V. РОЗДІЛ

ХТО БУВ ГОЛУФКО?

Народився на Сибірі, як син засланого польського повстанця. — Зв'язки з військовою організацією російських ес-ерів. — Студії в Петербурзі. — Праця в нелеґальному польському Союзі Поступово-Незалежницької Польської Молоді. — І в Революційній Фракції ППС. — Партійна Школа ППС у Кракові і Звйонзек Валькі Чинней.60 — Участь в університетських страйках. — Арешт у Москві і заборона університетських студій у Росії. — Приїзд до Варшави по вибусі війни і перші контакти з ПОВ.61 — Німці саджають у табір, звідки виходить 1916 року. — Велика активність у ПОВ і в ППС. — Як делеґат ЦК ППС діє в Україні і в Росії. — Надмірний ентузіязм та оптимізм. — Як співпрацівник "Роботніка" спеціялізується в національному питанні. — Два рази перепав у виборах і пішов на професійного журналіста. — Обраний Секретарем ЦК ППС. — Виізд до Парижа 1925 року й контакти з українськими еміґрантами. — Начальник Інституту Досліду Справ Національностей. — Виступ з ППС після травневого перевороту 1926 року і перехід до "санації" пілсудчиків. — Начальник Східнього Відділу в Міністерстві Заграничних Справ. — Участь у польських делеґаціях у міжнародніх переговорах. — Після ув'язнення послів у Бересті трохи що не зірвав з Пілсудскім. — Мінливість поглядів перешкодою в політичній кар'єрі. — Хоч спеціяліст від українських справ, але незнаний між українцями. — Помічення Миколи Ковалевського про особу й характер Голуфка. — Приязнь до українців тільки в рамах концепції Пілсудского в напрямних для урядової української політики. — Хоч не ініціював пацифікації, але погодився і не протестував. — Його промова до українців у сеймі з приводу пацифікації і виступ проти трактату про охорону національних меншин.

В густому тумані суперечних тверджень якось губилася сама особа Тадеуша Голуфка. А його життя, ще навіть до часу, коли почав він інтересуватися українською справою в Польщі, справді цікаве й повне пригод. І варто і треба читачам ближче з тим познайомитися, дані до нього беремо з польських джерел.62

Тадеуш Людвік Голуфко народився 17 вересня 1889 року в Семипалатінську63 на Сибірі. Батька його, Вацлава, після повстання в 1863 році заслано з Новоґрудка на Сибір. Наймолодші свої роки провів Голуфко в Джаркенті,64 там його батько був начальником митного уряду. До школи ходив Голуфко в Джаркенті, а звідти перейшов до ґімназії у Вєрнім.65 Ще як ґімназійний учень увійшов у зв'язки в роках 1905-1907 з місцевою військовою організацією партії соціялістів-революціонерів. 1909 року переїхав до Петербурґа і записався там на природничий факультет університету. Вперше тоді зійшовся з нелеґальними польськими організаціями Звйонзкем Млодзєжи Постемпово-Нєподлєґлосьцьовей (ZMPN) і Революційною Фракцією Польської Партії Соціялістичної. В липні й серпні 1910 року вислано його до партійної школи ППС у Кракові, де він нав'язав контакт зо Звйонзкем Валькі Чинней (ZWC).

Після повороту до Петербурґа, Союз Поступово-Незалежницької Молоді призначив його делеґатом до Коаліційного Комітету, що керував страйковим рухом у петербурзьких високих школах. Цей рух поширився й на інші університетські осередки, Голуфко їздив з його рамени до Москви, там його в 1911 році арештовано, але вийшов на волю з процесу 1912 року, тільки заборонено йому студіювати в російських університетах.

Кінчати студії поїхав до Кракова, там записався на правничий відділ. Одночасно пішов на інструкторський курс Союзу Чинної Боротьби і також обрано його до складу Головної Управи Союзу Товариств Поступово-Незалежницької Молоді.

Після вибуху війни в серпні 1914 року Голуфко приїхав до Варшави, співпрацював з часописами "Правда" і "Овид",66 також брав участь у формуванні Польскої Орґанізації Войскової. Коли німці зайняли Варшаву, Голуфко вступив до "Варшавського Батальйону". Його арештували й посадили в табір найперше в Зальцведель, а потім у Стендаль. Звільнений у половині 1916 року, знову пірнув у діяльність ПОВ і ППС Фракції Революційної, був начальником політичного реферату ПОВ і заходився організувати Партію Національної Незалежности,67 звідки знову вернувся до ППС.

В роках 1917-1918 співредаґував орган ПОВ п. н. "Ржонд і Войско".68 В лютому 1918 року взяв участь у конференції самостійницької лівиці в Кракові, після чого "Конвент Організації А"69 і Центральний Робітничий Комітет ППС перекинули його через фронт в Україну і до Росії, де мав він виступати, як уповноважений емісар Конвенту з правом заключувати умови. В квітні 1918 року приїхав до Москви, вже як представник ЦРК ППС, а не Конвенту. Завданням Голуфка було прослідити ситуацію в Росії, зорієнтуватися про наміри большевицького уряду відносно Польщі і вияснити тамошній ППС становище ЦРК ППС супроти Осередніх Держав, її опозицію до Ради Реґенційної в Польщі та передати інструкції про вилучування з російської армії поляків і творення з них самостійних польських військових відділів. А що був він теж ревним "пілсудчиком" і членом ПОВ, доручено йому в'язатися з відділами тієї організації, інформувати їх та інструювати. Як виконав він ту місію? Про те писав він у своїх спогадах.70 Але повоєнний польський історик закинув йому надмірний ентузіязм та оптимізм:

"Тадеуш Голуфко, гарячий незалежник соціялістичного забарвлення, сполучив широкий горизонт думки з вийнятковим даром арґументації та переконливости. Одначе помилявся в своїх розрахунках на російську революцію та її відношення до справи польської армії".71

Вернувшися до Варшави, Голуфко запопадливо працював у ППС, був членом її Пресового Відділу, належав до Бойового Поготів'я ППС у Варшаві, а з початком листопада 1918 року ЦРК ППС вислав його до Люблина, де галицький соціяліст Іґнаци Дашиньскі сформував т. зв. Тимчасовий Людовий Уряд, куди Голуфка приділено, як віце-міністра пропаґанди.72

З того часу постійно дописував до "Роботніка", спеціялізувався в проблематиці національностей у Польщі, виступаючи трубадуром концепції Пілсудского з особливим зацікавленням польсько-українською федерацією і свої погляди на неї виложив у книжці "Питання національностей у Польщі".73

Два рази кандидував Голуфко на посла у виборах до сейму з рамени ППС, 1919 і 1922, обидва рази безуспішно.

В 1919 році якийсь час працював начальником пресового відділу в міністерстві праці й суспільної опіки. Відновив теж свої правничі студії, перервала їх війна з большевиками 1920 року, вже їх ніколи не докінчив, цілком перейшов на журналіста й публіциста, співпрацюючи з часописом "Пржимєрже", органом Союзу Відроджених Народів, у видавничій спілці "Іґніс", а від 1921 року, як начальний редактор соціялістичного органу "Трибуна". Тоді, на період від 1921 до 1924 року, ППС обрала його своїм секретарем і заступником члена Центрального Виконавчого Комітету, а потім і повноправним членом.

В 1925 році покинув тимчасово всі функції в ППС і виїхав до Парижа. Там скупчувалася політична еміґрація з усіх країн Европи і Голуфко ввійшов з нею в ближчі контакти, особливо з українцями і грузинами. Вернувшися до Варшави, став начальником Інституту Досліду Справ Національностей і, як експерта, покликано його в 1926 році до Комісії Знавців для справ національних меншин і східніх воєводств.

В тих останніх роках написав дві книжки: "Президент Ґабрієль Нарутовіч, його життя й діяльність" і "За зміну конституції, завваги з приводу Урядового проєкту зміцнення виконної влади", обороняючи в ній концепцію Пілсудского, якого прихильником був завжди.

Після травневого перевороту і знову ж під впливом Пілсудского виступив 1927 року з ППС і став одним з найактивіших санаційних діячів і створеної нової партії під назвою Безпартійний Бльок Співпраці з Урядом.

В березні 1927 року покликано його на пост начальника схінього відділу в міністерстві заграничних справ і там, за твердженнями большевицьких джерел, намагався він здійснювати антисовєтську федераційну концепцію Пілсудского, послідовно виступаючи ворогом СССР.

В 1928 році був головою делеґації в переговорах з Литвою, що закінчилися нічим, а в 1929 році репрезентував Польщу в переговорах з Румунією, Естонією, Лотвою та СССР у зв'язку з т. зв. пактом Келлоґа про неаґресію.

Твердо стояв при Пілсудському в його намаганнях розширення влади президента держави коштом сейму і написав про те в 1930 році працю п. н. "Чому треба змінити конституцію?" В тім же році обрано його послом до сейму з виленської виборчої округи, тому покинув працю в міністерстві заграничних справ. Зайняв становище віце-президента сеймового клюбу ББ і брав чинну участь у всяких переговорах з національними меншинами.

В останньому періоді своєї діяльности стояв на порозі зірвання своїх взаємин з табором Пілсудского, обурений арештом парляментаристів, поведінкою з ними в тюрмі в Бересті над Бугом та пізнішим їхнім судовим процесом. Тільки під сильним тиском особистих своїх приятелів рішився кінець-кінцем залишитися в санаційному таборі.74

Таке було життя Тадеуша Голуфка — буйне, як і його доба, повне пригод, сподівань та розчарувань, а водночас проходило під знаком мінливости й нестійкости, перескакуючи з одної праці до другої, в сумнівах і ваганнях, наслідком чого нераз кілька разів міняв свої погляди на одну й ту саму справу і рідко міг довести якесь діло до кінця, хоч був незаступним у проєктах, ініціятиві та пропаґанді всякої справи, за котру брався, вмівши надхнути її вогнем глибокого внутрішнього переконання. Може й тому ніколи не ставили його на пост, у якому приходилося видавати рішення. Серед деяких поляків поширена була думка, що Голуфко був тільки добрим крикуном, але часом і власні приятелі мали вже забагато того крикунства і коли минуло перше обурення і жаль з приводу його смерти, урядовий табір зідхнув з полегшою, що позбувся Голуфка, людини безумовно здібної і працьовитої, палкого польського патріота, але непевної, бо ніколи невідомо, чи вже завтра не крутне він хвостом, або не встругне якусь штучку.

Не зважаючи на те, що Тадеуш Голуфко вважався в польських урядових колах спеціялістом від справ національних меншин і з того приводу мусів бути в такому чи іншому контакті з деякими провідними українськими політиками, не помилимося, сказавши, що ніхто з українців його ближче не знав. Згаданий уже Микола Ковалевський, проживаючи від 1927 року постійно в Варшаві, як професійний журналіст, лишив нам цікаві помічення про особу й характер Тадеуша Голуфка:

"Деякі з пілсудчиків уважали, що якраз Галичина може стати мостом порозуміння.75 Так ідеалістично висловлювався один з найбійльш темпераметних пілсудчиків, Тадеуш Голуфко, який пізніше відогравав досить велику ролю, як речник ідеології Пілсудского в національних справах і якого через те сильно ненавиділи шовіністичні елементи, як польські, так і українські".76

Або, на іншому місці:

"Тадеуш Голуфко справляв надзвичайно симпатичне враження, був людиною дуже експансивною, говорив дуже швидко, нераз ковтаючи окремі слова і в цих розмовах виявляв він велику дозу щирости. Він був т. зв. "закордонним" поляком, уродженим і вихованим у Туркестані. Володів дуже добре російською мовою, а його польська вимова мала сильний, так званий "кресовий" акцент. Його зовнішній вигляд відповідав уповні його темпераментові. Коли він говорив, то вся його постать була в рухові; звичайно, коли його захоплювала якась думка, він старався доповнити свої слова живими жестами".77

Скрізь і завжди представляли Голуфка, як "друга українського народу". Його приязнь мала полягати на тому, що він симпатизував з українцями в їх намаганнях відбудувати незалежну українську державу. Але одночасно це йшло впарі з послідовним його прямуванням здійснювати східню концепцію Пілсудского і не завадило б нам кількома словами з нею запізнатися.

Вся українська проблематика в очах послідовників Пілсудского розглядалася під двома аспектами: внутрішнім і зовнішнім. Галичина, Волинь, Холмщина, Полісся й Підляшшя належать, мусять належати і будуть належати до Польщі, незалежно від того, чи, де й коли відродиться Україна. Щодо того буде заключена якась угода з українцями, хоч в очах самих же пілсудчиків представлялася вона дуже туманно. Не дивлячись на міжнародній характер тієї проблеми, зв'язаної з постановами Версайського Трактату, вважалася вона в пілсудчиків чисто внутрішнім питанням польської держави, що має розв'язуватися в безпосередніх переговорах між поляками й українцями.

В міжнародньому аспекті українська проблема територіяльно зачинається за Збручем. До неї пілсудчики на словах ставилися прихильно і часами навіть заявляли готовість підтримувати всякими способами визвольний український рух, але по той бік Збруча.

В такій ситуації логічно постає питання, де ж тут місце на приязнь до українського народу і в чім та як міг Голуфко називати себе нашим приятелем? Хіба в тому, що час-від-часу написав якусь статтю, яка нікого до нічого не зобов'язувала та й читав її мало хто. Таких статтей, з тієї чисто польської так зрозумілої державної рації, писалося чимало, зокрема кожен раз, коли заносилося на якісь польські переговори. Про одну з них згадує і Микола Ковалевський:

"В одній з газет з'явилася стаття мого нового знакомого, Тадеуша Голуфка, під назвою "Довг вдячности", в якій він доводив з питомим йому темпераментом необхідність конструктивної польської політики і співпраці з українцями".78

В того ж Миколи Ковалевського, дуже добре поінформованого про закулісові ходи кліки людей довкола маршала Пілсудского, знаходимо ближчі відомості про те, хто вирішував таке чи інше становище урядового табору до поточних справ українського питання в Польщі. Заподає він, що це коло складалося з двох груп людей. До першого належала група вищих достойників і сторонників маршала Юзефа Пілсудского. До другого — середні, але тимнеменш відповідальні державні урядовці й фахівці з різних міністерств.

В першу групу вхоили: Валери Славек, Александер Пристор, Генрик Юзевскі,79 Тадеуш Голуфко і полк. Броніслав Пєрацкі. Велике значення в ній мав теж довголітній міністер заграничних справ уряду Пілсудского, полк. Юзеф Бек:

"Ця впливова група схвалювала однак рішення, так мовити б, загального і принципового характеру в українській справі. Так, наприклад, рішення перевести пацифікацію в 1930 році було інспіроване міністром Перацкім та акцептоване міністром Славеком і деякими іншими членами цієї групи. Рішення це було загального характеру, цебто не входило в техніку переведення пацифікації.

Переведенням пацифікації натомість займалися вже польські чинники другої групи. В даному випадку це були: директор політичного департаменту Кавецкі, зрештою дуже розумний та еластичний політик, якого називали польським Фуше,80 начальник департаменту Сухенек-Сухецкі81 і вкінці воєвода Наконечніков-Клюковскі".82

Не дуже помилялися ті, що приписували вину за пацифікацію Голуфкові. Хоч він і не був її ініціятором і, можливо, не схвалював її, але погодився на неї і не протестував проти такого рішення. Коли кільканадцять послів посаджено в тюрму, сумління Тадеуша Голуфка зрушилося до тої міри, що він готов був порвати з Пілсудскім, за котрим щиро, віддано і сліпо йшов від ранньої молодости. А де було сумління цього "великого приятеля українського народу", коли польські улани били жінок і дітей, знущалися над священиками, нівечили благенькі статки битого нуждою українського села, руйнували довголітні здобутки муравлиної праці кооператорів, палили бібліотеки читалень і нагаями виганяли душу з Бога духа винних тисячів українських жертов? Чи пролунало від нього принаймні одне-єдине слово обурення або протесту, за яке міг би йому бути вдячний український нарід, який він нібито "так дуже любив"?

А може Голуфко тільки мовчав, не мавши відваги виступити сам один проти свого польського уряду й розбурханої зненависництвом польської вулиці суспільної опінії, може в глибині душі таки не схвалював такої політики і ждав слушного часу, коли сказане слово не втопиться в гармідері шовіністичного гулу і дійде до розуму польських політиків і польської суспільности? О, так! Голуфко говорив, а як і що він говорив, цей "щирий друг і вірний приятель українського народу", зараз почуємо:

Ви, українці — на роздоріжжі. Або будете лояльними громадянами держави і тоді багато справ, досі неполагоджених, будуть полагоджені, або, коли підете до Женеви, то не дивуйтеся, що польська суспільність в ім'я тієї нерівности у трактуванні меншинних трактатів, про яку я говорив,83 займе супроти ваших, хоча б і справедливих домагань і зажалень відповідне становище. Це психологічно зрозуміле. Ваша брошура про пацифікацію односторонна, ви не помістили там фотографій спалених польських дворів і селянських хат і нічого в ній не говорить про саботаж. Уряд занадто шанує себе, щоб з вами, слабими, "гнобленими", процесуватися на міжнародньому форумі. Той, хто робив пацифікацію, розумів усі некорисні хвилеві наслідки, які вийдуть з того, одначе добре заслужився також і для української суспільности наглими, короткими репресіями й охоронив країну від огню громадянської війни. Коли станемо на становищі, що Польща в Східній Галичині не має нічого говорити — мусите цю боротьбу програти".84

Тут Голуфко в нічому не різниться від таких звеличників політики "твердого п'ястука" і "ламання костей", як Броніслав Пєрацкі, котрого Організація Українських Націоналістів покарала смертю, або полк. Валерого Славека, що сам собі пустив кулю в лоб. Цей "добрий друг українського народу" радить українцям здатися на польську ласку, а коли будуть "лояльними", то може й капне їм щось з панського польського стола. Цьому польському Лисові Микиті слід було відповісти словами з тої ж самої поеми Івана Франка:

Хоч язик твій медом капле,
Але зуб твій люто хапле,
Злоби повна голова.

 

------------------------------------------------------------------------

[60] Союз Чинної Боротьби, організація Юзефа Пілсудского.

[61] Польська Організація Військова.

[62] а) Polski Słownik Biograficzny, tom IX, wydanie Polskiej Akademii Naukowej, Wrocław-Warszawa-Kraków, 1960-1961.

б) Wielka Encyklopedia Powszechna, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa, tom IV.

в) Władysław Pobóg-Malinowski: Najnowsza historia polityczna Polski, tom І і II, Londyn, 1967.

[63] Тепер у Казакстанській Совєтській Соціялістичній Республіці.

[64] Тепер: Панфілов.

[65] Тепер: Алма Ата.

[66] Widnokrąg.

[67] Partia neizawisłości narodowej.

[68] Цей орган заложив Валери Славек, редакторами були Тадеуш Голуфко й А. Скварчиньскі.

[69] Так називалася тайна група соціялістичних діячів, що стояла близько Юзефа Пілсудского.

[70] Тадеуш Голуфко: Крізь два фронти, спогади політичного емісара, том І і II, Варшава 1931.

[71] Владислав Побуґ-Маліновскі: Найновіша політична історія Польщі, Лондон, том II, стор. 61.

[72] Цей уряд створився вночі з 6 на 7 листопада 1918 року. Складався з 13 міністрів і 3 віцеміністрів під проводом Іґнацого Дашиньского. З відомих українській спільності польських політиків брали в ньому участь: Станіслав Туґут — внутрішні справи, Юзеф Морачевскі — комунікація, Томаш Арцішевскі — суспільна опіка, Вінценти Вітос — прохарчування, полк. Едвард Ридз-Сьміґли — військові справи, письменник Вацлав Сєрошевскі — пропаґанда, письменник Андрей Струґ — віцеміністер.

[73] Квестія народовосьцьова в Польсце, Варшава 1922.

[74] Владислав Побуґ-Маліновскі, цит. праця, том II, стор. 719.

[75] Т. зн. між поляками й українцями. (З. К.)

[76] Микола Ковалевський: При джерелах боротьби, (спомини, враження, рефлексії), накладом Марії Ковалевської, Іннсбрук 1960, стор. 589-590.

[77] Там же, стор. 612-614.

[78] Там же, стор. 614.

[79] Відомий волинський воєвода-сатрап, що вривав усі культурні й економічні зв'язки між Волинню й Галичиною.

[80] Міністер поліції у Франції в наполеонській добі.

[81] Про нього говорили, що до війни він називався Сухенков і вважався москалем, за української влади змінився на українця Сухенка, а в поляків перекинувся на поляка Сухецкого.

[82] Микола Ковалевський, стор. 669-670.

[83] В посередніх уступах цієї промови Голуфко висловився проти трактату про охорону національних меншин: "Трактат, який Польща підписала в справі меншин, треба змінити. Коли Дмовскі і Падеревскі підписали той трактат, то тоді було таке міжнародне положення і треба було це зробити. Тепер показалося, що цей трактат зовсім не приніс заспокоєння, про яке говорив Клемансо".

[84] Промова посла Тадеуша Голуфка в сеймі в дебаті над експозе міністра заграничних оправ Авґуста Залєского в суботу, 18 лютого 1931 року. "Діло", число 41, вівторок, 21 лютого 1931, — "Закордонна Комісія".