XXVI. РОЗДІЛ

ДВАНАДЦЯТИЙ І ТРИНАДЦЯТИЙ ДНІ:
ПРОМОВЛЯЮТЬ Д-Р РОҐУЦЬКИЙ І Д-Р ШУХЕВИЧ

Ключева роля і головне завдання д-ра Роґуцького в процесі. — "Таємниче тло і складний характер убивства". — Нагла смерть трьох учасників слідства. — Процес нічого не висвітлив: ані підложжя, ані кулісів, ані навіть фізичних убивців. — Нісенітниця, абсурд і шкода для українців з убивства Голуфка. — Українці мають право підозрівати в убивстві провокацію. — Чому Коссак не мав до того відношення. — Барановський не показував на вбивців зо страху за власну шкуру. — Бо він це спровокував, — але з чийого доручення, лишиться загадкою. — Чому повних два місяці не арештовано Гнатева? — Що свідчать "ґрипси" Барановського до жінки? — Свідчення Івахова й Білєвіча прикривають несамовиту тайну за лаштунками. — Значення інформацій "Фоссіше Цайтунґ". — Буній найчесніший з усіх підсудних. — До УВО пішов, шукаючи товариства юнаків. — Поклик на критичну аналізу Голуфка польської національної політики. — Що писав про те дипломат граф Лось? — Д-р Шурлєй образив український нарід. — Оборона відкидає закиди Шурлєя декляраціями українських партій. — Розбіжності між леґальщиною і революційністю. — Об'єктивні соціяльні й політичні умовини існування підпілля. — По розв'язанні "Пласту" — одні до націоналістів, другі до комуністів. — Боротьба з конфідентами і провокаторами деморалізує і деправує молодь. — Як м'яч від стіни відоб'ється і вдарить по самій Польщі. — Польська поліція сама зміцнює ґрунт під ногами підпілля. — Не шукаймо рафінованих кар за злочини, але биймося з причинами злочинів. — Заява д-ра Шухевича в справі Данилишина. — Непотрібна несподіванка і її прикре враження. — Обережно з Іваховом, бо він усіх уважає брехунами. — Що каже оборонцеві його досвід з комуністичних політичних процесів. — Нема спільних точок між комунізмом і націоналізмом. — Націоналістичні демонстрації перед большевицьким консулятом. — Не можна дійти до правди через неправду. — Збиває тезу про самостійний виступ низів організації в убивстві Голуфка. — Чому не могла того зробити ОУН. — Все показує на Барановського, як інспіратора атентату. — Гостра відправа д-рові Шурлєєві. — Ми не йшли за "презентами" до Женеви. — Нападами на посла Луцького Шурлєй б'є власного свідка обвинувачення. — Ще про леґальщину й нелеґальщину. — Роля Барановського в убивстві. — Голова трибуналу не дозволяє про те говорити. — Д-р Шухевич резиґнує з дальшого слова. — Оборонець Мотики, д-р Кміцикевич розглядає справу з чисто формально-юридичного аспекту.

Промова оборонця Олекси Бунія, д-ра Івана Роґуцького з Самбора, мала бути головною відповіддю оборони на закиди акту звинувачення не тільки супроти його клієнта. Бо Олесь Буній припечатав свою долю сам. Збентежений "сипанням" Миколи Мотики, не витримав у поліційному "млині", признався і тепер міг сподіватися хіба гострішого чи лагіднішого присуду. Одначе його особа, як члена Організації Українських Націоналістів, хоч і як дуже молоденького в хвилині, коли вбито Тадеуша Голуфка, і хоч як такого собі дуже маленького члена на самому низу драбини ОУН, а все ж таки ідейного і морально-чистого члена революційної визвольної української організації, в'язала його прямою ниткою з усією складною проблемою української політики взагалі і з українським підпіллям зокрема. Можна було сподіватися — і так воно дійсно й було — що головні удари обвинувачення будуть прямуватися понад головою підсудного в українську — в тій чи іншій формі організовану — суспільність.

Процес відбувався в Самборі і було логічне та розумне, щоб виступав у ньому хтось з місцевих українських адвокатів, яких там не бракувало. Вибір упав на д-ра Роґуцького і цей вибір, як ми вже мали нагоду бачити і як це побачимо з його прикінцевої промови, цілком себе оправдав.

До оборони делеґовано теж д-ра Степана Шухевича, ветерана політичних оборонців, учасника всіх більших політичних процесів не тільки в одному Львові. У самбірському процесі його присутність була конечна, як того, що був чудово обзнайомлений з тактикою польських судових, прокурорських і поліційних органів, мав за собою великий досвід з судової залі та підперте знаменитою пам'яттю знання підложжя й історії українського націоналістичного підпілля в Польщі.

Першим з них промовляв оборонець д-р Іван Роґуцький:

Високий трибунале, достойні панове присяжні судді!

Політичні вбивства — річ не нова, зустрічаємо їх на сторінках історії кожного народу, що став уже на деякім ступені політичного розвитку. У нас, на галицькій землі не одне політичне вбивство мало місце, але такого таємничого атентату, з такими незнаними, закулісовими мотивами, як убивство посла Тадеуша Голуфка — безумовно не було. Тому публічна опінія і преса називає наш процес сенсаційним і небувалим.

Пригадаймо собі, що сам суддя Скуржиньскі після півторарічного ведення слідства — а знав він про справу більш ніж докладно — в останньому листі до самбірського суду за дозволом продовжити слідство на дальших три місяці, мотивував своє внесення тим, що вимагає цього "таємниче тло і складний характер убивства".

Вже самі обставини, серед яких проходить цей процес — небуденні. Двох головних, фізичних виконавців убивства нема. Михайло Гнатів, що мав дати наказ Василеві Біласові — втік за границю і, як подавали українські часописи, мали його розстріляти большевики в Україні. Комісар Чеховскі, що з уваги на свої взаємини з підсудним Романом Барановським міг би дати неодні вияснення — убитий. Його наслідник, комісар Хімчук — помер наглою смертю і в такий же самій несподіваній смерті знайшов свій кінець д-р Петер, що вів слідство в справі вбивства комісара Чеховского.

Такий, назвім його, дивний спліт подій. Не дивниця, що в тих обставинах насувається сумнів, чи процес, що оце вже тягнеться третій тиждень, висвітлить підложжя вбивства і його закулісові спонуки. З жалем мусимо ствердити, що судовий розгляд не вияснив нам ані таємничого підложжя справи, ні не виявив моральних спричинників, тих, що дали Гнатеву наказ убити посла Голуфка. Ба! Не можна навіть сказати, що вияснив він справу фізичних убивників посла Голуфка.

Бо Василь Білас признався до вчинку перед слідчим суддею, але це пізніше відкликав, пояснюючи, що склав такі зізнання тільки тому, щоб уникнути негайного суду. Все ж, можна б кінець-кінцем прийняти, що був він одним з двох убивників. Зате цілком не можна з певністю сказати того про Дмитра Данилишина. Він спершу потвердив признання Василя Біласа, також щоб відсунути негайний суд, при чому йшлося йому не так про себе, як про Біласа. Та коли пришилося йому описувати, як цей атентат відбувся, він подавав — а головно власну свою участь — дуже неясно і незгідно з докладними заподаннями Василя Біласа. В негайному суді все те заперечив і в останній передсмертній годині врочисто заявив, що не був він убивником і що час колись вияснить ту справу. Підсудний Олекса Буній так у слідстві, як і тут перед нами говорив і говорить, що він помічника Василя Біласа не пізнав, хоч добре знав Данилишина. Нема підстави, щоб не вірити Бунієві, він сказав усе, що знав, чи про що його питалися, і не мав ніякої причини обтяжувати Василя Біласа й оправдувати Дмитра Данилишина — обох уже покійних. Якби логічно допустити, що вкупі з Василем Біласом під віллою Сестер Служебниць стояв і Дмитро Данилишин, то хіба б не боявся він разом з Біласом підступити до Бунія, бож вони обидва добре зналися, не було йому причини триматися здалеку, щоб Буній його не пізнав. В актах слідства знаходимо, що того самого дня, коли сталося вбивство, Михайло Гнатів приїхав до Трускавця з якись чоловіком, а в авті був ще якийсь таємничий індивід.

Усіх тих моментів, капітально важних, судовий розгляд не виявив, тайну їх узяли з собою до гробу Василь Білас і Дмитро Данилишин.

Ще важнішою справою, що займала і ще й далі займає ввесь український загал, це справа мотивів того політичного вбивства. Хто видав наказ робітникам Гнатеву й Біласові вбити посла Голуфка? Український загал усе заступав думку, що вбивство посла Голуфка не наша, українська справа. Українська громадськість і тепер не змінила своєї думки. Білас і Данилишин — як висловився один зо свідків у цьому процесі — це вправді український меч, але безсумнівно кермувала ним не українська рука в політичному значенні того слова. Висліди процесу не захитали того становища.

Хто хоч би трохи вмів політично думати і був при здоровому глузді, той без труду зрозуміє, якою крайньою нісенітницею з української точки погляду було вбивство посла Голуфка. Перш усього, треба не тільки усвідомити собі, але й підкреслити, що посол Голуфко не був урядовою особою, за політику влади безпосередньо не міг відповідати і всупереч переконанню мало в політичних відносинах зорієнтованих людей не мав в урядових чинників надто великого впливу. Відома його досить часта змінливість політичних поглядів на українську справу. Своїми доволі ліберальними — в порівнянні з іншими сучасними йому польськими політиками — поглядами на національне питання в Польщі стояв він досить відокремлено в клюбі ББ і тому не міг мати достатнього впливу, щоб здійснювати свої наміри. До групи полковників192 він не належав. Ще до так недавно був він одним з чільних діячів Польської Партії Соціялістичної і не могли його так скоро за "свого" вважати в новому оточенні. Який невеликий вплив мав він на українські справи в державі, видно з того, що ніхто не питався про його думку в такій важливій і вагітній можливими наслідками в формуванні польсько-українських відносин справі, як пацифікаційна акція. Мусимо лояльно признати, що до таких політичних метод, як пацифікація, Тадеуш Голуфко ставився неґативно, хоч осуджував їх тільки з уваги на політичні шкоди, що їх вони приносять польській державі, отже не з точки погляду їх моральної вартости, тільки політичної доцільности. Знаємо від послів Остапа Луцького та Володимира Загайкевича, яку коротку й епізодичну тільки ролю зіграв посол Голуфко в польсько-українських переговорах. Отже не можна було говорити про посла Голуфка, як про особу, що сама одна в тодішніх обставинах могла стати вирішним чинником у заключенні польсько-української угоди, якої нібито так дуже мало боятися українське підпілля.

Додаймо до того, що вбивство сталося в часі, коли на женевському форумі Ліґи Націй мали рішатися українські скарги на пацифікацію і коли навіть провід ОУН — як це виявив процес — наказав стримати акти терору й саботажу, а що вбивство мусіло б викликати некорисний відгомін у Европі, то просто годі не розуміти, як шкідливим і абсурдним з українського становища — леґального, чи нелеґального — було вбивство Тадеуша Голуфка. Тому українська суспільність має право до підозріння, що вбивство спровокували особи чи групи осіб, яким залежало на тому, щоб скомпромітувати тодішні українські змагання і тим способом вплинути на неґативне вирішення українських петицій у Женеві.

Василь Білас і Михайло Гнатів були робітниками. Не мали вони ані ширшої загальної, ані спеціяльної політичної освіти. Нема сумніву, що про Тадеуша Голуфка не знали вони більше, як от хочби й Олекса Буній. Тому, якби навіть допустити, що вбивство заплянували й виконали низи ОУН на власну руку, то мусимо прийняти, що ані Білас ані Гнатів не вирішували тієї справи, мусів їх хтось до тієї справи інспірувати. На основі зізнань поліційних свідків прокурор приймає, що це був Зенон Коссак. Але це тільки їх здогад, їхнє ніякими доказами не підперте особисте переконання. Зважмо ж, що Зенон Коссак — бойовик непересічної дисципліни, високої внутрішньої культури й політичного вироблення і ніяк не можна допустити, щоб явно на власну руку ламав директиви найвищого свого політичного проводу. Навіть, якби стояв до нього в опозицїі. Бо це була справа не вузько-організаційна в даному моменті, тільки загально-національна українська рація, що з'єднувала в солідарній поставі всіх без вийнятку українців.

Знаємо, що Коссак у Дрогобичі перебував мало та й нема сліду, щоб був він там перед убивством і контактувався з Біласом чи з Гнатевим. Зате знаємо, що познайомив він Гнатева з Романом Барановським і сказав, що до нього Гнатів може мати довір'я.

З уваги на престиж, яким користувався серед членів ОУН Роман Барановський, він без сумніву був би знав, хто такі справжні вбивці, якби це було постановлено навіть у повітовому чи тільки районовому проводі ОУН. І коли видав Зенона Косоока, був би, очевидно, за одним замахом видав і безпосередніх виконавців та заробив не тих злотих 1.500 за Коссака, але й визначену висоту нагороди злотих 10.000 за вбивців. І бачимо цікаве явище: Роман Барановський показував і видавав поліції цілком інших людей, тільки не дійсних убивців. Чому так було? Бо робив він це доцільно і свідомо — боявся за свою власну шкуру!

Але найбільш сенсаційним і як рідко загадковим стає наш процес тому, що на лаві підсудних сидить поліційний конфідент. Це таємнича особа і процес не висвітлив докладно всіх сторінок темного його й нікчемного життя. А проте кожний, хто брав участь у цьому судовому розгляді, хто обзнайомлений зо станом слідства, не може опертися переконанню, що він у тій справі мачав свої брудні пальці, найправдоподібніше спровокував цей чин — а на чиє домагання і з чийого доручення, це лишиться для нас загадкою. Треба з притиском ствердити, що обидва револьвери, від котрих згинув посол Тадеуш Голуфко, перейшли через руки Романа Барановського!

І чи не дивне це, чому не арештовано Михайла Гнатева, про котрого поліція знала, що він визначний член ОУН у своїй околиці! Преспокійно сидів він у краю поверх два місяці після трускавецького атентату. Ба, що більше! Було стверджено, що староство в Дрогобичі не хотіло йому видати заграничного пашпорту, а все ж таки він без труду виїхав. Коли в цьому суді запитано одного з поліційних свідків, чому не арештовано Михайла Гнатева, пам'ятаємо, що він відповів: "про те міг би сказати хіба Роман Барановський".

Дуже характеристичне світло кидають на справу "ґрипси" Романа Барановського, що їх він писав з в'язниці до своєї жінки. В одному з них пише він: "ніколи не дають мені можности витолкуватися...

(Тут голова трибуналу перериває оборонцеві: — Цей ґрипс є урядовою тайною).

Нехай буде! Але була ціла низка інших моментів, виявлених під час процесу, щодо особи Романа Барановського і вони показують, що тут він зіграв якусь таємну ролю.

В тому місці дозволю собі звернути увагу на заприсяжені зізнання свідка Осипа Біласа. Він свідчив, що жив у добрих і навіть сердечних відносинах з Василем Біласом, Дмитром Данилишином і навіть Миколою Мотикою. Вони говорили йому про те, що діялося в околиці, звірювалися перед ним зо своїми плянами, а слухали чи не слухали його порад, це інша справа, але в кожному разі шанували його як того, що воював колись за Україну і мали до нього довір'я. І зізнав Осип Білас, що якби в їхньому гурті плянувалося щось у відношенні до посла Голуфка, він безсумнівно знав би про те так само, як знав про всі давніші їхні пляни і дй, чи хочби і про дітвацькі витівки. Зізнав він також, що рішення прийшло нагло і несподівано, на один чи два дні перед убивством.

Хто уважно прислухувався свідченням радника Івахова — а вони ж такі викривальні і так дуже відбігали від акту звинувачення — той мусить признати, що тут щось не теє, криється перед оком щось незнане і таємне. І цікаво, що ті зізнання радника Івахова підтримав другий свідок, надкомісар Казімєрж Білєвіч. Два високі поліційні достойники, з котрих перший відгравав не абияку ролю у львівському воєводстві від ряду літ, наглядно й очевидно нам показують, що та справа має свої куліси і що за тими лаштунками захована якась небуденна й несамовита історія. Їхні свідчення зробили справу вбивства посла Голуфка ще більш таємничою і загадковою. Коли згадаємо інші концепцїі, що оберталися довкола мотивів убивства, як наприклад здогади, що їх висунув часопис "Фоссіше Цайтунґ", коли пригадаємо, що були особи та й цілі польські угрупування, які боялися призначення посла Голуфка на становище львівського воєводи, то тайна ця зарисовується в ще більш темних кольорах.

Судовий рогляд не кинув світло на ту таємницю, не висвітлив підложжя вбивства і його моральні спричинники невідомі до сьогодні. Занадто упростив собі справу прокурор, з легкої руки вдоволившися твердженням, що наказ до вбивства видав Михайло Гнатів, отже за нього має відповідати українська революційна організація — та й на тому крапка.

Займімся тепер підсудним Олесем Бунієм і його ділом, що його акт обвинувачення називає "співучастю у злочині вбивства". При тому пам'ятаймо, що судимо не вчинок, тільки живу людину. А я певний, що між нами нема ні одного, хто не признав би, що з усіх трьох підсудних — Буній найчесніший і найбільш характерний. В хвилині злочину мав усього 18 літ, був — хай простить мені досадне слово, бо не з наміром образи його вживаю — шмаркачем. А що був при тому українським патріотом, то це тільки добре свідчить про нього. Він належав до леґальної організації "Пласт". А потім "Пласт" розв'язали і куди ж він мав піти? Тільки ненормальні юнаки стають відлюдками й тікають від товариства, його ж тягнуло до гурту, до таких самих його ровесників і він знайшов їх в ОУН. Вірив, що вони також українські патріоти. Та політик з нього кепський, але не будемо тому дивуватися, коли згадаємо, що його професором від політики був Мотика.

Ми, оборонці, нераз з цього місця відкликаємося до серця суддів. Це не тільки обов'язок нашої професії. Маємо повне право на те, бо тільки милосердний суддя може бути справедливий. Одначе я не вимагаю від вас, панове присяжні судді, щоб ви мали серце для нього. Зате маю право вимагати, щоб ви виявили зрозуміння і для його ідейних мотивів чину. Завдаймо собі питання: чому Буній, простий собі сторож у пансіоні, попав у конфлікт з карним законом на політичному тлі. Злочин, як і революція, є одним з наслідків і яскравих симптомів стану суспільности. Політичний злочин можливий тільки там, де політичні відносини складаються так, що значна частина громадян уважає себе скривдженою існуючим політичним ладом. Чи можете собі уявити політичний злочин там, де всі задоволені? Коли ж політичного злочину допустився Олесь Буній, то мусить існувати підложжя, на якому він міг зродитися. Те підложжя ми всі добре знаємо, творять його нездорові польсько-українські відносини і Буній став одною з більш чи менш свідомих жертов тих анормальних відносин.

Я обов'язаний теж дати відповідь п. Шурлєєві на його здивований запит: "Чого ж ви хочете, українці? Та ж маєте все, чого душа забажає!" Так може думати п. Шурлєй, але на жаль чи на щастя не всі так думають і не думав так покійний посол Тадеуш Толуфко.

(Тут оборонець д-р Роґуцький відчитує з брошури Тадеуша Голуфка місця, де він аналізує національні відносини в Польщі, критично ставиться до урядової національної політики і передбачує, що в наслідок того національні меншини можуть стати явно і яскраво ворожим табором супроти польської держави).

Той сам погляд висловив колишній польський дипломат, п. Лось, у своїй брошурі "Про конструктивну політику на Червоній Русі". Коли б усі польські політики гляділи на польсько-українські відносини очима п. Шурлєя — трагічна була б дальша їх історія! Промова п. Шурлєя, бездоганна і блискуча формою своєї краснорічивости, була для українського народу просто образою і то тим тяжчою, що кинена не з першого-ліпшого місця десь на вічу, але з урядової судової трибуни. Пан Шурлєй звів український нарід до етнографічної маси і на всю українську суспільність кинув наклеп, що вона в своїй цілості є моральним спричинником убивства посла Голуфка. Закид "подвійної гри й ролі" української громадськости просто нечуваний! На жаль, ми тут не маємо такої волі слова, як п. Шурлєй. А втім, навіщо говорити до нього, коли не знає він елементарних політичних фактів.

(В цьому місці оборонець відчитує політичні деклярації леґальних українських політичних партій у справах революційної нелеґальщини).

Тільки люди, що комплектно не визнаються в українських відносинах і не мають зеленого поняття про історію української політичної думки, можуть виступати з такими нісенітницями, як закид "дволичної гри" української громадськости.

Ні! Розбіжності між ідеєю боротьби революційної та ідеєю боротьби еволюційної існують дуже поважні і нема потреби того закривати. Але, з другого боку фактом є, що існують об'єктивні умовний, які сприяють існуванню та діянню української націоналістично-революційної організації. Цими об'єктивними даними є передусім історична трагедія українського народу, що втратив свою державну незалежність. Факт, що після війни українці знайшлися в чотирьох чужонаціональних державах; факт, що без своєї вини і в наслідок екстермінаційної протиукраїнської політики ми тратимо свої політичні, господарські й культурні надбання з-перед війни; факт, що українська молодь позбавлена своїх шкіл; факт, що навіть після скінчення школи не моє вона доступу до державних верстатів праці; факт, що не має вона ніяких вентилів для природного юнацького темпераменту; факт, що по всьому світі ширяться національні й суспільні течії і вони мусять знаходити свій відгук теж і на наших землях — всі ті факти разом узяті остаточно зводяться до того, що ідея революційної боротьби не цілком позбавлена підстав і що революційна організація має об'єктивні соціяльні й політичні умовини та може з них черпати свої соки.

Ніхто з українців, і навіть з самих членів ОУН не стояв і не стоїть на становищі, що польська держава не має права боротися з українським революційним рухом. І тут саме доходимо до тієї проблеми, довкола котрої обертався увесь цей процес: якими методами поборює державна влада український революційний рух. Тут ми маємо клясичний приклад, що державні органи безпеки ведуть ту боротьбу методами морального розкладання української молоді, а засобом їй до того служать платні конфіденти і провокатори. Коли ж стверджуємо, що ведеться і мусить вестися боротьба між двома світами, то запитаймо самі себе одверто: чи справді не може вона йти лицарськими і правовими стежками, чи справді мусить пересуватися на такий слизький ґрунт, як деправація людських душ платнею двісті злотих місячно, як грошеві винагороди за зраду своїх товаришів? Вербування молодих людей на службу конфідентів і провокаторів — це сіяння моральної зарази, а вона дуже небезпечна! Небезпечна не тільки для української революційної організації і не лише для української молоді, але і для польської держави, бо кінець-кінцем відоб'ється, як м'яч від стіни і вдарить по польській суспільності. Доказом того — цей процес, в якому на лаві підсудних засіла така креатура, як Роман Барановський. Видно, що до свідомости деяких одиниць з польських державних чинників дійшло вже, що не дуже воно добре й пожиточно користуватися вічно інституцією залізних конфідентів.

Вся польська національна політика ішла до цього часу надзвичайно на руку тій українській націоналістичній організації, якої провідним гаслом: що гірше, то ліпше!193

Польська національна політика супроти українців не зробила нічого, щоб вирвати ґрунт з-під ніг українській революційній організації, зате робила вона все, щоб той ґрунт зміцнити. Пригадую панам присяжним суддям характеристичний вислів одного свідка, аспіранта поліції Дмитра Бубена: "По розв'язанні "Пласту" половина пішла до націоналістів, а друга половина до комуністів". Чи всім нам відразу не насувається логічне питання: навіщо в такому разі було розв'язувати "Пласт"?

Кінчаю тепер мої слова в обороні підсудного Олекси Бунія, котрого прошу увільнити від вини, думками відомого польського соціолога: "нехай соціологія зверне увагу передусім на злочин, як витвір суспільности, щоб нашим законодавцям, які всі свої зусилля спрямовують на вишукування рафінованих кар, нарешті прояснилося в голові, що караємо за злочин тому, бо відчуваємо потребу звалити на когось вину і в той спосіб самим собі принести полегшу".

Починаючи свою оборону підсудного Олекси Бунія, д-р Степан Шухевич пригадав, що він був оборонцем покійного Дмитра Данилишина перед негайним судом. Вже тоді не давали йому спокою дві речі: чи справді Данилишин був одним з убивців Тадеуша Голуфка, а коли так, то хто його до того штовхнув? Данилишин до вбивства не признався, в суді мовчав. Обтяжували його, щоправда, Василь Білас безпосередньо і Микола Мотика посередньо. Але перший свої зізнання відкликав і подав на те причини, що їм можна було повірити, а другий видавався всім учасникам процесу невіригідний з уваги на психічний стан, у якому він тоді знаходився. Оборонець не може признати вини свого клієнта, якщо вона не доказана йому на сто процент, або коли він сам її заперечує чи хочби тільки мовчить. Відповідно до того д-р Шухевич розгортав у негайному суді свою оборонну тактику. Не знав він ще тоді про зізнання Данилишина перед слідчим суддею Скуржиньскім. А що оборонець завжди лояльно ставився до судових актів, то сьогодні вже не ставить під знаком запиту факту участи Дмитра Данилишина в убивстві Тадеуша Голуфка. Бо він не хотів би, як казав прокурор, своєю обороною затемнювати справи. Останні слова Дмитра Данилишина були звернені до оборонця, та вони — тайна сповідника і лишаються тільки протоколи судді Скуржиньского.194

А тому, що правда потрібна обидвом сторонам, українській і польській, то не для затемнення справи, тільки саме для вияснення об'єктивної правди промовець стверджує, що процес таємної історії вбивства Тадеуша Голуфка не вияснив:

"Коли б я мав безпосередні інформації від ОУН і міг на них тепер покликатися — я того не скривав би. Але що не було їх у мене та й нема, я знаю тільки те, що ОУН прилюдно оголосила. Відомо, що полк. Євген Коновалець проголосив доручення перервати саботажну акцію, а свідок Казімєрж Івахів — уперше в цьому політичному процесі — закинув полк. Коновальцеві дволичність. Одначе не можна й п. Івахову вірити й узагалі до його зізнань треба ставитися з найбільшою резервою, а це тим більше, що він закинув брехливість двом свідкам, віцевоєводі Соханьскому і начальникові Кухарскому, яким не маємо підстави не вірити. Якби ми прийняли, що підставою ОУН є тільки конспірація, тоді дволичність у конспірації давно вже розвалила б ту організацію. Свідок Івахів запевняв нас, що після інструкції про припинення актів саботажу, проголошеної явно, прийшла друга, з дозволом на деякі катеґорії терористичних актів. Де вона, та інструкція? Хто її бачив? Чому вона не передана для вжитку суду? Якщо п. Івахова поінформував про неї підсудний Роман Барановський, то це така правда, як багато іншого з того, що говорив Барановський.

В усякому разі, таке моє глибоке переконання, що ані думка про вбивство не зродилася в проводі ОУН, ані не вийшла від нього апробата виконати його, однак в ім'я безоглядної правди, я це висуваю тільки як моє переконання, а не рішуче твердження, і тому мене дуже дивує, чому твердить це п. Шурлєй без стовідсоткових доказів".

Також, на думку оборонця, думка про те вбивство не вийшла від комуністів. Одначе не тому, що так пояснював п. Івахів, покликуючися на якусь там ухвалу комуністичного конґресу в Москві, що забороняла акти саботажу й індивідуального терору. Промовець боронив комуністів у великому процесі в Луцьку, де були й саботажі, була й "мокра робота", було й те, що ніби заборонили большевицькі партійні з'їзди — і всіх підсудних там за те засудили.

Оборонець доказує далі, що нема спільних точок між комуністами й націоналістами. Комуністична тактика наказує їм втискатися до всіх можливих товариств та організацій. Але це — інфільтрація, одностороння, а не обопільний зв'язок. І говорити, що всякі ідеологічні українські групи — це "все одне", це найбільше невіжество в українських справах і з таким їх знанням не далеко можна зайти. Як виглядає "співпраця" націоналістів з комуністами, про те можуть свідчити націоналістичні демонстрації і напади на консулят СССР у Львові, — але п. Івахів це дискретно промовчав. Може це теж "урядова тайна", що про неї не вільно говорити в суді? І чому не згадав про те прокурор? Хто шукає правди через неправду — ніколи до неї не дійде.

Висувалися ще дві інші концепції вбивства Тадеуша Голуфка. Одна, що вчинили це самовільно низи ОУН, і друга, що сталося це наслідком провокації. Промовця цікавить передусім перша концепція, як оборонця підсудного Бунія.

Приїзд посла Голуфка до Трускавця був такою подією, що сама собою насувалася, як тема розмови між хлопцями. Але чому вислів Бунія, що "варто б щось з тим польським послом зробити", маємо інтерпретувати тільки, як думку про його вбивство? Це ж могло значити: вибити Голуфка, обкидати його гнилими яйцями, вибити шибки в його кімнаті, або одну з тих багатьох витівок, на які так вигадливі молоді хлопці. Чому 18-літній юнак Олесь Буній мусів відразу думати про вбивство?

Коли ж говорити про якусь інспірацію, то нитка тієї інспірації чи ініціятиви вривається на Мотиці і Гнатеву — все дальше, це тільки здогади й фантазії. Випадково промовець був тоді присутний у каварні, коли полк. Роман Сушко почув про вбивство посла Голуфка і сам був свідком того, як страшенне схвилювала ця вістка полк. Сушка. Ні, Крайова Команда такого наказу не дала і про ці пляни нічого не знала. Наказ вийшов з-поза Трускавця і в найглибшому переконанні промовця — з Дрогобича. Дві були тільки особи в Дрогобичі, до котрих могла дійти ця справа: Зенон Коссак і Роман Барановський. Ціле літо 1931 року Коссак провів у Мізуні, там само, де був і комісар Чеховскі з "одною невістою". Чи можна допустити, щоб досвідчений бойовик і конспіратор, за якого вважала Зенона Коссака поліція, бувши організатором убивства, не хотів залишитися потім на очах комісара поліції, далеко від сцени вбивства, лише вибирався до Стрия, неначе сунути голову в петлю? Зате промовець знає, що на день перед убивством і день після нього був у Дрогобичі Роман Барановський.

"Я не прокурор — каже д-р Шухевич — і не моя це річ обвинувачувати Романа Барановського, не хочу теж моїх поглядів щодо цього підсудного накидати лаві присяжних суддів, але мушу звернути увагу на різні можливості правди, якої ми всі шукаємо і яка не була тут виявлена. В суді мусимо вважати на кожне наше слово. Тому, коли звинувачують Бунія в участі в убивстві, треба тямити, що до останнього моменту Буній не знав про намір убивства, і також пригадати собі, що старався він бути якнайдалі від убивства".

Не поминув теж д-р Шухевич "лицарських прикмет" д-ра Шурлєя, який сказав, покликуючися на латинську приповідку, що "той зробив, кому це корисно" і — накинувся на посла Остапа Луцького. А в дійсності, почерез його особу хотів ударити всіх українців. Д-р Шурлєй закинув послові Луцькому, що він признає убивство, коли воно "розумне", а засуджує, коли "безглузде". Але коли такого враження набрав п. Шурлєй — а втім, це тільки він один, бо нікому іншому в цій залі й на думку таке не впадало — то чому він відразу не питався про те посла Луцького, коли той складав свої зізнання, а заждав, аж вийде він з залі й поїде додому, щоб тоді вдарити його ззаду? Чи це можна назвати лицарською, джентельменською поведінкою? Та й до того неправдивими твердженнями, бо посол Луцький казав, що вбивство було дуже шкідливе для українців і не говорив, що було воно корисне для поляків. Посол Луцький належить до тих політиків, про яких кажуть, що вони стоять на реальному ґрунті. Коли таким способом трактувати таку людину, то яким правом можна дорікати українцям за те, що нема розмов між українцями й поляками? Становище п. ІПурлєя покривалося з поглядами найбільш шовіністично супроти українців настроєної частини польської преси і воно було б зрозуміле в часі вуличної антиукраїнської демонстрації, а не в судовій залі.

"Не можна нам говорити, що ми йшли за "презентами" до Женеви. Це образа — одна з тих багатьох, якими орудував п. Шурлєй у своїй промові. А до кого український нарід має чи не має довір'я — це наша українська справа і ніхто не має права давати нам до того ніяких поучень. Українські виборці мали й мають довір'я до посла Остапа Луцького, бож обрали його своїм послом. Мав довір'я до нього і прокурор, коли покликав його на свого свідка в цьому процесі. І цілком байдуже, чи хтось третій йому довір'яє, чи ні".

Після того оборонець подає дефініцію "державної зради" та пояснює, в чому суттєва ріжниця між леґальною і нелеґальною політикою боротьби. У зв'язку з пояснюванням характеру Організації Українських Націоналістів, оборонець довше спинився на характеристиці української молоді, в якої любов до Батьківщини доходить аж до істерії. Шкода, що звітодавець не записав принаймні важніших моментів з тієї частини промови оборони д-ра Шухевича.

У цьому місці д-р Шухевич почав розглядати ролю Романа Барановського в процесі і коли лише заговорив про його особу, голова трибуналу перервав оборонцеві й не дозволив говорити про іншого обвинуваченого, тільки про його клієнта. Схвильований оборонець висловив тільки прохання до присяжних суддів, щоб звільнили від вини Олександра Бунія і зрікся дальшого слова.

Оборонець Миколи Мотики, д-р Кміцикевич, у своїй промові не заторкував ніяких політичних моментів і розглядав справу не з політичного, тільки з чисто формально-юридичного аспекту. Бо за свою приналежність до ОУН Мотика, як відомо, був уже суджений і засуджений у літі того самого року. Тому д-р Кміцикевич обмежився тільки до обговорення ролі свого клієнта в убивстві Тадеуша Голуфка, т. зн. чи дійсно можна чи не можна вважати його співучасником або помічником у тому злочині.

 

------------------------------------------------------------------------

[192] Так називалася фракція клюбу ББ — і взагалі пілсудчиків — що заступала політику твердої руки до українців у Польщі, а куди входили здебільшого колишні полковники: Валери Славек, Славой Складковскі (потім став генералом), Броніслав Пєрацкі, Боґуслав Мєдзіньскі, Александер Пристор, Юзеф Бек та інші.

[193] Оборонець д-р Іван Роґуцький, сам бувши членом одної з леґальних українських партій, що публічно й декляраціями в пресі виступила не тільки проти націоналістичного українського руху, але й націоналістичної ідеології, забуває тут про свою ролю оборонця в політичному процесі і користується в своїй промові демагогічними закидами, зачерпнутими з арсеналу польської пропаґанди, навіть з того ж акту обвинувачення, який він обов'язаний оспорювати. Ніколи ОУН не висувала і не пропаґувала гасла "що гірше, то ліпше". Це гасло питоме марксистсько-соціялістичним організаціям (до одної з них і належав д-р Роґуцький) і знайшло свій вершок теоретичної досконалости в большевицькій пропаґанді клясової боротьби в суспільстві.

[194] Цей несподіваний вступ д-ра Степана Шухевича викликав дуже прикре враження. І не тільки серед присутних у судовій залі українців — будь вони адвокати, журналісти чи слухачі — але і в усій українській суспільності. Заява д-ра Шухевича заперечила всю так зручно побудовану арґументацію його попередника д-ра Роґуцького, що не давала права нікому беззастережно вірити в вину Дмитра Данилишина і мусіла засіяти сумнів також і в багатьох поляків. І була ця заява д-ра Шухевича зовсім непотрібна — ніхто її від нього не вимагав ані до виголошення її не провокував. Виглядає, начебто д-р Шухевич почував себе винним за спосіб оборони Данилишина перед негайним судом і, замість боронити свого клієнта Олексу Бунія, почав обороняти себе самого перед закидами, що їх йому ніхто не ставив. Звернули на те увагу також деякі українські часописи, вважаючи цей виступ д-ра Шухевича цілком неоправданим і щонайменше дивним.