РОЗПОВІДЬ ТЕОДОРА СЕМАКОВСЬКОГО З КРАКОВА

І.

Теодор Семаковський

Більшість моєї молодости прожив я в Кракові. Хоч народився я в місті Кутах на Гуцульщині, а гімназійну науку зачинав у Чернівцях на Буковини але скоро потім мого батька, поштового службовця, перенесли до Кракова і тут поселилася наша родина на довший час, тут я й закінчив середню школу.

Скінчивши гімназію, мав я намір студіювати агрономію. Не міг продовжувати студій, — батько помер, мати з вдовиною пенсією не була в силі утримувати дітей у школах і я мусів "шукати хліба" та вступив на практику до банку.

В Кракові на той час зібралася чимала українська колонія. Скільки жило там українців у часі, коли почалася перша світова війна, трудно сказати. Тих, що брали якусь участь у церковному житті, або заходили до товариства "Просвіта", було, за нашим приблизним обліком, около чотири тисячі душ. В дійсності мусіло їх бути більше, вони розпливалися в польському оточенню затрачували зв'язок зо своїм народом і поволі денаціоналізувалися.

Осередками українського життя в Кракові була церква св. Норберта і товариство "Просвіта", що мало свою домівку під ч. 11 вулиці Ягайлонської, на третьому поверсі. За моїх часів парохами в Кракові були о. прелат Іван Борсук, о. Уруський і о. д-р Павло Хрущ. З них особливо перший дуже причинився до розбудови українського життя в Кракові. За австрійських часів багато українських селянських хлопців відбували свою військову службу в Кракові, в Вадовицях або в інших недалеких військових ґарнізонах. Вийшовши з війська вислуженими капралями, "цуґсфірерами" і т. п., мали вони, за австрійськими законами, першенство до державної служби на нижчих становищах, як т. зв. підурядники. Отож отець прелат Борсук, що мав багато знайомих серед польських урядничих кіл і втішався повагою в польського духовенства, стукав від дверей до дверей по всяких урядах і так одного по однім розміщував наших гуцулів, бойків і подолян на різних місцях і в той спосіб побільшував число своїх парохіян. Куди не ступили б ви в Кракові в тих часах, — в маґістраті, в поштовому чи в скарбовому урядах і скрізь, де можна було вхопитися за урядничу клямку,21 — мусіли ви наткнутися на нашого Івана, Степана чи іншого Михайла. Дуже помічні були о. Борсукові в тому ділі його добрі взаємини з польським кардиналом, князем Пузиною. Отець Борсук жив майже напроти архиєпископської палати при вул. Вісьльній, обидва вони частенько ходили на проходи, кардинал кн. Пузина часом вступав по о. Борсука і кликав його по-українськи: "Гей, Іване, чи готовий на прохід?" Про їхні дружні взаємини кружляли в Кракові різні анекдоти та веселі історійки — а все з ноткою симпатії, бо о. Борсука справді щиро любили свої й чужі.

Краківська греко-католицька церква славилася тим, що мала пишно розмальований іконостас, його проєктував і започаткував славний польський маляр Матейко, а докінчував український артист-маляр Курилас.

Світське життя зосереджувалося в "Просвіті", що гуртувала всіх українців, без уваги на їхні політичні симпатії, і проробила велику національно-культурну роботу. Належала до "Просвіти" майже вся українська інтеліґенція в Кракові, з видатніших її голов треба згадати професорів Богдана Лепкого й Івана Зілинського, інж. Коритовського, маґістратського урядовця Лева Цибяка, поштового урядовця Міськевича та інших.

Крім того діяли ще в Кракові два дуже активні українські товариства, вже після першої світової війни, а саме "Союз Українок" і "Студентська Громада", якої докладної назви собі не пригадую, але так її загально українці в Кракові називали. "Союз Українок", що спочатку теж інакше називався, провадив геройську роботу в часі українсько-польської війни і зараз після неї, коли до Домбя під Краковом і до Вадовиць почали напливати інтерновані польською владою українські політичні й суспільні діячі. Хто жив тоді в Кракові той ніколи не забуде таких імен, як Ґоґульська, Добрянська, Коритовська, Мохнацька, Нуся Лепківна та інші.

В Кракові не відчувався польський шовінізм до тої міри, як на етнографічних українських землях, і не було такої ненависти до українців. Навпаки, можна сказати, що відносини між українцями й поляками в щоденньому житті складалися ненайгірше, атмосфера не була затроєна випарами їдді і зненависництва і то помимо того, що саме в Кракові виходив найбільш україножерний часопис, ославлений "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни". Жилося тут спокійніше і безпечніше.

Але, хоч і був Краків чужиною для українців, проте невелика українська громада в ньому втримувала культурні й суспільні зв'язки з українським материком, живо цікавилася і негайно реаґувала на всі болі й радощі цілого українського народу. Так жив там і я, разом з іншими моїми земляками, і не прочував, що в цьому запіллі доля висуне мене на фронтову лінію боротьби, що її почав український нарід у 1917 році і не припинив досі. Втягнула мене в вир своєї діяльности Українська Військова Організація і на довгі роки визначила шлях дальшого мого життя. Заки розкажу, як до того дійшло, мушу принаймні кількома словами згадати про мою військову кар'єру, бо якраз з тієї причини знайшовся я в рядах Української Військової Організації.

II.

Не було в мене цікавости до війська. Коли прийшов час ставитися до бранки в австрійській армії, сама думка про те, що я мав би надягнути на себе військовий однострій, видалася мені до тої міри нестерпна, що я постановив тікати з Австрії, піти в світ за очі, якнайдальше, хочби й до Америки. Вибрався я в дорогу з моїм "арбайтербух"-ом22 під пахою та недовго тривала моя подорож, завернули мене назад до Кракова, заперли в холодну і під ескортою завели до асентерункової комісії. На моє щастя, провадив мене до тієї комісії жандарм українець, Прокіп Мацелюх, що з ним я ще з-давніше був знайомий. Він не пішов зо мною до комісії, тільки пустив самого, щоб це виглядало, неначе я самий добровільно туди зголосився. Це вийшло мені на добро, обминула мене кара, але до війська таки взяли і казали зголоситися до кадри 22 піхотного полку в Містку на Шлеську.

Перейшов я там вишкіл вісім місяців і зо ступнем "однорічняка-цуґсфірера" вислали мене з найближчим маршбатальйоном23 на італійський фронт. Заїхав я до Монте Санто. І знову мав я щастя, бо попався до першої компанії, де комендантом був мій знайомий, банковий урядовець, а потім адвокат у Косові, українець Копцюх. Він зараз подав мене на підвищення мого військового ступня до "однорічняка-фельдфебля"24 і приділив до батальойонової ад'ютантури за писаря. Це призначення відсунуло мене трохи назад від фронту і я найрадше зрікся б усіх дальших "авансів",25 бо вже найближчий ступінь фенріха26 тягнув за собою небезпеку висилки на фронт. А кому хотілося гинути за Австрію і "найяснішого пана цісаря?"

Якось щасливо маневрував я так, що обминула мене велика офенсива над Сочею. Тоді саме набирали добровольців до літунської служби і я зголосився туди в надії, що знову перевишкіл забере кілька місяців і врятує перед фронтовими окопами. Бо в тому часі навіть у найбільших австрійських патріотів минуло вже перше захоплення війною і "маркірація" розтягнулася на всю ширінь військового життя.

На літунський вишкіл послали мене до Сторожинця на Буковині. Інструктором у мене був якийсь мадяр, він мало що розумів по-німецьки, та й охоти великої до науки не було ні в нього ні в мене. Якось домучив я той вишкіл, якийсь час перемаркірував ще у військовому шпиталі, а далі не було вже як крутити і таки довелося знову їхати на фронт, і знову піхотинцем. На саме Різдво 1916 року дістав я під команду четверту компанію давного мого полку — в міжчасі мені знову підвищили військову ранґу — і пішов я з нею в атаку під Сан Ґабрієль. Там десь, у недалекому сусідстві від мене, загинув мій брат. А мені пощастило. В першій нашій атаці було більше крику, як пальби, з несамовитим вереском "гура! гура!" добігли ми до ворожої лінії. Не знати, чи кричали ми більше на те, щоб застрашити ворога, чи щоб піддати відваги нам самим. Перебігли ми окопи одні, другі, ба й треті, — що за диво? Ні слиху ні диху італійців. Тільки полишали безліч різних дрібничок в окопах, а коли таку цяцьку взяти в руки, від теплоти тіла вона експльодувала і ранила то в руку, то в око, то в обличчя. Не стратив я в тій атаці ні одного вояка, зате привів до польового шпиталю двадцятку легко ранених від тих італійських цяцьок. Кожний на тому щось скористав. Мої люди дістали нагороди, а комендант батальйону, чех Безвода — золоту медалю. Недовго натішився нею. На моїх очах проміняв її в італійського вартового за боханець хліба. Бо в короткому часі після тієї атаки попалися ми в італійський полон і там перебули, доки не розлетілася Австрія.

Дехто вернувся з полону скоріше, дістався на українські землі і вступив до українського війська. Я того щастя не зазнав. Заки прийшла на мене черга їхати, українсько-польська війна розгорілася на добре, а коли приїхав я з транспортом поворотців до Кракова, — ген. Галлер розпочав уже свою офенсиву.

Моя мати ще давніше вернулася до Кут, брат упав у бою на Сан Ґабрієль, і я залишився самий. Блукав я так одинцем по Кракові, не знаючи, що робити з собою. Коли це одного дня припадково стрінув я на вулиці колишнього мого професора з польської гімназії в Кракові. Тепер на ньому військовий мундир і полковницькі відзнаки. Привіталися, розпиталися, як перебули війну, — показалося, що він командує відділом військових автомобілів. Запропонував мені вступити на службу до його частини. Не мавши куди подітися і за що взятися, я погодився по короткій надумі, дістав під команду одну автоколону, а признали за мною мій австрійський ступінь поручника.

До університету тоді приймали тільки або зовсім молодих, що не мали ще відношення до військової служби, або таких, що могли виказатися якоюсь посвідкою від військової влади. Я такої посвідки в тому часі не міг пред'явити, знову мусів зректися думки про університетські студії, вступив до військової служби і в ній залишився до 1926 року.

Таких самих, як я, було більше. З українців-офіцерів на польській службі в Кракові пам'ятаю пор. Яворського, пор. Ковалишина, пор. Тишовницького, майора о. Кузьму і підполковника Бобовника. Незабаром перенесли мене до Варшави, де "корпусу контрольорів" під командою ген. Ґурецкого. І там уже стрінув я багато українців, більше, як міг би сподіватися. Який папір не взяти б до рук — скрізь підпис кінчається на -юк. З ближчих моїх співпрацівників пам'ятаю калітанів Борейка і Стасишина. Але таки найбільше було жидів, що знайшли собі там безпечне пристановище і добру та поплатну службу. Всяких Вайнштоків, Горовіців і Ваксманів — без ліку. Стоваришувався я тоді з жидом, поручником Ізидором Лятнером, і багато дечого від нього довідався про жидів.

Причиною такого дивовижного і національно-мішаного складу старшин у військовій контролі було те, що Польща на початку не мала фахівців до того рода служби. Ген. Ґурецкі знайшов вихід. Поїхав до Відня і законтрактував там давніших австрійських військовиків з корпусу рахунковців, що тепер сиділи без праці. Були там німці, були жиди — тих найбільше — а були й українці. З того приводу давалися завважити негодування серед польської офіцерні, я сам був свідком того, бо в контрактах були заґварантовані аванси, що часто йшли скорішим темпом, як у родовитих польських офіцерів інших родів військової служби. Тільки мені не поталанило. Як прийшов я до служби поручником, так і вийшов з неї по п'ятьох роках. Перешкодою була замітка в моїх евіденційних паперах, що я греко-католик. А в польських очах це ідентифікувалося зо свідомим українством і того вони не могли стерпіти. Я стрічав по військових бюрах ряних москалів, що ані в зуб по-польськи не вміли, стільки їхньої мови, що "да" "да", та й довго ще так дадакали, заки почали ламати по-польськи. Та це поляків не кололо. Зате моє українство, з яким я не крився, хоч і не маніфестував його безпотрібно, було їм сіллю в оці.

Це мені так надоїло, що я рішився порвати з військом і вернутися до давньої моєї мрії агрономічних студій. На моє прохання перевели мене назад до Кракова, тут я здемобілізувався. Одначе за короткий час перебув я в війську — хоч і зарахували мені до служби перебуті в австрійському війську роки — щоб дістати право на пенсію. Тому я пішов назад до військової служби, але вже як цивільний урядовець в інтендантурі. Працював я при ліквідації здемобілізованих частин, моє бюро приміщене було в колишній касарні Рудольфа при Варшавській вулиці.

III.

Працюючи в Варшаві, не поривав я зв'язків з Краковом і затримав там давнішу мою квартиру. Ввесь час користали з неї українські студенти, що вчилися в тамошньому університеті, дехто з них там свою науку зачинав, там і скінчив. Отож, коли вернувся я назад до Кракова, легко було мені знову ввійти в товариське й суспільне життя української громади Кракова. Одним з перших, на кого я наткнувся, був давній мій знайомий, Прокіп Мацелюх. Тепер він служив урядовцем маґістрату міста Кракова, поважно й "урядово" виглядав у своєму маґістрацькому мундирі з рогатою шапкою на голові. Але під тим польським одностроєм билося золоте і щире серце українського патріота. Ніхто не підозрівав, що це польський "службіст" замотаний у конспіративну антидержавну роботу, ніколи й мені не прийшла така думка до голови. Хоч освіта в нього не вийшла поза звичайну сільську школу, але відзначався він вродженою інтеліґенцією і бистротою, що далеко переростали скромні границі його урядового посту. Ці свої прикмети віддав він на послуги Українській Військовій Організації, щиро і багато для неї працював, а влаштувався так розумно, що коли прошуміла над нами буря і кинула нас за тюремні ґрати — йому нічого не сталося. Переслухали його і випустили, мабуть не могли йняти віри, щоб під тою маґістрацькою шапкою — а скидав він її тільки ідучи до церкви — могла заклюватися якась протидержавна думка.27

Як і коли пристав Прокіп Мацелюх до Української Військової Організації, не знаю, ніколи я його про те не розпитував і ніколи він мені про те не говорив. На українському ґрунті в Кракові була це широко відома фіґура і правдоподібно, коли УВО організувала там свою експозитуру та шукала способу заякоритися в Кракові, хтось піддав думку, щоб інформуватися в Мацелюха, бо він особисто знав майже всіх українців Кракова. І коли приїхав туди сотник Ревюк, керівник нашої розвідчої роботи, він уже мав зв'язок до Мацелюха. І в нього замешкав. Це було чи не єдине на ввесь Краків місце, де сотник Ревюк міг жити без приголошення в поліції. А була в Мацелюха жінка польського роду, та вона в усьому слухалася свого чоловіка, навчилася української мови, помагала йому переховувати в Кракові нелеґально переїзжих підпільників. Їхня дочка одиначка вихована була в національному українському дусі.

Сотник Ревюк, що користувався псевдом Бартович, організував роботу малими групками так, щоб вони про себе не знали і не втримували з собою зв'язків. Шукав він доступу до військових таємниць і скоріше чи пізніше мусів допитатися до мене, як до людини, що перебула п'ять літ на польській військовій службі і ще далі працювала при військових справах. І так прийшло до того, до чого мусіло прийти, Прокіп Мацелюх сконтактував мене з Бартовичем. Від нього я вперше довідався про Українську Військову Організацію, її боротьбу, політичну діяльність і методи праці. До того часу я щось про ту організацію чув, але мало. В часі, коли вела вона свою широку бойово-саботажну акцію, писалося про те в пресі, але я жив увесь час поза межами України і вістки про те не йшли до мене широким руслом так, як мусіли йти до кожного українця на рідних землях. Все те діялося десь там далеко, у Львові, Коломиї, чи Перемишлі, а я жив у Кракові й Варшаві. А потім заспокоїлося, дії УВО пішли в підземелля і про неї, поза межами рідного краю, майже не було чути. А тепер ось станула передо мною Українська Військова Організація під самим носом, у далекому від України Кракові, і говорив до мене один з її чільних представників, сотник української армії Ревюк-Бартович.

Зайво говорити, як дуже я тим зацікавився. З сотником Ревюком були ми майже в тому самому віці, обидва мали за собою війну в австрійській армії, не трудно було нам знайти спільну мову. Він роз'яснив мені, що боротьба нашого народу за національно-державне визволення не скінчилася, її продовжує саме Українська Військова Організація; що обов'язком кожного українця-патріота, а до того ще й військового старшини, мусить бути поміч для Української Військової Організації; що Українська Військова Організація потребує точних і постійних відомостей про стан польської армії, її організацію і боєздатність, пляни її військового командування на випадок війни з західніми чи східніми сусідами Польщі.

Всього того я слухав ушима, ловив очима й устами, бо ось відкривався передо мною новий світ і давалася можливість надолужити те, чого не міг я зробити ще в 1918 році, коли вернувся з італійського полону запізно, щоб зо зброєю в руці станути на захист свого народу. Коли скінчив говорити сотник Ревюк — не було в мене ніякого вагання. Я знав і чув, що від тепер моє життя належить до Української Військової Організації. Цю мою постанову закріпив я організаційною присягою, зложеною на руки сотника Ревюка, як представника УВО в Кракові.

Зачалася моя співпраця з сотником Ревюком. Крім нього і Прокопа Мацелюха не знав я нікого. Та й непотрібно це мені було і сам я того не хотів би, тільки мусів ще ввійти в зв'язок з Влодзею Піпчинською, бо того вимагала техніка нашої праці.

Не було мені тяжко роздобувати всякі військові документи, потрібні для розвідки УВО. В бюрі знали мене, як колишнього польського активного, а тепер резервового старшину, що служив у польському війську майже від часу віднови польської держави, був навіть перенесений на вище становище в Варшаві. Я мав доступ до різних таємних справ і знав, де їх шукати. Не треба казати, що я щедро з того користав і черпав обома пригорщами. Щораз приносив я додому цілі течки різних військових документів, але ніколи не лежали вони в мене довше, як кілька годин. Реґулярно з'являвся Прокіп Мацелюх у своїй маґістрацькій шапці, забирав їх під паху, або пакував у валізку і заносив до себе, де це перебирав Бартович, фотографував і назад передавав через Мацелюха.

Це тягнулося цілими місяцями і було того так багато, що сотник Ревюк аж руки затирав з утіхи. Працювали ми дуже обережно — ані я до нього ані він до мене старалися не приходити. Я в нього не був ані разу, а він у мене за ввесь час один чи два рази, з конечности. Виглядало, ніби ходив він на прохід, провадив на мотузку маленького собачку, що його дістав від Мацелюха. Стрічі наші відбувалися дуже рідко, при збереженні всіх можливих конспіративних заходів. Що було потрібно, те полагоджували ми між собою за посередництвом Мацелюха, а той знову завжди так умів улаштуватися, що знайшов собі якусь маґістрацьку справу в моєму сусідстві, щоб не виглядало, наче б то він заходить спеціяльно до мене.

Хто знає, як ще довго це тягнулося б, а навіть, як урвалося б, то минуло б для мене так само, як для Бартовича і для Прокопа Мацелюха, якби не одне "але". Завжди мусить знайтися оте нещасне "але"! Ані я не хотів довго перетримувати в себе військових паперів, ані дуже часто не міг, їх треба було якнайскоріше поставити на своє місце, щоб хтось не завважив їхнього браку і щоб не потягнуло це за собою підозріння до моєї особи. А Мацелюх теж не був паном свого часу. Працюючи в маґістраті на зовсім підрядному становищі, він мав цілу купу начальників над собою і в своїй роботі був залежний від їхніх розпоряджень, тому не завжди міг зайти на кожний поклик. На випадок, коли б йому не можливо було відобрати на час матеріялу, мені дано місце, де я міг його самий зложити. Тією "поштовою скринькою" виявилася Влодзя Піпчинська, доречі, моя знайома, тільки не знав я до того часу, що вона теж працює в Українській Військовій Організації. Володимира Піпчинська народилася, здається, в містечку Заболотові. Не скажу того напевно, здогадуюся з того, що її родина жила там довгий час і мала там свою власну хату. В Кракові скінчила вона вчительську семінарію і за якоюсь впливовою протекцією дістала добру працю в магазині великої польської книгарні Кржижановського при Щепанській вулиці. Родина в неї була доволі широка й розгалужена, я знав декого з них. Батько її був директором одної з канцелярій краківського апеляційного суду, брат Адам — суддею в Хржанові, а сестра вчителювала десь коло Хржанова. Сама вона жила з батьками при вулиці Шляк ч. 30 або 33.

Книгарня — надзвичайно зручне місце для зустрічей. Нікого не дивує, коли туди зайдете, а переглядаючи книжки завжди знайдеться час завважити, чи хтось не слідкує за вами, перекинутися кількома словами з Влодзею, непомітно передати їй матеріял, або залишити його в якомусь умовленому закутку. Заходив я до неї дуже рідко, всього кілька разів, все ж таки зайти мусів і це сталося початком моєї згуби.

Бо в тому часі книгарня Кржижановського була вже під обсервацією польської контррозвідки. Хто її туди завів, невідомо, на судовій розправі того не виявлено. Але була вона обставлена поліційними шпиками зранку до вечора, один з них мусів перехопити мене і долучити до підозрілих у контакті. В тому часі я нічого ще не знав про те, що в цій "поштовій скриньці" збігалися нитки таємної розвідочної сітки Бартовича майже з цілої Польщі. Мені здавалося, що тільки для мене одного призначено це місце і що кожен зо співробітників Бартовича, якщо він їх має в Кракові, контактується з ним чи передає йому матеріяли через інше місце. Зокрема зовсім я не знав і довідався про те аж у судовому слідстві, що через книгарню Кржижановського контактується з Краковом перемиська розвідочна сітка.

Одного ранку, добре пам'ятаю, що було це 15 червня 1926 року, вийшов я з дому раненько, о шостій годині, щоб трохи пройтися по свіжому повітрі. Дивлюся, а на розі вулиці стоїть Ґаврачинський, поліційний аґент. Це була помилка поліції і через те не дістала вона в свої руки сотника Ревюка. Ґаврачинського я знав, це був українець з роду, перекинчик, свого часу навіть належав він до "Просвіти", а його дружина до "Союзу Українок". Поліція повинна була здогадуватися, що він мені знайомий, і не вживати його до моєї інвіґіляції. А так я зараз же насторожився, огорнув мене неспокій. За себе я не лякався, бо нічого в мене не було, ніяких листів ані записок я не писав, не лишав за собою ніяких слідів, що могли б послужити доказом моєї розвідочної роботи. Але боявся я, щоб через мене дійшли до Мацелюха, а через нього до Бартовича. Я так схвилювався, відкривши, що мене інвіґілюють, що на момент мелькнула мені думка, чи не стрясти з себе "тіні" і позбувшися Ґаврачинського не поїхати до Мацелюха на його квартиру під числом 11 вулиці Хоткевича на Ґржеґуржках. На щастя я скоро опанувався і туди не поїхав. Замість того пішов я до маґістрату, згубивши Ґаврачинського по дорозі, віднайшов Мацелюха і просив його негайно поїхати додому й остерегти Бартовича. Найкраще буде, коли Бартович на якийсь час виїде з Кракова. Бартович, що в своїй роботі і в цілому свому способі життя був надзвичайно обережний, так і зробив. Виїхав з Кракова ще того самого дня і через те обминула його "всипа". Він і так час-до-часу мусів їздити до Данціґу, тим разом поїхав скоріше, — собі на здоров'я.

Я також міг утекти. Але навіщо? Втеча була б признанням до вини і на все замкнула б мені поворот до краю. А мені здавалося, що навіть якби схопили мене, я зумію "відпуцуватися",28 бо нічого мені не докажуть. Та це вже не були старі, добрі австрійські часи, коли засудити людину можна було тільки на підставі доказів її вини. Якраз відбувся в Польщі травневий переворот, до влади прийшов Пілсудський, а разом зо старим режімом упали й рештки правовости, хочби і позірної. Суди щораз більше ставали іграшкою та інструментами в руках поліції і військової дефенсиви. Запізно я собі те усвідомив.

IV.

Фатальний день прийшов 21 червня 1926 року. Того дня поліція арештувала в Кракові 128 осіб, серед того багато польських офіцерів. Їх, щоправда, скоро випущено, коли виявилося, що не було за ними вини.

Слідство доручено вести молодому й амбітному судді Вонторові. Він був сином залізничого будника з-під Хржанова, не мав протекції ані впливових приятелів, вибився власною працею і здібністю. На нашій справі думав він зробити кар'єру і добре взявся за неї та мозолився більше як пів року. Кар'єри він не зробив і далеко не зайшов, попав у конфлікт з краківськими адвокатами-соціялістами і їм удалося якось підкласти йому ногу. Та це сталося вже пізніше, коли наша справа була закінчена.

Не знати, чи військова протирозвідка за скоро дала знак до нашого арешту, чи сама не була добре зорієнтована в нашій роботі, — але спочатку Вонтор не багато дістав від неї помочі в слідстві. До Кракова звезено кількасот людей з ц'лої Польщі. Всі вони були запідозрені в розвідочній роботі, але була це така різношерста збиранина, що годі було її якось між собою пов'язати: були там українці, поляки й жиди. Одних можна було підозрівати в приналежності до Української Військової Організації, другі були пов'язані з комуністами, а ще деякі могли бути хіба тільки професійними шпигунами. Як це все зв'язати докупи? Кінець-кінців Вонтор розв'язав справу так, що вибрав 38 українців, решту або випустив або передав до інших рук, а з нас усіх зробив великий процес Української Військової Організації, що дістав пізніше назву "краківського процесу УВО". Хто мав, а хто не мав відношення до УВО, не моя це справа тут свідчити. Але одне певне, що не мав до неї ніякого відношення Василь Костинюк. Він був родом з села Карлова під Синтином, а по професії мабуть учитель, хоч не скажу напевно. Знаю, що після звільнення з розправи він якийсь час учителював десь коло Лодзі. Прилучили його до нашої справи тільки тому, що був він українець і що якимсь чином стояв у зв'язках з деякими людьми, що служили й нам. Я добре того не знаю, це десь зазублювалося в Перемишлі, та й сумніваюся, чи міг би це тепер хто висвітлити, але в тому часі всі ми були переконані, що він працює для большевиків. Була це дуже зручна й хитра людина, спритно боронився і вийшов на волю.

До розправи дійшло нас 38 чи 36, точно вже не скажу, але в слідстві сиділо багато більше, Це тягнулося так довго, що всім набридло, а не було в нас способу вплинути на приспішення слідства. Ми взялися за голодівку, порозумілися з жіночим відділом, щоб усі разом в один день зачали, та об'явили голодівку на самий Великдень. Голодівка була довга і тяжка, не всі могли її витримати. Дехто витримав 8-9 днів, мені довелося переголодувати 12 днів, а Костинюк перебув на голодівці найдовше, бо повних 18 днів! У часі голодівки нам усіляко дошкулювали, щоб нестерпним зробити і так нужденне тюремне життя.29 Найбільше залляв нам сала за шкуру тюремний лікар Цецькєвіч, наш таки спольщений землячок, що колись називався Чечкевич.

Не можна сказати, щоб голодівку ми виграли на цілій лінії, бо не всі виявилися настільки витривалі, щоб дотримати до кінця. Декого забрали до шпиталю. В час голодівки два рази приїжджали до нас якісь достойники з Варшави, ніби для розсліду причин голодівки. Пам'ятаю, як один з них виголошував до нас мову про те, що "русіні — добри людек".30 Але й не програли ми через голодівку, бо таки добилися кінця слідства: нам проголошено, що слідство скінчене, пишеться вже акт обвинувачення і до шістьох тижнів нам його доручать. Залишено в тюрмі тільки нас 38 вся решта вийшла на волю.

Потроху почали ми приходити до себе після виснажливої голодівки. "Союз Українок" годував нас молоком і різними легкими стравами, душею акції допомоги українським політичним в'язням у Кракові була покійна вже п-і Ґоґульська. Разом з панею Добрянською не одне грубе слово мусіли вони вислухати від в'язничної служби, але добре жіноче серце перемагало всі прикрощі і ми сердечно були вдячні їм та глибоко їх поважали.

Судова розправа тривала більше як два тижні. Головою трибуналу був суддя Лізак, "ґураль"31 десь з-під Закопаного, другий суддя називався Родобинський, а назвища третього вже не пам'ятаю. Обвинувачував прокурор Губель, пів-німець пів-поляк. Обороняли адвокати д-р Володимир Старосольський і д-р Степан Шухевич зо Львова і поляк-соціяліст д-р Юзеф Возьняковський з Кракова.

В цілому Кракові справа викликала величезну сенсацію. Пересічний поляк мало що чув до того часу про Українську Військову Організацію, а тут ось у нього під боком вона виросла! Заля повна, аж тріщало, до суду впускали тільки за квитками, поліційний кордон замкнув Сенацьку вулицю, а народу тьма-тьменна, кожному хотілося хоч одним оком подивитися на тих "вивротофцуф".32

Щойно з акту обвинувачення довідалися ми, які то ми страшні люди і яка то небезпека грозила польській державі від нас. Цікаво, чи кому з польської публіки на залі, що так жадібно ловила кожне слово, прагнучи сенсації, прийшло на думку, яка ж це крихка будівля мусить бути та Польща коли ось тих сорок людей на лаві обвинувачених могли її перевернути, як коробку сірників.

Доказів вини майже не було, принаймні щодо половини підсудних, увесь акт обвинувачення спирався переважно на свідченнях аґентів поліції і військової дефенсиви. Судді, привиклі судити ще за австрійськими звичаями, почувалися не дуже добре, відчувалося, що вони мляво ставляться до справи і що стоїть за ними якась сила і штовхає їх. Але засудити нас мусіли, бо того домагалося військо. Не багато нам могли сипнути, тоді іце в колишній австрійській частині Польщі обов'язував старий австрійський карний кодекс з половини XIX століття, а він передбачував за шпигунство найвищу кару п'ять літ тюрми. Одній тільки Влодзі Піпчинській дали п'ять років, та вона їх усіх не відсиділа, пізніше зменшено їй кару на одну третю. Для цілої родини Піпчинських це був страшний удар, вони майже всі були державні службовці, глибоко це переживали і сподівалися репресій від польського уряду. Розказувано потім, що на тому тлі і з тої причини хтось з її родини збожеволів.

Інші дістали присуди від двох до чотирьох літ, а дехто відразу вийшов на волю, бо відсидів свій присуд у довгому слідстві. А коли нам проголосили присуд і виводили з залі, ми демонстративно співали "Ще не вмерла Україна", тільки не вдалося нам докінчити співу, бо зараз нас виштовхали з залі.

Такий був кінець. Переодягнули нас в арештантські мундири — в слідстві ми користувалися власними одягами — і розвезли по карних тюрмах. Більшість поїхали до Вісніча коло Бохні, а мене з пор. Яцковом посадили до Вадовиць. Прокурором там був Шухевич, свояк, навіть чи не рідний брат д-ра Степана Шухевича, не скажу точно. Велося нам там незле, як на тюремні відносини. Працювали ми в тюремних бюрах а влітку, коли гарно надворі, — в городі. Але Яцкові забаглося втікати. І він таки втік, порозумівшися з німцем Фішером, що сидів там за якусь грубшу крадіж. Зголосилися до шпиталю, симулюючи якусь хворобу, а звідти легше було дістатися на світ. За мурами все було приготоване, а гроші Яцків дістав від матері сховані в щітці до чищення одягу. Утік до Праги, там оженився і заложив собі харчову крамничку.

А мене згодом перевезли назад до Кракова і там досидів я свій присуд до кінця.

 

------------------------------------------------------------------------

[21] Ручка від замку в дверях. За австрійських часів так називали державну посаду. (Прим. З. К.)

[22] Робоча книжечка. (Прим. З. К.)

[23] Похідний курінь. (Прим. З. К.)

[24] Додаток "однорічняк" ставився в австрійському війську до підстаршинських ступенів кандидатам на старшин, доки не дійшли вони до першого, найнижчого, старшинського ступня, для відрізнення їх від звичайних підстаршин. Бо в мирному часі вони були обов'язані тільки до однорічної служби. (Прим. З. К.)

[25] Підвищення в ступні. (Прим. З. К.)

[26] Хорунжий. (Прим. З. К.)

[27] Прокіп Мацелюх помер природньою смертю в часі німецької окупації 1941 року в Кракові.

[28] Відбрехатися. (Прим. З. К.)

[29] Американська "Свобода", на підставі інформацій української преси з Галичини, так писала про ці справи:

Недоля політичних в'язнів у Польщі

Газета "Діло" оголошує слідуючого листа з Кракова:

"Положення наших політичних в'язнів у тамошній в'язниці мало що змінилася в останній час. Майже всіх згуртували при одному коридорі, крім п'ятьох, що надалі є при гірших коридорах і не мають ні ліжок ні простирал, а сидять по норах з злодіями. Є це Заболоцький, Ґенґало, Загробельний, Сокаль і Щирба. Скарги нічого не помагають, бо хоч управитель в'язниці хотів би дещо змінити, то його невідступний чорний дух, інспектор Садковський, колишній російський жандарм, робить усе, щоб в'язнів якнайбільше здушити. Наприклад, він дав розпорядок, що під час проходу невільно виконувати ніяких свобідних рухів, руки заложені назад аж терпнуть з болю. Цензуровані листи, що приходять від родин, треба віддавати. Придумує він різні "порядки", що їх мусять робити в'язні, наслідком чого є нові кари.

Дійшло до того, що заборонив в'язням у своїй келії розмовляти між собою по-українськи. Інспектор є всевладним паном: ні управитель, ні суддя не мають голосу. Українські часописи не доходять до рук в'язнів, а польські доходять так повирізувані, що нічого в них нема.

Суд признав політичним в'язням право на другий прохід щоденно, а управа не хоче на нього дозволити. Комуністи дістали дозвіл, хоча й не домагалися того. Обіжник міністерства, що з нашими в'язнями треба поводитися, як з усіми політичними, лежить спокійно невиконаний! Управа відсилає в'язнів до лікаря, лікар до управи і так постійно, від Анни до Каяфи.

В'язні на знак протесту проти тих зловживань почали голодівку 29 квітня, домагаючися:

1. Другого проходу і права рухатися під час нього.

2. Перенести всіх на 4-ий відділ.

3. Дозволити читати українські часописи невирізані в'язничною цензурою.

4. Доручити арештованим акт обвинувачення або випустити їх на волю.

Навіть книжок не допускають до арештованих, крім тих, що у в'язничній бібліотеці. Атмосфера, то в ній живуть в'язні — страшна. Інспектор скрізь урядує через донощиків".

(На жаль у присланому мені вирізку з газети "Свобода" нема зазначено ані її числа ані дати).

Невиносимі відносини в краківській тюрмі

Вже нераз писали ми про важку долю наших політичних в'язнів, що сидять у краківській тюрмі серед невиносних просто відносин. Останніми днями донесено знову про погіршення стану політичних в'язнів у тій тюрмі. Сидять вони в найгірших келіях, серед вогких тюремних стін, деякі з них поважно занедужали. Очевидно, звичайно недуга не буває стверджена в'язничним лікарем, який грубо поводиться з кожним ув'язненим українцем, що зголошується до нього за поміччю. Одній нашій політичній ув'язненій, що перейшла у в'язничній келії важку грудну недугу (п-на Наконечна), не дозволюють навіть переслати лічничого меду, мовляв, це люксус. В'язні сильно похуділи, виглядають як примари, молоді люди схожі вже радше на старців. До всього того долучується почуття повного осамітнення з боку громадянства, недостаточний харч, секатури в'язничого заряду та дозорців доповнюють решту. Листів, писаних по-українськи до в'язнів, слідчий суддя не хоче допускати, а одна з ув'язнених просто так і написала до своєї родини: "Не пишіть до мене, ради Бога, по-українськи, не маєте поняття, що я тут з тої причини мушу переносити".

Як нам відомо, в справі невідрадного, жахливого положення наших політичних в'язнів у Кракові, інтервеньювала вже кількакратно оборона, але безуспішно. Все розбивається об явну злу волю в'язничного заряду, що ледве чи не перевищує у "ревності" славнозвісних львівських тюремних диктаторів у відношенні до українців.

(На цьому газетному вирізку теж нема ані числа ані дати).

(Прим. З. К.)

[30] Українці — добрі люди.

[31] Верховинець.

[32] Польське згірдливе слово на революціонера.