Осип Навроцький

ПОЛКОВНИК ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ

(Формування його індивідуальности в передісторії
і початках Української Військової Організації)

I

Коли полк. Євген Коновалець станув на чолі новоствореної Української Військової Організації, то не був це ані припадковий вибір ані наслідок збігу обставин у тодішній українській політичній дійсності. Між українськими військовиками того часу знайшли б ми немало відважних фронтових старшин, добрих організаторів і щирих українських патріотів, неодин з них міг би взяти на себе всі відповідальні обов'язки, що до них покликав би його український нарід, і з честю їх виконувати.

Але сталося так, що ніхто інший, тільки полк. Євген Коновалець очолив Українську Військову Організацію і провадив її аж до часу, доки вона не припинила своєї діяльности. Мусіли на те скластися немаловажні причини.

Справа в тому, що полк. Євген Коновалець не з'явився в українській спільноті несподівано. Його організаційний хист, політична зручність і військовий авторитет виявили себе в світлий спосіб у часі визвольних українських змагань, але він вступив у них не тільки з природніми їх зародками в своїй індивідуальності, він мав уже за собою деякий досвід у житті, знання української суспільности
Євген Коновалець у військовому однострою
і здібність концентруватися на найважніших у даний момент справах. В незначній до цього часу біографічній літературі про полк. Коновальця ці речі стоять ще в тіні, а для зрозуміння його життя й діяльности конечно треба кинути на них сніп світла.

Характер полк. Євгена Коновальця, як пізнішого політичного діяча і провідника великого формату, яким він увійшов до історії українського народу, зарисувався вже в його студентських роках. І для того необхідно буде спинитися кількома реченнями на тому, як виглядало українське студентське життя в роках перед першою світовою війною, які в ньому нуртували сили й тенденції та яка в них була участь Євгена Коновальця.

Як рушійна сила в національному відродженні галицьких українців, студентство почало проявляти себе більш активно на переломі останніх двох століть. Саме тоді почали діяти модерні українські політичні партії і студентство з захопленням кинулося в вир політики. А власне, студентство видвигнуло клич боротьби за український університет у Львові. Перша акція в тому напрямі мала скоріше пасивний характер - студентство проголосило в 1901 році бойкот львівського університету і сецесією до інших університетів в Австрії. Докладної цифри сецесіоністів не устійнено ні тоді ні пізніше. Свого часу д-р Лука Мишуга подавав в одній своїй статті в "Свободі" число около тисячки студентів. Я особисто переконаний, що в тому часі не було ще стільки українських студентів. Коли Головна Рада Українського Студентського союзу видала при кінці 1912 року звіт зо своєї діяльности, то надрукована в ньому повна статистика виказувала разом зо студентами теології нецілу тисячку осіб. Отож, у часі сецесії мусіло б бути ще менше. Коли ж узяти до уваги, що в тому часі кількість українців в Австрії перевищала вже три мільйони, то тисячка студентів, порівняльно з іншими народами Австрії, було мінімальне число.

Помимо свого пасивного характеру - залишення поля бою, висловлюючися по-військовому, - сецесія принесла в своєму наслідку два великі позитиви.

По-перше, українська студентська молодь вийшла в широкий світ і мала змогу студіювати в першу чергу на високого рівня віденському університеті, а разом з тим у різних фахах. Так, для прикладу, в гірничій академії в Леобен в Австрії, студіювало в 1912 році вперше, кільканадцять наших студентів.

По-друге, збірка на сецесійний фонд для допомоги студентам до виїзду заграницю на студії сталася так популярна й успішна, що дала пізніше товчок до жертвенности громадськости на різні інші культурно-освітні цілі, а передусім на "Рідну Школу".

Друга широка акція українського студентства дістала вже активний характер. Маю на думці участь студентів у підготові і викликанні рільничого страйку в 1902 році. Чи існував уже тоді Комітет Української Молоді, загально знаний "КУМ", що опісля керував боротьбою за університет, годі мені сказати. Але відомо, що в часі літніх ферій студенти по два-три ходили від села до села і закликали до страйку. Можна сказати, що впродовж кількох лише днів запалав по галицьких селах огонь справжнього бунту. І тут виявила себе характеристична риса наших селян - між ними майже зовсім не було страйколомів. Відомо, що на жнива йшли з гір на Поділля женці - гуцули й бойки щоб придбати собі хліб на зиму. На вістку про страйк ті, що вже виїхали, завертали назад, а інші групи навіть не виїжджали. Добре пам'ятаю вибух страйку в моєму родинному селі Голгочах підгаєцького повіту. На празнику в сусідньому селі Швейкові, в домі пароха о. Фицаловича, з'явилися два студенти - правник Войнаровський, небіж о. мітрата Тита Вайнаровського, і теолог Залуцький. Під вечір вони незамітно зникли. А на другий день, на заклик двірських "гуменних", жодна пара женців не вийшла на "панське" поле. Обидвох студентів жандармерія швидко арештувала і вони досить довго посиділи в підгаєцькій тюрмі. До Голгіч вони не встигли дійти, але й тут зачався страйк. До села прибув заступник повітового старости Де Льож, француз з роду, з хмарою жандармів і сотнею війська, бо ж Голгочі село велике, понад три тисячі душ. Жандарми арештували провідників страйку, а коли посадили їх на підводу, люди кинулися, стягнули арештованих з воза, а сам віз перевернули. Комендант сотні вже дав був команду "до стрілу готов!" Але до проливу крови не дійшло, Де Льож спинив наказ, заспокоїв людей, а опісля на судовій розправі проти провідників страйку в окружному суді в Бережанах, зізнавав на користь підсудних. Та це не був родовитий поляк.

В пізнішому часі рідко стрічав я згадки про цей страйк. А на мою думку, страйк зрушив селянську масу й одним махом кинув її до активної боротьби, при, приспішив у ній процес витворення того, що сьогодні називаємо "спільнотою". І спричинило чи пак приспішило цей процес українське студентство, отож його провідники й організатори, що брали участь у підготові й переведенні страйку, перебули свого рода бойове хрещення в революційній суспільній роботі. Пізніший полковник Євген Коновалець в тій акції особисто участі не брав, бо ще не був тоді студентом. Але виростав на традиціях участи студентства в суспільних рухах, що між іншими виявилося в тому страйку.

Сецесія довго не тривала. Поволі сецесіоністи верталися до Львова, а водночас приходили нові студенти, випускники новозаснованих українських приватних ґімназій. Разом з тим посилилася боротьба за український університет у Львові. Полем її став самий будинок університету. Загально відомі події 1906-1907 років, коли то в університеті відбувалися просто гомеричні бої на барикадах. Їхнім завершенням була трагічна смерть студента Адама Коцка 1 липня 1910 року.

В тому часі Євген Коновалець був уже студентом Львівського університету, записаний на правничий факультет. Перед тим ще, як ґімназійний учень, належав він до тайного "Кружка Української Молоді" і там дістав перші основи політичного виховання. В подіях 1 липня 1910 року брав активну участь, але до тюрми і на пізніший процес "101" не попав, бо на около триста учасників подій поліція арештувала лише 101 студентів, тих, що випадково попалися їй під руку. Я теж не був арештований і виступав на пізнішій судовій розправі, як свідок.

В останніх п'ятьох роках перед першою світовою війною, зокрема по І Конґресі Українського студентства в липні 1909 року і після 1 липня 1910 року життя українського студентства поплило рвучким потоком. Створений на І Конґресі Український Студентський Союз об'єднав усі студентські Товариства з цілої Австрії, а в Галичині, поза Львовом, творив по повітових містах своєї Секції. В тих Повітових Секціях гуртувалися студенти, головно правники, що не мали матеріяльної змоги перебувати постійно в осідках університетів. Вони вели в своїх повітах культурно-освітню працю під прапором "Просвіти", а в рядах політичних партій - політичну.

Зокрема дуже сильним темпом пульсувало студентське життя у Львові, де існували спеціяльні Секції: перша - "Студенток", друга - "Поступової Молоді", третя - "Культурно-Освітня", четверта - "Націонал-Демократичної молоді", а крім того окремі фахові товариства правників, медиків, студентів філософії, гехніків, товариство ветеринарів "Ватра". Такі самі студентські товариства були по інших університетських осередках. У Відні й Ґрацу - "Січ" і "Земля", в Кракові - "Академічна Громада", в Чернівцях - "Союз" і "Січ", у Леобен "Товариство Гірників". У Львові існувала дальше "Академічна Громада" й "Академічна Поміч". Були теж і два "буршівські"74 товариства, у Львові - "Роксоляна", а в Чернівцях - "Чорноморе". Найбільш популярним у цілому краю був славний студентський хор "Бандурист".

У Львові все те гуртувалося частинно в "Академічному Домі", а головно в домівці загального львівського студентського товариства "Академічна Громада" спершу при вул. Зиблікевича ч. 3, пізніше при вул. Осолінських ч. 10 на третьому поверсі. Щовечора кімнати "Академічної Громади" були повні - відбувалися засідання Управ, сходини членів окремих товариств, реферати тощо. Радив тут теж окремий комітет, що виконував функції централі тайних "Кружків Української Молоді". А в суботу, ввечері, кімната "Культурно-Освітньої Секції" заповнялася членами, що в неділю вранці роз'їздилися по селах Львівщини з рефератами і брали від управителя т. зв. "магазину" книжки і брошури до кольпортажу. Цей "Магазин" друкував теж своїм накладом малі брошури, як от "Пан Потоцький", "Історичні пісні", "Веселі вірші" Степана Руданського і другі. Чи не два роки був я управителем того "Магазину" і саме тут набрав замилування до видавничого діла, що опісля придалося мені в "Червоній Калині".

У всій тій роботі Євген Коновалець брав якнайжвавішу участь.75 А що мав політичну "жилку", то присвячував багато часу, ІV Секції, що гуртувала студентів - симпатиків української націонал-демократичної партії. Та найбільше уваги віддавав він теж політичного характеру справі - боротьбі за український університет. По подіях 1 липня 1910 року, що коштували стільки жертов, боротьба за університет дещо принишкла. На обрії з'явилася ідея Івана Чмоли - творення українського війська. Серед студентської молоді поширювалися "мілітаристичні" настрої, в той час як українська парляментарна репрезентація спрямовувала свою активність на боротьбу за рівноправність, а в тому за виборчу реформу до галицького сойму.

В тому часі праця для справи університету була дуже невдячна. Вимагала вона надзвичайних зусиль, щоб не втратити на актуальності. Про такий стан переконався я особисто на місці у Відні, коли з початком 1912 року "КУМ" рішив вислати делеґацію до віденського уряду. Я був тоді Головою Українського Студентського Союзу і з тієї рації очолював делеґацію, що в її склад входили ще Семен Магаляс і Володимир Гадзінський. На жаль, ми не попередили про наш приїзд Парляментарну Репрезентацію і коли ми зголосили причину нашого приїзду її Голові, д-рові Костеві Левицькому, він різко запитався: "А чому ви не написали нам про це? Я був би поінформував вас, що теперішня ситуація в парляменті для цієї справи непригожа". Все таки просив він проф. Олександра Колессу, щоб виєднав для нас авдієнцію у міністра освіти, мовляв, щоб ми даремне не їздили. Авдієнція тривала кілька хвилин і на другий день з'явилася про неї коротенька нотатка в часописі "Ноє Фрає Прессе".

Та Євген Коновалець справи не покинув. Можна сказати, що головно завдяки ньому не сходила вона з актуальности в громадському житті. Він відбував наради, конферував з політиками, виголошував доповіді, укладав відозви та звернення. Зокрема, на великому вічу українського студентства в квітні 1913 року, а пізніше на ІІ Конґресі Українського Студентства виголосив він продумані і змістовні реферати в тій справі, добре обґрунтовані і вільні від усякої демагогії. А тим часом наближалося марево світової війни, щораз більше переважали серед молоді "мілітаристичні" настрої.

ІІ

Зростаюче в останніх роках перед першою світовою війною напруження в Европі поміж Центральними Державами й пізнішими Аліянтами викликало сильнішу реакцію, надиво, не в українських політичних середовищах, а в колах української студентської молоді. Жваві дискусії на тему близької війни й участи в ній українського народу велися головно в гуртках мешканців "Академічного Дому". Майже незамітно, в кімнаті ч. 51 на першому поверсі створився осінню 1912 року невеликий гурток пропаґаторів ідеї збройної боротьби за волю України. Головним інспіратором був студент Іван Чмола, водночас один з основників "Пласту", пізніший сотник Українських Січових Стрільців, а згодом полковник київських Січових Стрільців.

До цього гурту належали студенти: Іван Кучерішка, Іван Лизанівський, Федір Калинович, Олена Степанів, Василь Кучабський, Осип Когут, Іван Жила, Степан Індишевський. Нагло й несподівано появився друком маленький журнальчик "Відгуки" і в ньому цей гурток з'ясовував необхідність підготови українського народу до збройного виступу в недалекій війні. Редаґували його Іван Чмола й Іван Кучерішка. Микола Голубець у своїм нарисі "Рік грози і надій 1914", виданому у Львові 1934 року, так пише про "Відгуки": "Без підтримки старшого студентства, що поклонялося "культурним цінностям", без капіталів і вироблених публіцистичних пер, виглядали "Відгуки" скромно, як формою так і змістом. По словам редакційної оповістки ставили собі "Відгуки" завдання "нести високо і витривало самостійницький прапор і під гаслом добуття духової і фізичної сили збірати під ним наймолодших синів України".

Десь при кінці 1912 року Іван Чмола звернувся до мене, тодішнього Голови Українського Студентського Союзу з пропозицією влаштувати зустріч "зо старшими громадянами". Така зустріч відбулася в редакції "Діла". Взяли в ній участь члени редакції "Діла", тодішні "тузи" української Журналістики - д-р Василь Панейко, д-р Осип Назарук, д-р Михайло Лозинський і Ярослав Весоловський, далі проф. Степан Томашівський, д-р Володимир Охримович і ще дехто. Від групи "Відгуків" на зустріч прийшли Іван Чмола з кількома своїми товаришами, Голова Українського Студентського Союзу Осип Навроцький, Голова "Академічної Громади" Володимир Пежанський, Голова "Академічної Помочі" Василь Паліїв і Голова "Бандуриста" Володимир Бандрівський.

Тези Івана Чмоли, що війна вибухне в найближчому часі та що українському народові треба поспіхом підготовлятися до неї творенням основ власної сили, не знайшли зрозуміння в старших громадян. З немилосердним сарказмом і нищівною критикою всі чотири редакторои "Діла", першорядні промовці і діялектики, накинулися на молодого студента, називаючи його мрійником і фантастом.

Вони доказували, що молодь повинна в першу чергу набирати знання, бо така нація, як українська, мусить творити передусім культурні ціннощі, щоб бодай тим способом зрівнятися з іншими европейськими народами. Коли будемо мати - говорили вони - свої великі твори літератури, науки й мистецтва, свою національну оперу, що дорівнювала б операм західньо-европейських народів, а принаймні чеській опері, то в очах світу станемо тим самим державним народом і на власну українську державу довго чекати не прийдеться.

Одинокий д-р Степан Томашівський признав слушність Чмолі про можливість і правдоподібність скорої війни, але не висловився про потребу творити збройну українську силу. Зустріч не закінчилася ніякими висновками.

Чергову спробу пропаґувати свої ідеї зробила група "Відгуків" взімку 1913 року, на загальному студентському вічу в домівці "Львівської Руси" в будинку "Просвіти" на ІІ поверсі. Я був предсідником на тому вічу і тому добре пам'ятаю його перебіг.

Тоді різко станули проти себе "культурники" і "мілітаристи". Головний реферат виголосив Іван Чмола. Від "культурників" промовляв Федь Федорців, що різними арґументами старався ослабити враження промови Чмоли. Віче було бурхливе, як мабуть ніколи передтим. Дійшло до того, що запальний еміґрант-наддніпрянець, артист-різьбар Михайло Гаврилко, пізніший старшина УСС, в однім моменті промови Федя Федорцева замахнувся кріслом на цього чільного представника групи "культурників". Віче тривало від 6 ввечері до 3 над раном і теж не закінчилося ніяким позитивним вислідом.

Одначе члени групи "Відгуків" не знеохочувалися і почали практично здійснювати свої задуми. Вони пильно студіювали військові підручники і притягнули до співпраці запасного старшину австрійської армії Миколу Нискосклона, адміністратора щоденника "Нове Слово". Під його командою переводили військову муштру і вправи, часто по ночах.

За Іваном Чмолою пішли перші члени "Пласту", пізніші "лицарі без скази" - Федь Черник, Микола Опока, Василь Андрух, Осип Яремович і багато других. Львівська повітова "Січ", що стояла тоді під проводом незрівняного і першого організатора міської ремісничої молоді у Львові, студента прав Романа Дашкевича, зорганізувала першу ремісничу сотню УСС. За "Січею" пішов "Сокіл-Батько". Незабаром уся західня вітка України вкрилася сіткою стрілецьких товариств і на другому Січово-Сокільському Здвизі в червні 1914 року виступили вже в стрілецьких одностроях перші чети нового, модерного українського війська. Коли ж з вибухом першої світової війни зорганізувалися Українські Січові Стрільці, то перші чети і сотні повели в бій українські студенти, сподвижники ідеї збройної боротьби за волю України.

Недиво, що старші громадяни й редактори не трактували поважно тих молоденьких фантастів, коли і їхні товариші-студенти, старші віком і студіями, гляділи на "мілітаристів" звисока та з усмішкою. А з насолодою критикували журнал "Відгуки", що його редаґували молоді студенти, щоправда не з великим досвідом.
Полк. Євген Коновалець, мало-відомий знімок з воєнних часів.
На сторінках льнівських часописів появилася навіть, заява Головної Ради Українського Студентсього Союзу, що вона не бере відповідальности за журнал "Відгуки" видаваний "незнаною групою".76

Євген Коновалець не приймав участи в тих контроверсіях. Справою військової підготови українського народу він цікавився, хоч і не захоплювався спочатку думками групи "Відгуків". Мушу признатися, що і я сам доволі скептично ставився до тих мрійників і змінив мою поставу щойно тоді, коли Українська Національна Рада проголосила мобілізацію Українських Січових Стрільців. Того самого дня я зголосився, неначе за кару, простим стрільцем до сотні Івана Чмоли, тепер уже сотника, того колишнього мого молодшого за мене на кілька років товариша з ґімназії в Бережанах і з університету, найближчого сусіда з Академічного Дому, де я жив у кімнаті ч. 51.

Натомість Євген Коновалець дуже швидко змінив свою поставу до ідеї творення української збройної сили і коли "Сокіл-Батько" почав творити відділи Українського Січового Стрілецтва, - з запалом включився він до їхньої організації. Одначе склалося так, що не довелося йому вступити в ряди, що їх він сам організував. Він був запасним старшиною австрійської армії і вже першого дня проголошення мобілізації мусів зголоситися до свого полку, а саме до 19 полку Крайової Оборони. Цей полк входив у склад ХІ австрійського корпусу, куди входили й Українські Січові Стрільці. Тож на Маківці вони стояли поруч себе і в перших боях за ту славну гору, під кінець квітня 1915 року, коли москалі її зайняли, Євген Коновалець попався в російський полон. Це було ще перед відомим протинастутпом УСС.

Після короткої зустрічі на Маківці, Євген Коновалець стрінув усусусів у російському полоні, в таборі полонених над Волгою, в Царицині, пізнішому Сталінграді, а тепер Волгограді. Привезли їх тоді москалі при кінці 1916 року, після відомого бою на Лисоні. В цьому кривавому бою усусуси мали тяжкі втрати - вбитими, раненими й полоненими. Раннім ранком москалі зайняли австрійські окопи на схилі Лисоні над річкою Ценівкою і команда австрійської бриґади кинула усусусів до протинаступу. Я був тоді при штабі полку, як комендант бойового обозу, в селі Посухів над Золотою Липою, напроти Лисоні. Далековидом слідкував я за протинаступом. В самій середині наступаючою розстрільної ішла сотня Андрія Мельника, я бачив напереді його високу постать. Розстрільна перейшла вершок гори і вибила москалів з окопів. Та незабаром москалі почали другий наступ, тим разом на мадярський полк, наліво від позиції усусусів, розбили його і тоді ззаду кинулися згори на позиції усусусів. Взяті в два вогні усусуси, здесятковані, попалися в полон. Між бранцями знайшлися: Андрій Мельник, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Іван Чмола, Петро Пасіка і другі, загалом усі ті, що опісля опинилися в корпусі Січових Стрільців у Києві. Усіх їх москалі завезли спочатку до Царицина, а опісля до Дубовки. Євген Коновалець швидко подружився з ними всіми і став їх старшим товаришем не тільки тому, що був старший за них віком, студіями, громадським і політичним виробленням, але й тому, що вважався вже "місцевим" у таборі, куди всі інші прийшли, як новики.

Коли з вибухом революції вони - по-одному й групами - вирвалися з табору в Дубовці й добилися до Києва, то зразу вступили до Галицько-Буковинського Куреня, що з нього згодом створився Курінь СС, полк СС, Окремий Загін СС і вкінці Корпус Січових Стрільців. Євген Коновалець був комендантом кожної з тих формацій і тут виявився його небуденний військово-організаційний хист. З вибухом повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював він, разом з полк. Андрієм Мельником, як Шефом Штабу, Осадний Корпус.

На пості командира Корпусу Січових Стрільців полк. Євген Коновалець виявив себе незрівняним організатором і справжнім воєначальником революційної доби, а водночас добрим товаришем для всіх, що були під його командою. Мав при тому щасливу прикмету - чого не можна сказати про кожного провідника - що не боявся біля себе розумних дорадників, навпаки, вмів добирати найбільш відповідних. Його співпраця з високими старшинами генерального штабу - генералом Марком Безручком і полковником Юрком Отмарштейном, що очолювали оперативний відділ Штабу - була наскрізь гармонійна. Вони відносилися до себе взаємно з респектом і водночас з симпатією. Мав я кілька разів нагоду бути приявним при його розмовах з отаманом Юрком Тютюнником і його ад'ютантом Добротворським, а один раз при зустрічі з полк. Юрком Отмарштейном, тож міг самий про те переконатися.

Те саме відношення було в полк. Коновальця і з другими старшинами Штабу та комендантами різних частин Корпусу. І тут полк. Коновалець зумів об'єднати біля себе ідейних, розумних і бойових старшин, справжніх побратимів зброї, і призначувати їх на відповідні для них місця, відповідальні штабові й командні пости. Вистачить згадати такі прізвища: Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Іван Чмола, полк. Роман Дашкевич, полк. Іван Рогульський, сотник Ярослав Чиж, сотник Михайло Матчак, сотник Василь Кучабський, сотник Федь Черник, сотник Іван Андрух, сотник Микола Опока, сотник М. Загаєвич, сотник М. Бісик, сотник Гриць Гладкий та інші.

Не наслідуючи зовсім звичаїв тодішнього часу, а з переконання про доцільність, створив полк. Євген Коновалець Стрілецьку Раду, і з нею обмірковував та вирішував найважливіші справи, як от виступ проти гетьмана Скоропадського, а вкінці розв'язання Корпусу в Старо-Костянтинові пізною осінню 1919 року.

Про все те розказували мені колишні члени Стрілецької Ради, мої побратими зо стрілецьких окопів над Золотою Липою і Стрипою, а говорили зо щирістю, великою пошаною і прив'язанням до особи свого колишнього командира.

ІII

Реґулярна армія перестала існувати. Вояцтво і старшини або опинилися за дротами, або розсіялися по еміґрації чи вернулися в рідні сторони.

Для продовжування визвольної боротьби створилася Українська Військова організація. Чи ж не природне було, що перші творці й організатори УВО вважали самозрозумілим, щоб у тій дальшій фазі визвольних змагань провадив їх той самий командир, що під його наказами перебули вони два чи три роки свого бойового щастя на всіх фронтах України? Авторитет полк. Коновальця, як провідного військового політичного діяча, був уже в тому часі такий великий, що йому корилися всі, навіть ті, що з причин політичного партикуляризму могли б ставитися до нього з резервою. Силою того свого військово-політичного авторитету, силою своєї могутньої індивідуальности полк. Коновалець відразу станув на чолі Української Військової Організації, без конкуренції і контркандидатів.

Не відразу приїхав він до Львова, де вже діяла Начальна Колеґія УВО, що проробила першу, підготовну працю, головно політичного характеру. Полк. Євген Коновалець перебував тоді в Відні, де закінчував справи стрілецької організації і вів розмови та пересправи з різними політичними колами, головно з середовища ЗУНР.

Але, як тільки прибув до Львова в середині 1921 року, в Начальній Команді УВО витворилися такі самі відносини й умови гармонійної з ним співпраці, як за весь час його попередньої військово-політичної діяльности. Як тільки було можливе, з конспіративних причин, полк. Євген Коновалець відбував наради з членами Начальної Команди або разом, або, в конечности, з кожним зокрема, доки не заслухав всіх. А за час свого командуваня у Львові полк. Коновалець скликав кілька разів ширші наради окружних і повітових комендантів УВО. Ці наради відбувалися в кімнатах музею Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, де кустосом був проф. Юрко Полянський. На жаль, я не міг брати участи в тих нарадах, тому, що треба було зустрічати на конспіративній квартирі в "Червоній Калині" приїзжих на нараду і спрямовувати їх на місце нарад та зорити за аґентами, що крутилися по Руській вулиці.

Пригадую собі добре тільки одну з нарад Начальної Команди УВО, в вересні 1922 року, в часі, коли активність Української Військової Організації досягнула свого вершка - цілий край горів.77 Поляки зареаґували бомбами на будинки "Просвіти", "Наукового Товариства ім. Шевченка" й "Академічного Дому", а громадські діячі сильно занепокоїлися витвореною грізною політичною ситуацією. Голова Делеґатури ЗУНР, проф. Михайло Галущинський, просив полк. Коновальця про зустріч зо Штабом УВО. Полковник скликав нас на нараду і ми спільно рішили, що треба акцію саботажів припинити, бо ж на бомби поляків треба було відповісти ще сильнішою реакцією, а тим часом вичерпалися запаси вибухових матеріялів і амуніції, здобути ж нові в більшій кількості було неможливо в такому скорому часі.

Зустріч з членами Делеґатури відбулася в будинку "Сільського Господаря" при вул. Зіморовича ч. 20, в кімнаті на першому поверсі. Не пригадую точно, хто з членів Делеґатури, крім проф. Галущинського, був на цій зустрічі. Здається мені, що д-р Іван Куровець, д-р Володимир Охримович, інж. Юліян Павликовський і ще дехто. Нас було трьох - полк. Євген Коновалець, Володимир Целевич і я, правдоподібно також проф. Юрко Полянський. Зустріч тривала коротко. Проф. Галущинський з'ясував ситуацію і запитався Полковника, чи і як Українська Військова Організація задумує реаґувати. Полковник заявив, що Начальна Команда УВО дасть наказ припинити саботажну акцію і заподав причини. На цьому зустріч закінчено і всі розійшлися.

До часу приїзду полк. Коновальця до Львова праця в Начальній Колеґії УВО проходила жваво, але в першу чергу на відтинках загально-політичному і студентської молоді. Притягання колишніх військовиків ішло поволі, бо й не було їх спочатку в краю багато, все ще сиділи вони в таборі полонених у Тухолі і на еміґрації. З приїздом Полковника і з напливом військовиків
Полк. Євген Коновалець
на короткий час
перед своєю смертю.
- робота закипіла. І тут знову повторно виявив себе феноменальний організаційний талант полк. Коновальця. Головний тягар праці спочивав на його плечах. Володимир Целевич, Ярослав Чиж і я - працювали в Українському Горожанському Комітеті від ранку до пізньої ночі і тільки дуже мало часу залишалося, щоб виконати те чи інше доручення або взяти участь у розмові чи нараді. Одиноке, що ми постійно робили, це тримали зв'язок з усіма причасними до УВО зо Львова і з краю, та з політичними партіями. Головною нашою квартирою були бюра Комітету, іншої квартири в той час у нас ще не було.

Так само головним чином самий полк. Коновалець зорганізував мережу Окружних і Повітових Команд УВО по цілому краю. Не проста це була справа, вимагала знання людей, інтуіції і вміння з першої розмови оцінити характер людини. Було ж тих комендантів 58, а з кожним треба було перевести розмови, поінструювати, відобрати звіт, тримати постійний зв'язок. З подивугідною енерґією і справністю зробив це полк. Євген Коновалець упродовж усього кількох тижнів.

Зв'язок з заграничними українськими політиками теж спочивав у руках самого полк. Коновальця. Оперативного штабу, в військовому розумінні, не було, то й не було шефа штабу. В усьому помагали колишні військовики, а тепер студенти, що не працювали в ніяких установах і мали більше вільного часу: Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Богдан Гнатевич, а в бойовому відділі - Степан Федак. Зв'язковими і кур'єрами по найбільшій часті були жінки, як от Ольга Басараб і З. Майковська.

Зокрема клопотався полк. Євген Коновалець збиранням запасів зброї, амуніції та вйбухових матеріялів. Захованого по селах матеріялу з часів війни було розмірно небагато, але й те треба було вишукати, змагазинувати, тримати в порядку й евіденції. Правдоподібно доставляли матеріял теж військовики, що перебували ще в Чехословаччині, та про те не можу нічого певного сказати.

Як Начальний Командант Української Військової Організації стояв полк. Євген Коновалець у зв'язку з Диктатурою ЗУНР у Відні та з деякими колами центру УНР, а в краю з провідними політичними діячами. Його бистрий ум чудово орієнтувався в кожній ситуації і відповідно до того кермував полк. Коновалець діями УВО.

Так було до середини осени 1922 року. Після атентату на Сидора Твердохліба, коли арештовано Дзіковського і коли він заломався, прийшла деконспірація майже цілої Організації. Дзіковський видав усе, що знав, майже цілий склад Начальної Команди, багато Окружних і Повітових Команд УВО. Не промовчав ні одного знаного собі назвища особи, чинної в УВО. Польська поліція виарештувала всіх до одного, при чому заповнила тюрми людей, зовсім до УВО непричасних. Організація притихла на якийсь час, неначе завмерла переходово.

Полк. Євген Коновалець не дістався в польські руки. Одначе в витвореній тоді ситуації не було можливо ані доцільно залишатися йому в краю і він був змушений податися заграницю. З його виїздом закінчився ще один етап діяння Української Військової Організації, етап повний розмаху й надій. Від того часу Українська Військова Організація була змушена поволі й потроху переставлятися на інакші методи діяльности, а в тому далі провадив її полк. Євген Коновалець, уже з переорганізованої Начальної Команди УВО закордоном.

 

------------------------------------------------------------------------

[74] "Буршівські" товариства або корпорації мали на меті плекати тісніші товариські взаємини між дібраними на територіяльному, станово-соціяльному або фахово-студійному ґрунті студентами. Мали вони, як відзнаки, окремі шапочки і ленти через груди. Їхня спеціяльність - оборона чести у двобоях і періодичні сходини при пиві або інших напитках. (Прим. З. К.)

[75] Ось декілька нотаток з галицької преси 1912-1913 років про українське студентське життя у Львові, з чого можна собі виробити деякий образ участи в ньому Євгена Коновальця.

З IV Секциї У.С.С. у Львові. На загальних зборах ІV Секциї 11 с. м. вибрано слідуючу Секцийну Раду: Голова - Володимир Пежанський, студент прав, містоголова Євген Коновалець, студент прав, секретар Юліян Чайківський, студент філософії, касиєр Іван Савицький, студент філософії, заступники: Михайло Возняк, студент прав і Юрій Полянський, студент філософії. (Діло, ч. 283, вівторок 17 грудня 1912.).

На довірочну нараду в важних і актуальних справах, яка відбуде ся завтра, т. є. у вівторок дня 6 мая с. р. в льокали "Академічної Громади" (ул. Оссолінських, ч 10, ІІІ поверх о годині 6 вечером, просить ся всіх членів ІV Секциї У.С.С. безусловно прийти. Справи важні, тому кождий член є обовязаний явитися. - Євген Коновалець, Юліян Чайківський. (Діло, ч. 97, з дня 5 мая 1913.).

В справі основання санаторійного товариства, для хорої на груди молодіжи, відбулася вчера у Ексцеленції Митрополита гр. Шептицького около тригодинна конференція з представниками академічних товариств Білозора від "Медичної Громади", Євгена Коновальця від У.С.С. і Ф. Федорцева від "Академічної Помочи" при участи д-ра Ст. Федака. Ексцеленція Митрополит подрібно інформував ся про дотеперішні проби в тім напрямі і признав потребу основання осібного товариства, яке свою діяльність посьвятило би боротьбі з туберкульозою серед молодіжи. (Діло, ч. 120, з дня 31 мая 1913.).

З ІV Секциї Українського Студентського Союза. В середу 4 червня о год. 7 вечером в Академічній Громаді (Оссолінських 10/ІІІ поверх) відбуде ся відчит тов. Євгена Коновальця п. з. "Одно з важних завдань молодіжи під теперішню хвилю". Вступ вільний. Гостям раді. По відчиті довірочна нарада. (Діло, ч. 121, з дня 2 червня 1913.).

Студентів (-ок) вищих і абітурієнтів середних шкіл, прихильників національно-демократичної програми: що стало перебувають у Львові, Відни, Чернівцях, Кракові, Празі, Інсбруці, Градци, як також тих, що змушені перебувати на провінциї - просить ся подати негайно свої точні адреси на руки: Євгена Коновальця в Зашкові, п. Куликів. - Рада ІV Секциї У.С.С. (Діло, ч. 157, з 18 липня 1913.) - (Прим. З. К.)

[76] "Діло", ч. 40 з 22 лютого 1913: "З Українського Студентського Союза". Головна Рада, щоби оминути всяких непорозумінь і неправдивих толків, подає до відома всіх секций, союзних товариств та всього українського студентства, що часопис "Відгуки", якої перше число появилося на днях, не є органом Товариства, ані ніякої студентської організації, лише гуртка близше її невідомих осіб. - о. Когут, Голова, І. Бабій, секретар. (Прим. З. К.)

[77] Гл. додаток: "Балканізація Східньої Галичини". (Прим. З. К.)