XI. РОЗДІЛ

ПЕРШИЙ ДЕНЬ: АКТ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Рішення на процес не у Львові, тільки в Самборі. — Наплив публіки й поліції до Самбора. — Велике зацікавлення процесом у всій Польщі. — Труднощі з вступом на судову залю. — Дозвіл першого дня для 120 осіб, з того тільки п'ятьом українцям і в тому одному членові родини підсудних. — Загострена поліційна контроля не всіх допустила. — Перешкоди українській пресі. — Польські кореспонденти спізнилися через одночасний процес у Сяноці проти поліційного комісара. — Три підсудні: Буній, Мотика, Барановський. — Трибунал, прокурор, лава присяжних. — Д-р Шурлєй з Варшави заступає вдову по Голуфкові. — Д-р Роґуцький і д-р Шухевич боронять Бунія. — Мотиці й Барановському приділено оборонців з уряду. — Інцидент д-ра Шухевича з поліційною охороною. — Зміст довгого і штудерного акту обвинувачення. — Всі три підсудні звинувачені за співучасть та допомогу в убивстві Голуфка: Буній і Мотика подали інформації, Барановський доставив знаряддя злочину. — Олесь Буній і Роман Барановський також відповідають за ОУН, Микола Мотика вже за те засуджений. — Як убито Тадеуша Голуфка. — Як знайдено оба пістолі, котрими вбито Голуфка, і довга їх історія. — Обидва перейшли через руки Барановського: один у дорозі до вбивників, другий у дорозі від них. — Бойова діяльність трускавецького гуртка ОУН. — Докладні, з кожної мінути подробиці атентату. — Подвійна роля Барановського: поліційний конфідент і революційний контррозвідник. — Свідомо неточні інформацй Барановського для поліції. — Фальшиві його звідомлення збивали й зо сліду. — Продав револьвер, з котрого вбито Голуфка. — Цитати з підпільної української літератури про контррозвідну службу. — Другий Відділ Генерального Штабу в Варшаві остерігав поліцію перед Барановським. — Можливість посереднього впливу комуністів на вбивство Голуфка. — Приклади комуністичних намагань опанувати українську молодь у нафтовому басейні. — Інтерес комуністів у вбивство Голуфка. — "Комуністичний Інтернаціонал" у районового провідника ОУН. — Витяги з підпільної комуністичної літератури, де схвалено вбивство у Трускавці. — Три дивні речі в акті обвинувачення. — Перша: відсутність дійсних убивників. — їх повішено, не давши можности боронитися в суді. — Друге: судять власного конфідента. — Третє: перший раз офіційне пов'язання комуністичного й націоналістичного підпілля у протипольській акції. — Прокурор у сліпому куті: знайшов руки, але де сховалася голова?

Було звичаєм у Польщі більші українські політичні процеси відбувати перед окружним судом у Львові. Провінційним судам не довір'яли, найперше через трудність скласти лаву присяжних суддів з самих поляків і, можливо, не мавши певности, чи місцеві судді, без більшого досвіду в політичних справах, дали б собі раду зручно вести судовий розгляд згідно з інтересами й бажаннями влади, і чи зуміли б ставити чоло кутим на всі чотири ноги столичним оборонцям, ветеранам політичних процесів, що за десять років зібрали чималий досвід. Правдоподібно немалу ролю грала теж безпека, легше було в малому місті вчинити збройний напад на суд, відбити підсудних, чи навіть напасти на тюрму.

Згідно з постановами карної процедури судовий розгляд належав до того окружного суду, на території якого виконано злочин. Трускавець належав до окружного суду в Самборі і там мав би відбуватися процес. Проте, всі сподівалися, що перенесуть його до Львова, і рішення міністерства справедливости в Варшаві відбути суд таки в Самборі заскочило всіх.

Самбір — от собі звичайне провінційне галицьке місто середньої величини. Хіба в важніші торгові дні, або коли заповіджено якусь маніфестацію з нагоди національних свят помічався в ньому більший приплив людей. Та вже два дні перед початком процесу, визначеного на день 19 вересня 1933 року, місто почало наповнятися приїзжими, що мали якесь відношення до процесу: журналісти, обсерватори, свідки, а то і звичайна жадібна сенсації публіка. Звертала на себе увагу поліція в одностроях, що прибувала з сусідніх міст для зміцнення самбірської поліційної станиці в охороні судового будинку.

Самбірський процес за співучасть в убивстві Тадеуша Голуфка був одним з найбільш інтересних політичних процесів не тільки в Галичині, але й у цілій Польщі. Загадочна афера, окутані таємничістю спонуки, довге слідство в повній мовчанці, два поліційні конфіденти на лаві підсудних — все те загострювало цікавість. І дійсно, зацікавлення процесом було величезне. Свою участь зголосило понад тридцять журналістів польської преси з Варшави, Львова і Кракова. З кореспондентів заграничної преси, що постійно перебували в Варшаві, заповіли свій приїзд чотири. Від української преси приїхало п'ять представників.

Нелегко було знайти приміщення в готелях, а ще тяжче дістатися до судової залі. Судовий звітодавець "Діла", що вважалося найповажнішим українським часописом, тільки завдяки енерґійним заходам місцевого адвоката д-ра Івана Роґуцького, що був одним з оборонців у цьому процесі, отримав пресову картку вступу. А хоч судова заля могла помістити далеко більше осіб, то лише 120 щасливців дістали квитки вступу на перший день процесу, в тому всього-на-всього тільки п'ять українців! Але й не всі ті, яким пощастило дістати дозвіл прислухуватися процесові, могли з нього скористати. Незвичайно загострена поліційна контроля пропустила лише частину глядачів і коли почався суд, у залі — разом з присяжними суддями, трибуналом, оборонцями, підсудними та пресовими кореспондентами — не було більш вісімдесяти осіб. Навіть рідні підсудних не впускали. Перед самим початком першого дня процесу з-поміж родичів та свояків підсудних один тільки дядько Олеся Бунія сидів між публікою.

Та й преса покищо не була надто чисельно заступлена. З українських часописів вислали своїх звітодавців "Діло", "Новий Час", "Громадський Голос" і "Наш Клич" зо Львова. Був теж редактор місцевого тижневика "Підкарпатські Вісті". З польських був який десяток, між ними кореспонденти "Ґазети Поранної", "Кур'єра Львовского", "Вєку Нового" та "Експресу Вєчорного" зо Львова, звітодавець "Ілюстрованого Кур'єра Цодзєнного" з Кракова, представники "Польської Аґенції Телеграфічної" та аґенції "Всхуд" — решта з Варшави. Не над'їхали ще представники закордонних часописів і спізнилися деякі польські, що сиділи в Сяноці на доволі сенсаційному польському процесі.113

Приведено до залі підсудних. Першого Олеся Бунія, наймолодшого, бо ледве двадцятилітнього, середнього росту, в темно-синьому, трохи вже витертому одягові. За ним Миколу Мотику, високого, білявого, "зо сміливим поглядом і затисненими устами", як подавав звітодавець "Діла".114 Накінець з'явилася в залі головна постать цього процесу, Роман Барановський. Середнього росту, літ 29, добре поголений, мав на собі чорний одяг.

Трибуналом проводив окружний суддя д-р Вондравш, як голова, побіч нього окружні судді Кучера і д-р Купровскі, як засідателі, і суддя Хржонщевскі, як запасний член трибуналу.

Лаву оборонців зайняли д-р Степан Шухевич зо Львова і д-р Іван Роґуцький з Самбора, як оборонці підсудного Олеся Бунія; д-р Кміцикевич з Самбора — оборонець з уряду Миколи Мотики; д-р Кройценавер з Самбора — такий же оборонець з уряду Романа Барановського.

На прокурорському фотелі сидів прокурор Мітрашевскі.

Вдову після покійного Тадеуша Голуфка заступав варшавський адвокат д-р Шурлєй.

Як тільки привели підсудних і ще заки ввійшов до залі трибунал, д-р Степан Шухевич підступив до свого клієнта, Олеся Бунія, щоб привітатися та розмовитися з ним. Один з поліційної охорони відштовхнув д-ра Шухевича і не дозволив говорити з Бунієм, не зважаючи на пояснення д-ра Роґуцького, котрого, як місцевого адвоката, знали всі самбірські поліцаї. На скаргу оборони, голова трибуналу наказав бундючному поліцистові не перешкоджати оборонцям порозуміватися з підсудними в часі процесу.

Устійнено жеребком лаву присяжних в такому складі:

Броніслав Вісьнєвскі — селянин

Конрад Закшевскі — директор копальні

Юзеф Бирка — селянин

Кароль Ґурскі — управитель лісів

Юзеф Цісек — селянин

Іґнаци Ляховіч — урядовець

Антоні Ролєчик — селянин

Юзеф Томая — селянин

Станіслав Льоренц — купець

Ян Брудка — вислужений сержант

Александер Рудавскі — начальник громади,

та їхніх заступників:

Ян Пловяк — урядовець,

Станіслав Поклоскі — урядовець.

Самі поляки, ні одного українця, навіть жида.

Відчитано довгий і штудерно складений акт обвинувачення.

Перший підсудний, Олександер Буній, син Василя й Марії, літ 20, греко-католик, уроджений у Надвірній, востаннє замешкалий у Львові, вільного стану, по професії придверник, звинувачений у тому, що як член ОУН у серпні 1931 року допоміг до вбивства посла Тадеуша Голуфка в той спосіб, що через Миколу Мотику звернув увагу членів ОУН на те, що в пансіоні Сестер Служебниць у Трускавці мешкає посол Тадеуш Голуфко, а потім Василя Біласа поінформував про спосіб життя Голуфка, про розклад кімнат у пансіоні, про положення кімнати Голуфка, показав Василеві Біласові догідний момент для вбивства, в наслідок чого Василь Білас і Дмитро Данилишин свідомо вбили Тадеуша Голуфка, а Олександер Буній тими своїми вказівками та інформаціями свідомо в тому вбивстві поміг.

Микола Мотика, син Теодора й Розалії, літ 21, греко-католик, учень восьмої кляси ґімназії, замешкалий у Трускавці, як член ОУН поміг виконати це вбивство, бо з наміром довести до нього повторив Василеві Біласові отримані від Бунія вістки про перебування Тадеуша Голуфка в пансіоні Сестер Служебниць у Трускавці.

Роман Барановський, син Володимира й Мальвіни, літ 29, уроджений у селі Ценева коломийського повіту, греко-католик, жонатий, замешкалий у Львові, студент політехніки, обвинувачений у тому, що як член ОУН, довідавшися від Михайла Гнатова, коменданта ОУН на дрогобицький район, що той хоче виконати вбивство для цілей ОУН, дав йому револьвер, з котрого потім Василь Білас і Дмитро Данилишин, з наказу ж того Михайла Гнатева, вбили Тадеуша Голуфка.

Одночасно Олесь Буній і Роман Барановський обвинувачені в тому, що обидва в останніх роках, — перший з них до кінця листопада 1932 року, а другий до 22 березня 1932 року — належали до Організації Українських Націоналістів і приготовляли проти Польщі збройне повстання організованою та пропаґандивною діяльністю, збіранням зброї, актами саботажу, ввійшли в зв'язок з іншими особами, щоб відорвати від Польщі частину її території, з південньо-східніх її земель створити незалежну українську державу.115

Василь Білас і Дмитро Данилишин, безпосередні вбивники Голуфка, згинули на підставі засуду негайного суду у Львові в грудні 1932 року, — тому слідство проти них припинено.

Михайло Гнатів, районовий комендант ОУН у Тустановичах, з якого наказу діяли Василь Білас і Дмитро Данилишин, втік за границю, і тому слідство проти нього завішено.

Мотивація акту обвинувачення починається пригадкою, як відкрито вбивство і які були перші спостереження.

29 серпня 1931 року, около год. 8.30 ввечері, мешканці пансіону Сестер Служебниць у Трускавці почули шість стрілів, один за одним. Перша вибігла на коридор зо своєї кімнати Феліція Висовіньска і побачила двох чоловіків у плащах з піднесеними комірами й насуненими на очі шапками, як збігали вони сходами з першого поверху наниз. Один з них відвернувся, побачив Висовіньску й націлився на неї револьвером — вона втікла назад до своєї кімнати.

Вибігли на коридор також Карло Бриковскі і Фавлівна,116 вона показала на двері число 5, що "там щось мусіло статися". Бриковскі відчинив двері до тієї кімнати і побачив на постелі закривавленого посла Голуфка. Негайно вибіг на вулицю, зупинив якесь авто й послав його повідомити лікаря й поліцію.

Лікар д-р Кароль Лунєвскі ствердив уже смерть Тадеуша Голуфка.

Секція тіла вбитого виказала шість пострілів. Найдальший з них мабуть уже від дверей. Три — з дуже близької віддалі, майже перед самим обличчям, про те свідчила спалена шкіра. Голуфко ймовірно заслонився руками перед кулями, бо мав рани на пальцях. Всі стріли були смертельні, смерть прийшла наслідком нагального виливу крови. На землі знайдено шість лусок від револьверових набоїв, з тіла вийнято шість куль.

На підставі тих куль і лусок, Інститут Судових Експертів у Варшаві устійнив ще в листопаді 1931 року, що стріли вийшли з двох револьверів: з одного двічі, з другого чотири рази. Також докладно визначив Інститут Судових Експертиз рід і величину пальної зброї. Але аж у березні 1932 року поліція впала на слід одного з тих револьверів: при арешті Романа Барановського у зв'язку з убивством поліційного комісара у Львові, Юліюша Еміліяна Чеховского, виявилося, що Голуфка вбито пістолем, який Барановський продав до одної крамниці зброї в Горохові на Волині і там купив його поліцист Ян Бєлецкі. Відослано цей пістоль до Інституту Судових Експертиз у Варшаві і там, порівнявши вистрілені з нього кулі й луски з тими, що їх знайдено в тілі й кімнаті Голуфка, стверджено, що саме з того револьвера вистрілено два рази до Голуфка. Точне й уважне слідство пройшло довгу дорогу, що її промандрував цей пістоль, заки дійшов до рук Василя Біласа. Марка й число револьвера виявили, що випродукувала його фабрика зброї "Арма" у Львові. В акті обвинувачення точно заподані назвища осіб, що купували той револьвер, дати, коли його куповано і далі перепродувано.

Після вбивства Голуфка, Василь Білас відніс револьвер до Михайла Гнатева, а цей через Федора Муйлу і Степана Огородника звернув його Романові Барановському, як буцімто ту зброю, що її позичив у Барановського в половині 1931 року. Роман Барановський продав револьвер фірмі Копчиньского у Львові, а згодом сказав про те поліції і так дав їй у руки нитку, по якій дійшла вона до клубка.117

Другий револьвер, з котрого вбито Тадеуша Голуфка, знайшла поліція 30 листопада 1932 року під час ревізії в господарських будинках Гната Крамара, дядька Василя Біласа, у Трускавці. Власне, знайдено там револьверів кілька, а серед них один тільки такого калібру чотирьох куль, що їх вийнято з тіла Голуфка. На вимогу слідчого судді Юзефа Скуржинського вислано той револьвер до Інституту Судових Експертиз у Варшаві, переведено з ним балістичні досвіди і стверджено, що це дійсно той другий револьвер, з котрого вийшли чотири смертні кулі.

Знову пішло пильне й морочливе слідство, звідки й через кого дістався той револьвер до Гната Крамара в Трускавці. В світ вирушив він 29 квітня 1924 року з Варшавської Мисливської Спілки, мабуть з цілим транспортом, до складу зброї Сєрженґи в Ярославі. Звідти перейшов він через кільканадцять осіб і всі вони названі в акті обвинувачення — аж поки не дістався до Мирослава Юрія Березинського, тоді ще ґімназійного учня в Перемишлі.118 В лютому 1931 року Березинський, за посередництвом Степана Огородника, позичив його Романові Барановському. Цей передав його Михайлові Гнатеву через Лева Криська і Федора Муйлу, а Гнатів навесну 1931 року дав його Василеві Біласові для цілей ОУН.119

Після вбивства Голуфка, брат Василя Біласа, Володимир, сховав той револьвер, разом з трьома іншими, у свого дядька Крамара, там лежав він схований довше, як рік, аж доки не знайдено його під час ревізії 30 листопада 1932 року.

Акт обвинувачення підкреслював, що знайдення й пізнання обох тих револьверів мали вирішне значення для ходу слідства. Бо хоч Михайло Гнатів, Василь Білас, Дмитро Данилишин, Олесь Бу-ній і Микола Мотика були арештовані зараз у перших печатках слідства, та не було проти них доказів і їх випущено на волю. Щойно вислід дослідів Інституту Судових Експертиз у Варшаві, ствердження, що револьвер перейшов через руки Романа Барановського, та устійнення списку всіх осіб, що через них пройшов дорогу цей револьвер, а далі такі самі досліди й устійнення після знайдення револьвера в Гната Крамара, вкінці зізнання арештованих у зв'язку з нападом на пошту в Городку дня 30 листопада 1932 року дали можливість відкрити правдивих виконавців атентату на Тадеуша Голуфка. Бо арештовані тоді Василь Білас і Дмитро Данилишин призналися перед апеляційним слідчим суддією Юзефом Скуржинським, що це вони вечором 29 серпня 1931 року вдерлися до кімнати Тадеуша Голуфка та кількома стрілами позбавили його життя. Микола Мотика й Олесь Буній доповнили пізніше їхні зізнання.

Далі розказує акт обвинувачення, як дійшло до вбивства Тадеуша Голуфка.

Вліті 1930 року Михайло Гнатів, тоді районовий комендант ОУН,120 замешкалий у Трускавці, оснував там гурток ОУН, куди між іншими належали Микола Мотика, Василь Білас, Дмитро Данилишин та Олесь Буній. В початках цей гурток тільки відбував сходини, прочитував усяку нелеґальну літературу і також кольпортував її. Після довшого такого ідеологічного вишколу та конспіративної заправи, Михайло Гнатів зорганізував експропріяційний напад на пошту в Трускавці 8 серпня 1931 року і тоді два члени того гуртка, Василь Білас і Дмитро Данилишин, перейшли свій бойовий хрест, узявши в тому нападі участь.

В серпні того ж року, Олесь Буній, що працював тоді придверником у віллі Сестер Служебниць у Трускавці, повідомив Миколу Мотику, що живе там посол Тадеуш Голуфко, та спитав, чи не варто б "щось з тим польським послом зробити". Мотика зрозумів це так, що Буній піддав думку вбити Голуфка. Свою розмову з Буніем Мотика повторив Василеві Біласові, та показалося, що Білас уже знає про те, також від Бунія. При чому Буній сказав Біласові, що це Голуфко був "ініціятором пацифікації". Білас переказав це Михайлові Гнатеву, як своєму зверхникові, і Михайло Гнатів, як районовий комендант ОУН, наказав Василеві Біласові до спілки з Дмитром Данилишином убити Тадеуша Голуфка, потвердивши, що Голуфко дійсно був тим, який затіяв пацифікацію і через те побиття та знищення багатьох українців. Якби атентатчиків зловили на гарячому, вони мали заявити, що є членами ОУН і виконали замах з її наказу, як помсту за пацифікацію.

Тепер Білас узявся підготовляти виконання атентату. Буній показав йому Голуфка на вулиці та подав докладні відомості про спосіб життя Голуфка в Трускавці. Після того Білас повідомив Данилишина про наказ убити Голуфка, як одного з виновників пацифікації, дав йому револьвер і пару окулярів. Передумавши інформації Бунія, рішив Білас, що найкраще вбити Голуфка таки в його кімнаті, а день замаху визначив на 29 серпня 1931 року.

Того вечора о год. 7 зійшлися Білас з Данилишином у саді Біласа, одягнулися в ґумові плащі, бо почав падати дощ, насунули шапки на вуха, почепили на носи темні окуляри й пішли полями до вілли "Орел", а звідти на Стебницьку вулицю. Під парканом вілли Сестер Служебниць підождали на Бунія. Коли цей вийшов з вілли, підійшов до нього Білас сам, залишивши Данилишина під деревами. Буній сказав, що в кімнаті Голуфка темно, мабуть нема його вдома, він зараз перевірить. За хвилину вернувся, повідомив, що в Голуфка світиться, значить — він уже там. Білас казав Бунієві негайно йти до кухні, щоб усі його там бачили, а сам з Данилишином піднесли щільніше коміри догори та з готовими до стрілу револьверами ввійшли до вілли. Піднялися на перший поверх і застукали до дверей Голуфка. Почувши з середини голос "прошу", відчинили двері, Голуфко лежав на ліжку з книжкою в руках, головою до вхідних дверей, ногами до балькону. Коли Білас з Данилишином були вже на два кроки від нього й націлилися на нього з револьверів — закрив лице рукою. Стріливши кілька разів, Білас і Данилишин пустилися навтікача. Бігли Стебницькою вулицею, скрутили в вузьку вуличку між посесією Мандюка та віллею "Романа" і вийшли на поле. Звідти розійшлися кожен до своєї хати. За яку годину Василь Білас пішов до кооперативи "Здоров'я", і звідти приглядався, що діється в пансіоні Сестер Служебниць.

Олесь Буній признався до всього. Його мучило сумління ввесь час від хвилини вбивства Голуфка і тому він розкрив свою тайну, як тільки Мотика його зрадив та обтяжив своїми зізнаннями.

Сам же ж Мотика, в міжчасі засуджений за приналежність до ОУН, заперечив якийнебудь свій зв'язок з убивством. Його розмова з Бунієм про Голуфка ані не мала ніякого відношення ані пізнішого впливу на вбивство. Ближчі подробиці знає лише з оповідання Василя Біласа.

Не признався до вини й Роман Барановський. Гнатеву револьвер він дав, але без глибшої надуми і не знавши точно, для чого саме він потрібний. Продававши револьвер не мав поняття, що саме з нього вбито Голуфка, а продав його просто з дурноти, тому й мав причини з тим критися. Акт обвинувачення не йняв віри тому, не тільки з уваги на минуле Романа Барановського, але й на всю його поведінку в часі слідства.

Роман Барановський вступив до УВО ще ґімназистом у 1923 році. В червні 1926 року засуджено його на три роки в'язниці за співучасть у нападі на поштовий амбулянс під Калушем. Вийшовши з тюрми, перебрав підреферат експропріяцій у Бойовій Референтурі Крайової Команди УВО у Львові. Співпрацю з поліцією почав уже, як Крайовий Бойовий Референт 20 червня 1929 року, ввійшовши в контакт з підкомісарем Юліюшом Чеховскім. Зберіг при тому повне довір'я в колах ОУН, їздив до Праги і далі займав в ієрархії ОУН високе становище. На з'їзді націоналістів у Львові в січні 1931 року організаційним референтом ОУН став Зенон Коссак, що його пізніше засуджено на сім літ тюрми за приналежність до ОУН та намову Біласа й Данилишина до нападу на пошту в Городку, і з того часу Роман Барановський став від нього організаційно залежний.121 Коссак стояв у зв'язку з робітничою групою ОУН у Тустановичах, на чолі якої поставлено Михайла Гнатева.122 Познайомив він Барановського з Гнатевим, разом заслухали вони плянів Гнатева про дальшу діяльність його групи і Коссак доручив Барановському поінформувати про те Крайову Екзекутиву ОУН у Львові. Барановський стрічався пізніше з Гнатевом уже сам і після розмови про дві експропріяції, переведені в Трускавці, які акт обвинувачення доволі докладно описує, хоч вони й не були предметом обвинувачення в цьому процесі — Роман Барановський дав Гнатеву револьвер, що його дістав від Мирослава Березинського.123

Після вбивства Голуфка, Роман Барановський, як конфідент поліції, інформував її про всякі з тим зв'язані подробиці, але інформації його не були правдиві, принаймні не завжди, а крім того він немало речей затаїв перед поліцією. Підкреслює акт обвинувачення зокрема, що Роман Барановський показав на Зенона Коссака та цілу низку інших осіб, як на виновників убивства, хоч вони з ним нічого не мали спільного. Про самого ж Гнатева згадав аж тоді, коли той уже втік за границю, та й то говорив про Володимира, а не Михайла, Гнатева, що змилило поліцію, бо Гнатевих у тій околиці більше. Затаїв також перед поліцією преважний факт, що передав Михайлові Гнатеву револьвер перед убивством Голуфка, відобрав його після вбивства і потім продав. Щойно після смерти комісара Чеховского сказав, що продав цей револьвер за відомом і згодою Чеховского, коли той уже не міг посвідчити, чи це правда. Оправдувався Роман Барановський, що про розмову з Чеховскім на тему продажу револьвера говорив з радником Казімєржом Іваховом і надкомісарем Казімєржом Білєвічем, та вони це заперечили.

Таким чином Роман Барановський свідомо затаїв перед поліцією факти, що могли вияснити тайну вбивства Голуфка, що більше, свідомо фальшиво інформував поліцію, щоб звести слідство на манівці. Значення цього не ослаблює те, що Роман Барановський був конфідентом поліції і як такий віддав їй цінні послуги, наприклад, поміг їй відшукати й арештувати Зенона Коссака, за що дістав обіцяну нагороду півтори тисячі злотих. Бо одночасно був він контррозвідником, якого післала в поліцію ОУН і там він, за згодою і на доручення своїх організаційних зверхників грав подвійну ролю конфідента й контррозвідника в одній особі.

Це була основна теза, що лягла в підставу звинувачення Романа Барановського, На її доказ прокурор цитував уривки з підпільної української літератури, де мова про контррозвідну службу.

Про дволичну ролю Романа Барановського повідомив також львівську поліцію Другий Відділ Генерального Штабу з Варшави, впавши на цей слід після замаху на Східні Торги у Львові в вересні 1929 року.

В останній частині акту обвинувачення прокурор намагався доказати другу свою тезу, а саме, що на вбивство Тадеуша Голуфка мали вплив комуністи. Згідно з інструкціями з-гори шукали вони зв'язку з низами ОУН і цей їхній вплив позначився головно в дрогобицькому, бориславському і трускавецькому районах. Працювали вони дуже енерґійно, щоб опанувати низові кадри ОУН, щоб поширити свої впливи на українську активістичну молодь, їхня увага особливо зверталася на робітничі осередки Борислава, Тустанович, Стебника, Унятич, Сільця. В Тустановичах удалося їм заснувати "антиокупаційний гурток" з сімох колишніх членів ОУН, на чолі його стояв Ярослав Кіцан. Окружний Комітет КПЗУ для нафтового басейну придумав навіть і взивав у своїх відозвах гасло: "хай живуть низи УВО — геть з Коновальцем і Ярим".124

У звітах Секретаріяту ЦК КПЗУ подавалися способи, як розгортати під свій вплив українську молодь, звітувалися теж висліди тієї праці, наприклад, у дрогобицькій окрузі основано 11 комсомольських організацій, у Стебнику й Губичах опановано товариство "Сокіл" і т. д. Таких даних акт обвинувачення наводить більше. В самого Гнатева знайдено "Комуністичний Інтернаціонал" і прокурор бачить у тому доказ, що Гнатів цікавився комуністичною літературою.

Пригадуючи політичну діяльність Тадеуша Голуфка, прокурор пише, що саме комуністи могли бути найбільш зацікавлені в тому, щоб звести Голуфка зо світу. Вони ж бо завжди поборювали всякі спроби польсько-українського замирення, а самого Голуфка вважали речником збройної протисовєтської інтервенції. Українські кола рішуче заперечили, щоб наказ до вбивства вийшов від керівництва українським підпіллям. Посли д-р Володимир Загайкевич та Остап Луцький виразно це заперечили, бо українська революційна організація мусіла б рахуватися з некорисним відгуком такого атентату на женевському форумі, де саме на денному порядкові стояли українські петиції в справі пацифікації. Українська Парляментарна Репрезентація та Провід УНДО ще перед вбивством Голуфка дістали запевнення від полк. Коновальця, що УВО припинить терористичні акти в Галичині до часу полагодження в Лізі Націй українських петицій. Це саме заявляв офіційний комунікат Команди УВО. Посол Михайло Матчак зізнав, що для Крайового Коменданта УВО у Львові вбивство Голуфка було справжньою несподіванкою. В усій нелеґальній літературі Української Військової Організації ніколи не записувалося вбивство Тадеуша Голуфка на рахунок українського підпілля, хоч і знаходимо там його виправдування. Зате комуністичні нелеґальні видання в Польщі і большевицькі часописи в СССР прославляли вбивство Голуфка, хвалили за нього низи УВО, а коли "Діло" згадувало про можливість комуністичної руки в цій афері, накидалися на нього, як на "донощика і провокатора".

Багатьома цитатами з большевицької преси на цю тему кінчає прокурор свій акт обвинувачення.

Як кожен акт обвинувачення, так і цей, у багато справах мусів відбігати від правдивого фактичного стану. Раз тому, що ніколи прокурор не знає повної правди. А теж тому, що обвинувачення нагинає і натягає факти і слідчий матеріял на виправдання й показання своїх тез. Чимало прикладів того знайдемо пізніше, коли перед нашими очима буде просуватися доказове поступовання у пресі.

Але три речі відразу б'ють у вічі з цього акту обвинувачення і на те вже тоді частинно звернула увагу українська преса.

Перше й найважніше: нема на лаві підсудних виконавців атентату. Їм ніколи не дано можности оборони на явному судовому засіданні і себе самих і здогадних своїх помічників. Прийнято за незбитий доказ правди те, що один з них наговорив, хотівши перехитрити поліцію в боротьбі за своє життя. Це одночасно майже пересуджувало справу двох підсудних у цьому процесі. А далі, перший раз в історії українських політичних процесів поліція віддала під суд власного свого, та ще й не абиякого, конфідента і провокатора. Не сталося це випадково і була в тому глибоко законспірована причина, до чого ще в свій час вернемося.

Без прецеденсу теж було пов'язання націоналістичного й комуністичного підпілля у протипольській акції, в котрій перше стало несвідомим знаряддям у плянуванні другого. Арґументація прокурора з покликом на інструктажні та звітові матеріяли Комуністичної Партії Західньої України відносно використовування проти польської окупації ворожо до неї поставлених національних українських низів нікому Америки не відкривала. всьому ж бо політичне освідомленому хрищеному мирові відомо було, що серед національних меншин у Польщі — а вони творили одну третину всієї людности — комуністи завжди починали свою роботу під протипольськими національними кличами. Так було на Білорусі, такої тактики трималися вони на Холмщині, Підляшші, Поліссі й Волині, не могло бути інакше й у Галичині, хоч успіхи її тут були мінімальні і просто неварті згадки. Новим було в цьому, що перший раз у судовому процесі офіційно висунено ту тезу. А втім, прокурор і вся польська судова машина зайшли неначе в сліпий кут. Було явне — і проте на ввесь світ рознесли всі сурми і труби польської пропаґанди — що вбивство мало політичний характер. Знайдено його руки, але де сховалася голова? Супроти ясної від самого початку постави всіх керівних — леґальних і підпільних — політичних українських організацій годі було пришпилити це національному українському таборові. Дві тільки лишалися гіпотези: або самі поляки, або большевики. Вибрано другу, бо в неї кожному легше було повірити.

 

------------------------------------------------------------------------

[113] Велася тоді справа в Сяноці за вбивство "вшехпольського" діяча Худзіка й поранення вислуженого майора Владислава Овоца. Обвинуваченими в тому процесі були книговод міської каси ощадности з Березова Роман Яйко, поліційний аґент Стефан Станкевіч і комісар поліції Болеслав Древіньскі. Підложжям були всякі розрахунки між ендецькими й санаційними колами. Замішано в те деякі вищі особи польської провінційної суспільности і через те справа набрала посмаку сенсаційности вже хочби й тому, що на лаві звинувачених знайшлися представники польської поліції.

[114] Перебіг процесу подаємо за "Ділом". Його інформації ще найбільш повні, хоч деякі моменти воно нагинало до офіційної лінії УНДО. Правдоподібно найдокладніші звіти містив націоналістичний тижневик "Наш Клич" зо Львова, єдиний український часопис, що вислав на процес стенографа. На безмірний жаль, не зважаючи на всі зусилля, автор не мав щастя натрапити на "Наш Клич". На загальній канві судових звідомлень "Діла" вставлено тут і там деякі подробиці, що їх в "Ділі" не було, а котрі випадково знайшлися в окремих числах інших газет, головно заокеанських.

Хоч недовго тривав самбірський процес, бо всього два тижні, але зібралася на ньому та довкола нього така маса всякого матеріялу і розглядався він у ході процесу так хаотично й несистематично, а до того деякі моменти процесу викликали реакцію в суспільстві й окремих осіб, в наслідок чого з'явилися заяви та спростування, публіковані нераз багато пізніше — все те дуже мішає добре й точно розбиратися в його пов'язанні та в самому бігові процесу. Будемо триматися ходу процесу хронологічно, так як ішов він день за днем, а до всіх справ, що виринули в часі його проводження будемо забирати голос, у міру доцільности та яснішого їх представлення, або відразу, або аж у черговій частині цієї праці.

[115] Микола Мотика не звинувачувався за приналежність до ОУН, він за неї вже був засуджений у літі 1933 року в процесі Зенона Коссака й товаришів. (Гл. Зиновій Книш: Городок, Срібна Сурма, 1973, Торонто).

[116] Мабуть назвище перекручене. Між свідками в дальшому ході процесу не бачимо такого назвища. Натомість була в пансіоні служниця Марія Фабяк, тож може це мало бути "Фабяківна".

[117] Оправа мандрівки револьверів від Романа Барановського до виконавців атентату і від них назад до нього в судового звітодавця "Діла" виходить неясно. Весною чи літом 1932 року поліція ще не знала, що Білас замішаний у вбивство, він зізнав про те аж у грудні 1932 року. Слідство могло ствердити тільки те, що револьвер, котрим убито Голуфка, знайшовся в посіданні Романа Барановського і він його — за відомом чи без відома поліції, це справа спірна й невияснена — продав. Або звітодавець "Діла" щось тут поплутав, або прокурор, складаючи акт обвинувачення, писав про те з точки погляду моменту, коли вже всі ті подробиці були поліції знані чи то могла вона про них з більшою або й меншою правдоподібністю здогадуватися. Бо коли б уже весною 1932 року було відомо, що цей револьвер був у руках Біласа, то поліція була б негайно його арештувала й долучила до слідства в справі вбивства Голуфка.

[118] Згинув під час нападу на пошту в Городку коло Львова 30 листопада 1932 року.

[119] Знову неясність. З акту обвинувачення виходить, що Роман Барановський передав Гнатеву обидва револьвери, котрими вбито Тадеуша Голуфка, а з них Гнатів звернув йому тільки один. Просимо читачів пильно слідкувати за тим у дальшому ході процесу.

[120] В вересні 1933 року прокурор скрізь говорить про ОУН. Але в грудні 1932 року, під час негайного суду над Василем Віласом і Дмитром Данилишином, була мова тільки про УВО.

[121] Якщо прокурор стояв на становищі, що Барановський далі був Бойовим референтом, то тут сам собі перечить. Всі референти були собі рівні і Барановський не міг підлягати Коссакові. Коли ж дійсно підлягав, то значить що не був членом Крайового Проводу і тим самим не міг займати "високе становище в ОУН".

[122] Знову одне слабе місце в акті обвинувачення. Раз каже, що Гнатів очолював трускавецьку, другий раз, що тустановецьку групу, третій раз, що був "районовим у Трускавці". Так само не потребував Коссак знайомити Романа Барановського з Гнатевом, а якщо дійсно знайомив, то мусів це зробити ще в половині 1928 року. Бо коли під кінець 1928 року автор перебирав від Романа Барановського підреферентуру для справ експропріяцій, дістав від нього, як зв'язкового в бориславському басейні, Михайла Гнатева під псевдом "Залізняк" і з кличкою до нього. Значить, Роман Барановський мусів бути з Гнатевом знайомий давніше, бо докладно описував авторові його вигляд, характер та бойові і провідницькі здібності та пляни всяких експропріяцій, що на той час готовилися в басейні.

[123] Знову неясність щодо револьверів: котрий з них дістав Гнатів від Барановського, і котрий з них пізніше віддав. Увесь час треба це мати на увазі.

[124] Правдоподібно мова тут про акцію ЗУНРО, яка, зрештою, орієнтувалася на комуністів, бо це були її кличі, Що їх вона послідовно розробляла і пропаґувала, м. і. також у своєму нелеґальному органі "Український Революціонер". ЗУНРО, як цілість, припинила свою діяльність десь так під кінець 1929 року, але окремі її низові клітини, не знаючи про те і стративши зв'язок, діяли самостійно ще довгий час. Можливо, що й тут, у Дрогобиччині, була одна така ізольована клітина ЗУНРО.