Зиновій Книш

АТЕНТАТ СТЕПАНА ФЕДАКА У ЛЬВОВІ

I

Пізнім вечером у неділю дня 25 вересня 1921 року рознеслася по Львові вістка, що виконано атентат на начальника, польської держави, маршала Йосипа Пілсудского, і львівського воєводу Ґрабовского. Того ж вечора телеграфічні дроти рознесли цю вістку по широкому світі і в короткому часі стала вона політичною сенсацією, що довго не сходила зо сторінок крайової і світової преси.

Львівські громадяни, а головно українці, спершу не знали точно, хто, до кого саме і за що стріляв. Стоголова фама передавалася з уст до уст, один додавав щось до неї, другий віднімав і годі було в тому дошукатися дійсної правди. Тільки найбільш втаємничені особи з недавно народженого українського підпілля були в курсі справи. Щойно надзвичайні видання львівських газет та урядові комунікати і повідомлення "Польської Аґенції Телеграфічної" (ПАТ) внесли трохи світла в ту справу, одначе й вони нерідко представляли її в кривому дзеркалі і треба було ждати аж судової розправи, що відбулася рік пізніше, щоб українська й польська громадськості, а з ними й цілий світ, довідалися правди. З польського урядового боку подано вістку в такій формі:

"ПАТ комунікує:

В хвилині, коли начальник держави Пілсудскі по обіді, влаштованім на його честь, всідав до автомобіля з воєводою Ґрабовскім, з-між товпи впали три стріли в напрямку автомобілю. Одна з куль ранила воєводу. Пілсудскі вийшов цілий. Виконавець замаху старався четвертим стрілом позбавити себе життя, але його піймала товпа поляків і на місці важко побила. Поліції ледве вдалося пораненого й побитого Федака вирвати з рук розшалілої товпи і відвезти до лічниці".51

В тому самому українському часописі на першому місці першої сторінки подано в тій справі коротке інформаційне повідомлення:

ТРАГЕДІЯ

Неділя 25 ц.м. глибоко вриється в пам'ять сучасників, а імовірно і грядучих поколінь. Під львівським ратушем, де тільки що покінчився офіціяльний обід у честь начальника польської держави Пілсудского, який з'їхав до столиці Східної Галичини, щоб освятити її на ґрандіозний осередок польської торгівлі, впали три револьверові стріли, скермовані до самоходу начальника польської держави. В самоході сиділи начальник Пілсудскі і шеф новокреованого львівського воєводства Ґрабовскі. Стріли віддав старшина Української Галицької Армії - Степан Федак - і спрямував їх, як сам заявляє, не в грудь Голови польської держави, тільки направляв їх на виконавця польської влади в Східній Галичині, п. Грабовского.52

Порівнюючи ці дві перші вістки з обидвох сторін, не можемо собі ще виробити ясного поняття, до кого саме стріляв Степан Федак: до маршала Пілсудского, чи до воєводи Ґрабовского? Польський комунікат поминає це мовчанкою, згадує тільки, що в авті сиділи і Пілсудскі і Ґрабовскі, але поранено тільки цього останнього. В українському повідомленні бачимо вже відразу твердження, що атентат був задуманий не на Пілсудского, тільки на Ґрабовского.

Одначе не вся українська громадська думка солідаризувалася з тезою "Українського Вістника". Інший львівський український часопис, "Вперед", соціялістичного напрямку, заступав, а принаймні допускав інакшу думку, як про те читаємо на іншому місці в тому ж самому числі "Українського Вістника":

КОНЦЕПЦІЯ "ВПЕРЕДУ"

Львівський "Вперед" реферуючи в 171 ч. відомості про недільну подію під львівським маґістратом на основі ранішньої понеділкової преси, заосмотрює подані відомості спільним заголовком "Заговір на Пілсудского у Львові". Цікаво було б знати, звідки "Вперед" узяв відомості про якийсь "заговір" (компльот, spisek, Verschwörung) і чому він узяв собі за мету хибно й невірно комплікувати справу.53

В дальшому бігові пресової дискусії в цій справі різко зарисовуються дві тенденції: польська, що так чи інакше старається втримати головним чином польську суспільність у переконанні, що стріли націлені були на Пілсудского, і українська, що намагається звузити атентат тільки до особи Ґрабовского. Обидва становища ясні, якщо йдеться про їхні вихідні позиції і наміри. Поляки хотіли використати атентат до генеральної розправи з незалежницькими, опозиційно до польської держави настроєними українськими колами. Для того потребували моральної санкції в формі обурення їхньої власної суспільности, тому цькували на українців вулицю й обивательщину. Українці проти того боронилися і, хоч ані не могли ані не хотіли відректися атентату та осудити його і тим самим також і атентатчика, одначе старалися притупити вістря польських адміністраційних репресій, відбираючи їм політичне узасаднення і зменшуючи психологічне тиснення, виймаючи з-під атентату особу Пілсудского. Ця лінія зарисувалася вже в перших повідомленнях української преси:

"В неділю дня 25 вересня ц. р. коли то по обіді в львівському ратуші, уладженому міською радою в честь начальника польської держави Пілсудского, останній у товаристві львівського воєводи Ґрабовского всідав до самоходу, з юрби зібраного народу впали три стріли, звернені в напрямі воєводи Ґрабовского (Підкреслення З. К.). Наслідок стрілів був такий, що Ґрабовскі одержав рани в рам'я і ліву руку, при чому розбита шиба автомобілю зранила його в шию.

По хвилі загального переполоху зібрана публіка кинулася на виконавця атентату, що тим часом стріляв до себе, і в безприкладний спосіб його змасакрувала. Вирвати нещасного з рук розшалілої товпи вдалося поліційним органам щойно по довшій хвилі. Збитого й окривавленого до нестями занесено на поліційну інспекцію. Тут виявилося, що виконавцем атентату є Степан Федак, двадцятилітній син заслуженого українського діяча, д-ра Степана Федака.

Помимо сильного упливу крови і гарячки казав він покликати коменданта поліції Лукомского, якому заявив: "Прошу сказати начальникові польської держави, що я не стріляв до нього, я хотів убити воєводу Ґрабовского за все те, що з нами виробляють".54

Не мавши під рукою тогочасної польської преси, можемо тільки покликуватися на уривки з неї в українських газетах, що або її справляли, або з нею полемізували. Всі вони б'ють в один дзвін і їх "Український Вістник" характеризує такими словами:

ВІДГОМІН У ВАРШАВСЬКІЙ ПОЛЬСЬКІЙ ПРЕСІ

Львівський атентат викликав у Варшаві велике вражіння. Майже всі денники видали надзвичайні додатки. В них пишеться про атентат на Пілсудского, що, як відомо, не є згідне з правдою. В стилю цих інформацій видержані статті про недільні стріли у Львові. В них на кожному кроці підчеркується "приязнь Пілсудского до українського народу" і пишеться про те, що "польська армія боролася за нашу й вашу волю в користь українського народу на його історичній землі".55

Вже далеко по атентаті, коли заспокоїлася трохи публічна опінія і потихали до деякої міри відплатні настрої в зв'язку з тією справою, польська офіційна лінія лишилася без зміни. Акт обвинувачення в процесі проти Степана Федака й товаришів, що зачався більше як рік пізніше, бо дня 23 жовтня 1922 року у Львові, побудовано на тезі, що Степан Федак стріляв найперше до маршала Йосипа Пілсудского, хоч склалося так, що поранений був тільки Ґрабовскі. В тім же сенсі заявився перший свідок прокуратури, ген. Розвадовскі:

"Перший складає зізнання генерал Розвадовскі. Він оповідає, що був на равті в ратуші. На сходах ратуша почув з вулиці сухий тріск і в першій хвилі думав, що він постав наслідком дефекту автомобіля. Пізніше в брамі почув два дальші стріли і четвертий, приглушений. З натовпу кричали: "Стріляють!". Свідок поспішив до начальника держави, який заявив йому, що його врятували автомобілеві подушки. Свідок оглядав на поліційнім постерунку револьвер, потім самохід і по слідах стрілів сконстатував, що виконавець замаху дуже добре і спокійно стріляв. Завважив також, що стріли пройшли близько місця, де сидів начальник держави. На запитання предсідника, чи стріли були спрямовані на начальника держави, генерал Розвадовскі відповів: "Не хочу ставити ніяких предпозицій. Одначе маю особисте враження, що якби стріли були спрямовані на воєводу Ґрабовского, то виконавець міг би це вчинити тоді, коли воєвода всідав до самоходу, а не тоді, коли начальник держави вже сидів в авті".56

Що ж говорив про те самий виконавець атентату, Степан Федак? В звідомленні преси з судової розправи читаємо про те:

"Виконуючи політичний атентат, обжалований звертав його не проти Пілсудского, що закидає йому акт обвинувачення, а проти львівського воєводи Ґрабовского, як відповідального представника польської окупаційної влади. Атентат виконав обжалований сам, без чужої співучасти чи намови, точно після слів польського поета Міцкевича, який казав, що "ґвалт нєх сєн ґвалтем одпєра". Вчинок його був тільки криком розпуки з приводу нелюдських знущань і нечуваних безправств над українським народом Східної Галичини".57

Безсумнівно, така заява Степана Федака можливо попереджена подібною деклярацією в часі слідства, стояла в співзвучності з лінією лави оборонців, що з одного боку мали на увазі оборону самих обвинувачених, а з другої - відгомін процесу поза мурами судової залі. А цей відгомін міг бути не тільки політичною маніфестацією для світа, але й погромами польської вулиці і до божевільности розфанатизованих шовіністичних кіл польської суспільности.

Цікаво, як висловлювався про те Степан Федак в умовах, де міг вільно висказувати свою думку. Нема двох думок про те, що мусів він говорити про атентат з багато людьми - ріднею, близькими особистими приятелями і політичними друзями. Навіть при великій стриманості мусів хочби відповідати на запитання, що ними його засипували. Ані неможливо, ані непотрібно збирати всі ті голоси. Одначе виявляється, що Степан Федак говорив про те неоднаково: інакше в краю, цебто в межах польської держави, а інакше на еміґрації. Для прикладу наведемо два голоси: редактора "Українського Слова" в Парижі, Олекси Бойкова, та інж. Василя Кунди з Журавенщини, де Степан Федак був довший час керівником Районової молочарні в Журавні і через те дуже часто стрічався з інж. Кундою, ще в його студентських часах.

Редактор Олекса Бойків подає слова Степана Федака з пам'яти, так як вони збереглися йому після більш як 30 років:

Степан Федак,
як старшина УГА.

"...Я зайняв був добру позицію, вийшовши значно швидше. І так завдяки тому я знайшовся в першому ряді. Здавалось мені, що ліпшої позиції і не можна було знайти на тому маршруті, куди мав проїздити Пілсудскі. Одначе час минав, люди збиралися, тлумилися і мене все витискали і в короткому часі відтиснули мене далеко назад від мого першого ряду, що його зайняв я спочатку.

Минали хвилини, напруження зростало не тільки в мене, але і в публіки. Я тримав обидві руки в кишенях, щоб тим прикривати чи дезорієнтувати всяких типів тайної поліції, чи взагалі поляків, що приглядалися кожному, хто стояв побіч, наліво й направо від них. В такому напруженні хтось вигукнув: "Іде!" А поляк, що стояв поруч мене, схопив мене за праву руку. Я думав, що це аґент тайної поліції ловить мене якраз за праву руку, що в ній тримав я револьвер. Одначе виказалося, що був це звичайний глядач, що в поденервуванні спіймав мене за руку, але в тому ж таки менті звільнив мені руку і вибачився.

Нарешті над'їхало авто, в якому сидів Пілсудський і львівський воєвода. Я був уже в вельми лихій позиції до стрілу і мусів стріляти понад голови публіки в напрямкові авта. Після першого стрілу я бачив, як Пілсудскі зсунувся зо свого сидженця. Це мене здезорієнтувало, бо в цьому менті я припускав, що поцілив Пілсудского. Все одне я ще стрілив два рази, та не міг уже потрапити в Пілсудского, бо він зсунувся нижче, а мені стріляти понад голови було дуже важко. Таким способом Пілсудскі врятувався від смерти".

Степан Федак, - додає ред. Бойків, - був дуже невдоволений тим, що його оборона відвертала на суді цілу справу, мовляв, він хотів стріляти на воєводу, а не в Пілсудского. Адвокатам аж надто добре відомо було, від самої Команди УВО, що він мав виконати атентат на Пілсудского, а не на воєводу. Федак був упевнений, що ні українці ні поляки ані на мент не сумнівалися, що атентат був виконаний на Пілсудского. Що воно так було, Федак мав потвердження не тільки через те, що леґіоністи приходили до нього до в'язничної камери, щоб його бити за атентат на Пілсудского, але навіть, коли його перевезли до в'язниці на заході Польщі, прийшов до нього в'язничний капелян, як виходило, політичний противник Пілсудского, бо привітавшись з ним, сказав йому таке: "Цловєце, дляцеґось нє застржеліл теґо лотра, цала Польска била би ці вдзєнцна".58

Інакше виходить цей образ у світлі інформацій інж. Василя Кунди:

"З Вашого листа, а також від інших людей часом можна почути, що Степан Федак робив атентат на Пілсудского. Тим часом пригадую собі, що ще на рідних землях чув я від самого Степана Федака, що він стріляв до воєводи, а тільки через збіг обставин Пілсудскі був у сусідстві воєводи і з того постала ця леґенда. Цю саму думку підтримує також пані Ірина Павликовська".59

Одначе сьогодні не повинно вже бути ніякого сумніву, що атентат був плянований не на воєводу Ґрабовского, тільки на начальника польської держави, маршала Йосипа Пілсудского. В загально-українській опінії це стверджено в "Енциклопедії Українознавства": "25 вересня 1921 року український студент Степан Федак виконав у Львові замах на тодішнього начальника польської держави Ю.(зефа) Пілсудского і львівського воєводу Ґрабовского".60

На тім самім становищі стоїть також політична література і публіцистика УВО-ОУН.61

ІІ

Атентат Степана Федака на Йосипа Пілсудского, був політичною сенсацією міжнароднього значення і тому не диво, що всі зацікавилися особою атентатчика. Хто він, з якого суспільного стану, з якого політичного середовища, які були мотиви його вчинку?

Ім'я Федака було широко знане у Львові і в цілій Галичині, з уваги на його батька, відомого і заслуженого українського громадського діяча, адвоката й директора різних центральних українських установ перед війною, а в тому часі голови українського горожанського комітету, єдиної репрезентації українців під польською окупацією, хоч тільки харитативно-допомогового характеру. Але для світа і для Польської, зокрема позальвівської суспільности, воно нічого не говорило - тут мусіла забрати слово пресова інформація.

"Український Вісник" такими словами коротко інформує про Степана Федака:

ОСОБА СТЕПАНА ФЕДАКА

Степан Федак є старшим сином д-ра Степана Федака, директора "Дністра". Уродився 1900 року. Маючи 14 літ, вступив 1915 року в ряди Українських Січових Стрільців і брав участь у бoях у світовій війні, м. і. в бою під Конюхами. 1917 року дістався до Військової Академії. На вістку про листопадовий переворот 1918 року зразу вернувся з Військової Академії, яко молоденький поручник, і взяв участь у перших боях Української Галицької Армії, в рядах 7. Бриґади. Під час першого відступу української Галицької Армії, в маю 1919 року виконав славний кавалерійський рейд, похвально записаний у звідомленні Начальної Команди. По переході УГА за Збруч, був у перших боях проти большевиків тяжко ранений. Видужавши, захворів у нещасній осени 1919 року на тиф. По розгромі української Галицької Армії вернувся у Львів, де підготовлявся до технічних студій.62

В польській пресі не бракувало нікчемних голосів, щоб очорнити і споганити ім'я Федака. Це старий і випробований спосіб супроти політичних противників, що ним залюбки користувалися поляки перед війною в відношенні до галицьких українців, зокрема до українських політичних діячів, опісля також у своїй поставі до членів УВО й ОУН. Перед у тому вела брукова але дуже почитна у Львові газета "Вєк Нови": "Під час слідства стверджено, що Федак цілком не є ідейним українцем. Це нероба, котрий не хотів братися за ніяку працю, волочився по ночах з проститутками і злодіями, а одного з них мав за сердечного приятеля і за ним якраз шукає поліція. Загалом марнував гроші та запивався і з цієї причини робив родичам багато неприємностей".63

Писанина "Вєку Нового" не була відокремленим голосом у злобній, затроєній шовінізмом і сповненій зненависництвом галицькій польській суспільності, що ніколи не здобулася на лицарську поставу супроти противника.

Авже ж, коли почалася судова розправа, під час зізнань обвинуваченого Степана Федака - поза звичайним заподанням до судового протоколу особистих його даних - знову насвітлювалася його особа і в судовій залі і поза нею. В пресовому звідомленні кореспондента віденського "Українського Прапора" читаємо м. і.:

"Вихований у релігійному - говорив обжалований - але в парі з тим гаряче патріотичному дусі, син українського громадянина, який усі ясні й чорні моменти життя народу переживає усіма фібрами душі, живучи в домі, в якому під час польської окупації не переводилися ревізії й арештування, не міг не бачити й не боліти над тим, що діялось довкола нього. А діялись речі, від яких кров стинається в жилах. Тут оповідає обжалований хід свого життя і студій та свої воєнні переживання. Революція в Австрії захопила його студентом Військової Академії у Відні. Самозрозуміло, що обжалований знайшовся в перших рядах борців за незалежність українського народу. Польсько-українська війна зо своїми страшними перипетіями зломила в нього віру в шляхетність противника. Він побачив на власні очі, що виробляли відділи т. зв. ґалерської армії, яка підступним способом кинулася на український фронт... Обжалований брав діяльну участь у всіх рухах української Армії, а коли її засоби вичерпалися і почався відступ, обжалований бачив, як цвітом українського народу заповнилися польські тюрми й табори смерти, які названо "таборами інтернованих".

Одержавши відпустку, опинився обжалований у Львові, звідкіля мав їхати з припоручення ген. штабу УНР на військові студії закордон, але польський уряд не дав йому візи. Не могучи вписатися в університет, де від кожного українця вимагалося понижуючих національну гідність заяв, обжалований почав учитися мов, шлюсарства та шоферства".64

На місці атентату Степана Федака тяжко побито. З тим не таїлася і польська преса, бо ж це діялося на очах усіх і годі було це заперечити. Та тільки вона старалася представити це, як відрух обурення польських патріотів, що далися пірвати вибухові гніву з любови до Пілсудского. Насправді ж масакрували Федака не глядачі з юрби, тільки польські офіцери, поліцисти й різночинні урядовці:

ХТО РОБИВ САМОСУД?

Доносять, що самосуду над Степаном Федаком допустилася не публіка серед котрої замітна була паніка, а військові, котрі повалили його на землю і топтали ногами. Якийсь капітан два рази вдарив його вістрям шаблі в голову.

ЯК ПРЕДСТАВЛЯЮТЬ НЕДІЛЬНУ ПОДІЮ?

Бюлетин Тарґуф Всходніх", згадавши про віддання стрілів Ст. Федаком, пише: "Четвертим стрілом злочинець бажав позбавити себе життя, що йому не повелося. Однак рівночасно інсп. Лукомскі потягнув (цьонл) його шаблею. Поруч стоячий офіцер, бачучи, що діється (цо сєн свєнці), пхнув баґнетом вириваючогося (шамоцонцего сєн) божевільного чоловіка (шалєнца), а сержант поліції звалив його на землю, бажаючи зробити його нешкідливим.

Ніде в світі божевільної людини не потягають шаблею, ані не колять баґнетом.

"Газета Вєчорна" малює самосуд над Степаном Федаком у той спосіб, що озвіріла товпа повалила його на землю й топтала чоботами. Годиться зазначити, що товпа, оскільки під нею розуміється цивільне населення, не ходить у чоботах, бо це занадто коштовний обув, а, зате в чоботах ходять офіцери, жовніри і поліціянти.65

ІІІ

В перший мент після стрілів нікому не було відомо, хто такий атентатчик і звідкіля він походить. Щойно кілька годин пізніше, коли в поліції стверджено його ідентичність і показалося, що це український студент, постало перед усіми - так поляками, як українцями питання: хто кермував рукою Степана Федака? Чи стріляв він самочинно, чи виконував доручення якоїсь організації або осередку спротиву польській окупаційній владі? Бо не було ніякого сумніву, що атентат мав суто національно-політичне підложжя. Показувала на те сама особа Федака, навіть, якби не складав він перед польськими слідчими органами ніяких заяв.

Степан Федак був студентом, до того студентом тайного українського університету. І туди, само собою; пішли перші поліційні підозріння. Можемо це підперти голосами польської преси:

ВІДГОМІН У ПОЛЬСЬКІЙ ПРЕСІ

Перші відомості про атентат принесли два львівські понеділкові свистки "Пшеґльонд" і "Новіни Понєдзялкове". Пополудневі польські львівські часописи поставилися до справи різно. "Слово Польське" обмежилося до подання урядового комунікату польської телеграфічної аґенції; ширше, хоча безпристрасно реферує подію "Ґазета Вєчорна". З інсинуаціями вуличної перекупки кинувся на виконавця атентату бруковий "Вєк Нови" тоді, коли львівське видання "Ржечпосполітої" пустилося на безцеремонну денунціяцію "Комітету Української Молоді" (КУМ-а), пишучи: "Атентат остає в зв'язку з сильним конспіративним рухом поміж студентами тайного українського університету. Ділаюча серед них тайна (?) організація КУМ ввійшла на дорогу терористичних атентатів. Безсумнівно Федак є членом тої організації і є молодцем, який легко піддався чарові конспірації і виобразувався на героя в стилю Січинського.66 Підприйняті перед кількома днями ревізії серед української молоді дали (?) певні докази, що там існує конспіративний рух.

Вчорашній атентат мусить бути для польської суспільности мементом. Українська суспільність мусить дати докази, що з обридженням відкидає злочинні ремінісценції гайдамаччини. З другого боку - більше пляновости й рішучости поруч дотеперішньої справедливости (?) в правленню, мусять виявити наші власті, як через толеранцію анархії, ширеної українськими борителями, осмілили злочинні гайдамацькі елементи..."67

Про існування й діяння Української Військової Організації в тому часі поліційні і слідчі польські органи може й знали, але дуже мало і дуже неясно, що найвище губилися в здогадах, не мавши певности ні щодо характеру ні щодо навіть точної назви тієї організації. Арештований Степан Федак нічого в тій справі не виявив. Одинокий з обвинувачених у пізнішому процесі, Франц Штик, склав широкі зізнання в поліції і початково в слідчого судді, та це було тільки потакування і потверджування різних здогадів, що їх йому підсували поліційні комісарі, при чому він найбільше обтяжував сам себе, відвертаючи вину від інших. Все було там перемішане, як горох з капустою, а хоч говорилося багато про конспірацію, таємні збори, пляни повстання і т. д. - не було мови про Українську Військову Організацію.

Степанові Федакові мусіло бути ясно, що шанси втекти з густої юрби після атентату, хоч і були, та дуже-дуже мінімальні; що через те, коли його не злінчують на місці, його візьме в свій оборот могутнє коло поліційної машини і йому залишаться два шляхи: або зовсім мовчати і відмовляти всяких зізнань, що стояло б у суперечності з мотивами атентату і відбирало б усяку можливість його політичної капіталізації, або обмежити всю справу до власної своєї особи і відсепарувати її в той спосіб від організованої української громадськости, щоб не стягати на неї репресій. Правдоподібно мусіло це бути узгіднене на відповідному форумі в часі плянування атентату. Хоч не маємо на те доказу, але свідчить про те тактика Степана Федака, що її він прийняв з першого ж моменту після свого схоплення аж до закінчення судової розправи.

З протоколів і звідомлень з судової розправи виходить, що Федак прийняв таку тактику:

1. Признає, що в українській суспільності існують, висказуючись по-модерному, рухи спротиву проти польської окупації Східньої Галичини. Було б абсурдом це заперечувати.

2. Подає фіктивну назву тієї організації, не згадуючи ні одним словом про УВО.

3. Не виявляє ані одного назвища членів тієї організації, а всі вияви підпілля, як летючки, проклямації, нелеґальні видання і т. п. в'яже зо своєю особою і бере вину на себе, відбираючи в той спосіб поліційним органам підставу шукати виновників деінде.

4. Зокрема атентат дня 25 вересня 1921 року виконав він самий, з власної ініціятиви і без наказу та відома організації, бо в тому часі вже до неї не належав.

Ось як про ті справи говорить звідомлення з перебігу судової розправи:

"Він (цебто Федак) заперечив, наче б його замах був вислідом нарад тайної організації, признав одначе, що існувала тайна військова організація "Воля", яка організувала військо, щоб на випадок, колиб Східну Галичину признано українцям, була готова армія. Далі сказав Федак, що існувала інша тайна організація, "УМ", яка збиралася на засідання в льокалі "Народнього Дому" у Львові. На запитання, чи "Воля" мала зв'язки з Чехословаччиною і Правительством Петрушевича, Федак заявив, що такі зв'язки були, чогось точного одначе про те сказати не може. При тім додав, що його заява в поліційнім слідстві щодо того, наче б "Воля" мала метою викликати повстання, стилізовано хибно. Органом "Волі" був "Наш Шлях", який Федак друкував сам по приватних мешканнях у Львові. Всі відозви, які виходили з військової організації, друкував Федак також сам, між іншими відозву: "Геть з окупантами, геть з воєводами, нехай живе об'єднана українська республіка" й інші друкував Федак і при допомозі товаришів, імен яких не хоче виявити. Коли предсідатель пригадав обжалованому, що після його зізнання в слідстві ніякий член організації не міг виконати ніякого вчинку без дозволу начальної організації, Федак заявив, що в хвилі замаху не був уже членом організації, а до того був у тім часі в такому настрою, що був би замах виконав напіть без дозволу організації. Признає далі, що видав чорну лісту зрадників і польських конфідентів. На чолі лісти поміщене ім'я і точний опис особи Сидора Твердохліба, далі ім'я Михайла Яцкова й інших. На кінці лісти була пересторога перед тими особами та зазив, щоб усіма способами паралізувати іхню діяльність. Далі Федак заперечив, що державний замах у Східній Галичині був приготований уже весною 1920 року. Це довільна стилізація слідчого судді... Притім заперечув Федак, наче б обжалований Штик сказав правду, коли признався, що, вбивство Пілсудского і Ґрабовского мало бути гаслом до українського повстання і що по замаху армія Петрушевича мала через Словаччину ввійти в Галичину".68

Володимир Мартинець

Сьогодні - незаперечний факт, що атентат на Йосипа Пілсудского заплянувала, підготовила і руками Степана Федака виконала Українська Військова Організація. На іншому місці цього збірника, в статті Осипа Навроцького, Голови Начальної Колеґії УВО у Львові, читаємо, що Начальна Колеґія чи пак у тому часі вже Начальна Команда УВО про атентат знала, що доручено Степанові Федакові підшукати відповідного виконавця, одначе він не міг його знайти в такому короткому реченці, тому рішився атентат виконати самий; що в дні атентату Осип Навроцький і Ярослав Чиж, обидва члени Начальної Команди УВО, ждали на вислід атентату при вході до Стрийського парку від сторони вул. Поніньского - бо початково постановлено виконати атентат на площі Східніх Торгів у Львові.

Відомо дальше, що в тому часі Степан Федак належав до Бойового Відділу УВО, був пізніше його начальником і від того Відділу входив у склад Начальної Команди УВО.

На кілька місяців перед атентатом приїхав до Львова полк. Євген Коновалець, переорганізував існуючу Начальну Колеґію в Начальну Команду УВО і став першим її Начальним Комендантом. Просто годі собі подумати, щоб Степан Федак, старшина відомої зо своєї карности і здисциплінованости Української Галицької Армії, до того в щоденному контакті зо своїми товаришами, старшинами, а тепер керівниками Української Військової Організації, до того під боком Начального Коменданта, що ним був такий загально визнаний військовий авторитет серед старшинства обидвох українських армій, як полк. Євген Коновалець - рішився плянувати, підготовляти і пізніше виконати на власну руку атетат з такими політично-вагітними наслідками.

Вернемося в тій справі ще раз до історика початків УВО, Володимира Мартинця:

"Саме цим протестом проти відвідин начальника польської держави пояснювала УВО в своїх пізніших виданнях замах С. Федака на Пілсудского, і різним провідним членам УВО, а також і мені самому, що був потім референтом пропаґанди Начальної Команди УВО, нераз доводилося в тому дусі писати. А втім, по замаху С. Федака вийшла заява УВО, що і в майбутньому виконуватиме атентати на кожного начальника польської держави, що осмілиться вступити на українську територію".69

ІV

Епілог тієї справи відбувся перед судом присяглих у Львові в днях від 23 жовтня до 18 лисгопада 1922 року. На лаві обвинуачених засіло 12 молодих людей, переважно старшин українських армій, тепер у більшості студентів. Прокуратор Гіртлер обвинувачував їх за морд і державну зраду. Трибуналом проводив судовий радник Маєр. Лава присяглих складалася з самих тільки поляків і жидів. Боронили: Степана Федака, - д-р Маріян Глушкевич, Франца Штика - д-р Степан Шухевич, Василя Кучабського - д-р Пилип Євин, Івана Білецького - Д-р Михайло Волошин, Володимира Голубовича - д-р Янкевич, Михайла Тофана - суддя М. Присташ, Євгена Зиблікевича - д-р Євген Давидяк, Петра Яремійчука - д-р Ярослав Олесницький, Дмитра Палієва і Богдана Гнатевича - д-р Володимир Старосольський. Крім того, для содідарности і маніфестації, до оборони зголосилися всі українські адвокати у Львові, що залишилися ще на волі.

Розправа відбувалася в напруженій атмосфері і не бракувало на ній драматичних моментів.

Обвинувачені й оборонці вживали тільки української мови. Їхні домагання, щоб судові протоколи велися в українській мові, суд відкинув.

Всі обвинувачені станули на становищі, що польський суд не мав права їх судити, та ще й за "державну зраду", і складали по черзі відповідні заяви. Головними їх речниками були: Степан Федак, як перший обвинувачений і центральна фіґура процесу, і Дмитро Паліїв. За пресовими звідомленнями, вони заявляли:

"Обжалований (т. зн. Степан Федак) заявляє, що суд, який узявся його судити, не має на те законного уповноваження. Сам він не є і не почуває себе горожанином польської держави. Вчинок, який закидує йому акт обжалования, був доконаний не на території Польщі і тому він протестує проти такого суду, який з природи речі не може бути об'єктивним. Але він впарі з тим свідомий, що сила йде перед правом і в нього нема змоги не піддатися актові, який у приміненні до нього є тільки актом насильства. Судити його міг би тільки український нарід, або інстанція третя, незаінтересована в подіях, які мають місце на терені Східної Галичини від трьох літ. До вини пе почувається. Перед українським народом, який для нього є найвищим і єдиним компетентним трибуналом, стає він з чистою совістю і з отвертим чолом".

"... Дальше зізнає третій обжалований, Дмитро Паліїв. Заявляє, що суд, перед яким він стоїть, некомпетентний його судити. Коли він і поповнив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, якої державна приналежність ще й досі невирішена. Обжалований уважає себе громадянином Західньо-Української Народньої Республіки і повинується українському урядові, що в цей час перебуває на еміґрації.

Ніякої участи в атентаті ані в його підготовленні не брав... Акт обжаловання констатує, що в слідстві обжалований вирікся не тільки співучасти в атентаті, але й осудив саму його думку. Він тут прилюдно мусить заявити, що дійсно участи в атентаті не брав, але про атентат є тої самої думки, що і все українське громадянство, а воно ніодним словом і ніразу його не осудило".70

В обличчі таких заяв обвинувачених, оборонець д-р Ярослав Олесницький забрав слово і в довшій правничій арґументації доказував, що для цього процесу справа міжнароднього положення Східньої Галичини має засадниче значення, бо обвинувачені заявили, що не вважають себе польськими громадянами, а міжтим їх поставили під суд за державну зраду. Тому мусить бути стверджено, проти якої саме держави був виконаний цей злочин. Тут зацитував д-р Олесницький дотичні постанови трактату в Сен Жермен і заявив, що Східня Галичина по сьогоднішній день є в розпорядженні Антанти і в міжнародно-правному значенні не входить дефінітивно до складу польської держави. В тій цілі поставив він внесення, щоб трибунал зажадав від міністерства заграничних справ засвідчених відписів трактатів у Сен Жермен і в Севрі та покликав на свідків міністра заграничних справ Нарутовіча і делеґата Польщі до Союза Народів, проф. Ашкеназого.

Трибунал прийняв до відома внесення, але не дав на нього відповіді відразу, відложив на пізніше. По нараді, внесення відкинено. Ніхто й не сподівався, що буде інакше, але на залі були представники всієї преси з Польщі, а також кореспонденти світових пресових аґенцій і ці заяви підсудних та оборонців рознеслися широко по світі: український нарід їхніми устами ще раз підкреслював факт польського насильства та окупації української національної території, зголошував своє виключне право до Східньої Галичини і доказував це своєю боротьбою.

Єдине, що залишалося підсудним, це використати судову залю за політичну трибуну, звідки могли промовляти до світу в імені свого народу. Недавно перед тим в Польщі ввійшла в життя конституція з 17 березня 1921 року. Вона ніби ґарантувала свободу слова і забороняла конфіскату звідомлень з явних судових розправ. Одначе це була тільки паперова постанова, дійсної і повної свободи слова в Польщі не було ніколи, українські часописи йшли в світ з білими плямами, бо цензурний оловець викреслював звідти все для себе невигідне, при чому не дивився на конституційні ґарантії. Але польські руки були за короткі, щоб наложити намордник на заграничну пресу. І саме через її кореспондентів на процесі Федака й товаришів світ довідався речей, що стали ганьбою для польського народу.

Коли Степан Федак розказував про звірства й масакри польської солдатески й поліції над українською людністю Східньої Галичини, коли подавав назви осіб і місцевостей - на залі запанувала тиша, можна б почути, як муха летить. Здавалося - ангел смерти розпостер над залею свої крила. Перший спам'ятався Голова трибуналу і заборонив Федакoві далі говорити про ті речі, як судові невідомі, нічим недоказані і такі, що не мають безпосереднього зв'язку з цією справою. Грозив йому додатковими дисциплінарними карами. Коли ж оборонці інтервеніювали за тим, щоб не замикати уст підсудному, бо він же ж хоче виявити мотиви свого вчинку, а це для справи має першорядне і засадниче значення - трибунал відкинув кожне внесення оборони.

В одному моменті найбільш драматичного нап'яття піднялася з лави оборонців висока постать д-ра Маріяна Глушкевича: "Світлий Трибунале! Високоповажані Панове присяглі! З уст обжалованого почув я тут слова, від яких лице мені поблідло, я довідався те, чого дотепер не знав. А саме, що коли польські карні експедиції катували наших гуцулів, то казали їм власну кров ловити в капелюх і пити "На здровє України!"71

Тут перервав йому Голова трибуналу Маєр, що суд уважається зневаженим, перериває розправу і виходить на нараду. По нараді проголосив постанову, що оборонця д-ра Маріяна Глушкевича покарано гривною 40.000 польських марок за зневагу суду.

В обороні свого товариша виступили інші адвокати з протестами, що ні до чого не довели. Бо польський суд, та ще й у політичній справі, та ще й на українській землі, не міг бути святинею правосуддя. Це був політичний інструмент польської влади, один з багатьох, що їх Польща вживала для гноблення українського народу.

Це була судова комедія, а її останній акт скінчився проголошенням присуду в суботу, дня 18 листопада 1922 року. Степана Федака засуджено на шість літ тюрми, Дмитра Палієва, Михайла Матчака, Петра Яремійчука та Євгена Зиблікевича - на два з половиною роки, Франца Штика на півтора року. Інших підсудних звільнено від вини, однак покищо на волю не випущено.

Яка ж була дальша доля головного обвинуваченого в тій справі, Степана Федака? Тим часом сидів він у львівській тюрмі при вул. Баторого під спеціяльною охороною:

ЯК СТЕРЕЖУТЬ СТЕПАНА ФЕДАКА?

Польські власті побоюються втечі Федака з тюрми і зарядили "спеціяльну" охорону небезпечного для них в'язня, по думці "спеціяльної" автономії генерала Сікорського. В тій цілі установили три стійки, а одну з них всередині в келії, в якій поміщений засуджений. Крім того повнить службу звичайна тюремна сторожа. Недивно, що коли Польща в цей спосіб стереже політичних в'язнів на своїх "кресах", то на звичайних злочинців не стає штиків і тому розцвіт бандитизму - це вислід її чотиролітнього культуртреґерства на сході.72

Степан Федак
по виході з тюрми

У львівській тюрмі сидів Степан Федак до 17 листопада 1923 року і тоді вивезено його до великої карної тюрми в місті Равічі на німецькому пограниччі. Кілька місяців пізніше польський сойм схвалив амнестю з нагоди конституції. Багато в'язнів, між ними й Степан Федак, вийшли на волю. Одначе йому заборонили поляки лишитися в краю, він мусів податися заграницю.73 Аж кілька літ пізніше, заходами своєї родини та політичних українських кіл у Варшаві, дозволено йому на поворот до Галичини. Працював він у "Маслосоюзі". Коли по розвалі польської держави, в вересні 1939 року, большевики зайняли західньоукраїнські землі, Степан Федак не вийшов на еміґрацію, залишився в краю. Арештувало його НКВД і возило по тюрмах Львова, Києва та Москви. Довгі місяці сидів він у горезвісній Лубянці в Москві. Вернувся звідти на короткий час перед німецько-большевицькою війною 1941 року, приймав участь у діях українського підпілля, а згодом у рядах Української Національної Армії.

Останній раз бачили його знайомі в Празі вже напередодні упадку Німеччини. В розмовах з ними висказувався він, що в існуючій ситуації не лишається нічого іншого, як продиратися на тили большевицької армії там згубитися в запіллі серед свого народу, використовуючи ті можливості, що витворяться після війни, щоб принести українському народові якусь користь. Після того пропав за ним слід.

Атентат Степана Федака на Йосипа Пілсудского і Ґрабовского започаткував діяльність Української Військової Організації на ширшу скалю. Його стріли були неначе сиґналом до всестороннього наступу УВО. Їхній відгомін відбився голосно не тільки на політичному і заграничному відтинках боротьби українського народу, але й на внутрішньо-організаційному. Під проводом новопосталої Начальної Команди УВО, що на її чолі станув полк. Євген Коновалець, розгорнулася широка організаційна, політична й бойова акція Української Військової Організації. Не минуло й року, як Західно-українські землі спалахнули вогнем і земля почала полякам горіти під ногами.

 

------------------------------------------------------------------------

[51] Подано за часописом "Український Вістник", рік І, число 197, середа 28 вересня 1921. В усіх цитатах з тодішньої преси мову залишено без змін.

[52] Там же.

[53] Там же.

[54] Український Вістник, Львів. ч. 197, середа, 28 вересня 1921.

[55] Український Вістник, Львів. ч. 198, четвер, 29 вересня 1921.

[56] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922.

[57] Український Прапор, Відень, ч. 42, субота 5 листопада 1922.

[58] З листа ред. Олекси Бойкова до автора, дня 15 квітня 1963 року.

[59] З листа інж. Василя Кунди до автора з дати 20 червня 1963. Пані Ірина Павликовська, з роду Макух, була в тому часі студентка тайного українського університету, разом зо Степаном Федаком. Її теж арештовано в його справі, але пізніше випущено на волю.

[60] Енциклопедія Українознавства, том перший, частина ІІ, Мюнхен-Ню-Йорк, 1949, стор. 557.

[61] Гл., напр., голос інж. Володимира Мартинця, редактора "Сурми" і члена ПУН: "По відповідній підготові заманіфестувала себе УВО вперше восени 1921 р., замахом Степана Федака, був. четаря УГА і сина одного з передових наших громадян, на отого Й. Пілсудского, що як начальник польської держави приїхав 25. ІХ. 1921 до Львова на перші офіційні відвідини. Ці відвідини мали бути маніфестацією, і то маніфестацією перед світом "польськости" Львова й приналежности "Малопольскі до мацежи". Стріл Федака, що його луна розійшлася по цілому світі, був протестом проти цього. Був протестом, дарма, що Пілсудскі вийшов цілим, а вдодаток у часі процесу оборонці С. Федака, щоб рятувати голову, так покермували справою, ніби Федак взагалі не мав заміру застрілити Пілсудского, а тільки супровідника його, львівського воєводу Ґрабовского...

...Хоч у пізніших роках доводилося мені незчисленну кількість разів зустрічатись зо С. Федаком (псевдо: Смок), але мені ніразу навіть на думку не впало запитатися його або полк. Коновальця, чи справді він, Федак, а точніше УВО, не мала заміру застрелити Пілсудского. Не впало на думку просто тому, що для мене - подібно як і для кожного, - було очевидне, що йшлося саме про Пілсудского, як про начальника польскої держави, а не про львівського воєводу, якого можна було стріляти кожного дня, а не вибирати для нього аж відвідини начальника польської держави...

І поляки добре здавали собі справу з того, в кого був спрямований стріл. А втім, польська преса з того часу не залишає в цій справі ніяких сумнівів". (В. Мартинець: Українське підпілля - Від УВО до ОУН. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму, 1949, стор. 25-26.).

[62] Український Вістник, Львів, ч. 197, середа 28 вересня 1921.

[63] Український Вістник, Львів. ч. 198, четвер, 29 вересня 1921.

[64] Український Прапор, Відень, ч. 42, субота, 5 листопада 1922.

[65] Український Вістник, Львів, ч. 198, четвер, 29 вересня 1921.

[66] Студент Мирослав Січинський дня 12 квітня 1908 року виконав атентат на австрійського намісника Галичини у Львові, поляка з роду, графа Андрія Потоцького.

[67] Український Вістник, Львів, ч. 197, середа 28 вересня 1921.

[68] Український Прапор. Відень. ч. 43, субота, 11 листопада 1922, "Процес Федака й товаришів".

[69] В. Мартинець: Від УВО до ОУН, стор. 26.

[70] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922.

[71] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922.

[72] Український Прапор, Відень. ч. 18, 5 мая 1923.

[73] "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни", Краків, 22 серпня 1923 року, повідомляв: "Схвалена соймом амнестія не відноситься до Степана Федака і товаришів. Тепер ходить чутка в українських колах, що небавом Степан Федак має бути помилуваний на прохання рідні, після чого виїде він за кордон". (Прим. З. К. за "Українським прапором", Відень, ч. 34, 25 серпня 1923.).