IX. РОЗДІЛ

ЩО ДІЯЛОСЯ В ЖЕНЕВІ?

Сезон у Женеві: сесія Ради Ліґи Націй і Конґрес Національних Меншин. — Двадцять дев'ять українських петицій у справі пацифікації та одна пізніша про тортури українських політичних в'язнів. — Розсліджує їх Комітет Трьох: Англія, Італія та Норвегія. — Мала надія на прихильне полагодження переговорів, але чудова нагода для пропаґанди. — Сильне враження вістки про вбивство Голуфка в Женеві. — Поляки видають щоденник у Женеві для протипропаґанди. — Обіжник-комунікат полк. Коновальця для зв'язкових ОУН за кордоном. — Ані УВО ані ОУН не мають відношення до атентату в Трускавці. — Підозріння про провокацію або большевиків, або поляків. — Хоч не виключений самочинний виступ нанизу, без відома Крайового Проводу. — В тому дусі інструкції для закордонної пропаґанди ОУН. — Використати це як доказ нездорових відносин у Польщі та її нездарности у внутрішній національній політиці. — Розбити леґенду про приязнь Голуфка до українців покликуючися на його доповідь у Львові. — У внутрішніх українських публікаціях стриматися з остаточною оцінкою. — Передчасний засуд атентату нічого не дає, а буде водою на млин большевиків. — Може схиляти до них народні низові маси. — Комунікат вияснив справу в самій ОУН і підтримав самопевність українських делеґатів у Женеві. — Невдала диверсія російського посла з ББ Пімонова. — Заява посла Зиновія Пеленського.

Буря, що розлютувалася в Польщі після смерти Голуфка розколихала теж дрімливу атмосферу в Женеві, центрі міжнароніх організацій з Ліґою Націй на чолі. Наближався саме час скликання сесії Ради Ліґи Націй з усіми її комісіями, підкомісіями та комітетами і в Женеву почали напливати кореспонденти світової преси та політичні обсерватори. В тій же самій порі відбувався там Конґрес Національних Меншин, де взяла участь теж українська делеґація, куди входили Мілена Рудницька і Зиновій Пеленський, посли від УНДО до варшавського сейму.

Для українців ця сесія Ліґи Націй особливо важна була тому, що мала вона зайняти становище до петицій і зажалень у справі пацифікації з осени 1930 року в Галичині і потім у справі побоїв та тортур українських політичних в'язнів у польській поліції. На той час ждали свого полагодження ось такі петиції:

1. Колишнього Президента Української Національної Ради, д-ра Євгена Петрушевича, з дати Берлін, 8 жовтня 1930,

2. П'ять петицій д-ра Василя Панейка у справі пацифікації. Зголосив він їх, як колишній Секретар Закордонних Справ Уряду ЗУНР,

3. Петиція української колонії в Омекур у Франції з датою 19 жовтня 1930 року, підписали інж. Заворицький і Підгородецький, обидва члени Організації Українських Націоналістів,

4. Петиція Українського Національного Комітету в Празі з дати 24 жовтня 1930 року. Підписали: Н. Григоріїв, Софія Русова, Богацький та інші,

5. Дві англійські петиції в справі пацифікації, виборчих надужить, положення українського шкільництва в Польщі та поселювання польських колоністів на українських землях, їх зголосила Унія Демократичної Контролі. Першу петицію, з дати Лондон, 13 грудня 1930 року, підписали 52 англійські парляментаристи, другу, з дати 22 грудня 1930, підписали 13 інших парляментаристів,

6. Петиція тридцяти українських організацій у місті Скрентоні, стейту Пенсильвенія у З'єднаних Стейтах Північної Америки, в справі подій у Східній Галичині восени 1930 року,

7. Петиція Об'єднання Українських Організацій у З'єднаних Стейтах Північної Америки з 23 жовтня 1930 року. Підписали: О. Ревюк — голова, д-р Лука Мишуга — секретар,

8. Петиція П'ятого Конґресу Об'єднання Українських Організацій у ЗСА в тій самій справі, з дати Філядельфія, 23 жовтня 1930. Підписали учасники Конґресу,

9. Петиція організації Український Народний Союз (25,000 членів), у тій самій справі, з дати Джерзі Ситі, стейт Нью-Джерзі, ЗСА, дня 25 жовтня 1930 року,

10. Петиція Українського Допомового Комітету, що об'єнував 12 товариств, у справі подій у Галичині з осени 1930 року. Дата петиції: 26 жовтня 1930 року,

11. Петиція Об'єднаних Українських Організацій у Сен Луї, стейту Міссурі, ЗСА, з 26 жовтня 1930 року,

12. Петиція Українського Робітничого Союзу в ЗСА в справі подій у Східній Галичині під кінець 1930 року. Дата: кінець жовтня 1930,

13. Петиція Української Секції при Міжнародній Лізі Мира і Свободи в тій же справі, дата: Львів, кінець жовтня 1930 року,

14. Петиція 27 українських товариств у місцевині Вілкіс-Беррі, стейту Пенсильвенія, ЗСА, дата: кінець жовтня 1930 року,

15. Петиція української колонії в Берліні, підписана представниками всіх українських організацій у Берліні, з дати 3 листопада 1930 року. В тій петиції видвигнено такі постуляти до Ліґи Націй:

а) вислати міжнародню комісію для прослідження справи пацифікації,

б) покарати урядових учасників пацифікації,

в) виплатити винагороду за спричинені шкоди,

г) зорганізувати міжнародню лікарську допомогу для жертов пацифікації,

16. Петиція Архієпископа Української Автокефальної Церкви в Америці, Йоана Теодоровича, в справі пацифікації, з дати Філядельфія, 15 листопада 1930 року,

17. Петиція Українського Об'єднання в Бразілії, з дати 16 листопада 1930. Підписав Петро Мазуришин, голова Об'єднання,

18. Петиція українців-католиків з Медисону-ЗСА, підписав Василь Меренків,

19. Петиція 80 українських організацій у Чікаґо, виготовлена на спільних їх зборах з датою 21 грудня 1930 року. Підписав голова зборів д-р Володимир Сіменович,

20. Петиція Української Парляментарної Репрезентації, вислана до Ліґи Націй у грудні 1930 року. Підписали всі посли і сенатори УНДО та Української Соціялістично-Радикальної Партії, крім тих, що сиділи в слідчій в'язниці,

21. Друга петиція Українського Національного Комітету в Празі у справі пацифікації, з дати 10 січня 1931 року. Підписали: Микита Шаповал, президент, Н. Григоріїв і Софія Русова,

22. Петиція Центрального Виконавчого Комітету репрезентації української еміґрації в Чехо-Словаччині, з дати Прага, січень 1931 року. Підписали: П. Макаренко, президент, і Дмитро Равич, секретар. Висунено такі постуляти:

а) уневажнити постанову Ради Амбасадорів з 15 березня 1923 року,

б) здійснити право самовизначення в Галичині,

в) вислати спеціяльну комісію для розсліду справи пацифікації,

г) покарати винних і відшкодувати жертви пацифікації,

23. Петиція українських жінок зо Східньої Галичини в справі подій з осени 1930 року. Підписала Мілена Рудницька, з датою 28 грудня 1930,

24. Петиція Українського Комітету з Філядельфії, дата: 19 січня 1931 року,

25. Петиція в справі поведінки з арештованими українськими послами Володимиром Целевичем, Осипом Когутом, Іваном Ліщинським, Дмитром Палієвом та Олександром Вислоцьким у військовій тюрмі в Бересті над Бугом. Підписала посолка Мілена Рудницька з датою Женева, 20 січня 1931 року,

26. Петиція в справі побоїв та тортур українських політичних в'язнів у часі поліційного слідства, підписав полк. Роман Сушко, колишній політичний в'язень у Бриґідках у Львові.

Мало було надії на успіх тих петицій і жалоб. Замотана процедура Ліґи Націй не давала більшої можливости довести їх до самого кінця. Найперше, Секретаріят розглядав, котрі з тих петицій відповідали вимогам статуту Ліґи Націй і тоді або їх відкликав, або приймав до дальшого полагодження. Після того подавав їх до відома польського уряду і прохав дати відповідь. На неї приходилося ждати довго, бо в польському інтересі лежало відсунути якнайдалі дебати над пацифікацією, в надії, що в міжчасі заіснують нові події в політичному житті і вони прикують до себе увагу світової прилюдної опінії, а справа пацифікації призабудеться, стратить на своїй гостроті, зацікавлення нею змаліє. На деякі петиції, наприклад, президента Петрушевича, польський уряд зовсім відмовився відповісти.

Увесь цей зібраний петиційний матеріял Генеральний Секретар Ліґи Націй передав під розгляд Ради Ліґи Націй 21 січня 1931 року, а вона покликала до життя Комітет Трьох для розслідження фактичних даних і предложення своїх пропозицій. До Комітету Трьох входили: представник Англії Гендерсон, Італії — Пільотті і Норвегії — Мовінкель.

Не було й мови про те, щоб Ліґа Націй засудила Польщу. В тих часах члени Ліґи Націй притримувалися засади "рука руку миє", не так, як Об'єднані Нації після другої світової війни, де наслідком поділу світу на два ідеологічно ворожі й політично конкуренційні бльоки могли бути винесені деякі демонстративні рішення.

Зате була це чудова нагода для пропаґанди. Змасовані українські петиції з усіх кінців світу справили імпозантне враження, зрушили світову опінію і відобрали Польщі багато приятелів та симпатію, якою втішалася вона з часу, коли сама ще боролася за своє державне визволення. Всього десять років минуло, від коли ввійшла вона до "концерту народів", жили ще й далі чинні були в міжнародній політиці ті, перед котрими Польща скаржилася на своє поневолення і на жорстокі методи винищування свого народу. І от тепер ця сама Польща знайшлася в ролі того вола, що забув, як був телятем, і ті самі методи терору, варварського нищення культури інших народів, що як національні меншини ввійшли в склад її держави та стояли під охороною міжнародніх трактатів — стосувала в себе на очах усього цивілізованого світу. Газети европейської преси переповнені були статтями, інформативними нотатками, інтерв'ю з усякими особами і т. п. і хоч вони не завжди витримані були в ворожому тоні, проте ставили Польщу в надзвичайно клопітливе положення.

Для облегчення завдання українській інформативно-пропаґандивній акції. Начальна і Крайова Команди УВО наказали зараз після пацифікації припинити саботажну й терористичну діяльність. Втримати таку заборону на довгий час було б трудно, бо це значило б зовсім занедбати революційну роботу. Тому й обмежено її тільки до актів саботажу й до атентатів на життя урядових осіб та представників польської влади.

Надходила осінь 1931 року, коли мала рішатися доля українських петицій. І неначе грім з ясного неба впала вістка про вбивство в Трускавці визначного польського політика, та ще й такого, що подавався за приятеля українців і за такого вважали його поляки. Це було щось таке неймовірне і несподіване, що відразу ж у першій хвилині насувалося підозріння, чи не самі це поляки вбили Голуфка в той догідний для себе час, щоб за одним пострілом поцілити двох зайців: позбутися невигідного балакуна, що вже всім почав набридати, і сторпедувати українські заходи в Женеві та очистити поляків перед світовою прилюдною опінією. Не в одних тільки українських головах товклася така думка, а ймовірність її підсилював факт, що негайно, в той сам час почали поляки видавати в Женеві щоденник французькою мовою для цілей своєї оборони й паралізування української пропаґанди і зразу ж почали на велику скалю капіталізувати трускавецький атентат.

Конче потрібно було, і то якнайшвидше, тому протидіяти, щоб рішення в справі пацифікації не приймалося в сприятливій і прихильній полякам атмосфері. Одначе бракувало певних і докладних вісток і про сам атентат і про слідство в його справі та про його куліси. Цей брак певних і цілком достовірних фактів служив покищо єдиним арґументом в українських руках.

Не гаючи ні хвилини, полк. Євген Коновалець, одночасно Начальний Комендант УВО і Голова Проводу Українських Націоналістів, розіслав до всіх членів ПУН та осіб, відповідальних за пропаґанду і політичні зв'язки Організації Українських Націоналістів, такий

Комунікат 3 вересня 1931 року.

У зв'язку з подією, що мала місце на західніх землях, а саме вбивством визначного польського діяча з табору Пілсудского, і пропаґандою, яку з приводу того розвинули поляки проти українців узагалі, подаю Панам до відома:

1. На підставі ще скупих відомостей, які дійшли до мене, маю право допускати, що це вбивство є наскрізь провокативним актом. Хто саме був інспіратором цього акту, годі мені сказати щось певне. Одначе на основі певних104 даних і логічних висновків, смію допускати, що інспірантами цього акту були большевики. Зазначую, проте, що не можна "а ліміне"105 відкинути теж і друге припущення, що цей акт інспірували деякі польські кола.

2. Цих припущень не захитала б навіть, на мою думку, та обставина, якби польській владі вдалося доказати, що цей акт виконав член української національної організації. Бо на підставі зовсім певних відомостей, що маються в мене, Крайова Команда УВО видала була дуже рішучий наказ не переводити наразі ніяких виступів і не виконувати ніяких чи то саботажних, чи то терористичних актів, і цей наказ подала до відома свого членства. Тому, коли б навіть вийшло, що це вбивство виконав член УВО, то треба допустити, що член чи члени, які допустилися того акту, або вже були провокаторами, або впали жертвою посторонньої людини, яка з наказу ворожих українцям чинників — зуміла здобути собі відповідний вплив на тих членів і заставити їх виконати цей акт. Одначе ще раз зазначую, що наразі нема ніяких познак, щоб у цю справу було замішане членство УВО.

3. Провокативність акту доказує так реченець його виконання, цебто день перед відкриттям сесії Союзу Народів, на якій мали розглядатися українські петиції, як теж сама особа Голуфка, який безперечно не був відповідальний за минулорічні події на Західніх Землях.

4. Я певний, що Крайова Команда УВО, після точного провірення справи, видасть відповідну декларацію. Але, щоб уже сьогодні протиставитися польській пропаґанді, треба, на мою думку, не вижидаючи навіть цієї деклярації, у відповідний та обережний спосіб з'ясувати перед чужинцями, що цей акт не має нічого спільного з національним табором і що він наскрізь провокативний, а його інспіраторів слід шукати серед большевиків, будьто навіть серед деяких польських кіл, що є ворожі так українцям, як і стоять в опозиції до того польського табору, що тепер у Польщі при владі.

5. Одночасно, на мою думку, треба зазначувати перед чужинцями, що взагалі того роду акти — виплив тої нездорової атмосфери, яка заіснувала в цілій Польщі, а зокрема на українських землях. Гніт та екстермінаційна політика супроти інших національностей, що найшлися під владою Польщі, а передусім супроти українського населення, витворює пригожий ґрунт для всякого рода революційних актів. Звернути увагу далі, що того рода політика може довести до грізних подій і що річчю відповідальних політиків — примусити Польщу до здійснення тих міжнародніх зобов'язань, які вона затягнула супроти українських земель. Бажанням теж було б спростувати польське твердження, мовляв, Голуфко був великим приятелем українців. На доказ неправдивости цього твердження польської пропаґанди, треба наводити витяги з його доповіді, яку він мав недавно у Львові, і де заявився прихильником дотеперішньої політики польського уряду супроти українських земель, щобільше — давав поради, яким саме способом можна б українські землі спольонізувати.

6. Всі ті директиви відносяться до української закордонної пропаґанди. Натомість в українських публікаціях треба наразі заявляти, що ми стримуємося від остаточного осуду106 до часу, поки справа не буде як слід вияснена.

7. До приватного відома й орієнтації Панів подаю ще, що цей акт могли виконати просто незорганізовано й на власну руку молоді, запалені й обурені люди, яким не можна відмовити доброї волі, які не визнавалися в тонкощах міжнародньої політики та були переконані, що виконують корисне діло. З уваги на те, хоч і як некорисний цей акт для українців, з остаточним осудом і його критикою треба здержатися до повного висвітлення справи. Це зокрема відноситься до того, яке становище зайняти нам відносно того акту в наших українських публікаціях. Треба зважити, що обурення серед українського населення західніх земель на польські пацифікаційні методи минулого року таке величезне, що й цеї можливости не можемо "а ліміне" відкидати. Це ще не означає, щоб ми перебирали відповідальність — посередньо, чи безпосередньо — за того рода самочинні акти, і щоб ми в слушний час не перевели дуже гострої критики таких незорганізованих і самочинних виступів.

Мусимо здавати собі справу, що серед широких українських мас, які не розбираються в міжнародній політиці, цей учинок викличе певне позитивне враження, особливо тепер, у річницю пацифікації. Наш передчасний осуд107 цього вчинку міг би тільки скомплікувати положення, а зокрема ми могли б стратити ті симпатії, якими безперечно користуємося серед українських мас, і ці симпатії могли б звернутися в бік большевиків, або анархістичного елементу. Ця ж сама обставина примушує мене звернути увагу Панів, щоб зберегти зимну кров та обережність в оцінці цієї, безсумнівно — зо становища нашої міжнародньої пропаґанди — некорисної для нас події.108

Не тільки сам факт випущення цього комунікату, але і його зміст є проречистим доказом того, що ані ОУН, ані УВО, як її бойове рам'я, не приклали рук до вбивства Тадеуша Голуфка. І свідчить він, як правильно відчував і розумів положення полк. Євген Коновалець ще далеко перед тим, заки вийшли на яву подробиці, що цілком потверджували його тези.

Одначе, проголосити цей комунікат публічно в такій нервовій і напруженій атмосфері у внутрішньо-українській ситуації було трудно. Це негайно використали б галицькі большевики в підривній аґітації серед українських мас на низах, мовляв, УВО йде рука в руку не тільки з угодовцями, але і з поляками, відпекується від кари на одного з інстиґаторів пацифікації, що стільки горя й лиха завдала українському народові. І до деякої міри здезорієнтувало б організаційні маси, сковані конспірацією. А найважніше — наперед конче треба було прослідити, чи справді не вирвався якийсь Пилип з конопель у добрій вірі прислужитися українській революції. Тоді такий передчасний комунікат революційної верхівки був би для неї подвійною компрометаціяю: раз тому, що його зміст був би неправдивий, а по-друге тому, що свідчив би про незнання в Команді того, що діється в низах її організації.

Комунікат роз'яснив справу на верхах і розв'язав рухи відповідальним за пропаґандивну акцію, давши їм твердий ґрунт під ногами. І також зміцнив позицію та випрямив поставу тих українців, що діяли в Женеві в імені зорганізованої української суспільности, давши їм певність, що вони не тільки заступають, але й говорять правду і не мають підстави лякатися, щоб заскочили їх несподівані факти й відобрали віригідність їхнім словам у тих осіб з чужинецького світа, з котрими їм удалося встановити контакт і з'єднати їхню прихильність для української проблеми.

На одному з перших засідань Конґресу Національних Меншин, поляки, що не могли в ньому брати офіційної участи, бувши національною більшістю в своїй державі, а не вислали делеґатів від польської меншости в котрійсь із сусідніх держав, наприклад у Литві або в Чехо-Словаччині, пробували вчинити диверсію при помочі посла Пімонова з Польщі, москаля родом. Про його виступ негайно повідомила польська аґенція "Іскра" з Варшави, що на засіданні Конґресу Національних Меншин промовляв посол Пімонов в імені росіян у Польщі та предложив Конґресові текст резолюції до схвалення. "Іскра" подала теж текст короткої промови Пімонова:

"Я промовляю, щоб заявити, як дуже зворушили нас вістки, що наспіли зо Львова, а які показують нам, як дуже неморальні міжнародні відносини та нещасні методи, що їх у них досі вживають. Вістки ті повідомляють нас про вбивство терористами польського політика, для якого справа мирного порозуміння між національностями була головною метою його життя. Покійний був сеймовим послом і заступником польського інституту для меншинних справ, був пильним обсерватором праць нашого Конґресу і був теж присутний на одному з наших засідань у Женеві. Акт насилля, спрямований проти людини тієї вартости, людини, що була чинником замирення в так близькій для нас ділянці, не може нас не зворушити. Гадаю, що обов'язком наших зборів є найгостріше осудити таку боротьбу, ділком противну духові нашої діяльности в Женеві".

Хоч Пімонов109 ні разу не згадав про українців у своєму виступі, та кожному було ясно, куди він стріляє. Одначе спізнився, бо виступив аж після того, коли зійшов з трибуни промовців під загальні оплески цілої залі посол Зиновій Пеленський, що був членом Президії Конґресу, і склав свою заяву у зв'язку з вісткою про смерть Голуфка. Цю його заяву помістила повністю велика женевська газета "Журналь де Женев", а за нею передрукувала вся інша преса:

"Досі не маємо ніякої точної вістки про характер убивства, чи воно з особистих мотивів, а чи може політичний злочин. Покищо не маємо теж даних, щоб висловити свій погляд на характер цього вбивства. Єдине, що можемо заявити з цілою рішучістю на випадок, якби доказано політичний характер убивства, це те, що наша партія, яка є представником майже всього населення Східньої Галичини, не має нічого спільного з методами насильства в політичній боротьбі. Наша партія, разом з усіми іншими партіями нашої країни, вже виразно і прилюдно заявила, що в своїй політичній праці користується тільки леґальними засобами. Ми прямуємо законними шляхами до запевнених нам міжнародніми договорами прав та засуджуємо прояви терору, без уваги, чи це терор білий, чи червоний".

Внесення Пімонова навіть не пішло під дискусію, його безосновність, без ніяких подробиць ані про мотиви вбивства, ані щодо самих виконавців, була така очевидно, що президент Конґресу не міг нічого іншого сказати, як те, що воно в цьому місці невідповідне.110

Час уже нам попрохати вибачення в читачів, що надужили їхньої терпеливости повним і вичерпним передаванням голосів преси про трускавецьку подію і витворену в той спосіб політичну ситуацію та атмосферу серед української та польської суспільности. Однак без того годі вчутися в духа тієї доби і зрозуміти підложжя убивства Тадеуша Голуфка разом з його політичними наслідками.

Вертаємося тепер до слідства в справі викриття чи зловлення вбивників, що весь час, поки ми розглядали політичну ситуацію, пильно й безперебійно велося.

 

------------------------------------------------------------------------

[104] Т. зн.: деяких. (З. К.).

[105] З латині: відразу, з місця.

[106] Правдоподібно слід це розуміти, як оцінку, останнє слово чи думку, бо "осудити" є майже рівнозначне з "засудити", а в тій хвилині такий вислів був би за гострий і, зрештою, не випливає він з загального спокійного й речового тону цього комунікату.

[107] Натомість на цьому місці "осуд" можна вже розуміти, як "засудження", неґативне ствердження, бо не безсторонна й об'єктивна оцінка, тільки засудження атентату на Голуфка могло б у даний мент захитати симпатіями народніх українських мас до визвольного націоналістично-революційного руху.

[108] Комунікат узято з архівів проф. Євгена Онацького так, як він зацитував його у своєму другому томі "Записок журналіста", що в хвилині, коли писалися ці рядки, ждав на свій друк у редакційній теці тижневика "Новий Шлях" у Канаді. Поданий він без скорочень і пропущень, з дуже невеликими мовними та правописними виправками, щоб наблизитися до сучасної української літературної мови.

[109] "Діло" називає Пімонова "російським виданням Петі Певного" і твердить, що промову подиктували йому керівники польської пропаґанди в Женеві.

[110] "Діло", число 198, субота, 5 вересня 1931 року, — "Конґрес національних меншин" (від нашого кореспондента з Женеви). Допис має дату 31 серпня 1931 року.