РОЗПОВІДЬ ПАВЛА ЗАБОЛОЦЬКОГО З ПЕРЕМИШЛЯ

Павло Заболоцький

Гарне і свідоме село Бушковички коло Перемишля, звідки і я походжу, знане було з того, що посилало багато своїх дітей до шкіл у місті. Вийшло з нього в світ чимало освічених людей.

Послали й мене батьки до гімназії, та скоро мусів покинути науку, бо захопила мене українсько-польська війна.

Минуло два роки, я щасливо вернувся додому і знову ж записався до тієї ж гімназії. Дуже неловко почувався я між новими моїми і молодшими від мене шкільними товаришами. Я ж був уже вояком, нюхав воєнного пороху, перейшов неволю і всякого зазнав за ті два роки, не дуже всміхалася мені книжка й лавка в школі та й не міг я швидко знайти спільної мови з молодшими хлопцями, що здавалися мені ще зовсім дітьми. Але навчить біда мишей ловити — мусів і я погодитися з долею та привикати наново до шкільного життя.

Це було в 1920 році. Незабаром потім сталася подія, що повернула мій шлях у зовсім інший бік. До нашого села приїхав сотник української армії, що якраз вернувся з воєнного полону, називався Андрух.33 Одної неділі зібрав він нас усіх гімназійних учнів з села, або "студентів", (так нас називали в Галичині), що перейшли через українське військо, і відбув з нами нараду, просто під голим небом на сільським пасовищі. Як сьогодні пам'ятаю, було нас п'ять: Степан Ґрабовський, Павло Ґенґало, Підгірний, Фединяк і я. Сотник Андрух не вдавався з нами в довгі розмови, короткими словами представив нам тодішню політичну українську ситуацію і поставив нам питання, чи ми вважаємо війну закінченою. А коли ні, то чи треба нам далі воювати з поляками і як ми це думали б робити? В дискусіях, та ще й політичних, не дуже були ми вправні, та одне ми відчували всім наїпим молодим серцем: не можемо погодитися з польською окупацією і будемо з нею боротися, а як — про те нехай думають старші й розумніші за нас.

Сотник Андрух похвалив нас за те, відобрав від нас присягу зараз таки там на пасовищі і накреслив нам найближчі наші завдання. Між поляками й большевиками заключено було перемир'я після невдачної виправи на Київ і тепер велися переговори в Ризі. Хоч навіть у найліпшому разі з тих переговорів нічого доброго для нас не може вийти, бо українська незалежна сторона там незаступлена, все ж таки мусимо проявити якось нашу ворожу поставу супроти Польщі, бо тим ослабимо її позицію в світі, як держави, що не може втримати ладу і спокою на своїй території, і засвідчимо, що українці в межах теперішньої польської держави не погоджуються з польською державною владою на українській етнографічній території. В тій цілі треба нам виконати низку саботажних актів, щоб про те писали газети, і це широкою луною відоб'ється по світі, подбає вже про те українська політична пропаґанда за кордоном. На початок маємо підтяти телеграфічні стовпи здовж залізничого шляху Журавиця — Радимно, а після того підложити міну під військовий поїзд. Хоч було вже по війні, одначе курсувало багато військових поїздів, зокрема на головному залізничому шляху Львів — Краків, що переходив через Перемишль.

Ось так я став членом Української Військової Організації і хоч минуло з того часу сорок років, я вже посивів і покинув рідну землю, але вважаю себе її членом до сьогодні, бо ніхто мене від зложеної присяги не звільнив, ані організації моєї не розв'язав.

Своє завдання ми виконали скоро й легко. Не було ще тоді на нас підозріння і нетрудно було нам перебігти пішки одинадцять кілометрів і вернутися до Перемишля тієї самої ночі.

В невеличкому нашому відділі зайшли деякі зміни. Степан Ґрабовський помер, Підгірний і Фединяк відійшли, на їхнє місце прийшли інші, а між ними Микола К., пізніший відомий бойовик УВО. Наші стрічі відбували ми в чистому полі завжди десь надворі, не по хатах. Ховатися від себе ані заперечувати нашого знайомства не було потреби, бо ж кожній дитині відоме було, що знаємося не від сьогодні. Конспірація в нас відносилася не до осіб, тільки до діл і розмов, тому й вибирали ми для зустрічей місця, де ніхто не міг би до нас несподівано підійти або підслухати нас.

Прийшла осінь 1922 року і принесла широку саботажну акцію, спрямовану в першу чергу проти польських землевласників і колоністів. Навколо Перемишля горіли стирти, стодоли й магазини і це був гарячий для нас час. Не могли ми впоратися з нашим завданням і мусіли притягати до помочі деяких гарніших сільських хлопіг'в, хоч і не вербували їх до організації.

Так я перебув у бойовому рефераті УВО до 1925 року. Одного дня прийшов до мене Павло Ґенґало і приніс доручення їхати до Львова, а звідти маю поїхати до Німеччини, на якісь курси. Не пам'ятаю вже, що стало мені тоді на перешкоді, але на курс я не поїхав, вислано когось іншого на моє місце.

Тут мушу згадати, що в міжчасі я відбув службу в польському війську, перейшов військову школу в Скернєвіцах і звільнили мене звідти з підстаршинським ступнем. Військове діло мені сподобалося, вчився я добре і намагався використати якнайліпше час моєї примусової служби, мавши думку, що може це колись придасться для України.

За кілька тижнів знову прийшов до мене Павло Ґенґало. Довідався я від нього, що мене перенесено до розвідочного відділу, як такого, що відслужив польське військо і визнається на тому ділі. З Крайової Команди УВО у Львові прийшов наказ зорганізувати військову розвідку в перемиській окрузі і мене призначено на місто Перемишль. В найближчих днях хтось до мене в ц'й справі зголоситься і передасть точніші інструкції.

Скоро потім справді сконтактувався зо мною Дмитро Волощак. Найперше казав він мені покинути Бушковички і перебратися жити до Перемишля. Потім поінформував мене, на чому має полягати моя робота і чого від мене вимагає Українська Військова Організація. Працювати буду самостійно, підбираючи собі до помочі дуже небагато людей. Що менше, то й ліпше, бо тоді менша небезпека "засипатися". Сам він буде тримати зо мною періодичний зв'язок, у міру потреби, а в наглих випадках можу викликати його телеграфічно на, заподану адресу. Перший раз мав би я вислати телеграму — авже ж, що польською мовою, — такого змісту: "приїжджай, мати тяжко захворіла". Кожного разу будемо умовлятися про новий зміст телеграми, бо ж не можна протягати в безконечність хвороби нашої фіктивної матери.

Першим моїм завданням буде ствердити стан і розміщення військової залоги на терені перемиської корпусної окружної команди.34 Потім зібрати відомості про комендантів окремих військових частин, їхню вдачу й характер, спосіб життя і т. д. та слідкувати за всякими змінами в розположенні військ і персональною обсадою команди.

Перемишль я добре знав і нетрудно мені було знайти в ньому приміщення. Мусів я замешкати в людей, що з одного боку не були б підозрілі польській поліції напр. своєю активною участю в українському громадському житті, а з другого — не підозрівали б мене в якійнебудь протидержавні роботі. Розглядався я недовго, пощастило мені знайти мешкання в родини Михайловичів. Найстарший їхній син, Роман, мав якусь працю в ДОК. В іншому випадку це було б корисне для мене, скоріше чи пізніше при його помочі вдалося б мені нав'язати потрібні для моєї праці контакти. Можливо, що з такою саме думкою я пішов туди жити. Одначе дуже швидко мусів я свою думку змінити. Найперше, не сподобалася мені надмірна цікавість Романа Михайловича. Він скрізь сунув свого носа, язик у нього надто швидко вертівся в роті запитаннями про всі мої справи, родинні, особисті та й інші. А потім, здавалося мені, що на нього має око польська протирозвідка. А коли б це була правда, то мені якнайшвидше треба обрізувати поли й утикати від такого знайомства. Одним словом — не сподобався мені хлопець, таємний якийсь інстинкт остерігав мене перед ним і ці мої передчуття пізніше справдилися. Коли ж одного вечора знайшов я в моїй кімнаті револьвер і кілька набоїв — це мене дуже, не скажу схвилювало, але насторожило. Показав я цей револьвер Дмитрові Волощакові і він порадив мені негайно змінити мешкання. Я це зробив зараз на другий день, знайшов собі квартиру при вулиці Біскупій. Для звичайної людини могла вона видаватися невигідна, бо заходити туди треба було через крамницю. А для мене — саме добре. Ніхто до мене не приходив і в разі потреби я це міг би доказати, бо хто б не прийшов, муоіли б його бачити мої господарі.

Я вже мав кілька тижнів початкової праці за собою, діло в мене йшло добре і мене призначили керівником розвідки на місто Перемишль. Хоч, власне, характер моєї праці був такий, що я не міг обмежуватися до самого тільки міста Перемишля. Нитки моїх зв'язків простягалися до різних місцевий, снувалися густою пряжею павутиння по цілій Польщі, сягали до Лодзі, Варшави й різних міст у центральній Польщі. Але там десь в інших містах сиділи інші, такі ж самі як я, а моїм осідком було місто Перемишль, тому й я уважався неначе начальником розвідки в Перемишлі.

Доручили мені м. і. збирати мобілізаційні карти від тих українців у повіті, що відслужили польське військо. Я мав багато знайомих у цілій Перемищині, і швидко зорганізував собі з них дуже справний апарат. Забирали вони мобілізаційні карти в хлопців, передавали до мене, я висилав їх на заподані зв'язкові адреси, там їх фотографували, відсилали до мене, а я через зв'язкових віддавав їх власникам. Ціла та процедура відбувалася дуже скоро, все тривало кілька днів. На основі тих інформацій військовий штаб УВО міг виробити собі погляд, якою силою, якими полками і в яких мобілізаційних осередках розпоряджати буде польська влада на випадок війни. Передумовою до того було зібрання якнайбільшої кількости мобілізаційних карт з цілої Польщі. Нема сумніву, що це робилося в цілій Західній Україні, але я відповідав тільки за Перемищину і здається мені, що добре виконав своє завдання, бо мене просто засипали мобілізаційними картами і я нераз лякався, чи можна їх безпечно в таких кількостях посилати на тих кілька зв'язкових адрес.

Мені вдалося дістати доступ до таємних наказів польського Міністерства Військових Справ, що розсилалися до всіх ДОК на випадок війни і відносилися до дисльокації війська. Спочатку сфотографував я старі накази за останні три роки, а потім справа так наладналася, що як тільки прийшов новий наказ чи таємна якась інструкція — до кількох днів були вони в мене. Не мав я де фотографувати того в Перемишлі. В моїй кімнаті було це невигідне, до того ж я старався в ній нічого не тримати, ніякого компромітуючого матеріялу, нехай і на кілька годин, не лишав у себе в хаті. Всі ті речі відносив я до Бушковичок, визивав телеграфічно Дмитра Волощака і фотографували ми їх удвійку, звичайно денною порою, коли нікого не було в хаті, всі йшли до праці в полі. Робили ми це так добре і справно, що я дістав спеціяльну похвалу від нашої команди і навіть признано мені за те нагороду.

В перемиському арсеналі — поляки називали його "збройовня" — працював урядовець Іван Наконечний. Він мав доступ до різних таємних справ і документів і мені поталанило притягнути його до співпраці. Не в'язав я його з Українською Військовою Організацією, це було непотрібне і збільшувало для нього небезпеку. Хотів я його зберегти не тільки як прецінне джерело інформацій і документів для мене, але також як доброго українця і гарну людину — в нього була дружина з одною дитиною. Бувало, що часом діставав я від нього документи тільки на одну ніч і мусів упоратися з роботою так, щоб на ранок вони знову лежали в сейфі, на випадок, якби потребував їх хтось з польських офіцерів у ДОК. Звичайно він приносив ці документи до свого батька в Журавиці під Перемишлем, там я відбирав їх від нього і туди приносив їх назад. Ціла родина Наконечних була мені помічна при тому, бо крім батька й сина ще й дочка Ангелина. На її це адресу відсилалися сфотографовані мобілізаційні карти і приходила всяка переписка від зв'язку згори. Не було це дуже обережно і я вже мав намір перемінити адресу, та перешкодив мені в тому несподіваний мій арешт.

Листи писав я симпатичним чорнилом, що його дістав від Волощака зараз на початку моєї праці. Була це прозора рідина, що не лишала ніякого сліду на папері. Робилося так, що я писав звичайного листа невинного якогось змісту, а потім, між рядками, писав розвідочні інформації симпатичним чорнилом. Коли мочити такого листа в розчині олівця зо спеціяльної маси — його теж дістав я від Волощака, щоб могти відчитувати писані до мене листи, — невидні рядки виступали на папері червоною краскою.

Це чорнило широко вживалося в нашій організації в тому часі, але доволі скоро мусіли його змінити. В якійсь справі арештовано члена УВО Оленського (чи не Андрія на ім'я, він пізніше виступав у процесі "поштовців" 1926 року у Львові і був засуджений на кілька літ тюрми). Поліція скатувала його до нестями і він помер, як тільки вийшов з тюрми. Не скажу вже, чи не витримав він побоїв і видав тайну, але чорнило мусіли ми змінити і я дістав інакше.

Листи від мене йшли на різні адреси в межах Польщі, найбільше до Кракова. Деякі мусів я посилати — і то навіть досить багато — безпосередньо на організаційні адреси в Берліні, головним чином, коли йшлося про поспіх. Точно пам'ятаю, що за ввесь час моєї розвідочної діяльности вислав я до Берліна 86 листів, а скільки до Кракова — годі мені тепер сказати, їх було без ліку, висилалися вони поштою і передавалися через кур'єрів, що курсували між Краковом і Перемишлем, переважно студентів і студенток, що вчилися в тамошньому університеті. Дуже часто не знали вони, що в тих листах, робили просто товариську прислугу своїм знайомим. Листи до Берліна висилалися на "пост рестант", назвища подавав мені час-до-часу Дмитро Волощак, а потвердження на них приходили до Анелі Наконечної в Журавиці і вона мені їх приносила до Перемишля. До Кракова писав я на адресу студентів Володимира Забавського і Покладка. До Влодзі Піпчинської, що віддала нашій організації величезні послуги, ніколи не посилав я листів поштою, але не можу по стільки роках виключити, чи не передавав я туди листів через кур'єрів.

Писати такі листи — не абияка штука і не можу сказати, щоб мені це легко приходило. Часом добре мусів намозолитися, заки склав доброго листа. Я з природи вдався такий, що не дуже полюбляю перо, а тут що кілька днів треба писати довжелезного листа, а власне — два листи, один явний і другий тайний. Листи йдуть на одну й ту саму адресу довший час, треба рахуватися з тим, що протирозвідка може впасти на їхній слід, отож неможна безконечно в колісце повторя ти одне й те саме, треба так їх компонувати, щоб вносили вони завжди щось свіже й цікаве для читача і тим самим себе виправдували. От якби розвідчик та був відразу письменником! Не те зо мною, я добре морочив собі голову за кожним разом.

А потім ще властивий лист, таємний, де треба передати важні з військового боку інформації, якнайкоротшими словами, згущеним змістом. Тут теж треба брати до уваги, що польська дефенсива добереться до нашої кореспонденції, через якусь "всипу" або просто через сліпий припадок. Вже те, що лист писаний симпатичним чорнилом, свідчить, що зашифрований у ньому таємний зміст і нема, здається такого шифру, щоб його скоріше чи пізніше не відчитали. Ми користувалися т. зв. кодом, тобто означенням спеціяльними словами деяких речей і військових термінів, відповідно до чого мусів я складати зміст листа. Не давало це доброго забезпечення від протирозвідки на випадок якби лист попався в її руки, але все таки за нею мусів лежати обов'язок доказати, що ці назви відносилися до військових таємниць. Найважніше в таких випадках — законспірувати особи. Вони закриті псевдами, та коли ви зачасто вживаєте одного й того самого псевдоніму, він вилізе, як шило з мішка. Я намагався міняти псевдоніми що другий чи третій лист і захоронити таким чином людей від небезпеки всипи. Трудно спам'ятати їх, але замотаних у нашу роботу людей було небагато, пам'ять у мене вигострилися почуттям небезпеки і свідомости відповідальности, якось я давав собі раду два роки і не жалію того труду. Скільки ж то людей, часом невинних і до нашого діла зовсім непричасних, тільки тому лишилися на волі, що я часто міняв псевдоніми!

У Журавиці коло Перемишля стояла танкова формація. Зібрав я про неї і переслав на умовлену адресу всі потрібні інформації. Не пішло це тяжко і на диво мені самому виконав я це завдання швидше, як можна було б сподіватися.

Багато більше мороки було, як дістати звичайний ручний кріс35 польської фабрикації, а власне його замок. Вкінці й те роздобув я з перемиського арсеналу і згодом улаштувався так зручно, що міг дістати звідти, що завгодно, хіба тільки гармати ні, бо завелика, щоб викрасти. Не треба підкреслювати, яке це давало мені задоволення. Що довше ви працюєте в розвідці, то більша пасія вас огортає і ви ставите собі за питання амбіції збагнути все, найменшу таємницю, щоб нічого не лишалося невідоме для вас на терені, відданому вам під опіку, що за нього ви перед організацією відповідаєте. Коли я вже так надобре всадовився в моїй праці на перемиському терені, дістав я одного дня зашифровану телеграму, що маю виїхати до Данціґу. Я вже давніше знав, що чекає мене та дорога, і мусів так улаштуватися, щоб виїхати на перший поклик, в нікого не викликуючи підозріння наглим виїздом. Данціґ був тільки перехідним етапом, дірою, куди можна було безпечно і без підозріння дістатися до Німеччини на побачення з тими особами в нашій Організації, що керували розвідочною роботою. Крім того, — як побічна справа, — мав я ще скласти свідчення в справі спору між Дмитром Волощаком36 і його братом у первих, Романом. Цей останній закидав Дмитрові розтратність у господарці організаційними фондами, призначеними на розвідку, і мої свідчення мали дати образ нашій Команді чи робота ведеться ощадно.

Дістав я кличку до Данціґу і мав зголоситися в студента Володимира Онишкевича,37 а на випадок, якби його не застав, до другого студента Р. Б. Данціґ був у тих часах дуже важним транситним пунктом для нас, керівники нашої експозитури мали завжди багато роботи й біганини з транспортом людей і різних матеріялів, леґалізацією переїздних членів УВО, роздобування пашпортів для кур'єрів, усяких документів тощо. До Данціґу кожен міг без труду приїхати з Польщі на звичайну особисту виказку, т. зв. "довуд особісти", і видаваний у повітовому старостві, якщо на тій виказці була потверджена польська державна приналежність. Не кожному і не завжди давали таке потвердження. Я завчасу про нього постарався, щоб, бува, не перешкодило що в останній хвилині, часто такі справи залежали від звичайної примхи урядовця в старостві.

В Данціґу дали мені пашпорт якогось чеського купця. На лихо, фотографія на ньому представляла якогось лисуна, а в мене, як на те, буйна чуприна міцно трималася голови, ще й досі, по сорок роках, не злізла. Проте границю до Німеччини проскочив щасливо. При виїзді з Данціґу поляки не контролювали пасажирів і я спокійно заїхав автобусом до Марієнбурґа. Контроля в Марієнбурґу пройшла мені добре, німець навіть не дивився на пашпорт, непотрібно брав його в руки, кивнув головою ще й показав, котрий поїзд на Берлін.

Виїхав я з Марієнбурґа о год. 7 ввечері і десь на десяту рано був у Берліні. Зустрів мене на станції якийсь молодий чоловік, що пізнав мене по описі, як це перетелефонували з Данціґу, представився мені якимсь невиразним назвищем, що його я навіть не старався запам'ятати. Завів мене до мешкання Дмитра Волощака на Моабіті. Від Онишкевича в Данціґу дістав я число телефону на випадок, якби висланий на зустріч зо мною член УВО не міг мене впізнати в юрбі, що висипалася з поїзду, але не було потреби робити з нього вжитку.

Не маю певности, але здається мені, що нарада в розвідочних справах відбулася дня б липня 1926 року. Присутні були полк. Євген Коновалець, сотник Ріхард Ярий, Дмитро Волощак і ще три незнані мені українці. Як виходило з нашої розмови, були це колишні старшини української армії, добре визнавалися вони на військових справах. Мабуть один, а може й два з них, також приїхали з України. На тій конференції обговорили ми методи нашої розвідочної праці. Найважніше, що мені врізалося в пам'ять, це поширення розвідки з чисто військової на політичну й господарську ділянки. Це до мене не відносилося, я далі мав працювати в своєму "фаху", з поширенням на ті господарські справи, що мали відношення до війська. Інструкції видавав мені Ярий, заповівши, що це покищо для загальної моєї орієнтації, пізніше дістану їх у деталях.

Перший раз у моєму житті побачив я нашого Коменданта, полковника Євгена Коновальця. Відносився я до нього з великою шанобою, а він з цікавістю розпитувався мене про умовини моєї праці, про відносини в Галичині, про настрої серед людей, про молодь і т. п. При тій нагоді просив я зреформувати наш розвідочний апарат так, щоб виключити з нього студентів-не-військовиків і взагалі припадкових людей. Напевно будуть кращі висліди, коли залишимо в роботі людей небагато, але фахових військовиків, або спеціяльно вишколених на курсах для розвідочної діяльности. Всі з тим погоджувалися, хоч і признавали, що нелегко це перевести в практиці, не тільки тому, що покищо ми не маємо достатньої кількости фахово вишколених для розвідки людей і мусимо користуватися таким елементом, що є на місцях, але й тому, що трудно керувати з центру роботою законспірованих у терені людей, що беруть собі до помочі незавжди надійних співпрацівників. Обіцяно мені, що буде на те положений натиск згори. На жаль, не лишилося вже часу, щоб провести це в життя, бо незабаром нас усіх запроторили до Іванової хати — та про це на своєму місці.

Викликали при мені телефонічно Романа Волощака, щоб прийшов на конфронтацію зо мною, говорив і я з ним через телефон — він відмовився прийти і так справа впала. Від себе я міг хіба сказати, що не то нема розтратности, але й не стає нам грошей, ми за скупі в роботі, якої добрі висліди в значній мірі залежать від кількости виданих на неї грошей.

Дістав я ще останні вказівки, переінструовано мене в новому шифрі, що ним мав я на майбутнє користуватися в переписці, і поїхав я назад. Нарада зробила на мене добре враження, я радий був, що на мене впала честь особисто познайомитися з найвище поставленими в нашій Організації людьми. Розумів я, що це сталося тільки завдяки добрим вислідам моєї дотеперішньої роботи, і поклав собі подвоїти зусилля та ще більше виправдати виявлене до мене довір'я.

З собою віз я пакет для керівників експозитури в Данціґу, сказано мені в Берліні, що це гроші. Дуже я лякався, щоб не сталося з тим якогось нещастя на границі, але славити Бога все пішло добре і я передав у Данціґу ненарушений пакет Онишкевичеві. Додому передали мені запальні капслі величезної сили. Виглядало це, як маленька коробка сірників, та коли ми з Павлом Ґенґалом випробовували їх, то трохи не спалили хати.

Тим часом кудлаті хмари щораз більше згущувалися над нашими головами. Ніколи не жалів я часу ані заходів обережности, але в нашому ділі завжди мусить прийти час, коли накриють. Бо проти себе мали ми цілий колосальний апарат державної поліції і військової дефенсиви, та й не можна працювати одинцем, а коли маєте спільників, то завжди комусь поховзнеться нога. Десь на дні серця була надія, що коли прийде критичний час, може вдасться урятуватися перед арештом, пірнути на якийсь час у підпілля, а потім утекти з Польщі — передавши роботу на других.

По сьогодні залишилося тайною для мене, як польська поліція впала на слід нашої переписки.38 Кінець-кінців мусів прийти час, коли розкриють нашу діяльність, бо ніяка розвідка в світі не йшла безконечно, але не довідався я, що саме навело поліцію на нашу роботу. На судовій розправі багато про те говорено, але в дійсності того не виявлено. Було ясне тільки те, що спочатку поліція не знала людей, замішаних у розвідочну діяльність, — усе почалося від листів. Тих листів ходило по Польщі багато, можна сказати, що забагато. Хоч, правду сказавши, годі було обмежити переписку. Якби йшлося про якісь вийняткової великої вартости військової тайни, їх можна б було перевозити кур'єрами і здавати особисто в руки покликаних до того людей у нашій централі в Кракові. Але здебільшого наша робота полягала на масовому збиранні дрібних справ та інформацій, що відносилися до організації війська, мобілізаційних плянів тощо. Ввесь цей масовий матеріял пересівався й сеґреґувався в централі і на його підставі виробляли собі образ польської військової сили. З природи речі в такій роботі мається до діла з великою кількістю людей. Багато з них розсіяні були по цілій Польщі, відбуваючи військову повинність у різних ґарнізонах, зв'язок з ними міг іти тільки письмовим шляхом. То й не диво, що десь і колись цей зв'язок мусів зачепитися за розставлені сіті польської контррозвідки. Трудно мені тепер точно встановити, в якому часі це сталося. Не помилюся надто, коли скажу, що десь около року після того, як я зачав мою роботу. Переловивши наші листи, поліція спочатку мала небагато користи, вона знала лише кілька адрес, куди вони надсилалися. Самі адресати по найбільшій часті були люди невтаємничені в нашу роботу і до неї непричасні. Де тільки можна було, там старалися ми так лаштувати справу. Але, раз уже поліція зловила нитку — поволі і з терпеливістю ішла за нею до клубка.

Найперше, фотографувала листи і винотовувала всі псевдоніми. Можливо, що подекуди — через необережність — попадалися і правдиві назвища. З рукою на серці і з чистим сумлінням можу сказати, що в моїх листах ніколи, ані одного разу, ані в явному ані в тайному змісті не вжив я ні одного правдивого імени чи назвища.

Потім пішла сліжка за особами, що на їхні адреси приходили листи: хто в них буває, з ким вони стрічаються і втримують товариські взаємини. Довга це й затяжна робота, але ведеться терпеливо й послідовно і та.к нарешті приходить час, коли ви втрачаєте свою перевагу законспірованого розвідчика, стаєте безборонною іграшкою в руках контррозвідки, що кожної хвилі може вдарити по вас, а коли стримується, то тільки з надією розкрити ще більше ваших співпрацівників.

Таким чином дійшла польська поліція, в співпраці з військовою дефенсивою, до центральної нашої "поштової скриньки", що містилася в польській книгарні Кжижановського в Кракові. Працювала там Влодзя Піпчинська, в її руках збігалися шляхи, куди мандрували військові відомості з цілої Польщі, а переважно з Західньої України. До неї мали контанкт члени нашої розвідочної централі і їх від неї перебирали. Почалася тепер забава в кота й мишей: польський кіт стежив за всіми нами, та хоч як вигострив він свої кіхті — не потрапив зловити грубших мишей. Висовгнувся йому з-під самого носа незнаний ще мені в тому часі сотник Ревюк, не зловлено теж і Дмитра Волощака, що стояв до мене в надрядному зв'язку. Зате дрібного звір'я наловив цілі сотні, зловив теж і мене. А сталося це таким способом.

Як я вже згадував, передаючи листи й матеріяли до Кракова, користувався я деякими студентами, що вчилися в тамошньому університеті. Власне, не я перший це зачав. Коли дістав я в руки якісь важніші речі, або коли назбиралося забагато різної дрібноти, щоб посилати її поштою, старався я або визвати Дмитра Волощака до Перемишля, щоб йому здати це особисто, або перетримати десь у безпечному місці, доки він не приїде на одну з наших періодичних зустрічей. Одного разу зголосилася в мене Юлія Борило, краківська студентка, привезла листа від Волощака. Я листа перебрав, передав через неї відповідь і так почав снуватися мотузок, що згодом зашморгнувся на моїй шиї. Нічого не можу закинути Юлії Борило. Це була така сама ідейна українська дівчина, як десятки й сотні інших, що в той час і пізніше старалися помогти Українській Військовій Організації.

Та вона мала нареченого, теж студента з Перемишля, Василя Колодія. За якийсь час Колодій став одним зо зв'язкових між нашою організацієїю в Перемишлі і краківською централею. Здавалося мені зразу, що він тільки кур'єром, що Волощак користає з його поїздок, щоб обминути риск поштової пересилки. Коли ж одного разу Колодій признався мені, що він належить до УВО — відразу це мені не сподобалося. Ввесь час намагався я, щоб до нашої розвідочної роботи притягати тільки військових людей, що не тільки самі розуміються на тому ділі, але й більше розуміють небезпеку і через те ліпше зберігають обережність.39 Цивільних людей можна брати до бойової чи пропаґандивної роботи, коли є в них на те здібності і мають вони довір'я в Організації, але в розвідочній роботі не повинні вони вийти поза кур'єрів або "поштових скриньок".

Тим чином Колодій почав займатися розвідкою на власну руку, правдоподібно дозволив йому на те Волощак. Лихо в тому, що бувши молодим і без досвіду, легше було йому впасти в пастку. І він упав. Нещастя хотіло, що натрапив він на того самого Михайловича, що від нього втік я майже перед двома роками. Роман Михайлович, як виявилося пізніше, співпрацював з військовою контррозвідкою і давав з її доручення Колодієві деякі автентичні, але перестарілі або маловажні інформації. Необережно теж зв'язався Колодій з одним сержантом, що ним теж керувала польська дефенсива. Через особу Колодія поліція дістала ключ до перемиської організації, слідкуючи за ним і за його стрічами.

Одного гарного дня в липні 1926 року, вже після повороту з берлінської конференції, приїхав до мене Дмитро Волощак на одну з наших постійних зустрічей. Обговорили ми, як звичайно, всі наші справи, забрав він матеріяли, що призбиралися в мене, і поїхав до Львова. Розмова наша затягнулася до пізнього вечора і вибила північ, коли підійшов я під мою квартиру. Якийсь неспокій товкся мені в грудях і я не міг собі знайти місця. Замість піти спати до себе, поїхав я на село. Зайшов до Павла Ґенґала і розбудив його серед глухої ночі — була вже друга година. Павло запрошував мене переночувати в нього, та я чомусь роздумався і пішов до батька. Не хотілося мені будити батьків і я ляг спати в стодолі. Зморений цілоденним враженням і ходом пішки з Перемишля, я заснув каменем. Збудили мене вранці польські жандарми,40 що оточили хату і разом з моїм батьком пішли мене шукати в стодолі. Ще заки вернулася до мене повна свідомість, жандарми кинулися на мене, вхопили за руки й ноги і не дали мені рушитися. В цій ситуації не міг я зробити вжитку з мавзера,41 що завжди набитий і відбезпечений лежав у мене під головою, бо на випадок арешту не мав я наміру датися живим і без бою в руки.

Робили обшук у хаті та в усіх господарських будинках до десятої години, нічого не знайшли і дуже з того були невдоволені. Відвели мене на поліцію в Перемишлі і там я побачив масу знайомих мені і чужих людей. Між ними пізнав декого з тих, що з ними колинебудь стрічався чи на вулиці, чи на забаві або при якійсь іншій нагоді, а серед них немало поляків. Поліція закінчила інвіґіляцію мене й інших людей, що їх підозрівала в розвідочній роботі, і виарештувала всіх наліво й направо. Годі їх було всіх помістити в арештах і в канцеляріях та встерегти, щоб не порозумілися між собою.

Мене ізолювали від других і цілий день залишили в спокою. Аж десь коло десятої вночі повели на допит. В кімнаті застав я якогось майора, — як довідався я пізніше, називався він Блєзєнь, — і знаного мені поліційного комісаря Маєвського. Посадили мене на крісло, чемненько прочитали мені параграфи, за що мене обвинувачують, запевнили, що все їм про мою діяльність відоме, одинокий рятунок для мене — одверто до всього признатися, виявити співпрацівників, облегчити їм у той спосіб слідство, а за те можуть мене навіть зовсім звільнити, коли щиро покаюся.

Говорили до мене по-українськи і просто мід ллявся їм з уст, здавалося б, що й рідний батько не турбувався б більше моєю долею.

Відповідь моя була коротка: ніякої вини за собою не почуваю, нічого не знаю.

Тоді майор Блєзєнь розкрив пачку з паперами, що лежала перед ним на бюрку, і почав один за одним перечитувати мої листи і звіти. Пішли мені дрижаки за шкурою, але в міру того, як майор читав, я щораз більше заспокоювався. Ніде там не було ані одного назвища, та й я самий виступав тільки під моїми псевдами "Гора" і "Горох", а Дмитро Волощак — як "Цигунда". Щоправда, моє письмо напевно мені доказали б, перевівши експертизу, але й стільки всього. В нас були інструкції в Українській Військовій Організації, щоб ні до чого не признаватися в часі поліційного чи судового слідства, навіть в обличчі очевидних доказів. На те завжди буде нагода в часі судової розправи і тоді можна буде спокійно роздумати, порозумітися з адвокатами і вибрати найліпший спосіб оборони.

Завважив я також, що бракувало деяких псевд у листах, правдоподібно при пересвітлюванні їх проміннями апарат не добре сфотографував деякі місця. Ці браки сподівалися вони дістати від мене, приголомшивши мене купою зібраного проти мене доказового матеріялу.

Коли ж я помимо всього далі не признавався, попали вони в страшенну лють. Неначе скинули свої шовкові рукавички, десь поділися вишукані слова, накинулися на мене з грубою лайкою, тим разом уже по-польськи, ця мова їм ліпше до того підходила. Забрали крісло з-під мене, казали станути під стіною і так стояв я повних дванадцять годин, а по обидвох моїх боках сиділи жандарми на кріслах і змінялися що дві-три години.

Десь поділася моя втома і сон кудись щез. Бо ввесь час у моїй присутності йшли допити різних людей, більше чи менше причасних, а то й зовсім непричасних до нашої справи. їх було так багато, що не було де допитувати кожного зокрема, а крім того, мабуть, слідчі думали зробити на мене враження показом, як заломлюються люди в слідстві і щораз більше обтяжують головних підозрілих, у тому посередньо теж й мене.

З напруженою цікавістю слухав я, що говорили вони, і старався все те реєструвати в моїй пам'яті. Одні трималися добре, другі відпекувалися від мене, як від пекельної смоли, дехто ревними сльозами заливався, аж гидко було на те глядіти. А я стояв, слухав і дивився на те, як зміняються люди в нещасті, коли біда добирається їм до шкури.

Десь над раном, коли вважали, що я вже втомлений, привели Романа Михайловича. Коли входив він до кімнати, завважив я, що глипнув на мене і неначе перекинувся зором з Маєвським, що при тому підсміхнувся. Ще заки розкрив він рота, стало мені ясно, що маю перед собою провокатора. Накинувся він на мене, гірше від обидвох слідчих, кричав, щоб я до всього признався, бо він не буде терпіти за мене і не думає сидіти в тюрмі за мою роботу. Очевидячки, все те спливало по мені, як вода по склі. Нічого він про мене не знав, ніякого я з ним діла немав, давно вже вибрався з його мешкання й обминав десятою вулицею. Все, що говорив він, було виссане з пальця, правдоподібно так йому продиктували на поліції.

Нарешті відвели мене до арешту. Посадили не на одиночці, тільки в спільній камері, в тій надії, що я проговорюся перед співв'язнями і дам їм якийсь матеріял проти себе в руки. Зараз засипали мене питаннями як і що, чого від мене хочуть, що мені закидають. Була в тім звичайна цікавість, але й було більше. Бо серед арештованих пізнав я одного поляка, що був колись по-ліційним аґентом. Я й без того не був охочий до розмо ви, але тепер неначе замкнулися мені уста на колодку.

На другий день дали мені побачення з сестрою, що принесла білля, харчі і гроші. Від неї довідався я, що всіх нас повезуть до Кракова. І справді десь коло п'ятої години пополудні погнали нас гурмою на залізничий двірець. Не кували нам рук, тільки всадили в окремий вагон під сильною ескортою. Серед тої збиранини народу чимало було таких, що зеленого поняття не мали, за що їх узяли. Один з наших хлопців, Подобинський називався, зомлів, коли побачив крізь вікно свою дівчину, якось його відчуняли водою, а по трьох тижнях нагнали додому.

В Кракові посадили нас у тюрмі св. Михайла під ч. 3 Сенацької вулиці. Мені припала келія номер 33 і там я просидів, аж доки не скінчилося судове слідство. На початку справи сиділо нас там понад три сотні, потім почали людей пересівати і декого пустили додому. Колодія і Покладка арештували в Кракові, зате Павло Ґенґало втік і я радий був, що одного з нас не дістали в руки. Щоправда, його потім піймали, але за той час можна було узгіднити зізнання і позатирати сліди, отож мусіли його випустити на волю. Дуже їм хотілося покласти свою руку на Дмитра Волощака — на охоті скінчилося. Коли пізніше поліційний комісар розказував про те на судовій розправі, можна було боки собі розірвати від сміху. В квартирі, куди мав приїхати Волощак і де його сподівалися спіймати, засідали поліцисти зо шнурами, щоб в'язати його як звіря. Тим часом замість Волощака приїхав Костинюк, що не мав відношення до нашої діяльности, здається, що він працював для комуністів. Там його зловили і зв'язали і так привезли до тюрми. А по Волощакові слід застиг.

Чотири місяці просидів я на одиночці самий. Слідство зачалося зараз на другий день по моєму приїзді до Кракова. Спровадили мене наниз до тюремної канцелярії, бачу — сидить якийсь непоказний чоловічок при столі і щось пише. Казав мені сісти, а по хвилині зачав співати старої пісні, що єдиний для мене вихід — до всього щиро признатися. Не знав я, хто це, спершу взяв я його за якогось писаря, а потім він представився мені, як слідчий суддя Вонтор. Цей перший раз він тільки познайомився з моєю особою і списав деякі формальності, заповівши, що ще буде мене кликати. Дотримав слова, бо як почав мене кликати, то кликав рівно сто й один раз. Списав купу протоколів, та ледве чи йому це до чогось придалося, бо я з правила все заперечував і до нічого не признався.

Відбулося в моїй справі безліч конфронтацій, інколи з людьми, що я їх ніколи в моєму житті не бачив. У всій тій справі правда так перемішалася з різними вигадками і з поліційною брехнею, що суддя не міг у ній розібратися. Не знав він, де правда за мною, а де за обвинуваченням. В дечому почав він мені вірити після конфронтації з Петром Дутком. Дутко казав, що знас мене з гімназії, куди ми разом ходили. Він справді ходив до перемиської гімназії, але на дві кляси нижче від мене. Я заперечив наше знайомство взагалі, зокрема те, наче б то ми ходили разом до школи. Суддя запитував дирекцію гімназії в Перемишлі, чи Дутко ходив зо мною до одної кляси. Прийшла заперечна відповідь і він почав трохи йняти віри моїм словам.

В моїй власній справі я ввесь час уперто мовчав. Зате відносно інших замішаних у неї намагався я, наскільки це було можливе, так складати мої зізнання, щоб уможливити їм вихід з тюрми, або його прискорити.

Одного разу скоїлася прикра для мене подія. Викликав мене суддя Вонтор котрийсь там раз з черги і заповів, що хтось до мене приїхав. Я зрадів, думаючи, може це побачення з кимсь з моїх рідних. Коли це відчинилися двері і до канцелярії ввійшов Роман Михайлович. Посадив його суддя коло мене і зачав висвітлювати справу револьвера, що його свого часу Михайлович мені підкинув. Я говорив, що револьвер був його, а він — що мій. В одному менті хлинув на мене приплив такої скаженої люті на провокатора і мерзенника, що сидів поруч мене, що я зірвався на ноги і вихопив крісло з-під нього. Крісло розлетілося мені в руках, лишилася тільки ніжка і я давай лупцювати нею Михайловича! Переляканий суддя втік до другої кімнати, а поліцист вискочив на коридор. Наґудзанив я лоба Михайловичеві і так його віддубасив, що забрали його до шпиталю. Коли він так лежав коло моїх ніг і стогнав — в одній секунді покинула мене злість, я заспокоївся і в канцелярії стало тихо. Суддя висунув голову з сусідньої кімнати, побачив, що пройшов у мене напад люті, закликав поліциста, казав мене закувати і відвести до темниці. Поліцист скував мене дуже легко, от тільки наложив ланцюжки на руки, щоб сяк-так трималися, і шепнув мені на вухо, що нічого не скаже в тюремній адміністрації, що тут діялося і за що мене мають посадити в темниці. І таки справді не сказав, у тюрмі думали, що це кара за мою вперту відмову вій зізнань. Але вістка про те скоро оббігла по цілій тюрмі і з мене зробили божевільного, або, як там говорили — "вар'ята".

Група українських політичних в'язнів при Святій Вечері в тюрмі у Віснічі. Зліва до права: сидять — Андрій Щирба, Іван Паславський, Роман Шумський, Микола Бігун, Павло Заболоцький, Іван Покладок, Іван Солган. Стоять — Йосип Грицуляк, Володимир Кубрак, Василь Колодій, Йосип Стецура.

Просидів я в темниці один тиждень, після чого прийшли туди до мене суддя з прокуратором, доручили назад перенести до моєї камери, але загрозили, що коли б ще раз щось таке повторилося, буду сидіти в кайданах до кінця моєї справи.

На інтервенцію наших оборонців дозволено нам раз на тиждень ходити до в'язничної бібліотеки позичати книжки. Нетерпляче чекав я кожного разу, коли прийде цей день. Не тільки тому, щоб нові книжки собі принести, але й щоб розвіяти трохи тюремну нудьгу — завжди когось там можна було побачити і чогось довідатися. В бібліотеці познайомився я з в'язнем Загробельним, що працював у столярні. Слово по слові — і запропонував він мені, що коли я напишу листа, він має змогу подати його "на світ". Трохи взяла мене до того кортячка, щоб скомунікуватися з моїми близькими на світі без судової цензури. Переважила обережність — бо нікому в тюрмі не можна довіряти. Таки написав я листа, щоб випробувати чесність Загробельного. Писав я про чисто приватно-особисті справи до мого земляка Миколи К. Зробив я незначний натяк на атентат на Пілсудського, що свого часу не вдався. Як я й передбачав, Загробельний відразу поніс того листа до слідчого судді. Суддя викликав мене і спитався, чи я писав того листа. Не було підстави відмовлятися. На те він сказав, що цим я остаточно припечатав себе, він слідство в моїй справі кінчає і більше кликати мене не буде.

Так закінчилося моє слідство. Згадати б ще хіба, що приїжджав допитувати мене слідчий суддя Янушевський зо Львова. Він був спеціяліст від слідства в справах Української Військової Організації у Львові, де завжди хтось сидів у тюрмі і дожидав суду. Я вже й не пам'ятаю, чого він хотів від мене довідатися, певне тільки те, що не довідався нічого і з чим приїхав, з тим і від'їхав. Все ж таки кликали мене, вже по моєму засуді, з тюрми в Віснічі на судову розправу до Львова проти Юлька Головінського в 1928 році. Там і мій друг Микола К. був замішаний, але випустили його зо слідства.

Наша справа відбулася перед судом присяглих у Кракові 1927 року. З українських оборонців приїхали туди зо Львова адвокати д-р Володимир Старосольський і д-р Степан Шухевич, що поділили між себе оборону всіх нас. Мене додатково боронив ще адвокат Возьняковський, поляк з Кракова. Наскільки дописує мені пам'ять, пригадую собі, що як обвинувачені в нашому процесі засідали:

1. Володимира Піпчинська. Процес так і називався "справа Володимири Піпчинської і товаришів". Засуджено її на п'ять років тюрми.

2. Павло Заболоцький — присуд чотири роки тюрми.

3. Василь Колодій — чотири роки.

4. Роман Шумський — чотири роки. Помер у Львові.

5. Теодор Семаківський — три роки тюрми.

5. Яців, імени не пригадую, — три роки тюрми.

7. Йосип Стецура зо Львова, — три роки тюрми.

8. Йосип Грицуляк — три роки тюрми.

9. Андрій Щирба з Яворова — три роки тюрми.

10. Володимир Кубрак два з половиною роки тюрми. Помер у німецькому концентраку в Авшвіц.

11. Юлія Борило — два з половиною роки тюрми.

12. її мати, жінка судді, — теж два з половиною років тюрми.

13. Ангелина Наконечна — два з половиною роки тюрми.

14. Іван Покладок — два з половиною роки тюрми. Помер на еміґрації в Ню-Иорку.

15. Іван Совган — два з половиною роки тюрми.

16. Іван Наконечний — півтора року тюрми.

В такому порядку йшли наші назвища в судовому присуді, що пропав мені, разом з іншими документами, в часі війни.

Зараз після присуду перевезли нас до тюрми в Віснічі, в Кракові лишилися тільки Семаківський і Яців. Тюрма в Віснічі рахувалася одною з тяжчих у Польщі. Кожен мусів там працювати. Нам ще не велося надто зле, для всіх приділили доволі легку працю в тюремних канцеляріях. До мене належало провадити книжку належностей в'язням за працю і якимсь чином завжди була в мене надвишка. Коли я кінчав свій присуд і виходив на волю, вона переступила двісті золотих. Мою працю, разом з тією надвишкою, перебрав Микола Бігун, засуджений на шість років тюрми в т. зв. процесі поштовців у Львові 1926 року. Йому дозволено використати її на доживлювання наших в'язнів, що відбували свої присуди в Віснічі.

Ось такий був епілог першого й останнього великого процесу Української Військової Організації за її розвідочну діяльність. Був це теж перший більший процес тієї Організації, що відбувся поза межами української етнографічної території.

Коли я вийшов на волю, Українська Військова Організація вже не діяла. На її місце прийшла Організація Українських Націоналістів, а в ній більший натиск положено на діяльність політичну, військові справи стояли в тіні. За кілька літ моєї діяльности в УВО я виспеціялізувався в військових справах і в новій дійсності не було для мене широкого поля діяльности. Та все ж я і далі почував себе націоналістом і в міру моїх сил і спроможности вложив і свою пайку в роботу Організації Українських Націоналістів. Одначе це вже переступає межі моєї розповіді.

 

------------------------------------------------------------------------

[33] Розповідач мусів тут помилитися або щодо часу, або щодо особи. Не говорить він, щоправда, про яку організацію була мова на сходинах, але не могла це бути ще Українська Військова Організація. Сходини в Бушковичках мали місце в 1920 році, а Українська Військова Організація уявнила себе в Галичині аж після атентату Степана Федака на Йосипа Пілсудського і воєводу Ґрабовського в вересні 1921 року. Якщо ж ті сходини середнєшкільної і студентської молоді з Бушковичок і околиці відбулися вже після вересня 1921 року, то не міг на них промовляти сотник Іван Андрух, бо він у тому часі вже не жив. Перший том гаслової Української Енциклопедії подає 1921 рік, як рік його смерти.

За інформаціями Павла Ґенґала, а в першу чергу М. К., що теж походить з Бушковичок, сотник Іван Андрух взагалі не мав часу проводити якоїнебудь організаційної роботи в своїх родинних околицях. Ось як свідчить про те М. К.:

"Сотник Іван Андрух вступив до УСС у 1914 році, а в 1916 році попався в російський полон. Під час революції вступив до Корпусу Січових Стрільців і коли армія УНР осінню 1920 року перейшла до Польщі, перейшов з нею також і сотник Андрух. Більшість старшин-галичан відпущено додому і Андрух приїхав до нашого села взимі 1920 року. Але не побував удома навіть двох тижнів. Зник з села і ніхто не знав, куди він поїхав. Аж пізніше вичитали ми в пресі, що його розстріляли большевики. Від покійного полк. Романа Сушка знаю, що сотник Андрух та інші старшини мали доручення вступити до Червоної Армії та втримувати зв'язок з Галичиною". (Прим. З. К.)

[34] По-польськи: Довудзтво Окренґу Корпусовеґо, (в скороченні — ДОК) (Прим. З. К.)

[35] Цей кріс ще не вживався тоді загально в польському війську. Польська армія спочатку користувалася старими австрійськими, російськими, а потім теж і французькими крісами: це була пестра мішанина — що полк, то інша зброя. Пізніше Польща виробила свій власний модель кріса і випробовувала його. В тому часі це була ще військова тайна. (Прим. З. К., за інформаціями Павла Ґенґала)

[36] Дмитро Волощак, колишній старшина української армії, в роках 1925-1926 студент гірничої академії в Кракові. Здібний організатор, добрий конспіратор, при тому гарний товариш. Як твердить Павло Ґенґало, що жив якийсь час у Кракові і знає це з власного досвіду, закиди про його розтратність були зовсім безпідставні. Керувавши розвідочною роботою, мав він і мусів мати деякі диспозиційні фонди. Але вони були дуже невеликі — Українська Військова Організація не була занадто багата — і Дмитро Волощак послугувався ними ощадно й обережно.

Роман Волощак, відважний бойовик, після атентату на директора української семінарії в Перемишлі, втік за границю. Були чутки, що пізніше попав він у конфлікт з полк. Євгеном Коновальцем і перейшов до д-ра Євгена Петрушевича. Говорено, що вислали його до військової школи в Москві. Там його пізніше арештували і розстріляли. (Прим. З. К., за інформаціями Павла Ґенґала).

[37] Інж. Володимир Онишкевич до цеї справи подає такі свідчення:

"Я не мав безпосереднього відношення до розвідки УВО. Належав я до складу нашої станиці УВО в Данціґу, що приміщувалася тоді при вул. Беренвеґ, число — якщо не помиляюся — 6. Пізніше, аж до закінчення моїх технічних студій і виїзду з Данціґу, був я керівником станиці. Квартира при вул. Беренвеґ була закрита для членів розвідочного апарату. Для їхніх потреб був призначений невеличкий готель при кінці Лянґфур, у напрямі на Цоппот. В часі, коли відбувалися арештування в краківській справі, моїм завданням було тримати зв'язок для бойового реферату УВО на лінії Львів — Данціґ — Берлін, помагати його членам у переїздах туди й назад, транспортувати бойові і пропаґандивні матеріяли в обидві сторони. Але що розвідочний реферат був дуже активний, а людей у нашій станиці не було багато — я помагав також у тих справах, як ось перекидував людей в обидві сторони, підшукував адреси для кореспонденції і т. п. В часі моїх поїздок до краю перевозив я інструкції для розвідочного апарату і відвідував людей у різних місцях Польщі і в краю. Пригадую собі, що розвідочні зв'язки приходили до нас з таких місцевостей, як Тчев, Познань, Краків, Ґрудзьондз, Варшава, Лодзь, Бидґощ і багато інших. Напливало звідти багато всякого розвідочного матеріялу більшої чи меншої вартости. Майже все те відносилося до чисто військових справ, але попадалися матеріяли з іншою тематикою, як напр., промисловою і економічною. Коли Дмитро Волощак, або "Дмитруньо", як його всі ми тоді називали, щасливо висмикнувся з-під небезпеки арешту і приїхав до Данціґу, я тої самої ночі виїхав до Львова на побачення з сот. Юліяном Головінськпм у справах бойового реферату. При тій нагоді доручено мені відвідати різні місцевості та переговорити з членами розвідочного апарату. Їхав я до Львова через Краків і Перемишль. Був це гарячий час — все ще йшли додаткові арешти і я мав просто несамовите щастя, що вийшов тоді ціло. Або поліція наступала мені на п'яти, або з'являвся я на організаційних квартирах уже після арештів і був час мене остерегти перед поліційними "мишоловками". Знав я теж автора цієї розповіді, Павла Заболоцького, познайомився з ним, якщо не помиляюся, на одному з організаційних з'їздів у Данціґу або при нагоді його приїзду до нашої станиці". (Прим. З. К.)

[38] До цеї справи Павло Ґенгало подає деякі пояснення:

"Коли мене пізніше арештовано і переведено до арешту в Кракові, попався до моєї камери начальник краківського поштово-телеграфічного уряду. Він страшенне був прибитий своїм арештуванням і в приступі шалу почав бити головою об мур. Я прискочив і відтягнув його від стіни, напоїв гарячим чаєм і почав заспокоювати. Коли він прийшов до себе, був мені вдячний і заприязнився зо мною. Згодом розказав, за що його заперли в тюрму. Закидували йому грошеві зловживання на велетенську суму трьох з половиною мільйонів польських золотих. Раз якось зійшла між нами розмова про поштову цензуру і я спитався його, чи йому, як начальникові великого поштового уряду, щось про те відомо. Він сказав, що одного разу прийшли до нього два аґенти військової контррозвідки, пред'явили йому документи і дозвіл від вищої влади, що уповажнював їх цензурувати деякі листи до означеного часу. Не дуже його інтересувало, з якої причини і які листи мають бути цензуровані. Віддав їм до диспозиції одну кімнату і більше тим не цікавився, тому не багато міг мені розказати. Але бачив, як вони те робили. Отож, за його словами, не розпечатували вони листів, тільки розтинали їх збоку дуже прецизно на спеціяльній машинці, витягали й фотографували, а потім заліплювали конверту спеціяльним клеєм так, що годі було пізнати голим оком. Чи справді така була техніка цензури, чи може не доглянув він добре і розпечатування машинкою взяв за розтинення — не беруся говорити. Подаю тільки те, що заслухав від нього". (Прим. З. К.)

[39] До цього місця завважує М. К.:

"Коли я вийшов на волю з т. зв. процесу поштовців у Львові 1926 року і вернувся до мого родинного села, поліція якраз виловлювала пізніших учасників краківського процесу в нашій околиці. Склепарка Генсьоровська з нашого села розказувала мені, що студенти самі звернули увагу на себе. Влаштовували забави в своїх приватних квартирах, нераз до ранку, щедро лився там алькоголь. Це було майже щотижня. В сусідстві була станиця польської поліції і її комендант, поляк з Познаня, нераз запитувався склепарки, звідки студенти мають стільки грошей і чому вони більше забавляються, як учаться. Така необережна поведінка скоріше чи пізніше мусіла привести до катастрофи, навіть якби поліція з іншого боку не впала на слід їхньої роботи". (Прим. З. К.)

[40] В Польщі звичайна поліція називалася "поліція паньствова — державна поліція", а військова — жандамерія. В поточній мові військову контррозвідку називали теж "дефенсивою". (Прим. З. К.)

[41] Німецький військовий автоматичний пістоль, дуже добрий і певний, загально вживався в бойових акціях Української Військової Організації. (Прим. З. К.)