Франц Штик

В ПЕРШИХ РОКАХ УВО У ЛЬВОВІ

І

Перебувши визвольну українську війну, вернувся я з початком 1920 року до Львова. В часі, коли переходили ми Збруч на захід, як полонені, я лежав ранений у шпиталі в Волочиськах. Бачили мене там знайомі поляки зо Львова - я знав їх багато, бо ходив до польської ґімназії на Замарстинові - дали знати моїй матері, вона приїхала і постаралася, що відставлено мене до військового шпиталю у Львові, що приміщувався в будинку української Академічної Ґімназії. В шпиталі поводилися зо мною добре, лікарі і шпитальний персонал не цікавилися тим, хто поляк, а хто українець, і не робили різниць між хворими й раненими. Під лікарською опікою я швидко видужав і мене виписали зо шпиталю та передали до табору полонених на Личакові, в казармі 14 полку "уланів язловєцкіх", а звідти, за старанням батьків, звільнили в місяці травні.

Перед усіми нами, молодими людьми, часто ще хлопцями, що пішли на війну просто зо шкільної лавки, стало питання, як докінчити науку і ввійти в нове життя. Питання це турбувало всю українську суспільність, писалося про те в пресі, пам'ятаю статтю п. н. "Рятуймо наші левенята", що викликала широку дискусію серед львівської української громадськости, ну, і серед нас самих, "левенят". Професор Михайло Яцкевич зорганізував для нас спеціяльні матуральні курси в кам'яниці Української бурси при вул. Хшановського. Такі ж самі курси відбувалися для дівчат-семінаристок, що не могли скінчити школи через війну. Був це час, коли по невдалому поході Пілсудського на Київ, большевики гнали перед собою поляків і перли на Львів. Військо і поліція ганялися по місті за молодими людьми, ловили їх по вулицях і в трамваях і вивозили за місто копати окопи й укріплення - тяжко було через те ходити на ті матуральні курси. Але якось дійшло все до щасливого кінця і в вересні майже всі ми склали матуральні іспити.

Кожного дня верталися до Львова студенти з війська, більшість з них були старшинами в українській армії, за останні роки звикли вони до руху, акції, неспокійного й небезпечного життя, тяжко їм було тепер сидіти безчинно. І вони кинулися відновляти студентські організації. Відновлено "Академічну Громаду", на Загальних Зборах обрано Головою Степана Рудика. Мені припала функція господаря Товариства, пам'ятаю ще, що бібліотекарем був Володимир Мартинець, Михайло Матчак був членом Управи. Відновлено Товариство Правників - не пам'ятаю вже його докладної назви, здається "Правнича Громада". Головою там був Михайло Матчак. Почали знову діяти "Медична Громада" з головою Н. Саламоновичем і академічний хор "Бандурист", що ним дириґував тоді д-р Станислав Людкевич. Хоч поки що ми ще в університетах не студіювали, але товариське й організаційне студентське життя плило під повною парою. Пригадую собі, що на "Маланку" підготовили ми політично-сатиричний скеч, він пройшов з дуже гарним успіхом. Також дуже добре вдався нам великий концерт у честь Тараса Шевченка. Одним словом - далеко нам було до занепадницьких настроїв.

Чимало наших студентів студіювали вже заграницею, дісталися туди або просто з України після відвороту нашої армії, або втікали з таборів полонених "на зелену границю" з Галичини або з Тухолі на Помор'ю в Чехословаччину, а звідти дехто їхав до Австрії або іншої країни. Від них приходили листи, просили, щоб вистаратися їм про документи, потрібні до студій, як ось матуральні свідоцтва, метрики, різні посвідки тощо. Це завдання в "Академічній Громаді" приділено мені і я в зв'язку з тим мав роботи по самі вуха.

Наближався початок академічного року і гостро рисувалося перед нами питання, як ставитися до львівського університету. Від нас ходила делеґація до ректорату за інформаціями. Складу делеґації вже не пам'ятаю, але знаю, що був у ній Михайло Матчак, бо він пізніше реферував нам на зборах вислід переговорів. Ректор не відмовлявся прийняти українців на студії, одначе вимагав, щоб на вписових формулярах у відповідних рубриках ставити "державна приналежність - польська". На те ми не могли погодитися. Галичина входила в склад польської держави тільки фактично, юридично ж Польща мала над нею тільки мандат з рамени Ліґи Націй. Як же ж нам, майже поголовно колишнім українським воякам, що ще так недавно збройно боролися проти Польщі, тепер признавати польську державну приналежність і пересуджувати в той спосіб справу, заки ще вона була вирішена десь там на міжнародньому форумі? Наша делеґація ставилася гостро і ректор їй сказав, що, напр., у Румунії за таку поставу не переговорюють, тільки б'ють у шкуру. Накінець ректор погодився, щоб не заповняти рубрики "державна приналежність", Матчак був за тим, щоб пристати на ті умови, цебто подавати українську національність і залишати порожньою рубрику державної приналежности. Але хтось кинув думку, щоб збойкотувати польський університет і творити свій власний, український, хоч і тайний. Може хто й не вірив у тривкість такої розв'язки, але раз це поставлено виразно, ще й на публічних студентських зборах - ніхто не виступав проти того, бо в тодішній атмосфері це вважалося б браком патріотизму і капітулянством.

Прийшли вакації і принесли з собою два студентські з'їзди у Львові, один вужчий, а другий широкий, у всекрайовому маштабі. Трудно мені сказати, хто властиво скликав ті з'їзди, але головну ролю на них відгравали Михайло Матчак, Ярослав Чиж і Василь Кучабський, цей останній виступав на них з головним рефератом. З'їзд був призначений для справ дальших студій, на ньому формально вирішено оснувати український університет - хоч перші організаційні кроки до того вже давніше було зроблено - і запрошено на ректора д-ра Василя Щурата.

Для політичних справ відбувалися окремі дискусійні вечері в "Академічній Громаді". Пригадую, що Степан Рудик доповідав про "Хиби нашої інтеліґенції", а Василь Кучабський говорив про повстання проти гетьмана Скоропадського. Таких доповідей було багато і дискусії на них ішли дуже палкі. Найперше сходилися ми в нашій домівці в Народньому Домі, але влітку влетіла туди поліція, перевела ревізію, а хоч нічого не знайшла, то комісар Ваґнер таки запечатав домівку під претекстом, що там відбуваються нелеґальні сходини, позабирав протоколи та всякі записки і ми на якийсь час мусіли сходитися по різних інших місцях.

Десь на початку літа 1920 року підступив до мене в Народній Гостинниці, точно вже не пригадую, хто, в кожному разі хтось з колишніх військовиків, слово-по-слові і запропонував він мені приступити до "організації". Не сказав мені назви тієї організації, з розмови виходило, що це організація тайна, нелеґальна і що ставить собі завдання боротися з польською окупацією Галичини. Я про те давніше не знав, уперше про неї тоді від нього довідався. Казав мені прийти до кам'яниці при Личаківській вулиці, не пам'ятаю вже числа, було це на початку вулиці, недалеко від Бернардинської Площі, в партері. Коли я в означений час туди прийшов, застав уже кілька осіб, тоді мені ще незнаних. На короткій нараді, що тривала не довше години, говорено про організацію на місто Львів, обговорювано способи пропаґанди і підтримування духа спротиву польській окупації. З цікавости запитався я, чи буде з нами Степан Федак - я з ним запізнався вже по війні і ми обидва заприязнилися - мені сказали, що він теж працює в цій організації.

Скоро після того рознеслася чутка про адміністраційний поділ Галичини на воєвідства.30 Проти того рішила виступити Українська Військова Організація. Від того часу починаю вживати повної назви, бо хоч між собою говорили ми тільки коротко - "організація", одначе це була та сама організація, що пізніше стала широко відома в цілому краю і заграницею під назвою Українська Військова Організація (УВО). Я про те довідався від Дмитра Палієва. З ним я, очевидячки, був уже знайомий - я був його вістовим у листопадових боях за Львів - і знав про його працю в УВО, хоч і не було його тоді на першій нараді при Личаківській вулиці. Не пам'ятаю вже, яким способом і коли перший раз сконтактувався він зо мною організаційно, але тоді казав мені прийти до однієї вілли при Вул. Листопада. В одній з кімнат стояв цикльостиль і ми мали відбити на ньому відозви проти поділу Галичини на воєвідства.
Дмитро Паліїв у військовому однострої
Не було машини до писання і я мусів ручно писати рильцем на болоні під диктат Палієва. Відозва зачиналася кличем "Проч з окупантами! Український нарід не знесе насилля!" Відбили ми тої відозви 200 штук, з чого 50 я зараз же дав Володимирові Гупалові і ми їх розліпили в різних місцях на мурах Львова. Здається мені, що це була перша відозва УВО у Львові, хоч і не підписана її фірмою. Можливо, що були інші скоріше, та я їх не бачив і про них не чув.

Мої контакти в УВО ішли за посередництвом тільки двох осіб: Дмитра Палієва і Ярослава Чижа. З першим співпрацював я в ділянці пропаґанди і кольпортажу нелеґальної літератури, з другим - у справах розвідочних. Я мав знайомих між польськими дівчатами, що працювали в ДОК,31 час-до-часу діставав від них різні військові папери і носив їх Чижеві до будинку "Дністра". Цікаво, що ні одна з тих польок не зрадила мене і не "засипала". Крім того чимало приятелів і знайомих з дитячих ще і шкільних літ мав я між залізничниками. Заходивши з ними в розмови, нетрудно було мені розвідуватися про рухи польського війська та збирати інші відомості, що могли мати значення для військової розвідки - всі ті відомості негайно передавав я Чижеві. З іншими членами УВО організаційно я ніколи не стрічався, хіба тут і там з Михайлом Матчаком. Полковника Євгена Коновальця бачив я один тільки раз у літі 1921 року, познайомився з ним в Українському Горожанському Комітеті, куди зайшов він за чимсь до Чижа. З військових часів не був я з ним знайомий. Тоді я ще не знав, що він був Начальним Комендантом УВО.

В міжчасі Польща заповіла перепис людности в Галичині. УВО негайно проти того запротестувала і розпочала протиакцію. Наша пропаґанда була вже тоді краще поставлена, мали ми невеликий, але справний людський апарат та й деяке технічне устаткування. Всім тим завідував Дмитро Паліїв. На машині летючки писала нам "Зоська", назвища її не пригадую, вона мешкала десь на Замарстинові, а працювала в одній установі з Остапом Коберським. Поліція ще слабо була поінформована про внутрішнє життя українців, а вже й поняття не мала про УВО, хіба що тут і там наткнулася на окремі, відірвані вияви нашої роботи. Жодних серіозних перепон від неї ми не мали в тому часі, тому й не було потреби стислішої конспірації, все діялося напів явно і серед білого дня, хоч і нелеґально. Деякі матеріяли друкували ми в друкарні оо. Василіян у Жовкві. Одного разу їздив я туди з "Зоською", привезли ми дві величезні валізи друків. Коли ми висідали з ними на станції Клепарів, з якоїсь причини повно там було поліційних аґентів. Не чіпали вони мене, бо якже ж могли підозрівати мене, якого батько працював урядовцем у слідчій поліції? Вони вважали мене за "львовскє дзєцко" і був я для них "свуй варят".32 Щоправда, знали вони, що я був в українському війську, - та це вже минуло і поволі почало вважатися забутим епізодом. Під самим носом переніс я їм валізи з нелеґальною літературою і я певний, що коли б попросив - помогли б затащити їх до трамваю.

Був рух і жвава акція того літа, я просто не чув, як час пливе, повні руки роботи. Тоді теж відбувся в Народному Домі з'їзд чи товариська зустріч колишніх Українських Січових Стрільців. Хто його скликав, не знаю, але проводив на ньому Дмитро Паліїв. Говорив про потребу тримати колишнім військовим контакти між собою, організувати їх на місцях і підтримувати духа опозиції проти Польщі. Учасників було около шістдесят, а діялося це в білий день і поліція нічого про те не знала.

З тієї нагоди відбуто ще інший з'їзд, куди запросив мене Паліїв. Зібралося на ньому теж около п'ятдесятки людей, одного будного дня пообіді, під кінець літа 1921 року, в одній зо шкільних заль Народного Дому. Нікого з тих людей я не знав, а принаймні тепер не можу собі пригадати ані облич ані назвищ, мабуть усі були з провінції, не бачив я там львівських. З'їзд відкрив, на ньому проводив і про справи реферував Дмитро Паліїв. Перший раз, свого рода "офіційно" повідомлено нас на ньому, що існує і діє Українська Військова Організація. Паліїв доручив нам в її імені збирати й організувати на місцях колишніх військовиків і продовжувати боротьбу за державну незалежність. Під кінець з'їзду він усіх нас урочисто заприсягнув.

Все те відбувалося зовсім без ніякої конспірації. Просто не було потреби конспіруватися в таких нарадах. Про все говорено загально, ніяких подрібних інструкцій нам тоді не видано.

В самому місті Львові організаційне життя плило спокійніше, зате по цілому краю шуміло й гуділо, ішов сильний рух проти конскрипції. А рівночасно відбувалася збірка грошей і збіжжя на втримання українського тайного університету.

ІІ

Серед такого життя прийшов пам'ятний день 25 вересня 1921 року. Хоч жив я вдома, при батьках, але заробляв на життя хористом у львівськім театрі, - в мене був непоганий голос. Ранок того дня провів я вдома, мали ми несподіваних гостей, приїхала тітка з Кракова. День - як кожна неділя в місті. Зараз після обіду пішов я до театру, там ставили п'єсу "Костюшко під Рацлавіцамі". Ані в гадку не заходило мені, що станеться далі того самого дня і який це матиме наслідок і вплив на моє життя. В місті був рух трохи більший, як звичайно, наїхало багато сторонніх людей, мали теж приїхати різні високопоставлені особи з польського військового і політичного світа.

Вистава скінчилася десь аж по сьомій годині і я мав ще трохи вільного часу. О годині 8.30 мала починатися опера "Галька", де я співав у хорі. Опера починалася пізніше, як звичайно, бо на ній мав бути гостем маршал Йосип Пілсудский, що приїхав на той час до Львова і за різними парадами та репрезентаційними прийняттями не ставало часу, щоб зачати скоріше.

Бувши в доброму настрою та нічого не прочувачи, крутився я по місті, щоб провести якось цю годинку до початку опери. Хильнув чарку в шинку напроти театру, куди звичайно ходили артисти та ввесь театральний персонал, перейшовся по "корсо",33 вступив до Народної Гостинниці, щоб довідатися про вислід змагань у копаному м'ячі між "Україною" та "Ютрженкою", перекинувся кількома словами зо знайомими, - все, як звичайно, як учора, передучора чи перед тижнем, - та й пішов до театру. Все було готово на 8.30, але з якоїсь причини зачали ми оперу аж коло 10 вночі. Не знали ми причини спізнення, хтось сказав, що Пілсудскому неможна було прийти скоріше. Аж після першого акту рознеслася за кулісами вістка, що на Пілсудского виконано атентат, стріляв до нього якийсь український студент. Може на залі знали про те скоріше. Я аж горів з цікавости, хто це стріляв, може хтось з моїх товаришів або знайомих? Недовго прийшлося ждати, хтось сказав, що атентатчик називається Степан Федак, син відомого у Львові адвоката і громадського українського діяча, також Степана. У мене похололо на серці - я з Федаком останніми часами подружили і майже кожного дня при різних нагодах стрічалися, хоч ніколи й одним слівцем не обмінялися про нашу працю в Українській Військовій Організації. Якщо й була коли про те мова, то хіба дуже загально, як і про інші форми та вияви політичного українського життя.

Не знаю, як діждався я кінця вистави, що як на те дуже довго затягнулася, ми її скінчили аж по півночі. Пізнувато вже було йти кудинебудь довідуватися про долю Федака та про те, як відбувся атентат. Пішов я додому з тим, щоб зараз уранці побігти до знайомих і розпитатися. Мешкав я тоді при Жовківській вулиці, другий дім від читальні "Просвіти".

Була друга година вночі, я тільки що почав засипляти, бурхливі думки шугали по голові і проганяли сон. Коли це - постукали в двері. В таку пору неждані гості могли бути хіба з поліції. Прийшло їх три - всі три мої знайомі, поліційні аґенти Лапіцкі, Рідель і Авґуст. Дуже їм було неприємно, виправдувалися перед батьками і передо мною, що дістали такий наказ і мусять зробити обшук мого мешкання. Робили вони цей обшук довго і старанно, нічого не знайшли, бо й нічого не було. Моя мати, хоч полька з роду, але тримала з сином і поза плечима поліцаїв ховала за пазуху всякі папери, що на її погляд могли б мене скомпромітувати. Нічого такого в мене в хаті не було, забрали тільки плян Львова з поділом на райони. Цей поділ ми зробили для цілей збірки на український університет, та це не перешкодило пізніше польській газеті "Вєк Нови" писати, що в мене знайдено плян міста для протипольського повстання.

Скінчивши ревізію, казали мені одягнутися й піти з ними. На вулиці ждало на нас авто. Ого! Це не абищо, авто в тих часах у Львові, мабуть справа серйозна, хоч нічого мені не сказано, чого і в якій справі беруть мене з собою.

Приїхали ми до поліційних арештів при вул. Яховича. Списали зо мною загальний протокол з т. зв. генераліями і казали ждати в одній з кімнат. Кімната була зовсім порожня, тільки поліцист сидів на кріслі. Мав він мене пильнувати, але ми помінялися ролями, бо скоріше я мусів уважати на нього, щоб не впав він, дрімаючи, з крісла на підлогу.

Ішла година за годиною, на коридорі і в сусідніх кімнатах чути було рух, рипали двері, лунали якісь зойки - та до моєї кімнати ніхто не заходив. Крізь вікно почав уже заглядати блідий осінній день, прийшла дев'ята година ранку, почалося звичайне урядування в поліційних бюрах - а я все ще сам, ніхто ні на допит не кличе, ні навіть дверей не відчиняє. Огорнула мене нетерплячка, я бігав по кімнаті, як звір по клітці, страшенно хотілося курити, а не було що. Вполудне прийшов комісар Кайдан і почав мені читати отченаш, що я хіба зовсім з глузду зсунувся, навіщо було мені мішатися в таку справу? Раз уже зробив я дурницю, що пішов до українського війська, а тепер - батька через мене проженуть зо служби і т. д. і т. д. Міхал Кайдан, а властиво Михайло Кайдан, був українцем з роду, що відрікся своєї віри и національности і став полякам на службу не за гроші, не за страх, а за совість. Я добре його знав, він був військовим товаришем мого батька, обидва разом служили в 15 піхотнім полку за Австрії, Кайдан був там курінним сурмачем. Потім обидва разом вступили до поліційної служби, тільки тепер, за Польщі, мій батько далі лишився в кримінальному відділі, а Кайдана приділено до слідчої політичної поліції. Часто відвідував він мого батька в нас у хаті і з того приводу вважав за відповідне взяти цей протекційно-батьківський тон у допиті. В тім часі він нічим не відрізнявся від інших таких самих як він урядовців слідчої поліції, не був ані ліпший ані гірший від них, не грішив ані більшою здібністю чи інтеліґенцією, ані жорстокістю. Щойно пізніше, в часі справи "святоюрців",34 сильно він змінився і придбав собі славу жорстокого поліційного катюги, аж його за те мусіли, під натиском прилюдної опінії, зняти зо служби.

Коли запитався він мене, чому я вступив до українського війська, я без надуми відповів, що я ж українець і вважав це тоді та й уважаю тепер, що це було моїм обов'язком. Аґент Лапіцкі, що прислухувався нашій розмові, почувши слово "обов'язок", зірвався, якби його жало вшпилило, і крикнув, що він мені того не забуде.

Почався звичайний, реґулярний допит. У нас у хаті був службовий пістоль мого батька і Кайдан чіплявся мене, наче б то я носив його кудись з собою, зокрема наче б то я брав його до міста 25 вересня, це ніби мав йому сказати сам мій батько. Та це була неправда, ані батько йому нічого такого не говорив, ані я того пістоля не рухав, бо й непотрібно мені було його в моїй роботі. Найбільше їх цікавила труп'яча голівка в моєму портсигарі, звідки я її взяв і що вона означає. За воєнних часів такі труп'ячі голівки носили вояки з т. зв. штурмабтайлюнґ-ів,35 вони продавалися по трафіках36 і різних крамничках. Минула війна і цей товар зник з поличок і крамничних вітрин. Але в одній крамниці при вул. Сикстуській бачив я ті голівки, а що в часі українсько-польської війни я служив у пробоєвій сотні, тож купив собі таку одну відзнаку та приклеїв її на портсигар. Якось раз у Народній Гостинниці побачив її в мене Стефко Федак, сподобалася вона йому, він просив теж і йому купити. За день чи два приніс я йому таку відзнаку і він також носив її у портсигарі. Коли після атентату витрясли йому кишені, знайшли портсигар і побачили на ньому труп'ячу голівку. Думали, що це відзнака для членів УВО, приділених до терористичної акції і що дістав він її від команди УВО. Федак не крився з тим, звідки має цю труп'ячу голівку, дістав її від свого товариша зо студентського життя, Франца Штика. Ця труп'яча голівка була в поліційних головах звеном ланцюга, що лучив мене з УВО, тому й пришили вони мене до справи атентату, хоч ані до нього ані взагалі до бойової акції УВО я не мав ніякіського відношення, працюючи ввесь час у пропаґанді. Побачивши в мене труп'ячу голівку Кайдан, якого досвід у справах таємних політичних конспірацій у тих часах зводився до різних фантазій з сенсаційних романів, був певний, що це знак, по котрому пізнають себе члени таємної організації, свого рода німа кличка. Ледве чи й переконало його, що цих "таємних" відзнак може він кожної хвилі добрих кілька сотень купити в крамничці при Сикстуській вулиці.

Так скінчився цей перший допит. Злий, як дідько, Кайдан кудись вийшов, а по хвилі вернувся з моїм батьком, що приніс мені обід. Дозволили подати їжу і глянути на мене, та не дозволили говорити. Зараз потім забрав мене профос37 Ясіньскі, забрав до арештів на першому поверсі. Камери були видно зайняті і для мене не знайшлося там місця, тож поставили залізне ліжко з сінником на коридорі і там я мав ночувати. Було це вигідне для мене, бо я в той спосіб зайняв неначе стратегічний обсерваційний пункт, звідки було видно й чути все, що діється на цьому поверсі поліційних арештів. Ясіньскі пішов собі, давши мені звичайну осторогу, щоб не пробував я порозуміватися з іншими в'язнями, бо це ані мені ані їм не поможе, хіба тільки зашкодить. Залишився я на коридорі сам з поліцистом, що сидів на кріслі перед камерою ч. 7. Двері до неї були напів відкриті і я міг бачити, що всередині є дві особи. Здогадувався я, що там сидить Стефко Федак, бо тільки під тією камерою сидів поліцист. Перейшовся коридором до потребника і глипнув до камери. Кортіло мені бодай одним оком кинути на Федака. За першим разом побачив я тільки того другого чоловіка, в окулярах, і мені здавалося, що це батько Стефка, адвокат д-р Степан Федак. Може його арештували після атентату сина і разом з ним ось тут тримали в фурдигарні.38 Як пізніше показалося, це був д-р Ляндав, жид з України, його арештували у Львові в переїзді з Бельґії.

Почав я розмову з поліцистом. Власне, невільно йому було говорити з в'язнем, та може вважав він мене непричасним до політичної справи, бо й чому ж залишили мене на коридорі, не замкнувши в котрійсь з келій арештів? Слово-по-слові, трохи з нудів, а трохи з цікавости поліцист дався втягнути в розмову. Мабуть надоїло йому сидіти на кріслі, як мумія. Непомітно і ввесь час удаючи, що не інтересуюся мешканцями камери ч. 7., підсунувся я до поліциста і станув так, що міг скоса дивитися в камеру. Тоді побачив я Стефка. Виглядав він жахливо. Лице напухло і в синяках, тільки той, хто добре знав Стефка, міг його пізнати. Ще не проминуло два роки, як вернувся я з війни, а на війні смерть, рани й каліцтво - щодення справа, був час звикнути до того і сприймати це без більшого враження. Але вид збитого Федака потряс мною до болю. Він лежав на ліжку і, здавалося, спав. Моя розмова з поліцаєм мусіла його збудити, бо він розкрив очі і глянув на мене але мабуть не пізнав. Може тільки вдавав, що не пізнав, а може так був стомлений мукою і побоями, що годі було знайти в його очах іскру свідомости довкілля.

Хоч загартований життям, почув я, як сльози підступили мені до очей і я зам'явся та й перевів розмову на щось звичайне, щоб скрити моє зворушення.

Потім мав я нагоду около три тижні сидіти разом з д-ром Ляндавом в одній камері і він мені розказав про те, що діялося зо Стефком після того, як приведено його вже до поліційних арештів. Д-р Ляндав студіював хемію в одному з бельґійських університетів. Наскільки міг я пізнати його за цей короткий час, він справді глибоко був зацікавлений своєю наукою і поза хемією не бачив світа... Арештовано його в поїзді в дорозі до Львова, поліція підозрівала в ньому большевицького аґента. Не знаю, скільки в цьому було правди, може він упав жертвою надто великої ревности поліцистів, а може справді мав щось на сумлінні, не цікавило мене в той час, я хочу тільки передати його свідчення про Степана Федака так, як я під свіжим враженням і за свіжої пам'яти, записав його в моєму нотатнику вже в часі судового слідства, коли дозолено нам на письмове приладдя в камерах.

"Коло години 10 ввечері привели до моєї камери якогось чоловіка. Одяг на ньому пошарпаний і покривавлений, голова вся замотана бандажами. Поклали його на ліжко. Прийшла з ним ціла купа всяких поліційних "чиновників", я мало що міг довідатися з їхньої розмови. Виходячи, залишили озброєного поліциста перед камерою і казали вважати на цього чоловіка та без вагання стріляти в разі якихсь його підозрілих рухів. Які-небудь "підозрілі рухи" в стані тієї людини, це була чиста нісенітниця, але я й сам злякався перед такою перспективою, бо одиноким суддєю в цьому випадку був поліцист і він просто міг застрілити в'язня зовсім безкарно, ще й мені могло при тому перепасти. Не знав я, хто такий новий пришелець, мелькнула мені думка, що мусить це бути якийсь небезпечний бандит. І я станув собі в кутику, щоб подальше і від нього і від поліциста. Мусіло це відбиватися на моєму обличчі, бо по якомусь часі цей чоловік заговорив до мене по-німецьки, підозріваючи в мені чужинця: "Bleiben Sie ruhig und haben Sie keine Angst, ich bin kein Bandit".39 Хотів я щось йому відповісти, але поліцист схопився на ноги і крикнув на нас обидвох, щоб мовчати і ні пари з уст! Цей пан - я скоро потім довідався, що він називається Степан Федак - просив мене подати йому води, поліцай і на те не дозволив а потім щось подумав і сам підніс йому кухлик з водою. Так пересиділи ми десь до другої години вночі. На коридорі дався чути рух і гармідер. Задзеленькотіли ключі й загуркотіли тяжкі кроки - поліцист схопився на ноги і витягнувся струною. До камери ввійшло шість людей, деякі в цивільному, а деякі в одностроях вищих поліційних урядовців. З їхніх слів довідався я, що мій співв'язень називається Федак. Стягнули його з ліжка, казали одягнутися й іти з ними. Не дуже що було одягати, бо все на ньому було пошарпане, а сам він, бідачисько, так побитий, що ледве тримався на ногах. Котрийсь з них сказав: "буде жити", на що другий додав: "тим гірше для нього". Федак не міг не то що йти, але навіть триматися на ногах, поліцист мусів узяти його під рам'я і так випровадити з камери. Загуркотів мотор на подвір'ї, поїхали і за хвилину все замовкло. За які дві години знову привезли Федака, вже не було тих поліційних достойників. Лишили поліцая коло дверей та й пішли. Федак знову ляг на ліжко, не міг з вичерпання ані стояти ані сидіти. Попросив води. Навчений досвідом, я вже не пробував подати, сказав про те поліцистові. А він мені: "а що ж це, самі не можете того зробити?" Це було для мене знаком, що вільно мені наблизитися до нього і заговорити. Поговорив я кілька слів, - маловажних, щоб не викликати підозріння в поліциста, та й не хотілося томити Федака, бо він ледве дихав.

Полягали ми спати. Спали чи не спали, але якось перебули ніч, до ранку вже ніхто до нас не заглянув. А вранці почалася правдива "мандрівка поліційних народів" - здавалося, ледве чи знайшовся у Львові якийсь поліцай, що не захотів би подивитися на Степана Федака, оглядали його, як звір'я в менажерії. А він лежав у гарячці. Часом вимовляв якісь окремі, відірвані від себе слова, я не міг нічого зрозуміти. Питався я його, де він був уночі - на момент зарисувався образ здивування в нього на обличчі, а потім сказав він: "ніде". Не пам'ятав у гарячці. І так пройшов цілий день..."40

Стомлений думками ляг я спати. На другий день знову почав я мандрівку по коридорі. Поліцист, що того ранку тримав службу коло Федака, був добрячий і позволив мені перекинутися з ним кількома словами, скільки разів переходив я попри його камеру. Стефко вже трохи прийшов до себе, пізнав мене і жалівся, що ввесь змасакруваний. Коли мив ноги в мидниці, я бачив, що вони покривавлені і виглядали, як одна велика рана. Також боліла його рана в грудях.

Знову почали налазити всякі поліційні типи. Перший прийшов комісар Стойків ще з якимсь незнаним мені осібняком. Заглянули теж до камери ч. 9, де сидів Огоновський,41 та й мене не покинули своєю увагою. Казали мені ставати то лицем до них, то боком, то в шапці, то без шапки - одним словом, чинили враження, наче б хотіли когось пізнати. Не міг багато говорити зо Стефком, бо щораз приходили якісь поліційні "шишки". Влетів Кайдан - і так само швидко щез. Він тільки сказав, що приходила рідня Федака з заявою, що вирікаються його за його вчинок. Це була очевидна брехня, але коли сидіти між чотирьома стінами тюремної камери, можна всьому повірити. Кайдан пішов на звичайний поліційний трік, щоб заломити психічно в'язня, і признаюся, що й у мені зродився сумнів і я чув, як мене заливає лють і жаль за таке відношення рідні Стефка, а вже Кайдана то здається на куски порвав би.

В полудне прийшло стільки поліцаїв, що й обернутися нікуди на коридорі, а все "грубі риби": Ґошовскі, Лукомскі, Новодворскі, Кайдан і ціла плеяда інших, тоді незнаних мені ані з назвища ані з вигляду. Оглянули нас усіх трьох, цебто Федака, Огоновського і мене, а потім Новодворскі накинувся мокрим рядном на ключника Ясіньского, чому він тримає мене з Федаком на тому самому коридорі, коли ми належимо до однієї справи і невільно нам порозуміватися. Та куди мав він мене подіти, коли не було місця, всі камери зайняті, не могло й мови бути про якусь ізоляцію. Наробили шуму і крику, - як прийшли, так і пішли. Лишився тільки Ясіньскі і сказав Федакові, що приходила його сестра, принесла їсти, і що Український Горожанський Комітет зложив 3.000 марок в поліційній касі на його потреби. Отже Кайданова брехня, ніби то рідня Степана Федака відреклася від нього, показалася на дуже коротких ногах. Принесли якісь пляшки з великими наліпками на них, здається це мусіли бути ліки. Федак просив цигорнички, уста в нього запеклися від гарячки і тяжко було йому курити. На щастя мав я коло себе цигорничку: лишили мені її при особистій ревізії.

Десь між годинами першою і другою змінилася варта коло Федака. Забрали добрягу поліциста, на його місце прийшов якийсь "пшодовнік",42 а ще за пів години Кайдан з одним поліцистом, забрали Федака і мене посадили на його місце до камери ч. 7. Пшодовнік далі лишився на своєму кріслі, пильнував мене так само, як перед тим Федака. Тільки я заговорив до другого в'язня в камері, а він як не гукне:

- Тихо! Невільно говорити!

Це до мого сусіда. А до мене, на диво, чемненько:

- Прошу пана, тут неможна розмовляти.

Був це старий вусатий дядько, тип австрійського "вахмайстра",43 службіста.

Як неможна то неможна, не будемо битися за те. Обернувся я до нього "заднім фронтом" та й здрімнувся. Коли пробудився, вже стемнілося. Бачу - двері замкнені. Говорити все одно неможна, бо крізь "візитирку" невпинно глядить поліцейське око.

Значить, узяли мене під строгіший нагляд, ізолювали, - почалося поліційне слідство.

ІІІ

28 вересня 1921 року викликали мене з камери й повели до канцелярії: сидів там Новодворскі. Небагато зо мною говорив, запитався про моє алібі з 25 т.м., що знайдено в мене при ревізії, де і навіщо купив я труп'ячу голівку і т. п. Виглядало, що він тільки загально хотів зо мною запізнатися, придивитися, що це я за птиця. Передав мене на допит до комісаря Стойкова. Чекав я може з годину, Стойків тим часом списував протокол з якоюсь гарною жінкою, не знаю, що це була за справа. Вона працювала в каварні "Ренесанс".

Цей перший допит був дуже коректний і протокол з нього списавий правдиво.

Відправили мене назад до камери. Дістали ми нового товариша, якогось Лєха, цікавого хлопця і веселуна. А на коридорі примістили дівчину. Це була Демидчуківна, її також арештували в політичній справі.

Одного вечора закликав мене на допит Кайдан. Був солодший від цукерка і взагалі можна було думати, що це не поліційний комісар, тільки добрий знайомий з каварні. Розпитувався мене тільки про студентські справи: дати Крайових З'їздів, їхні постанови і т. д. Також питався про якогось "стрийка", його походження і ролю в українському житті. Можливо, що чув він десь слово "Кум" (Комітет Української Молоді). Це для мене самого була загадка, ніколи я про ніякого "стрийка" не чув, а про інші справи говорити не хотів, збував Кайдана будь чим. Та він тим нітрохи не зразився, казав мені "передумати справу" за ніч, він наче б то бачив, що я змінився, вже не такий гордий і бундючний, як першого дня після арешту. На тім закінчилася наша балачка, бо хіба не міг я того назвати допитом.

Як досі, не міг я нарікати. Велося мені незле, їсти не бракувало, Український Горожанський Комітет зложив у "кантині" для мене тисячу марок, сидів я не самий, завжди було нас у камері три-чотири. Якраз привели якогось польського підпоручника, Мартина Вісьльобского. В нього був надзвичайний дар розказувати жарти, підспівувати веселі куплети, і як довго він з нами сидів, наша камера скидалася на кабарет. Сусідство на коридорі змінилося, забрали Демидчуківну, дали "Піпця".44

Знову покликав мене Кайдан і цим разом витримав мене кілька годин, від одинадцятої рано до четвертої після обіда. Була мова про наше знайомство зо Степаном Федаком і знову про студентські справи і ще раз про того мітичного "стрийка". І так у колісце про одне й те саме. На тому допиті, лякаюся, сказав я дещо, на мою думку, нічого такого, що обтяжувало б окремих людей, бо й не розпитував мене Кайдан про них, говорив тільки загально, про атмосферу серед українців, про настрої в студентських колах, як ми уявляємо собі наше майбутнє життя, чого сподіваємося і т. і.

На другий день уранці около 10 години прийшов до мене поліційний аспірант з номером газети "Вперед". Була там згадка, що мене в поліції сильно побили. Аспірант просив мене це спростувати і ми списали відповідний протокол, я заперечив побої, бо й справді ніхто мене в поліції не бив.

Ще мушу згадати про одне. На кілька днів кинули до нашої камери якогось Бохана. Це було небавом після того, коли я прийшов туди на місце Федака. Бохан не мав де спати, ляг на підлозі і я дав йому під голову плащ Степана Федака. Якось так склалося, що коли виводили Федака з келії, забули про цей плащ, а був він подертий і покривавлений. Коли Бохан відходив з келії, забрав цей плащ з собою і здається виніс його на волю. Поліція пригадала собі тоді про те, та вже було запізно. Шукали за ним, та не знаю, чи вдалося ім віднайти Бохана.

Нас тим часом перевели наниз, до камери ч. 3. Товариство в камері мінялося кожного дня, пам'ятаю якогось механіка з вулиці Ліндого, потім одного "петлюрівця"45 звідкись з-під Луцька, він умів розповідати чудесні казки і ми слухали його довго в ніч.

Кайдан час-до-часу кликав мене на довші чи коротші допити-балачки. Одного дня це скінчилося, він предложив мені списаний протокол з того, що було говорено на тих допитах. Добре не пам'ятаю, що там було, це не був головний протокол у моїй справі, до того прийшло пізніше, як це сталося, розкажу. В протоколі Кайдана багато писалося про деякі папери, забрані в мене на ревізії - вони не мали значення, - а найдовше спинявся він коло мапки Львова з поділом Львова на райони. Розстався тоді Кайдан зо мною дуже приязно, навіть люб'язно, ще й погостив мене вечерою в своїй канцелярії.

Скоро після того взяли мене на допит, що тривав від десятої вранці поза десяту вночі і став зворотною точкою в цілому моєму слідстві до справи Федака й товаришів. Тоді пізнав я суддів Анґельского і Торосєвіча, що провадили судове слідство в нашій справі. Щораз хтось новий приходив і встрявав у допит, м. і. доволі довго допитував мене також Лукомскі. Але основний і головний допит вів та протокол зо мною списував аспірант Ґах. Я того панка не знав давніше, вперше тоді з ним познайомився. Ґах уже не обмежувався до загального говорення про студентські чи суспільні українсью справи. Коли й говорив про них, то були вони в його допиті тлом для конкретного обвинувачення в конспіративній підготові до атентату на Йосипа Пілсудского і воєводу Ґрабовского. Він конче хотів мене дочепити до тої справи, хоч я справді й зеленого поняття про те не мав, нічого не знав не то про виконання, але навіть плянування атентату. Я й не був тоді певний, чи Федак стріляв саме до Пілсудского, чи до воєводи Ґрабовского. Скоріше схилявся б я в той час до думки, що він хотів застрілити Ґрабовского, бо недавно ми вели акцію проти поділу Галичини на воєводства, я ж сам друкував і кольпортував летючки та відозви в тій справі, то й прийшло мені на гадку, чи стріли Федака не є одним звеном у тому ланцюгові. Та й тепер ще, коли пригадую собі ті часи, не можу сказати, щоб серед галицьких українців, а зокрема серед колишніх військовиків, була якась спеціяльна ненависть до Пілсудского. Безперечно, вважали ми його нашим ворогом, як кожного поляка, до того ж він був Головою польської держави, що окупувала Галичину. Але з ним ми не мали багато до діла, зате місцеві польські кацики, від звичайного поліциста внизу аж до воєводи вгорі, давалися нам взнаки кожного дня і на кожному кроці і ненависть супроти них справді була вибухова.

Мій допит з Ґахом власне виглядав так, що Ґах говорив і відчитував якісь довжелезні рапорти, а я слухав. А говорив він багато таких речей, що їх я, помимо того, що був українцем, та ще й львов'янином, жив серед українців і брав участь в українському суспільному житті, не знав і ніколи про них не чув. Маю тут на увазі не якісь фікції чи фантазії, але різні правдиві назвища, факти, установи й події українського життя у Львові та й у цілому краю, помішані й переплутані в тих рапортах. Та й звідки мав я про все те знати? Як молодий хлопець пішов добровольцем на війну, вернувся з неї мавши всього 21 літ, пішов у студентське житгя, а що діялося деінде, про те знав хіба з газет, не було ані часу ані нагоди ближче розвідуватися. Сидів я, як у гарячці: в голові не могло мені поміститися, звідки цей панок знає те все, хто ще арештований і чи говорить та що говорить перед поліцією.

А Ґах зробив з того цілу сенсаційну повість. Говорив він, наче б то розкрили велику військову організацію на чолі з Військовим Комітетом. Цей Комітет відбував свої засідання в одній з бічних кімнат Народної Гостинниці. Вдарило мене, що такої кімнати, як він згадував, у Народній Гостинниці не було, та не звернув я тоді більшої уваги на ту дрібницю і слухав далі, немов зачарований. Невже ж це була б правда? Невже ж ми справді мали таку велику і сильну організацію, що була вже в стані думати про повстання проти Польщі. На одному з засідань тягнули жереб, хто має вбити Пілсудского, і це ніби випало на долю Степана Федака. Йому до товариства додано Ярослава Чижа, що мав зодягнутися в однострій польського майора.46 Військовий Комітет мав ніби то контакти з усіми українськими організаціями й установами та всіх їх собі підпорядковував і був неначе політичною владою українців Галичини.

При тому він просто як з рукава сипав різними українськими назвищами, мішав до того всякі леґальні українські установи і підприємства. Не знаю, де і звідки він узяв те все, мусіло над тим працювати більше людей, використовуючи леґальну українську пресу і поліційні архіви, щоб скласти такий довгий і замотаний еляборат.

А я ввесь час слухаю. І коли так вливалися Ґахові слова в мої вуха, перед очима станув мені побитий, покривавлений і напів притомний Степан Федак, так як я побачив його тоді перший раз у камері ч. 7 з коридора, що з ним буде? Поставлять перед суд і повісять, бо суди тоді діяли швидко - до вісім днів та й усе готове. І мигнула мені в голові думка, що коли б так протягнути справу поза вісім днів, то Федака не могли б судити наглим судом, тільки звичайним, і тоді... відкрилися б різні можливості врятувати йому життя. Але як це зробити? А що, якби так потвердити те, що Ґах ось тут плете? Хоч і видавалося мені це вже тоді в великій мірі малоправдоподібними небилицями, та коли б поліція хотіла провірювати й допитувати принаймні половину тих осіб, не вистало б їй на те не то що вісім днів, але й вісім тижнів. Був я вихований у польській школі, начитався таких авторів, як Жеромскі, Струг, Сєрошевскі, а там, і в іншій подібній літературі нераз була мова про те, як то польські революціонери, рятуючи товаришів, брали вину на себе.

І я це зробив. Потакнув Ґахові, він зараз же почав списувати зо мною це в формі протоколу з допиту, куди щедро вплітав цілі уступи з того, що перше мені відчитував. Списав тоді зо мною довжелезний протокол на повних двадцять і п'ять сторінок дрібного письма. Наплів я там таких смалених дубів, що просто диво, як міг би хтось у те повірити, та й я сам пізніше не міг того спам'ятати. Коли Ґах говорив про підготову до протипольського повстання і питався, де ми ховаємо зброю, я без надуми, так як читав колись про подібні випадки в якійсь повісті, подав, що в гробівцях на Личаківському цвинтарі. Поліція в те повірила, перешукала гробівці, з того вийшов пізніше сміх, глузувало з неї ендецьке "Слово Польське" та й неприємності виникли за порушення спочинку мертвих.

Ґаха цікавило, де ми відбуваємо наші конспіративні сходини. Подав я домівку Товариство "Сила" при вулиці Оссоліньских. Там ми маємо шафи в стінах, вистане потиснути ґудзик - і відкриваються таємні двері до пивниць. Як це не дивно, але поліція повірила в усі фантазії і кайлами лупала стіни й цементову долівку в пивниці.

Не жалів я й себе, не тільки потакуючи всьому, що підсував мені Ґах, але й щедро підливаючи туди й моєї власної приправи. Бо я був свідомий того, що при ближчому розгляді і слідстві, все те мусить провалитися, як хатина з карт, та наразі проволіче слідство.

Це була помилка. Та звідки міг я про те знати? Я тут не стараюся оправдувати себе, хочу тільки вияснити, як до того прийшло. Як я вже згадував, у всіх тих справах, куди я був причасний, ми не трималися майже ніякої конспірації. Та й не мали ніяких інструкцій, як вести себе в слідстві, на поліції чи в суді. Все те прийшло в Українській Військовій Організації пізніше, після перших гірких досвідів. Я хотів тільки перетягнути слідство поза вісім днів, щоб урятувати Федака від наглого суду, і мені здавалося, що я це зробив не тільки в доброму намірі, але й доволі зручно.

Фатально відбилося це пізніше не тільки на всій нашій справі, але найбільше на мені самому. Якби це зробив хтось інший, може б пройшло йому легше. Але моя мати була полька, мій батько служив у поліції, а сам я ходив до польської школи і був неофітом в українській національній справі. Від того тільки один крок до найстрашніших для людської чести обвинувачень і підозрінь.

І тільки малою потіхою було для мене, коли мати одного разу сказала мені, що стрінув її на вулиці слідчий суддя Анґельскі словами:

- Якби не ваш син з його дивачними історіями, ми вже давно повісили б Федака.

Що ж до самого Ґаха, невідомо докладно, яка мала бути його роля в поліції. Пригадую собі, що в часі моєї судової розправи один з суддів присяглих, жидівський адвокат Ляндав, завважив, що знає Ґаха з університету і запитував його, ким він є властиво, чи поліцистом, що студіює, чи студентом, що працює для поліції.

Тепер мене надобре ізолювали. Забрали з "трійки" знову на "сімку", де вже сидів я самий. На другий день, вночі в одинадцятій годині ще раз повели мене на слідство, в канцелярії сиділа гурма поліцистів, між ними Ґах і Кайдан, що привітав мене з тріюмфом:

- Пане Ш., маємо вже всі докази, ніяке крутійство вам не поможе.

Я витріщив очі, здивований і словами Кайдана і таким великим зборищем різного калібру поліцаїв.

А Кайдан вимахував мені під носом якимсь нотатником. Це мав бути, за його словами, блокнот Степана Федака з різними записками. Звідки вони його взяли і чому так пізно мені показали, не міг я ніколи довідатися, але з того, що мені з блокноту відчитували, або що мені в ньому показували, набрав я враження, що це звичайний собі записник без ніяких законспірованих чи кодом записаних таємних інформацій. Була там мова про якесь засідання ще з вересня 1920 року і це нічого не казало, бо ж кожного дня у Львові відбувалося безліч різних засідань. Було кілька назвищ, повних і скорочених, між ними і моє. Та й це нічого не доказувало і ніяким доказом обтяження в нашій справі не могло бути, з того мусіли собі здавати справу поліцаї і тому хотіли від мене чогось, що в пов'язанні з тим записником могло б додатково обтяжити Федака та й мене. Розчарувалися - я нічого про те не міг сказати і цілком не орієнтувався в тих записках, що зрештою здавалися мені наскрізь невинними і що їх, на мою думку, можна було в тому часі знайти в першого-ліпшого українського студента у Львові.

На тому скінчився мій допит на поліції. Ще кілька днів я там посидів. "Зоська" передала мені апарат до голення і вперше від місяця міг я поголитися. 19 жовтня встромили мене до кібітки і відвезли з фурдигарні до слідчих судових арештів при вулиці Степана Баторого. Я сидів сам один у моєму переділі кібітки, а в другому, т. зв. фамілійному, везли Демидчуківну, Ірину Макухівну (пізніше одружену Павликовську), Залужну, Михайла Матчака і Піпця Бачинського.

ІV

Так я з фурдигарні перейшов жити до "криміналу".47 Посадили мене до камери ч. 28, а що мав я коло себе тютюн, то влаштувався там, як на тодішні відносини, непогано. Бо на тютюн у тюрмі можна купити всякі послуги, злодійська братія завжди на нього голодна. Зараз довідалися для мене своїми способами, де хто з наших сидить. Зачали від Стефка Федака - бо ним тоді кожен цікавився. Сидів він у келії ч. 14, як день так ніч пильнували його два "канарки", один з них не відводив ока від візитирки. Доступ до Федака неможливий і нема способу з ним порозумітися. Матчакова камера - ч. 31, Богдан Гнатевич сидів на 36, дівчата на горішньому поверсі. В скорому часі вийшли на волю вісім осіб, з них: Демидчуківна, старий радник Кивелюк, Голіпатий, Галущинський і Крижанівський.

Життя дуже монотонне. Встаємо о 5 рано і виставляємо на коридор "кіблі";48 о 5.30 - сніданок; о 12 - обід; о 4 - вечірня зупа, о 6 - вечірня провірка, т. зв. апель. На прогулянку дають одну годину, взимі три чверті години. Раз на тиждень, у п'ятницю, можна дістати побачення з найближчою ріднею. Кожного ведуть до лікаря зараз по приході, це виглядає так, що лікар питається: "здоров?" і записує до книжки відповідь "так" чи "ні" і на тому кінець.

Австрійська карна процедура, що тоді обов'язувала в Галичині, вимагала, щоб до 24 годин арештованого поставлено перед суддею і цей мав подати, які закиди видвигають і за що обвинувачують. Казимир Анґельскі та його протоколянт, якийсь молодий доктор права, що його назвища не пригадую, відчитали мені кільканадцять параграфів, що з них запам'ятав я найважніший § 58 т. зв. державної зради, бо це було головне обвинувачення всіх арештованих за політичні справи. Зараз після того, другого мабуть дня після мого приходу до "криміналу", ключник впустив до моєї келії в'язничного послугача "Михаська". Я знав його ще "зо світа" і коли тільки він довідався, що я тут сиджу, через своїх знайомих ключників постарався сконтактуватися зо мною. Ще перед тим встиг він зв'язатися з Михайлом Матчаком і тепер приніс мені від нього папір та оловець з дорученням точно списати все, про що мене питалися на поліції і що я там говорив. Позмозі найдокладніше відтворив я зміст мого протоколу з Ґахом. А вже дві години пізніше Михасько приніс мені від нього короткий ґрипс: "організаційна засада - до нічого не признаватися і все заперечувати". Це була перша моя інструкція і прийшла вона запізно. Я зараз же зголосився до Анґельского, щоб відкликати мої зізнання, та він мабуть передбачав те і не покликав мене. Кілька разів намагався я дістатися до нього і завжди надаремне. Щойно під кінець слідства, коли вже всіх перепитав і переконався, що цілий протокол моїх поліційних зізнань був абсурдом, і коли майже всіх мусів випустити на волю, самий мене закликав і перші його слова до мене були:

- Ви певно хочете сказати мені, що ваші зізнання неправдиві?

- Все це вигадки і брехня, - кажу йому.

- Так, я це знаю, - відповів мені Анґельскі і на тому закінчив моє слідство.

Атентат Степана Федака і ціле слідство в тій справі використовувала поліція на те, щоб перевести ревізії в визначніших українських суспільних і політичних діячів. Тому й арештували іх наліво і направо під претекстом, що вони пов'язані з організацією, з рамени якої виконано атентат на Пілсудского. Потерпіло на тому багато зовсім невинних людей. Зате деяких дуже активних в Українській Військовій Організації людей зовсім не вдалося поліції зловити.

Зокрема ніхто з тих, що працювали зо мною в розвідці і в пропаґанді. Ніколи не могла вона зловити Ярослава Чижа,49 а Дмитро Паліїв висунувся їй спочатку проміж пальці. До тюрми прийшов він пізніше, коли ми вже узгіднили між собою наші зізнання і порозумілися, яку прийняти оборонну тактику в слідстві і на судовій розправі. Його затримали до розправи, після чого вийшов він на волю.

Дмитро Паліїв
у старшому віці

Минали місяці. Слідство наше скінчилося, ми ждали на розправу. Відпала вже потреба нашої ізоляції, все ж таки не хотіли нам дозволити на вільніше товариське життя, ми мусіли це вибороти собі голодівкою, що тривала п'ять днів. Після голодівки не замикали на день наших келій і ми могли себе відвідувати. Можна сказати, що жилося нам весело - ми мали все, що тільки можливе було в тюрмі. Освоїлися ми з поліцаями, суддями, ключниками і всіми іншими членами державно-поліційного апарату і вже не дивилися так трагічно на нашу справу, як це було спочатку, помимо того, що марево непевности ввесь час висіло над нами. А коли прийшла розправа, то навіть свого рода фамільярність виробилася на судовій залі між підсудними і суддями.

Всіх нас було дванадцять підсудних: 1. Степан Федак, 2. Франц Штик, 3. Василь Кучабський, 4. Михайло Матчак, 5. Дмитро Паліїв, 6. Богдан Гнатевич, 7. Євген Зиблікевич, 8. Михайло Тофан, 9. Володимир Голубович, 10. Остап Горобійовський, 11. Іван Білинський, 12. Петро Яремійчук,50 колишній Усусус. Подаю ці назвища в такому порядку, як сиділи ми на лаві обвинувачених, хоч може й помилився - минуло ж уже з того часу сорок літ!

Перших сім знав я зблизька чи здалека, але з ніким з них, за вийнятком одного Палієва, не стояв в організаційних зв'язках. Почавши від восьмого підсудного до кінця - це люди, що з ними ніколи в житті я не стрічався і пізнав їх щойно в тюрмі.

Склалося так, що нас було дванадцять і дванадцять днів тривала наша розправа. Головним оборонцем Федака був д-р Маріян Глушкевич. Крім того на лаві оборонців сиділи д-р Степан Шухевич, д-р Лев Ганкевич, д-р Михайло Волошин і д-р Володимир Старосольський, а багато інших українських адвокатів зголосили свою участь до оборони для солідарности і політичної маніфестації.

Засуджено перших п'ятьох, решта вийшли на волю. А в січні 1923 року всіх, крім Степана Федака, випущено на волю за кавцією до часу апеляційної розправи. Мене зараз після того взяли до польського війська. Не довелося мені докінчити військової служби, бо несповна рік пізніше знову арештувала мене польська поліція і долучила до справи т. зв. басарабівців - ось так мандрував я з тюрми до казарми і з казарми знову до тюрми. Вийшов я на волю аж у березні 1925 року.

 

------------------------------------------------------------------------

[30] За австрійських часів Галичина - Східня зо Львовом і Західня з Краковом - творила один т. зв. коронний край з соймом у Львові і, щось у роді крайового уряду п. н. Крайовий Виділ, а над усім стояв цісарський Намісник. Ішли старання про те, щоб зо Східньої Галичини й української частини Буковини зробити один окремий коронний край з перевагою українців, та вибухла війна і справа припинилася. Коли постала Польща, за підставу своєї територіяльної адміністрації прийняла поділ на воєвідства. В Західній Галичині це зроблено відразу, а в Східній, недавно ще окупованій, залишився поки що старий стан ще з австрійських часів. Власне, з точки погляду міжнароднього права, Польща не сміла вводити там ніяких засадничих змін, доки справа Галичини не буде вирішена в Лізі Націй. Одначе поляки робили політику доконаних фактів і хотіли поділити на воєвідства також і Східню Галичину. (Прим. З. К.)

[31] Довудзтво Окренґу Корпусовеґо - Команда Корпусної Округи (Прим. З. К.)

[32] "Львівська дитина" і "свій варіят" - вислови львівської говірки на означення добре собі знаних львовян. (Прим. З. К.)

[33] Місце вечірніх променад у Львові, почавши від Оперного Театру аж до Готелю Жоржа на початку Академічної вулиці. (Прим. З. К.)

[34] Великий комуністичний процес у Львові. Назву свою взяв від того, що головні обвинувачені в ньому брали участь у таємній комуністичній конференції в підземеллях св. Юра у Львові. (Прим. З. К.)

[35] З німецької мови: пробоєві відділи. (Прим. З. К.)

[36] Крамниця з монопольними тютюневими товарами, поштовими значками, стемплями тощо. (Прим. З. К.)

[37] Головний ключник у поліційних арештах. Назва залишилася ще з австрійських часів. (Прим. З. К.)

[38] У львівській говірці фурдигарня - поліційні арешти при вулиці Яховича. (Прим. З. К.)

[39] Будьте спокійні і не лякайтеся, я не бандит. (Прим. З. К.)

[40] Про стан Степана Федака і його побиття ось як писала ураїнська преса у Львові в той час: "...По хвилі загального переполоху зібрана публіка кинулася на виконавця атентату, що тим часом стріляв до себе, і в безпримірний спосіб його змасакрувала. Вирвати нещасного з рук розшалілої товпи вдалось поліційним органам щойно по довшій хвилі...", "...Довідуємося, що Степана Федака відвезено до поліційних арештів при вул. Казимирівській майже непритомного. Вночі він втратив був притомність і відзискав над раном. Около години перед полуднем втратив притомність ще раз і до год. 2 пополудні ще не відзискав. Він має легку рану в грудях від власного пістолету, яким як говорять, хотів відобрати собі життя потім, як товпа кинулася на нього, і велику на голові, котру завдав йому шаблею якийсь польський офіцер. Окрім того він покалічений від побоїв товпи. Тюремний лікар запевнює, що його життю не грозить одначе небезпека, і вважає, що втрата притомности є тільки наслідком великого нервового потрясення, ізза чого його перші зізнання мусять теж бути баламутні..." ("Український Вістник, рік І. ч. 197, Львів, середа 28 вересня 1924, стор. 1, стаття п. н. Стріли, уступи "Перші вісти" і "Стан здоров'я Степана Федака".) - (Прим. З. К.)

Як досі, не міг я впасти на слід того, що розказував про свої побої сам Степан Федак. Наводжу тільки свідчення Олекси Бойкова, редактора "Українського Слова" в Парижі, так як він міг пригадати собі розмову зо Степаном Федаком з-перед більше як тридцяти літ: "...Зараз мене почала бити публіка, хтось ударив мене важким предметом по голові, я звалився на землю і мене почали копати ногами, то в плечі, то в груди. Хтось ударив мене чи черевиком чи чоботом по зубах, розбив горішню губу і вибив два зуби. Коли я вже лежав у в'язничній келії, майже кожного дня приходили поляки, головно колишні старшини-леґіонери, казали відкривати собі келію і били мене та копали. Один старшина-леґіонер увійшов до келії і почав кричати: "А, ти сьвіня Гайдамацка, ти хцялесь нашеґо дзядка забіць" (В польських леґіонах Пілсудского називали "дзядек" цебто дідусь, - прим. З. К.) і копнув мене з усієї сили в груди. Я на те йому відповів: "Тепер, коли я тут лежу, ви дуже відважні і мене б'єте, але коли б я так стояв на ногах, ви напевно на те не відважилися б". Засоромлений офіцер вийшов з келії".

Слідно деяку розбіжність між тим, що розказує Ф. Ш. і тим, що записав він за свіжої пам'яти від д-ра Ляндава, і тим, що пише ред. Бойків. Перші два не згадують про те, щоб Федака били в часі, коли вони сиділи з ним чи то в тій самій камері чи то на тому самому коридорі. Там він уже був побитий і лежав у гарячці. Отож польські офіцери-леґіонери мусіли побивати його вже після того, як його ізолювали від інших в'язнів і посадили наодинці. (Прим. З. К.)

[41] Четар Людомир Огоновський, що належав до комітету підготови перебрання влади у Львові 1 листопада 1918 року, а пізніше, за інформаціями польської преси, його арештувала польська поліція серед глядачів на місці атентату. Гл. "Український вістник", ч. 197, середа 28 вересня 1921, стор. 2, "Ревізії й арештування". (Прим. З. К.)

[42] Підстаршина в поліційній (а також і в в'язничній) службі. (Прим. З. К.)

[43] Австрійський титул підстаршини в кавалерійській (і також у жандармській) службі. (Прим. З. К.)

[44] "Піпцьо" - Йосип Бачинський. Він працював в українській торговельній фірмі "Тітан" у Львові.

[45] "Петлюрівцями" в Галичині називали на початку двадцятих років вояків української наддніпрянської армії. (Прим: З. К.)

[46] Ту версію про Чижа в уніформі польського майора чув я потім, по виході на волю, також з інших джерел. (Прим. Ф. Ш.)

[47] Криміналом у львівській злодійській говірці називали судові арешти при вул. Баторого. (Прим. З. К.)

[48] Параша.

[49] Поліція арештувала Ярослава Чижа зовсім припадково того самого вечора, коли відбувся атентат. Одначе, незорієнтована спочатку про його особу і ролю в організації, звільнила його по кількох годинах. Гл. про те нотатка в "Українському Вістнику", Львів, ч. 197 з 28 вересня 1921 року: "Ревізія в домі п-ва Федаків". Около год. вночі з 25 на 26 вересня відбулася ревізія в домі п-ва Федиків. Присутного в їх помешканні п. Ярослава Чижа на кілька годин приарештовано, але випущено його ще тої самої ночі".

Пізніше Ярослав Чиж виїхав до ЗДА. З причин політичних розходжень найперше погіршилися, і потім зовсім порвалися його взаємини з УВО. В "Народній Волі", де він був редактором від часу до часу з'являлися його статті з критикою не тільки діяльности УВО, але і її тодішніх політичних заложень (Українська Військова Організація еволюціонувала вже в сторону націоналізму). Йому в відповідь "Сурма", орган УВО, надрукувала статейку одного з давніх членів УВО, що закидала Чижеві несерйозну поведінку в часі безпосередньо після атентату Федака.

Одначе, в ім'я правди треба сказати, що Ярослав Чиж у 1920-1921 роках у нічому не різнився від інших провідних членів УВО і може виявив навіть більше зручности та сприту від них. Бо польська поліція не потрапила дістати його в свої руки. (Прим. З. К.)

[50] Він був суджений у процесі розстріляних на цитаделі Фолиса і Саламоновича, а потім вийшов на волю після загальної амнестії.