XXVIІ. РОЗДІЛ

ЧОТИРНАДЦЯТИЙ І ОСТАННІЙ ДЕНЬ:
ОБОРОНА РОМАНА БАРАНОВСЬКОГО,
ВЕРДИКТ ПРИСЯЖНИХ І ПРИСУД ТРИБУНАЛУ

Незавидна роля д-ра Кройценавера. — Ніхто не хотів його заступити. — Обережна хоч патетична його промова. — Оправдується перед "тінню Голуфка" та його родиною за свій "сумний обов'язок". — Його клієнт на лаві підсудних "через непорозуміння". — Майстерне павутиння довкола Барановського. — Револьвер дістав Гнатів на пів року перед убивством. — Підсудний продав пістоль явно, хоч міг затаїти своє назвище. — Ніколи з тим не крився і одверто це сказав, чим фактично виявив убивників. — Листи до оборонця про Івахова. — Не Коновалець посилав підсудного до поліції, тільки Івахів до Коновальця. — Довір'я ОУН до Барановського, це його заслуга, бо що вартий конфідент, якому ОУН не вірить? — Приклад шпига Редля з австрійського генштабу. — Де глузд і справедливість: найперше посилати конфідента до ОУН, а потім за те судити. — Характеристика й оцінка інформацій Романа Барановського для поліції. — Засадничі вістки важніші від деталів. — Найліпші знавці ОУН — Івахів і Білєвіч — цінили працю Барановського та йому довір'яли. — Чи не дивне, що Гнатів потребував одного тільки револьвера? — Якби підсудний був "шишкою" в ОУН, міг би дати йому цілу скриньку. — Ввесь край гуде про конфідента і провокатора. — А це доказ його невинности в дволичності. — Бо не стараються його захищати. — Мовчанка ОУН — найкраща оборона Барановського. — Етична вартість Барановського — найнижча, але закон за те не карає. — Можна його найгостріше плямувати морально, але нема за що судити. — Всі підсудні зреклися останнього слова. — Розчарування в залі, всі сподівалися сенсаційних заяв Барановського. — Не було реплік прокурора і д-ра Шурлєя. — Присяжні потвердили всі питання. — Суворий присуд. — Батьки і родина Романа Барановського публічно виреклися його заявою в пресі.

Від самого початку Роман Барановський боронився тим, що вірно й лояльно співпрацював з польською поліцією і на лаві підсудних знайшовся тільки через якесь "дивне непорозуміння". По тій самій лінії ішов його оборонець з уряду, д-р Кройценавер, жидівський адвокат у Самборі. Незавидна була його роля, тієї оборони він не бажав і не мав до неї аніякісінької охоти. Жалівся на те журналістам, скаржився, що оборона Романа Барановського закаламутила йому тихе життя й позбавила сну, що він "не хоче експонуватися в цьому політичному процесі" і був би радий, якби міг спекатися того тягару й передати оборону іншим адвокатам, якби хотіли вони скористати з нагоди, щоб блиснути на широко розреклямованому у всій Польщі політичному процесі.

Добру і правильну характеристику так самого оборонця, як і його настроїв, подає кореспондент "Діла", пишучи, що:

Українська революційна організація, польська поліція, конфіденти, провокація, суперечки в судовій залі між високими державними урядовцями з ресорту служби безпеки — все те справи, з якими д-р Кройценавер, порядний і солідний жидівський провінційний адвокат, ніколи не мав діла, їх не знав — і не хотів знати. Інколи аж жаль було глядіти на ту людину, як вона вертілася серед хаосу справ, серед політичних питань і проблем адміністраційної системи, в яких не визнавався і яких не хотів торкатися, просто лякаючися їх зачіпати і тим наразити собі котрусь з заінтересованих сторін. Не диво, що такий оборонець, не хотівши "експонуватися", ступав у виконуванні свого обов'язку неначе по склі. Цим теж треба пояснити його дуже обережну, хоч і з патосом виголошену промову при кінці процесу".

Нікому не було тайною, що д-р Кройценавер розглядався між самбірськими адвокатами, кому б передати оборону Романа Барановського, та не знайшов на те охочого.

На вступі своєї промови д-р Кройценавер пригадує, що він тільки оборонець з уряду. Устрій судівництва і приписи професійної адвокатської організації накладають на нього обов'язок боронити свого клієнта і він буде старатися виконати це завдання по найкращому своєму вмінні і в найліпшій волі. Тут вплітає він щось якби оправдання себе за те, що виступає оборонцем обвинуваченого за співучасть у вбивстві Тадеуша Голуфка, вибачається перед його тінню і перед його вдовою за те, що мусить виконувати цей "сумний обов'язок". А цей обов'язок наказує оборонцеві співпрацювати з судом, щоб викрити матеріяльну правду, яку він собі уявляє вільною від усяких настроїв, що ними не тільки судова заля просякла, але які розвіялися далеко поза ці чотири стіни по всій країні.

Першою провиною, на підставі ствердженого факту, яку закидає підсудному Романові Барановському акт обвинувачення, це те, що на пів року перед убивством посла Голуфка передав він Михайлові Гнатеву пістоль. Друга його вина мала б полягати на тому, що він був членом ОУН. Беручи до уваги ці два факти, треба дивуватися, яким майстерним павутинням обпутано назвище Романа Барановського. До того павутиння додано ще уявлену містерію проданого револьверу, забуваючи на те, що цей револьвер Барановський продав явно, подаючи купцеві Купчиньскому своє правдиве назвище ще й адресу. Якби він хотів тайком позбутися пістоля, без нічийого відома, міг знайти способи продати його так, що поліція ніколи про те не довідалася б. І продав він пістоля на підставі порозуміння з комісаром Чеховскім. Що б не думати про комісара Чеховского, є очевидним, що він собі той револьвер злегковажив. Не зважаючи на таку поведінку комісара Чеховского, Роман Барановський все ж таки не затаїв тої справи, хоч легко міг би це зробити, і сказав про те кільком найвищим представникам влади у львівському воєводстві.195 Тим самим, ніхто інший, тільки Роман Барановський виявив убивців посла Голуфка, яких викрито на основі його інформації про револьвер. І судді мусять вірити Романові Барановському, доки нема безперечних доказів, що він говорить брехню. А він пред'явив докази на правду своїх зізнань і їх потвердили свідок Івахів, вислови комісара Чеховского ще за його життя, частинно теж свідок Бубен. Виключати можемо тільки явища фізичної неможливости, наприклад одночасну присутність у Самборі і в Кракові. Але не можна виключати такої можливости, що комісар Чеховскі не забрав негайно пістоля від Романа Барановського. Коли б такий револьвер давали оборонцеві — він ухопився б за нього кіхтями й зубами. Але дурницю може стрілити кожна людина, не був вільний від того і комісар Чеховскі, а те потвердили й таку можливість допустили такі два високо кваліфіковані "специ" від слідчої служби, як радник воєводства і заступник начальника відділу безпеки Казімєрж Івахів і начальник слідчого уряду політичної поліції у Львові, надкомісар Казімєрж Білєвіч.

Тут промовець виявляє, що дістав кілька листів з характеристикою свідка Івахова, однак відчитувати їх не буде, бо що б там не говорити про радника Івахова, ніхто не може того заперечити, що це першорядний "капацітет" у ділянці служби безпеки і чи не найкращий знавець та найліпше поінформований з-поміж усіх про справи українського підпілля.

А вже закид контррозвідки Романові Барановському в поліції з доручення ОУН — це така нісенітниця, що смішно й говорити про неї. Подумати тільки на здоровий глузд: Барановський має їхати до Праги, щоб з рук Євгена Коновальця дістати високе становище в ОУН, а вибірається туди з відома й доручення радника Івахова, шефа українського відділу служби безпеки! Хто ж, бувши при здоровому розумі, може тут говорити про контррозвідку в поліції? Не Коновалець посилає Романа Барановського до Івахова, а навпаки, Івахів посилає його до Коновальця. Закидають Барановському, що він мав довір'я в колах ОУН. Але ж це саме й заслуга його, бо навіщо здався поліції такий конфідент, якому в організації не вірять? Що він може поліції донести і чи варто їй такого конфідента тримати, ще й оплачувати його? Що більше довір'я має і почестей в організації здобуває шпиг, то більша його вартість для поліції, то кращий він шпиг. Був такий геніяльний шпигун в австро-угорській державі, полковник генерального штабу Редль. Саме через свою чинну службу і довір'я до своєї особи міг він віддати такі великі послуги москалям і до якого лиха був би він їм потрібний, якби через підозріння до його особи австрійці замкнули йому доступ до інформацій!

І не може поміститися в голові розумної людини, навіщо доручати шпигунові старатися про найбільше довір'я в тайній організації, увійти до неї, працювати прикладним революціонером, щоб роздобувати від неї інформації, а потім звертати це, як вістря проти нього і саджати як обвинуваченого на лаву підсудних за сумлінне виконування тих доручень. Це противиться логіці і здоровому розсудкові. Аполлон в імені погибшого Гектора кидав громи на невдячних богів. А Роман Барановський має повне право жалітися на богів поліційного Олімпу. Приніс він поліції гекатомби жертов з ОУН. Видав увесь трускавецький гурток, як "на пательні",196 поміг зловити Зенона Коссака, та й то ще скубнули йому п'ятьсот злотих з призначеної за те нагороди дві тисячі. Видав плян замаху на Східні Торги. Доставляв усяких інформацій і характеристик окремих членів ОУН. Був на добрій дорозі до викриття вбивців посла Голуфка і сама ж поліція йому в тому перешкаджала. Хотіли деталів? Що варта деталі в порівнянні з засадничими інформаціями? Котрий конфідент губиться в дрібницях, що мало приносять користи, а легко його розконспіровують?

Ніколи в своєму житті оборонець не був у якійсь конспіративній організації.

(При цій "заяві" д-ра Кройценавера всміхаються і слухачі і судді — в нікого нема сумніву про страх д-ра Кройценавера перед конспірацією).

Але знає він, що конспіративні організації хоронять себе перед конфідентами і в деяких, найважніших справах свідомо виготовляють подвійні пляни: для конфідентів і для дійсних виконавців. Навіть якби Роман Барановський мав нещастя передати поліції один з таких фіктивних чи фальшивих плянів саботажу, то й цього не можна б уважати великим гріхом його і доказом зради супроти поліції.

В суді з'явилися два найвищі представники слідчої політичної служби — радник Івахів і надкомісар Білєвіч — і вони ствердили, що Роман Барановський був віссю розвідчої поліційної служби в українських справах. Ті два свідки стали "стовпами"197 оборони Романа Барановського і стовпи ті лишилися ненарушені, витримали всі спроби їх підважити чи звалити. Проти Романа Барановського висуваються самі тільки підозріння і здогади про зраду поліційних інтересів — а все те тільки поверховні познаки, нема між ними ані одного наявного доказу.

Оборонець пригадує розмову підсудного Романа Барановського з Михайлом Гнатевом. Розпитував тоді Барановський Гнатева про його найновіші пляни і, довідавшися про намір нападу на банк і пошту, звернув йому увагу, що ОУН веде тепер тільки пропаґандивну роботу і не погодиться на бойову акцію.

— Дозвіл мені непотрібний, зроблю це сам, без нього.

— А гроші на підготову? — розпитував обережно конфідент.

— Роздобуду і віддам, здобувши їх у нападі.

— А де ж зброя?

— От це й моє лихо — зброї не маю.

Не мав тоді і Роман Барановський при собі зброї, аж за кілька тижнів позичив револьвер і передав Гнатеву. І тут оборонець уважає прямо неправдоподібним, щоб Михайло Гнатів, визначний бойовик і районовий комендант у Трускавці, не мав одного револьвера, не міг собі роздобути його ніде інде, тільки мусів ждати на нього кілька тижнів від Барановського! А ще більш було б дивне, якби Роман Барановський дійсно був чільним членом ОУН і не міг дати Гнатеву цілої скриньки револьверів, лише мусів позичати один від ґімназиста, так як один студент позичає від другого одяг, щоб піти на забаву!

Всі ті твердження поліції — це тільки гіпотеза, до того на дуже крихких ногах. Це загальне говорення не сконкретизоване доказами, на те, щоб натягнути все до тези акту обвинувачення. Єдиний, хто міг би цю тезу потвердити і вірно та правдиво виявити зв'язки підсудного Романа Барановського з Гнатевом — це сам хіба Михайло Гнатів, — але його нема.

Від кількох тижнів увесь край гуде про українського конфідента поліції. Якби Роман Барановський справді був на службі контррозвідки ОУН — невже ж ніхто з провідників тієї організації не старався б його реабілітувати, захистити перед таким страшним морально обвинуваченням? Невже ж ніхто не дав би судові доказів по лінії тези акту обвинувачення, що Роман Барановський дійсно був на службі революційної організації? Оборонець уважає мовчанку ОУН найкращим доказом того, що підсудний Барановський не мав і не має нічого спільного з ОУН і є тільки поліційним конфідентом. Але тут же таки відпекується оборонець, наче б він хоч на мить солідаризувався з підозріннями "Фоссіше Цайтунґ", він вірить у чесність і невинність польських органів безпеки.

Оборонець просить вибачення в свого клієнта, що не буде його щадити в оцінці його етичної вартости. Перехід на службу поліції на те, щоб за гроші продавати своїх товаришів і саджати їх на довгі роки в тюрму, витиснув криваву пляму на чолі Романа Барановського. Але карний закон не вважає це злочином і за те ніхто не може притягати підсудного Романа Барановського до судової відповідальности. І тому можна підсудного засуджувати морально, відмовляти йому чести, можна ним гидувати, кидати на його ім'я пляму, що він голосився до "мокрої роботи" для поліції і хотів убити студентку Марію Федусевич — то все те не є закидами, що за них треба відповідати з постанов карного закону, який таких діл не кваліфікує, як карний злочин. А нічого іншого підсудному Романові Барановському не доказано, нічим не підтверджено правдивости тез акту обвинувачення.

Тому оборонець уважає, що в карному суді нема за що судити Романа Барановського, та просить звільнити його від вини й кари.

Скінчили своє діло оборонці. За постановами карної процедури, підсудним прислугує останнє слово, заки ще присяжні судді підуть на нараду. І на те останнє слово з великим зацікавленням ждала вся заля. Були чутки, що Роман Барановський схоче використати цю нагоду, в останній мінуті вилляти з себе жовч і виступити з якимись заявами чи відкриттями, що перевищать усі дотеперішні сенсації — а було їх немало в цьому процесі.

Встає Буній — не має останнього слова. За ним Мотика зрікається того свого слова. Піднімається Роман Барановський. Уся заля заперло віддих — а він ледве чутним голосом також від останнього слова відмовився. Велике розчарування для ласої на сенсацію публіки.

Відпали теж сподівані репліки прокурора й д-ра Шурлєя. Цей останній мовчки проковтнув добру відправу, що її дали йому українські оборонці. І це теж до деякої міри була несподіванка, була загальна думка, що він схоче відбитися або оправдатися. А він мовчав.

Голова трибуналу пояснив присяжним суддям постанови карної процедури про поставлені їм питання і про висоту кари, що її може накласти суд: від шости місяців до п'ятнадцять років важкої тюрми.

Присяжні судді радили півтори години — не довго, як на такий процес — і вернулися з таким вердиктом: Олексі Бунієві перше питання, про співучасть у вбивстві Тадеуша Голуфка, затверджено всіми дванадцяти голосами.

Друге головне питання, про членство в Організації Українських Націоналістів, дістало дев'ять голосів "та" і три — "ні".

Миколі Мотиці його головне питання також потверджено десяти голосами проти двох.

В Романа Барановського перше головне питання — також про співучасть у вбивстві Тадеуша Голуфка — потверджено восьми голосами на чотири заперечні, а друге головне питання — приналежність до ОУН — потверджено десяти голосами проти двох.

Прокурор попросив слова і жадав узяти в Олекси Бунія, як обтяжувальний момент, що він перший піддав думку про вбивство Тадеуша Голуфка, а як пом'якшувальну обставину — його молодий вік у хвилині виконання злочину.

Супроти Миколи Мотики вносить застосувати обтяжувальним моментом його найвищу між трускавецькими виконавцями та співучасниками вбивства освіту та інтеліґенцію, а пом'якшувальною — зарахувати його пізніші зізнання перед владою.

Роман Барановський, на думку прокурора, не має за собою ніякої пом'якшувальної обставини для його вини.

Оборонець д-р Іван Роґуцький просить додати, як пом'якшувальну обставину в Олекси Бунія те, що в нього не було ніякої ненависти в підложжі до вчинку, тільки добре чи зле зрозуміла любов до його Батьківщини.

Так само д-р Кміцикевич і д-р Кройценавер зголошували всякі пом'якшувальні моменти до виміру кари їхнім клієнтам.

По короткій нараді трибунал проголосив присудив:

Олекса Буній — десять років важкої тюрми,

Микола Мотика — шість років важкої тюрми,

Роман Барановський — десять років важкої тюрми.

Заля пустіла, публіка розходилася, дехто затримався ще в коридорі, обмінюючися коментарями до присуду з журналістами чи оборонцями.

Засудженців відведено до самбірської тюрми, де вони довго не побули, розвезено їх по інших карних заведеннях, а Романа Барановського до найважчої і найстрашнішої в усій Польщі в'язниці Святого Хреста коло Кельц, з-поза мурів якої рідко кому щастило вийти живим.

А в українській пресі появилася передрукована з націоналістичного тижневика "Наш Клич" у Львові ось така заява:

"Заявляємо оцим, що вирікаємося раз назавжди нашого сина Романа і не хочемо ні ми ні наші діти з ним мати ніяких зносин, а то тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров'я неодного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини".198

Дорогів, дня 27 вересня 1933 року.

Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми.

 

------------------------------------------------------------------------

[195] Оборонець поминає те, що Роман Барановський сказав тим особам про револьвер щойно після смерти Чеховского, коли той не міг тому заперечити.

[196] Сковорідці.

[197] Оборонець ужив польського слова "філяри".

[198] Узято з "Діла", число 261, четвер, дня 5 жовтня 1933 року, — Родичі вирікаються власного сина. Заява батьків Романа Барановського.