IV. РОЗДІЛ

ПОСТАВА УКРАЇНСЬКИХ ЛЕҐАЛІСТІВ

Заскочення смертю Голуфка. — Зле мовчати, але й недобре кричати. — Спокійна стаття "Діла": УВО не вбила Голуфка, бо припинила терор до женевського рішення. — Та й нема в тому ані глузду, ані інтересу. — Але похвали Голуфкові — нещирі, а слова про УВО — фальшиві. — Бо метою УВО — боротьба за визволення, а не за "мирне наладнання відносин з Польщею". — Відкинення революційних метод боротьби та відмежування себе від підпілля. — Спільний комунікат УНДО й УПР: засуд терору, протест проти приписування вбивства українцям і проти збірної відповідальности. — Урядова "Ґазета Львовска" схвалює комунікат і також заявляється проти колекnивної відповідальности. — Закидає "Ділові" маскування зла та вибілювання УВО. — Реакція "Кур'єрка" на комунікат. — "Вєк Нови" пояснює його страхом перед урядовими репресіями. — Вся українська преса відкидає закид убивства Голуфка українцями. — Убивників слід скоріше шукати між большевиками.

Світ української суспільно-політичної леґальщини, що його тоді в Польщі репрезентували леґальні українські політичні партії, знайшовся дійсно в дуже клопітливому положенні. Смерть Голуфка його заскочила, як зрештою не тільки його. Реакція польської суспільности та польської влади легко могла перейти в репресії на зразок минулорічної пацифікації. Не можна було ані вижидати, доки виясниться справа, ані мовчати. Бо й українська громадськість хотіла знати, що сталося і з яких причин, і від кого ж їй було сподіватися та домагатися того, як не від леґального свого проводу? З другого боку поляки посвистували батогами і перли до того, щоб українська суспільно-політична верхівка засудила терор не тільки в теорії, але і тих, що бойову акцію взяли як один з засобів своєї політичної діяльности. А тут ще велика невідома: ані Начальна Команда УВО, ані Провід Українських Націоналістів не висловився публічно, поліційне слідство нічого не виявило, все плавало в сфері здогадів і допущень. Погано мовчати, але й небезпечно бити по революційному таборі, та ще й передчасно, бо як-не-як, у широких народніх масах і в великій частині української суспільности українське революційно-визвольне підпілля тішилося симпатіями. Проводові леґальщини було, як тому Савці, що нема йому долі ні на печі ні на лавці.

І розум і потреба наказували якесь становище зайняти. Чи і в якій мірі контактувалася галицька преса з представниками українського революційного руху у Львові, годі точно сказати. Гадаємо, що так. І львівське "Діло" виступило зо статтею п. н. "Трускавецький атентат".53

У першій частині заперечувалася теза майже всієї польської опінії, що виконавців атентату слід шукати серед членів Української Військової Організації. Витримана вона спокійно і в приличному стилі, якщо йдеться про підпільну УВО.

Далі в статті представлені сумніви, чи атентат могла виконати УВО, а то з уваги на очевидну його безглуздість і шкідливість для української політики під тодішню пору:

"Признаємося, що важко нам повірити, щоб убивство покійного посла Голуфка виконали члени УВО, тобто члени тієї підпольної організації, керманичі якої в часі травневої сесії Ліґи Націй у Женеві при допомозі відповідних летючок запевняли зібраних у Женеві політиків, що УВО припиняє свою акцію до вирішення галицької справи в Женеві. Про те писала свого часу вся польська преса. Коли ж би все таки прийняти за вірну тезу польської преси про те, що вбивство виконали українські змовники з УВО, тоді для нас стає нерозв'язаною загадкою причина й мотиви такого дивоглядного атентату. Покійний Голуфко був один з тих небагатьох польських діячів, які саме бажали мирним шляхом знайти розв'язку польсько-української проблеми в Польщі. Він належав до тих, що на тому відтинку польської політики нічим не зражувалися і все вірили в перемогу його ідеї... Невже ж за те належалася йому куля? Глузду такої політичної ментальности ми ніяк збагнути, ні зрозуміти не зможемо. А то тим більше, коли зважимо, що вся теперішня закордонна акція провідних кіл УВО йде саме по лінії відпруження польсько-українських взаємин у Польщі. Бо в ім'я чого та акція виходить з заложення, що Польща не виконала міжнародніх зобов'язань супроти українського населення, і в ім'я чого проголошуються в Женеві енунціяцїі про припинення бойової акцгі УВО? Нам здається, що таки в ім'я якогось мирного наладнання польсько-українських взаємин. Де ж у такому випадку глузд обговорюваного атентату на людині, що саме найбільше цю ідею пропаґувала по польському боці?"

"Діло" пише нещиро, неправдиво і фальшиво. Голуфко тільки методами різнився від інших польських політичних і державних діячів і про те знали політики з "Діла" і з-поза "Діла", як це в дальшому побачимо.

Підсуває воно Українській Військовій Організації неправдиві, фальшиві і просто виссані з пальця наміри. В усьому тому правда лише те, що команда УВО дійсно наказала припинити бойові виступи в краю до часу, коли вирішиться доля українських петицій у Женеві в справі пацифікації і в справі знущань та побоїв українських політичних в'язнів у Польщі. А це на те, щоб у моменті, коли радитимуть над тим усякі комісії та референти Ліґи Націй, не дати польським делеґатам покликуватися на конечність боротьби з внутрішніми розрухами і не облегчувати прихильникам та протекторам Польщі в Женеві розгрішити та виправдати польський уряд за його звірства і противну міжнароднім договорам екстермінаційну політику супроти українців. Ніколи ані в остаточній своїй програмі, ані кличами в хвилевій передишці чи завішенні зброї не подавала УВО своєї мети як "мирне наладнання польсько-українських взаємин". Як довго Польща окупує українські землі, так довго між нею та УВО може бути тільки боротьба. "Мирні взаємини" могли б настати тільки тоді, якби Польща проголосила та заґварантувала, що вона не претендує на суверенність над українськими землями, що вважає їх тільки тимчасовим депозитом від українського народу до хвилини, коли відбудує він повну свою державність і з котрою то хвилиною Галичина, Волинь та інші українські землі ввійдуть у склад соборної української держави, яка тоді спільно з Польщею вирішить усякі спірні граничні чи інші проблеми, і відповідно до того передасть українському народові фактичну господарку на його землі.

Кінчає свою статтю "Діло" засудом терору, як засобу політичної боротьби, з виразними натяками відмежувати себе від тих, що ведуть цю боротьбу революційними методами:

"Ми стверджуємо на цьому місці те, що стверджували вже кілька разів і що було проголошено в спільному комунікаті трьох українських партій восени минулого року, а саме: українська зорганізована громадськість, що бореться леґальними засобами за поправу долі свого народу, все виключала і виключає з політичної боротьби засоби всякого, як індивідуального, так і масового терору й атентатів, бо вони політична недоцільні та в найвищій мірі шкідливі. В слід за тим вона осужувала та осуджує такі засоби політичної боротьби, звідки вони не походили б і з яких мотивів не випливали б. Тим самим вона ніколи не брала і на будуче не візьме на себе ніякої моральної співвіповідальности за ніякі акти терору, яку то відповідальність намагаються їй накинути деякі польські кола".54

Кожному вільно зайняти таке чи інше становище до засобів і методів політичної боротьби. Вільно погоджуватися чи не погоджуватися з революційною тактикою в боротьбі. Ніхто не заперечує такого права "Ділові". Але не мало воно права говорити в імені "зорганізованої української суспільносте", що стоїть за "Ділом". Бо українське націоналістичне підпілля, що стояло за Українською Військовою Організацією та Організацією Українських Націоналістів також було частиною "зорганізованої української громадськости" і то напевно сильніше й тугіше спаяне так ідейними переконаннями, як і внутрішньою моральною та організаційною дисципліною. Годі було в тих часах говорити про якийсь плебісцит, референдум чи інші сондажі публічної опінії. Але якби так якимсь несподіваним способом це стало можливе, ця "зорганізована українська громадськість" супроти націоналістичного, радикального таборів та й інших кіл суспільности опинилася б у великій меншості. Поляки знані були з іґноранції в українських справах, але аж такими недотепами не були польські кола при владі, щоб не здавати собі справи з дійсного співвідношення сил, а тому такі заяви УНДО та його преси не могли з'єднати собі поваги.

Та й польській стороні не вистачали газетні статті, до того непідписані ніякою організацією чи політичною фірмою. Тому то з тією самою датою 31 серпня УНДО й УПР55 проголосили спільний

Комунікат

"Екзекутива Українського Національно-Демократичного Об'єднання і Президія вкраїнської Парляментарної Репрезентації, зібрані на спільному засіданні дня 31 серпня ц. р., розглянувши справу атентату на покійного посла Тадеуша Голуфка в Трускавці і становище польської преси до того, стверджує:

1. Українське Національно-Демократичне Об'єднання завсіди протиставилося з засадничих мотивів методам особистого чи масового терору, як засобів політичної боротьби. Тому й у даному випадку Екзекутива і Президія Української Парляментарної Репрезентації безумовно й рішуче осуджують акт убивства посла Тадеуша Голуфка, без огляду на те, хто б не був його спричинником.

2. Не зважаючи на те, що заряджені владою доходження56 не дали досі доказів, хто є дійсним справником трагічної смерти покійного Тадеуша Голуфка, загал польської преси приписує її українським підпольним чинникам, при чому деякі органи преси переносять відповідальність за те на українську громадськість. Екзекутива УНДО і Президія Української Парляментарної Репрезентації рішуче застерігаються проти такого небувалого випереджування вислідів доходжень та перекидування на цілу громадськість відповідальности за вчинки одиниць.

Львів, дня 31 серпня 1931 року

Екзекутива Українського Національно-Демократичного Об'єднання
і Президія Української Парляментарної Репрезентації".

Деклярацію керівного партійного центру УНДО, що її "Діло" вперто хоч безпідставно називало "українським політичним проводом", передала Польська Аґенція Телеграфічна (ПАТ) і надрукувала майже вся польська преса, покищо без коментарів. Вони прийшли пізніше. З тих голосів на першому місці слід згадати б "Ґазету Львовску", як офіційний орган львівського воєводства. Стверджує вона з задоволенням, що відповідальні українські політичні кола негайно, ясно і недвозначно забрали голос до вбивства Голуфка, додаючи, що

"нині, коли маємо до діла з одиничним актом, зверненим однаково проти польської, як і проти української рації, проти інтересу обох національностей — поняття збірної відповідальности тим більше не існує".

Напевно і "Ділові" і УНДО-нню зідхнулося легше, зате менш приємними для них були дальші рядки львівського офіціозу, де він, нав'язуючи до статті "Діла", обурювався, що "Діло" "прикриває комірки деправації", "маскує зло" і т. п., перейшовши до стилю "Слова Польского", неофіційного органу львівської державної влади:

"Перший раз, у крутійський і переконливий спосіб пробують тут вибілити УВО, представляючи її, як чинник мира й апостолку "відпруження польсько-українських взаємин". З якою метою це робиться? Цього не знаємо. Але в справу, вияснену першим уступом заяви, це вносить нову неясність. Репресій, спрямованих проти законспірованих осередків злочину, ця філіпіка в усякому разі не відверне".

Назагал, польська сторона задоволено прийняла деклярацію УНДО, бо вона — хоч не називаючи нікого по імени — відмежовувала себе явно і славно від революційного націоналістичного табору. Декому й того було замало, полякам бо хотілося, щоб УНДО засудило не тільки терористичні акти, але революційні методи та революційну визвольну програму взагалі, а далі також і її носіїв в українському народі. Найвиразніше дав це зрозуміти "зідіотілий", як його називало "Діло", краківський "Кур'єрок":

"Нікому не вистане відпекування офіційних репрезентантів української політики від зв'язку з терористичною діяльністю. Бо коли б ці політики справді хотіли поборювати діяльність УВО і тим подібних організацій, то вже по перших замахах і перших злочинах зуміли б зорганізувати контракцію, яка явно і безсумнівно доказала б усім, що український нарід злочинців осуджує і бажає, щоб їх криваві лаби не мали в своїх руках ні одної нитки рускої політики. Тим часом нічого подібного досі не сталося. Отже, коли б нині, по жахливім злочині на особі великого приятеля українського народу появилися знову голословні деклярацй, то дійсно ніхто їх поважно не візьме і не може взяти".57

Найвірніше схопив суть справи львівський "Вєк Нови", на думку якого українська суспільність перелякалася консеквенцій, які їй грозять по вбивстві, забрала голос через свої політичні організації та пресові органи, щоб відперти обвинувачення. Помилився тільки "Вєк Нови" в одному, а саме, коли говорив про українську "суспільність". Бо перелякалася тільки та частина суспільности, що з неї вийшла трійця "Діло"-УНДО-УПР, хоч і як вони це заперечували з обуренням, що "українська незалежна преса й український політичний провід" ніколи не кермується в своїх виступах жодним переляком перед консеквенціями і веде себе так, як їм каже їх власне переконання і політичний розум, узгіднений з інтересами рідного краю й народу".

До справи вбивства Тадеуша Голуфка однаково поставилася майже вся українська преса в Галичині: радикальний "Громадський Голос", клерикальна "Нова Зоря", орган Українського Католицького Союзу "Мета". Всі вони висловлювали думку, що Голуфка не вбили українці, бо це не лежало в українському інтересі. "Нову Зорю" сконфісковано, бо вона занадто яскраво підкреслювала інший характер убивства, ніж той, за котрим загально стояла польська преса. "Мета" з цієї нагоди, в статті "Терор, наслідки й відповідальність" розглядала сучасну українську дійсність менш-більш по лінії "Діла", підбудовуючи це філософсько-світоглядовими міркуваннями. "Новий Час" ствердив, що вбивство має політичний характер, але "могли його виконати різні чинники".

Спираючися на тому, "Діло"58 заявило, що становище української національної преси дійсно однозгідне з широкою українською прилюдною опінією, яка відразу поставила під сумнів, неначебто Голуфка вбила УВО, бо

"справників убивства треба шукати в тому таборі, що видав присуд смерти на покійного Симона Петлюру. В трускавецькому басейні мав він завжди поважні впливи, а в останньому часі особливо проявив там жваво свою "діяльність". Убивство поліційного аґента Букси на вулиці Дрогобича спочатку теж приписували українцям".59

 

------------------------------------------------------------------------

[53] "Діло" з 31 серпня 1931. "Діло" виходило антидатовано, так що газета з датою 31 серпня фактично була вже на руках читачів у Львові дня 30 серпня, цебто в перший день по вбивстві Тадеуша Голуфка.

[54] Підкреслення "Діла".

[55] До Української Парляментарної Репрезентації належали тільки посли й сенатори з партії УНДО, тому вона прибрала собі таку назву безправно і безпідставно. Правильно була б назва: "Парляментарний Клюб УНДО", побіч таких самих інших клюбів у сеймі. М. і. був ще інший сеймовий український клюб, до котрого належали посли й сенатори з радикальної партії, і вони не належали до тієї "Української Парляментарної Репрезентації".

[56] Не зміняємо мови ориґіналу. "Доходження" це полонізм, значить вступне слідство, що його вела або поліція або прокурор.

[57] Згадана вже вище стаття п. н. "Нове криваве діло гайдамаччини".

[58] "Діло", ч. 199, неділя, 6 вересня 1931, "Після смерти Голуфка: Становище української преси і дальша низка польських голосів. Вся українська преса відкинула польську тезу про справників убивства".

[59] "Сурма" інформувала про це вбивство так: "Щодо вбивства польського аґента Букси, то воно мало місце 9 серпня ц. р. в Бориславі о год. 23.30 вночі, коли він вертався додому зо служби. Польські джерела твердять, що Букса в тому часі брав участь у слідстві в справі нападу на пошту в Трускавці і тому, мабуть, став небезпечним для учасників нападу. Але в зв'язку з убивством заарештовано місцевого комуніста, Броніслава Адамовского, як сильно підозрілого в убивстві. Незалежно від того, як подають польські джерела, іде слідство в іншому напрямі, мовляв, Буксу вбили українські терористи. Наслідком того відбуваються численні арештування між українцями Дрогобиччини".