ХХV. РОЗДІЛ

ОДИНАДЦЯТИЙ-ДВАНАДЦЯТИЙ ДНІ:
ПРОМОВЛЯЄ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Дискусія: "найняте" чи звичайне вбивство? — Чотири головні питання для присяжних суддів. — Суд відкидає внесення оборонців про зміну й доповнення питань. — Промова прокурора Мітрашевского. — Вбивство Голуфка ударом для ідеї польсько-українського порозуміння. — Вчинила це ОУН по засаді "що гірше — то ліпше". — Заперечення ОУН, це тактично-пропаґандивні ходи. — Обіжник полк. Коновальця? — Буній винен, бо признався, пізніші пояснення невіригідні. — Оборону Мотики звалили ті ж газети, на які покликувався. — Була думка лишити Барановського поза процесом з уваги на сором для поліції. — Історія діяльности Романа Барановського в УВО. — Барановський пішов до поліції не для реабілітації перед поляками, тільки з доручення УВО. — Опанував Чеховского і робив з ним, що хотів. — Не винує безпеки, бо вона не знала про подвійну гру Романа Барановського. — Уступи про те не виголошує, тільки читає. — З того враження, що це було стилізоване й узгіднене "вищою владою". — Д-р Шурлєй про Голуфка. — "Де є один поляк — там є Польща". — Дві групи винних: виконавці і помічники. — Не було жодної провокації, Голуфка вбито з наказу верхівки ОУН. — Д-р Шурлєй "шурнув" Івахова. — Івахів ліпше від інших знав про все, тільки не знав того, що знали всі — подвійної гри Барановського. — Івахів уважав убивство Голуфка "службовою тайною". — Відмовився свідчити слідчому Скуржиньскому. — Вбивство виконано на холодно й обдумано на верхах, а не самочинно на низах. — Уїдливі і злобні нападки на посла Луцького. — "Розумні вбивства" посла Луцького? — За діла ОУН відповідають усі, хто з ними не бореться. — Конспірація породжує конфідентів, а конфіденти вироджуються в провокаторів. — Д-р Шурлєй забув про суд, думав, що він на ендецькому вічу. — Українці не боролися з москалями і не мають історичних підстав до боротьби з поляками. — Промова д-ра Шурлєя повна фальшу й перекручень. — Обурення в українців і несмак у деяких поляків.

Заки вийшов трибунал, щоб нарадитися над питаннями для присяжних суддів, прокурор ще раз короткими словами підтримав тези свого акту обвинувачення, якщо йдеться про сформулювання правильних питань для присяжних суддів про поставлені там закиди, і домагався, щоб відповідно до того укладати питання для лави присяжних. Вони повинні спиратися на статті 135, уступ 3 обов'язуючого ще старого австрійського закону з 27 травня 1852 року, що того рода вбивство означує такими словами: "вбивство, до котрого когось найняли, або в якийсь інший спосіб через третю особу спонукали".

Д-р Шухевич противиться такій правній кваліфікації вчинку. Дотеперішній хід судового розгляду не дав найменшої підстави вважати вбивство Тадеуша Голуфка убивством з намови або найняття. Якщо ж суд схилявся б до іншої думки, то в такому випадку нема іншої ради, як перервати процес та відослати акти до слідчого судді, щоб доповнив слідство в тому напрямі і таке внесення оборонець ставить.

Д-р Кміцикевич і д-р Кройценавер, як оборонці Миколи Мотики й Романа Барановського, прилучуються до внесення свого попередника.

Трибунал пішов на нараду. Внесення оборони на зміну правничого означення вчинку не взяв до уваги.

Лаві присяжних поставлено такі питання.185

Перше головне питання:

Чи обвинувачений Олекса Буній, син Василя й Марії, літ 20, греко-католицької релігії, народжений у Надвірній, останньо замешкалий у Львові, винен у тому, що в серпні 1931 року в Трускавці, повіт Дрогобич, з наміром позбавити життя посла на сейм Тадеуша Голуфка, за посередництвом Миколи Мотики звернув увагу виконавців убивства Тадеуша Голуфка на факт перебування цього останнього в Трускавці, в пансіоні Сестер Служебниць; а далі, чи винен, що з тим самим наміром поінформував Василя Біласа про спосіб життя Тадеуша Голуфка та про розклад його мешкання; що вкінці з тим самим наміром позбавити життя Тадеуша Голуфка запевнив винуватцям свою поміч і показав дня 29 серпня 1931 року Василеві Біласові відповідну до вбивства пору, наслідком чого того самого дня Василь Білас і Дмитро Данилишин, яких до того спонукала Організація Українських Націоналістів, зумисне позбавили життя Тадеуша Голуфка, отже через пораду уладив злочинне діло та зумисне його виконав, а крім того, не приложивши безпосередньо рук до виконання вбивства та не співдіючи активно — в інший, дальший спосіб помагав до виконання того намовленого вбивства186 і приклав руку до певнішого його виконання?

Друге головне питання:

Чи обвинувачений Олекса Буній винен у тому, що в останніх роках до кінця листопада 1932 року на терені Східньої Галичини та зокрема на терені львівського воєводства, через участь у тайній Організації Українських Націоналістів, яка приготовляла збройне повстання проти Польщі з метою відорвати від неї південньо-східні землі і створити з них самостійну українську державу при помочі організаційної та пропаґандивної діяльности, збирання зброї, виконування саботажів і насильства, увійшов у порозуміння з іншими особами, щоб відорвати від польської держави частину її державної території і виконати в той спосіб державний злочин?

Третє головне питання:

Чи обвинувачений Микола Мотика, син Теодора і Розалії, народжений 18 грудня 1912 року в Трускавці, там же замешкалий, нежонатий, випускник восьмої ґімназійної кляси, греко-католицької релігії, винен, що в серпні 1931 року в Трускавці, як член Організації Українських Націоналістів, у намірі позбавити життя посла на сейм Тадеуша Голуфка, звернув увагу виконаців убивства Тадеуша Голуфка на факт перебування й місце замешкання Тадеуша Голуфка в Трускавці, повторивши Василеві Біласові отримані від обвиуваченого Олекси Бунія вістки про замешкання Тадеуша Голуфка в пансіоні Сестер Служебниць у Трускавці, наслідком чого 29 серпня 1931 року Василь Білас і Дмитро Данилишин, що їх до того спонукала Організація Українських Націоналістів, зумисне позбавили життя Тадеуша Голуфка, отже, не приклавши безпосередньо рук до виконання вбивства, ані не співдіючи активно, — через пораду й поучення злочинне діло уладив, зумисне його виконав і до виконання та певнішого переведення в діло того намовленого вбивства Тадеуша Голуфка причинився?

Четверте головне питання:

Чи обвинувачений Роман Барановський, син Володимира й Мальвіни, літ 29, греко-католицької релігії, народжений у селі Ценева, коломийського повіту, колишній студент другого року політехніки, винен у тому, що в половині 1931 року, у львівському воєводстві, довідавшися від коменданта дрогобицького району Організації Українських Націоналістів, Михайла Гнатева, що той останній задумує для цілей ОУН перевести убивство, дав Михайлові Гнатеву автоматичний пістоль ФН число 99726 калібру 7.65 міліметрів, наслідком чого дня 29 серпня 1931 року у Трускавці Василь Білас і Дмитро Данилишин, спонукані Організацією Українських Націоналістів, при помочі того самого пістоля зумисне позбавили життя посла Тадеуша Голуфка, на котрого показала їм Організація Українських Націоналістів, — отже, не приклавши безпосередньо рук до виконання вбивства ані не співдіючи активно, через зумисну передачу засобів допомагав до того намовленого вбивства Тадеуша Галуфка та причинився до певнішого його виконання?

П'яте головне питання вистилізуване достоту так само, як і друге, тільки скрізь там, де в другім питанні виступає назвище Олекси Бунія, у п'ятому вставлено Романа Барановського.

Оборонець Романа Барановського, д-р Кройценавер, зголосив два евентуальні питання, т. зн. такі, що на них лава присяжних даватиме відповідь у випадку, коли заперечить головне питання.

Перше питання, що по суті не так евентуальне, як по своєму характері свого рода головне на місце першого:

Чи винен Роман Барановський у тому, що в листопаді 1931 року, отримавши автоматичний пістоль марки ФН число 106603, який, на його думку, міг бути вжитий до вбивства посла Тадеуша Голуфка, позбувся його дня 19 листопада того ж року, продавши фірмі Купчиньского у Львові, через що усунув предмет, який міг послужити слідчій владі, що шукала вбивників Тадеуша Голуфка, до виявлення винуватців?

Цим питанням оборонець хотів підсунути вину перешкодження владі в слідстві на місце вини в допомозі до вбивства.

Друге питання, вже властиве евентуальне, чи пак додаткове, на випадок потвердження головного:

Чи обвинувачений Роман Барановський, передавши пістоль у першій половині 1931 року Михайлові Гнатеву за посередництвом Лева Криська, яким то пістолем у дальшому наслідку був убитий посол Тадеуш Голуфко, зробив це без свідомости наслідків свого вчинку?

Потвердження цього додаткового питання давало можливість і право прикласти в присуді сильно пом'якшувальну обставину несвідомости підсудного, що пістоль був призначений для виконання злочину вбивства.

Само собою, прокурор спротивився обидвом питанням і трибунал їх відкинув, мотивуючи це тим, що в акті обвинувачення нема поставленого підсудному Романові Барановському закиду продажу того пістоля. В тій справі може хіба бути окреме судове поступовання. А друге питання "не має формальних підстав".

Романа Барановського поставлено в положення того зайця, що "ані йому вискочити, ані йому виплигнути". Його могли або звільнити від закиду — на що не було ніякісіньких шансів, — або затвердити йому вину за тяжкий злочин без ніяких пом'якшувальних обставин, з перспективою присуду з усією суворістю карного закону.

І тоді почав свою промову прокурор187 Мітрашевскі. Переповідаємо її за львівським "Ділом", що надрукувало тільки частинний зміст тієї промови.

Вбивство посла Тадеуша Голуфка — так почав прокурор — було ударом не тільки для сім'ї вбитого, його приятелів та однодумців, але і для цілої польської держави, а найбільше для ідеї польсько-українського наближення, що нею так гаряче пройнятий був покійник. Його виконано з особливим звірством, пущено в нього шість куль, з котрих п'ять були смертельні, а шоста розтріскала щоку.

Подія ця потрясла всіми поляками, всі вони, не зважаючи на свої політичні переконання, глибоко відчули смерть Голуфка.

Слідство показало понад усякий сумнів, що безпосередніми вбивниками були Василь Білас і Дмитро Данилишин, а їхніми помічниками і співвинуватцями — обвинувачені на сьогоднішній лаві підсудних.

Далі прокурор обговорює політичні цілі Організації Українських Націоналістів, методи "її діяльности і засоби, що ними в своїй боротьбі послугується. Ширше спинився на реорганізації ОУН, наслідком якої було поєднання обох тих організацій в одну — ОУН проковтнула УВО, прийнявши за підставу своєї організаційної системи п'ятичленні клітини на низах.

Головна ціль ОУН — відорвати від Польщі українські етнографічні землі. Помічними засобами до того — підривати престиж польської держави внутрі і за границею, постійно підсилювати польсько-українську ворожнечу. Все те діялося по думці гасла: "що гірше — то ліпше", в ім'я якого ОУН провокує польську владу до репресій супроти українців, щоб поглибити через те ненависть українського народу до Польщі.

Підставою ідеологічного й політичного освідомлення членів у гуртках ОУН є "Десять заповідей українського націоналіста". Тут їх прокурор ще раз нагадує і наводить з них найзручніші для себе місця. Поза тим у вишколі членів ОУН беруться до уваги всякі інші політичні й економічні справи. Наприклад, на сходинах трускавецького гуртка дискутувалася справа польсько-українських переговорів, при чому підсудний Микола Мотика відчитував обіжник188 полк. Євгена Коновальця, що треба всіми силами протидіяти польсько-українському порозумінню. В обіжнику ОУН було написано, що українські посли переговорювали з "катами українського народу". Тоді вперше падає назвище Тадеуша Голуфка і таким робом посол Голуфко в свідомості членів трускавецького гуртка ОУН виростає до значення "ката України". У світлі того легко нам зрозуміти вислів підсудного Бунія, що "треба щось з тим польським послом зробити".

Авторство вбивства цілком ясне: затіяла і вчинила його ОУН і для ніякої іншої концепції тут місця нема. Не має тут значення заява Євгена Коновальця про припинення саботажної акції, бож знаємо, що всупереч тій заяві в самій тільки Дрогобиччині виконано цілу низку саботажник актів.

Не можна зважати на вислів Романа Сушка, що він "заскочений" тим убивством. Все це тільки тактичні ходи, потрібні для організації в дану пору. В посмертній згадці про Василя Біласа і Дмитра Данилишина виразно сказано, що вони виконували "також інші доручення ОУН" — одним з тих "доручень" і було вбивство посла Тадеуша Голуфка. Гнатів видав наказ його вбити, а перед тим розвідувався ще, яким способом з точки погляду ОУН можна б морально оправдати цей атентат.

Морочливе слідство слідчого судді Скуржиньского устійнило черговість посідання револьверів, з котрих убито Тадеуша Голуфка, від 1924 до 1931 року, і стверджено понад усякий сумнів, що обидва пістолі перейшли через руки Романа Барановського, Михайла Гнатева й Василя Біласа.

Оборона Олекси Бунія, начебто він не знав, що його інформації послужать до вбивства посла Голуфка, не заслуговують на віру. Найперше — тому перечить ціла атмосфера трускавецького гуртка, котрого членом був Буній. Він теж, як показують деякі подробиці слідства, згасив світло на коридорі, щоб улегчити вбивникам утечу.

Мотика борониться, що він не допитувався Бунія про приїзд Тадеуша Голуфка до пансіону Сестер Служебниць, тільки випадково довідався про те з місцевої газети. Тут ми переглядали всі ті газети і не знайшли в них про те найменшої згадки. Коли ж переповідав Василеві Біласові отримані від Бунія інформації, то робив це, як вишколений вихованець ОУН і вважав це своїм обов'язком та не міг тих відомостей уважати якимись дрібничками.

Перейшовши до підсудного Романа Барановського, признається прокурор, що були погляди, щоб лишити його поза процесом: це ж бо сором виводити на денне світло факт, що влада такий довгий час користала з послуг того рода людини. Одначе він посадив його на лаву звинувачених, бо вважав це своїм обов'язком у почутті відповідальности перед історією.189

Підсудний Роман Барановський став співпрацівником поліційних чинників тільки в наслідок "помилки одиниць" і приходиться лише жаліти, що ще й досі деякі з тих "одиниць" не змінили своєї думки про вартість співпраці з Романом Барановським. Але водночас прокурор їх виправдує, бо, мовляв, вони не знали про подвійну гру Барановського.

Треба спинитися на відношенні Романа Барановського до Михайла Гнатева. Гнатів ішов на безпосередній терор, без огляду на поставу верхівки ОУН. Коли пляни його мали йти на затвердження д-ра Богдана Гнатевича і коли Роман Барановський звернув йому увагу, що Крайовий Комендант УВО їх не затвердить і не дасть грошей на їх виконання, Гнатів одверто заявив: "то я це зроблю без грошей, сам їх здобуду". Тоді Барановський пішов йому з допомогою, бо, довідавшися, що бракує Гнатеву зброї, дав йому револьвер.

Після того прокурор переходить довгу чергу революційних актів УВО й ОУН, до котрих тим чи іншим способом мав відношення Роман Барановський. Це має свідчити, що він був одним з найбільш діяльних членів УВО, а потім ОУН. І коли оборона сьогодні говорить про "провокації" Романа Барановського, то тільки тому, що в даній ситуації це слово для неї вигідне. Але не вважав провокатором і вірив Барановському Зенон Коссак, Барановського боронила "Розбудова Нації", офіційний орган Проводу Українських Націоналістів. Ще з в'язниці писав Роман Барановський до своєї жінки, щоб вона довідалася, де є Гнатів, бо він "не може довше мовчати". Що це значить? Розуміти це треба так, що Роман Барановський боронив свою організацію і жадав, щоб вона боронила його.

Не боявся він деконспірації, явно вештався по львівських ресторанах з комісаром Чеховскім. Та й чого ж йому боятися, коли знав він, що його місце в поліції відоме проводові ОУН? Отож, ми бачимо, що на лаві підсудних сидить член ОУН, який працював для поліції з відома й доручення ОУН. Так, він був конфідентом і брав гроші від поліції, та це не міняє факту, що ввесь цей час він служив також своїй організації.

Нам говорено, нібито Роман Барановський пішов на співпрацю з поліцією тому, щоб реабілітувати себе в очах польської влади. Невже ж співпраця з поліцією була єдиним засобом до того? Він же ж міг просто зірвати з ОУН і перейти до першої-ліпшої громадської леґальної праці. Але так було тому, що того вимагала від нього його організація. Правда, він видав Коссака, але тільки тому, що припер його до стіни староста Ґалляс і жадав від нього доказів роботи конфідента. Зате комісара Чеховского, з яким мав стояти в поточних щоденних зв'язках, опанував він цілковито і робив з ним, що захотів.

Дальшого змісту промови прокурора Мітрашевского "Діло" не передає, тільки кінчає її такою загальною характеристикою:

"Промова прокурора тривала три з половиною години і закінчилася закликом до присяжних суддів потвердити всі головні питання. Не розв'язала вона навислих над справою сумнівів і всі недосказані речі такими ж і лишилися. Цікаве було порівняння Романа Барановського з Азефом. Азеф — мовляв — крився зо своїми зв'язками з поліцією, а Барановський явно "афішувався". Все ж таки, постать Романа Барановського далі лишилася під несамовитим знаком запиту. Уступ промови, де говорилося про непричасність влади безпеки, (цебто радника Казімєржа Івахова) до провокаторських діл Романа Барановського, прокурор відчитував, з чого видно, що це було старанно стилізоване і, мабуть, з кимсь наперед узгіднене".190

Після прокурора другим промовцем виступив д-р Шурлєй, адвокат з Варшави і речник пошкодованої родини вбитого Тадеуша Голуфка.

Першу частину довгої своєї промови присвятив він розглядові життя й діяльности жертви трускавецького атентату і закінчив її не конче зрозумілим висновком, що "нема оправдання для ніякого винародовлення: де є тільки один поляк — там є і Польща". Чи це мало значити, що Тадеуш Голуфко лишився поляком, хоч народився й виховався далеко поза Польщею, чи мало воно бути оправданням польської національної політики, зокрема супроти українців і що Голуфко так її розумів по суті речі? Бо в Чікаґо, наприклад, або в Детройті, живе не один поляк, але кількасот тисяч, та з цього ще не виходить, що там Польща. Цю чванькувату ендецьку польську рису висміяв свого часу польський письменник Бой-Желєньскі в віршику: "цєши сєн цала Польска, од Чікаґо до Тобольска".

У промовця нема ніяких сумнівів, що вбивники посла Голуфка відомі. Він по черзі переходить усіх підсудних, а ще перед тим на першому місці ставить покійних Василя Біласа і Дмитра Данилишина, звинувачує та спеціялізує вину кожного з них. Роля Романа Барановського більш складна і заслуговує на більшу увагу, при чому не можна тратити з очей факту, що це саме він доставив смертоносне знаряддя злочину.

"Отже маємо дві групи виновників — говорить д-р Шурлєй — безпосередні виконавці Білас і Данилишин, з помічниками Бунієм, Мотикою і Романом Барановським, але стоїть за ними ще дальший чинник, організаційно вищий, що теж винуватий у цьому вбивстві. Сюди в першу чергу належить Михайло Гнатів. Буній, Мотика і Барановський були помічниками в злочині. Білас і Данилишин виконали його, але Михайло Гнатів видав наказ до вбивства. Всі змовники в убивстві відомі, вони творять організаційно пов'язану цілість, названу "групою Гнатева".

На Гнатеву кінчається ряд відомих убивників Тадеуша Голуфка. Одначе понад Гнатевим є ще хтось, від кого він діставав напрямні і вказівки. Хто ж видав якраз ця директиву? Тут насувається цілий ряд здогадів. Даремні були б зусилля їх нині розгадати, коли не вдалося це такому геніяльному слідчому судді, як Юзеф Скуржиньскі.

Ці здогади йдуть у першій лінії в напрямі провокації і скеровані вони проти підсудного Романа Барановського. Моральних перешкод їм поставити не можна. Особа, що сама себе пропонує свідкові Соханьскому звести з цього світу людину, а свідкові Ґаллясові — молоду дівчину й утопити й трупа, така особа здатна на все і від неї можна сподіватися всього".

Одначе, д-р Шурлєй не вірить у концепцію провокаційного вбивства, на його думку,

"Зовсім темно з тої сторони і не роз'яснив нам пітьми своїми зізнаннями навіть свідок Івахів, який з титулу своєї посади мав доступ до всіх ниток публічної безпеки й небезпеки. Не зважаючи на наші сподівання, нічого нам цей свідок не виявив".

І тепер промовець гострими словами напосівся на свідка радника Казімєржа Івахова, що

"знав так багато, як ніякий інший свідок, навіть знав, що Тадеуш Голуфко не хотів би стати львівським воєводою, про що не знав сам Голуфко. Він знав пляни Голуфка, хоч це до нього не належало, але не знав плянів Романа Барановського та його товариша, Михайла Гнатева, хоч був до того зобов'язаний. А як ми були б вдячні п. Івахову за вияснення, чому вважав він справу вбивства посла Голуфка службовою тайною і спершу відмовився свідчити слідчому судді, заслоняючися тією тайною!"

Становище свідка Казімєржа Івахова пояснює собі д-р Шурлєй тим, що Івахову соромно було признатися, що впродовж років давав він Барановському водити себе за ніс. Бо не вірить промовець у те, щоб пішов Івахів аж так далеко і взяв безпосередню участь у тій провокаційній грі. Проти того не тільки промовляє, але й виразно це виключає доказ неґативний: не знайдено нічого, що було б доказом виконання чину з провокації.

Так само, на думку д-ра Шурлєя, цілком треба відкинути тезу, що вбивство Тадеуша Голуфка було потрібне полякам, бо, мовляв, оправдувало б екс пост пацифікацію й облегчувало б становище Польщі в Лізі Націй. Наївно було б думати, що коли б українці прийшли до Ліґи Націй зо скаргами на пацифікацію, то вона розніжиться і пацифікацію осудить, а коли поляки покажуть на вбивство посла Голуфка, то Ліґа Націй розсердиться на українців і відразу вибачить Польщі пацифікацію.

Для концепції комуністичної інспірації до вбивства Тадеуша Голуфка д-р Шурлєй відводить дуже мало місця в своїй промові. Хоч і має прикмети імовірности цей здогад, проте він тільки здогадом, а здогади треба залишити здогадами і не вільно втрачати з очей доступної нам правди, вловимої, доказаної, правди фактів. Затемнювати справу розшуками винних, коли вже їх знаємо і маємо, дошукуватися невиразного обличчя вбивства, якихсь затаєних його причин і спонук — це тільки зручна тактика, що відвертає увагу від фактів і спрямовує її на вкритий мрякою шлях фантазії. Чи був це провокатор, що придумав убивство, чи рішено його в комуністичних низах УВО, а чи наказано з Берліна чи з Москви — яка це ріжниця, коли вжито до його виконання ОУН.

Так само намагається промовець збити твердження, що вбивство виконали самочинно засліплені низові фанатики ОУН:

"Ні! Це було діло продумане на холодно, після вирішення його на всіх ланках організаційної ієрархії ОУН!" — вигукує д-р Шурлєй.

Злобними, з'їдливими і часом аж непристойними нападками кидається промовець на посла Остапа Луцького, неначе б він признавав та оправдував "розумні вбивства". На його теж адресу спрямовує всі претенсії польської влади й суспільности нібито за надто слабе й мало рішуче протидіяння української леґальної політики й усієї української громадськости терористичній діяльності Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Бо за ту діяльність відповідають не лише ті, що її чинять, але й ті, що з нею не борються, що діла її освячують панахидами.

Пацифікація була і того ніхто не заперечить. Але її викликала така ж сама терористична акція ОУН. Аналізуючи по-своєму соціологічно-політичне явище українського націоналістичного руху, найгіршим лихом у ньому промовець уважає конспірацію, бо вона породжує конфідентів, а ті вироджуються у провокаторів.

Остання частина промови д-ра Шурлєя була наскрізь політична. Обурене "Діло" називало її "ендецькою вічевою промовою, злобною, брехливою, повною фальшу, а підставою її було повне незнання найістотніших справ української дійсности, української історії та історії української політичної думки".191

Дійсно, як можна серйозно трактувати таку "науково-політичну" вартість міркувань д-ра Шурлєя, коли він з патетичним обуренням доказував, що українці не боролися проти московських своїх гнобителів, що всю свою політичну активність спрямували на боротьбу з Польщею, хоч не мають до того ніяких історичних підстав. (??) Як доказ польського українофільства покликується д-р Шурлєй, що поляки ходять до "рускіх церков". Та й себе самого зараховує він до приятелів українського народу, "а є нас стільки — в самозахопленні емоціонується д-р Шурлєй, — що не стане куль, щоб нас вистріляти".

Бесідником був безсумніву д-р Шурлєй добрим, обізнаний з технікою і практикою судових промов, не дарма ж рахувався одним із найзручніших варшавських адвокатів і тому й найняла його родина Тадеуша Голуфка, щоб заступав її інтереси. Але в своїй загонистості, пірваний патосом, посунувся за далеко, вщерть виповнив свою промову історичними неправдами, перекрученими висловами, тенденційною та й образливою подекуди інтерпретацією фактів. Його промова викликала загальне обурення серед усієї української громадськости і несмак навіть серед багатьох його польських земляків.

 

------------------------------------------------------------------------

[185] Стилізація таких питань звичайно довга, виглядає замотана, повна побічних і відносних речень — тяжко в ній слідкувати за головною думкою. Це тому, що при складанні питання натиск іде не на чистоту літературної мови, тільки на точне визначення тих моментів, що містяться в карному законі.

[186] Підкреслення автора, з метою помогти читачам зорієнтуватися, які саме моменти вини підсудного містяться в тому довгому питанні.

[187] Читачі давніших моїх книжок пригадують, а новим це мушу тут повторити, що кожного разу, коли приходиться мені передавати прикінцеві промови прокурора й оборонців, нема можливости точно й дослівно переповісти тих промов. В довоєнних часах не вживалися ще звукозаписувачі, рідко коли і стенографувалися промови. Поминаю вже й те, що навіть якби були десь стенограми, то вони цілком недоступні українському дослідникові в вільному світі. Він зданий тільки на те, що знайде в газетних звідомленнях і репортажах, з дуже рідкісними вийнятками, коли хтось з оборонців користувався написаним наперед текстом промови, хоч і виголошував його з пам'яти, і передав це потім для вжитку преси. Та й тоді не завжди часописи могли чи хотіли віддати стільки місця в себе, щоб надрукувати повний текст, без скорочень. Передповіджена в пресовому звідомленні промова не тільки втрачає на красі ораторського стилю, але і на силі правничої та логічної арґументації, в котрих відбивається індивідуальність, темперамент і правничий хист бесідника. Головний недолік записаних газетними репортерами промов: пропущення місць, що їх репортер не вважає суттєвими, і тому, що неможливо записати все — брак відчуття психологічних і правничих тонкощів, бо все те передане втертим стилем газетного жарґону.

[188] Не знати, звідки це взяв прокурор. Ніяких "обіжників" в ОУН тоді не було, т. зв. обіжні листи, тільки до членів головних керівних органів почали висилатися аж після війни. Хіба, може, мав він на думці котрусь з летючок. Та й летючки ніколи не підписувалися іменем полк. Євгена Коновальця, як Голови ПУН. Підписувала їх установа, що їх видавала. В той час до надзвичайних рідкостей належало, щоб летючки підписував ПУН. Випускала їх звичайно Крайова Екзекутива ОУН. Скільки разів потрібно було офіційного комунікату ПУН для публічного відома — а це було дуже-дуже рідко — тоді це друкувалося в "Розбудові Нації", як офіційному органі Проводу Українських Націоналістів.

[189] Міг би хто подумати, слухаючи того, що тільки від прокурора Мітрашевского залежало, чи поставити Романа Барановського під суд. Але було очевидне, що те рішила Варшава і Мітрашевскі, хочби й хотів, не міг би поступити інакше, бо коли б відмовився йти по лінії вимог центральних органів безпеки — не загрів би довго місця на своєму прокурорському кріслі.

[190] "Діло", число 262, п'ятниця, 6 жовтня 1933.

[191] "Діло", число 263, субота, 7 жовтня 1933. "Промова заступника вдови по Т. Голуфкові, адвоката д-ра Шурлєя. Ендецькі напасті на українців".