XXIII. РОЗДІЛ

ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ: СКОРПІОН ЖАЛИТЬ

Останній свідок: Ян Петрі, наслідник Білєвіча у Львові. — Повторює свої свідчення на негайному і звичайному суді за напад у Городку. — Коссак не вірив у зраду Барановського. — Вартости інформацій підсудного Барановського не знає, прийшов до Львова вже пізніше. — Отруйне жало Романа Барановського: погрожує д-рові Шухевичеві через свого оборонця. — Обурення д-ра Кройценавера на свого клієнта, — грозив покинути оборону. — Заява д-ра Шухевича в суді. — Пояснення Барановського: не певний, чи саме д-р Шухевич відраджував убивникам куратора Собіньского признатися, але напевно приносив йому д-р Шухевич компас і ліхтарик у підготові до втечі з тюрми 1926 року. — Внесення д-ра Шухевича на ствердження брехливости всяких тверджень Барановського на процесі суд відкинув. — Польська преса розтрубіла наклепи Барановського на українських оборонців. — Деклярація д-ра Старосольського в "Ділі".

Останнім свідком у процесі виступив Ян Петрі, комісар поліції, наслідник надкомісара Казімєржа Білєвіча на пості начальника слідчого відділу політичної поліції у Львові.

"22 березня 1932 року отримав я телефонічну вістку про скритовбивство мого підвладного, комісара Юліюша Чеховского, керманича української секції в слідчому уряді. Як недавно прибулий до Львова, я не орієнтувався ще добре в терені і Варшава для тієї однієї справи відрядила назад до Львова надкомісара Білєвіча, хоч початкове слідство спочивало в руках начальника Кухарского, що особисто зацікавився справою і приїхав з Варшави. Я ж провадив поточні справи слідчого уряду.

Так було аж до 30 листопада 1932 року, коли заалярмувала нас поліція з Городка про напад на пошту. Слідство в тій справі дуже нам облегчило зловлення в часі втечі двох учасників нападу, Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Це дало підставу зробити обшук у тітки Василя Біласа, Катерини Крамар у Трускавці, де ми знайшли малий арсенал револьверів. Тому, що обидва зловлені походили з Трускавця, ми перевели там ширші арештування. Разом арештовано тоді 16 осіб, між ними підсудного Олексу Бунія. В нього знайдено фотознімок п'ятьох хлопців, як показалося пізніше, всі вони були членами організаційної "п'ятки".

З-поміж арештованих перший почав сипати Микола Мотика. Своє признання й обтяжування інших пояснював охотою вийти на волю, щоб кінчати науку. Тоді подав він усякі дрібниці з роботи ОУН у Трускавці і, найважніше, прозрадив оповідання Василя Біласа про вбивство посла Голуфка. Він теж пояснив, що особи на фотознімці Бунія — це "п'ятка" ОУН.

Зізнання підсудного Мотики вирішили дальший хід слідства і Городка і Трускавця. Перед тим ми стояли, мов перед непрохідною стіною, ждучи, щоб якийсь випадок дозволив нам зробити крок наперед. Мене самого здивувало тоді, як міг Мотика так безжалісно й безсердечно сипати свого свояка Біласа, коли рисувалася вже тінь шибениці. Потім виявилося, що крім страху за власну шкуру грала тут ролю також амбіція, зависть Мотики супроти Василя Біласа на тлі суперництва в ОУН.

Білас потвердив зізнання Мотики і на підставі тих же обтяжень признався і Буній. Ті несподівані зізнання спонукали вищу владу делеґувати для слідства апеляційного суддю для справ надзвичайної важливости, Юзефа Скуржиньского.

В зв'язку з дальшим слідством виявлено всякі дрібні саботажі у Дрогобиччині і також декілька більших терористичних актів, як напад на банк у Тустановичах, на дім жида Кепля, різного рода торгівлю та обмін за зброю, — та це не має більшого значення для цього процесу".

Голова трибуналу: А як сприйняв Зенон Коссак те, що його всипали Микола Мотика і Роман Барановський?

Ян Петрі: Зрадою Мотики Коссак був гнівно схвильований. Але коли спиталися його, що він думає про підсудного Романа Барановського, Коссак назвав його "чесним українцем, ідейним українським патріотом". Не вірив і навіть слухати не хотів про те, що Роман Барановський був поліційним донощиком. Коли сказали йому, що це може потвердити вища урядова влада, не тільки поліція, наприклад, начальник відділу безпеки у воєводстві, Коссак просив, щоб прийшов до нього п. Соханьскі. А як начальник Соханьскі повторив те саме Коссакові в його камері, він ще й тоді не міг повірити, щоб Роман Барановський був конфідентом.

Голова трибуналу: Роман Барановський приїздив часто до своєї родини у Станиславівщині. Чи знала про нього станиславівска поліція?

Ян Петрі: Слідча поліція в Станиславові добре знала його, як бойовика ОУН, але нічого їй не було відомо про зв'язки Барановського з поліцією у Львові.

Голова трибуналу: Не було це дивно, що Роман Барановський міг показуватися явно з комісарем Чеховскім у прилюдних місцях?

Ян Петрі: Члени ОУН дуже часто забувають про теоретичні правила конспірації та про всякі інструкції, що їх видає організація, і роблять нераз дурниці, а з того користає поліція.

Голова трибуналу: Могли члени ОУН вбити посла Голуфка без наказу або й відома своєї організаційної влади?

Ян Петрі: Ого! Чому би ні? Знаємо чимало таких актів саботажу, що сталися без відома верхівки ОУН, і потім вона мусіла погодитися з доконаними фактами, затвердити їх і взяти їх на свій рахунок. В такий сам спосіб місцеві члени ОУН могли звернути увагу на приїзд до Трускавця посла Голуфка, популярну польську політичну фіґуру, розплянувати атентат і вбити його.

Суддя Кучера: Хто, на вашу думку, найбільше завинив у вбивстві посла Голуфка?

Ян Петрі: З котрого боку не підходити б — таким чи іншим способом мусів мати вплив на ту справу Зенон Коссак. Він мав величезний моральний та організаційний авторитет у Дрогобиччині, був знаменитим конспіратором і, не зважаючи на те, що може деякі факти свідчили б проти того, не можна собі уявити, щоб він не знав про ту справу.

Суддя Купровскі: Чи послуги Романа Барановського для поліції дійсно були важливі?

Ян Петрі: Не міг би я нічого про ту справу сказати з власного досвіду, бо я не мав діла з Барановським, прийшов до Львова пізніше. Мої слова були б хіба коментарями до тверджень інших осіб.

Д-р Шухевич: Тут було сказано, що Зенона Коссака обрали організаційним референтом у крайовому проводі. Як же ж міг він мішатися до бойової референтури, що не належала до нього, тільки до когось іншого?

Ян Петрі: Так дійсно було, Коссак став організатором ОУН. Але він сам давав пізнати, що це його особиста трагедія, тому що не міг і не може протиставитися деяким явищам. У моїй присутності раз у приступі розпачу крикнув: "У мене рветься логіка". Я з того мусів зробити висновок, що Коссак сам був свідомий свого авторитету не тільки в його власній організаційній ділянці, але в цілій крайовій ОУН, а разом з тим розумів свою безсильність у конкретних випадках. У своїй пригнобленості Коссак признавав навіть вартість "Католицькій Акції" серед української молоді, чого, власне, як бойовик ОУН, може й не повинен був робити.

Відправлено останнього свідка, проголошено перерву. Після обіду мали відчитувати судові акти, листи до суду, опінії знавців у менш важливих подробицях і т. і. Нудна це по своїй натурі частина карного судочинства, дехто з публіки вже й додому хотів іти, не сподіваючися нічого цікавішого аж до часу, доки не почнуться прикінцеві промови прокурора й оборонців.

Несподівано для всіх, як тільки зійшовся комплект суду, зголосився до слова оборонець д-р Степан Шухевич і виголосив таку заяву:

"До судових актів цього процесу є долучені дуже широкі зізнання підсудного Романа Барановського в часі поліційного слідства. Ці свідчення залишилися тайними і їх під час процесу не відчитувано. Однак якимсь способом деякі подробиці з тих актів таки вийшли поза мури цього будинку, а одна з них навіть потрапила на сторінки варшавської преси. Вона говорить, що в мене свого часу у Львові зголосилися два людці і заявили, що вони виконали злочин, за який перед судом відповідають два інші обвинувачені члени УВО, і що я мав тим особам дораджувати, щоб вони самі себе не виявляли".

Безмірно обурений і подратований оборонець продовжував:

"В мене нема іншого способу виступити проти цього закиду супроти моєї людської та професійної гідности, як ось тут з судової трибуни скласти урочисте слово чести, що це неправда і підла клевета. На доказ того, що я не міг так поступити, я зголошую внесення і прошу Високий Суд їх прийняти.

Мало того. Вже під час самого процесу підсудний Роман Барановський намагався шантажувати мене, хоч я тут не виступаю в ролі прокурора, тільки як оборонець одного з підсудних. Через свого оборонця д-ра Кройценавера підсудний Роман Барановський звернувся з проханням "переказати д-рові Шухевичеві, що коли д-р Шухевич буде тягнути мене за язик, то я виясню, як то він і д-р Старосольський прийшли до моєї камери у в'язниці і передали мені револьвери до атентату".

Голова трибуналу: Підсудний Барановський! Прошу заявитися, чи ви це говорили?

Роман Барановський: Безпосередньо з уст Богдана Підгайного й Романа Шухевича знаю, що це вони вбили шкільного куратора Яна Собіньского у Львові 1926 року і що вони хотіли признатися, щоб рятувати арештованих за них Василя Атаманчука й Івана Вербицького, але їм це "відрадили". Чи це відраджував д-р Шухевич — не знаю.

Правдою є, що через д-ра Кройценавера переказував я до д-ра Шухевича, щоб дав мені спокій на цьому процесі.

Коли я сидів у камері слідчої тюрми у Львові при вулиці Степана Баторія, були там три револьвери. Плянувалася наша втеча на випадок високого засуду. Д-р Шухевич мені револьвера не приніс, але дав мені тоді компас та електричну ліхтарку.

Гнівно схвильований д-р Шухевич цьому заперечив.

Д-р Кройценавер: Я мушу признати слушність оборонцеві д-рові Шухевичеві. Я сам був глибоко обурений словами мого клієнта Романа Барановського і сказав йому, що коли він буде оклевечувати адвокатів — я зречуся його оборони. І негайно я про те переповів оборонцям д-рові Шухевичеві та д-рові Роґуцькому.

Д-р Шухевич: Я прошу покликати на свідків:

1. Адвоката д-ра Володимира Старосольського на обставину, що він, як активний і провідний член Української Соціял-Демократичної Партії, не міг бути членом Сенату ОУН, як це зізнав Роман Барановський.

2. Редактора Дмитра Палієва на обставину, що він сам, індивідуально і без інж. Ярослава Індишевського їздив до СССР і то виключно тільки як журналіст. Також на обставину, що Роман Барановський пустив поголоску, начебто полк. Роман Сушко був конфідентом поліції, через що полк. Роман Сушко мав великі неприємності.

3. Д-ра Григора Лужницького, письменника й журналіста, що він ніколи не був конфідентом поліції.

4. Зенона Коссака, що це не він, тільки Роман Барановський був інспіратором усяких саботажів у Дрогобиччині.

5. Апеляційного суддю Юзефа Скуржиньского з Варшави, котрий найдовше розмовляв з Зеноном Коссаком і з Романом Барановським і вкінці прийшов до переконання, що Коссак говорить правду, а Барановський бреше.

Всі ці свідки якнайбільш достовірно докажуть брехливість Романа Барановського і що тому не можна вірити ніяким закидам, що їх він підносить супроти якихнебудь осіб присутних тут у судовій залі чи поза нею.

Внесенням спротивився прокурор, бо вони не мають суттєвого значення для справи.

Д-р Кройценавер противиться тільки покликанню на свідка д-ра Григора Лужницького. Підсудний Барановський ніколи не називав д-ра Лужницького поліційним конфідентом, переказував тільки, що так про нього висловлювався комісар Чеховскі.

По нараді всі ті внесення трибунал відкинув.

Перед самим кінцем доказового поступування, коли вже більше нічого не могло йому ані помогти, ані пошкодити, Роман Барановський висунув отруйне жало скорпіона, щоб уколоти ним двох оборонців у політичних процесах і поважних та шанованих в українській суспільності громадян. Навіщо це було йому потрібне? Що спонукало його до того кроку, яким хіба лише ще більше оплюгавив себе самого не тільки в українських очах? Розпач, злоба, чи охота ще в останній хвилині показати, що він спалив усі мости між собою та українським народом?

В зв'язку з тим інцидентом, проф. д-р Володимир Старосольський, що не мав можливости забрати голос з судової трибуни, бо внесенню покликати його на свідка суд відмовив, помістив у "Ділі" таку заяву:

Львів, дня 3 жовтня 1933

Високоповажаний Пане Редакторе!

У самбірськім процесі, як подає преса, впали з уст обвинуваченого Романа Барановського твердження, нібито я під час процесу за вбивство куратора Собіньского мав мнимим справцям убивства, які в мене зголосилися, відрадити ставитися перед судом і признатися до вчинку. Далі, що я в 1926 році під час процесу п. Барановського і товаришів у Львові мав переговорювати з в'язнями в справі плянованої втечі, а навіть чи то п. Барановському чи іншим в'язням мав постачити револьверів, чи то для вжитку під час утечі, чи то для якогось атентату.

Прошу Вас, Пане Редакторе, помістити в інтересі правди слідуючу мою заяву:

"Ніколи ані безпосередньо чи посередньо не відраджував я нікому зголоситися до суду і признатися до вбивства покійного куратора Собіньского.

Відносно другого закиду, то я ніколи не виступав у ніякім процесі п. Барановського, а зокрема в його процесі в 1926 році, а навіть під час того процесу не було мене в краю, бо я вернувся з Праги до Львова щойно в липні 1927 року. Для ясности заявляю, що також ніколи в іншому часі я з жодним в'язнем не вів ніяких розмов на тему плянованої втечі з в'язниці, ані нікому й ніколи не постачав жодних револьверів".

Врешті заявляю, що я звернувся до Союзу Українських Адвокатів з проханням розслідити зроблені мені закиди.

З високим поважанням
д-р Володимир Старосольський.