XXIV. РОЗДІЛ

ДЕСЯТИЙ І ОДИНАДЦЯТИЙ ДНІ: ЧИТАЮТЬ СУДОВІ АКТИ

По бурі і блискавках — тиша в суді. — Але зацікавлення не маліє, приїжджають нові кореспонденти. — Нема таємности процесу, все читають явно. — Купи паперів. — Що з ними сталося? — Телефонати, протоколи, звіти й експертизи. — Вийнятки з леґальної і підпільної комуністичної преси та видань. — Відгуки з українських часописів. — Критична стаття з націоналістичного "Українського Голосу". — Звіти про підривну роботу в Дрогобиччині. — Список конспіративних квартир Сеника у Львові — але чому його не зловлено? — Дві статті з "Сурми". — Службові записки комісара Чеховского. — II Відділ Генштабу збирав заграничні пресові голоси про вбивство Голуфка. — Відчитано обидві сконфісковані в Польщі статті з "Фоссіше Цайтунґ", що в'язали Барановського й Івахова з убивством Голуфка. — Інформації Міністерства Внутрішніх Справ про заграничних націоналістів. — Спростування інж. Стасева з Парижу. — Декалог Українського Націоналіста. — Зібрано всі польські газети Дрогобиччини — ніде нема згадки про приїзд Голуфка до Трускавця. — Кінець доказового поступування.

Коли приходить пора відчитувати судові акти, настає неначе передишка, відпочинок для учасників процесу. Публіка в залі рідне, лавки журналістів порожніють, присяжні судді куняють, або літають думками кудись до своїх особистих чи професійних справ. Тільки оборонцям не може бути ні на хвилину відпруження, вони пильно слухають і нотують та наставляють уші — це ж бо все ще належить до доказового поступування і кожної хвилини може виринути якась несподіванка.

Не так у самбірському процесі. Щоправда, атмосфера в судовій залі втихомирилася після громів і блискавок останніх днів, проте зацікавлення аж ніяк не маліє. Доказом того було, що почали з'їжджатися журналістичні аси з Польщі, приїхав з Вильни головний редактор тамошнього "Слова", посол Мацькевіч, з години на годину очікують головного редактора "Кур'єра Поранного" з Варшави, Войцєха Стпічиньского.

Давнішими часами, коли приходилося відчитувати "Сурму" чи хочби і звичайнісінькі летючки УВО, прокурор урочисто ставив внесення проголосити тайність процесу з уваги на "публічну безпеку". Публіка виходила з залі, поліція ставила сторожу коло дверей, присяжні судді будилися з дрімки. Тепер і про те забуто, читають усе без розбору.

До процесу зібрано стільки всяких актів, звітів, протоколів, поліційних донесень — не згадуючи вже про газетні статті, цитати з брошур — і т. п. друкованого матеріялу, що з того можна б скласти справжній архів.177

В пресових звідомленнях з самбірського процесу навіть не було місця і змоги вилічити, які саме документи були там зібрані, а що вже й казати про їхній точний зміст. Одначе вже сам перелік прикладово поданих відчитаних матеріялів повністю, або частинами й уривками, може нам дати уявління про кольосальну документацію, що її для цеї справи зібрав слідчий суддя Скуржиньскі.

Першою відчитують коротку телефонограму трускавецької поліції до львівської команди поліції з повідомленням про вбивство Тадеуша Голуфка.

В слід за тим іншли такі речі, як протоколи оглядин, секції тіла, експертизи револьверів, також і тих, що від них не згинув посол Голуфко, але які так чи інакше дісталися до рук поліції в часі слідства.

Зібрано багато голосів комуністичної преси про це вбивство, статтей з нелеґальних комуністичних газет на доказ поширення комуністичних впливів серед української молоді.

Перейдено по черзі голоси українських часописів, серед котрих повністю відчитано статтю націоналістичного "Українського Голосу" з Перемишля п. н. "Після вбивства Голуфка" з дуже критичною оцінкою його політичної діяльности.

В одній відозві КПЗУ висловлена радість з того, що Голуфка вбито.

Дуже докладно й широко списані там усякі акти і звіти про підривну супроти Польщі діяльність УВО й ОУН у Трускавці, Дрогобиччині й Самбірщині.

В одному акті точно описана справа вбивства ґімназійного учня Бережницького, його застрілив у Львові студент Іван Мицик з наказу УВО, за те, що доносив до поліції. На марґінесі того слід згадати, що коли була про те мова в свідченнях начальника Соханьского, де він подавав назвища всяких конфідентів з ОУН, польська преса перекрутила назвище з "Бережницький" на "Березинський" та подала, що це той сам, що згинув під час нападу на пошту в Городку.

Відчитано докладніше звіт про хід поліційного слідства в справі Східніх Торгів у Львові, мабуть для оцінки правдивости інформацій Романа Барановського. З того звіту заслуговує на увагу точний список усіх квартир, де по черзі мешкав чи тільки ночував Омелян Сеник-Грибівський, доки не вернувся закордон. Насувається питання, чому поліція не потрапила накласти на нього свою лабу, коли мала такі докладні відомості, де він перебуває. А вони завжди приходити туди день запізно, або тоді, коли не було його в хаті.

Також дуже докладно списана на підставі звідусіль зібраних інформацій історія подорожі Антона Стефанишина в Совєтську Україну і потім суд, що відбувся над ним у Празі.

Різні акти й записки "внутрішньої розвідки" свідчать про те, що не тільки Чеховскі мав Романа Барановського, але були свої інформатори в радника Івахова, надкомісара Білєвіча й підкомісара Федунішина, з котрих зокрема два давали дуже докладні інформації. На жаль, не подано їхніх назвищ.

З інших актів відчитано там деякі уривки справи нападу на поштовий віз під Бібркою і справи проти Михайла Гнатева у зв'язку з убивством аґента Пільха.

Широкою статтею "Ґазети Польскої" в Варшаві з життєписом Тадеуша Голуфка закінчено відчитувати першу частину актів.

Тоді прокурор запропонував відчитати цілу низку інших статтей і документів, з котрих виразніше рисувалися б два важні для обвинувачення моменти: з обіжників КПЗУ стане ясна акція комуністів серед українських націоналістичних кіл, а з інших документів вийде на яву залежність виновників убивства посла Голуфка від наказів ОУН.

Д-р Шухевич просить дати йому можливість познайомитися з тими документами, щоб міг він заявитися за тим внесенням прокурора, чи проти нього, бо він тих речей не читав. Але вже відразу противиться відчитуванню комуністичної літератури, бо націоналізм не має нічого спільного з комунізмом, нема потреби мішати ці дві справи з собою. Натомість від себе вносить, щоб відчитати "ґрипса" Романа Барановського з тюрми до його жінки, з того можна буде пізнати, що його діяльність була одностороння, т. зн. на користь поліції.

Д-р Кройценавер противиться, щоб відчитувати якінебудь газети. Статті в пресі щонайвище доказують, що вони були написані, натомість зовсім не служать доказом вини чи невинности підсудного.

Після того, як прокурор спротивився відчитанню "ґрипсів" Романа Барановського, трибунал пішов на нараду, внесення д-ра Шухевича відкинув, а більшість внесень прокурора допустив.

З нових матеріялів на перше місце висунулися дві статті з "Сурми". Одну з них, п. н. "Хто був Голуфко", що представляла його, як хитрого й фальшивого політика, що хотів бити українців їхніми власними руками і зробив для Польщі більше, як уся поліція, ми вже реферували на іншому місці. В другій статті з давніших років п. н. "Про конфідентів і провокаторів", що теоретично-інформативно займалася тою язвою всіх революційних організацій і визвольних змагань народів, була теж згадка про революційну контррозвідку і на тій підставі акт обвинувачення пояснював свій закид дволичної гри Романа Барановського.

Потім відчитано всякі службові записки комісара Чеховского, де стверджено, що Роман Барановський стояв на етаті диспозиційного фонду староства у Львові з платнею злотих 200-250 місячно з тим, що на доручення відділу безпеки воєводства виплачували йому окремі "нагороди" за всякі "заслуги".

Інший знову документ відкрив цікавий факт, що II Відділ Генерального Штабу дбайливо збирав усі не тільки українські, але й німецькі та російські пресові голоси про справу того атентату, намагаючися пізнати настрої в сусідів Польщі і таке чи інше зацікавлення їх не тільки самим актом у Трускавці, але і його політичним тлом та причинами.

Може не всім відомо, що Тадеуш Голуфко якийсь час був тісним співпрацівником II Відділу Генерального Штабу, коли розглядалися можливості інтервенційної війни з СССР. Дуже можливе, що й до самого кінця не порвав він своїх зв'язків з Другим Відділом і це пояснювало б, чому ця установа так цікавилася справою його вбивства.178

З особливою цікавістю заслухала публіка дві статті з німецького часопису "Фоссіше Цайтунґ",179 що стільки галасу зчинили й вивели з рівноваги радника Казімєржа Івахова, коли свідчив він перед судом у Самборі. Польська влада сконфіскувала обидва числа того часопису і заборонила їх продавати. Тому й не можна було передрукувати їх в українських газетах, хоч не бракувало до того охочих і в польській пресі. Це стало можливе тільки тоді, коли ті статті відчитано на явному засіданні суду, бо польська конституція запевняла волю друку всьому, що читано чи говорено в явних парляментарних дебатах або судових процесах. З того негайно скористала українська преса і "Діло"180 передруковано повний текст обидвох статтей так, як були вони записані в судових актах, подаючи точно джерело: том VIII, сторінка 1912 — "Фоссіше Цайтунґ", Берлін, 10 лютого 1933 року, ч. 70 — "Революціонер чи шпіцель"? "Вбивство приятеля Пілсудского, Голуфка, звідомлення "Фоссіше Цайтунґ" і том VII, сторінка 1918, "Фоссіше Цайтунґ", 21 лютого 1933 року, ч. 80 "Чи вбивники Голуфка зловлені?" — від власного кореспондента з Варшави, даючи тому власний наголовок "Український Азеф. Що писала "Фоссіше Цайтунґ" про тайну вбивства Т. Голуфка".

Тому, що це тільки переклад на українську мову польського перекладу з німецької мови, до того ще доволі незугарний, подаємо читачам унизу точний переклад безпосередньо з німецького ориґіналу згаданих статтей.181

РЕВОЛЮЦІОНЕР ЧИ ШПИГ?
(До вбивства Голуфка, приятеля Пілсудского)

"Між багатьома терористичними актами, що відбувалися останніми роками на заселених українцями східніх провінціях Польщі, найбільше уваги притягає до себе вбивство польського посла Голуфка в серпні 1931 року. Вбитий не тільки належав до найвидатніших провідників парти Пілсудского, бувши довіреною особою маршала в усіх питаннях східньої політики. Вважався він також представником примирливого курсу супроти слов'янських меншин, зокрема супроти українців. Смертельний замах на нього стався якраз коли нав'язав він нові переговори з різними українськими політиками. Вже хочби з тієї причини це, безсумнівно політичне, вбивство було незвичайне, але ще більш дивовижним видається, що звичайно така метка польська поліція не могла знайти вбивників. Вкінці в одному з інших процесів за політичні атентати перед кількома тижнями признався один українець, будьто б він був причасний до вбивства Голуфка. Та заки встиг він щось докладніше про те розказати — його повішено. А хто був ініціятором і провідником нападу на Голуфка — бож виконала це ціла група — залишилося в темноті.

Тепер українська сторона висуває твердження, і коли вони покажуться правдиві, принесе сенсаційний зворот у всій цій понурій справі. Згідно з тим подається за певне, що вчинок виконали члени української бойової організації (УВО). Та одночасно слідують докази, що в тому часі — довше як один рік — керівником тієї терористичної української служби на всю Галичину був польський поліційний шпиг! З уваги на цензурні умовини в Польщі неможливо було б представити в пресі подробиці тієї афери, тому робляться заходи ввесь цей доказовий матеріял предложити в сеймі.

Ледве чи вистане простого заперечення такої заяви щодо вбивства Голуфка. А втім, відповідальні керівники польської поліції навіть не потребують такого заперечення. Нема сумніву, що вони не знали, про подвійну ролю поліційного аґента, який у тому ж часі стояв на чолі однієї з найактивніших терористичних організацій у країні, і як такий має на своєму сумлінні не тільки вбивство Голуфка, але й добрий десяток інших революційних актів — напади на поштові вози, державні будинки і на поліцистів у Дрогобичі, Бориславі та Трускавці, а також на Східні Торги у Львові. Герой цієї небезпечної гри сидить від початку минулого року в слідчому арешті. Був він настільки обережний, або й необережний, що втаємничив у те одного тільки високого урядовця львівського воєводства, якого в міжчасі зняли з його становища та відсунули від активної служби. Одного разу, коли цей протектор подвійного аґента випадково не був у службі — урвалося поліційне прикриття шпига. Його арештовано за співучасть в убивстві одного з поліційних комісарів.

Цей випадок, у своїх подробицях, як теж і страхітливими розмірами кривавих наслідків дуже нагадує відому аферу Азефа в старій, передвоєнній Росії. Як відомо, там поліційний шпиг Азеф, як начальник терористичної групи соціял-революціонерів, кінець-кінцем зорганізував смертельний атентат на міністра внутрішніх справ Плеве. Його змусила до того конечність утриматися в своїй подвійній ролі довіреного в революційній і поліційній службі. Чи таку ж саму самостійну подвійну ролю грав і його польсько-український послідовник? Його земляки, що тепер розкривають цю його діяльність, заступають іншу думку. Вони показують на те, що всі акти, організовані тим аґентом, за кожним разом доводили тільки до компромітації та репресій супроти громадських виявів українського життя. З того вони заключають, що ініціятива виходила не від нього самого, тільки від його урядового начальника з львівської безпеки. Цей урядовець був також особистим противником Голуфка, який ще на кілька тижнів перед своєю смертю гостро виступив проти нього на одній з конференцій урядової партії та хотів його усунути з того становища.

Чи вистачать докази українців до такого далекойдучого обвинувачення, це може показати тільки ґрунтовне урядове слідство".

ЗЛОВЛЕНО ВБИВНИКІВ ГОЛУФКА?

Варшава, 21 лютого 1933.

"Згадка "Фоссіше Цайтунґ" про відомості з української сторони стосовно вбивства в минулому році Голуфка, чільного польського керівника східньої політики, викликала деяку сенсацію в польській суспільності. Варшавській пресі цензура не дозволила ширше представити справу, але деякі більші провінційні газети могли писати про те докладніше. Один з тих часописів запитує про назвище керівника нелеґальної української терористичної організації, що стояв одночасно на послугах поліцїі, і також про ім'я здогадного його наказодавця з львівського воєводства.

В міжчасі ці назвища доведено вже до відома дотичного слідчого судді, разом з іншими подробицями справи. Український терорист, що очікує судового процесу, називається Роман Барановський, а здогадною особою, якої доручення він виконував, був заступник начальника безпеки львівського воєводства, Івахів. Чи й коли дійде до явного розгляду цієї таємничої справи, ще невідомо"182

В одному з актів міністерства внутрішніх справ у Варшаві писалося про намагання комуністів увійти в осередок УВО й ОУН закордоном. Була там мова про інж. Миколу Сціборського, начебто українська еміґрація вважала його большевицьким аґентом, згадувалося теж ім'я Юрія Студинського, сина професора Кирила, відомого совєтофіла на львівському ґрунті, інж. Стасева, котрого нібито французька влада виселила з Франції за зв'язки з комуністами, та Ілька Борщака, колишнього співробітника одного большевицького тижневика в Парижі. Вони мали співробітничати з органом "Незалежність", а власником його знову ж мав бути сам полковник Євген Коновалець. З того міністерство внутрішніх справ робило висновок, що ці люди мали вплив на політику закордонного центру УВО й ОУН.

Чи і як реаґували на те проф. Кирило Студинський, д-р Юрій Студинський та Ілько Борщак — у цій хвилині не маємо змоги перевірити. Можливо, що вони складали якісь заяви чи висилали спростування до близьких їм політично пресових органів. А втім, проф. Кирило Студинський був явний совєтофіл і не крився з тим у Львові, а Ілько Борщак до самої смерти стояв у підозрінні близьких зв'язків з большевиками. Зате маємо вияснення, що його у відповідь на те вислав до преси інж. Іван Стасів з Парижу до львівського "Діла":183

Високоповажаний Пане Редакторе!

"В судовій розправі за вбивство посла Голуфка, як повідомляло "Діло" ч. 261 з 6 жовтня ц. р., згадано моє ім'я. Сказано там, що мене видалили з Франції за зв'язки з комуністами.

Прошу не відмовити помістити на сторінках Вашої газети, що я ніколи не був видалений з Францїі. Правдою є, що чотири роки тому, в наслідок доносів, до яких прикладали руки самі українці, — політичні противники незалежної від нікого акції української еміґрацїі, — я мав неприємності з приводу перебування у Францїі. Одначе, по перевірці урядовими французькими чинниками, всі ті причини усунено, як безпідставні, а вже дев'ять років, як я живу в Парижі. Від коли існує московський большевизм, я активно його поборював з переконання, що він є злим не лише з національного боку для українського народу, але і з соціяльного та взагалі злом для всього людства. Ніколи ніяких зв'язків не мав я з большевиками, крім явної одвертої боротьби.

Моя активна участь у громадському житті впродовж уже довгих років, моє головування в Українській Громаді у Франції під час чотирьох років, саме в цій Громаді, яка стоїть непохитно на становищі національно-незалежних інтересів українського народу, є доказом безпідставности закидів, які виринули на самбірському процесі.

Часопис "Незалежність", у якому я працював, був створений за важко зароблені гроші українських еміґрантів з різних українських земель та завжди стояв непохитно на національному ґрунті.

Прошу помістити це спростування з огляду на українське середовище, перед яким я завжди готовий здати звіт зо своєї діяльности, як український громадянин. На жаль, треба додати, що в теперішній нашій трагедії є серед нас багато шумовиння, яке в засліпленні для своїх особистих вигод прикладає рук до внутрішнього розкладу українського народу і тим самим допомагає чужим нищити нас українськими руками. Таким самим злобним доносом, з метою внести замішання в життя українців у Франції, уважаю донос на мене.

З надією, що не відмовите помістити цього листа, прийміть заздалегідь вислови подяки,

Іван Стасів, Париж, 14 жовтня 1933.

До актів самбірського процесу долучений теж був "Декалог українського націоналіста" в його першій редакції, так як кружляв він поміж студентами у Львові під кінець 1920-тих років.184

Тому, що Мотика боронився тим, що про приїзд Тадеуша Голуфка довідався з місцевої польської газети, де містилися списки лікуванців, суд зібрав усі числа польських газет Дрогобиччини: "Ехо дрогобицького басейну", "Здруй (Живець) Трускавца" та всі опубліковані списки лікуванців у Трускавці з літнього сезону 1931 року. Ніде не було згадане назвище Тадеуша Голуфка в числах тих часописів з дати перед його смертю. Тільки "Ехо" принесло таку вістку, але це число дісталося до рук читачів аж на другий день по вбивстві.

Ствердивши це з зібраних часописів, голова трибуналу зажадав від підсудного Миколи Мотики заявитися, чи підтримує він свою оборону, тобто чи далі твердить, що довідався про те зо списку лікуванців у газеті. Мотика стоїть при своєму первісному твердженні, що про приїзд Тадеуша Голуфка довідався з якогось польського часопису. Був певний, що це "Ґлос Бориславско-Дрогобицкі", бо він завжди читав ту газету. Як виходить, мусіла це бути якась інша, але він собі не може тепер пригадати, котра саме.

Скінчено читати судові акти, закрито доказове поступовання — процес увійшов у кінцеву свою фазу.

 

------------------------------------------------------------------------

[177] Всі ті речі, якщо не пропали в суматосі перших воєнних днів, мусіли опинитися в большевицьких архівах. Цікаво, що коли впала Польща й утік останній полщист з Самбора, місцеві українці досліджували всякі акти й архіви поліції та адміністраційної влади, шукаючи там за потрібними їм для льокальних справ інформацій, головно за назвищами поліційних інформаторів. Якось забуто про цей процесовий матеріял, що міг би стати безцінним джерелом для історика українського підпілля.

[178] Згадує про те "Український Революціонер", орган совєтофільської Західньо-Української Національно-Революційної Організації" (ЗУНРО) у "Хроніці" числа 4 (9) з 5 квітня 1927 року:

"Оддзял II" (дефензива) робить політику.

"Слідство в афері посла Воєвудзкого викрило багато просто неймовірних справ. Між іншим стало звісним, що II Відділ польського Генерального Штабу давав гроші на політичну акцію партії "Визволєнє", а та передавала часть грошей білоруським угодовцям. У той спосіб дефензива в Польщі впливає на політичне життя, що для Польщі є не абияким скандалом. Воєвудзкі, як це виходить з доходження, був аґентом у "народовосьцьовім рефераті" дефензиви для освітлювання білоруських справ. Для інформації українського суспільства подаємо, що в тому ж рефераті ляцької дефензиви "освітлює" українські справи Тадеуш Голуфко. Голуфко рівнож розпоряджає фондами, призначеними на ведення "української політики". Та про те ми при нагоді поговоримо точніше".

Хоч і заповів "Український Революціонер", що вернеться ще до тієї справи, та вже до останнього свого числа нічого більше про те не писав.

[179] Газета центро-консервативного напрямку в тодішньому вахлярі політичних партій німецького парляменту, з добрими зв'язками до організації колишніх німецьких військовиків "Стальовий Шолом" (Stahlhelm) прихильно ставилася до політичних змагань українців.

[180] "Діло", число 262 з дати 6 жовтня 1933 року.

[181] В німецькому ориґіналі ці статті друкувалися під такими наголовками: "Revolutionär oder Spitzel? Der Mord an Pisludskis Freund Holowko", і "Holowkos Morders gefasst?"

[182] Обидві статті з "Фоссіше Цайтунґ" передрукувала американська "Народна Воля", часопис лівого напрямку за редакцією Ярослава Чижа, колись члена, а потім заклятого ворога УВО, в числі з 3 червня 1933 року, разом зо своїми завваженнями, давши тому наголовок: "Хто вбив Голуфка". Звідти передрукував це часопис "Український Голос" з Вінніпеґу, що вправді не в'язав себе з жодною з існуючих чи діючих у Галичині леґальних українських політичних партій, але ніколи не поминав нагоди, щоб устромити колючу шпильку в УВО. Зміст і тон обидвох статтей у тих часописах є неначе відгомоном того, що писав "Громадський Голос" у Львові: польська тайна поліція використовує для злих своїх цілей терористичний рух у Галичині; статті "Фоссіше Цайтунґ" є потвердженням підозрінь, які редакція "Українського Голосу" та Екзекутива Союзу Українців Самостійників — організації, що видавала "Український Голос" — мали ще від часу ославленої пацифікації в Галичині 1930 року.

Обидвом тим часописам дала гостру відповідь "Сурма" в числі 8/70 за серпень 1933 року статтею п. н. "Шляхом клевет і провокацій", в якій пише, м. і.:

"...Спецам од справ УВО в "Народній Волі", "Українськім Голосі" та "Громадськім Голосі" подаємо наступне:

1. Людей, розконспірованих у процесах, по їх виході з тюрми з-правила не вживається до праці в організації на терені, і то не тільки тому, що вони виснажені довголітньою тюрмою та, відбігши від справ, не орієнтуються в нових людях (конспірація!), але передусім тому, що вони тягнуть за собою поліцію. Бо вони не лише є під постійним доглядом поліції, але навіть тоді, коли вони абсолютно не мають ніякого зв'язку й функцій в організації, то ще довший час по кожнім виступі організації вони перші падають жертвами масових арештів.

2. Роман Барановський, знаний з процесу 12-тьох, по відсидженні кількалітньої тюрми, з черги по виїзді за кордон у 1930 році та повороті до краю в 1931 році, а з черги по женячці, не міг мати й не мав ніякої функції в УВО і тим самим не міг бути і не був "керівником терористичної діяльности української тайної організації на всю Галичину", хочби з тої причини, що звертав на себе постійну увагу поліції. Та мимо того і зате якраз тому, що був знаний поліції, упав жертвою поліційних практик по знаних подіях з Голуфком, Чеховскім та інших, його заарештовано і до сьогодні тримають його в тюрмі, де йому ляхи не тільки безпідставно, але й безуспішно намагалися й намагаються накинути цілий ряд злочинів, зокрема по черзі майже всі атентати й експропріяції ще від часу виходу з тюрми. Сьогодні намагаються зв'язати його з убивством Голуфка.

3. Коли хто не був "комендантом УВО в Галичині", ані взагалі не був чинним в УВО, то, розуміється, не міг бути "провокатором в УВО", виконуючи замахи з доручення поліції, і то навіть тоді, коли б навіть був "поліційним аґентом"...

4. З факту, що "така метка польська політична поліція не могла знайти учасників замаху" на Голуфка, ніяк не виходить, що в рядах УВО є провокатор. Бо при такій "філософії" виходило б, що коли організація хоче успіху акту і коли хоче, щоб ніхто не сидів у тюрмі, то повинна притягнути до справи... провокаторів! Ми ж думаємо навпаки: не тоді, коли поліція нікого не зловить, маємо до діла з провокацією, але скоріше тоді, коли поліція виловить усіх учасників акції.

5. "Народна Воля", подібно як у випадку полковника Романа Сушка, вживала на його означення кінцевих буков повного його назвища, так і в випадку Романа Барановського вживає тільки ініціялів "Р. Б"., хоч німецький часопис подав повне ім'я і назвище Барановського. З того висновок: а) що відважні "оборонці України" боялися помістити повне назвище Р. Барановського, щоб їх не потягнули до судової відповідальности; б) що самі не були певні правдивости своїх заподань і в) що їм не йшлося про розкриття провокаторів, яких назвища не подавали, а тільки про компрометацію УВО.

6. "Народна Воля"... видвигає обвинувачення проти Романа Барановського тоді, коли він, перебуваючи в тюрмі, не може боронитися, а також не чекаючи судового процесу, на якому щойно виявиться, чи є і чи не є Роман Барановський поліційним аґентом і, що важніше, чи крім того є він чи не є провокатором в УВО".

Цією статтею, хоч посередньо, але ще сильніше й виразніше, ніж це зробила "Розбудова Нації", бере "Сурма" в оборону Романа Барановського. Не дивуємося тому, коли пригадаємо собі, що редактором обидвох органів у тому часі була одна й та сама особа — інж. Володимир Мартинець. Загонистий по вдачі він і тут дався понести темпераментному своєму полемічному запалові і, відбиваючися від нападок соціялістично-радикального табору, загнався за далеко. Аж дивно, чому ані посол Михайло Матчак, ані прокурор Мітрашевскі не згадували про ту статтю в "Сурмі". Правдоподібно Матчак її не читав, а прокурор, як уже написав і передав судові свій акт звинувачення, не шукав за дальшими доказовими матеріялами.

[183] "Діло", число 277, субота, 21 жовтня 1933 року, — "Відгук самбірського процесу" (З листів до редакції).

[184] До речі, цей "Декалог", хоч дуже поширений між націоналістичними низами, ніколи не друкувався в офіційних виданнях ОУН, як вислів її ідеологічних та політичних позицій і кличів, і ніколи Провід Українських Націоналістів не зараховував його до свого ідеологічного дорібку. Переходив він пізніше кілька редакцій, вичищено його з буйних і чванькуватих та політично-нерозумних висловів дітвацтва і кінець-кінцем, в останній його формі, не було вже нічого нікому його соромитися, але в усіх виступах проти українського націоналізму його противники цитували "декалог" у такому тексті, як він вийшов з-під пера 18-літнього студента першого року університетських студій у Львові.