XXХI. РОЗДІЛ

"ГЕЙ, ЩО Ж ТО ЗА ШУМ УЧИНИВСЯ!"

Передовиці католицької "Мети". — Підпілля скотилося в трясовиння. — Шмаркаті конфіденти спаралізували організацію. — Приклади конфідентів на службі царської Охрани. — Довірений Леніна в Думі Маліновський у співпраці з Охраною. Підпіллю бракує: політичного глузду, моральних підстав, опори у власній суспільній верстві. — Ґанґрена серед молоді. — Етична й політична декаден-ція. — Скриті бажання "Мети". — Перший клич у боротьбі з націоналізмом. — Безвідповідальні "проводи" і розперезані "ідеологи" націоналізму. — Недобровільна залежність леґальщини від підпілля. — Шукати виходу зо сліпої вулиці. — Пригожа коньюнктура до боротьби з націоналізмом. — Самбір його скомпрометував і поклав на лопатки. — Питання моралі на першому місці в боротьбі з підпіллям. — Нічого не таїти, все на поверхню! — Вина преси, що уникала дискусії. — Інформувати маси про безвідповідальність підпілля. — Посилити активність леґального світу. — Не балянсувати між недоговоренням і песимізмом. — Фарисейська злорадність "Мети". — Не сповнилися її пророцтва. — Посестра "Мети" — "Нова Зоря" відважніша в висновках і порадах. — Де вина? — Найбільше в польській політиці, найменше в самій молоді. — Підпілля просякло конфідентами і провід мусить негайно розв'язати тайні організації. — "Неділя" домагається відповіді для стривоженої суспільности. — Всіми силами припинити доплив молоді до підпілля і так підрізати йому коріння. — Радикальні дуби з "Громадського Голосу". — ОУН проти них найменше виступала, але її конкуренція найбільше їм загрожувала. — Хоч радикали найбільше працювали над молоддю, але приклад боротьби ОУН надщерблював їхні твердині. — Сильна їхня антинаціоналістична кампанія ще перед Городком і Самборем. — Неперебірчиві брехні: Барановський заступником коменданта УВО, летючки ОУН цензурував Чеховскі. — Нездарність, сліпота й дурнота проводу ОУН. — Його злочинна легкодушність і "фашистська" демагогія. — Всі критикують і б'ють ОУН — а про себе ні чичирк, як "лицарі без скази". — За "Новим Часом", критика не поможе, треба власною доброю й активною політикою пірвати маси. — Провокатори є не тільки в підпіллі, не бракує їх і на поверхні. — Підпілля розростається наслідком капітулянтських настроїв у леґальному світі. — Хай і леґальна, але боротьба — ось чого хоче нарід! — Єдиний спосіб боротьби з занепадом: власне геройство, власна жертвенність, прямолінійна політика і безкорисливість. — Постава "Нового Часу" не в смак угодовщині. — Після Городка засуджено методи революційної боротьби, після Самбора — сам її принцип.

"Діло" прорвало греблю і туди ринули запінені води всіх, хто досі або мовчав, або "делікатно" підступав до немилої українській леґальщині, а особливо угодовщині, що стала їй за дириґента, проблеми підпілля, не хотівши стягати на себе реакції не тільки самих підпільних організацій, але і прихильної їм громадської позапартійної думки на низах.

Вірний супутник "Діла" у хрестоносному поході проти визвольного націоналізму, католицький тижневик "Мета", присвятив тій справі дві свої передовиці.

"Ще ніколи — писала "Мета" — український громадянин наших земель не мав нагоди бачити так виразно й у такій цинічній наготі всієї, до досконалости доведеної новітньої техніки боротьби з підземними організаціями. Та ще ніколи цей сам громадянин не мав нагоди переконатися, у яке безвихіне трясовиння зіпсуття докотилася українська підземна організація, яка неподільно й беззастережно опанувала душі й серця української молоді. Самбірський процес розкрив небувалий в історїі всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації при допомозі двадцятилітніх конфідентів... Бо разом з двома обвинуваченими процес розкрив уже п'ять назвищ ґімназистів або студентів університету, які з однаковою легкістю робили "революцію", як і віддавалися на послуги поліції. Маємо повне право припускати, що при іншій тактиці оборони, яка чомусь не вважала за відповідне тягнути за язики свідків, високих поліційних достойників, до того звільнених від урядової тайни, можна було б тих назвищ довідатися ще більше..."

Далі згадує "Мета", що ОУН, як революційна організація, не могла бути вільна з-під соціологічного права, що де є таємні організації, там з природи речі мусять бути і конфіденти. Наводить приклади з російської партії соціялістів-революціонерів, що була наскрізь розложена і цілком опанована царською Охраною, яка просто командувала тією партією, бо щонайменше кожен її третій член стояв на службі Охрани і вона при помочі тих конфідентів кермувала майже всіми бойовими і політичними виступами російських есерів. Охрана вживала російську есерівську бойову організацію для долагоджування своїх рахунків з невигідними для неї державними достойниками: завжди мала на поготов'ї кілька атентатів і шахувала ними уряд, могла туди замішати, кого тільки схотіла. Згадує теж про відомий гумористичний, але цілком правдивий випадок, коли непоінформована провінційна Охрана "накрила" раз нелеґальні сходини есерів, де брали участь від першого до останнього самі поліційні конфіденти, що себе взаємно не знали. Пригадує теж цей тижневик, якто голова фракції большевиків у Четвертій Думі, "товариш Маліновскій", був на службі Охрани. Ленін виготовляв йому деклярації та істотні частини промов для виголошення в Думі, а перед тим цензурував їх та виправляв їх нераз ще більш гура-революційними вставками директор департаменту поліції в Петербурзі, Віссаріон. Нещодавно в архівах Охрани знайдено один з таких ориґіналів революційної деклярації Леніна з поправками Охрани, куди скрайнішими від Ленінових. Супроти таких історичних фактів нема чого дивуватися, чому в нас не міг би з'явитися такий Роман Барановський.

Однак не поможуть тут здивування ані обурення. Всі, а в першу чергу українська молодь, мусять зрозуміти, що не можна робити революції за всяку ціну і що до неї треба людей не лише готових до посвят і ризика, але в першу чергу треба характерів.

"Трьох чинників бракувало в українському підземеллю: політичного розуму, моральних підстав і відповідної соціяльної верстви, що національну революцію вважала б одночасно своєю соціяльною справою. Скочуючись по лінії найменшого опору, те підземелля поширилося серед молоді і — зґангренувало її. Воно докотилося до жахливого явища, що серед найбільш активних молодих одиниць затерлося поняття добра і зла, що в них ідейність розплилася в якомусь кошмарному сатанізмі, який однаково плодив конфідентів, як і аґітаторів проти української Церкви.

Ця етична декаденція ішла крок у крок за політичною і довела до політичної залежности виступів підземелля від укритих режисерів...

Дальшим наслідком цієї політичної декаденції було втягнення цілого найновішого українського націоналістичного руху в підземелля і то в його суто бойову діяльність. Це найфатальніша наша політична помилка останніх літ. Вона вияснює майже всі вагання української національної політики останніх років, злощасну проблему "батьків і дітей", створення релігійного фронту, атомізацію українського політичного світу. Рух, якого завданням було заховати213 і відновити все громадське життя, отрясти з нього зневіру й апатію, перемінити біль у постійне зусилля, став монополією одиниць, що окрилися за анонімністю і революційною недосяжністю, пішов на послуги сил, про які не можна було сказати, де кінчаються власні, а починаються чужі".

Кінчає автор статті сумним ствердженням, що нація котиться до катастрофи, а ведуть її до того не тільки інспіратори атентатів, але й анонімні автори летючок і бюлетенів, поширених масово між молоддю, особливо між сільською, і ті провідники української нелеґальщини, що ще так недавно у своєму офіційному видавництві брали в оборону провокатора.214

В наступному своєму числі "Мета" іде назустріч бажанню "Діла" та договорює до кінця недосказані минулого тижня свої скриті бажання. Жалко, що не могли ми дістати її в цілості, маємо тільки уривки, а вони такі характеристичні, так добре віддають атмосферу, в якій окремі українські партійні часописи підгукували, підносили й піддавали один одному відваги, що вважаємо потрібним подати їх тут без ніяких наших скорочень:

"Ми не маємо ніяких ілюзій у тому, щоб після самбірського процесу українська нелеґальщина перестала існувати, або щоб у боротьбі з нею понехано систему конфіденціоналізму і навіть провокації.

...Зате цей процес повинен збудити однодушний відрух, незрушиме застереження всієї української громадськости: руки геть від молоді! Раз на все! Раз на все треба покінчити з забавою в революцію, роблену дітьми, за яку дорого платить уся нація, раз на все треба виполоти лиховісну гумористику з безвідповідальними "проводами" і розперезаними "ідеологами", які мов маріонетки підстрибують у чужих, брудних руках. За науку, як не можна робити революції, заплатили ми дуже дорого замкненням найактивніших частин молоді, розкладом українського революційного націоналізму й паралічем леґального українського політичного життя.

Та ми свідомі теж і того, що один лише вигук "руки геть!" — це бляшаний згук. Ми ж доторкуємося нашого політичного завороженого кола, найбільш істотної проблеми нашої політики: недобровільної залежности нашого леґального громадського життя від виступів нелеґальщини. Самбірський процес вияснив, як на долоні, що залежність не була відворотною, т. зн. український леґальний світ не мав впливу на нелеґальний, що нелеґальний сам попав у залежність від національно-ворожих чинників і вкінці, що цей нелеґальний світ розвивався так, що його розвиток був одночасно розвалом українського громадського життя. Виходить, що націю за горло залізом стискала власна рука, залежна від чужої волі.

Так, мусимо мати сміливість глянути жахливій дійсності ввічі і мусимо шукати виходу такого, щоб не був він сліпою вулицею.

В політиці недержавної нації не сміє бути ніякого чинника, що мав би вплив на цю політику та був одночасно від неї незалежний.

Коньюнктура, що її створив самбірський процес, пригожа для такої нашої політики. Українська нелеґальщина в дотеперішньому своєму вигляді скомпрометована від основ, до самих верхів. Вона не представляє з себе чинника, що був би здібний до віднови. І не сміємо до того допустити, щоб вона відновилася. Та одночасно не зробимо того самим заломлюванням леґальних рук і вигуками до нелеґальних: геть! Коли є умовини для революційної діяльности, то сама природа потягне молодь у підземелля, а рація державного режиму накаже йому нову якусь систему боротьби з нашим революційним рухом, в якій — припускаємо — може не буде мати місця тип поліційного урядовця в роді Івахова і тип провокатора Романа Барановського. Зате напевно прийде система знов від нас незалежна, яка знову потягне нас у крутіж, що його одиноким наслідком буде ослаблення українського національного організму.

І тому, чи це кому подобається, чи ні, після-самбірські рефлексії висувають на перше місце нашої політики питання моралі. Чи не повинно застановити кожного українця, що навіть поліційні чинники змушені були приступити до ревізії своєї тактики, опанованої революційною безвідповідальністю? Що навіть у провокації не можна без кінця стасувати засади: "всі засоби дозволені"? Наші дорослі теоретики, які твердять, що в національному житті й у політичній боротьбі треба стосувати засади, які обов'язують у звіринному світі, так мовити б, теоретики зоології в ідеології, отримали поглядову лекцію від — польської поліції.

З другого боку, збереження моралі в прилюдному житті наказує, що не повинно бути ніякого відруху того життя, якого не слід би витягнути на поверхню. Мусимо здобутися на відвагу ставити в політиці всі крапки над "і". Тут не може бути нічого недоговореного. Уважаємо, що велику частину відповідальности за те, що сталося досі під землею, несе українська леґальна преса й українська леґальна публіцистика. Вона уникала дискусії над явищами, про які навіть знала, що вони шкідливі. Це нарешті мусить скінчитися! Нарешті мусимо знайти засоби, щоб якнайширші українські маси довідувалися про всі наслідки, що їх тягне за собою безвідповідальна діяльність. Хочби й ведена "ідеалістами". Запал, добра воля, святе обурення, ненависть — це чинники, що для проводу в нації далеко не вистарчають. Хоч досі, на жаль, вистарчали.

Врешті, український леґальний світ мусить бути більш активний, як був досі. Він мусить створити таку політичну практику, яка б не балансувала між недоговореним і песимізмом. Українське леґальне визвольництво, мусимо признатися до того одверто, замало могло своєю практикою переконувати, що воно є дійсно визвольництвом. Воно не давало відповіді на цілий ряд питань біжучого дня. У примітивному черепі легше роз'яснювалося, коли по запиті "як здобути українську державу", слідувала відповідь: "зрадою, бомбою і терором", ніж коли відповідалося "безупинним зусиллям", або "масовою боротьбою за автономізацію українського життя".215

Спеціяльність "Мети" — соціологічно-політичні міркування на філософському підкладі. Вже з самої своєї природи мусіли б вони бути спокійні, безпристрасні, без емоції. Коли ж і пустила вона коли сльозу, то з-поза співчуття для невинних "жертов" ОУН поблискувала там злорадість з прикрого чи невигідного положення, в яке попала сама організація. Тут же вона відсунула набік фарисейське лицемірство і рушила чвалом уже не щоб бити, але щоб добити ОУН. З пророцтвами поспішилася — ОУН не впала під тяжким ударом самбірської афери, перетривала "Мету" разом з її союзниками.

"Нова Зоря", тижневик, що виходив у Львові, але за котрим стояв єпископ Григорій Хомишин зо Станиславова, переповідаючи з нагоди самбірського процесу відомі вже речі, одверто проголосила висновок, на котрий не зважилися ні "Діло" ні "Мета".

Зачинаючи від того, що головною підставою самбірського процесу були ненормальні відносини, які від 15 років існують на українських землях під Польщею, автор статті стверджує, що за них відповідальність несуть у першу чергу поляки. Цілком зрозуміле, що ці відносини хвилюють українців не тільки в краю, але й на еміґрації і також зовсім природне, що переймається ними в першу чергу молодь. Не надто переконливим способом переводиться далі аналогія між виступами польської молоді в Австрії 1848 і в Росії 1914 роках: спершу реакція була одинична, потім перейшла в масову. В галицьких українців головною того причиною було розв'язання "Пласту", що загнало молодь у підпілля, і також немало причинилося до того постійне прославлювання в поляків згаданої революційної діяльности польської молоді.

Ще найменше можна звинувачувати саму українську молодь за її невідповідальні вчинки, бо робить їх вона в найліпшій вірі й намірі. Однак, мавши багато вирозуміння для почувань та ідеалізму молоді, мусимо вимагати від неї, щоб не шкодила вона своїми вчинками українському народові. А завдала вона тої шкоди нам немало, завершенням чого була лихої пам'яти пацифікація 1930 року, котра завдала українському народові в Польщі діймавий удар і ще до сьогодні не прийшли ми до себе після нього.

Досі ми вважали це тільки наслідками невідповідальної діяльности української молоді. Аж самбірський процес відкрив нам очі на її причини:

"Немало провокаторів відкрив самбірський процес. Всі вони були в підземній організації української молоді, а водночас на службі польської поліції, як її конфіденти. Найвизначнішу ролю зіграв головний "герой" самбірського процесу, Роман Барановський. Прямо гидь бере від його цинічних зізнань. Навіть представники польської поліції не могли скрити перед судом свого обмерзіння таким конфідентом, як Роман Барановський. І тим провокаторам, зокрема Барановському, свято вірила українська, молодь, виконувала їх накази — й ішла на смерть!

...Самбірський процес виявив виразно, що українські підземні нелеґальні організації наскрізь просякли конфідентами і провокаторами, а вони так законспіровані, що не викликували найменшого підозріння не тільки серед р'ядових членів українського підземелля, але навіть у його проводі. Тепер провід підземелля побачив той стан у всій його наготі. Тому, коли цей провід справді відчуває якусь відповідальність за свої вчинки, то він повинен негайно розв'язати всі українські підземні організації на всіх українських землях під Польщею і тим самим вирвати українську молодь з обнять провокації".216

Інша українська преса, хоч задоволена таким ставленням справи на вістрї ножа, все ж таки вважала, що воно не розв'язує проблеми, бо саме нормальне розпущення існуючої організації не дасть бажаних наслідків. Коли прийняти, що існують об'єктивні умовини для існуючого підпілля, то на місце розв'язаної постане нова революційна організація.

В черговому своєму числі "Нова Зоря" заторкнула справу, що її зовсім поминула мовчанкою вся польська преса і тільки злегка згадали про неї деякі українські часописи. Маємо на думці защіплювання в українській суспільності конфідентоманії, що відносилася б не тільки до підпілля й молоді, але й до всієї організованої української громадськости:

"Бувший львівський староста Ґалляс зізнав у самбірськім процесі між іншим таке:

— Коли Чеховскі сказав мені, що Барановський вимагає від нього пожертвування йому хоч одного політичного конфідента, щоб він міг видати його організації, я сказав Чеховскому: то покажіть на найвизначніших українських діячів, як на своїх конфідентів.

Польська преса промовчала наведене вище зізнання Ґалляса. Мабуть зжахнулася від потворности його змісту. Українська преса відмітила його. Та на самому відміченні того зізнання не можна обмежитися. Бо якраз те зізнання, це найбільш жахливий момент з цілого процесу. ...Не будемо тут розглядати питання, чи українські, і то найвизначніші діячі були на службі поліції, як конфіденти. Чому? Не лише тому, що воно таке несамовите, таке потворне, таке цинічне. Не будемо розглядати того питання також тому, бо зізнання старости Ґалляса розуміємо в тім місці так: приходить до нього комісар Чеховскі з досить скромним домаганням свого конфідента — видати йому одного донощика... А бувший староста Ґалляс, як сам зізнав, повчив Чеховского, що він сам, Чеховскі, без вагання може собі найменувати конфідентів, скільки хоче і яких хоче і то з-поміж найвизначніших діячів між українцями. Такої поради уділив комісарові поліції розмірно високий урядник, бо староста в великім місті, в столиці краю...

Тепер перейдемо до розгляду евентуальних наслідків такої поради б. львівського старости. Робимо це, як люди і як християни-католики, обов'язані до оцінки публічного життя зо становища християнської моралі.

Які наслідки могли б бути, якби Чеховскі справді пішов був за радою Ґалляса і показав Барановському на найвизначніших українських діячів, як на конфідентів поліції?

Наслідки мали б бути страшні. Вони могли позбавити українську громадськість й найвизначніших діячів. Позбавити — в моральнім розумінні того слова і навіть фізичнім...

Демаскування дійсних поліційних конфідентів серед української молоді та вказування на фікційних конфідентів серед старших українських діячів має завдати, як сказали ми вище, передусім моральний удар українській, молоді й українській старшій громадськості. Бо крім морального удару може наступити дуже легко й інший удар.

Як відомо з історії підземних і взагалі революційних організацій, вони з усякими поліційними конфідентами не церемоняться.

І тут приходимо до найжахливішого моменту поступку старости Ґалляса. Він, показуючи через Чеховского-Барановського українській підземній організації на найвизначніших українських діячів, як на конфідентів поліції, видав тим самим на них вирок смерти!...

Оцей вчинок Ґалляса, що був тоді городським старостою міста Львова і є тепер таким же старостою міста Берестя, отже високим державним урядником, характеризує дуже наглядно відносини того роду, що віддають українців на ласку й неласку... конфідентів! При тім у відношенні до українців не перебирається у способах, якими їх поборюється".

Після того автор статті доказує, які неґативні наслідки для самої польської держави й польської суспільности має така тактика: підриває довір'я до безсторонности державної влади, викликує подражнення й ненависть, в людності зникає всяка повага до держави. В наслідок того в Польщі може легко запанувати така ж сама "мораль", як у СССР. І кінчає своє бідкання розпачливим закликом до поляків:

"Панове! Коли в боротьбі з українцями затираються вже границі між добром і злом, то пам'ятайте бодай про власну суспільність, про дітей своїх! Бо, коли така метода боротьби, про яку радив староста Ґалляс, прийметься, то вона справді може знищити, зґанґренувати український, білоруський, жидівський і німецький рух у Польщі, але та ґанґрена не щезне, зробивши своє діло на "інородцях": вона зачне нуртувати між вами самими і розложить усю вашу суспільність, всю її моральну й матеріяльну силу. Бо зло родить зло. Ми маємо моральний обов'язок сказати вам це виразно... Тому кличемо до совісти й до розуму тих, що мають вплив і за котрий колись Провидіння Боже зажадає рахунку!"217

Нав'язуючи до того виступу "Нової Зорі", канадський "Новий Шлях" робить висновок, що самбірський процес, замість збудити недовір'я української громадськости до ОУН — як це було ціллю польських аранжерів процесу — змобілізував її проти займанців і протверезив, хочби й на хвилину, так добре відомого д-ра Осипа Назарука, що з упертістю маніяка проповідував порозуміння та співпрацю українців з поляками. А це показує, що

"Націоналістичний рух уповні виправдує не лиш своє існування, але також свою політичну лінію і всі свої рішучі способи боротьби. Цим успіхом ОУН здобула вже давно всю здорову народню гущу. Бо чи не зо страху перед гнівом цієї здорової народньої гущі і перед її караючою рукою, якої провідним виявом і силою є саме ОУН, написав Назарук ту свою статтю?

"Нова Зоря" перестерігає поляків перед підлими методами, яких вони вживають до гноблення українського народу. Ми привикли до того, що "Нова Зоря" журиться за польські інтереси більше, як за українські, дарма, що ці польські інтереси вона заслонює "християнською мораллю", "вимогами культури" і т. д.

Але пригадуємо собі, що ця стаття перечить усій діяльності Назарука. Хіба ж годиться взивати роками українців до лояльности супроти ворога, а тепер — щоправда, тільки відрухово — щойно стверджувати, що цей ворог має дідьчі затії розкладати й нищити всю українську громадськість? Хіба ж личить, замість вести справжню боротьбу з національним ворогом-займанцем, поборювати саме ОУН, єдину зорганізовану українську силу, що справді бореться з цим національним ворогом, так як з усіми займанцями?...

...Так, як самбірський процес звернувся проти самих його аранжерів займанців, так і це признання "Нової Зорі" про підлі методи в поборюванні не тільки ОУН, але й цілого українського народу, звертається проти самої "Нової Зорі" і її вислугування чужим інтересам".218

Часопис "Неділя", "тижневик для українських родин", що постачала своїм читачам усякі дивовижні й сенсаційні історійки з усіх закутків світа й узагалі намагалася дати їм цікаву і приємну лектуру та не дуже заглиблялася в міркування з світової і внутрішньо-української політики, не поминула мовчанкою не так самого самбірського процесу, як усієї проблеми відносин в українському підпіллі.

Схвильований пересічний український громадянин — пише "Неділя" — зо страхом і здивуванням питається себе, як це можливе, щоб 18-і 20-літні хлопці були одночасно і членами своєї революційної організації і вислужниками найбільшого її ворога, польської поліції.

"Це такі страшні життєві запити, такі страшні факти, а не якась хвора фантазія, що кожен громадянин має право жахатися і мав право, ба навіть святий національний обов'язок голосно це питання з глибини затривоженої душі викрикувати і голосно жадати на нього відповіді!"

Дають такому схвильованому громадянинові заспокійливі відповіді: що "це фаталізм усіх революційних організацій; що зараза конфідентів і провокаторів, це "конечне зло" кожної конспірації; що поліція мусить шукати серед членів тайної організації інформаторів; що завжди знайдуться слабі духом і характером люди, зокрема в сьогоднішніх тяжких часах". Може це кого вдоволить, чи заспокоїть, але широка громадськість тим не може вдоволитися, не може погодитися з існуючим станом речей, що є так, як є, що так мусить бути і що на те нема ради. Рада мусить знайтися і мусить також знайтися вихід з ситуації, а сюди найперше належить — припинити доплив молоді до тайних організацій, бо

"кільканадцятилітні діти можуть бути і бувають дуже ідейними, готовими до всякої самопосвяти, готові йти на смерть. Але ніхто не може дати найменшої ґарантії, чи та сама ідейна дитина не стане два-три роки пізніше конфідентом, чи не перетвориться в найлютішого провокатора. Бо такої ґарантії не дає дитячий, незрівноважений, повний несподіванок на будуче вік вісімнадцятилітнього чи двадцятилітнього бойовика. І тому неправдою є, що нема засобів боротися проти конфідентів. Є такий радикальний лік: не втягати дітей до революційної роботи! Не перетворювати революційної організації в організацію дітей, нині послушних проводові ОУН — а завтра поліції".219

Найгострішим, демагогічним способом, перекручуючи і натягаючи та перебільшуючи деякі факти, накинувся на ОУН, а найбільше на її провід, радикальний орган "Громадський Голос". Його нагальний виступ можна зрозуміти, бо ніяка інша леґальна українська партія не зазнала таких втрат від ОУН, як радикальна. Тереном впливів радикальної партії було українське село. Вона мала свою традицію селянської партії, розбудувала собі партійні твердині в деяких околицях, куди ніхто інший не мав вступу. Вона єдина з усіх інших леґальних українських партій систематично працювала над партійними кадрами молоді, від давна і від самого низу, з села. Щойно в останніх роках почало те саме заводити в себе католицьке українське середовище. Радикальна партія поставила свою організацію молоді "Каменярі", обслуговувала її своїми інструкторами, видавала для неї популярну політичну літературу.

Скоро після того, коли почала ширитися в краю ОУН, наткнулася вона на радикальні сфери впливів. І сталося так, що без політичного бою, без ідеологічної полеміки, на котрій не дуже розумілася низова, сільська молодь, та й не надто тим цікавилася, без політичної антирадикальної аґітації — бо з усієї леґальщини радикали ще найбільше зберігали національну гідність і тому майже вся полеміка ОУН зверталася проти УНДО, не рахуючи явних польонофілів та совєтофілів — самою лише своєю приявністю, прикладом своєї боротьби, вищерблювала ОУН традиційні "посілості" радикального табору, загортаючи під свої впливи сільську молодь, якій більше припадали до душі революційні кличі та революційна діяльність ОУН. В тому була велика загроза для радикальної партії і вона вдарила на сполох. Від оборони перейшла до наступу і це вона перша почала бити не тільки по організаційній, але й по ідеологічній основі українського націоналістичного руху. Це діялося ще перед самбірським процесом і він тільки піддав вітру на вітрила антинаціоналістичної кампанії галицьких радикалів. Забулися старі часи співпраці в УВО, порвалися особисті зв'язки з хвилиною, коли стерно революційного підпілля перейшло в націоналістичні руки. І коли виринула в самбірському процесі фіґура Романа Барановського, радикальна преса просто не могла не скористати з такої чудової нагоди, щоб не вдарити міцно радикальним дубчаком по цілій ОУН, а зокрема по її проводові, а то тим більше, що радикальні кола належали до перших, які почали видвигати підозріння на Романа Барановського ще перед самбірським процесом.

Мішаючи факти і здогади, підсипаючи перцю й соли під смак своїх читачів, добре розмахнувся "Громадський Голос" своїм буком і періщив ним уздовж і впоперек усю ОУН, зачинаючи від проводу:

"Наперед ще раз пригадаймо собі фактичний стан: Роман Барановський, якого іменовано заступником Крайового Провідника ОУН та крайовим начальником бойового відділу ОУН, рівночасно був цілих чотири роки платним знаряддям польської поліції, котрій продавав членів ОУН за юдині срібняки. В тім самім часі були ще поза ним інші значні риби ОУН, як поліційні конфіденти. Провокатор Барановський та інші його колеґи видавали на тяжкі роки тюрми, або й на шибеницю десятки собі довірених і "підкомандних" товаришів. Та провокаційна гра тягнулася цілими роками, тюрми заповнювалися довірливими членами і прихильниками ОУН, котрі в своїй легковірності не могли знати, що заступником крайового коменданта іменовано — поліційного конфідента Барановського. Тих рядових членів ОУН, з'аґітованих летючками "Сурми", які наперед, ще перед друком, читав комісар Чеховскі — як зізнавав Барановський — не можна звинувачувати за те, що вони не могли розкрити ролі Барановського та йшли за ним спонукувані високим почуттям жертвенности й любови до свого народу.

Але зовсім друге діло щодо Проводу "Українських Націоналістів. Це вже не молоді, але зовсім старі політичні демагоги, що лише використовують недосвідчену молодь. Цей провід ОУН, що ввесь час не тільки пропаґував фашистські думки, але й удавав сам фашистську диктатуру, показався у світлі самбірського процесу цілковито нездарним, злочинно-сліпим і дурним. Полишаючи на боці способи громадської поведінки тих людей, з якими не погоджуємося, слід було б вимагати від проводу ОУН передовсім розуму і почуття відповідальности. Тим часом історія провокації в ОУН показує, що ті люди були злочинно легкодушні. Тоді, коли цілий український Львів гудів про провокаторів в ОУН, провідники ОУН цілими роками були сліпі на провокаційну роботу Романа Барановського та йому подібних і далі штовхали молодих ідейних студентів у руки цеї кумпанії.

Хто на протязі чотирьох років показав себе так нездарним і легкодушним, як провід ОУН, той не повинен більше показуватися в громадському житті. В наслідок легкодушности того сліпого й невідповідного проводу наступила не якась матеріяльна втрата одної кооперативи чи товариства, або інші шкоди, які можна направити, але тут цей провід ОУН через свою вину заломив десятки ідейних молодих людей, запроторив їх на довгі роки до тюрми, зламав їх психічно, бо видав легкодушно всіх членів ОУН у руки поліційного конфідента.

Тепер проводові ОУН не поможе ніяка фашистівська демагогія або простий викрут у якійсь летючці. Страшної вини з їх сумління не змаже ніяка "націоналістична" фраза".220

На бічні стежки відходять такі свідомі перебільшення, що Барановський повні чотири роки був конфідентом, бо не так важно, чи це були чотири, чи тільки нецілі три; забувається нестверджений і недоказаний факт, нібито Роман Барановський був заступником Крайового Провідника і бойовим референтом у Крайовій Екзекутиві, бо на те маємо тільки його власні слова, та й то він говорив, що йому це тільки пропоновано і він мав щойно за порадою радника Казімєржа Івахова перейняти ті функції і не стало йому часу — взяли його під ключ, заки поїхав на наради до Праги; проходить повз увагу людей, що не якісь значні риби з ОУН, тільки шмаркачі в ролі Мотики й Бережницького були донощиками: — все те водою спливає по свідомості пересічного читача "Громадського Голосу", він знає тільки незаперечний факт, що Роман Барановський був конфідентом і що провід ОУН того не відкрив сам і навіть брав його в оборону перед підозріннями середовища довкола "Громадського Голосу".

За вийнятком "Мети", що в закінченні однієї статті взивала не обмежуватися тільки до критики, хочби і слушної, правдивої і потрібної, але піддати аналізі також власну дотеперішню політичну діяльність леґальних українських партій і пустити її більш активним темпом по стежках, що мали б притягальну силу визвольницької програми в очах молодого покоління — всі інші барабанили тільки про вину ОУН, виступаючи "лицарями без скази".

Ще докладніше звернув увагу суспільности "Новий Час" на те, що не вистачає звинувачувати підпілля за його помилки. Треба й самому ділом і власною ясною визвольницькою програмою полонити активні сили народу, що хочуть дійсно боротися за Україну, а не пасивно сприймати і щонайвище хіба протестувати проти польської екстермінаційної політики, спрямованої на вигублення і полонізацію української людности:

"Самбірський процес, це нещастя — читаємо в "Новому Часі", — але разом з тим це школа, з якої багато можуть навчитися ті, що хочуть учитися.

Самбірський процес — це була для української громадськости велика проба. Однак, "ніяка проба не є небезпечною, якщо до неї відходити відважно" — каже Ґете. Тої відваги власне треба тепер українській громадськості — і старій і молодій. Відважно треба заглянути ввічі фактичному станові і витягнути з нього висновки...

Інституція провокаторів і конфідентів — вічна. Є вони під поверхнею, але є й на поверхні життя... При цьому не треба забувати про одну життєву правду: підземелля є завжди відбиткою надземелля. Що сильніші прояви капітулянства серед старшої громадськости то сильніша реакція на те серед молоді. Що більше проявів прилюдного згіршення серед старших, то більше провокаторів і конфідентів серед молоді... Не вільно генералізувати поодиноких фактів і приходити до висновку, що все нічого неварте.

Не вистане плакати над занепадом моралі серед молоді і на неї кидати камінням. Треба з тим занепадом боротися. А боротися можна тільки одним засобом: власним геройством, власною жертвенністю, власною прямолінійністю, власною витривалістю і власною безкорисливістю".221

Дуже це було не в смак коаліції "народнього фронту" проти ОУН після Самбора. Пригадувалися слова про тих, що бачать тріску в чужому оці, а не видять поліна у власному. Бо куди легше кидати блискавки і громи на других, як ставити суворі вимоги до себе самих.

Гамір довкола і після самбірського процесу був продовженням такого ж самого, що несповна перед роком прошумів над галицькою землею з приводу негайного суду над Василем Біласом і Дмитром Данилишином. Тільки тепер зроблено дальший крок. Тоді засуджено головно методи революційної акції, тепер остаточно засуджено і сам принцип революційної визвольної боротьби на базі націоналістичного руху, засуджено всю організацію Українських Націоналістів від низів аж до її проводу. Але ще не дійшло до повного капітулянства, ще не було відваги виступити з тим перед усією українською суспільністю західньоукраїнських земель. Угодовщина визначила тільки напрям, поставила доровкази, не виписуючи на них ні назви мети, ні віддалі до неї.

 

------------------------------------------------------------------------

[213] Полонізм, має значити "зберегти".

[214] Стаття "Мети" з 8 жовтня 1933 п. н. "До помилок українського націоналістичного руху", передрукована в "Ділі", число 268, четвер, 12 жовтня 1933, до котрої "Діло" дає від себе заввагу, що "на жаль, автор обмежується до ствердження неґативних фактів і не ставить справи позитивно, що треба робити, щоб ті відносини оздоровити". Точно те саме можна б сказати і про "Діло".

[215] "Мета", неділя, 15 жовтня 1933 — "Самбірське мементо".

[216] "Нова Зоря", 8 жовтня 1933, передова стаття п. н. "Самбірський процес — кілька слів про його причини". Стиль статті показує на редактора "Нової Зорі", д-ра Осипа Назарука, як на її автора.

[217] "Нова Зоря", число 78, з дня 15 жовтня 1933, передовиця п. н. "За християнську мораль у публічному житті".

[218] "Новий Шлях", Саскатун, дня 7 листопада 1933, "Ляцька підлість навіть угодовців застрахує".

[219] "Неділя", 22 жовтня 1933, передова стаття "Діти і революція".

[220] "Громадський Голос", Львів, число 40, 1933 — "Сліпі поводатори".

[221] "Новий Час", 9 жовтня 1933, стаття п. н. "Рефлексії".