Зиновій Книш

ПІДҐРУНТЯ УВО

Українська Військова Організація вступила на місце реґулярної української армії, продовжуючи боротьбу за державну суверенність України. В перших початках у рядах УВО - за дуже малими вийнятками - бачимо майже самих колишніх вояків - старшин, підстаршин і стрільців - українських армій з визвольних змагань 1917-1920 років. Своїм першим організаційним завданням поставила УВО виловити тих колишніх українських вояків з народньої гущі і залучити їх у дальшу боротьбу серед нових умовин.

Але вже скоро рами УВО мусіли розсунутися, не тому, щоб бракувало їй членів з-поміж колишнього вояцтва, як більше з тієї причини, що діяльність УВО мусіла поширитися з ділянки чисто військової - організаційної, бойової і розвідчої - на політичну, вона стала де факто рушійним, керівним пропаґандивним і політичним осередком української суспільности. Її члени давали почин до віднови різних ділянок суспільного і політичного життя, часто ставали в їх проводі, перебирали на свої плечі відповідальність за громадське життя, а те невідхильно мусіло мати вплив також на поставу і діяння УВО.

Таким робом організаційно-політична база УВО поширилася з кола колишніх військовиків на всю українську громадськість. Це зокрема дало себе відчути в Галичині, а головним чином у Львові, де УВО змогла найшвидше оформитися і де вона, завдяки сприятливішим національно-політичним умовинам, потрапила себе виявити більше і сильніше, як на інших українських землях.

Яка була причина, що ідеї УВО знайшли такий глибокий відгомін у найширших верствах західньої вітки українського народу? Причин на те склалося більше і різнорідних. Найперше, ані організаційно ані ідейно Українська Військова Організація не впала з неба, її поява й діяння були підготовані останніми роками політичною діяльністю незалежницьких кіл української суспільности, зокрема зорганізованої української молоді. Завершилося це й усвідомилося в народі з моментом відродження української державности в листопаді 1918 року.

Коли в ніч під 1 листопада 1918 року українці збройно захопили владу в свої руки і на ратуші міста Львова - а також і в інших містах та містечках Галичини - пишно замаяв жовто-блакитний прапор, - радості українців не було кінця. Всі хотіли - кожен на свій спосіб - якось помогти українському урядові і військовій владі. Ґімназійні учні з вищих кляс, а теж інша українська молодь, голосилися до новоорганізованої української армії. Напливали теж добровольці з підльвівських сіл. Реґулярно вишколених військових частин тоді ще було мало, це щойно було в ході творення. А що львівські хлопці добре орієнтувалися в місті, їх зразу ж почали вживати як зв'язкових, кур'єрів і стійкових при різних військових і цивільних урядових будинках.

Не лишилося позаду й українське жіноцтво. На подвір'ї маґістрату діяла вже військова кухня, що її пустили в рух українськи жінки, а засобляли харчами підльвівські села. Дівчата носили їсти воякам на місця, куди годі було під'їхати польовою кухнею, доставляли теж варену страву щоденно раненим у військовім шпиталі на Личакові.

В гарячковій біганині дні летіли стрілою. Всі жили біжучою хвилиною під напором потреб не то що дня, але кожної години, не було часу думати, що буде завтра.

Недовго тривала радість. Вночі 22 листопада по всіх вулицях скріпилася стрілянина, а вигуки "Антек" чи "Франек" довели до свідомости львівських українців сумну вістку, що українське військо покинуло місто і Львів зайняли поляки. Зайво казати, в якому страху жили ці перші дні львівські українці - не тільки польська солдатеска знущалася над ними, але міське шумовиння розгулялося, бешкетуючи і граблячи, де і що попало, прикриваючися польським патріотизмом і підігріваючи для тих своїх цілей ненависть до українців. Хоч і як падає всяке право в воєнному стані, але зовсім безборонні львівські українці не були. Перед своїм виходом з міста Українська Національна Рада та Український Уряд залишили у Львові своїх представників1 для опіки над українською людністю й оборони її від самоволі польських вояків і польської вулиці, а теж і щоб заступати її перед польською окупаційною владою. І вже на другий день вийшло перше число часопису "Вперед", що його видав д-р Лев Ганкевич2 при співпраці Порфіра Буняка, друкарського робітників, а відома на львівському ґрунті кольпортерів газет Лєхова3 негайно зорганізувала його розпродаж.

А тої опіки дуже було потрібно, бо коли й успокоїлася польська вулиця по кількох днях, то їй на зміну прийшли страхіття арештів, інтернувань і воєнних судів. В той час для політичних справ діяли тільки воєнні і пізніше цивільні "наглі" суди, де вся процедура тривала тільки три дні і в її висліді приходило або звільнення або кара смерти. Політичних в'язнів тримали у в'язниці при вул. Казимирівській і вона була вщерть переповнена.

Всі жили надією, шо польська окупація тільки тимчасова, що українське військо от-от вернеться до Львова. Жадібно ловили всі вістки з фронту і то радісно то болюче переживали змінне щастя подій на воєнному фронті. Між Львовом та українським фронтом курсували тайні кур'єри, що якимсь чином завжди потрапляли передертися через сильно бережену польську лінію, приносили вістки і всякі інструкції. Часом відверталося від них щастя і постигала їх жорстока доля воєнної доби, як ось Фолиса4 з товаришами.

Іншим способом годі було дістати відомості з української сторони фронту. Тільки один раз графиня Потоцька їздила від Червоного Хреста на український бік і забрала листа для вояків. Полагодивши свою місію, вернулася вона до Львова на короткий час перед упадком Кам'янця Подільського і привезла листи від українських вояків до їхніх рідних у Львові.

Тим часом щораз більше заносилося на те, що поляки залишаться у Львові на довший час, і треба було подбати про якусь постійну опікунчу і допомогову установу. На початку 1919 року д-р Лев Ганкевич і д-р Степан Федак вистаралися в ген. Розвадовського, коменданта Львова, про дозвіл заложити Український Горожанський Комітет.5 Цей Комітет мав різні Секції, як правну, опіки над інтернованими і полоненими, допомоги політичним в'язням і т. д. Особливо повні руки роботи мала Секція Правних Порад у часі, коли поляки, ідучи вслід за українською армією в відступі, арештували українців, що працювали в урядах за своєї влади, позбавляли їх праці і платні та інтернували.6 В Українському Горожанському Комітеті працювали крім д-ра Лева Ганкевича і д-ра Степана Федака, проф. Маріян Панчишин, його брат-правник, Ольга Кривокульська (пізніша дружина проф. Маріяна Панчишина), суддя Володимир Целевич, Білобрамівна (пізніша дружина молодшого д-ра Панчишина), а потім ще Ярослав Чиж, Осип Навроцький та інші. Деякі з тих осіб зайняли пізніше високі керівні пости в Українській Військовій Організації.

В липні 1920 року почали напливати транспорти українських полонених. Тимчасово перетримували їх на Личакові, звідки розвозили по різних таборах у західній і центральній Польщі. Львівські українці ходили туди розшукувати своїх рідних. Декому вдавалося втекти з транспорту чи то вже з табору - ті втікачі в більшості опісля опинилися в Чехословаччині, де були більші скупчення українських вояків у німецькому Яблінному і в Ліберці (Райхенберґу). Дехто мав щастя залишитися у Львові, напів леґально чи навіть пізніше в зовсім леґальному стані, і вони засилювали громадське українське життя.

А воно лежало в руїнах і треба було в усьому зачинати від початків. Відновилася Медична Громада під головуванням Володимира Сташинського, Академічна Поміч, де головою обрано Михайла Матчака, Товариство Україна з Дмитром Палієвим на чолі та Український Студентський Союз, що його провадив Ярослав Чиж. Це були назверхні вияви діяльности тих молодих людей, що сколихнули львівською українською громадськістю, здеревілою і застрашеною в дійсності польської окупації.

Переважно влилися вони в організоване студентське життя, що буйно тоді розцвіло. Їхня активність і енерґія, досвід воєнних і революційних років та віра в свій нарід, з яким пережили вони радощі і злидні 1914-1919 років, надали величезного розгону студентській справі, що на короткий час висунулася на авансцену українського життя в Галичині.

Десь у вересні 1920 року польські студенти скликали велике віче в університеті Яна Казимира - так переназвали тепер поляки львівський університет. Михайло Матчак мав університетську виказку з давніших часів і йому вдалося дістатися на те віче. Схвалено там, що до львівських високих шкіл - університету та політехніки - можна приймати тільки тих, хто викажеться службою в польському війську, а дівчата - в польському Червоному Хресті або в інших подібних організаціях. Університетська влада - сенат, ректор, декани - прийняли ці резолюції за підставу до відношення супроти студентів-українців, бо це збігалося з шовіністичним курсом польської міжвоєнної політики не допустити до витворення нової верстви української інтеліґенції.

Вернувся Матчак з того віча і здав звіт студентам про нього, про поставу польського студентства і можливі з того наслідки для української студіюючої молоді. Розгорнулася палка дискусія, що велася деякий час на всіх студентських форумах, і в її висліді рішено проголосити бойкот польських високих шкіл.

Про те, очевидячки, говорилося не тільки серед студентів. Проблема доросту і поповнення кадрів української інтеліґенції стояла тоді на устах усіх людей відповідальних за суспільне й політичне українське життя.

Ще 1919 року Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка старалося про дозвіл відкрити наукові курси для студентів. Поляки дозволу не дали, також не дозволено розгорнути ширшу научну діяльність Товариству Прихильників Освіти ім. Петра Могили, ані Ставропігійському Братству. Щойно восени 1920 року студенти зорганізували тайні медичні курси у Львові при допомозі д-ра Василя Щурата, тодішнього Голови Наукового Товариства ім. Шевченка. Вони були предтечею Українського Тайного університету, що фактично створився весною 1921 року, формально почав діяти від академічного року 1921-1922. Першим ректором Українського Тайного Університету був д-р Василь Щурат, другим - д-р Маріян Панчишин, а третім - д-р Євген Давидяк. Трохи пізніше створено теж тайну українську політехніку. Семестри тайних українського університету й політехніки зараховувалися в деяких заграничних університетах, як от у Празі, Берліні, Ґрацу й інших. Скрізь відчувалася щира симпатія до народу, якого молодь мусіла здобувати собі освіту в катакомбах. Ще довгий час пізніше ця справа мала широкий політичний відгук у світі. Посли Мілена Рудницька і Зенон Пеленський покликувалися на неї в своїй заграничній діяльності і в своїх виступах чи то перед Ліґою Народів у Женеві, чи то на конґресах Міжпарляментарної Унії.

Незалежно від своєї научно-студійної сторінки справа Українського Тайного Університету стала одним з головних форумів вияву політичної думки тих кіл, що були згуртовані в Українській Військовій Організації. Свого рода моральну й організаційну опіку над ним виконував Український Студентський Союз, що зараховував між своїми членами таких колишніх визначних українських військовиків, пізніших членів Української Військової Організації, як Остап Кобєрський, Василь Кучабський, Ярослав Чиж, Михайло Матчак, Богдан Гнатевич, Володимир Мартинець, Євген Зиблікевич, Дмитро Паліїв, Лев Литвин, Степан Рудик, Василь Мудрий, Юліян Радзикевич, Володимир Сташинський, Роман Зелений - щоб спинитися тільки на тих кількох назвищах. Були й дівчата, як Анна Залужна, Ірина Макух та інші. Може не всі вони були оформлені, як членки УВО, але стояли під безсумнівним її впливом і достосовували свою діяльність до її політичних директив.

Український Студентський Союз у тому часі був чи не найрухливішою і найбільш поширеною українською організацією. По всій Галичині мав він свої Філії, Секції і зв'язкових, не тільки по містах і містечках, але й по селах - скрізь, де тільки були українські студенти. Це дуже придалося пізніше при збірці фондів на утримання Українського Тайного Університету, Академічного Дому і студентської харчівні при вул. Супінського ч. 21, на допомогу українським політичним в'язням і на різні політичні акції, що їх вела Українська Військова Організація в боротьбі з польською окупацією Західньої України.

Коли на весні 1921 року поліція розв'язала Український Студентський Союз, діяльність його не припинилася, хоч треба було зійти в підпілля і в'язатися системою кличок і тайних кур'єрів. Це з природи речі сповільнювало працю, але давало їй більшої впертости і завзяття. З початком літа нелеґальний уже український Студентський Союз скликав тайний Крайовий Студентський З'їзд, що відбувся в домівці Академічної Громади. Академічна Громада, як льокальне львівське товариство, все ще існувала леґально, студенти сходилися туди пограти в шахи й почитати газети, було загально відомо, що завжди буває там багато української молоді і це нікого ані не дивувало ані не викликувало спеціяльного підозріння. З'їзд цей дуже важний тим, що створено на ньому центральний керівний орган української молоді під назвою Комітет Української Молоді, в скороченні КУМ, та обрано його провід. Устійнено загальні напрямні, що їх мають триматися українські студенти, а при тому З'їзд виплинув на широкі політичні води, схваливши низку політичних резолюцій, що торкалися дальшої політичної боротьби за самостійну і соборну українську державу та накреслювали методи тієї боротьби і політичної праці. Тут слідно вже було режісуру і невидну руку Української Військової Організації, що в тому часі мала між своїми членами людей з різних політичних партій і через них робила натиск на керівництва тих партій.

Конспірація в тому часі була далеко ще не така, як пізніше, все ж таки поліція докладніших відомостей про З'їзд та його організаторів не мала. Само собою, про З'їзд вона довідалася, і про КУМ теж, розшукала пізніше його учасників, були навіть арешти у Львові і на провінції, але нічого не можна було арештованим доказати і їх скоро звільнено.

Сама вже назва Української Військової Організації наводить на думку про збройну боротьбу, а далі підпільну і бойову діяльністі, - все, що зв'язане з безпосередньою акцією. І така була її первісна та ввесь час пізніше головна ціль - бути збройним рам'ям свого народу в боротьбі за державно-політичну незалежність. На початках свого існування стояла вона в тісному контакті з політичними українськими чинниками в подвійному сенсі, цебто достроювала свої акції до дипломатичної дії за кордоном і витворювала таку атмосферу в краю, щоб представники української політики заграницею могли завжди покликатися на підтримку свого народу.

Що робила Українська Військова Організація в окупованій большевиками Східній Україні, ми правдоподібно нескоро, а може й ніколи докладно не довідаємося. Одначе є дані принімати, що вона була далеко буйніша та велася з куди більшим розмахом і засягом, як у Галичині, але тільки до часу, коли большевики проголосили амнестію, ввійшли в політику НЕП-у та українізації. Ця тема жде свого історика, а завдання його, коли схоче він бути сумлінним та об'єктивним, вільним від гура-патріотичної тромтадрації, буде дуже тяжке і невдячне, з уваги на майже комплетний брак джерел.

Натомість галицька вітка УВО, хоч початково і менше чисельна, але діявши иа обмеженій території та мавши політично далеко не таке значення, збігом історичних обставин проіснувала довше, могла себе вільніше виявити, а надівсе - діяти під одностайною своєю назвою Української Військової Організації. Та й стала вона пізніше предтечею великого організованого націоналістичного руху. В 1920-1921 роках ішла вона ще неначе навпомацьки. Ясним для неї було одне: для успіху якоїнебудь політичної чи збройної визвольної акції мусіла вона довести до двох речей - об'єднати всю галицьку українську суспільність довкола ідеї визвольної боротьби на базі неґації польської державної суверенности на галицько-українських землях та втримання її в вірності й послуху своєму політичному проводові, а далі - завішення міжпартійної ривалізації, без чого годі було думати про одностайну національну поставу в боротьбі з Польщею. З того боку становище Української Військової Організації було доволі тяжке, з уваги на те, що властиво не було одного українського Уряду з однією національно-визвольною і закордонно-політичною концепцією. Помимо величезного морального і політичного значення Акту Злуки 22 січня 1919 року на практиці існували побіч себе окремо Уряд УЦР та Уряд ЗУНР. Цей трагічний дуалізм поглибився і закріпився ще більше, коли обидва українські Уряди вийшли на еміґрацію. Уряд УНР спершу в Тарнові, а потім у Варшаві і частинно в Парижі, куди перейшов жити Головний Отаман Симон Петлюра, щоправда стояв на непримирному становищі в відношенні до большевицького Уряду в Москві та його українського сателіта в Харкові, але притримувався військово-політичного союзу з Польщею і, принаймні до Ризького Договору, в'язав свої надії на відбудову української державности з інтервенційним походом союзників в Україну. Уряд же ЗУНР з Диктатором д-ром Євгеном Петрушевичем на чолі формально вважався дальше в стані війни з Польщею і не припиняв своїх дипломатичних та політичних акцій спрямованих на відзискання окупованої своєї території. В такій ситуації Українська Військова Організація, репрезентуючи збройну українську силу в стадії її відновлення, хоч і як хотіла б бути лояльна до політичного українського проводу, то завжди мусіла б стояти на роздоріжжі - з одним оком у сторону УНР і другим у сторону ЗУНР. На свою роботу в Східній Україні вона могла б мати благословення обидвох державних центрів, але тільки теоретично, бо обидва вони себе майже не признавали і стояли у взаємній опозиції. Що ж до Галичини, то тут можлива була тільки співпраця з Урядом ЗУНР, бо Уряд УНР - силою своїх зобов'язань у Варшавському Договорі - не міг в'язати себе з такою протипольською акцією, хочби навіть окремі його члени особисто співчували Українській Військовій Організації.

В об'єднанні галицької української суспільности та здисциплінуванні її в вірності політичному проводові члени УВО зробили більше, як дехто думав би. Не тільки, - хоч самі були пов'язані партійно-організаційними вузлами чи політичними симпатіями - дружньо і лояльно співпрацювали побіч себе в Українській Військовій Організації, але кинулися в вир суспільної праці, відновляли давні форми її діяльности та організували нові суспільні, культурні, організаційні й економічні установи і центри. Своїм власним прикладом, своїм авторитетом свіжої ще в пам'яті всієї суспільности їхньої участи в збройній і революційній боротьбі 1914-1919 років, вони створили в галицькій Україні атмосферу дуже придатну для цілей Української Військової Організації і це давалося відчувати на всіх ділянках національного українського життя. Принаймні так було до 1923-1924 років, - а дальший розвиток політичного стану в Галичині належить до іншої теми, що нею будемо займатися в чергових збірниках "Срібної Сурми".

Гук револьверових стрілів приглушив і дим пожеж притьмарив велику суспільно-політичну працю перших членів УВО в розумінні далекосяглих політичних цілей Української Військової Організації і ми сьогодні або мало знаємо про неї, або схильні її недоцінювати. Це була діяльність того проміжнього українського покоління, що одною ногою стояло ще серед своїх батьків з-перед 1918 року, але лицем своїм звернулося вже до нових обріїв, різко зарисованих актами 1 листопада 1918 року у Львові і 22 січня 1919 року в Києві. Слідами його пішла молодь пізніших ґенерацій у довгому поході українського народу до своєї політичної і державної волі.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Д-р Лев Ганкевич писав про те: "Вполудне 21 листопада 1918 року в помешканні д-ра Костя Левицького (дім "Дністра" на Підваллі) відбулося останнє засідання Державного Секретаріяту та Президії Центральної Національної Ради.

На ньому полагоджено справи, зв'язані з евакуацією Львова і прийнято постанову, що для оборони українського населення мають залишитися у Львові д-р Володимир Охримович, д-р Степан Томашівський і д-р Лев Ганкевич.

Ми зголосилися в польського делеґата, графа Олександра Скарбека, і заявили, що ми є представниками українського населення у Львові. Він прийняв нас дуже ввічливо і розмовляв з нами на тему нав'язання взаємних контактів". ("Дальші дні польської окупації Львова", "Наш Світ", журнал господарсько-кооперативної і громадської думки, Нью-Йорк, р. ІІІ, чч. 4-5 (95-96). 15 травня 1961 р. стор. 12.).

[2] Гл. про те д-р Лев Ганкевич: "22 листопада 1918 р., десь о год. 6-6.30 зранку вийшов я з хати... Я підійшов до кам'яниці "Дністра" і тут несподівано зустрів мого приятеля зо студентських часів, Порфіра Буняка, друкарського робітника... Ми вступили до Ставропігії при Руській ч. 3. Тут на першому поверсі ми зайняли дві адвокатські канцелярії д-ра І. Голубовича і д-ра Степана Витвицького. Порфір побіг за друкарями і за пів години станули наші українські друкарі до роботи. Папір узяли ми з магазину "Діла" і о 1-ій чи о 2-ій годині "Вперед" був уже в місті. Замість вступної статті я помістив недрукований ще ніде вірш Володимира Винниченка "Сміюсь я з вас, кати мої". А стара Лєхова, наша кольпортерка, "летіла" по місті та на ввесь голос кричала - "Вперед", купуйте "Вперед"!... Поліція її не зачіпала, щоб не втратити власної поваги від її соковитих реплік". (Д-р Лев Ганкевич: "Перші дні польської окупації у Львові 1918 року", "Наш Світ" ч. 2/93, 25 лютня 1961 р. стор. 6.).

[3] Гл. д-р Лев Ганкевич: "А ось Лєхова, що всю свою молодість переслужила в усяких "панів", (маленькі то були пани), а коли прийшла старість і вона не могла знайти праці, заробляла на життя продажем газет. І треба було її бачити, як з розвіяним волоссям летіла з "Впередом" а потім з "Ділом" чи з "Новим Часом" по ринку і кричала на все горло: "Українці, купуйте свої газети!" Навіть поліціянти її не зачіпали. А мала вона ще й свої кадри. З тих знесінських, замарстинівських, жовківських та личаківських підростків вона зорганізуала цілу сітку продавців українських газет і була їх коменданткою. Завдяки тому український часопис по виході з друкарні був скоро вже далеко на периферіях міста". (Д-р Лев Ганкевич: "Підземний Львів", "Наш Світ", р. ІІ, ч. 9/91, 25 грудня 1960 р., стор. 8.).

[4] Гл. д-р Лев Ганкевич: "Побіч незабутньої професорки Степанії Пашкевич, передиралися вони з нараженням життя через ворожі лінії. Одну 14-літню дівчину з Винник, Н. Фолиса, сина парляментарного посла і пароха Скнилова, та різничного термінатора Н. Саламиновича зловили польські жовніри і розстріляли". ("Підземний Львів", "Наш Світ", Нью-Йорк, ч. 9/91, 25 грудня 1960, стор. 8.).

[5] Співосновник Українського Горожанського Комітету, д-р Лев Ганкевич, тільки дуже загально згадує про те в своїх спогадах: "Почав свою повну посвяти працю Український Горожанський Комітет з сеньйором д-ром Степаном Федаком на чолі.

Влаштовано кухні для найбідніших, звідки йшли обіди для політичних в'язнів. Гаряче підтримував ту справу "Союз Українок". Молоді дівчата і пластуни возили на візках ці обіди до тюрем". (д-р Лев Ганкевич: "Перші дні польської окупації у Львові 1918 р.", стор. 7.).

[6] Гл. про те д-р Микола Рибак: "Літом 1919 р., по переході нашої армії за Збруч, почала особливо шаліти польська поліція і солдатеска. Доносам на українців не було кінця, всі тюрми й казарми заповнилися тисячами української інтеліґенції, свідомого робітництва і селянства. Головна струя арештованих переходила через Львів на захід, до концентраційних таборів. Д-р Ганкевич, разом з правниками, що перебували у Львові, почали енерґійну акцію, особливо в поліції, військових судах і прокуратурах. Справно ведена акція, очевидно, не могла охопити всіх арештованих, але члени Українського Горожанського Комітету під проводом д-ра Ганкевича і д-ра Федака, діючи майже цілий рік, таки кілька тисяч наших арештованих витягнули з поліційних лабет". (Д-р М. Рибак: "Д-р Лев Ганкевич (посмертна згадка)", "Америка", Філядельфія, 18 січня 1963, стор. 12.).