II. РОЗДІЛ

ГАЛАС У ПОЛЬСЬКІЙ ПРЕСІ

Гудуть, як джмелі. — Чотири катеґорії голосів преси: урядово-санаційної, ендецької опозиції, соціялістичного табору та бруково-"інформаційної". — "Хорунжий польсько-української згоди". — Полк. Валери Славек помахує нагайкою. — Шукають убивників серед українців, хоч допускають і комуністичну руку. — Поліційна "Ґазета Поранна" у Львові показує на націоналістичне підпілля. — Консервативний "Час" нав'язує до атентату на графа Андрія Потоцкого. — Дика ненависть до українців варшавських бруковиків. — "Кур'єр Червони" проти "розшалілої гайдамаччини", а "Кур'єр Поранни" цькує проти Сестер Служебниць і нападає на посолку Мілену Рудницьку. — Дивний і несумісний з виступами україножерного "Слова Польского" заклик двох приятелів Голуфка складати пойменні датки на українських студентів у Варшаві. — Після початкової стриманости, "Кур'єр Львовскі" кличе уряд знищити анархічні організації, сперті на чужі держави. — Що робили б ендеки при владі? Не пацифікацію, тільки вийнятковий стан і негайні суди. — Проголошення негайних судів 4 вересня 1931. — Соціялісти спокійніші, та не можуть зійти з утертих стежок. — "Дзєннік Людови" у Львові осуджує, але є проти збірної відповідальности. — Нападає на УВО і критикує Голуфка за хаос національної політики. — Конфіската краківського соціялістичного "Напшуд"-у. — Довга стаття Станіслава Туґута в варшавському "Роботніку". "Роботнік" правильно картає уряд за політику супроти українців, однак не подає виходу з положення. — Єдино-спасенна рецепта: порозуміння між польськими й українськими соціялістами. — Краківський "Кур'єрок" грає на найнижчих інстинктах. — "Гайдамацький ніж у польські груди!" — Безличні і брутальні нападки на український нарід. — "Гайдамацькі руки і берлінський мізок". — "Вєк Нови" зо Львова не бачить "протверезіння в українській суспільності". — Присікається до митрополита Шептицького. — "Польонія" про "користі (?!) в Женеві для українців з убивства Голуфки". — "Дзєннік Польскі" не знає, де в Голуфка "кінчилася мудрість і зачиналася хитрість". — Обережний голос "Сурми".

Зашуміло й загуділо в польському газетному казані. Це ж бо згинув поляк, чільний політичний діяч, на українській землі та в українській хаті. Мусіло воно насувати всякі думки й підозріння, хоч фактичний стан справи і вислідів слідства не давали ніяких підстав до таких висновків, чи навіть хочби і здогадів. Тут брали верх емоційність та вибуховість польської національної вдачі.

Давно вже не було такого шуму в світі польської преси. Бруковики шаліли в істеричній погоні за сенсаціями, політична преса коментувала подію, шукаючи за її причинами та передбачуючи наслідки, писали про вбивство всі великі столичні щоденники, партійні органи, інформаційна преса, провінційні листки і гадючі газетки. Кожен хотів долити ківш до загального кітла. Але, хоч усі співали на одну нуту, можна б поклясифікувати пресові виступи за такою схемою: урядова преса "санаційного" табору; голоси ендецької опозиції; соціялістичні кола; окрема катеґорія т. зв. інформаційних газет, куди треба підтягнути "незалежну" пресу, всякі рептильки, дрібні часописи, газети, за котрими стояли деякі установи а то й окремі особи і які звичайно не мали постійної лінії, ідучи за коньюнктурою, за хвилевим подувом вітру, за власним інтересом. Увесь цей гамірливий потік котив свої нерідко білим шумом ненависти запінені води в одному напрямі: на українців.

Вся без вийнятку польська преса рясніла статтями, коментарями, інформаціями, "вістками з останньої хвилини" та міркуваннями довкола вбивства Тадеуша Голуфка, як найважнішої події дня, супроти якої далеко на задній плян відсувалися навіть телеграми з Женеви, де якраз відбувався конґрес національних меншин, передбачування та сподівання у зв'язку з близькою сесією Ліґи Націй, що мала розглядати українські петиції супроти Польщі, не згадуючи вже про всі інші вістки з закордонного чи внутрішнього політичного життя. Над усім простяглася загробна тінь Тадеуша Голуфка. Він сам був колись журналістом і постать його добре була відома в польських журналістичних колах, може це і збільшувало зацікавлення його вбивством.

Санаційне "Слово Польске" у Львові з дня 31 серпня, пишучи про смерть Тадеуша Голуфка, називало його "хорунжим віри порозуміння з українцями й апостолом історичної місії на сході Польщі". Бувши

"щирим і діяльним прихильником незалежности зазбручанської України, стояв Голуфко твердо й неуступчиво на становищі приналежности Східньої Малопольщі6 до польської держави".

Таке переконання Тадеуша Голуфка мало виявитися в його виступі на публічних зборах у Львові в червні 1931 року, де він з великою відвагою та глибоким внутрішнім переконанням проголошував ідею "польсько-руської згоди" та співпраці в південньо-східніх воєводствах Польщі. На його думку, це була "неминуча історична конечність, що випливала з факту вікового співжиття поляків та українців7 на тій землі". Це мало б бути одною з умовин, що поможуть українським національним ідеям здійснитися над Дніпром.

Центральний санаційний орган "Ґазета Польска" помістив 1 вересня передову статтю п. н. "Бл. п. Тадеуш Голуфко", підписану ініціялами В. С. Коли розшифруємо, що за ними скривався полк. Валери Славек, одна з найважніших і найбільш впливових постатей санаційної пілсудчини, то можемо вважати цю статтю голосом ядра урядового польського табору.

Характеризуючи вбивство Тадеуша Голуфка, як злочин, якому нема рівні в наших часах, наша уява не може знайти логіки й сенсу того вчинку, даремні всякі шукання за тим. Тимнеменше, цей злочин, хоч і як він безглуздий та логічно незрозумілий, не може лишитися без наслідків. І тут польський уряд устами Славека на сторінках свого офіціозу розгортає свої погрози українцям:

"Мусять бути винищені всі комірки деправацїі душ української молоді, які криються в темряві конспірації, деправації, що дає такі страшні, такі невідкличні і звіринці в своєму моральному змісті овочі. Байдуже, чи раз засіяне зло росте тепер згідно з пляном і волею сівачів, чи навіть проти їх намірів. Українська громадськість, вона в першу чергу, мусить видати йому рішучу боротьбу, якщо не хоче взяти на своє сумління і на свій політичний рахунок убивства одного з найактивніших і в польсько-руській угоді заслужених політиків. Бо всі дані та дотеперішнє слідство переконують про те, що єдиним мотивом злочину було бажання непочитальної націоналістично-української маніфестації. Дві гіпотези рисуються, де шукати правдивої нитки того шаленого кроку: терористична акція ОУН або також комуністичних груп".

На увагу заслуговує голос "Ґазети Поранної" у Львові, напів брукового характеру інформативного щоденника, що вважався органом колишнього директора львівської поліції, д-ра Райнлендера. В політичній своїй поставі цей щоденник звичайно намагався триматися кожночасної урядової тенденції. У вступній статті з дня 1 вересня п. н. "Кров доброго громадянина", в якій пробиваються сліди помітного подразнення її автора, писала "Ґазета Поранна", що в цьому факті є велика і проймаюча трагедія, а переживає її не тільки польська державна рація, але й українська:

"Бо нехай тут ніхто не твердить, що виконавцями були кілька збаламучених шалом одиниць. Їх учинок був логічний. Випливав він з тих самих заложень, з яких виляглося стільки політичних убивств останнього десятиріччя в Східній Галичині, з яких постала терористично-саботажна акція: за ніяку ціну не допустити, щоб між поляками й українцями запанував мир; підпалювати горіючим смолоскипом кожен поміст співжиття; вбивати чільних співробітників, відстрашувати інших і підсичувати вогонь ненависти. Логічна і свідома своєї цілі є та робота, але засліплена в своєму божевіллі".

Тут одверто й недвозначними словами автор підтягає вбивство Тадеуша Голуфка під тактично-революційну програму діяльности українського підпілля, хоч і не називає його по імени.

В дальшому "Ґазета Поранна" переконує своїх читачів, що ті, які підписали вирок смерти на Тадеуша Голуфка, перерахувалися в надіях на його ефект. Ані польська суспільність, ані польський уряд не дадуться вивести з рівноваги. Але назовні, поза межами польської держави, де душогубство матиме цілком інші наслідки. Замість задокументувати живучість української ірренденти, навіки лишиться ганебним документом. Польська дипломатія може собі заощадити зусилля в Женеві, акт душогубства Тадеуша Голуфка стане найбільш переконливим арґументом для узасаднення потреби минулорічної пацифікаційної акції та розгрішеням за неї на женевському форумі.

Занотуймо собі в пам'яті два останні моменти: заклик до поляків зберегти зимну кров і неґативний відгук убивства на женевських міжнародніх установах. До першого постійно нав'язуватимуть міродайні польські чинники й кола, довкола другого ввесь час буде обертатися реакція українського леґального політичного світу в Галичині.

Зближений до санації старий консервативний "Час" у Кракові також присвятив Голуфкові декілька статтей. Голуфко впав жертвою скритовбивства і не тяжко здогадатися про його мотиви, коли зважити, що з рамени уряду від року провадив він угодову акцію між поляками й русинами, а в останніх днях віддавався їй дуже запопадливо. Публічна опінія згідна в тому, що рукою вбивників кермувала українська терористична партія УВО, на чолі якої стоїть "полковник" Коновалець.

Консервативний "Час" так застряг у минулому, що для нього нічого не змінилося по світовій війні. Вживав він мірки з-перед 25 років, пишучи, що обставини смерти Тадеуша Голуфка цілком нагадують смерть Андрія Потоцкого, "незабутнього намісника Галичини, який віддав життя тому, що йшов до польсько-руської згоди".

До наслідків убивства підходить він з двох аспектів: внутрішньо- і зовнішньо-політичного. Щодо першого, то, на його думку, багато буде залежати від того, яке становище супроти злочину займуть "руські партії". Котрі з них щиро похвалять його, котрі облудно висловлять догану, а котрі осудять його без застереження. "Час" — зрештою слушно — переконаний, що також на заграничному терені трускавецьке вбивство викличе голосний відгомін, і то напевно неприхильний українській справі, бо заграничний світ з обуренням прийме вістку про смерть

"головного пропаґатора польсько-руської згоди, ідеаліста-політика з найблагороднішими тенденціями та медіятора між двома племенами, вбитого саме за те, що любив він "рускі наруд", як любив свій власний, та в їхній рівноправності вбачав єдину, конечну розв'язку проблеми їх співжиття на одній землі".

Деякі вуличні польські часописи, а в першу чергу "Кур'єр Червони"8 і "Кур'єр Поранни" побили, як писало "Діло", всі рекорди плоского, поверховного й одностороннього, а одночасно перепоєного сліпою і дикою ненавистю відношення до українців у підході до справи вбивства посла Тадеуша Голуфка. Ось послухаймо:

"Вбивство виконано з такою премедитацією, згідно з таким детально передуманим пляном, що не підлягає найменшому сумнівові те, що це ще одне злочинне діло розшалілої гайдамаччини. Чого ж ще більше треба, щоб поставити на ноги всіх, хто покликаний до оборони Речипосполитої? По таких численних актах саботажів на східній частині краю, по збройних нападах і грабунках, по стільки злочинах — чого ж ще більше треба, щоб викликати гнів і силу польської держави? Польська публіка мусить до всіх злочинів тієї банди зарахувати ще огидний морд на особі бл. п. Тадеуша Голуфка. Цей рахунок мусить обтяжити в очах Польщі всю українську суспільність. Злочини нечисленної банди в очах публічної опінїі ідуть на рахунок усього українського загалу. Українці! Не маєте права дивуватися тому. З вашої сторони є слова і жести — зо сторони тієї банди є злочини. Коли ж з вашого рахунку, який обтяжуємо смертю одного з найкращих поляків, ділом скреслите криваві позиції ошалілих гайдамаків?"

В нацьковуванні польської прилюдної думки проти українців узагалі і проти українського революційного націоналістичного підпілля цей варшавський трубадурик польського шовінізму перехопив пальму першенства від свого побратима, краківського "Кур'єрка" та переплюнув навіть львівських ендеків.

Недалеко позаду від нього лишився його товариш по назві, також "Кур'єр", тільки "поранний". Колись називав він себе "ліберальним органом", а тепер став вуличним голосом санації, кудою вона виливала помиї та обмазувала грязюкою там, де не годилося вживати таких метод у поважних політичних часописах. Нікчемним своїм нападом намагався він пов'язати з убивством Тадеуша Голуфка Сестер Василіянок.9 Пишучи про виступи української делеґатки на конґресі меншин у Женеві, посолки Мілени Рудницької, розводився "Кур'єр Поранни" над тим, що

"толеранція Польщі супроти русинів не дає бажаних для обох сторін наслідків. Убивство, виконане з дріб'язковою премедитацією русинами, під руским дахом чернечих русінок на особі бл. п. Тадеуша Голуфка є доказом диявольського божевілля русінських демагогів, які за юдині гроші працюють pour le roi Prusse.10 Хочуть ослабити гідність і стійкість польської держави. Дивна це справді гостинність Сестер Базиліянок!

Скритовбивство у Трускавці й істеричний вереск опутаної оп'янінням ненависти жінки11 в Женеві, чи ж не вирежісероване це з розмислом! Може отець Базилі12 Шeптицький, брат архиєпископа Шептицького, міг би нам разом зо своїм братом вияснити це? Під дахом Сестер Василіянок убито Поляка... Голуфко, це герой романтичної ідеї Церкви св. Йоана на землі, тому цинічно вбито його в домі руских монахинь".

А в статті п. н. "З димом пожеж"13 шаліє "Кур'єр Поранни" обуренням, що "розперезані чужі аґентури" заприсяглися не дозволити Польщі на внутрішню консолідацію, щоб стала вона державою, під ліберальною опікою якої жили б у повній згоді та свободі слов'янські народи, зв'язані спільними цілями, ідеалами та інтересами з Польщею. Дано до рук несвідомих смолоскипи, щоб пускати з димом пожеж добробут країни, дано ножі, щоб убивати й запевняти, що не може бути в Польщі спокою".

Стаття повна всяких нісенітниць, що їх до справи ні пришити, ні прилатати, перескакує на т. зв. київську виправу, творення уряду в Києві і після багатьох незрозумілих вихилясів кінчиться закликом невідомо точно до чого:

"Каїновий злочин сіє зло і спустошення. Польща не може бути Авелем, мусить Каїна опам'ятати".

Серед такого гамору в санаційній пресі довкола справи Тадеуша Голуфка і серед погроз українцям якось дивно вражає і неначе не на місці видається, коли "Слово Польске" у Львові в числі 242 з 4 вересня 1931 року, отже в повному розгоні антиукраїнської кампанії, надрукувало товстим друком і на видному місці такий заклик:

"Трагічні обставини смерти бл. п. Тадеуша Голуфка вимагають прилюдно заманіфестувати нашу жалобу. Апелюємо до всіх особистих та ідейних приятелів покійного, щоб для віддання пошани його зложили поіменні датки на Товариство Допомоги Слухачам Української Національности Вищих Шкіл у Варшаві".

Підписи: Адам Скварчиньскі,14 Тадеуш де Стрем.

Не знаємо, чи такий заклик був поміщений також у других польських санаційних або інших часописах, але серед читачів "Слова Польского" не знайшовся ані один "особистий чи ідейний приятель" Тадеуша Голуфка, що хотів би скласти пожертву на ініціятиву підписаних під закликом та поставити поруч них своє ім'я.

Киньмо оком на другу сторону плоту польського подвір'я та послухаймо, як виявила себе в тій справі польська ендеція. На загал, якщо йдеться про відношення до української проблеми, ендеція давно вже втратила всякі підстави до опозиції. Урядовий санаційний табір повністю здійснював програму її внутрішньої національної політики, хоч і не під яскравими та крикливими кличами ендецької демагогії.

Народово-демократичний15 "Кур'єр Львовскі" з дня 1 вересня 1931 року в статті п. н. "Кривава відповідь" писав, що не вистачає самого ствердження проурядової преси, що смерть Тадеуша Голуфка подумана як удар в ідею "згоди й порозуміння", бо покійний посол Голуфко був бійцем за волю і братерство обох народів. При цій нагоді, так пише автор статті, слід пригадати, що це не відірваний факт, тільки один з цілої серії, що з невблаганою строгістю й послідовністю повторяються від часу відбудови польської держави. Вдаряли вони й давніше, за передрозборового королівства, за Вазів,16 Адама Кисіля17 чи Дмитра Вишневецького.18 Висновки з цієї дійсности "Кур'єра Львовского" такі, що

"першим наказом політики й державної адміністрації мусить бути не переговорювати й дискутувати, але наперед з усією рішучістю та безоглядністю згнобити діяльність анархістичних організацій, спертих на чужі держави. Та ціль вимагає скупчення виключно на собі уваги державної адміністрації. Це питання прилюдної безпеки й порядку, питання права і злочину, а не справа такої чи іншої політичної тактики. Наша поліція мусить нарешті виявити справність і запевнити населенню наших земель спокій, порядок і почуття безпеки".

Чи може бути ясніше? Ендеки закликали уряд не тільки до поліційних погромів, але до переміни їх з адміністраційно-тактичних заходів у політичну програму.

До тієї самої теми вернувся "Кур'єр Львовскі" кілька днів пізніше, коли в числі 244 з 4 вересня 1931 року, вже по деклярації УНДО,19 статтею п. н. "По деклярації УНДО" розписувався цілим політичним трактатом про методи правління державою і давав зрозуміти, як поступали б ендеки, якби були при владі:

"Ситуація незвичайно грізна і вимагає енерґійного та негайного протидіяння. Тому, коли б рішення було в наших руках, ми вжили б з усією суворістю всяких леґальних засобів. Не уряджували б карних експедицій, щоб не потерпіли невинні. Натомість вислідили б і винищили б винних. Не відступили б перед згідним з законом вийнятковим станом і негайними судами. І не сумніваємося, що з одної сторони було б нам вдячне мирне населення, що бажає передусім безпеки, а з другої сторони, згідне з поняттями Західньої Европи, привернення порядку допомогло б нам на міжнародньому ґрунті, де одним з найповажніших замітів проти Польщі є те, що не вміє вона завести лад на південньо-східніх "кресах".20 А розмовам і фліртам ми дали б спокій".

Трохи спізнилися ендеки зо своєю порадою варшавському урядові, бо ще не висохло друкарське чорнило на їх газеті, як розпорядком Ради Міністрів з дати 4 вересня 1931 року проголошено негайне судове поступування перед усіма окружними судами Польщі у справі проступків з характером бандитизму.21

Цікаво і дуже вимовно, що на відміну від інших, ендецька преса, така скора шукати в усьому вини українців, у перших повідомленнях про смерть Тадеуша Голуфка зайняла покищо вижидальне становище, не йдучи слідом газет, що відразу почали горлати про "руку УВО". В другому числі після вбивства, з дня 2 вересня, "Кур'єр Львовскі" не згадував про УВО, лише товстим друком подав замітку, що "слідство на мертвій точці". Цю обережність органу львівської ендеції "Діло" пояснювало тим, що вона правдоподібно мала якісь інформації, подібні до тих, що казали їй перед місяцем помістити дуже таємничу згадку у зв'язку з нападом на пошту в Трускавці. Що там було на речі, не знаємо, але фактом є, що "Кур'єр Львовскі" з початку нічого не писав про політичний підклад убивства Тадеуша Голуфка, висловлюючи тільки жаль з приводу смерти визначного політика. Та не багато часу було потрібно, щоб "Кур'єр Львовскі" вернувся до традиційної своєї ролі протиукраїнського тарана.

Польські соціялісти звичайно виявляли більше тверезости й холодного розсудку, пишучи про українські справи. Можливо, легше їм було займати таку поставу, бо майже завжди були вони в опозиції, ніколи не стояли при повній державній владі і тільки дуже рідко співпрацювали в коаліційних урядових кабінетах. В такому положенні, коли нема на плечах безпосередньої відповідальности, не тільки легше, але й політично зручніше триматися теоретичних заложень своєї програми і з тієї плятформи висловлювати свої погляди або критикувати уряд. Та хоч голоси польських соціялістів були куди спокійніші і подекуди більш справедливі від інших польських партійно-політичних кіл та середовищ, то все таки ніколи не могли вони цілком вийти поза втерті стежки польського відношення до української проблеми. Це виявилося також і в оцінці соціялістичного польського табору справи вбивства Тадеуша Голуфка та в зайнятім до українців становищі.

Орган Польської Партії Соціялістичної "Дзєннік Людови" у Львові, в числі з 1 вересня 1931 року одверто й відважно заявився проти розтягання збірної відповідальности на всю українську суспільність. Правда, були про те згадки і в інших польських часописах, але якось нещиро й облудно, неначе так собі, "про око". А "Дзєннік Людови" недвозначно заявляв, що

"акти терору мусять бути осуджені та викреслені з-поміж метод, що допускаються в політичній боротьбі. З такою загальною оцінкою стрінувся трускавецький замах не лише в польській суспільності. Без сумніву, з тим замахом не має теж нічого спільного українська суспільність і годі її притягати до збірної відповідальности за вчинки одиниць, чи навіть якоїсь конспіративної організації. Вважаємо потрібним підкреслити це виразно, щоб комусь не впало до незрівноваженої голови шукати відплати чи притягати до відповідальности людей, що з замахом і вбивством не мають нічого спільного. Метода притягати до збірної відповідальности за чужі вчинки мусить бути так само осуджена, як і акти індивідуального терору".

Все гарно і справедливо, польські соціялісти зайняли правильне, розумне й поважне становище і тим дуже відрізнилися від інших. Але в той сам час "Дзєннік Людови" долучується до галасливої брукової санаційної та напів санаційної преси, що відразу, ще заки початкове слідство дало якісь висліди, висунула тезу, що Тадеуша Голуфка вбила Українська Військова Організація, тезу, що до неї обережно поставилися інші часописи. Впевняв бо "Дзєннік Людови", що

"все вказує на те, що вбивство виконали українські елементи, які дорогою саботажу й терору ведуть на нашому терені визвольну боротьбу".

Мимоходом кажучи, досталося при тому й самому Голуфкові. Характеризуючи його політичне обличчя, "Дзєннік Людови" представив Голуфка як типічного репрезентанта хаосу санаційної національної політики в теорії і в практиці. Не могли йому забути соціялісти, що покинув їхні ряди й перекочував до нової партії Юзефа Пілсудского.

В слід за львівським "Дзєнніком Людовим" пішов і краківський його товариш "Напшуд".22

В статті п. н. "Чи друга пацифікація" з 2 вересня 1931 року починає він ствердженням, що атентат на Тадеуша Голуфка виконали українські бойовики, отже пішов за тією частиною польської преси, що в трускавецькому вбивстві відразу добачувала руку організованого українського підпілля. Зараз же після того запускається в полеміку з консервативним "Часом", який переводив аналогію між атентатом Мирослава Січинського на графа Андрія Потоцкого, і вбивством Тадеуша Голуфка. Цілком слушно "Напшуд" доказує, що це пересада. Як виказав у свій час судовий процес, Потоцкого вбив молодий українець і в наслідок схибленої політики Потоцкого, що робив угоду з москвофілами, не зважаючи на величезну більшість української суспільности, якої настрої та намагання репрезентував тоді курс д-ра Євгена Олесницького та д-ра Костя Левицького. Хіба, що з порівняння "Часу" мало б випливати, що й Тадеуш Голуфко пішов слідами Потоцкого та порозумівався щодо угоди з непокликаними до того чинниками з-поміж українців, з т. зв. "удержавленими" українцями в роді тих, що вважають можливим голосувати за ББ23 і сидіти на його лавах. Мабуть, що ні, бо Голуфко занадто добре знав історію "петлюріяди" і, на меншу скалю, історію одного греко-католицького священика,24 що у виборах 1922 року, з ласки тодішнього уряду проф. Новака, створив "Польсько-Український Клюб" з трьох чи чотирьох послів.

Невідомо, що хотів далі сказати "Напшуд", бо дальший тяг тієї статті цензура сконфіскувала.

Також центральний орган польських соціялістів, "Роботнік" у Варшаві, прийняв за певність, що Тадеуша Голуфка вбили українці, точніше, українська терористична організація. В числі з 2 вересня 1931 року поміщено там велику статтю Станіслава Туґута, колишнього міністра, що співпрацював з Тадеушом Голуфком в Інституті Національних Дослідів і потім розійшовся з ним, коли загострилася боротьба між санацією і лівим табором. В статті п. н. "Трагедія Голуфка" автор розглядає трускавецьку подію з ширшого погляду, підноситься понад лайки, погрози і т. зв. перспективи деяких польських псевдо-публіцистів, одначе при тому, хоч умовно й посередньо, покликується на правдоподібність, що Тадеуша Голуфка вбили українські терористи:

"Голуфка не вбили звичайні бандити. Коли вірити дотеперішнім поголоскам і коли до відкриття виконавців замаху йти шляхом елімінації тих, які по всякій імовірності не могли зробити злочину, то залишається здогад, повторюваний нині всіми устами, що Голуфка вбила якась українська терористична організація. Не знаю, чи воно так, я не хотів би, щоб воно так було. Але коли, не зважаючи на все, таки так є, то щойно тут починається трагедія..."

Далі автор критикує систему правління санаційного табору і доказує, що Тадеуш Голуфко, хоч і належав до того табору, не завжди і не в усьому з тим табором погоджувався. І дивується, що знайшовся трибунал, який підписав присуд смерти на таку людину, людину доброї волі і невинувату за насильства. Мабуть ішлося тут про таке поглиблення пропасти, щоб уже ніяка добра воля не могла сягнути рукою понад нею. Кінчиться стаття словами:

"На цьому тлі трагедія Голуфка виростає до трагедії польського народу. Було б злочином, не меншим, ніж трускавецький, звинувачувати і притягати до відповідальности за те, що сталося, український нарід. Не зважаючи на все, дорога до мирного співжиття мусить знайтися, коли вже, сковані минулим, мусимо разом жити на одній землі. Але марева злочинів, без уваги на те, хто їх, виконав, не будуть на тій дорозі добрими провідниками".

Зараз на другий день, у числі з 3 вересня 1931 року, "Роботнік", мабуть нав'язуючи до кінцевих міркувань Станіслава Туґута, помістив передову п. н. "Чи існує шлях виходу". Стаття заслугує на увагу своєю безсторонньою поставою до витвореної після вбивства Тадеуша Голуфка політичної ситуації, але поза справедливу критику санаційної національної політики не виходить, не відповідає на поставлене в наголовку статті питання і не показує, в якому напрямі мав би йти цей "шлях виходу", одним словом — не ставить позитивної програми, політичної плятформи в міжнаціональних взаєминах у Польщі.

Щоправда, автор не пересуджує, що вбивство Тадеуша Голуфка дійсно діло Української Військової Організації, пригадує інші політичні вбивства недавніх років, наприклад, Симона Петлюри і грузина Рамішвілі, чим натякає, що вбивників можна б шукати і в большевицьких колах. Однак майже вся польська прилюдна опінія шукає винуватців ув УВО, покликуючися на минуле тієї організації і на дійсність неспокійних відносин у Східній Галичині. Ще раз застерігається проти методи збірної відповідальности, вважаючи її найтяжчим моральним і правним закидом проти т. зв. пацифікаційної політики та одночасно найбільшим політичним промахом. Доказує банкротство української політики санаційного табору, пригадуючи недавню заяву ген. Складковского про "повне успокоєння" в Східній Галичині та конфронтуючи її з тодішньою дійсністю. Признає, що в чуттєвому відношенні поляків до українців править всевладне наставлення, від літ годоване народово-демократичною доктриною, засуджує теж підтримку адміністраційною владою жмінки давніх москвофілів.

Всього того замало, коли як висновок і рецепту подає автор єдиноспасенне порозуміння між польськими й українськими соціялістами. В справі того порозуміння можна б мати таку чи йнакшу думку, тільки де ж вони, ті українські соціялісти? З ким тут договорюватися?

На тлі цього згідного, хоч у широкій скалі тонів, хору польського журналістичного світу на одне з перших місць вибивається ославлений "Кур'єрок", цебто "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни" у Кракові. Не тому, щоб висував він гідні уваги думки, концепції чи спроби розумної політики, тільки єдино засягом свого діяння. Це була найбільш розповсюджена й по всіх сторонах Польщі читана газета. Мала вона свій власний стиль і за пояс могла б заткнути кожного конкурента, її редактори добре знали психологію пересічного польського читача, будь він у Кракові, Варшаві, Вильні чи Познані, вражливу — не зважаючи на ступінь освіти чи політичного вироблення — на подих сенсації в усьому, що торкалося поверховного й загумінкового — навіть у політичних центрах — і чи не єдиного в світі розуміння польського псевдопатріотизму. А вже щодо українців не було в нього ніякого стриму. Само собою, що в такій справі, як смерть Тадеуша Голуфка, амбіція "Кур'єрка" не дозволяла нікому дати себе випередити. Відразу взяв він гострий курс на те, що вбивцями не може бути ніхто інший, тільки Українська Військова Організація. Одночасно брутальним аж до безличности способом накинувся на всіх українців і на їх леґальний політичний провід. Злоба його виливалася вже в підборі наголовку першої статті, де повідомляв він про смерть Тадеуша Голуфка, як про "Нове криваве діло гайдамаччини". Голуфко згинув, мовляв, скритовбивством невисліджених досі виконавців, що безсумнівно виводяться з-поміж українських терористів. Ось зразок журналістичного стилю, на жаль так дорогого серцю багатьох поляків тієї доби, навіть з-поміж їхньої інтеліґенції:

"Жах і розміри трагедії побільшує ще факт, що оце з рук розшалілої гайдамаччини впала людина і т. д. і т. д.

...Кожен може освідомити собі факт, що це вже не перший раз в історії Польщі гайдамацький ніж ціляє в груди тих, яких серце б'є гаряче для ідеї національної співпраці та співжиття".

Божевільна просто скаженість "Кур'єрка" виллялася у предовгій, бо аж на півтори сторінки, передовій статті з 3 вересня 1931 року, під супер-фантастичним наголовком "Гайдамацькі руки і берлінський мізок". Переповідати зміст цієї сповненої гадючою їддю, а водночас позбавленої найпримітивнішого політичного глузду статті, зайняло б забагато місця і, власне, крім такої "безсторонньої мудрости", як проповідування нової пацифікаційної акції, щоб була переведена "енерґійно й рішуче, але без ніякої суворости (?) — цікаво, як собі практично уявляв би таку акцію любомудрець з "Кур'єрка" — нічого нового не вносить до відомого вже нам багатого словника ординарної та негідної друку лайки. Ми ще про неї згадаємо у зв'язку з відголосами заграничної опінії.

В тім же самім числі "Кур'єрок" приносить допис з Лондону п. н. "Моральні справники гайдамацьких убивств", де кидається вовком на такі поважні, з міжнародньою славою англійські пресові органи, як "Менчестер Ґардіян" і "Дейлі Гералд" за те, що один з них друкує репортажі п. Войґіта з його поїздки по Галичині, а другий — статті посла Дейвіса. За його твердженнями — все те коліщата скомплікованої машини протипольської пропаґанди, кермованої з Берліна.

Або взяти знову ж довжелезну статтю в черговому числі "Кур'єрка" з 4 вересня 1931 року з апокаліптичним наголовком "КОП25 і св. Юр". Вона намагається вмовити в читачів переконання, що такі злочини, як убивство Тадеуша Голуфка, були б неможливі, якби не затруєна атмосфера антипольською роботою політичних інтриґантів з гори св. Юра у Львові, де резидує митрополит Андрій Шептицький. Доказують це "тайни митрополичих лісів", де стрічаються німецькі інструктори з українськими пластунами. Доходить "Кур'єрок" до висновку, що на польсько-чеському пограниччі в митрополичих лісах треба поставити військовий кордон на зразок Корпусу Охорони Пограниччя, що діє здовж польсько-большевицької границі.

Коментуючи ці неймовірні попросту в своїй безграмотності, а може засліпленій злобі, вискоки "Кур'єрка", "Діло" кінчає заввагою:

"Нам здається, що єдиним логічним висновком з таких "логічних міркувань" було б перевезення авторів тих статтєй і редакторів "Кур'єрка" з "Палацу Преси"26 в Кракові до азилю для умово хворих, де треба б їх одягнути в каптани безпеки й ізолювати, як небезпечних для оточення".

З "Кур'єрком" суперничав у Львові, хоч далеко йому не дорівнював — куди ж бо куцому до зайця! — популярний серед усіх верстов польської суспільности "Вєк Нови". В числі з 2 вересня 1931 року приніс він широку вступну статтю, давши її наголовок "Після злочину". Вбивство Тадеуша Голуфка автор її вважає одним з найнікчемніших, що їх знає історія. Роздумуючи над можливими наслідками тієї події, запитує себе автор, чи випадково Тадеуш Голуфко не вибрав помилкової дороги? Та швидко зацитькує читачів "катеґорично-неґативною" відповіддю, бо польська громадськість

"не дасть вивести себе з рівноваги, ані зіштовхнути зо шляху, що його вважатиме вказаним і корисним не лише для Польщі, як держави, але і для всіх її громадян, без ріжниці національности й віровизнання".

Сказано доволі туманно, всіляко можна собі це розтлумачувати. В українській суспільності автор статті не бачить ніяких "проявів протверезіння", а, власне, повинна б вона здобутися на "мужеський крок, щоб протиставитися злочинним інстинктам пайдократії".

Ні сіло ні впало — автор перескакує до напасти на митрополита Андрія Шептицького. В формі дуже поганій, негідній журналістичної професії, вживаючи, наприклад, таких висловів, як "святоюрський смітник". Конкретно, закидає митрополитові ІПептицькому, що він та його оточення мовчать, "як закляті", не осуджують терору й не висловлюють співчуття його жертвам.

У редакторів "Вєку Нового" пам'ять коротка. Ще не минув рік, від коли випущено пастирський лист від усього греко-католицького єпископату на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким, в якому різко осуджено акти терору. Цей факт довів навіть до помітної прохолоди до митрополита в колах українського підпілля, який то стан тривав аж доки Головою Проводу Українських Націоналістів не став полк. Андрій Мельник.

Щоправда, після того, як відомою стала заява українських леґальних політичних проводів, "Вєк Нови" стрепенувся і перейшов на спокійніший тон, пишучи:

"Випадки, що сталися в серпні ц. р. на нашому крайовому терені, розколисали пригаслі за останній рік пристрасті. Досить послухати, що говорять люди, і прочитати, що пишуть газети, щоб здати собі справу, що ми знову ввійшли в надмірний переріст почувань над тверезим розсудком і невідповідальних діл над організованою громадською акцією.

... Хто ж винуватий цим разом? Польська опінія показує на підпольні українські організації, хоч убивців тим часом не зловлено. Трагізм моменту поглиблює тут саме відсутність27 одиниць або груп, відповідальних перед правом, які, окриваючися, підштовхують поляків в обняття ненависти. Ясна відповідальність винуватців приносить завжди пільгу, а розгублення серед темряви веде до пошуканок вини і до закидів незавжди узасаднених..."

Як останні, подаємо два короткі та інакші від попередніх голоси.

Часопис "Польонія", на відміну від усіх інших, українських і польських, добачував якийсь політичний інтерес українців, що його мало б принести вбивство Тадеуша Голуфка у зв'язку з сесією Ради Ліґи Націй:

"Нема найменшого сумніву, що останній замах виконала боївка Української Військової Організації, яка працює тайно в Східній Галичині. Найбільш правдоподібно, що ініціяторам замаху йшлося про викликання сильного враження на публічній опит в добі сесй Ради і Збору Ліґи Націй, де мають розглядати справу т. зв. пацифікації Східньої Галичини. Правдоподібно рахують вони на те, що можливі відплатні заходи у зв'язку з виконаним злочином дадуть українцям, нові арґументи для скарг. В кожному разі, зо смертю посла Тадеуша Голуфка справа польсько-української угоди значно утруднена, якщо зовсім не похована на довший час".

І останній голос, "Дзєнніка Польского" з 4 вересня 1931 року, що серед загального хору похвал і суперлятивів для Тадеуша Голуфка, відважився виступити хоч з дуже обережною, та все таки критикою:

"Це був молодий політик, що рвався до чинів, хоч спосіб його підходу не був ані дуже відповідний, ані цілковито зрілий. Звідси, так мовити б, з недостачі повного політичного досвіду, постало те, що нераз ішов він не дуже простою лінією. А заломлювалася вона так часто, що трудно було збагнути, де кінчалася звичайна мудрість і починалася хитрість".

Всі ждали, що скаже "Сурма", орган Української Військової Організації. Але виходила вона в середині місяця і ще треба було чекати тиждень-два, заки перепачковано її до краю. І також "Сурма" в цій справі мусіла вести себе надзвичайно обережно, головно в описі самого вбивства, щоб не подати там нічого такого, що могло б послужити поліційним та політичним польським органам до дальших обвинувачень українців. В короткому розділі довшої статті, давши йому піднаголовок:

"Як вбито Голуфка", писала "Сурма":28

"Як повідомляє преса, Тадеуш Голуфко мешкав від 9 серпня в Трускавці і мав 30 серпня від'їхати до Варшави. 29 серпня ввечері, вернувшися додому, прийняв масажиста, а по його відході ляг до ліжка, де спожив вечору та збирався читати книжку. Якраз у тому часі розшалілася буря. В моменті, коли Голуфко почав читати, до його кімнати ввійшли два молодики і віддали до нього шість цільних стрілів, з яких чотири трапили його в голову й серце, а два в околицю шиі. Справники потім швидко відійшли тою самою дорогою, якою прийшли. Коли виходили з кімнати, одна з сусідок, на згук стрілів, вибігла з кімнати, питаючися, що сталося, але, побачивши револьвери, відступила назад. На сходах стрінув їх якийсь чоловік, поляк, але готові до стрілу револьвери внерухомили його. Справники збігли на подвір'я, замкнули за собою браму на ключ, чим ударемнили на певний час погоню, і вибігли на вулицю. Є спірне, скільки їх було: два, три чи чотири. Бо є деякі дані, що в певній віддалі від місця вчинку мав чекати ще один чоловік, з іншим одягом і йому безпосередні виконавці дали свої пелерини. Також є дані на те, що був ще четвертий справник, що видряпався на перший поверх на балькон, який виходив з кімнати Голуфка.

По вбивстві заалярмовано трускавецьку поліцію; її погоня не дала ніяких вислідів. Крім того, зо Львова зараз приїхали начальник відділу безпеки Роґовскі та інспектор Ґрабовскі. Зорганізовано поліційні облави, рівночасно з боку Дрогобича, Борислава, Самбора і т. д. Також приїхала зо Львова поліційна експедиція з собаками. З Варшави приїхав інспектор Ґалчиньскі з кільканадцяти поліційними аґентами та з поліційними собаками. Рівнож приїхав з Варшави директор політичного департаменту в міністерстві внутрішніх справ Гайке-Новак, що має кермувати слідством; побіч нього слідчий суддя для справ надзвичайної ваги, Занд, комісар Шимборскі, заступник шефа безпеки в міністерстві внутрішніх справ, Келлер, та багато інших".

Отже всі, що чекали сенсацій від "Сурми", тим разом мусіли розчаруватися.29

 

------------------------------------------------------------------------

[6] В офіційній польській термінології Галичина називалася Малопольщею.

[7] В ориґіналі скрізь "рускі" та "русін", замість "український" та українець. У цитатах здебільшого пишемо "українець", хоч інколи залишаємо й "русін".

[8] Не зважаючи на свою грізну назву, "Кур'єр Червони" нічого не мав спільного з комунізмом чи большевицькими прибудівками. Вув це звичайний бруковик, що ганявся за сенсацією, підлабузнювався до кожного уряду, а що тоді владу тримала в своїх руках санація, то був більш санаційний, як сам Юзеф Пілсудскі.

[9] В перших днях слабо поінформовані про українські відносини деякі польські газети подали, що Тадеуша Голуфка вбито в віллі Сестер Василіянок ("Базиліянок") у Трускавці.

[10] Автор цієї пашквільної статті, як видно, не грішить ані інтеліґенцією, ані освітою. Вживаючи цього французького вислову хотів він показати, що українська протипольська політика працює на користь Німеччини — старий коник польських, особливо ендецьких, демагогів. Тим часом "працювати для пруського короля" значить працювати за півдармо. Така приповідка постала у Франції з того, що пруські королі дуже злиденно платили тим, кого наймали на свою службу чи то в війську, чи на королівськім дворі.

[11] Цебто: посолки Мілени Рудницької, голови "Союза Українок", посолки від партії УНДО і членки української делеґації на конґрес національних меншин у Женеві.

[12] Такого не було. Був о. Климентій Шєптицький, ігумен чернечого чину Отців Студитів. Редактор зробив його "Базилім", можливо і від його імени в своїй невіжесті виводив і Сестер "Базиліянок".

[13] Перші слова польської патріотичної пісні, другої після національного гимну.

[14] Співробітник Тадеуша Голуфка з часів війни в редакції тижневика "Уряд і Військо", органу Польської Організації Військової.

[15] Так називала себе національно-демократична партія польських дрібно-міщанських шовіністів і від того пішла скорочена їх назва "ендеки" та "ендепія".

[16] Династія польських королів.

[17] Київський воєвода українського роду.

[18] Або помилка польського редактора, або "Діла", повинно бути Яреми, ренеґата за Хмельниччини.

[19] Про неї буде мова пізніше, коли будемо обговорювати становище українського леґального політичного світу до вбивства Тадеуша Голуфка і голоси української преси.

[20] Окраїни.

[21] Це той сам розпорядок, що на його основі пізніше суджено й повішено Василя Біласа і Дмитра Данилишина за напад на поштовий уряд у Городку.

[22] "Вперед".

[23] Безпартійний Бльок Співпраці з Урядом — таку назву прийняла політична організація пілсудчиків після травневого перевороту 1926 року.

[24] Отця Миколи Ількова.

[25] Корпус Охорони Пограниччя.

[26] Так назвав "Кур'єрок" будинок, де приміщувалися його видавництва разом з друкарнею. Звичайно фотографував своїх гостей на його даху.

[27] Неясна стилізація, або невдатний переклад (узятий з "Діла"). Хіба повинно б бути "присутність одиниць або груп, невідповідальних перед правом" і т. д.

[28] "Сурма", число 9/48, вересень 1931, "Хроніка: напади, експропріяції, атентати та саботажі".

[29] Голоси польської преси взято з різних українських часописів, найбільше з "Діла" і з "Сурми". Цитати й нотатки закордонної преси (німецької французької та російської) перекладені з ориґіналів.