XXІХ. РОЗДІЛ

ГІРКА ПРАВДА — АЛЕ ПРАВДА!

Розшуки за Михайлом Гнатевом. — Голка в стіжку сіна. — Його мандрівки по світі. — Кінець-кінцем знайдено слід. — Поїздка до нього та інтерв'ю. — Його розповідь про діяння бойового відділу в нафтовому басейні. — Як дійшло до атентату на Голуфка. — Чому його вбито. — Рішення в останній хвилині, без можности порозумітися з Коссаком. — Два з восьми револьверів, ужитих до нападу на пошту в Трускавці. — Але не знає, котрі. — Два отримав від Сеника у Львові, решту здобули іншими способами. — Ані від ані через Романа Барановського не дістав жодного пістоля. — Як то було з передаванням револьверів через Муйлу і Криська. — Звіт Сеникові в Данціґу. — Як прийняв його Сеник. — З ніким іншим про те неговорив. — Твердження д-ра Мірчука про плянування й організування атентату в Крайовій Екзекутиві ОVН — цілком неправдиві. — Не було ані ніякого повідомлення до Крайової Екзекутиви, ані доручення звідти. — Все це вигадки. — Коли, як і чому виїхав за границю. — Що робив Роман Барановський у Дрогобичі. — Нічого не міг донести поліції, бо не знав. — Не мав зв'язків і знайомств з членами бойового відділу, тільки з людьми, що самі нічого не знали. — Чотири зустрічі з Романом Барановським, з того три випадкові, а всі ще перед атентатом. — Дрогобич викінчив Романа Барановського.

Шукати за Михайлом Гнатевом у світі, це те саме, що глядіти за голкою в стіжку сіна. За ним пропав слід. Було відомо, що втік він до Данціґу і проживав там довший час. Побував і в Німеччині. Вислано його у зв'язковій акції до таборів хорватських "усташів". Разом з іншими членами ОУН тримали його пізніше італійці на Сицилії і на Ліпарійських Островах. Поїхав у місії до Харбіна в Манджурії і там захопила його війна.

По війні виринув у Шанхаю в Китаю, звідси вдалося йому вирватися. Сліди вели до Европи, звідти до Арґентіни — і там урвалися.

Двоякого рода труднощі стояли на дорозі, щоб віднайти Михайла Гнатева. В усіх тих своїх довгих мандрівках мусів він користуватися різними документами й міняти назвище. А після війни заявився своїми симпатіями до табору Степана Бандери, звідки годі було сподіватися якоїнебудь помочі в розшуках.

Вперті розшукування кінець-кінцем увінчалися успіхом, вдалося знайти Михайла Гнатева в одній країні на еміґрації. Довелося авторові відбути доволі довгу подорож, щоб стрінутися з ним та зібрати від нього, з першої руки, автентичні інформації про атентат на Тадеуша Голуфка. Внизу подаємо списане з ним інтерв'ю:

 

Питання: Ви належали до Української Військової Організації. В котрих це було роках?

Відповідь: Моя діяльність на рідних землях, спершу в рамах УВО, а потім ОУН, припадає на 1929-1931 роки.

Питання: В котрих околицях це відбувалося?

Відповідь: Діялося це в так званому бориславському нафтовому басейні, головно в таких місцевинах, як Трускавець, Тустановичі, Борислав, Стебник, Мразниця й інші.

Питання: Яке ви займали тоді становище в організації?

Відповідь: Там я вважався провідником українського націоналістичного бойового підпілля.

Питання: На чому полягала діяльність того підпілля?

Відповідь: Ми виконували всякі більші чи менші індивідуальні бойові акти й саботажі з метою протестувати проти польської окупації на українських землях, підносити патріотичні настрої серед українців, будити в них віру у власні сили і в нашу організацію. Таких актів, часами дрібних, але важних своїми наслідками в даній околиці, було багато. До найважніших належали: замах ґранатою на польський "Сокул" у Бориславі під час урочистої академії для відмічення річниці зайняття "польського Підкарпаття"; напад на банк у Бориславі; напад на поштовий уряд у Трускавці, убивство керівника політичної поліції в Бориславі, Букси; атентат на сеймового посла Тадеуша Голуфка в Трускавці.

Питання: Чи знали ви про доручення Проводу Українських Націоналістів припинити саботажну й терористичну акцію на час до вирішення українських петицій до Ліґи Націй у Женеві?

Відповідь: Ні. Ані я ані ніхто інший з нашої групи про те не знав. Не було такого проголошення ані в "Сурмі", ані в "Бюлетені Крайової Екзекутиви ОУН", ані в іншій літературі, що до нас доходила. Не було теж якогось устного повідомлення через наш зв'язок догори, що йшов звичайно через Зенона Коссака в Дрогобичі. Було відомо, що восени 1930 року припинилася велика саботажна акція УВО, та це ще, на нашу думку, не значило, що слід зовсім закинути всяку бойову роботу.

Питання: Чи ви були самостійні в веденні бойових акцій на терені вашої діяльности?

Відповідь: В засаді всяка бойова робота обговорювалася і плянувалася з порозумінні з Зеноном Коссаком, що був з початку Провідником дрогобицької округи, а потім організаційним референтом Крайової Екзекутиви. Також до нього йшли від нас звіти про виконані окремі акти чи бойову акцію. Тільки в вийняткових наглих випадках, коли не можна було зловити зв'язку до Зенона Коссака в Дрогобичі або через нього — до вищого зв'язку у Львові, могли ми працювати самостійно.

Питання: Як дійшло до атентату на посла Та-деуша Голуфка?

Відповідь: Думка про те не постала нагло. В нашій групі доволі часто ішли гутірки на тему угодовецької постави деяких українських політичних діячів та угрупувань, про деморалізацію народу в наслідок братання з представниками польської окупаційної влади на всяких "чорних кавах", "воєвідських балях" і т. п. спеціяльно для тієї мети організованих зустрічах. Це викликувало огірчення й жаль, що в той час, коли йде боротьба на життя і смерть цілого народу, знаходяться люди, що шукають порозуміння з ворогом.

Вже після "пацифікації" читали ми в пресі, що відбулися тайні переговори ундівських послів з репрезентантами польського урядового бльоку, в котрих з польського боку брали участь два посли, між ними Тадеуш Голуфко. Потім він в одному зо своїх виступів у сеймі оправдував "пацифікацію" і це навело нас на думку, що він мусів мати якесь відношення до неї. Про ці речі була мова на одних наших сходинах у лісі, витворився гарячий настрій, ми були озлоблені на Голуфка і вважали, що така політична тактика більше шкоди приносить, як одверті переслідування, бо деморалізує суспільність і розслаблює в ній охоту до спротиву та боротьби. Ми готові були навіть до Варшави за ним їхати, якби не стояв на перешкоді брак грошей.

Питання: Коли і як плянувався цей атентат на Тадеуша Голуфка?

Відповідь: Все сталося в останній майже хвилині. Дня 28 серпня відвозив я Зенка Коссака таксівкою одного з наших прихильників з його таємної квартири в Дрогобичі до Стрия, а звідти він мав їхати кудить далі, мабуть до Львова. Він уже тоді скривався перед поліцією. Вернувся я додому аж по півночі і застав листа від Василя Біласа. Повідомляв він мене, що Голуфко приїхав до Трускавця, живе в пансіоні Сестер Служебниць і за день-два поїде. Питався, що робити. Я довго, цілу ніч бився з думками. Здавав я собі справу, що Голуфко це не перший-ліпший поліційний аґент або хрунівський війт-підлабузник і що атентат на нього напевно зчинить багато шуму й галасу. Не було з ким порадитися, бож тільки що відвіз я Зенка Коссака до Стрия. А коли поїду шукати за ним до Львова, то по-перше невідомо, чи застану його там, він тоді часто їздив по всяких містах, а по-друге, навіть якби і знайшов — Голуфко за той час виїде і пропаде єдина нагода його позбутися. Я вже згадував, що ми готові були їхати за ним до Варшави, тож як випускати його з рук, коли він тут, під носом, на нашій землі? Таке було наше переконання, що кожен визначний польський політичний діяч, як представник окупаційної польської влади, раз приїде на українську землю — не повинен вийти з неї живим.

По довгій боротьбі з собою, я над раном рішився і вислав мого молодшого брата Матвія з листом до Василя Біласа, де було одне тільки слово: "зняти".

Питання: Голуфко перебував у Трускавці майже цілий місяць. Як пояснити, що ви так пізно про те довідалися, аж напередодні атентату?

Відповідь: Прошу не забувати, що місяць серпень 1931 року був для нас дуже гарячий. Найперше, ми підготовлялися до нападу на пошту в Трускавці і виконали його 8 серпня. Попав на наш слід керівник польської політичної поліції в Бориславі, Букса, і його негайно вбив член нашого бойового відділу, Євген Петрів, теж учасник нападу на пошту. Зараз після того арештовано Василя Біласа й мене, а хоч і випущено скоро, то все ж таки наші думки кружляли довкола тієї справи. Зенко Коссак навіть дораджував мені виїжджати за кордон. Потім треба було перевезти здобуті гроші до Львова. Це сталося аж під кінець серпня. Дійсно, не ставало часу думати про щонебудь інше. Можливо, що Буній знав про Голуфка скоріше, але Василь Білас дізнався від нього про те в останньому моменті. На кілька днів перед атентатом був я Трускавці, бачився з Василем Біласом. І якби він уже тоді про те знав, напевно був би мені сказав і не потребував би повідомляти про те листом аж день перед наміреним виїздом Голуфка.

Питання: Що сталося після того?

Відповідь: Брат Матвій доручив листа Василеві Біласові і він того ж самого вечора разом з Дмитром Данилишином атентат виконали. Повідомив мене про те раненько на другий день.

Питання: Чи підозрівала вас поліція, що ви стоїте в зв'язку з тим атентатом?

Відповідь: Я мусів бути на те приготований. Сподіваючися того, я нікуди не виходив з хати й ночував удома, ввесь час перебував на очах усієї моєї родини.

Вночі поліція обскочила хату, прийшла провіряти, чи я вдома і чи не виходив куди вечором. Найперше оглянули всі черевики. Надворі падав дощ, дороги болотнисті і якби я виходив з хати, черевики були б мокрі. Але все було чисте й сухе і поліцисти пішли, не чіпаючи мене. Це було для мене знаком, що Василь Білас виконав доручення.

На другий день знову прийшла поліція, тим разом робила докладний обшук. Не тільки в мене, але і в інших підозрілих їй осіб у моєму селі. Нічого не знайшли. Аж за яких два-три дні пізніше арештували мене й допитували, після допиту пустили. Так само допитували Василя Біласа й деяких інших хлопців. У міжчасі я мав уже можність стрінутися з Василем Біласом і він склав мені точний звіт, як відбувся атентат на Голуфка.

Але в тих перших днях після атентату не здавалося мені, щоб поліція мала супроти мене якесь сильніше підозріння. Шукала за вбивниками і горі ногами перевертала всю околицю, робила ревізії в свідомих українців, допитувала молодих хлопців, тож не минула й мене. Ввесь час старався я вести себе так, що політика мене не цікавить, я в ній не визнаюся, а до товариств належу, шукаючи розваги в гурті молодих людей. До деякої міри це мені вдавалося.

Питання: Якими револьверами користувалися Василь Білас і Дмитро Данилишин у тому акті?

Відповідь: Того я не знаю. Здогадуюся, що тими самими, які мали в часі недавнього нападу на пошту в Трускавці. Було там вісім револьверів усякого рода, але котрі з них мав Білас і Данилишин, того не пам'ятаю.

Питання: Роман Барановський зізнав на поліції і в суді, що дав один пістоль для бойової акції. Чи це правда?

Відповідь: Неправда. Рішуче стверджую, що ніколи я ані не просив Романа Барановського про револьвер, ані не дістав від нього револьвера безпосередньо чи посередньо через іншу особу.

Питання: В часі самбірського процесу була мова про те, що ви віддавали Романові Барановському позичений у нього револьвер. Що ви скажете на те?

Відповідь: Коли я від Романа Барановського револьвера ані не дістав, ані не позичав, то тим самим не міг йому віддавати.

Питання: На тім же процесі говорено також про те, що ви передавали через Федора Муйлу і Степана Огородника один револьвер Леву Криськові, який мав його отримати від Романа Барановського. Які ваші завваження до того?

Відповідь: Все те дуже поплутане, намішано саламаху правди з брехнею. А в дійсності було так: правдою є, що я позичив у Левка Криська один револьвер марки ФН, але ані для мене особисто, ані для організаційних цілей. Один з членів нашої бойової групи, Микола Кушнір, мав дядька, що називався, якщо не помиляюся по стільки роках, Флюнт. Він був залізничником, мав дозвіл на зброю і доволі часто купував нам набої для револьверів. Сказав мені Микола Кушнір, що його дядько хотів би дістати на кілька днів револьвер марки ФН. Має такий револьвер, по словам Миколи Кушніра, Левко Крисько, але навряд чи хотів би йому позичити. Тож просив мене роздобути в Криська револьвер на кілька днів, мені Крисько не відмовить. Дістав я той револьвер від Левка Криська і передав через Миколу Кушніра Флюнтеві. За якийсь час, на перше домагання Криська, я цей револьвер перебрав від Миколи Кушніра й віддав Криськові. Можливо, що Крисько переказував мені через Муйлу, щоб віддати револьвер. Але з цілою певністю знаю і заявляю та з відповідальністю тверджу, що цей револьвер я особисто віддав Левкові Криськові до його власних рук. Дальше мушу з притиском зазначити, що все те, то значить позичка револьвера в Криська та віддача йому діялося далеко перед смертю Тадеуша Голуфка. Ще одна важна справа: Крисько докоряв мені пізніше, десь 1936 року в Італії, що я не віддав йому його власного револьвера, тільки інший, хоч тієї самої марки ФН і такого самого калібру.

Питання: Яка ваша думка про твердження самбірського процесу, що обидва револьвери, від пострілів котрих згинув Тадеуш Голуфко, перед і по смерті Голуфка перейшли через руки Романа Барановського ?

Відповідь: Я читав про те в пресі, вже перебуваючи поза межами Польщі. Просто неможливо мені було вже тоді і тим більше тепер того перевірити. Можу сказати тільки те, що в часі, коли я останній раз розділював револьвери учасникам нашої групи, а було це перед нападом на пошту в Трускавці, ні один з тих револьверів не дістався нам від або через Романа Барановського. Він міг знати про два револьвери з нашого запасу, та це було на добрих два роки до атентату на Голуфка.

Влітку 1929 року приїхав до Дрогобича Омелян Сеник-Грибівський. Зенко Коссак познайомив мене з ним, обговорювали ми можливості бойової роботи, зокрема експропріяційних акцій у бориславському басейні і я тоді звертав увагу Сеникові на брак зброї. Обіцяв він мені помогти і дав зв'язок до Львова. Скоро потім приїхав я до Львова, зголосився на зв'язок до визначеної кімнати в Академічному Домі, питаючися за "Гуртаком".208 В кімнаті застав я, крім Гуртака, ще одного чоловіка, незнаного мені ні з вигляду, ні з назвища. Як я довідався багато пізніше, це був Роман Барановський. Гуртак знав від Сеника, що я маю приїхати і в якій справі, але не знав про те Роман Барановський і розпитувався у Гуртака. Коли ж довідався що за револьверами, сказав до Гуртака: "Коли не мають револьверів — нехай ідуть красти". Ця глумлива замітка дуже мене прикро вразила.

Зв'язковий завів мене на Личаківський Цвинтар на побачення з Сеником і Сеник казав йому видати мені револьвери. Дістав я два і був трохи розчарований, бо сподівався найменше п'ять. Пам'ятаю, що один з них був марки "Ортґіс", а другий інакший, марки собі не пригадую. Знав про те Роман Барановський і міг знати також марки й числа тих револьверів.

Це єдиний слід у моїй пам'яті якогонебудь пов'язання Романа Барановського з нашими револьверами.

Питання: Чи ви складали звіт про виконання атентату на Тадеушові Голуфкові вищій організаційній владі?

Відповідь: Так. Увесь час шукав я контакту до Зенка Коссака і не міг його зловити. Виїжджаючи за границю під кінець місяця вересня 1931 року вступив я до Львова, зайшов до Академічного Дому, стрінув там одного зо знаних мені членів нашої організації і хотів через нього зв'язатися з Зенком Коссаком. Від нього довідався я, що Коссака якраз на день перед моїм приїздом арештувала поліція. Я не знав нікого іншого з Крайової Команди УВО чи з Крайової Екзекутиви ОУН, але було мені відоме з давніших часів псевдо "Старий", що мав відношення до бойових справ і навіть підготовляв один такий акт у Станиславові, де я мав брати участь. Шукали за тим "Старим" кілька годин, не могли натрапити на слід, мабуть виїхав зо Львова. Мені не лишалося нічого іншого, як їхати далі. Це було велике щастя і для мене самого і для всіх з нашої бойової групи у Дрогобиччині. Бо "Старий", це був ніхто інший, тільки Роман Барановський. І хоч не сподобався мені відразу, як це я згадував вище, і цілком не було в мене до нього симпатій, але коли б мене були тоді з ним сконтактували, я був би через нього склав звіт для Крайової Екзекутиви, якої членом я його вважав, бо не мав ніякої іншої змоги до неї дібратися. А це було б те саме, що складати звіт самому Чеховскому. Сам Бог нас тоді від того захоронив!

Поїхав я до Данціґу і доволі скоро потім відбув зустріч з Сеником-Грибівським. Йому я точно й докладно в звітовій формі розказав усе, що відносилося до справи атентату на Тадеуша Голуфка.

Питання: Чи ще колинебудь пізніше розказували ви кому про ту справу?

Відповідь: Ні. Ніхто ніколи з організаційних верхів мене вже про неї не розпитувався, а з іншими членами ОУН не вважав я ані за потрібне ані за доцільне про те говорити.

Питання: Як сприйняв Сеник ваш звіт? Чи робив вам якісь докори?

Відповідь: Ні, не докоряв. Вислухав уважно і спокійно. Зазначив, щоправда, що цей акт стався в не дуже для нас вигідних політичних умовинах і що це занадто поважна справа, щоб її можна було самим вирішувати, без порозуміння з вищими організаційними чинниками. Але зрозумів і прийняв до відома, що ми це мали на увазі і хотіли б так зробити, не було до того ніякої можливости, занадто вже був короткий час. Стрічався я потім ще з Сеником багато разів, але ніколи вже про те він зо мною не говорив.

Питання: Чи знаєте, що писав д-р Петро Мірчук про підготову та виконання атентату на Тадеуша Голуфка?

Відповідь: Так, читав я про те в його книжках "Нарис історії ОУН, том І" і "Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка), командир армії безсмертних".

Питання: Чи він розпитувався в вас про інформації відносно тієї справи?

Відповідь: Ні. Ніколи ані устно зо мною про те не говорив, ані не писав, ані не посилав кого іншого, щоб списати мою розповідь.

Питання: В книжці д-ра Мірчука написано, що Олесь Буній повідомив Зенона Коссака "організаційним зв'язком" про приїзд Голуфка до Трускавця. Чи знаєте щось про те?

Відповідь: Це виключене. Якийнебудь "організаційний зв'язок" Бунія мусів би йти тільки через провідника його "п'ятки", Василя Біласа. Далі це йшло б від Василя Біласа до мене і щойно від мене до Зенона Коссака. Стверджую рішуче, що того не було. Я сам довідався про Голуфка від Василя Біласа в останньому моменті і не мав ані часу ані можливости сконтактуватися з Коссаком.

Питання: Що ви можете сказати про твердження д-ра Мірчука відносно плянування й виконання атентату на Тадеуша Голуфка?

Відповідь: У тому нема й зерна правди, а звідки такі інформації д-р Мірчук узяв і на основі чого таке писав — про те я не знаю.

Чи в Крайовій Екзекутиві ОУН у Львові дискутувалася та справа і чи винесена була постанова покінчити з Голуфком, про те мені невідомо. Маю про те не тільки поважні сумніви, але й певність, що так не було в часі, коли Голуфко перебував у Трускавці. Ніхто не знав про його приїзд, ми самі довідалися про те дуже пізно. Не могли дати знати про те "догори", а в часописах не було про те ніякої згадки. Не знав і Зенко Коссак, а тільки від нього могла б про те довідатися Крайова Екзекутива. Далі, д-р Петро Мірчук твердить, що така постанова запала в трійці: Іван Ґабрусевич, Роман Шухевич і Зенон Коссак. З Зеноном Коссаком я бачився останнього дня перед смертю Голуфка і він мені про те нічогісінько не згадував, а напевно мусів би це зробити, якби хотів Романові Шухевичеві чи комунебудь іншому зо Львова передати зв'язок до бойовиків бориславського басейну, що стояли під моєю командою. Ані Роман Шухевич, про якого ми тоді й не чули, ані ніхто інший зо Львова до нас не приїжджав і не то в справі Голуфка, але в ніяких інших організаційних справах з нами не контактувався. Атентат був заплянований, підготовлений і виконаний в останній хвилині з ініціятиви й силами нашої місцевої бойової групи.

Всі інші твердження, а в тому й писання д-ра Петра Мірчука на ту тему, належать до фантазії, так само, як інші теорії, начебто атентат на Голуфка був виконаний з інспірації чужих, неукраїнських чинників, що послужилися для тієї цілі своїм конфідентом і провокатором Романом Барановським.

Питання: Коли й чому виїхали ви за границю?

Відповідь: Зараз після нападу на поштовий уряд у Трускавці передав мені Мирослав Тураш доручення від Зенона Коссака виїхати за кордон з уваги на мою безпеку. Положення якраз тоді вже трохи вспокоїлося, а з учасників нападу арештовано тільки Василя Біласа й мене та й зараз же випущено на другий день, я вже не вважав доцільним виїжджати в тому часі. Здавалося мені, що мій виїзд поліція могла б уважати втечею і признанням до участи в нападі і через те почати поновні арештування серед друзів, що часто зо мною стрічалися.

Не мав я теж наміру виїжджати в перших днях після атентату на Тадеуша Голуфка. Та яких два тижні пізніше почав я інстинктовно відчувати, що хоч мене й випустили після допиту, то неначе якийсь невидний поліційний перстень звужується довкола мене. Огорнули мене неспокій і неясні передчуття. Говорив я про те з Мирославом Турашем і довідався від нього, що Зенон Коссак далі настоює на мій виїзд, доручив виплатити мені 400 злотих на дорогу, а по виїзді за кордон мав я зголоситися на означеній адресі в Відні і покликатися на нього.

Пробував я виїхати леґально, подаючи за причину поїздку до мого брата у Франції, і старався про пашпорт у старостві. Хоч мав я всі потрібні урядові документи, то пашпорту мені не видали. супроти того рішився я їхати на зелену границю. Моїм наміром було поїхати до Познання, де студіював один з моїх земляків, і при його допомозі перейти німецьку границю.

Поїхав я до Львова і ночував там теж в одного земляка, нашого прихильника. Він радив мені заждати, а тим часом порозумівся зо Степаном Бандерою, з яким разом студіював аґрономію. Бандера відмовляв мене від їзди до Познаня, спрямував до Данціґу і дав мені туди зв'язкову адресу.

Ця подорож мала свої цікаві і не дуже приємні для мене пригоди, не місце їх тут переповідати. Згадаю коротко, що на границі у Тчеві поліція стягнула мене з поїзду, бо не мав я печатки на особистій виказці, що давала б мені право переїхати границю до Данціґу. Але що мав я купу всяких документів коло себе, що були потрібні для пашпорту, мене випущено, щоб я узяв собі печатку в місцевому старостві. За порадою інших подорожних я найняв таксівку, що перевозила до Данціґу, оминаючи граничну контролю, по дорозі застряг у багні і трохи пішки а трохи залізницею добився на зв'язкову адресу.

Моє прочуття показалося наскрізь оправдане.

Два дні після мого виїзду з Дрогобича, з'явилися там два поліційні аґенти зо Львова, щоб слідкувати за моїми кроками й зустрічами, а ще кілька днів пізніше — розписано за мною гончі листи.

Над цією обставиною спинився я трохи довше, щоб доказати, що виїхав я за границю не тільки за згодою, але і з прямого доручення тодішнього крайового організаційного проводу.

 

Ось яка вона, та правда, чиста і дійсна, а хоч і гірка — але правда. Голуфка вбили члени ОУН з патріотичних мотивів у переконанні, що пімстилися за "пацифікацію". Не порозумілися з проводом через конечність поспіху в виконанні атентату. Не було в тому ніякої провокації ані ніяких макіявельських інтриґ польської безпеки. Провід ОУН ні на вищому ні на нижчому щаблі не мав до того ніякого відношення. Не притягав виконавців до відповідальности, бо пішли вони на цей учинок з найвищої ідейности і найглибшого переконання про його потребу, а тільки нещасливий збіг обставин не дав їм можности наперед порозумітися зо своїм проводом. Але не апробував того акту Провід Українських Націоналістів, ані не перебрав його на відповідальність організації.

Роля Романа Барановського в бориславському басейні була майже ніяка, точніше, робив він усякі намагання та зусилля, щоб дійти до нутра тамошньої організації, та це йому не вдалося і провокаторські його замашки більшої шкоди членам тамошнього підпілля не принесли. Властивим полем підлої діяльности Романа Барановського був Львів і справи довкола та близько крайових верхів УВО й ОУН, а в Дрогобиччині йому не щастило, хоч і працював він над тим, щоб здобути собі там коло людей, від яких міг би пізніше користуватися інформаціями для поліції. Знаємо, наприклад, що шукав контакту з інж. Анатолем Валюхом, підтримував приязні взаємини з Левком Криськом, шкільним товаришем Зенона Коссака, пробував зачепитися за Михайла Гнатева. Все плавав по верху, не дістався до дна.

Спираючися на інформаціях Михайла Гнатева, можемо сказати, що Роман Барановський виявив поліції все, що знав про дрогобицькі справи, а знав він дуже мало, тому інформації його були скупі, не вдоволяли поліції і викликали в неї підозріння подвійної гри Романа Барановського. Коли Михайло Гнатів-Залізняк вийшов зо слідчої тюрми в Самборі з початком жовтня 1930 року і знову перебрав провід над своєю бойовою групою в бориславському басейні, ніхто не знав про якунебудь діяльність Романа Барановського на тому терені, ані не наткнувся він на якісь її сліди. Всі контакти Барановського ішли до людей, яких знав він зо Львова і стрічався з ними переважно у Львові або й за границею.

За два роки нюхтіння Романа Барановського по Дрогобиччині Залізняк бачив його всього чотири рази, майже завжди випадково і навіть не знав його назвища. Була вже згадка про те, що перший раз побачив Романа Барановського в Гуртака, зв'язкового до Сеника у Львові, вліті 1929 року в Академічному Домі, не знаючи ані його назвища, ані псевда. Не обмінявся з ним ні одним словом.

Другий раз стрінув його теж випадково, в поїзді, під кінець жовтня 1930 року. Їхав до Львова разом з Зенком Коссаком ув організаційних справах. У Стрию до їхнього переділу всів Роман Барановський зо своєю жінкою. Ніхто нікому не представлявся і Залізняк, хоч відразу пізнав Романа Барановського як того, що його бачив у Гуртака, не міг тоді довідатися, як він називається. Ішла загальна розмова, в якій Залізняк майже не брав участи, більше прислухувався. З тієї розмови та з поведінки Коссака з Барановським здогадувався він, що вони знайомі з давніших часів і що незнайомий чоловік мусів належати до кола членів десь ближче організаційної верхівки.

Кілька днів пізніше Залізняк ще з одним бойовиком, Миколою Максимюком, поїхали до Станиславова на одну експропріяцію. Вона не відбулася, показалася, що була недбало підготована. Сказав тоді Максимюк Залізнякові, що акцію підготовляв один з відповідальних членів організації, якого у Львові називали "Старим".

У квітні 1931 року Левко Крисько стрінув Михайла Гнатева на ринку в Дрогобичі, сказав йому, що "хтось" хоче з ним говорити і завів його до мешкання, де вже ждав на нього Роман Барановський, все ще незнаний Гнатеву ні по назвищі ні по псевді. Запитувався його тоді Барановський м. і., чому не виконано експропріяції в Станиславові. Залізняк вияснив, що відворот після акції був не тільки трудним, але майже неможливим і виявив здивування, хто міг підготовляти ту акцію так недбайливо. На те Роман Барановський признався, що це він організував ту експропріяцію, але не на підставі власної обсервації, тільки на основі отриманих інформацій від місцевих людей у Станиславові. Таким способом дізнався тоді Залізняк, що "Старий", це та особа, що її бачив у Львові в Гуртака 1929 році і в вагоні зо Стрия до Львова в жовтні 1930 року. Але все ще не знав його правдивого назвища.

Перевів тоді Роман Барановський розмову на організаційно-кадрові справи, кажучи, що ось Левко Крисько має вже зорганізовані три п'ятки членів, а Залізняк не має ні одної. Цим прозрадився, що нічого не знає про тамошні справи, бож у Залізняка було людей більше. Дав йому тоді половинку календарика, якої друга була в Василя Біласа, а цю мав до того часу Крисько. Відповів на те Залізняк, що може й має Крисько ті три п'ятки, та навряд чи буде з якась потіха. Нічого легшого, як набирати людей без розбору наліво й направо до організації, але яка з них потім буде користь? При найближчій нагоді відібрав Залізняк від Василя Біласа другу половинку календарика й обі знищив.

Останній раз бачився Залізняк з Романом Барановським на кілька тижнів перед нападом на пошту в Трускавці. Стрінувся з ним випадково на ринку в Дрогобичі. Ішла підготова до нападу на пошту і потрібно було грошей, думав Залізняк, чи не вдасться дістати трохи від організації через "Старого". Роман Барановський сказав, що грошей роздобути не може, каса в організації порожня, радив робити речі менші, що не вимагають стільки коштів на підготову.

Це була остання розмова Залізняка з Романом Барановським, якого він до кінця знав тільки, як "Старого". Про правдиве його назвище довідався два роки пізніше, читаючи в "Новому Часі" звідомлення з процесу в Самборі.

Вже ніколи й від нікого не чув він про яку-небудь діяльність Романа Барановського в бориславському басейні в часі між виїздом Залізняка за границю й арештом Барановського в березні 1932 року. А всі інші зізнання Романа Барановського в поліції, слідстві і на процесі, що відносяться до справ організації в Дрогобиччині, на думку Михайла Гнатева — чиста вигадка. Величезна більшість його доносів та інформації поліції про справи УВО й ОУН відносяться до осіб і подій до 1930 року. Майже нічого не міг він зашкодити Дрогобиччині, бо мав там зв'язок з Коссаком, якого передчасно продав, з Залізняком, якого не мав нагоди стрінути після вбивства Голуфка, зо Степаном Огородником і Левом Криськом, які нічого не знали і тому не міг від них видобути ніяких вісток. До речі, сама поліція його від них відрізала, швидко їх арештувавши і протримавши в тюрмі довший час.

Таким чином, за словами Михайла Гнатева, Дрогобиччина зламала шию Романові Барановському, стала причиною його падіння. Хтозна як довго ще подвизався б Роман Барановський у своїй паскудній поліційній роботі, якби рознюхував про справи у Львові і якби доля не загнала його до Дрогобича.

 

------------------------------------------------------------------------

[208] Гуртак — псевдо Володимира Попадюка.