XXХ. РОЗДІЛ

КРІЗЬ ПРІРВАНУ ГРЕБЛЮ — РУБАЮТЬ З ПЛЕЧА!

Шуря-буря після процесу. — Еволюція реакції партійної преси на політичні процеси від 1920 року. — Спершу — ідентифікація і солідарність з підсудними. — Потім по черзі прихильність, симпатії помішані з милосердям. — На кінець критика, засудження й одверта війна. — Причина: острах перед наростаючою силою і ляк за репрезентацію. — Хто, власне, веде націю? — Явище Романа Барановського притокою і нагодою до генеральної розправи з націоналізмом. — Б'ють по голові й ногах. — Офензива "Діла". — Теоретичні висновки і практичне їх здійснювання. — Перші стріли — геть з масовістю революційного руху! — Крокодилячі сльози над молоддю в підпіллі. — Підпілля й терор не шкодили партійному світові, доки не оформилися політично. — Перебільшений закид про "дітвору" в ОУН. — Члени ОУН — від 18 літ, так як виборці в демократіях. — Конфіденти були скрізь, в УВО ще найменше. — Довжелезні статті про шкідливість конспірацй в політиці. — Початки УВО — конспіративні, а в ОУН конспірація, це сміх. — Конспірація зникла через масовість, що стала прокляттям ОУН. — Насміхи "Діла" з "дітвацької" національної революції. — Дивний закид націоналізмові зневіри в свій нарід. — Революційне підпілля основане на перестарілих чужих зразках. — Революційність не має перспектив через низьку культуру народу, брак авторитету проводу і відсутність суспільної верстви з революційним світоглядом. — "Нещастя" підпільного руху — неґативістична література і брак (?!) позитивного ідеалу. — Насилування юнацької психіки. — В підпіллі молодь — не база майбутнього, тільки виконавець теперішнього. — Психологічна нездатність молоді до конспірації і революційности. — Свідомо фальшиві закиди: ОУН шукала тільки ідейности й темпераменту, забувала про твердий характер та устійнений світогляд. — Бідність і примітивність літератури ОУН. — Поради "Діла", звідки брати революціонерів.

Скінчився самбірський процес, але не вщухла буря, що звіялася з нього. По кожному більшому політичному процесі довше чи коротше гуділо серед української суспільности, настрої не втихомирювалися і думки не втихали разом з тим, як судові возьні позамітали залю. Бо кожен з тих процесів заторкнув основи українського бути чи не бути, пригадував, що боротьба не вгаває, не можна стояти від неї осторонь, згорнувши руки, не можна заколисувати себе рожевими надіями і поринати в оптимістичний сон. Коли б і хотів хтось спокою — не давало йому того кипуче життя і та ідейна, жертвенна частина народу, що не могла погодитися з повільним конанням, тихо глядіти, як затискається мотуз довкола шиї, і яка воліла "гарячу смерть, як зимне умірання". Тому кожен процес тягнув за собою реакцію суспільности і вона не втихала ще довго після нього.

Схвилювання було більше чи менше, залежно також і від того, які наслідки і які відгуки тягнув за собою політичний процес на міжнародньому полі і в польській політиці.

Коли б хто завдав собі труду перечитувати голоси української преси після політичних процесів почавши від самого їх початку, від 1920 року, завважив би дивні речі. В початкових роках польської окупації в коментарях і завваженнях до звідомлень з судової залі помітна була свого рода солідарна постава української суспільности з підсудними, з їхніми політичними змаганнями й домаганнями. Учасники політичних процесів мали за собою моральну й політичну підтримку народу, а принаймні політично виробленої та політично зорганізованої переважної його більшости.

Поволі маґнетна голка зорганізованої суспільности щораз більше хитається і відбігає від курсу, що його брали підсудні і за те йшли до в'язниці. Однак усе ще є до них симпатії і партійна преса стоїть на становищі, що загнала їх під суд і потім у тюрму несправедлива, неслушна, дискримінаційна супроти національних меншин і зокрема супроти українців політика окупаційної влади. У виступах преси є ще вогонь, слідні ще рештки колишнього бойового духа, коли ввесь нарід стояв неначе на першій лінії фронту.

Ще два-три роки пізніше, коли бойові виступи УВО, а ще більше політичні процеси за них зачинають діставати виразні знаки націоналістичного думання — у пресі все ще є прихильність, але мішається вона вже з жалем і неначе з милосердям, що, мовляв, непотрібні жертви, хоч за добру ідею.

В міру того, як підпілля стає щораз більше націоналістичне, а в леґальщині на чоло висувається угодовецьке крило УНДО, — проливаються крокодилячі сльози над підсудними, що діяли в безсумнівній ідейності, але зле розуміли український патріотизм і політичні вимоги хвилі, а вина за те спадає на їхній провід. Цей тон усе міцнішає й міцнішає і підноситься у своєму крешчендо та доходить до фортіссімо, коли на політичній арені з'явилася ОУН з нещасливим своїм виступом у Городку.

Вся галицька українська преса одним голосом зашуміла про нерозумну, шкідливу і навіть злочинну супроти української національної рації політику "заграничного проводу ОУН", що веде свою працю конспіративно і втягає до неї "дітей". Уважний слухач того концерту партійної преси дослухатися міг не тільки більш чи менш слушного і правдивого жалю над жертвами й обурення на їх провідників, але й зовсім виразних ноток неспокою, що той нерозумний провід разом зо своїми нещасними жертвами загортає під свої ідейні та політичні кличі щораз ширші кола українського народу і недалекий уже може той час, що росте великої сили політична конкуренція в українській дійсності і, може, треба буде забути про "український політичний провід", про "політичну українську репрезентацію", бо віжки політичного проводу переберуть зовсім інші руки.

Одначе геройська постава бойовиків ув обличчі смерти, що зрушила найширші кола всього українського народу, переродила українське село в найглухіших і найтемніших закутинах, досі невражливих на якінебудь українські патріотичні кличі, не давала можливости розгорнути широкий фронт проти наростаючої сили українського націоналістичного руху. Удари пішли по верхах у "безпечному закордоні" і навіть у краю, лишивши на боці головну масу націоналістичного руху.

Але ось самбірський процес висунув на авансцену Романа Барановського, зрадника, донощика, конфідента і провокатора — і то не абиякого, а одного з найбільш революційних членів ОУН, з багатим бойовим минулим, не з низів, але з верхів ОУН. Чи ж можна собі уявити ліпшу нагоду, щоб ударити по ОУН? Ударити з усієї сили, рубати з плеча, бити по голові — проводові — і по ногах — організаційних низах. Бити так, щоб ніколи вже не піднялася, ніколи не стала грізна, щоб зовсім зійшла з політичної сцени, щоб утратила довір'я в народі, бо як же ж вірити їй, коли вона від низу до верху пронизана донощиками? Бити провід за те, що він нерозумний, нездарний, не вміє втримати організації в руках. Бити всі ідеологічні й політичні підстави націоналістичного революційного руху, бо в його самих заложеннях лежить первородний гріх конспірації, що невідхильно мусить довести до катастрофи. Бити всю організаційну мережу ОУН від низу до гори за її непослух, нездисциплінованість, моральний розклад — а все те речі не випадкові, тільки логічно й консеквентно мусять вони випливати з революційних методів боротьби, що їх прийняла за свої націоналістична організація. Бити без передишки, щоб не дати зловити віддиху, не дати очунятися після морального струсу, що його приніс самбірський процес з його сумної слави героєм — Романом Барановським!

Авже ж, українські леґальні політичні партії та їхня преса не могли послугуватися методами польських газет, що не знали стриму у скаженій ненависті до революційного українського визвольного руху. Та й не дуже було це потрібне. Сильний і болючий удар не конче мусить іти під гуркіт барабанів і з гарматнім огнем. Захований у рукаві стилет інколи більше вдіє, як обоюдний меч.

Офензиву почало "Діло" ствердженням, що формальний кінець самбірського процесу завершує тільки перший період тієї справи, яка не замикається лише в судовій процедурі. Друга його частина тільки що зачинається, а складаються на неї теоретичні висновки з процесу і практичне їх здійнювання — в сторонах, що можуть і повинні бути заінтересовані тим процесом. Усі вони мусять витягнути з самбірського процесу науку, не соромитися глянути правді ввічі та поставити крапку над "і":

"Яка адміністраційно-політична система правильна й доцільна на українських землях у Польщі та якими засобами слід поборювати немилі для держави явища, — це не тільки внутрішня справа державної адміністрації. Так само не є лише внутрішньою справою українського підпілля, як воно гадає поставитися до явища, на яке натякав уже городецький негайний суд (пригадаймо Мотику!), а яке рубом стало на самбірському процесі: страхітливого явища поліційних конфідентів у рядах революційної організації. Все те кровно заторкає цілу українську громадськість, увесь український нарід і тому нашим обов'язком звернути на те увагу".

Нічого не можна проти того сказати. Та це тільки стрілецькі рови, звідки мають іти сальви на ОУН.

Виходячи з заложення, що самбірський процес не може лишитися без далекойдучих наслідків для нікого, хто не глядить на нього, як на "сенсацію" та роздуту газетами "скандалістку", треба шукати "морального сенсу" процесу, сягати за ним глибше та йти у відворотному напрямі ніж відгадувати тільки процесові загадки і доходити до внутрішніх постанов, хоч і які вони мусіли б бути непопулярні.

В самбірському процесі факт убивства відійшов на дальший плян, сховався він у затьмінні двома особами: свідка Івахова з польського та підсудного Романа Барановського з українського боку. "Діло" не може сказати про першого всього, що могло б і хотіло б, бо не має навіть того мінімум свободи, що її дає судова заля. А концентрація на особі Романа Барановського могла б уразити читачів оносторонністю в підході до проблеми.

"А проте ця поява є цілком окремим явищем, цілою окремою проблемою. Вона сягає аж до підстав організації українського підпілля: засади масовости, гасла масового приєднування членів, ведення пропаґанди серед мас і головно втягування в революційні ряди всієї молоді, ба — дітвори, яка має теж ставати на службу революційної боротьби! Трагізмом віяло з виявлювання правди, як то молодий хлопець, ґімназійний учень, зраджував своїх товаришів, бо хотів вернутися на шкільну лавку, з якої його викинули; як то інший молодий і кволий, хворий на серце хлопець, пішов на поклик організації нападати на пошту — стоячи одночасно у зв'язках з поліцією. Як інший, ідейний, інтеліґентний хлопець заслужив собі на славу "українського Азефа", бо хотів "зреабілітуватися". І падали прізвища і падали мотиви їх заломлення, яких найважнішою причиною було те, що проводирі українського галицького підпілля не рахуються з законом фізіології, з несподіванками віку дозрівання та не вимагають у бойовиків зрілого світогляду, якого не можуть мати кільканадцятилітні діти".209

Ці перші стріли націлялися в масовість націоналістичної організації, притягання до неї малолітних дітваків "без зрілого світогляду", через що вони легко підпадали погрозам та спокусам, не витримували морально і ставали конфідентами.

З-поза того заломлювання рук визирали справжні мотиви боротьби з націоналістичним рухом. Як довго це були одиниці, або малі гуртки в рамах УВО — все було гаразд. Ані підпілля, ані терористична акція не були тоді нелюбі угодовій леґальщині, доки не виявляли політичних аспірацій. Вона тоді залюбки на них покликувалася перед Варшавою, помахувала ними, як страшилом, запевняючи, що воно зникне само з себе, без репресій, як тільки задовольнити домагання українців у польській державі. Тоді підпілля навіть потрібне було для тих добродіїв і вони дійсно та правдиво жаліли б, якби воно згасло. Деякі посли з леґального табору пробували домовлятися з Начальною Командою УВО, щоб вона своєю акцією давала їм змогу виторгувати від Варшави уступки та привілеї. Але тільки націоналістичний рух пішов на ширшу членську базу і зголосив свою приявність на політичній сцені, як широка політична, а не вузько-терористична організація — відразу іншим вітром повіяло в леґальному світі та змінилася його постава. Леґальний партійний світ напевно знав, що перехід з терористично-революційної на політично-революційну діяльність іде поволі й нераз болюче. Не можна за одним помахом ножа розтяти нитки традиції та й нема чого її зовсім відпекуватися й зачинати історію від себе. Але, загрожений у дальшій перспективі в своєму існуванні і значенні, не хотів того признати, не хотів допустити побіч себе нової сили.

Перебільшений і брехливий був закид, що до ОУН втягалася дітвора і шкільна молодь, т. зн. до революційної акції, практичної роботи. Членом ОУН можна було стати після скінчення 18 років життя. У тому "проводирі галицького підпілля", як злобно названо, не були дурніші від парляментів західніх держав, що знизили виборче активне право до 18 років. А один з кандидатів на американського президента запустив собі довге волосся, де ще не світилася лисина, і залицявся до "вісімнацятилітніх" гіппісів, чого ніколи не робив провід ОУН: він не рівняв себе вниз, тільки намагався підтягнути молодших до свого, дозрілого рівеня.

Конфіденти були не тільки в ОУН. Ніякий політичний рух, що змагався за визволення народу боротьбою, не був вільний від тієї зарази. В УВО та в ОУН було конфідентів куди менше, як в інших народів, про що кожен міг довідатися і знати, якби поцікавився історією революційних рухів, та й не тільких революційних, а взагалі суспільних. Хочби й тих самих поляків, що так тепер страшили леґальщину конфідентами та провокаторами.

Черговий удар пішов по конспірації, як підставі організації та метод її діяльности. На те присвячено дві довжелезні статті з загальним теоретичним розглядом соціологічного явища конспірації в політиці та конфронтації тих висновків з дійсністю і практичною діяльністю націоналістичного українського підпілля.

Стверджено там — як самозрозуміле і щось, що не потребує доказу, — що ніяка революційна організація не може існувати без конспірації. Бо революційна організація, про яку і свої і чужі знають, стає дивоглядом, якого єдина практична вартість та єдине призначення — заповняти в'язниці.

"Ясна річ, що не може бути мови про моральний вплив такої конспіративної організації, якої не осяює романтика конспірації і яка в довгому реєстрі своїх зовнішніх виступів має лише вийняткові випадки, що залишилися тайними і нерозкритими".

Престиж УВО серед українців і поза ними стояв високо, коли це була організація справді таємна, коли творилися довкола неї леґенди і фантастичні здогади. І цей престиж почав падати щораз нижче, коли

"судові акти обвинувачених почали перетворюватися в історичну хроніку організації, а прокурорські свідки та урядовві "знавці" почали кидати, наче з рукава, такими подробицями з внутрішнього життя організації, які на вічні часи повинні б залишитися тайні. І коли обвинувачені члени УВО почали "сипати" не лише самих себе і не лише своїх спільників, але взагалі почали розповідати про тайну революційну організацію все, що їм було відоме".

Самбірський процес кинув жахливе світло на ту сторінку конспіративности УВО. Навіть якби тільки 10% зізнань Романа Барановського були правдиві і якщо те все, що говорилося на тому процесі було "саламахою правди й фантазії", то всім стало ясно, що організація перестала бути конспіративна. І засадничим стає питання: чому нинішнє українське підпілля не змогло зберегти свого конспіративного характеру? Одна лише може бути відповідь, передусім через свій принцип масовости, який каже будувати організацію на масах, масово творити організаційні клітини, масово приймати членів і масово назначувати "проводирів".

"Все те робиться на те, щоб підготовляти національну революцію", для якої треба вічно "розбурхувати духа" народу щораз новими доказами революційної активности, від індивідуального терору починаючи, а кінчаючи на підрізуванні стовпців і здирання зо стін портретів. До таких спорадичних "ін'єкцій духа" заанґажувала організація масових операторів. Ясно, що з-гори можна було передбачити, що: 1. масовий характер організації виключить її конспіративність, 2. при масовому наборі членів увійдуть до організації небезпечні для неї одиниці. Так і сталося: масовий характер української революційної організації став її прокльоном".

Далі "новітнім методам" анархізації громадського життя, підсилюванню ненависти, як чисто емоційної і неґативної спонуки, цькуванню всіх проти всіх у нестерпній демагогії і наклепах, протиставить "Діло" методи "громадської праці під проводом відповідальних політичних партій для рідної культури, рідної економіки в атмосфері взаємного довір'я, національної солідарности й послуху провідникам". І приходить до диковинного висновку, що

"вічний страх за те, щоб нарід не заснув, вічне потрясування ним, насторожування чуйности народу вічним криком і демонстраціями — є доказом зневіри у вартість власного народу".

Після того слідують ствердження, нібито організатори українського підпілля творили його на історичних чужонаціональних революційних зразках, але забули перевести геополітичну й національно-культурну аналогію, забули про три основні чинники, конечні для втримання конспіративного характеру масової революційної організації, до чого потрібні: висока культура народу, високий авторитет революційного проводу і суспільні верстви з устійненим, безсумнівно революційним світоглядом, сперті на реальні суспільні інтереси. І тут пригадується високий відсоток неписьменних в українському народі, брак авторитету проводу не тільки поза організацією, але таки в її нутрі, чого доказом анархічні виступи низів у 1930 році та в випадку вбивства Голуфка, всякі "палатні революції у верхівці і врешті зведення кадрів організації майже виключно до студентів та середнєшкільників.

Звідси йде перехід до аналізи другої головної причини неможливости зберегти конспірацію в українському підпіллі — "молодий, а то й дитячий вік величезної частини членів революційної організації".

При тому "величезною помилкою" організаторів українського підпілля вважалося не тільки те, що вони втягали молодь до безпосереднього виконання революційних актів, але також "нещастям цілого українського підпільного руху" вважалося те, що... українські націоналісти рішилися ширити свою ідеологію серед української молоді, до того ще і шляхом відповідної літератури. Ось тут закопана собака! Партійний світ простив би терористичні акти, але не простив би того, що націоналізм ширить політичну освіту та з'єднує прихильників своїй ідеології, своєму політичному світоглядові!

Далі йде закид старшим провідникам підпілля, що вони забули про підстави педагогіки, яка каже виховувати молоде покоління в дусі позитивного ідеалізму, і ставить їм за приклад кого? Большевиків, "які виховують свою молодь по лінії творчого матеріялізму", в той час, як центр ваги націоналістичної виховної акції серед підпілля полягає на неґативізмі. Фанатизм не повинен бути руїнницький, викликувати хаос у громадському житті, звертатися проти національного (читай: партійного, прим. автора) проводу і тим самим проти власного організму.

Іншим гріхом націоналістичного проводу вважається насилування юнацької психіки, нагинаючи її до вимог конспіративної організації проти природи молодости:

"Лідери підпілля показалися поганими психологами. Єдиний свій хист проявили в вишукуванні доріг найменшого спротиву. Основуючи на конґресі ОУН масову конспіративну організацію, пішли відразу по лінй найменшого опору, кинувшися на молодь, як найбільш податливий елемент і в праці серед молоді знову ж використовували безперечно найлегший і найбільш приманчивий спосіб знайти собі послух і популярність, але і спосіб найпримітивніший, з лиховісними дальшими наслідками... Злакомившися на найподатливіший континґент визнавців, підпілля сперлося на молодь не як на базу своєї будуччини, але як на творців, провідників і виконавців теперішньої революційної дійсности. І штучно перенесло суперництво революційної та еволюційної ідеологій на площину конфлікту "дітей і батьків", підриваючи авторитет старших громадян і ввівши нечувані досі в нашій громадськості методи боротьби".

Націоналісти здобули "маси" і масово заволоділи молоддю. Взяло підпілля молодь "романтикою конспірації", в чому допомогли йому історичні й політичні обставини. Одначе

"Юнацький гін до конспіративної романтики, запал до самопосвяти не має нічого спільного зо зрілістю до техніки конспірації і до зрілого переживання наслідків саможертвенних поривів..." Бо як довго ґімназійний учень чи молодий студент, якого проймає приємна дрож на вид револьвера, зможе опертися спокусі, щоб не похвалитися перед товаришем ("але під словом чести, що нікому не скажеш"), що він має револьвер? На самому акті революційної діяльности не кінчається роля революціонера, здебільшого тоді починається для нього час чи не найбільшої проби, ударів, спокус і хитань.

Правда, в молоді є погорда смерти — але тому, що ще не мала часу призадуматися над смертю. А страх перед переслідуваннями, коли вони вже почалися, паніка під час перших ударів — це ті питоменності молоді, що так яскраво виявляються в затяжній війні. "В'язниці гартують нам молодь" — нераз чуємо від оптимістів, а скептики пригадують, що був колись здобутий гірким досвідом звичай у російських соціял-революціонерів, ніколи не брати до бойової організації людей, що перейшли через в'язницю".

ОУН шукала в своїх членів двох головних спонук: ідейности і темпераменту, не бачила поза ними інших, конечних для революціонера прикмет і поза сферою зацікавлення керманичів ОУН лишилися такі справи, як непохитний характер210 і устійнений світогляд. Ні одного ні другого не можна вимагати в дітей і юнаків. Бо хоч історія знає безліч актів, що їх виконали юнаки, але ніхто ніколи не основував цілого політичного руху на дітях і молоді і ніякий революційний рух не може втриматися тільки на емоційних спонуках.

"Палкість та ідейність — це великі прикмети, але обі вони можуть стати причиною великих лих, коли йдуть самотою і коли не спутує їх зрілий інтелект, устійнений світогляд і зрівноважений характер".

Нинішня література ОУН не в силі справді витворювати світогляд, спертий на науковій аналізі історичних процесів і суспільних явищ. Крім "Розбудови Нації" — за вийнятком страшенно примітивного відділу політичної полеміки — ані "Сурма" ані "Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН" не можуть хіба стати основою зрілого світогляду.

Під кінець статті "Діло" спостереглося, що підпало під той сам гріх, що за нього критикувало ОУН та все підпілля, а саме застрягло в критиці та неґативізмі і пробує вилізти на сухе порадою, звідки брати революціонерів, коли всі признають, що існують об'єктивні історично-політичні дані під революційну організацію:

"Революціонерів не можна шукати, революційна організація не може постати "з-гори", від проводирів та організаторів, лише "знизу", від одиниць, що пішли на революційну роботу, бо так їм казав їх передуманий світогляд, їх загартований характер, їх палка вдача та їх розуміння долі народу. Спершу члени — потім організація, а не навпаки!... Тоді організація не буде масова, це певне, але й не дитячо-молодеча своїм складом. Зате буде передусім — законспірована. Тоді ніхто з ніким не зможе списувати зізнань на кількадесят сторінок і тоді вся громадськість не буде відпекуватися від діл, які ані революції, ані революційній боротьбі користи не приносять".

Якось блідо і слабо бринить цей кінцевий акорд. Обережно кінчає свої антинаціоналістичні виводи, не показуючи, що і як мала б робити така правдива й корисна революційна організація на місце того, за що громлять тепер сучасне підпілля.211

Багато можна б писати про ті міркування відносно конспірації й масовости. Кожному, наприклад, відомо, що всі комуністичні партії є по своїй суті революційними організаціями, бо змагають до зміни існуючого суспільно-політичного ладу через боротьбу кляс і кінець-кінцем через соціяльну революцію до диктатури пролетаріяту, на місце т. зв. буржуазного, капіталістичного суспільно-політичного й державного устрою. Але є чимало країн, де комуністичні партії з революційною своєю програмою існують цілком явно і леґально. Тільки там, де мусять, сходять у підпілля. Заганяють їх туди адміністраційні та поліційні репресії. Отже не всі і не завжди революційні в своїх програмах організації мусять діяти в конспіративному підпіллі.

Так само й націоналістичний рух, поминувши Українську Військову Організацію, почав формуватися в політичну організацію, цілком не думаючи зачинати своєї діяльности в сутінках конспірації. Перші т. зв. Групи Української Націоналістичної Молоді, а потім їх об'єднання в Союз Української Націоналістичної Молоді були призначені для леґальної, т. зн. не конформістичної в своїй програмі, тільки явної по своїй формі діяльности. І мали свій явний орган, місячник "Смолоскип" у Львові. І коли закладалася ОУН, то хоч і передбачала, що скоріше чи пізніше заженуть її в підпілля, але хотіла якнайдовше втриматися на поверхні, щоб запустити коріння в ґрунт і здобути більший вплив на широкі верстви української суспільности.212

 

------------------------------------------------------------------------

[209] "Діло", число 265, понеділок, 9 жовтня 1933 — "Моральний капітал" (жмінка рефлексій після самбірського процесу).

[210] Автор статті помиляється, або не знав дійсного внутрішнього життя в націоналістичному підпіллі тридцятих років. У всій леґальній українській пресі разом узятій не було стільки статтей на тему й потребу сильного, твердого характеру і ясного ідеологічного світогляду, як у націоналістичних виданнях, головно підпільних, бо леґальні були неможливі. В усяких одноднівках, дрібних брошурках, вишкільних випусках, бюлетенях і т. п. звичайній в підпіллі літературі, помножуваній циклостильним способом, повторювалися ті речі аж до зануди. Може рівень тих статтей і не був високий з точки погляду журналістичної блискучости, може й не науковий, надто популярний і примітивний — так з уваги на їх авторів, як і на читачів — але нема сумніву, що націоналістичний рух прив'язував до тих питань величезну вагу, більшу, як усі інші політичні організації, за вийнятком, хіба, комуністичних.

[211] "Діло", число 275, четвер, 15 жовтня 1933 — "Чому в ОУН неможлива конспірація", і число 279, понеділок, 23 жовтня 1933 — "Молодість — заперечення конспірації". Це дві засадничі статті "Діла", але незалежно від них при всякій нагоді подавало воно свої зауваження, примітки, коментарі тощо і в такому ж самому стилі.

[212] Гл. про те ближче в книжці: Зиновій Книш — При джерелах українського організованого націоналізму, "Срібна Сурма", Торонто, 1969.