Осип Навроцький

Сотник Осип Навроцький, перший Голова Начальної Колеґії УВО у Львові в 1920-1921 роках, подає ось тут незвичайно цінні з історично-документарного боку завваження про початки Української Військової Організації у Львові та про перші роки її діяльности.

Як сам каже, довгий час носився він з думкою, щоб списати їх і зберегти в той спосіб для історії українського підпілля: "Я почав був писати їх у часі останньої війни, в Криниці на Лемківщині в 1940 році, маючи нагоду устійнювати дати й події з двома учасниками початкових дій УВО - чет. Дмитром Палієвим і сотн. Богданом Гнатевичем. Ми прийшли до переконання, що треба все, що ще залишилося в пам'яті, зареєструвати. Але, коли в Криниці з'явилося ґестапо і почало по-своєму нишпорити, ми рішили роботу припинити, а написане знищити. Не можна було в тодішній ситуації придумати безпечне місце для сховку. А не було вказаним рискувати, щоб ґестапо дістало до рук прізвища тих, що були активні в громадському й політичному житті.

Відтворити події з-перед 40 років - надзвичайно важко. Нема навіть можливости орієнтуватися, щодо дат і осіб на основі вісток у тодішній українській пресі - у "Впереді", а опісля в "Ділі" й інших часописах. Ані в Канаді, ані в ЗДА нема всіх річників тодішніх часописів, а лише десь тут і там поодинокі числа... Хочу спробувати відтворити їх з пам'яти, а водночас спонукати проф. Юрія Полянського, члена першої Начальної Команди УВО написати свої спомини, чи доповнити або спростувати мої".7

Ім'я Осипа Навроцького добре відоме було українській громадськості міста Львова й цілої Галичини в часі між двома світовими війнами (1914-1939 роки). Як третій з черги Голова Українського Студентського Союзу в роках 1912-1913, потім директор видавничої Кооперативи "Червона Калина", організатор і перший Голова Українського Спортового Союзу - на тому становищі перебув він повних сім літ - вложив він багато праці в розбудову українського суспільного життя і поклав для нього тривкі заслуги.

В українському війську був спочатку четарем УСС і комендантом сотні УСС до 1 листопада 1918, а від 1 березня 1919 року - сотником УГА.

В політичному житті - був членом Української Радикальної Партії ще з-перед першої світової війни. По війні, на першому повоєнному з'їзді перед кінцем 1920 року у Львові, обрано його генеральним секретарем партії і цей пост занімав він, як довго належав до УВО.

Автор заступає думку - подібно, як Володимир Мартинець, - що Українську Військову Організацію заснували, розбудували і вели колишні Січові Стрільці. В тому дусі і в такому переконанні писав він свою працю про початки УВО у Львові.

Ще залишився при житті другий член Начальної Колеґії УВО, проф. Юрій Полянський. На превеликий жаль не вдалося переконати його про потребу списати свої спогади з тих часів та облегшити в той спосіб працю майбутньому історикові Української Військової Організації. Висилані до нього листи від редакції "Срібної Сурми" залишилися без відповіді.

Ніхто інший з перших членів Начальної Колеґії, а опісля Начальної Команди УВО у Львові вже не живе. Відійшли у вічність полк. Євген Коновалець, Михайло Матчак, Ярослав Чиж, Дмитро Паліїв та інші. Тим більшу вартість матимуть свідчення й розповідь сотн. Осипа Навроцького, як живучого ще члена тієї найстаршої ґвардії УВО.

 

Осип Навроцький

ПОЧАТКИ УВО У ЛЬВОВІ

І

Початок заіснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 року. Тодішня ситуація на військовому і політичному відтинках була така: Старшинський Корпус і вояцтво Української Галицької Армії, роззброєні в квітні 1920 року, перебували в польському полоні в Тухолі та в інших таборах для полонених. Досить велика група старшин і вояків з Херсонської Дизізії перейшла через Карпати на Чехословаччину. По совєтському боці був ще один галицький курінь. Невеличке число старшин і вояків УГА було по різних частинах Армії УНР, найбільше в ІІІ Залізній Дивізії. На волі, в краю, були тільки ті, що щасливо обминули роззброєння, або втекли з польського полону, зараз після роззброєння, з таборів у Проскурові, Ялтушкові, Вінниці й інших. Проживали на волі ще також старшини і вояки Корпусу Січових Стрільців, що по розв'язанні Корпусу в листопаді 1919 року не взяли участи в Зимовому Поході Армії УНР, а добилися до Галичини, або виїхали за кордон.

Політична ситуація була безвиглядна. Президент ЗУНР, Д-р Євген Петрушевич, з найближчим оточенням жив у Відні, провідні політичні і громадські діячі здебільша були інтерновані по таборах - у Вадовицях, Домбю та інших. Виходив одинокий український часопис "Вперед", друкований наполовину польською мовою.

Положення в Галичині добре схарактеризоване у вступі до "Кривавої Книги" Уряду ЗУНР.8

"Теперішня польська окупація, це страшна картина мартирології українців, мартирології, якої ні під теперішню хвилю не зазнав жаден інший народ, ні якої приміру не знає взагалі історія. Це нечувано брутальна й нелюдська наруга з високих народних постулятів і з засади самоозначення народів.

Польська інтеліґенція і польська молодь, що складаються головно на польські окупаційні війська, виховані на крайно шовіністичній протиукраїнській літературі і пресі, горить так сліпою та кровожадною ненавистю до українського народу, якої другої пари тяжко знайти в сучаснім світі. Віддаючи в руки цеї інтеліґенції і цих військ "пацифікацію" Східньої Галичини, значило: видати українське селянство та інтеліґенцію без різниці пола й віку на найдикіші переслідування, проти яких бліднуть балканські чи вірменські масакри, російські погроми чи большевицький терор.

У казематах Модліна, Берестя, Стражлкової, Варшави, в таборах полонених у Домбю, Вадовицях, Перемишлі, Пикуличах і других караються і гинуть тисячі й тисячі неповинних українських жертов звірського терору поляків.

Число всіх арештованих та інтернованих осіб з цивільного українського населення Східньої Галичини перейшло рішуче висоту чверть мільйона голов, - число в порівнянні до українського населення Східньої Галичини, виносячого тепер не більше як три і пів мільйона душ, - прямо страшне.

Виходить, що поляки арештували кожного восьмого українця чи українку, це значить у практиці: арештували все, що в народі було свідоміше, характерніше і рухливіше та впливовіше. Розуміється, що вже сама нечувана кількість інтернованих унеможливлювала їх належне приміщення, наслідком чого умови, серед яких цих нещасних наглочено в тюремних келіях, чи нужденних, п'ятнистим тифом і червінкою заражених бараках, сталися рівнозначні з їх засудом на смерть. І справді: щонайменше п'ята частина інтернованих упала жертвою цих страшних хворіб, при чім польські власті нічого не робили, щоб лютуванню тифу й червінки серед цього цвіту українського народу запобігти. Навпаки: хворих держано навмисно всуміш з ще незанедужавшими, щоб у той спосіб вигубити сам цвіт українського народу Галичини.

Сотки невинних голов лягло в домовину від злочинної польської руки. Українським селянам вирабувала польська армія все, що мали: гроші, худобу, коні, збіжжя, одіж, білля, домашні і господарські знаряди. Багато сіл спалено, на много сіл наложено високі контрибуції, що їх селяни мусіли зложити під загрозою спалення села. Багато церков зачинених, бо священики арештовані, інтерновані або конфіновані в польській частині Галичини, а деякі в звірський спосіб вимордовані,9 много з них мусіли втечею за Збруч рятуватися перед смертю і польськими розбоями. Деякі церкви спалені або зруйновані та зрабовані. Народні школи майже всюди позамикані. Середнє шкільництво, передусім приватне, вбито, до вищих научних заведень (університетів і техніки) наша молодь безоглядно не допускається, не дозволяються уладження приватних університетських курсів для українців коштом українського гроша; товариства і спілки завішені в урядуванні, многі часописи застановлені, словом, припинено все українське публічне життя. В краю ширяться в застрашаючий спосіб різні пошесті, а поляки нароком не дають населенню жадної помочі.

Оті страшні відносини не перервалися і до сьогодні, мимо того, що навіть у польськім соймі і в польській пресі відозвалися спорадичні голоси людського обурення на страшне варварство польських імперіялістів. Супроти того віддання Антантою власти над кількома мільйонами українців (і жидів) у руки їх так жорстоких національних ворогів було не тільки тяжким промахом проти всіх прав людини і проти примітивних вимог людськости, але прямо видачею на загладу українців у Галичині".10

Осип Навроцький у військовому однострої

В якому часі прибули до Львова старшини Корпусу СС, не знаю. Коли я при кінці серпня 1920 року опинився у Львові, то мусів спочатку скриватися. "Вєк Нови"11 надрукував після розброєння УГА нотатку, що "найгіршою була Коломийська Бриґада, з сотником Навроцьким на чолі, в Бібрці". Я був етапним і станційним комендантом на залізничій станції Бібрка-Глібовичі і певне тамошні поляки мали до мене свої претенсії. Я знав, що за мною шукали поміж роззброєними в касарнях на Ялівці коло Львова, що арештували мого одноіменника, залізничника з Кам'янки Струмилової і ще якогось Навроцького. Та не сиділося мені в хаті і я почав блукати по місті, шукаючи знайомих і праці. Десь з початком вересня я наткнувся на Руській вулиці на Володимира Целевича,12 мого доброго знайомого і товариша з львівського університету та з Академічного Дому. Коли по першім привітанні він довідався, що я не знаю, що з собою робити, одразу запропонував мені роботу на пості начальника канцелярії в Українськім Горожанськім Комітеті, де він був секретарем. Володимир Целевич договорився зо мною, що другого дня вранці підемо до Голови УГК, д-ра Степана Федака. Д-р Степан Федак знав мене з-перед війни. Він був головним директором "Дністра" і "Карпатії",13 а я працював там, як кореспондент. Привітав він мене з поворотом з війни, як знайомого, і без балачок затвердив пропозицію Володимира Целевича. З бюра дир. Степана Федака в "Дністрі"14 ми обидва з Целевичем пішли до канцелярії УГК по другій стороні Руської вулиці під ч. 3, ІІ поверх.

Чи не першого дня після того зайшов до УГК Михайло Матчак.15 Не бачили ми один одного повних чотири роки, а були ми обидва "усусуси",16 товаришували на фронті, працювали під рукою тодішнього сотника Дмитра Вітовського в "Фонді національного скарбу" і приятелювали. В серпні 1916 року на горі Лисоні Михайло Матчак попався в російський полон і перебував у Дубовці над Волгою, разом з Андрієм Мельником та іншими старшинами УСС, що з вибухом революції в Росії 1917 року вирвалися з полону, добилися до Києва і зорганізували там Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Кілька тижнів після бою на Лисоні я попався під Потуторами теж у російський полон, теж над Волгою, але на півночі, в Симбірську. В січні 1918 року, почерез Місію Міжнароднього Червоного Хреста дістався я до Норвегії і після Берестейського Договору, як "полонений України", вернувся до Львова й опісля до усусусів.

В бюрі УГК ми з Матчаком не мали можливости наговоритися. В тому часі Український Горожанський Комітет був одинокою центральною українською установою, де збігалися всі нитки, не тільки харитатного характеру. Сама ж допомогова ділянка вимагала надзвичайних зусиль, а їм могла дати раду тільки така людина, як д-р Степан Федак. Громадський діяч, економіст, невичерпної енерґії і роботящости людина, з цивільною відвагою говорити полякам правду ввічі і ставити домагання, при тому надзвичайно чулий до людської недолі. Треба було опікуватися тисячами воєнних бранців, арештованих та інтернованих, треба було організувати для них оборону. Для тієї цілі створено в Українському Горожанському Комітеті спеціяльний Відділ Правної Оборони, що спершу приміщувався в канцелярії д-ра Голубовського в домі Ставропігії17 при Бляхарській вулиці, а потім при Домініканській вулиці ч 11 на ІІ поверсі.

На диво, найменше було клопоту з фондами. Американська, а передусім канадська еміґрації виявили себе такими жертвенними, як ніколи передтим і ніколи пізніше. Напливали гроші поважними сумами, одного разу від Українського Канадського Червоного Хреста прийшов чек на п'ять тисяч долярів, що в тому часі, перерахувавши на польські гроші, було колосальною сумою. Приходили великі посилки з харчами, одягом, медикаментами та іншими речами. А що не було їх де примістити, то д-р Федак "зареквірував" для тієї цілі залю "Сокола-Батька". Майже до стелі сягали мішки і скрині.

ІІ

Український Горожанський Комітет відіграв чималу ролю в діях УВО, не меншу і його Голова, д-р Степан Федак. Це ж у його бюрах сиділи ініціятори і члени її першої Начальної Команди, чого домірковувався Голова УГК, але ніколи не зраджувався з тим і не противився. А було це так.

Зараз у першому дні моєї праці в УГК його секретар, Володимир Целевич, познайомив мене зо справами й персоналом. Зайшли ми і до Правного Відділу, де працював Ярослав Чиж. З ним я був мало знайомий. Коли я перед війною кінчав університетські студії і поволі пращався зо студентським життям, то Ярослав Чиж щойно його зачинав, але вже на самому початку був членом Виділу Академічної Громади. Я знав про те, що він був членом Стрілецької Ради СС і в Корпусі СС був начальником контррозвідки.

З Михайлом Матчаком ми домовилися, що швидко знову стрінемося, щоб наговоритися про все досхочу. На другий чи третій день потім Михайло Матчак зайшов до УГК і сказав мені, щоб я негайно пішов у важній справі до Ярослава Чижа. Зараз же пішов я до його бюра і він без вступу сказав мені таке: "Ми (я здогадувався, що під тим він розуміє Січових Стрільців) створили Військову Організацію. Війна ще не скінчилася, а навіть, якщо скінчилася, нам треба зберегти свої військові кадри, щоб вести далі боротьбу проти обидвох окупантів і мати на всякий випадок готову військову силу. Організаційна робота вже ведеться. Комендантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова.

"До часу його приїзду необхідно створити якийсь керівний осередок, в першу чергу для зв'язків з Урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича, з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО".

На закінченя Ярослав Чиж запропонував, щоб я зорганізував цей осередок-команду та намітив до неї ще двох членів, з таким застереженням, щоб нічого не говорити з наміченими особами про УВО, аж доки він і Михайло Матчак не узгіднять зо мною осіб.

Інформацій Ярослава Чижа про створення Української Військової Організації та його арґументів про необхідність дальшої боротьби слухав я, признаюся, з запертим віддихом. Такі думки в ситуації, коли я, криючись, шукав приятелів і їх не знаходив, коли порівнював українське довоєнне життя з теперішнім, коли здавалося, що вже все пропало - не приходили мені до голови. Я зрадів цій ініціятиві київських Січових Стрільців, що їм ми, усусуси, завидували, але і подивляли їхні подвиги за часів Української Центральної Ради і Директорії.

Над пропозицією Ярослава Чижа я довго не надумувався і по короткій розмові погодився на неї. Питався я тільки, чому вибір упав на мене. Він відповів мені, що так хвилево склалося, що я під цю пору найвищий ранґою старшина, що віком я старший за них на кілька років, що він, а з ним теж інші старшини пам'ятають мене, як Голову Українського Студентського Союзу, що брав участь і в громадському і в політичному житті ще перед війною, та що визнаюся у Львові й у львівських відносинах краще за них.

Після розмови з Ярославом Чижем вернувся я до канцелярії УГК і коли побачив Володимира Целевича, з місця рішився запропонувати його на члена Команди, хоч він не був військовиком. Але він брав активну участь у студентському житті, майже постійно був членом Виділу ІV Секції Українського Студентського Союзу, націонал-демократичної, де гуртувалися студенти-прихильники Української Національно-Демократичної Партії. Головою тієї Секції був, теж майже ввесь час, Володимир Пежанський, а членами Виділу - Євген Коновалець, Володимир Целевич і Михайло Струтинський. Володимир Целевич був добрим правником і мав політичний нерв та вже деякий досвід у громадському житті.

При першій вільній хвилині під час праці в УГК я зумисне завів з Целевичем розмову про студентські часи і спільних знайомих, щоб зорієнтуватися, хто з них під цю пору є у Львові. М. ін. він подав назвище проф. Юрія Полянського, чи не однолітка нас обидвох, а на всякий випадок товариша з університету і студентського життя, вже зо славою молодого вченого, співробітника відомого науковця, проф. Степана Рудницького. Юрій Полянський був старшиною-гарматчиком в УГА, він же обстрілював місто в перших днях листопада 1918 року з Високого Замку у Львові.

Я швидко рішився запропонувати Юрка Полянського на третього члена Команди. Ярослав Чиж і Михайло Матчак погодилися відразу на мою пропозицію і я негайно після того розмовився з Володимиром Целевичем і Юрком Полянським. Вони теж погодилися, без ніяких застережень. Внедовзі ми зійшлися всі п'ять, таки в бюрі УГК, і устійнили, що ця нова станиця буде називатися "Начальна Колеґія Української Військової Організації", що її, до приїзду Євгена Коновальця, буду очолювати я, як свого рода "координатор".

Офіційних нарад чи засідань ми не відбували. Ми обидва з Володимиром Целевичем працювали в одній кімнаті, Ярослав Чиж був близько, а Михайло Матчак і Юрко Полянський заходили до УГК часто. І не думали ми про якийсь реґулямін, чи протоколи. Спочатку йшлося про те, щоб вишукувати старшин і стрільців та розбудовувати організацію.

Та вже незабаром Михайло Матчак і Ярослав Чиж прийшли з конкретним проєктом довести до відома української громадськости факт створення УВО, а польському урядові, що боротьба проти польської окупації не припинена, буде вестися дальше. Не маю змоги устійнити часу, коли польський уряд рішився на перший крок уніфікації Східньої Галичини з польською - проголошенням її поділу на воєвідства. Це було, мабуть, у жовтні. Ярослав Чиж і Михайло Матчак запропонували виготовити проклямацію з протестом проти рішення польського уряду та розліпити її по місті за підписом Української Військової Організації. Тому, що не було ще у Львові готових до акції вояків, то обов'язок виконати цей задум упав на членів Начальної Колеґії, очевидно, на Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Кожний з нас дістав від Матчака згорток проклямацій, запасся в коробку з клеєм і квачем та ніччю вийшов на місто. Трохи було моторошно від незвичної роботи і все таки небезпечного підприємства, бо ж могло статися таке, що при першій, назагал дрібній акції, ледве створена Начальна Колеґія УВО попадеться в польські руки. Та все пройшло щасливо, тільки ми обидва з Матчаком малощо не пообливали себе взаємно клеєм, бо, наткнувшися один на одного на рогах вулиць Зіморовича и Сокола, зударилися грудьми, але тільки трішки клею вилилося на хідник.18

Поволі прибувало штабу. З'явилися у Львові усусуси Дмитро Паліїв і Богдан Гнатевич, усусус і есес Василь Кучабський, дещо пізніше Остап Коберський, усусус і старшина УГА Степан Федак. Організація "кадрів" проходила досить швидким темпом. Недавні старшини, підстаршини і стрільці почували себе ще зв'язаними військовою дисципліною, а передусім братерством зброї, а дійсність під польським режімом ставала щораз більш болюча для тих, що ще так недавно були вояками вільної української держави і наявно бачили різницю між свободою у власній державі і поневоленням. Старшини і підстаршини, це ж ті студенти з-перед війни, члени Секції Українського Студентського Союзу по майже всіх містах краю, що в своїй програмі праці мали на першому місці культурно-освітню й економічну діяльність для української людности своїх повітів. Стрільці, це члени передвоєнних "Соколів" і "Січей", тих парамілітарних молодіжних організацій, що виховували своїх членів у національній свідомості, привчали до послуху й карности та спільного маршування на шляху до сповнення національних ідеалів. Д-р Роман Дашкевич, організатор "Січей", а опісля перших з'єднань Українських Січових Стрільців, розказує в своїй недавно друкованій на сторінках "Народньої Волі" праці, що перед війною було 900 гнізд "Сокола" і біля 1.000 "Січей". Коли прийняти, що в кожній такій клітині було пересічно 50 членів, то це була майже стотисячна армія. Можна сміло твердити, що провідники сокільсько-січового руху - проф. Іван Боберський, д-р Кирило Трильовський і д-р Роман Дашкевич, що перший зумів притягнути до "Січі" у Львові українську ремісничу молодь і пізніше створив з неї першу сотню УСС - виконали велике діло і добре прислужилися Батьківщині. Ледве чи котра інша нація мала такі багаточисельні організації молоді - студентської, міської і сільської.

Українська Галицька Армія була побудована на територіяльному принципі - була Коломийська Бриґада, що її вояцтво рекрутувалося з коломийського повіту, Сокальська - з сокальського, Бережанська, Станиславівська, Золочівська, Равська і т. д. В тих формаціях вояки стрінулися знову зо знаними собі старшинами і підстаршинами з австрійської армії, колишніми студентами, що їх вони знали з "Соколів" - "Січей". Разом перебули страхіття "чотирокутника смерти", лежали поруч у тифозній гарячці на встеленій тільки соломою долівці. І відомо, що не було випадку, щоб стрільці якоїсь частини УГА збунтувалися проти своїх старшин і видали їх большевикам, хоч як большевики старалися підірвати це взаємне довір'я. З таким самим повним довір'ям віднеслися старшини по повітах до своїх побратимів зброї з УВО, а Стрільці до своїх колишніх старшин. І знову не було випадку, щоб стрільці, члени УВО, зрадили своїх старшин перед польською поліцією, або не дотримали тайни. Так було в дні 1 листопада 1918 року, коли то Генеральний Військовий Комітет у Львові зміг, завдяки власне додержанню тайни перед австрійською владою і перед польськими колами, перевести "блискавичну" акцію у Львові і по цілому краю.

Володимир Мартинець наводить у своїй книжці "Від УВО до ОУН" листа полк. Андрія Мельника, де, м. і. написано таке:

"...Тоді старшини Січових Стрільців схвалили організувати на рідних землях і серед нових умовин особливу збройну силу. На окремих конференціях випрацювано відповідні вказівки і для фіналізування тієї справи полк. Євген Коновалець виїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, зокрема Уряд ЗУНР, а інші старшини вернулися на рідні землі, (сотн. І. Андрух, пор. В. Романишин, пор. Нерослик, пор. Опока і хор. Решетуха на Наддніпрянщину (СУЗ), а Ярослав Чиж, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Григор Гладкий і згодом полк. Роман Дашкевич, підполк. Іван Чмола та інші - на ЗУЗ. Ці останні одразу приступили у Львові, на підставі отриманих доручень, до створення військового осередку, що кермував би опірними збройними пунктами, які виникли в низці місцевостей на ЗУЗ".19

Полк. Андрій Мельник не згадує тут про Стрілецьку Раду, а говорить тільки про "Старшин Січових Стрільців". Чи дійсно вони, чи може Стрілецька Рада випрацювали конкретний плян Організації, не буду заперечувати. Але скоріше схиляюся до думки, що Ярослав Чиж і Матчак, одні з сильніших20 індивідуальностей з-поміж членів Стрілецької Ради, щойно після приїзду до Львова плян Організації опрацювали і почали його здійснювати. Неоспорним лишається факт, що УВО створили Січові Стрільці. При ствердженні цього треба відмітити момент, що позначився в акціях УВО ввесь час її діяльности.

Строгу військову ділянку і воєнні операції проводили в Штабі Корпусу СС два видатні старшини українського генерального Штабу - ген. Марко Безручко і полк. Юрій Отмарштейн. Члени Стрілецької Ради, що з них ні один не був фаховим військовиком, були скоріше революціонерами і політиками. Неодин раз приходилося їм розв'язувати політичні проблеми і принімати важливі рішення політичного характеру, як от про виступ проти гетьмана Павла Скоропадського, чи вкінці про розв'язання Корпусу. Треба при тому пам'ятати, що ядро протигетьманського повстання творили Січові Стрільці та що командиром Осадного Корпусу СС був полк. Євген Коновалець, а шефом Штабу - полковник Андрій Мельник. Увесь час повстання і деякий час після зайняття Києва, Команда Осадного Корпусу була в дійсності єдиною українською владою. Молоді ще розмірно роками старшини - ніодин з них не мав більше, як 30 років - видвигнені революційними подіями на відповідальні пости, блискавично мужніли і набирали досвіду, сприймали широкий наддніпрянський розмах та державницький світогляд і ставали справжніми соборниками. В поході на Київ я мав нагоду стрінути коло Кам'янця Подільського лише одного колишнього усусуса, хор. Соловчука, що осінню 1916 року, на Лисоні, попався був у російський полон. Він їхав автом до Проскурова і я ледве впізнав у старшині з полковницькими відзнаками колишнього, молодшого за мене на кілька років, мого товариша-усусуса. Ми привіталися і перекинулися лише кількома словами, та, хоч у розмові він був по-вояцьки щирий і скромний, я відчув, що він "виріс" і мене нітрохи не вразив його полковницький ступінь.

Між усусусами кружляла про Стрілецьку Раду така леґенда. Чи то в статуті Стрілецької Ради останнього періоду пізньою осінню 1919 року, чи може в рішенні про розв'язання Корпусу СС у листопаді 1919 року, була постанова такого менш-більш змісту: якщо б на території України витворилася така ситуація, що не діяв би центральний український Уряд, то Стрілецька Рада візьме владу в свої руки і буде переходово виконувати функцію Уряду.21 Не можу собі вияснити, чому я, знаючи про ту леґенду, ніразу не спитав про неї тих членів Стрілецької Ради, що з ними особисто приятелював, зокрема Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Тим більше, що я припадково довідався про те, що замешкалі у Львові члени Стрілецької Ради сходяться і радяться. Одного ранку прибігла до мене до УГК секретарка Правного Відділу і передала мені кілька листків, записаних короткими нотатками, що їх знайшла ранком на своєму бюрку. Мовляв, хтось мусів бути ввечері в бюрі Правного Відділу. З тих коротких записок, писаних рукою Ярослава Чижа, я виміркував, що це "засідала" чи радила Стрілецька Рада,22 а темою нарад була, м. і. справа якогось непорозуміння з полк. Романом Сушком. Коли я пізніше стрінув Ярослава Чижа, то без зайвих слів передав йому ті листки. Та пізніше я неодин раз завважував, що вони відбувають наради, але я респектував їх тайну і не допитувався.

ІІІ

Революційно-політична, а менш військова ментальність тих двох сподвижників УВО, Ярослава Чижа і Михайла Матчака, а також і інших, виявлялася в тому, що вони, організуючи військові кадри, цікавилися в першу чергу політичними проблемами. Я вже згадував про проклямацію УВО проти заведення в Східній Галичині "малопольських" воєвідств та про арґументацію Ярослава Чижа за створенням Начальної Колеґії УВО м. і. для зв'язку з політичними партіями. В розмовах на Начальній Колеґії щоразу обговорювано такі питання, а до Володимира Целевича і до мене ставлено домагання активізувати політичні партії - Володимир Целевич національно-демократичну, а я радикальну. Не беруся твердити, що саме ми обидва зрушили їх, бо в одній і в другій партіях були в проводі визначні громадяни й політики, що відчували свою відповідальність і не потребували заохоти збоку, але все ж таки ми немало причинилися до того, що вони почали активніше виступати та що прийшло до створення Міжпартійної Ради, з націонал-демократів, радикалів і християнських суспільників. Представник тих останніх, д-р Кирило Студинський, став Головою Міжпартійної Ради.

Михайло Матчак

Міжпартійна Рада стояла на становищі Уряду ЗУНР, з Президентом д-ром Євгеном Петрушевичем на чолі, і на тому становищі стояла теж Начальна Колеґія УВО. У Львові діяла Делеґатура Уряду ЗУНР у проводі з Михайлом Галущинським.23 Водночас не було не то що ворожого, але й неприхильного наставлення до Уряду УНР, що її армія зводила останні бої з большевиками, а пізніше інтернували її поляки. На такі настрої в колах УВО не мало ніякого впливу віденське середовище ЗУНР. Зокрема нікого не переконували ворожі до уряду УНР атаки д-ра Осипа Назарука, людини імпульсивної і нетолерантної. А він, як говорили старшини Бриґади УСС, що стояла залогою в Кам'янці Подільському, мав бути головним спричинником збоку оточення Уряду ЗУНР жалюгідної ворожнечі обидвох Урядів. В органі Уряду ЗУНР "Український Прапор" не було, здається, ніодного числа, де не друкувалися б різні неприхильні до Уряду УНР вістки, "інформації", а часом і напасті.

В згаданому вище листі полк. Андрій Мельник пише, що полк. Євген Коновалець поїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, а зокрема Уряд ЗУНР. Відомо, що полк. Коновалець утримував тоді ввесь час жвавий контакт з колами ЗУНР і це підтверджує лист полк. Андрія Мельника. А твердження деяких пізніших публіцистів, наче б то полк. Євген Коновалець зірвав зв'язки з Урядом УНР, не відповідають правді. Краще сказати, що після розв'язання Корпусу СС в листопаді місяці 1919 року і після підписання Варшавського Договору взаємні відносини стали холодніші, але поправні, коли згадати, що місію Стрілецької Ради - створити з полонених українців в Італії нову українську військову формацію, акцептував Головний Отаман Симон Петлюра і її частинно фінансував Уряд УНР. Одначе з військовиками з Армії УНР полк. Євген Коновалець був далі в приязні, передусім з полк. Юрієм Отмарштейном та отаманом Юрком Тютюнником. Знов же ж Начальна Колеґія УВО, в перших початках своєї діяльности, не мала нагоди стрічатися ані з політичними ані з військовими колами УНР. Це прийшло дещо пізніше.

В деяких колах Західньої України, в перших роках після програних визвольних змаганнях, як це завжди буває по національних катастрофах, докоряли київським Січовим Стрільцям, що вони, переважно корінні Галичани, не прийшли на поміч УГА в війні з поляками. Відомо було, що Штаб Корпусу СС післав кінний полк під командою полк. Бориса весною 1919 року на Волинь, в обхід лівого крила польських військ, але з дороги викликано його знову на протибольшевицький фронт. Не чув я ніколи, щоб члени УВО підносили такий закид.24 Навпаки, саме старшини Корпусу СС втішалися в вояцьких і старшинських колах УВО якнайщирішою симпатією. Трохи інакше було на еміґрації. В таборах інтернованих у Чехословаччині перебували частини Гірської Бриґади УГА, що перейшли за Закарпаття в травні 1919 року, а після частини Херсонської Дивізії Армії УНР, що перейшли туди влітку 1920 року. Подібно, як у Відні, також у тих таборах давалися відчувати інколи навіть сильні протиуенерівські настрої. В обидвох найбільших таборах, у Ліберці і німецькім Ябліннім, постала, рівнобіжно з УВО в краю, таємна військова організація, що теж поставила своєю ціллю дальшу боротьбу проти обидвох окупантів, а в першу чергу проти поляків. Тяжко мені сказати, чи й тут почин дали старшини СС, що перебували закордоном. Радніше схиляюся до думки, що тамошня організація постала самочинно, а підтримує цю думку факт, що незабаром після приїзду полк. Євгена Коновальця до Львова з'явилися в мене, на конспіративній квартирі в "Червоній Калині", два старшини25 з котрогось з тих таборів і заявилися проти того, щоб полк. Коновалець був начальним комендантом.

Ярослав Чиж

З приїздом полковника Євгена Коновальця до Львова Начальну Колеґію УВО перейменовано на Начальну Команду Української Військової Організації.

Праця в "Штабі" Начальної Команди проходила незвичайно дружньо і в повному довір'ї. Недиво, бо ж усі знали себе взаємно, чи то ще з-перед війни, чи з УСС або СС, товаришували і приятелювали з собою. Січові Стрільці завели теж наддніпрянський звичай кликати себе по батькові: Ярослав Чиж - Ярослав Ілліч, Михайло Матчак - Михайло Федорович, Юрко Полянський - Юрій Іванович, Осип Навроцький - Осип Іванович, а полк. Євген Коновалець - Євген Михайлович. Коли мова про нього, то ми його інакше й не називали між собою. Це також зближувало нас до себе і витворювало щиру товариську атмосферу. З другого боку, кликати себе по батькові конспірувало до деякої міри наші назвища. Про те дбав Ярослав Чиж, що в перших роках війни був приділений до відділу розвідки в головнім штабі австрійської армії,26 а в Штабі Корпусу СС був начальником розвідчого відділу і мав досвід у цьому ділі. Саме він поклав засаду, що члени УВО зобов'язані до найстрогішої тайни, в ніякому випадку не сміють признаватися до своєї участи в УВО не тільки перед польською владою, але й перед українською громадськістю, всі запитання про те мають катеґорично заперечувати, а перед польським судом чи поліцією не підставляти себе героями. Бо розконспірування навіть одного члена УВО, зокрема члена Начальної Команди, може привести до розвалу цілої Організації. З признанням треба висказатися про витриманість "цивілів" з-поміж членів Міжпартійної Ради і Партійних проводів. Багато чого вони здогадувалися, та не прозраджувалися з тим і не плескали язиками. Треба для ясности сказати, що обидва ми з Целевичем брали участь у засіданнях і нарадах Міжпартійної Ради не як представники Української Військової Організації, тільки як умандатовані члени представництва наших політичних партій, що до них кожен з нас належав. Всі годилися з фактом існування УВО і відносилися до здогадних членів Начальної Команди УВО з довір'ям і з прихильністю. З того боку деконспірація не загрожувала.

Водночас члени Начальної Команди - студенти почали організувати студентську молодь і довели до першого по війні студентського віча. Відновлено Український Студентський Союз, що його Головою став Ярослав Чиж, а пізніше Дмитро Паліїв, Академічну Поміч з Головою Михайлом Матчаком, і студентське спортове товариство "Україна", де Головою був Дмитро Паліїв. На становищі Голови "Сокола-Батька" заслуженого в сокільській організації дир. Миколу Заячківського підмінив у пізніших роках колишній старшина УГА, інж. Михайло Хроновят. Д-р Роман Дашкевич відновив січову організацію, одначе не міг дістати дозволу на затримання зненавидженої поляками старої назви, мусів прийняти нову назву "Луг".

В неписаній програмі праці УВО на першому місці, побіч утримання кадрів української армії, стояла справа військового приспосіблення і фізичного виховання молоді. З ініціятиви членів Начальної Команди УВО створився Український Спортовий Союз і я мав честь бути його першим Головою. Цей Союз уже в 1922 році відновив щорічні крайові спортові змагання, т. зв. Запорізькі Ігрища. Організатором їх був довголітній співробітник проф. Івана Боберського і справник "Сокола-Батька", колишній старшина проф. Степан Гайдучок. Молоді спортовці, головно студенти, в швидкому темпі здоганяли і перевищували довоєнні рекорди з різних ділянок спорту.

Водночас члени Начальної Команди УВО дали почин до заснування військово-історичного видавництва в кооперативній формі під назвою "Червона Калина". Знов же ж, проф. Юрко Полянський причинився до відновлення довоєнної плодовитої "Української Видавничої Спілки" і журналу "Літературно-Науковий Вістник", запропонувавши на його редактора відомого публіциста, д-ра Дмитра Донцова. Дмитро Паліїв зорганізував середовище з політичною закраскою "Заграва", що видавало журнал під тою самою назвою при співробітництві д-ра Дмитра Донцова.

Ці всі ділянки почали жвавіше діяти в скорому часі, зокрема коли з таборів з еміґрації почали вертатися і цивільні і військовики та коли прибув до Львова полк. Євген Коновалець. Перший, організаційний період закінчився, зачинався другий, щораз жвавіший і активніший. Як досі, поліція могла бачити і знати тільки зовнішні вияви леґального українського суспільного і політичного життя, діяльність верховних органів Української Військової Організації була добре законспірована й окутана тайною.

ІV

Деконспірація, на щастя тільки частинна, прийшла аж після атентату Степана Федака на маршала Йосипа Пілсудського і воєводу Ґрабовського, коли то молодій УВО прийшлося вперше на ширшу скалю ставити чоло польському поліційному апаратові, щоправда ще не дуже виробленому і зорієнтованому в тому, що діється серед українців.

Безпосередньої участи в підготовці атентату Степана Федака я не брав. Знав тільки, що він, як начальник бойового відділу, мав підшукати відповідного виконавця, але коли, на його думку, не знайшов підходяшого, заявив, що сам його виконає.

Тієї неділі, коли запляновано атентат на відкритті Східніх Торгів, ми обидва з Ярославом Чижем пішли під Стрийський Парк при вул. Понінського і чекали. Минули чи не дві години, а не було чути ані стрілів, ані не завважили ми якогось замішання між публікою. Нарешті юрба почала виходити зпоза загородженої та обставленої поліцією брами і ми відійшли в переконанні, що Федакові не пощастило. Вже пізніше ми довідалися, що в тисняві юрби не міг він пропхатися наперед і мати вільне місце до стрілу.

Ввечері я вийшов на місто, щоб розвідатися між своїми, що сталося. На Сикстуській вулиці стрінув я сотника Людомира Огоновського. Побачивши мене здалеку, підбіг до мене і сказав, що саме перед кількома хвилинами Степан Федак атентат таки виконав і він саме був того свідком, коли приглядався параді перед маґістратом.

Д-р Степан Федак

Це дало привід до арештів, що почалися від студентів. Не тільки тому, що сам Степан Федак був студентом, але й тому, що студентське життя не мало причини конспіруватися, поліція ще найліпше могла в ньому орієнтуватися і добре мала на примітті провідників українського студентства. Почалися масові арешти серед студентства і тоді поліція мимохіть натрапила на членів УВО. Не попався в тюрму тільки Ярослав Чиж, якимсь щасливим випадком, а може і через його обережність, бо, здається, не ночував тоді вдома. Деякий ще час він скривався у Львові і час-до-часу телефонував до комісаря Кайдана та глузував з його слідства.27

А поляки просто скаженіли і застосували до українців "кругову поруку", негірше від большевиків. Авже ж, арештували батька атентатчика, д-ра Степана Федака. Тут доречі буде згадати, як зареаґував він на атентат свого сина, бо це характеризує цього небуденного громадського діяча, як громадянина й людину. Коли ми обидва з Володимиром Целевичем прийшли до нього в понеділок уранці, на другий день по атентаті, до його бюра в "Дністрі" - а ми робили це кожного дня для обговорення біжучої роботи в Українськім Горожанськім Комітеті - то він стрінув нас такими словами:

- Не маю до вас, хлопці, жалю, що ви призначили мого сина. Але кому прийшло до голови вибрати саме сина Федака, що, як Голова Українського Горожанського Комітету, репрезентує тепер українців?

Не ждучи на нашу відповідь, казав нам сідати і реферувати справи.

Були між арештованими Голова "Просвіти", проф. Михайло Галущинський, проф. Василь Щурат і багато других. Загостив і я на три місяці до слідчої тюрми при вул. Баторого. Один з "федаківців" сидів у поліційному арешті при вул. Казимирівській з якимсь "малоросом", можливо, що був це підставлений з поліції шпик. По кількох днях його випустили. Перед відходом питався він свого товариша камери, чи не міг би він полагодити йому щось "на волі". Той, не звіряючися йому з нічим, просив тільки зайти до канцелярії адвоката д-ра Лева Ганкевича в справі оборони, та до Українського Горожанського Комітету в справі харчів. "Малорос" це зробив. Зараз другого дня рано пішов на одне і друге місце. А що я був начальником канцелярії УГК і сидів зараз у першій кімнаті, то він передав це прохання мені. Вже тієї самої ночі поліція арештувала і д-ра Ганкевича й мене. Комісар Кайдан у поліційному допиті і слідчий суддя в арештах при вул. Баторого конче хотіли видобути від мене якісь конкретні зізнання. Зміркував я з їх питань, що вони зовсім не орієнтуються щодо УВО і що ніхто з "федаківців" не проговорився. Не мали вони ніякого доказу про мою участь у підготові атентату, нічого я не допоміг їм моїми відповідями на допитах і по трьох місяцях мусіли мене випустити на волю. Одначе з того часу поліція вже мала мене на оці і віддала під опіку своїм аґентам. Чи йшли за мною зараз по виході з тюрми, я не завважив, але вже застав їх на Руській вулиці. Обставили її з усіх боків та пильно обсервували вхід до Українського Горожанського Комітету під ч. 3, до "Дністра" і до "Просвіти". Нелегку мали службу. До Горожанського Комітету можна було зайти не тільки від Руської вулиці, але й від Бляхарської та Підвалля, через подвір'я будинків Ставропігійського Інституту. А народу йшло багато...

Досить часто і коло мого мешкання при вул. Марка рано й увечері крутився якийсь підозрілий тип. Швидко ми знали їх усіх з лиця, а зокрема спеціяліста в українських справах, худенького блондина, забув його назвище.

Коли після розв'язання Українського Горожанського Комітету я перейшов я на постійну працю до видавничої кооперативи "Червона Калина", - її домівка стала просто ідеальною конспіративною квартирою. "Червона Калина" віднаймала від "Карпатії", що займала цілий перший поверх у кам'яниці купця Купфершміда при вул. Руській ч. 18 побіч будинку "Дністра", маленьку кімнатку й кухонку від подвір'я. Ще перед війною, коли д-р Степан Федак став головним директором "Карпатії", він дістав згоду Купфершміда, щоб пробити стіну до "Дністра" і вибити двері до коридору з-перед його бюра до кімнатки, що її пізніше зайняла "Червона Калина". Кахлева піч дещо закривала ті двері і тому, на щастя, поліція не звернула на них уваги. А коли переводила вона масові труси й арешти серед українців, то ніколи не минала "Червоної Калини". З десяток разів бував у тій кімнатці підкомісар Чеховський і я кожного разу тремтів, ану ж запитається, куди ведуть ті двері. Старався я кожного разу засланяти їх плечима, а що я високий на зріст, то це мені вдавалося.

Така квартира була необхідна і надзвичайно вигідно положена. До неї можна було дістатися від вул. Руської ч. 20 до "Дністра", вийти на перший поверх і попри головну касу та бюро д-ра Степана Федака дійти до незамітних дверей до "Червоної Калини". Крім того можна було зайти до будинку "Дністра" від вулиці Підвалля ч. 9, де містився тоді Земельний Банк Гіпотечний, перейти на подвір'я, де в куті був вхід до "Сокола-Батька" і куди можна було дістатися на перший поверх "Дністра".

Михайло Матчак
(у пізнішому часі)

До тієї квартири постійно заходив полк. Євген Коновалець і другі члени Начальної Команди УВО, тут відбувалися наради і також зустрічі Полковника з полк. Юрієм Отмарштейном, отаманом Юрком Тютюнником і його ад'ютантом, сотн. Добротворським. Там же я бачив останній раз полк. Коновальця і говорив з ним. Це було на другий день після атентату на Сидора Твердохліба. Полковник Коновалець зумисне зайшов туди, щоб поінформувати мене, а через мене й інших, що організатор атентату Дзіковський заломився, стратив нерви, готовий "засипати" всіх і вся. Сказав мені що ввечері виїздить на село, до батьків, що Володимир Целевич уже перенісся до мешкання д-ра Степана Біляка і радив мені також подумати про те, щоб скритися на якийсь час.

Та я чомусь не рішився на те і пішов додому. Над ранком збудив мене пронизливий дзвінок. Коли я відкрив двері на коридор, побачив перед собою гурт поліцистів на чолі з моїм уже дуже добре знайомим підкомісарем Чеховським. Перевели докладну ревізію, очевидячки нічого для них цікавого не знайшли і забрали мене з собою. Коли завели мене до поліційного будинку при Казимирівській вулиці, то зараз же в першій мірі підскочили до мене інсп. Лукомський та підкомісар Чеховський і навипередки, один поперед другого питалися мене, чи знаю я полк. Євгена Коновальця та Володимира Целевича і де вони. З того я виміркував, що вони обидва не дали себе схопити. Стало мені легше на душі і я спокійно відповів їм, що обидвох тих панів знаю, але невідомо мені, де вони тепер.

Повні три тижні просидів я в тій тюрмі на одиночці. Побіч мене, теж на одиночках, сиділи співучасні в організації атентату - Іван Полюга, Семен Український, Федір Яцура, Леницький і Вишневський. Це були одиночки в першому корпусі поліційного будинку, призначені на дисциплінарні арешти для самих поліцистів. Перед ними був вузенький коридорчик, де тримав сторожу озброєний поліцист. Напроти моєї камери були двері до великого коридору і дальше по противній стороні двері до поліційної кантини. Час-до-часу поліцист вискакував на кілька хвилин до кантини чи деінде і ми це негайно завважували, бо ж не мавши що робити, слухали ввесь час під дверима, що діється назовні. Прилипали ми тоді устами до "візитирки", маленького отвору, в дверях кожної камери, і скандуючи кожне слово, бо інакше годі було себе взаємно зрозуміти, коротко себе інформували. Їх усіх уже допитували і від них я дістав потвердження, що Дзіковський зрадив. Його самого тримали десь окремо, один раз бачив я крізь моє віконце, як його поліцист провадив до кантини. Значить, він був "на окремих правах". Всі вони відмовили зізнань, хоч декого з них Чеховський побивав, і жадали передати їх до суду.

Мене не кликали на допит, не пускали на прогулянку, як і моїх сусідів, погодилися тільки, щоб моя дружина приносила мені обіди. Аж по трьох тижнях викликав мене Чеховський і відразу показав на стіну, де висів афіш з проголошенням наглих судів:

- Підете на "доразовий" суд. Від Дзіковського знаємо про все. Ви були заступником полк. Коновальця!

Я відповів, що ніякого Дзіковського не знаю, зізнань відмовляю, тим більше, що поліція протизаконно тримає мене такий довгий час у своїх арештах, і вимагаю відставити мене до суду.

Чеховський побагрянів і накинувся на мене з криком, натякаючи, що може мене змусити говорити.

- Знаю, - кажу йому, - що ви тут биттям примушуєте до зізнань, пробуйте й зо мною.

На те він, чомусь, не зважувався, ще кілька хвилин викрикував і погрожував - я ввесь час мовчав.

Нарешті казав відвести мене до камери, а ввечері того самого дня завезли мене до слідчих судових арештів при вул. Баторого.

Наглий суд мав відбутися в Золочеві, бо Твердохліба вбито на території золочівського суду. Вирятували нас від нього "федаківці". Вони сиділи в тюрмі вже цілий рік а за той час їхні родини встигали здеморалізувати в'язничну сторожу до тої міри, що я ще й сьогодні дивуюся, як це могло статися. Вже в 6-їй годині ранку другого дня по моєму приході з грюкотом відкрилися двері до моєї камери і вбіг туди "федаківець" Степан Терлецкий ("Мизь"). Притащив з собою харчі, книжки, часописи, навіть колоду карт до пасіянсів. При тому заповів, що за кілька хвилин викличуть мене до купелі і там я знову стріну когось з "федаківців". І дійсно за якої чверть години прийшов по мене ключник, що завідував купелями. Там я вже застав Дмитра Палієва і Богдана Гнатевича. Швиденько поінформував я їх про зраду Дзіковського, коли ж запиталися мене вони, що думаю далі робити, щасливо прийшло мені на думку порадити їм, щоб закликали до купелі Дзіковського і вимогли на ньому відкликати свої зізнання в слідчого судді. Не розпитуючи далі, постукали в двері, сказали сторожеві відвести мене до келії, а припровадити Дзіковського. Вже кільканадцять хвилин пізніше довідався я від "Мизя", як то було з Дзіковським у тій купелі. Зажадали від нього негайно зголоситися в слідчого судді і відкликати зізнання - в противному випадку його отруять... Спочатку Дзіковський гороїжився і грозив поскаржитися тюремній адміністрації.

- Це тобі стільки поможе, що мертвому кадило, - відказали йому. Ну, то ж, нас двох можуть покарати за погрози, але нас тут таких у тюрмі більше, а вони вже тобі не дадуть вийти живим.

Додали при тому, що й сам він на тому може тільки скористати. Скінчили,
Ярослав Чиж
(у пізнішому часі)
застукали в двері на ключника, ще й на відхідному погрозили йому п'ястуками.

О год. 9 ранком того самого дня слідчий викликав Дзіковського на допит і він свої поліційні зізнання, що ними обтяжив інших людей, відкликав. Не знаю, як виправдував він перед суддею ті зізнання. Але вже другого дня "Мизь" приніс мені вістку, що нас відлучили від наглого суду - таке переказали до тюрми адвокати. "Мизь" міг шниряти по всіх коридорах і закамарках тюрми, бо зголосився добровільно на помічника при розношуванні харчів. Ключники, народ лінивий, радо на те погодилися, а то тим більше, що не обійшлося тут без порядних хабарів.

Всіх нас т.зв. твердохлібівців, цебто заарештованих у зв'язку з убивством Твердохліба, сиділо в львівській тюрмі 58. Висиділися ми до травня 1923 року. Хтозна, як довго ще були б нас тримали, якби ми не об'явили голодівки на знак протесту проти безпідставного тримання нас у слідстві. По сьомиденній голодівці28 випустили без суду майже всіх, за вийнятком ніби безпосередніх учасників атентату, що їх пізніше судили на спеціяльній розправі.

Дзіковського не судили, йому пощастило втекти з тюрми. Після одного з допитів, коли суддя вже скінчив диктувати протокол, а ключник чекав на підписання карточки, з якою приводили в'язнів з тюрми до суддів, Дзіковський, що стояв уже коло дверей, раптово вискочив на коридор і замкнув двері на ключ, що його суддя забув у дверях. Заки суддя з ключником спам'яталися і счинили алярм, він збіг наниз, вийшов з судового будинку і пропав у юрбі прохожих на вулиці.29

Довідався я про те від молодого студента, що кілька днів пізніше прийшов до мене до "Червоної Калини" з домаганням від Дзіковського дати йому гроші на втечу закордон. Не знавши того молодого чоловіка, відмовився я від знайомства з Дзіковським. Одначе він виказався, що належить до бойового відділу, покликався на знаних мені його товаришів і вкінці я дав йому гроші, не пригадую вже скільки.

Справою Твердохліба і виїздом полк. Євгена Коновальця закордон закінчився черговий етап у розвитку й діяльности Української Військової Організації.

На зовнішньо-політичному і внутрішньому українському фронтах зарисувалися контури нової дійсности, що поволі входила в стадію стабілізації витвореного по війні стану і відповідно до того мусіла пристосувати свої способи діяння також Українська Військова Організація.

 

------------------------------------------------------------------------

[7] Голос Комбатанта, журнал Об'єднання б. вояків-українців в Америці. ч. 15, Нью-Йорк, весна 1961. Осип Навроцький: Українська Військова Організація (організаційні початки і створення Начальної Колеґії УВО). Ця стаття, з деякими змінами й доповненнями, ввійшла повністю в статтю "Початки УВО в Галичині". (Прим. З. К.)

[8] "Кривава Книга", видання Уряду Західно-Української Народної Республіки, друкована в Відні 1919 року, має вісім розділів з такими наголовками: 1. Убійства, 2. Арештування, інтернування, знущання, табори для полонених і інтернованих, 3. Нищення майна. Реквізиції. Рабунки. 4. Переслідування української Церкви, 5. Нищення української національної культури й економічного життя, 6. Приневолювання до присяги на вірність, 7. Польська колонізація Східньої Галичини, 8. Поширюваня брехонь і закривання правди.

Українська влада й українське військо не мають за собою таких учинків. По залишенні Львова не один раз можна було почути думку, що в дні 1 листопада 1918 року треба було негайно інтернувати польську верхівку і тим забезпечити у Львові спокій. Не роблено того і в інших містах України. По закінченні польсько-української війни поляки могли видвигнути тільки справу одного одинокого табору полонених та інтернованих у Косачеві під Коломиєю і воєнного суду в Золочеві, не рахуючи кілька дрібніших випадків, що завжди трапляються в часи воєнної хуртовини. Український вояк не сплямив своєї чести негідними вчинками. І в своїй дальшій боротьбі проти польського окупанта, вже в рядах Української Військової Організації, нічим не споганив свого вояцького імени.

[9] Коли я перегортав сторінки цієї дійсно "кривавої" книжки і наткнувся на згадку про те, як поляки замордували 73-літнього священика, о. Захарію Підляшецького, пароха Монастириськ, повіт Бучач, то пригадалася мені та хвилина, коли там таки на місці в Монастириськах, після того як Штаб 2-гої Коломийської Бриґади УГА в часі чортківської офензиви вмашерував до відбитих від поляків Монастириськ, місцеві люди розказували нам про ту страшну подію. Польські вояки мучили й тортурували о. Підляшецького та його сотрудника, обливаючи їх кип'ятком, б'ючи прикладом крісів по голові, що аж постріскали їм черепи і мізок виплив з голов. Постріляли їх щойно тоді, коли жертви цього нечуваного звірства віддавали вже останній віддих. Мала це бути пімста за те, що два сини о. Підляшецького служили в українському війську. Добре пригадую страшне обурення українських вояків і завзяття, з яким рушили в дальший наступ, що на жаль, через брак амуніції заломився.

[10] Залишено мову ориґіналу, тільки правопис пристосовано до сучасних вимог. (Прим. З. К.)

[11] Польська брукова газета у Львові. (Прим. З. К.)

[12] Визначний галицький політик і діяч національно-демократичного напрямку. Був пізніше Генеральним Секретарем партії Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО) і з його рамени послом до варшавського сойму. Разом з послом Василем Мудрим переводили з українського боку нещасливу політику т. зв. нормалізації польсько-українських відносин. Вивезений большевиками в 1939 році - пропав безслідно. (Прим. З.К.)

[13] "Карпатія" - товариство взаємних обезпечень на життя і ренти у Львові. (Прим. З. К.)

[14] "Дністер" - товариство взаємних обезпечень від вогню. (Прим. З. К.)

[15] Громадський діяч з української радикальної партїі, в році 1928 обраний послом до варшавського сойму. Пізніше власник видавництва "Ізмарагд" у Львові. Помер на засланні в Сибірі. (Прим. З. К.)

[16] Популярне скорочення на "Українські Січові Стрільці". (Прим. З. К.)

[17] Ставропігійське Братство, стара установа, що сягала своїми початками ще до ХVІ століття. У Львові мала комплекс будинків у середмісті і власну друкарню. (Прим. З. К.)

[18] Розказує про те також Ф. Ш. на іншому місці цього збірника. За його словами, автором проклямації був Дмитро Паліїв, а розліплював їх у Львові Володимир Гупало. Обидві версії собі не перечать, скоріше себе доповняють. Розліплювати прокламацїі могло більше людей, а далі, можливо, що це не була одинока проклямація УВО до справи поділу Галичини на воєвідства, після першої, назвім її проклямацією Матчака, могла прийти чергова, вже виготовлена Палієвим. (Прим. З. К.)

[19] Володимир Мартинець: Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму, 1949, стор. 32.

[20] Членами Стрілецької Ради крім них були ще такі особи, як напр. сам полк. Євген Коновалець, полк. Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Юрій Отмарштейн, Василь Кучабський, ген. Марко Безручко та інші. (Прим. З. К.)

[21] Найбільш авторитетна в тих справах особа, полк. Євген Коновалець нічого про те не згадує. В його "Причинках до історії української революції" про справу розв'язання Корпусу СС пише він дуже коротко такими словами: "Після історичної, мабуть останньої офіційної, наради всіх комендантів окремих частин Армії Української Народньої республіки в присутності покійного Головного Отамана та прем'єра міністрів Ісаака Мазепи в м. Чарториї, де рішено ліквідувати реґулярну війну і перейти на партизанщину, всі старшини Корпусу Січових Стрільців, як галичани, так і наддніпрянці, одноголосно рішили здемобілізувати Корпус і залишити всім вільну руку: або приєднатися до повстанчої армії, яку складав ген. Омелянович-Павленко, або повернутися додому. Думати про те, як дістатися додому, не було часу. Несподіваний напад поляків на Чарторию заскочив Січових Стрільців і деякі інші частини, що були розташовані в цьому містечку. Поляки роззброїли всіх і перевезли, як інтернованих до Луцька". (Полковник Євген Коновалець: Причинки до історії української Революції. Прага, 1928, накладом Проводу Українських Націоналістів, стор. 12-13.) - (Прим. З. К.)

[22] В тому часі Стрілецька Рада вже не існувала. Про те пише полк. Євген Коновалець: "В липні 1920 р. відбули ми в Празі останнє засідання Стрлецької Ради, на якому, після з'ясування безкорисности і безцільности дальшого перебування закордоном, рішили ми закликати всіх Січових Стрільців до повороту в Галичину. Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька Організація. Старшини Січових Стрільців, що були закордоном, здебільшого роз'їхалися, - одні на Наддніпрянщину, інші до Галичини. Там стали вони такими самими громадянами, як усі інші. Кожний з них вступив до тої групи чи партії, що краще відповідала його особистим переконанням. (Полк. Євген Коновалець: Причинки, стор. 35.). - (Прим. З. К.)

[23] Визначний культурний, суспільний і політичний діяч націонал-демократичного напрямку. Спочатку Комендант УСС, від 1923 року до своєї смерти в 1931 році - Голова "Просвіти" у Львові, сенатор у Варшаві з рамени УНДО. (Прим. З. К.)

[24] Про справу військової допомоги для УГА і з яких причин не прийшло до неї на більшу скалю, а зокрема чому формація Січових Стрільців не перейшла до Галичини на Польський фронт писано в українській мемуаристиці немало. Д-р Осип Назарук, що разом з інж. Шухевичем виїхали в тій справі до гетьмана Павла Скоропадського, як делеґати "Команди Українських Військ у Галичині", згадує про те тільки дуже коротко. На авдієнції гетьман Скоропадський: "...сказав, що на таку ціль допомогу дасть. Добрий полк Січових Стрільців, що тоді стояли в Білій Церкві, буде висланий до границі Галичини буцімто на те, щоб обчистити залізницю від полонених. Цей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю. Таку обережність уважав гетьман потрібною, щоб не вмотатися в війну з Польщею. Причім додав іще, що вилучить Січових Стрільців зо своєї армії, коли вони перейдуть Збруч...

"...Від стрілецьких офіцерів, що відвідували мене (я лежав у кімнаті неприсутного сотника Богдана Гнатевича), довідався я, що Стрілецька Рада відкинула проєкт висилки до Галичини якоїбудь частини, виходячи зо становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв'язане передусім з державними інтсресами Великої України, та що Київ важніший, як Львів, а висилка одної частини загону могла б довести до того, що й Києва не здобудуть і Львова не вдержать". (Д-р Осип Назарук: Рік на Великій Україні, спомини з української революції. Відень 1920, Видання "Українського Прапору", стор. 6-8.).

Становище Січових Стрільців у тій справі найліпше і найдокладніше з'ясовує їхній командир, полк. Євген Коновалець: "Стрілецька Рада, після довгого та основного обміркування, рішила не їхати до Галичини. При приніманні цього рішення заважили найбільше слідуючі міркування:

1. З самого початку формування Січового Стрілецтва виховувано Січових Стрільців у тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна його відтягати далеко від центру саме тоді, коли ця державність є явно загрожена.

2. В складі Січових Стрільців знаходиться велика кількість наддніпрянців, які бачили столицю України в Києві та які до справ Великої України відчували більший інтерес, ніж до справ Галичини, тим паче в такому переломовому моменті, та що тому наказ виїхати до Галичини міг викликати огірчення, зменшити їх запал і боєздатність.

3. Саме становище на Великій Україні є того рода, що з моментом вибуху революції в Центральних Державах провал Гетьманщини є майже певний та, що при відсутності в той час Січових Стрільців на Великій Україні цей протигетьманський рух прийняв би московсько-большевицький характер.

4. З утратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому, що поміж Польщею і Большевією сама Галичина ніяк утриматися не зможе. Тут не згадую вже такого очевидного арґументу, що Січові Стрільці могли дістатися до Галичини тільки з дозволу генерального штабу, і що, не маючи відповідного наказу, а такого ще в той час не було, дискусія про переїзд Січових Стрільців могла бути тільки теоретична". (Євген Коновалець: Причинки, стор. 12.).

Над тими справами конче треба було довше і докладніше спинитися, бо в початках діяльности УВО належали до неї самі тільки старшини й вояки українських армій і на їхні взаємовідносини вдальшому мусіли впливати події і відгуки недавно минулих років визвольної боротьби. (Прим. З. К.)

[25] Читачеві може бути незрозуміле, звідки така неґативна постава деяких старшин Української Галицької Армії в тому часі до кандидатури полк. Євгена Коновальця на Начального Коменданта Української Військової Організації. Як уже згадував автор на іншому місці, віденський центр ЗУНР стояв у ворожих відносинах до Уряду УНР, а що полк. Євген Коновалець був командиром СС, як частини Армії УНР, то в цій кампанії, веденій інколи неперебірчивими засобами, перепадало нераз і йому й іншим старшинам-есесам, колишнім членам Стрілецької Ради. Ось як пише про те сам полк. Коновалець:

"Ця кампанія велася без розбору засобів, з яких головними були: плянове словесне ширення тенденційних нісенітниць по еміґрантських центрах, використовування преси і висилання до краю численних листів до визначніших громадських діячів та до партійних установ за підписом д-ра Петрушевича, чи його урядовців (д-р Підляшецький). Змістом кампанії галицького Уряду був закид найвизначнішим членам Січового Стрілецтва, що вони просто польські аґенти, які зовсім свідомо, а то й за гроші ведуть акцію проти галицького Уряду... Діяльність мою і моїх колишніх товаришів оплутано такою сіткою найбільших нісенітниць і провокацій, що в сторонніх людей мусіло дійсно зродитися підозріння, коли не тверде пересвідчення, що я й мої товариші - якісь польські аґенти. Наслідком такої атмосфери, що створилася кампанією галицького Уряду, був приїзд з Чехословаччини одного старшини з дорученням і пляном позбавити мене життя..." (Євген Коновалець: Причинки, стор. 38.).

В Німецькому Яблінному на Чехословаччині була Українська Бриґада, що підлягала Урядові ЗУНР. Коли 31 серпня 1920 року за ініціятивою стрілецьких старшин відбувся "З'їзд Відпоручників Українських Військових Організацій Закордоном", то представники тієї Бриґади тільки неофіційно були на ньому присутні, бо комендант Бриґади, полк. Варивода, заборонив брати участь у тому з'їзді під впливом тої нездорової атмосфери, що витворилася наслідком кампанії середовища ЗУНР проти Січових Стрільців. (Прим. З. К.)

[26] Про те пише, м. і. Д-р Микола Залізняк у своїх спогадах п. н. "Aus den Geheimnissen des Weltkrieges": "Наступного дня рано поїхав я до Тешина. Приїхав я пізно пополудні, вже коло вечора, і зараз пішов до будинку, де містилося АОК (Армеоберкомандо). При вході до будинку стрінувся я з двома українськими стрільцями, що їх знав ще перед вибухом війни, а це пп. Юліяном Чайківським і Ярославом Чижем. З них знав я першого ще як ґімназиста. Ми були взаємно дуже здивовані нашою нежданою зустріччю... На їх запит, що я тут роблю в АОК, відповів я, що переводжу певну українську акцію і в тій справі дістав я сюди запрощення, щоб обговорити деякі справи... Зчерги я запитався їх, що за справа їх привела сюди, і тоді вони розказали мені, що вони якраз вернулися з зайнятого москалями Львова, куди вдалося їм дійти на наказ АОК... Вони розказали мені про все, що вони бачили у Львові, зайнятім московськими військами... Мої політичні вороги між українцями потім використали це і поширили леґенду, що я занімаюся військовим шпіонажем проти Росії в користь Австро-Угорщини і немов би я висилав пп. Чайківського і Чижа до Львова". (Цитовано за книжкою: Полк. Роман Сушко. Хто мав причину вбити полк. Отмарштейна?, Чернівці 1934, накладом автора, Бібліотека "Самостійної Думки" в Чернівцях, ч. 12, стор. 22.) - (Прим. З. К.)

[27] Ярослав Чиж скоро потім виїхав закордон. Побував кілька місяців у Відні, потім у Празі і в 1922 році виїхав до ЗДА, як відпоручник УВО. Пізніше розійшовся з УВО, був редактором часопису "Народня Воля", органу "Українського Робітничого Союзу" і помeр у 1959 р. (Прим. З. К.)

[28] Про цю голодівку писала преса: "Політичні українські в'язні, запроторені ляхами у Львові в ославлених тюрмах при вул. Баторого та при вул. Казимирівській, примушені нелюдським поведенням польських катів, почали в останнім часі голодівку. Голодує звиш 100 людей. Виключно політичні в'язні. Їх усіх держать ляцькі гуни вже довше ніж п'ять місяців у страшних тюрмах, а проте все ще нема виглядів, на те, щоб відбулася розправа, яка змогла б виявити - як в усіх інших випадках досі - повну невинність катованих жертов ляцького імперіялізму в Східній Галичині. Слідство проволікається в нескінченість. Усякі просьби підсудимих збувають ляхи різними викрутами та обіцянками, обіцюючи кожному що іншого. До того поведення тюремних посіпаків з в'язнями просто нечуване. Директор тюрми і його збіри впадають щохвилі до келій, щоб переводити ревізії, нищать злобно все, що належить до в'язнів, забирають навіть те, що в'язні одержали за дозволом слідчого судді, напр. прибори до писання, а про ненастанне забирання листів, хоч і цензурованих, вже й не говорити. Але вершина цих ляцьких жорстокостей - це відносини санітарні. Так, напр., здорові в'язні мусять купатися в тих ваннах, в яких безпосередньо перед тим купалися сифілітики. До лікаря-спеціяліста не допускають нікого з недужих, хоч на те є дозвіл самого президента суду. Харч такий поганий і неправильний, що в'язні й без голодівки голодували цілими днями, а харчі, що їх переслали в'язням їх свояки, не доходили до них, бо розкрадали їх ляцькі дозорці. Родин в'язнів не допускають побачитися з арештованими, хочби вони приїхали і здалека. Ті й подібні до них, нечувані в культурнім світі відносини, примусили нещасних в'язнів хопитися голодівки, як акту розпучливої самооборони. В тій справі інтервеньювала дня 6 ц. м. делеґація українських адвокатів (д-р Левицький, д-р М. Волошин, д-р С. Шухевич, д-р О. Надрага і д-р І. Бандель) у судових властей, які приобіцяли сповнити деякі домагання в'язнів. Після другої інтервенції оборонців для 9 ц. м. заключено в порозумінні з польськими окупаційними суддями умову, якою признано в'язням деякі полегші. Цю умову наші в'язні прийняли і припинили голодівку, яка в цілості тривала п'ять днів. Все ж таки в'язні наслідком голоду дуже ослаблені та хворі, між ними небезпечно хворий О. Навроцький, який не встає з ліжка. Побачимо одначе незабаром, як ляцькі тюремні власти додержують умов". (Український Прапор, ч. 11, Відень, субота 17 марта 1923, Різні Вісті. Голодівка українських політичних в'язнів у Львові.) - (Прим. З. К.)

[29] Гл. про те перший збірник "Срібної Сурми", стор 27. (Прим. З. К.)