, де присутних щонайменше кільканадцять осіб та в організації, що кинула визов методам конспірації в політиці, але "тайне", "для власного вжитку", без подання змісту нарад до публічного відома, чи хочби тільки до відома всіх членів партії УНДО.

Дивним дивом, уперше про те довідалася українська громадськість... з польських джерел. Не українські, тільки польські часописи і то не тільки у Львові, але й у Варшаві, принесли ту вістку, а за нею повторив її м. і. "Новий Час". Якось нікому не прийшло тоді до голови запитатися публічно, яким чином польська преса знає про довірочні події в українському леґальному житті скоріше від української? А може в УНДО сидять такі ж "інформатори", як і в ОУН?

Перші написали "Ґазета Варшавска" і "Кур'єр Львовскі" — обидві ендецькі газети, — що "УНДО кольпортує зізнання Романа Барановського, використовуючи їх проти ОУН". За львівським "Дзєнніком Людовим" повторив це "Новий Час",222 додаючи таку свою заввагу: "Якщо це правда, то зізнання свідка, якого відреклася навіть власна рідня, являються віригідним матеріялом для політичної порти".

Негайно прийшло до нового двобою між "Ділом" і "Новим Часом". Брязкіт їх шабель нераз уже розносився понад українським Львовом, але тепер це дуже неприємне було для УНДО, яке, ніде правди діти, не надто чисте сумління мало в тій справі. Зараз воно вистрілило в "Новий Час", що він помагає польській пресі "пусьціць русіна на русіна". Нотатка "Нового Часу" глибоко вколола "Діло" і ту частину УНДО, яка з ним солідаризувалася. Вколола так боляче, що зараз у відповідь на неї надрукувало воно предовгу статтю, закидаючи "Новому Часові" оборону дурниці, "глузду якої ніхто не второпає".

Також і виведене з рівноваги УНДО зареаґувало на неї. Нав'язуючи до тієї нотатки і до польської преси, посол Володимир Целевич написав і за власним підписом помістив у "Ділі" статтю, що потягнула за собою довгий ряд заяв і спростувань і зсунула УНДО з офензиви на оборонні позиції. Тому то і стала вона до деякої міри зворотною точкою в великої частини галицької української суспільности і посередньо дала змогу для ОУН віддихнути і відвернути себе тим з фокусу полеміки й нагінки на себе після самбірського процесу. З тієї причини і для ліпшого зрозуміння нововитвореного укладу відносин, уважаємо потрібним її тут навести:

"У деяких польських часописах, як "Кур'єр Львовскі" і "Дзєннік Людови", появилася нотатка про те, що 'Українське Національно-Демократичне Об'єднання використовує зізнання Романа Барановського для порахунків зо своїми політичними противниками і тому поширює їх між своїми членами.

Цю нотатку подає "Новий Час" за "Дзєнніком Людовим" у числі 221 з 6 жовтня ц. р. під сенсаційним наголовком "Як працює УНДО".

(Тут слідує замітка, що її подали вгорі).

Ми вже привикли до того, що "Новий Час" усе вірить польській пресі, коли вона нападає на УНДО. Це вже бувало нераз і до того ми, як сказано, привикли. Важнішою є справа однозгідного становища, яке в справі зізнань Романа Барановського зайняли ендецька та соціялістична преса і "Новий Час".

Щоб не ширилося баламутство, подам кілька вияснень. Признаємося, що до самбірського процесу прив'язує УНДО велику вагу і що ще нераз прийдеться його проаналізувати. Тому то на нараді Центрального Комітету УНДО зреферовано дотеперішній хід процесу, зроблено з нього висновки, а між іншим інформовано членів Центрального Комітету про зізнання Романа Барановського. Відносно зізнань Барановського, то про них скоріше була поінформована редакція "Нового Часу", як ми. На кожний випадок, нема ніякої причини окривати перед українською громадськістю такі зізнання, які були зложені перед владою і про які обширно пише ендецька варшавська польська преса. Само собою розуміється, що знання їх не може нікому пошкодити. Самбірський процес, а в тому і зізнання Романа Барановського, кидають ярке світло на відносини, які панують в українських підпільних організаціях, виказують деморалізацію, яка там поширилася, головно у верхівці, і параліч конспіративних засобів боротьби. Ці справи ми висвітлюємо, бо вони мають важне значення для майбутнього тої вітки українського народу, що живе в межах Польщі. Думаємо, що висвітлювання цілого комплексу справ, зв'язаних з самбірським процесом і Романом Барановським, лежить також в інтересі української молоді і правильно зробив "Наш Клич", що подав докладно і з підкресленням зізнання комісара Бубена, який подав Чеховскому, як своїх конфідентів, назвища Веселого, Ґавдяка, Городиського й Мотики, і нічого, що діється в самбірському процесі, не затаює перед своїми читачами. Коли ми ці справи, включно з зізнаннями Романа Барановського, обговорюємо, то не тому, щоб зводити порахунки з політичними противниками, лише щоб висвітлення справи причинилося до оздоровлення гнилої атмосфери. А що "Новий Час", чи пак його редактори всі справи трактують під кутом партійних порахунків, це не наша справа, це справа засобів боротьби, яких уживає так звана "ідеологічна група Нового Часу" в боротьбі зо своїми противниками.

Ніхто ніколи з нашої сторони не твердив, що всі зізнання Романа Барановського правдиві, а проречистим доказом того є становище "Діла" і "Свободи"223 в справі д-ра Григора Лужницького. Ми цю справу могли знаменито використати проти "ідеологічної групи" "Нового Часу", але в почутті відповідальности того не зробили. Зізнання Романа Барановського характеризують знаменита відносини в підпіллі, без огляду на відсоток правди, який у них знаходиться. Ми інформуємо про них наших діячів, хоч ті зізнання в прикрий спосіб атакують мене особисто і деяких інших членів УНДО.

Самбірський процес міг більше прояснити справу і, на мою думку, оборона підсудних не стояла на повній висоті, бо не висвітлила багато темних сторінок нашого життя, не потягнула за язика своїми питаннями багато осіб, яких зізнання могли б причинитися до оздоровлення українського громадського життя.

Закривання болючих сторінок життя, хочби вони були найприкріші, може важко пімститися в майбутності і є опортунізмом найгіршої сорти і дуже нам жаль, що редактори "Нового Часу" того не розуміють".224

Володимир Целевич

Задовга ця і не дуже зручна своїм змістом репліка Володимира Целевича в обороні акції УНДО, змусила його перейти з наступу в оборону. Він обороняв право партії інформувати своїх членів, чого УНДО-нню ніхто ані не закидав, ані не забороняв. Воно й так інформувало своє членство в "Ділі" та в "Свободі" і могло це далі й докладно продовжувати, доки захотіло б. Але тут ішлося про таємні кнування, використовуючи самбірський процес, не тільки проти націоналістів, яких ніхто так знову не спішився боронити, але і для підбудови моральної та політичної атмосфери до дальшої політичної акції, явно покищо не висловленої, та вже націленої на угоду з польською державною владою, що півтора року пізніше, з ініціятиви частини УНДО, завершилася в т. зв. нормалізації польсько-українських стосунків і це Володимир Целевич, один з головних режисерів "нормалізації", у своєму виясненні старанно промовчував.

Зате зачепив справи й особи, що відразу втягнуло УНДО в конфлікти.

Перша відгукнулася оборона в самбірському процесі заявою-виясненням д-ра Івана Роґуцького. Не перечив він, що оборона може не все зробила, що можна було зробити в тому процесі, але зробила все, що в її силі, коли взяти до уваги, що це найбільший своєю вагомістю український політичний процес у Польщі і що його вимоги далеко переходили сили і спроможності двох тільки оборонців, котрі по своєму найліпшому вмінні і по найліпшій волі цілком безкорисно виконували цей важкий національний обов'язок.

А заміт Володимира Целевича, що процес міг би висвітлити багато темних сторінок нашого життя і що не сталося це тільки тому, що оборона не тягнула за язики поліційних свідків, неслушний і не має підстави. В карному процесі оборона обмежена тільки до процесового матеріялу і заторкати всякі питання може лише в рамках переводжених доказів. А саме та частина зізнань Романа Барановського, що, на думку "Діла", мала внести світло про розміри конфідентської та провокативної роботи, була зложена в поліційних протоколах вступного слідства, вони до процесових актів не належали, їх не вільно було відчитувати й не відчитано, отже оборона не могла й не мала права в своїх питаннях до них нав'язувати. Пробував д-р Шухевич ставити запити і голова трибуналу їх не допустив. Зокрема д-р Шухевич робив усі можливі намагання і, як відомо з преси, через поставу голови трибуналу навіть не міг докінчити своєї промови.225

Тут мусимо від себе пригадати, що на самому початку процесу навіть підсудному Романові Барановському голова трибуналу не дозволив виходити поза те, що було змістом акту обвинувачення.

"Діло" помістило листа д-ра Роґуцького в повному дослівному тексті, признало труднощі його та д-ра Шухевича, виправдувало наміри Володимира Целевича, все таки в тій своїй замітці додало:

"Одначе не маємо ніякого сумніву, що й д-р Роґуцький... є цілком добре свідомий різних недомагань оборони. Чи було, наприклад, річчю нормальною, щоб два оборонці взаємно собі перечили в справі участи Дмитра Данилишина в убивстві Тадеуша Голуфка?... Ніхто з нас узагалі не робить закиду присутним на самбірському процесі оборонцям, лише підносить деякі застереження взагалі щодо оборони..."

Також ця стаття Володимира Целевича замотала його, а посередньо й "Діло" та УНДО в неприємну пересправу з ображеними громадянами Дрогобиччини, що тягнулася довго, настроїла проти "Діла" деяку частину української суспільности і скінчилася капітуляцією Целевича.

Почалося з того, що надрукувалася в "Ділі" на домагання нарушених у честі згаданою статтею громадян ось така їхня

ЗАЯВА

"В зв'язку з зізнаннями комісара поліцй п. Дмитра Бубена в самбірському процесі, згадано за "Нашим Кличем" у Вашому щоденнику з дня 8 жовтня 1933 року у статті п. н. "На марґінесі зізнань Романа Барановського", що п. Бубен, на запит комісара Чеховского, до кого мав би звернутися його конфідент у Дрогобичі, відповів: "до Ґавдяка, Веселого і Городиського".

Тому, що не подано імени нікого з вище згаданих, ми нижче підписані стаємо в обороні нашої громадянської чести і заявляємо публічно, що ніколи не мали ніякого контакту з поліцією. Зате вважаємо, що зізнання комісара Бубена є або інсинуацією, або неправдиво передані, або мильно інтерпретовані.

Віримо, що Хвальна Редакція схоче стати в обороні покривдженої таким страшним закидом нашої громадської чести і подасть цю заяву в цілості до публічного відома. Матеріяльні докази нашої невинности подамо по точнім прослідженні цієї справи.

За поміщення цієї заяви з-гори дякуємо,

Дрогобич, дня 9 жовтня 1933.

Ґавдяк Богдан, ґімназійний випускник

Ґавдяк Омелян

Ґавдяк Тадей, абсольвент філософії

Веселий Володимир

Веселий Нестор

Веселий Олександер, студент прав

Веселий Юрко

Городиський Володимир, абсольвент філософії і приватний урядовець

Городиський Іван, маґістер прав

Городиський Осип, маґістер фармації.226

"Діло" надрукувало заяву, не додавши від себе ніякого вияснення, не вибачалося перед підписаними, поминуло це мовчанкою, думавши, що на тому стане.

Покривджені громадяни ждали на якесь вияснення і може б дійсно на тому справа скінчилася. А коли "Діло" мовчало і правдоподібно вже забуло про те, вважаючи нарушення людської чести дрібничкою, що вичерпалася надрукуванням заяви — підписані під нею віддали справу в руки адвокатів. А ті, докладно прослідивши справу, перестудіювали акти, статті і звідомлення з процесу в "Нашому Кличі" і прийшли до переконання, що ані в зізнаннях аспіранта Бубена, ані в "Нашому Кличі" нічого подібного не було і що невідомо на якій підставі і звідки дійшов Володимир Целевич до таких образливих тверджень у своїй статті в "Ділі".

У висліді того вислано до редакції "Діла" спростування, покликуючися на 19 параграф пресового закону, що давав на те право покривдженим і накладав на обов'язок це надрукувати; У спростуванні стверджено, що адвокати д-р Володимир Ільницький та д-р Іван Роґуцький зладили урядово засвідчений відпис з судових актів у Самборі з зізнань аспіранта Бубена. Долучено ті відписи в польській мові, так як вони були написані в ориґіналі. Не знайдено там нічого з того, що покликалося і що подало в своїй статті "Діло". На тій основі:

"Підписані стверджують, що неправдою є подана інтерпретація зізнань Бубена в "Ділі", чим зроблено велику кривду підписаним громадянам. Зате правдою є, що підписані ніколи не мали і не мають ніякого контакту з поліцією, як рівнож правдою є те, що поза вище цитованими відписами тих зізнань аспіранта Бубена той останній нічого більше не сказав щодо осіб підписаних у тій справі.

Просимо Хвальну Редакцію в найближчому числі "Діла" помістити в цілості це спростування.

Рівночасно зазначуємо, що на випадок непоміщення цього спростування, цілу справу звернемо на судову дорогу.

(Слідують підписи ті самі, що під попередньою заявою).227

"Діло" пробувало боронити себе й Володимира Целевича, що він покликувався на "Наш Клич", який містив звіти з самбірського процесу на підставі стенограмів свого спеціяльного кореспондента і які тому були найобширніші з усіх існуючих з того процесу звітів. Ані "Діло", ані п. Целевич не хотіли на когонебудь кидати клеймо конфідента, але ж не можна було хіба зовсім промовчати звіту, в якому подано ті назвища.

Показалося, що такого звіту в "Нашому Кличі" не було, і припертий до муру Володимир Целевич мусів публічно в пресі перепросити ображених громадян заювою такого змісту:

"В інтересі правди стверджую, що в моїй статті "На марґінесі зізнань Романа Барановського", поміщеній у "Ділі" з дня 8 жовтня ц. р., я через помилку невірно зацитував слова "Нашого Клича" про те, що комісар Бубен подав Чеховскому як своїх конфідентів у Дрогобиччині назвища Веселого, Ґавдяка, Городиського й Мотики. Рівнож я перевірив, що на процесі в Самборі комісар Бубен того рода зізнань не зложив.

Мимовільно покривджених невірною нотаткою прохаю вибачення".

Володимир Целевич228

Особливо заболіло угодовщину229 становище "Нового Часу" в оцінці цілости поліційних зізнань Романа Барановського, а не тільки тих, що були виявлені на прилюдному судовому розгляді. "Новий Час" писав:

"Самбірський процес був прилюдний і все те, що діялося на ньому, могло кидати ярке світло. Всякі зізнання, зложені й відчитані на процесі, переходили крізь фільтр внесень, заперечень, спростувань і т. д., так що громадськість могла собі виробити погляд на їх вартість і стійкість.

Зовсім іншу вартість мають зізнання Романа Барановського, яких на процесі не розгляда-но. Зізнання провокатора — маємо враження — у 90% брехливі й видумані, а яких не було можливости справдити ніяким чином, не можуть стати для шануючих себе людей доказовим матеріялом до висвітлення такого чи іншого становища в якійнебудь організації. Які це брехливі зізнання, знає хіба п. Целевич на підставі того, що Роман Барановський наплів у них на нього!"

"Новий Час" тут явно виступив проти використовування зізнань провокатора, брехливих і неперевірених, як підстави до "оздоровлювання" відносин в українській суспільності. Навіть сама польська влада, що в самбірському процесі пішла на вирішний бій проти українського підпілля, вагалася, чи залучити ці поліційні зізнання Романа Барановського до свого арсеналу, і рішилася з них не користати.

Це страшенне заболіло УНДО та його пресову трубу, "Діло". Спершу почали вони доказувати, що виявлення, обговорення і критична аналіза лежить не тільки в інтересі всієї української суспільности, але передусім в інтересі самого українського підпілля. А далі кинулися вовком на т. зв. ідеологічну групу "Нового Часу".230

Не реферуємо тут довгої полемічної статті "Діла" в обороні потреби й дока зуванні доцільности порпатися до самого дна у виявлених, чи невиявлених, правдивих, чи брехливих зізнань Романа Барановського, як теж нападків "Діла" на становище "Нового Часу" та його "ідеологічної групи". Було б це задовго і, по сутті речі, було б воно тільки перемелюванням уже сказаного.

Одначе сам факт, що зарисувалася така глибока ріжниця думок у погляді на ту справу між редакціями обидвох часописів, дуже йшов на користь націоналістичному рухові в його тодішній ситуації. Після гураґану, що звіявся в часі самбірського процесу, такі пересправи на пресових сторінках могли здаватися "бурею в склянці води". Але вони дуже помагали націоналістам, а головно підпіллю в його прикрому положенні, розсівали громадську увагу на дрібні конфлікти, в котрих угодовецький табір мусів переходити у відступ, відверталися від нього симпатії та викликувалися негодування за те, що хоче він поліційними зізнаннями розправлятися з політичними противниками в українському громадському житті. Тим більше, що це були не самі тільки редакційні сварки, за противними до "Діла" поглядами стояла якась "ідеологічна група", отже виходило це поза стіни редакційних кімнат і спиралося на якусь частину суспільної української опінії, що хоч і не солідаризувалася з методами політичної боротьби підпілля, хоч також потрясена самбірським процесом, але хотіла бути справедлива в своїх висновках, не генералізувала одного чи кількох випадків на ввесь український націоналістичний рух від низу аж до Проводу, і, надівсе, хотіла в тій боротьбі йти чесно, без підступних ходів.

 

------------------------------------------------------------------------

[222] "Новий Час", число 221 з 6 жовтня 1933 — "Як працює УНДО?"

[223] Щоденник "Діло" стояв на партійних позиціях УНДО, але партійним органом УНДО був тижневик "Свобода" у Львові.

[224] "Діло", число 264, неділя, 8 жовтня 1933 — "На марґінесі зізнань Романа Барановського".

[225] "Діло", число 265, четвер, 12 жовтня 1933 — "Відгуки самбірського процесу. З листів до редакції".

[226] "Діло", число 265, четвер, 12 жовтня 1933.

[227] "Діло", число 284, субота, 28 жовтня 1933 — "З відгуків самбірського процесу. Лист до редакції".

[228] "Діло", число 289, четвер, 2 листопада 1933.

[229] Щоб не було непорозуміння, вияснюємо, що терміном "угодовщина" не обнімаємо всього українського леґального партійного світу, тільки ті його кола, що перли до угоди з польським урядом за ціну дрібних, несуттєвих і просто негідних для престижу визвольних змагань уступок. На жаль, склалося так, що ці кола показалися найактивніші, не знайшли рішучого спротиву і кінець-кінців таки потягнули леґальну політику за собою. Вона не знайшла в собі сили тому протиставитися.

[230] Зо статтей "Діла" не можна довідатися, кого воно залічує до тієї "ідеологічної групи". Редакційний штаб у видавництві Івана Тиктора, що видавало теж щоденник "Новий Час", був великий і кількістю своїх співробітників далеко перевищав якенебудь інше українське видавництво в Галичині. Крім щоденника "Новий Час", видавався там ще тижневик "Наш Прапор" і дуже поширений та багаточитаний часопис-тижневик "Народня Справа" з найвищим накладом, що його колинебудь до того часу осягнув якийсь український часопис. Видавалася теж реґулярними місячними випусками серія книжечок і такі більші речі, як "Велика історія України", "Історія української культури" та "Історія українського війська". Працювали при тому десятки співробітників. До найбільш відомих назвищ редакційного складу видавництва належали Дмитро Паліїв, д-р Григор Лужницький, письменники Микола Голубець і Юра Шкрумеляк. Трудно окреслити, що саме представляла собою "ідеологічна група Нового Часу", обережно можна сказати, що "Новий Час" у тому періоді ставився прихильніше до націоналістичного підпілля, хоч і не погоджувався з ним, противився угодовській капітулянтській політиці, і, взагалі, займав більш стійке, без хитань і вагань, становище в українській політиці. Через те нераз попадав він у конфлікт з УНДО-м. Можна здогадуватися, що до тієї "ідеологічної групи" належали теж особи з-поза складу працівників цього своєрідного "пресового концерну" і вони, а принаймні дехто з них, пізніше стали довкола пресових органів "Фронту Національної Єдности", що його створив та очолив редактор Дмитро Паліїв.