XXVIIІ. РОЗДІЛ

ЧИ РОЗГАДАНА ЗАГАДКА?

Дві сторони медалі в самбірському процесі: українська і польська. — Присуд у Самборі — польське офіційне становище. — Темні місця процесу будять сумніви і в поляків. — Підозрілі питання в українській суспільності. — Чи загрожений Івахів знищив Голуфка українськими руками? — Чому так гаряче боронив він Романа Барановського? — Чи обидва вони позбулися й комісаря Чеховского? — Засуд Романа Барановського — асекурація польської влади від тих підозрінь. — Дискусія в тридцять років по смерті Голуфка вертається до тієї самої тези — польської провокації. — Статті д-ра Юліяна Рабія в філадельфійській "Америці". — Виводи й висновки Івана Кедрина-Рудницького. — Розповідь інж. Анатоля Валюха з Трускавця. — Відвідини Романа Барановського в Трускавці. — Для спеціяльних справ у наглому випадку: зв'язковий знак у виді половинки календарика. — Його розмова з Василем Біласом. — Звіт Зенонові Коссакові. — Листи Михайла Гнатева з Шанхаю в Китаю. — Публікації д-ра Петра Мірчука. — Фальшиві і шкідливі їх твердження вносять замішання і сумнів. — Чи Провід Українських Націоналістів перебрав відповідальність за вбивство Голуфка. — Чи конспірація без відома Крайового Провідника, полк. Романа Сушка?

Присудом у самбірському процесі польська сторона закінчила для себе формально справу вбивства Тадеуша Голуфка. Ствердила, що вбили його два члени Організації Українських Націоналістів, Василь Білас і Дмитро Данилишин, дальшими помічниками їм у тому були Олександер Буній, Микола Мотика і Роман Барановський, теж члени ОУН. Належав також до ОУН Михайло Гнатів, що дав наказ до вбивства і потім утік за границю. А чи знав про те верховний провід організації, чи затвердив плян атентату та наказав убити посла Голуфка — це для польської влади суттєвого значення не мало.

Такий був присуд. Він мав розвіяти непевність, заспокоїти польську суспільність. І не підлягав критиці.

Чи вся польська суспільність була вдоволена такою розв'язкою? Чи вистачало це для її певности і зацитькання сумління? Не беремося про те судити, бо й не наша це справа. Гадаємо, що ні. За багато було темних місць у процесі, за багато недомовлень, за багато незрозумілих речей, а до найважніших з них належала суперечна собі постава до оцінки поліційної служби Романа Барановського між т. зв. міродайними чинниками польської державної безпеки в Варшаві й у Львові, якої найбільш яскравим виявом була патетична оборона Романа Барановського знавцем українських справ у львівському воєводстві, радником Казімєржом Іваховом. Вдумчиві люди завдавали собі також питання, чому перенесено майже всю адміністраційно-поліційну верхівку, чому заслано Івахова в провінційну діру, де з нього ніякої користи, бо це так, якби кваліфікованого механіка від делікатних машин загнали до кузні кувати кінські копита. І не лишилася без відгомону нотатка "Фоссіше Цайтунґ" з неприхованим підозрінням, що посла Тадеуша Голуфка позбулися деякі поляки, бо був їм невигідний для гострого політичного курсу і поліційних метод у підході до української справи в Польщі, від чого залежала їхня власна кар'єра.

Різні теж здогади будило вбивство комісара Чеховского, що сталося в дивній, нічим не обоснованій порі, бо ані якогось більшого слідства в новій справі тоді не ведено, ані не було надзвичайних арештів чи поліційних побоїв політичних в'язнів. Та й убито його в березні, коли куди тяжче було втікати вбивникові з місця атентату, як у літі. А Романа Барановського, про якого всім відповідальним поліційним чинникам добре було відомо, що він конфідентом убитого комісара, не тільки арештовано для відвернення від його особи підозріння ОУН, але таки справді ведено проти нього слідство за те вбивство.

В деяких українських колах висунулося підозріння, що вбивство посла Тадеуша Голуфка визріло в голові Казімєржа Івахова. Не понутру була Голуфкові постава Івахова до української проблеми в Польщі, вона принципово й у корені підтинала всі його пляни і спроби політики домовитися якось з українцями на сприємливій для польської державної рації плятформі. Як довго сидів на своєму кріслі референт українських справ у львівському воєводстві, Казімєрж Івахів, заспівувач боротьби з українцями найскрайнішими способами, оточений зграєю поліційних харцизяк, що вміли хіба лічити ребра, ламати кості й відбивати нирки політичним в'язням, так довго годі було й думати про якусь політику зговорення. Інтуїтивно відчув це і зрозумів Тадеуш Голуфко в своїй першій і заразом останній розмові з Іваховом у Львові і замаркував собі в душі подбати, щоб Івахова зо Львова усунути й на місце біснуватого фанатика ренеґатської зненависти поставити людину, з котрою можлива була б у нього співпраця. Зрозумів це також і не в тім'я битий Івахів. А з ним і вся тічня гончих поліційних собак у Львові, що під небеса піднімала репет про свою необхідність "на сторожі польськости на кресах".

Аж напрошувалася думка, що так само, як Голуфко хотів викинути Івахова, бажав Івахів розправитися з Голуфком. На якінебудь урядові заходи за короткі були в нього руки, але хіба ж нема інших, неменш певних у своїх наслідках способів? І в своїх плянах покористувався він Романом Барановським. Не в тому значенні, щоб безпосередньо давати йому пряме доручення вбити Голуфка, чи зорганізувати вбивство. Занадто хитрий лис і витончений був з нього грач, щоб пускатися на такий риск. Є більш субтельні способи виявити своє бажання, щоб не наражатися на небезпеку й у разі потреби пустити кінці в воду. Та й не забуваймо, що, на зважаючи на свою моральну вартість, Роман Барановський був інтеліґентний індивід і вистачало йому показати палець, щоб побачив він цілу руку. І що він сам заявляв свою готовість на "мокру роботу", навіть пропонував убити власними руками Марійку Федусевичівну. Барановський не мусів бути великим мудрієм, щоб пізнати бажання Івахова. І було йому вигідно й корисно забезпечити собі протекцію всемогучого у львівській безпеці Івахова, а не якогось там собі підкомісарину Чеховского, що ставав на "струнко" перед Іваховом. І Роман Барановський, використовуючи свої зв'язки та знайомства з низовиками УВО в дрогобицькому басейні, напустив їх на Голуфка, щоб зобов'язати собі Івахова. Можливо, що до Івахова та його соратників дійшли вже чутки про старання Голуфка висунути його зо Львова. Його смерть за одним махом відвертала ту небезпеку від Івахова і давала йому нову нагоду підкреслити вагу й потребу поліційного апарату, під його проводом, для боротьби з УВО. Одночасно Івахів був свідомий не надто великої популярности Голуфка серед доволі широких кіл урядових політиків. Рахував він на те, що — після першого обурення і може навіть жалю — приймуть смерть Голуфка з почуттям пільги, а перед тим ще використають її в Женеві. Всі будуть зацікавлені в тому, щоб звалити вину на українців і кінець-кінцем знайдуть серед них жертвенного кізла.

Така концепція пояснювала в той же час, чому Івахів так гаряче боронив Романа Барановського і чому попав у неласку Варшави, що мабуть занюхала письмо носом.

Тут Роман Барановський виступав би вже в клясичній ролі провокатора, підготовивши та зорганізувавши революційний акт з поліційного благословення на те, щоб позбутися немилого поліції політичного діяча. Зовсім так само, як це до війни робила царська Охрана.

Дехто йшов аж так далеко, що дошукувався такої ж самої спілки Івахова з Романом Барановським у вбивстві комісара Чеховского. Чеховскі, мовляв, підозрівав махінації Івахова з Романом Барановським, зловив якийсь їх слід і та спритна спілка проковтнула Чеховского таким самим способом, як і Голуфка. І так само, як до вбивства Тадеуша Голуфка Роман Барановський покористувався боївкою Михайла Гнатева, так тепер до замаху на Чеховского ужив котрусь з львівських боївок. Це перерішило його долю в польській службі політичної безпеки, що в свою чергу постановила зліквідувати Романа Барановського, поставивши собі при тому подвійну мету: обезцінити та позбавити достовірности твердження Романа якби він колись хотів розкрити темну свою спілку з Іваховом, а з другого боку залякати українську громадськість виявленням гнилі конфідентства та провокації внутрі УВО — як це блискуче переведено самбірським процесом.

Авже ж, усе те лежало тільки в сфері здогадів, сумнівів, підозрінь і фантастичних теорій, яким можна б вірити, або й ні, але яких ніхто рішуче не міг відкинути чи заперечити, занадто ж бо глибоко заліз червяк сумніву не тільки в українську, але й польську суспільність. Не вільні були від того й польські урядові верхи в Варшаві, доказом чого не тільки те, що рішилися поставити Романа Барановського під суд, але й засудити його якраз за співучасть у вбивстві Голуфка. Доказувати вину співучасти в убивстві Голуфка на тій лише підставі, що вбито його револьвером, котрий дістався до групи Михайла Гнатева на пів року перед убивством, коли ще ніхто, навіть сам Тадеуш Голуфко, не знав, чи буде він у Трускавці, — це просто сміх тай годі. Варшава могла посадити Романа Барановського за ґрати на десять років за той же сам закид подвійної гри з доручення ОУН, без закиду чинної співучасти в убивстві. Одначе конче хотіла вона зв'язати Романа Барановського якраз з убивством Тадеуша Голуфка, як асекурацію на майбутнє.

Минав час, приносив з собою нові події, нові турботи, убивство Тадеуша Голуфка меркло в давнині, та одночасно з тим в українській суспільності утвердилася думка остаточно, що Голуфко згинув у висліді польських затій, які послужилися провокатором і при його помочі дісталися до боївки українського підпілля. Так сильно і глибоко сиділо те переконання в зацікавлених тими справами українських колах, що ще тридцять років пізніше дух Тадеуша Голуфка товкся, як Марко по пеклі, в дискусіях серед українських журналістичних і публіцистичних кіл і тоді знову відновилася первісна теза польської провокації та використання несвідомої ідейної української молоді для вбивства Тадеуша Голуфка.

Один з оборонців у другому самбірському процесі, за напад на поштовий уряд у Трускавці, д-р Юліян Рабій, виступив на сторінках часопису "Америка" в Філядельфії з низкою статтей п. н. Процес Голуфка в Самборі, причинки до історії українського підпілля в ОУН. Твердо повторював там колишній, за часів польської окупації тільки з уст-до-уст передаваний, погляд, що Голуфка вбила польська безпека українськими руками при помочі своїх провокаторів:

"Убивство Голуфка було огидним політичним мордом, уплянованим чужими руками, ворожими українському загалові, до якого вжито поліційних аґентів-провокаторів, а виконавцями цього вбивства були спровоковані несвідомі того чину, бойовики ОУН, як Білас чи Данилишин чи хто інший, але в кожному разі не Організація Українських Націоналістів, яка від того морду відпекалася".199

Своє твердження спирає автор статті на перебігові й висліді самбірського процесу, подаючи одночасно причини, чому польська влада зорганізувала цей процес у такій формі і з таким складом обвинувачених:

"На судовій залі вийшла на яву роля польських аґентів-провокаторів, яких заанґажовано до того морду, та — щоб не розкрити поліційних "вершин" — посаджено двох тих провокаторів на лаву обвинувачених, мабуть у надії, що тим способом затруться і брудні практики польської поліції".200

У своїх висновках з аналізи самбірського процесу та сучасних йому політичних відносин у Польщі, як теж здогадах про внутрішні справи українського націоналістичного підпілля в бори-славському нафтовому басейні, д-р Юліян Рабій пішов за далеко, бо без ніяких доказів і навіть хочби обоснованих підозрінь долучив до двох обвинувачених у процесі донощиків — Миколи Мотики й Романа Барановського — також провідника того підпілля в районі Тустановичі-Трускавець, Михайла Гнатева, покликуючися нібито на твердження оборонця в тому процесі, покійного вже тоді д-ра Івана Роґуцького, пишучи:

"Акт обвинувачення каже, що вбивство мали виконати Василь Білас і Дмитро Данилишин, які вже в тому часі, за городецький напад, повисли були на шибениці у Львові. Одначе, за твердженням д-ра Івана Роґуцького, який перестудіював судові акти, знав усі неясні й суперечні місця акту обвинувачення, тими двома вбивниками були таки Василь Білас і Михайло Гнатів, через руки якого перейшли теж два револьвери, якими вбито Тадеуша Толуфка, і він, цебто Михайло Гнатів, Роман Барановський і Микола Мотика мали належати до тієї "трійці" жалюгідних польських аґентів-провокаторів, що перевели цей огидний морд".201

Досі не вийшло нічого на яву, що давало б право чи підставу виступити з такими не то закидами, але хочби й підозріннями супроти Михайла Гнатева, що був провідником і душею українського націоналістичного бойового підпілля в Дрогобиччині. Навпаки, відомо, що Провід Українських Націоналістів — хоч напевно мусів бути надміру обережний після афери Романа Барановського — доручав йому відповідальні завдання, висилаючи як члена групи бойовиків ОУН до зв'язку з хорватськими "усташами", а ще пізніше — в спеціяльній місії на Далекий Схід, до Харбіну в Манджурії. Розпитування автора цієї праці серед колишніх підлеглих і співпрацівників Михайла Гнатева показують, що так перед самбірським процесом як і після нього та ще й тепер відносяться вони до нього зо щирою дружбою і з пошаною.

За обороною та мотивацією тієї самої тези про польську провокацію в убивстві Тадеуша Голуфка заявився на еміґрації відомий український діяч Іван Кедрин-Рудницький. Блискучий журналіст з гострим пером, добрий знавець польсько-українських взаємин між двома світовими війнами, автор багатьох статтей на внутрішньо-українські та польсько-українські теми, колишній варшавський кореспондент "Діла" та співробітник інших українських і чужих пресових органів також забрав голос у тій справі. Визначуючи місце Тадеуша Голуфка в укладі внутрішніх політичних сил тодішньої Польщі, характеризуючи його, як політичного діяча, та піддаючи розглядові відношення до нього можливих його польських противників у зв'язку з плянами створити одне тільки воєводство в Східній Галичині з Голуфком на чолі, писав він, що

"Проти такого проєкту була, очевидно, вся польська націоналістична правиця з її організаціями на терені Східньої Галичини й польський шовіністичний адміністраційний апарат. Саме в зв'язку з отими плітками на тему здогадної нової ролі Голуфка, у варшавських журналістичних і політичних колах одверто говорилося про те, що не є виключене, що тим чинником, який потягнув за шнурок Організацію Українських Націоналістів і використав ідеалізм та патріотизм українських бойовиків, була польська поліція".202

У тій статті автор вилічує та інтерпретує всі елементи провокації в убивстві Тадеуша Голуфка, що чи то виявилися на процесі, чи заторкнені були в часі поліційного й судового слідства, або взагалі не розглядалися там, але були загально в українській суспільності відомі. Їх нетрудно було пов'язати логічною арґументацією в переконливу цілість, тим більше, що майже вся українська суспільність в те вірила й хотіла вірити. Кінчає автор свої виводи виясненням свого особистого переконання:

"Автор цих рядків і тоді під час того самбірського процесу, і тепер схиляється до думки, що вбивство Тадеуша Голуфка було запляноване якоюсь шовіністичною польською клікою та режисероване при допомозі польської поліції з використанням її аґентури в Організації Українських Націоналістів. Стовідсоткової правди не можна ствердити, бо вона зійшла в могилу з головними діючими особами тієї трагедії, а коли ще дехто з них може й живий, то напевно уста його замуровані".203

Коли ці речі діялися, не було мене на волі. А пізніше інші справи висунулися на передовий плян і скоро після того прийшла війна. За той час урвався контакт з багатьома моїми друзями в Українській Військовій Організації та в Організації Українських Націоналістів. Після того, як большевики перший раз зайняли Львів у вересні 1939 року, стрінувся я з деякими колишніми приятелями на еміґрації. Належав до них мій добрий друг і товариш по організації, інженер-економіст Анатоль Валюх. Походив він з того ж самого Трускавця, де згинув Тадеуш Голуфко, його батько був парохом Трускавця. Само собою, що зараз у перших розмовах після довгої розлуки, на уста насунулася справа вбивства Тадеуша Голуфка. Розказав мені тоді Только предивну історію і подаю її так, як записав тоді за свіжої пам'яти:

"В серпні 1930 року арештувала мене львівська політична поліція в моєму домі у Трускавці. До арештів у нас привикли і я тим зовсім не здивувався. Було це на кілька тижнів після нападу на поштовий амбулянс під Бібркою і я здогадувався, що мій арешт стоїть у якомусь зв'язку з тією справою. Хоч не мав я до неї ніякого відношення, все ж — неприємна це річ. Поліції був я знаний, як політично підозрілий, але, хоч і належав до Української Військової Організації, та був сильно законспірований і ніколи не можна мені було поставити якогось закиду, що довів би мене на лаву підсудних. Одначе цим разом занепокоїло мене те, що арешт перевела не місцева, трускавецька, ані повітова — дрогобицька — поліція, тільки приїхав за мною спеціяльно відпоручник львівської поліції, Шварц.

По всяких пригодах, прикрому слідстві, в часі якого довелося закуштувати поліційних штурханців і навіть добрячих побоїв, кінець-кінцем випущено мене на волю десь так у місяці жовтні. Вийшла нас групка — який десяток людей — з львівських Бриґідок, а серед неї і Роман Барановський. Про нього я знав, що відогравав він якусь поважнішу ролю в УВО, навіть мав належати до Крайової Команди. Мене він частенько бачив чи то в Академічному Домі, чи то в гурті тих чи інших моїх товаришів-студентів, але ніколи не мав я з ним ніякого організаційного зв'язку.

Ідучи так додому з Бриґідок, розговорилися ми по дорозі і він згадав, що відвідає мене незадовго у Трускавці, бо його дружина дістала посаду в Філії Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка в Дрогобичі і він туди вибірається.

Дійсно, ще того ж місяця заїхав він до мене в гостину до Трускаця, балакали ми там про всякі речі, не запускаючись глибше в політику. Кілька днів пізніше поїхав я за ділом до Дрогобича, стрінув Романа Барановського на вулиці і зайшли ми на каву до цукерні Федевича. Слово по слові, і Роман Барановський просив мене подати йому когось певного в Трускавці для контакту. Мене для тієї цілі вважав він невідповідним, бо я перебував у Трускавці тільки на вакаціях та й був уже розконспірований перед поліцією. Для яких це контактів потрібно йому мати когось у Трускавці, він мені не сказав, а я й не допитувався. Подав я йому Василя Біласа, якого знав з "Пласту". Була в Трускавці групка молодих хлопців, що стояли під моєю опікою в "Пласті" — я був зв'язковим від "Пласту" до них від доволі ще давніх часів. Часто я з ними стрічався і поза формальними пластовими зайняттями. Трускавець бо містечко невелике. Та ніколи ми не говорили про справи УВО чи інші якісь конспіративної природи речі, хоч я і здогадувався, що більшість з них, а зокрема Василь Білас, напевно належали до Української Військової Організації. Однак певности про те в мене не було.

Барановський витягнув з кишені картоновий календарик, роздер його на дві нерівні, позублені, частини — це мало бути замість клички. Одну частинку затримав він у себе, а другу казав мені передати Василеві Біласові. Хтонебудь зголоситься до Біласа з тією половинкою календарика, Білас має порівняти, чи годиться вона з його власною, і тоді може з ним безпечно говорити. Це має іти поза нормальним зв'язком, так мені чи то виглядало, чи може навіть і сам Роман Барановський натякав про те, у важних і наглих справах.

Знову минуло яких вісім-дев'ять місяців. За цей час я вже набрав певности, що Василь Білас належить до УВО, хоч ані я його про те не питався, ані він мені до того не признавався. Він забігав до мене, коли я був удома на вакаціях, говорили ми вже тоді про діяльність УВО і навіть часами він запитувався мене про деякі поради, наприклад, добре пам'ятаю, що носився з наміром нападу на пошту в Трускавці, навіть розгортав свої пляни, як, на його думку, це найкраще зробити. Перед самим нападом прибіг він до мене ввечері, попередити, щоб я постарався про алібі для себе. Жартом запитався я його, чи буде якась "робота". Він це потвердив і я ближче не допитувався, бо не моє це діло і звичай УВО не дозволяв розвідуватися про непотрібні речі тільки на те, щоб заспокоїти свою цікавість.

Зорганізував я собі на той день партію бріджа з якимись поляками, це навіть було недалеко від поштового будинку, — ми чули стріли, граючи в карти. Це алібі дуже мені придалося, бо після нападу арештовано багато українців ув околиці, деякі з них посиділи собі навіть по кілька місяців, мене ж моє певне алібі, та ще й потверджене свідками-поляками, захоронило від арешту. І я за те був вдячний Біласові.

Кілька тижнів пізніше знову прийшов Білас з попередженням виробити собі алібі, цим разом дуже міцне й певне, бо йдеться про "мокру роботу".

Щасливо склалося так, що на той сам день припадало весілля в родині мого свояка Антона Попеля в Тустановичах. З'їхалося багато родичів і гостей з ближчої і дальшої околиці. Вже від третьої години пополудні був я там, роботи в мене було по вуха, крутився я по всій хаті і всі мене там бачили. Нагло, десь перед північчю, в найбільшому розгарі весільної забави, влетіла поліція. Оточила хату, провірювала особисті виказки всіх приявних, розпитувалася докладно, хто і звідки туди приїхав, чи ввесь час був на весіллі, а чи може виходив звідти і т. п. Я був на очах усіх і ввесь час, не тільки тому, що старався, щоб мене всі бачили й запам'ятали, але мав я там функцію в весільному обряді, про що всі знали. Моє алібі було, як тоді говорилося, "муроване", поліція лишила мене в спокою і навіть пізніше на допити не кликала, хоч у цілій околиці йшли шалені арешти серед українців, зокрема серед молоді, це ж бо того вечора вбито посла Тадеуша Голуфка в Трускавці.

Два чи три дні пізніше бачився я з Зенком Коссаком. Не пригадую вже точно, чи це було в самому Дрогобичі, чи в Мізуні коло Болехова, куди я доволі часто їздив з відвідинами до мого свояка, о. Євгена Гаврилюка.204 Я знав Зенка, як провідника на дрогобицьку округу, а може й вище якесь становище займав, хоч жив у Дрогобичі, бо часто кудись виїжджав. Крім того ми ще й особисто були приятелі, рідко коли було, щоб не гостював він у мене на Різдво або на Великдень.

— Щось там гаряче у вас, у Трускавці.

— А що таке?

— Якто "що таке"? Революція в вас діє.

— Ти маєш на думці Голуфка?

— А кого ж би? Ви ж там сплавили його у Трускавці.

— А хіба ж не організації це діло?

— Куди там! Не маємо з тим нічого спільного.

Це мене занепокоїло, я був певний, що атентат виконано з наказу УВО, хоч і не дуже розумів, у чому саме його потреба.

Згадав я Зенкові, що Василь Білас попереджав мене про потребу алібі на той вечір. Відразу він насторожився, доручив мені докладно прослідити, як до того могло дійти, хто це виконав і з чиєго наказу. Не пригадую собі, чи дав він мені кличку до групи Біласа, та я й не дуже її до того потребував.

Вернувся я додому і ще того самого вечора викликав Василя Біласа, сіли ми на лавочку в моєму саді.

— Говори, Василю, — кажу йому, — все чисто так, як на сповіді.

Спочатку думав я, що буде він вагатися, але відразу і без ніякої принуки признався він мені тоді, що справді разом з Дмитром Данилишином убили вони Голуфка. А було це так.

Прийшов до нього незнайомий йому чоловік, показав половинку календарика і запитався, де друга. Знайшов Білас свою половинку — обидві прилягали до себе, як утяв! Тоді той чоловік представився Василеві Біласові, як делеґат Команди УВО у Львові з наказом убити Тадеуша Голуфка. Бо Голуфко відповідальний за пацифікацію в Галичині і було б соромом для УВО, якби випустити його живим з української землі. Наказ треба виконати якнайшвидше, бо Голуфко може виїхати до Варшави. Це справа нагла, тому й наказ приходить відразу зо Львова, та ще й тому, щоб не пробовтався про те хтось з місцевих. З тим незнайомий від'їхав.

Здивувало Біласа, чому цей наказ передано йому, звичайному рядовому членові-бойовикові, а не через його зверхника в Трускавці. Зродився в ньому сумнів і пішов він до коменданта УВО на цей район, Михайла Гнатева в Тустановичах. Показалося, що Гнатів нічого про те не знає. Досі не бувало ще такого, щоб які-небудь накази чи доручення приходили поза його плечима, як провідника. Щось тут підозріле і недобрим це пахне! Тож порадив він Василеві Біласові не брати до уваги слів незнайомого "делеґата Команди УВО" і покинути думку про атентат на Голуфка. Нема чого спішитися, треба найперше справу перевірити.

Завагався Білас, кого послухати — Гнатева, провідника на нижчому щаблі, чи висланця зо Львова? Та ж приїхав він на певний знак-кличку, передану Біласові майже перед роком! Може справді це така справа, що про неї ніхто, навіть районовий провід, не повинен знати, і може Білас провинився, вихляпався з тим перед Михайлом Гнатевом?

Рішився він далі про те мовчати, ні з ким не говорити, але виконати отриманий зо Львова наказ. Узяв собі до помочі Дмитра Данилишина й оба вони вбили Голуфка. Втечу облегчив їм дощ, що загнав людей з вулиць до хат, і також сильно тоді гриміло, стріли чути було тільки в віллі, відгомін їх не виходив надвір.

Казав я собі описати особу того незнайомого, що прийшов з половинкою календарика. Зо слів Біласа виходило, що був він подібний до Романа Барановського і ростом і рисами обличчя. Я й без того був майже певний, що це міг бути тільки або сам Роман Барановський, або хтось, кому він передав половинку календарика й адресу Василя Біласа. Все ж таки я далі точно випитувався Василя Біласа про подробиці вигляду й мови незнайомого і після того не мав уже я найменшого сумніву, хто був цей таємничий "делеґат зо Львова".

Про все те доповів я Зенкові Коссакові. Він задумався. Вже нічого ми про те не говорили, він подякував мені за скорий звіт і сказав, що доведе це до відома Крайової Команди УВО у Львові.

З Зенком Коссаком я вже не бачився, він мусів ховатися перед поліцією і мабуть виїхав до Львова, бо не знайшов я його в відомій мені його дрогобицькій криївці. Вже не мав я нагоди стрінутися з Зенком Коссаком, а з ніким іншим про це я давніше не говорив, тож і тепер не хотів.

Прийшов небавом самбірський процес, розкрив Романа Барановського, як поліційного донощика і як провокатора. Більш як хто інший мав я певність щодо того, бож тільки я і Зенко Коссак знали про історію двох половинок календарика і тим самим про ролю Романа Барановського в тій понурій афері".

Здавалося — ясно, як сонце, хто керував руками Василя Біласа і Дмитра Данилишина, коли вони стріляли до Тадеуша Голуфка.

Але — тільки здавалося. Все знову перевернулося коміть головою, коли по війні, 1947 року, Анатоль Валюх віднайшов Михайла Гнатева, свого земляка й організаційного друга, в далекому Шанхаю, куди він мусів виїхати, відступаючи перед большевиками, що зайняли Манджурію. Зав'язалося між ними листування, писали вони собі про свої пригоди та переживання за той довгий час, коли доля поставила їх на двох кінцях світа. Питався його Только Валюх м. і. і про те, як то було в 1931 році, коли Василь Білас розказував про зустріч з незнайомим зв'язківцем, що виказався другою половинкою календарика Романа Барановського. Відповідь його не тільки до краю здивувала, але і приголомшила. Показалося з листів Михайла Гнатева, що другу половинку календарика отримав від Романа Барановського Левко Крисько, але обидві ті половинки, ще далеко до вбивства Тадеуша Голуфка, знайшлися в руках Михайла Гнатева, бо він відобрав їх і від Василя Біласа і від Левка Криська. Отже не міг ніхто зголоситися в Василя Біласа з тим таємним зв'язковим знаком і тим самим не міг йому давати доручення від Крайової Команди у Львові вбити Тадеуша Голуфка.

Кому вірити? Хто говорить правду? Чи Василь Білас, пластун і добрий хлопець, що за всі роки знайомства з Анатолем Валюхом ніколи ні разу йому не збрехав, чи Михайло Гнатів, якого не тільки Только Валюх, але й усі інші підпільники з того району знали, як високо ідейного і патріотичного члена організації, людину безумовної чесности і криштальної чистоти характеру.

В одну мить ця ясна до того часу справа знову заплуталася в нерозв'язаний вузол загадки. Ключ до тайни тримав у своїх руках Михайло Гнатів, що не хотів про те писати в своїх листах.

Цілком несподівано, під кінець 1960 років заговорив хтось інший. Зв'язаний з колами Закордонних Частин ОУН публіцист, д-р Петро Мірчук, стверджував у своїх писаннях, що атентат на Тадеуша Голуфка плянувала й організувала тодішня Крайова Екзекутива ОУН у Львові, точніше, не вся Екзекутива, тільки три її члени: Іван Ґабрусевич, Роман Шухевич і Зенон Коссак. Атентат, від якого відпекувалася вся українська суспільність і про який уперто та послідовно мовчала до того часу вся ОУН, намагався він вплести як сумнівної вартости листок у лавровий вінок слави своєї організації. Ні менше ні більше писав він дослівно таке:

"Особа Голуфка була відома серед провідних кіл ОУН, як співавтора "пацифікації" та підступного політика, що послідовно змагав до спольщення західньо-українських земель, удаючи при тому приятеля українського народу. Тож на нараді трійки Ґабрусевич-Шухевич-Коссак запало вирішення усунути цього небезпечного ворога. Зорганізуванням атентату зайнявся сам Шухевич, одержавши зв'язки з бойовиками в Трускавці від Коссака... Зенона Коссака напередодні вбивства Голуфка арештовано...

Про вбивство Голуфка вирішили тільки три члени Крайової Екзекутиви, спираючися на тому, що Крайовий Провідник мав право сам вирішувати про доцільність знищення національного ворога українського народу. Коротке перебування Голуфка у відпочинковому пансіонаті не давало змоги порозумітися з закордонним Проводом ОУН. Його поінформовано про всю справу щойно після виконання атентату... Згодом полк. Коновалець апробував атентат і беззастережно перебрав його на відповідальність ОУН".205

Ще раз вернувся до тієї справи д-р Петро Мірчук в одній з чергових своїх публікацій, пишучи про вбивство Тадеуша Голуфка:

"...Вбивство Голуфка було бойовим актом ОУН, виконанням якого керував сам тодішній бойовий референт КЕ ОУН, Роман Шухевич.

...В серпні 1931 року Голуфко приїхав на вакації до здоровельної місцевости Трускавець біля Дрогобича і замешкав у пансіоні СС Василіянок. Дверником у тій віллі був Олекса Буній, член ОУН. Він негайно повідомив організаційним шляхом про перебування Голуфка у Трускавці Зенона Коссака, в той час організаційного референта КЕ ОУН, що постійно жив у Дрогобичі. Коссак сконтактувався з бойовим референтом КЕ ОУН, Романом Шухевичем і новим Крайовим Провідником КЕ ОУН Іваном Ґабрусевичем, і вони в трійку прийняли постанову виконати вбивство Голуфка. Переведенням постанови зайнявся особисто бойовий референт Роман Шухевич, одержавши безпосередній зв'язок з керівником дрогобицько-трускавецької боївки ОУН через Коссака".206

З першого ж погляду насувається підозріння, що автор обох тих публікацій не завдав собі труду перевірити факти або хочби й переглянути тогочасну пресу. Подав він, що Зенона Коссака арештовано напередодні вбивства Тадеуша Голуфка, в той час як у дійсності поліція доволі довго шукала за ним уже після вбивства, була визначена нагорода в польській безпеці за його зловлення й арештовано його на залізничій станції в Скнилові під Львовом майже три тижні після атентату наслідком зради Романа Барановського, за що він отримав 1.500 злотих.

Також зробив він Крайовим Провідником ОУН у тому часі Івана Ґабрусевича, коли загально відомо, що був ним полк. Роман Сушко. Це було стверджено і в часі слідства і на самому процесі в Самборі. Перебрав він цей пост після свого виходу з слідчої тюрми вліті 1931 року і стояв на ньому аж до виїзду за кордон восени того ж року, вже після смерти Тадеуша Голуфка.

Також нічим не обосноване і, м'яко кажучи, незгідне з правдою твердження автора, що полк. Євген Коновалець "апробував атентат на Тадеуша Голуфка і беззастережно перебрав його на відповідальність ОУН". Ніде нема про те згадки в якихне-будь заявах, комунікатах чи письмових декляраціях ОУН. Тодішній Голова ПУН допустив тільки можливість у своєму комунікаті представникам ОУН на чужині, що цей атентат могли самочинно виконати низові члени ОУН з помсти за "пацифікацію". Не можемо теж знайти сліду, щоб якийнебудь інший керівний орган ОУН апробував убивство Тадеуша Голуфка і записував його на рахунок ОУН. Вся ОУН мовчала про те і, на нашу думку, єдиний автор "Нарису історії ОУН" пустив у світ це неправдиве твердження.

Раз така вістка з'явиться у друкованій формі, та ще й під фірмою "історії" ОУН — приносить подвійну шкоду. Чужі, а зокрема ворожі визвольному українському націоналістичному рухові, чинники покликаються на неї, як на офіційну печатку ОУН під атентатом, свої ж приймають її за дійсність і несвідомо ширять неправду в українському народі. Вже маємо один такий приклад. В реґіональному збірнику дрогобицької землі, в статті про революційну діяльность ОУН, читаємо:

"Найважнішим терористичним актом, що його виконали бойовики ОУН, було вбивство в Трускавці польського посла, Тадеуша Голуфка, одного з видатних польських державних діячів. Атентат виконала трускавецька боївка 29 серпня 1931 року, а зорганізуванням того зайнявся тодішній бойовий референт при КЕ ОУН, Роман Шухевич-Дзвін. Він одержав зв'язки з бойовиками в Трускавці безпосередньо від Зенона Коссака".207

Обидві згадані публікації справи вбивства Тадеуша Голуфка не вияснили, навпаки, ще більше її затемнили, бо недоказаними, голословними твердженнями внесли в неї новий елемент сумніву, чи "трійка" Іван Ґабрусевич — Роман Шухевич — Зенон Коссак рішилася на атентат і довела до його виконання в конспірації перед тодішнім крайовим провідником українського підпілля, полк. Романом Сушком. Думаємо, що так не було. Такі речі могли б діятися в 1940 році, але не в 1931, коли ОУН тільки що розганялася в своїй революційній роботі.

Не живуть уже ані Іван Ґабрусевич, ані Роман Шухевич, ані Зенон Коссак. Не можуть вони свідчити, а тому більш як коли стало конечним сягнути до самого джерела, знайти останнього актора тієї драми з-перед тридцяти років, що лишився ще в живих — тодішнього провідника бойового націоналістичного підпілля в бориславському нафтовому басейні, Михайла Гнатева.

 

------------------------------------------------------------------------

[199] "Америка", ч. 143, Філадельфія, субота, 27 липня 1968, цитована стаття.

[200] "Америка", ч. 142, Філядельфія, п'ятниця, 26 липня 1968 року, цитована стаття.

[201] "Америка", ч. 143, Філядельфія, субота, 27 липня 1968 року, цитована стаття.

[202] Іван Кедрин-Рудницький: Несамовитий процес, календар Українського Народного Союзу на 1962 рік, стор. 148.

[203] Там же.

[204] Його вбили мадяри 1944 року, як ішов зо Святими Дарами до смертельно раненого вояка УПА в лісі.

[205] Петро Мірчук: Нарис історії Організації Українських Націоналістів, перший том, стор. 284-285, за редакцією Степана Ленкавського. Українське Видавництво, Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968.

[206] Д-р Петро Мірчук: Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка), командир армії безсмертних. Товариство колишніх воякав УПА в ЗСА, Канаді і Европі, Нью-Йорк, Торонто, Лондон, 1970, стор. 42-44.

[207] Інж. Володимир Тустанівський: "Підпілля у Дрогобиччині", стаття у збірнику "Дрогобиччина — земля Івана Франка", Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто 1973, видання Наукового Товариства їм. Шевченка, стор. 99.

В листі до автора цеї праці з дати Детройт, 8 липня 1975, інж. Володимир Тустанівський стверджує, що при писанні тієї статті покористувався інформаціями д-ра Петра Мірчука в його "Нарисі історії ОУН".