Зиновій Книш

КРАКІВСЬКИЙ ПРОЦЕС УВО

Коли 11 листопада 1918 року капітулювала кайзерівська Німеччина і так скінчилася перша світова війна, перед переможцями постало питання, як упорядкувати повоєнну Европу. На конференції в Версаю під Парижем перехрещувалися дві тенденції: французька — щоб утримати Німеччину в стані вічного мілітарного й економічного безсилля і заґварантувати це системою військово-політичних союзів, і англійська, — що з недовір'ям гляділа на зріст французької могутности і за дотеперішньою традицією шукала рівноваги сил на европейському континенті. Наразі "старий тигр" Клємансо переміг "валійського лева" Лльойда Джорджа.

В довоєнній французькій оборонній системі капітальне місце припадало царській Росії, що мала шахувати Німеччину зо сходу і загрозою війни на двох фронтах гасити пруський воєнний запал. В тій цілі французький капітал вложив велетенські суми на індустрійну розбудову Росії, побудову її стратегічних залізничих шляхів і стабілізацію валюти.

Але війна принесла розвал Росії. Вона відсунулася на схід, стратила спільну границю з Німеччиною, а в її нутрі запанував хаос. Ще не скінчилася громадянська війна, ще не було певности, чи втримається большевицький режім, а коли б і втримався, то невідомо, на скільки сильним він покажеться, а навіть якби й відбудував давню московську воєнну силу — його керівники відмовилися дотримувати фінансових зобов'язань царського уряду і покищо ніхто з держав Антанти, а зокрема Франція, не хотіли входити з ним у союз.

Місце Росії в французьких плянах мала зайняти Польща. Французька політика підтримала всі її територіяльні претенсії на заході і на сході, помогла їй відбудувати державу з 30 мільйонами людности, давала всяку можливу політичну, військову й економічну Допомогу, щоб могла вона закріпитися і поставити на ноги сильну армію та сповняти ролю французького жандарма на східній границі Німеччини.

В такій ситуації і саме геополітичне положення Польщі мій двома колосами і призначена їй союзниками роля вимагали від Польщі великих зусиль для розбудови своєї військової сили. Не без того, що деяким польським колам ударило до голови це "моцарствове" становище і вони ще пильніше заходилися коло того, як на те дозволяли реальні польські можливості, зокрема її економічний потенціял і внутрішньо-політичні відносини.

В міру того, як розбудовувалася польська армія, воєнна промисловість, зростало заінтересування її сусідів пізнати п військову спроможність і мати дійсний та правдивий образ її фактичної військової сили і воєнного потенціялу та військових плянів на майбутнє.

Так Німеччина як і Совєтський Союз організували свою розвідку в Польщі, при чому обидві ті держави не мусіли здаватися тільки на професійних розвідників або слабохарактерні й підкупні польські елементи. Німці використовували свою велику національну меншину на західніх окраїнах Польщі, а большевикам стояла до диспозиції Комуністична Партія Польщі з її прибудівками — Комуністичною Партією Західньої України (КПЗУ) і Комуністичною Партією Західньої Білорусі (КПЗБ).

Впродовж кількох років Польщу прошили на всі боки великі, розгалужені і справні шпигунські сітки на послугах її обидвох сусідів. Само собою, діяли теж міжнародні шпигунські авантюрники, що здобували військові тайни на власну руку і продавали їх кожному, хто був готовий за них заплатити. У Вільному Місті Данціґу діяла міжнародня шпигунська біржа, що покривала своєю діяльністю Польщу й інші країни Східньої Европи, а в Варшаві мали свої централі різні розвідочні організації.

Польща боронилася. Загострила кари за шпигунство, наповнила тюрми сотнями й тисячами дійсних і здогадних шпигунів. З бігом часу постала шпигунська, психоза — шпигунів бачили скрізь і кожного за те підозрівали. Жертвою такої ревности поліційних, військово-розвідочних і судових органів падало багато неповинних людей; зокрема українських і білоруських селян на польсько-совєтському пограниччі. А в 1930 році, в величезній хвилі політичних репресій, що розкотилася тоді по всій Польщі і принесла з собою горезвісну "пацифікацію", ув'язнення опозиційних сеймових послів у Бересті над Бугом і проголошення наглих судів, підтягнено під їхню компетенцію теж і розвідку. Однм з перших присудів тих трибуналів було повішення сімох білоруських селян у Барановичах за здогадну допомогу розвідчикам.

Військовою розвідкою займалася теж і Українська Військова Організація. Побудована на загально прийнятій військовій схемі, як у реґулярній армїі, тільки пристосована до діяння в підпіллі, мала вона кілька відділів, пізніше переназваних "референтурами", а з них найважніші були: кадровий, що відповідав менш-більш організаційній референтурі в політичних організаціях; бойовий; розвідочний; політичний. До цього останнього ввійшов пізніше відділ пропаґанди.

Одначе була засаднича різниця між розвідкою У БО і всякою іншою розвідочною роботою, що велася в Польщі. УВО збирала відомості про польські збройні сили під кутом своїх власних потреб і свого власного вжитку, колись у майбутності, — інші ж розвідники збирали ці інформації для потреб інших держав, без уваги на те, чи робили це з ідейности, чи для матеріяльної наживи. А далі, розвідка УВО все була до деякої міри обмежена в тому значенні, що УВО в першу чергу була зацікавлена станом польських збройних сил на українських землях. Одначе тому, що в разі якоїсь більшої збройної розправи з Польщею були б до неї вжиті військові континґенти з цілої Польщі, з природи речі розвідка мусіла охопити цілу польську державну територію та цілість польських військових сил — де до того була спромога.

Від самого початку так у самій УВО, як і в значній частині української громадськости, що з нею симпатизувала, була опозиція проти розвідчої діяльности. Різні на те висувалися арґументи, більше чи менше оправдані. До найважніших з них належали:

а) Навіть, якби Українській Військовій Організації збагнути всі польські військові тайни — вона не мала б що з ними зробити. Це має користь і значення для держави з власною реґулярною армією, але безвартісне для того типу революційної підпільної організації, як УВО. Щонайвище потрібна їй була б льокальна розвідка для потреб партизанки. А розвідка на широкий маштаб зв'язує велику кількість людей, відвертає увагу Організації від їі властивих цілей та абсорбує великі грошеві суми.

б) В практиці розвідка УВО зводиться до дрібної розвідочної роботи, в дійсності нікому не потрібної. Кому і навіщо здалося збирати і фотографувати мобілізаційні карти, відписувати всякі дрібні військові накази й документи і т. п. речі, що на 90% виповняли зміст біжучої розвідки в УВО? Про всі ті справи, стан і кількість польської армїі, навіть якщо б це було потрібне, можна собі виробити поняття з дебат у варшавському соймі при схвалюванні військового буджету, з порівняльної статистики, оголошуваної при всяких нагодах і з різних інших леґальних і всім доступних джерел. А тим часом Українській Військовій Організації дорого за те приходиться платити жертвами відданих собі і вироблених членів, що могли б зайнятися іншою, більш потрібною і доцільною роботою. Шкоди тут неспівмірні з користями.

в) Всяка розвідка — з морального боку небезпечна річ. Вона дає тисячі нагод до політичної деморалізації і моральної деправацїі окремих членів Організації. А щобільше — завжди буде спокуса використовувати здобуті розвідкою матеріяли не для власного їх спожиткування, бо до того покищо нема нагоди, але продаючи їх іншим заінтересовамим. Це може бути першим кроком на шляху до переміни визвольної, власно-підметної української організації в чужу аґентуру, в чуже знаряддя для чужих цілей.

В ім'я правди треба сказати, що ця небезпека справді існувала. В Начальній Команді УВО був Ріхард Ярий, що виявився пізніше співпрацівником німецької військової розвідки і він увесь час намагався штовхнути організацію на похилу площу розвідочної роботи. Якщо йому це не вдалося і УВО зберегла свою суверенність у далеко більшій мірі, як подібні організації в інших народів, то це треба завдячувати моральному здоров'ю й ідейності її керівного складу, куди виключно входили старшини українського війська з обидвох українських армій з 1919-1920 років.

А між ними неґативним становищем до розвідочних справ визначився сотник Юліян Головінський, Крайовий Комендант УВО в роках 1924-1926. За його часів Українська Крайова Організація щораз більше уваги присвячує політичним цілям і розбудові свого бойового апарату. Ведеться ще, щоправда, теж і розвідка, але більше по інерції і, так сказати б, доживає свої останні дні. Один зо зв'язкових УВО в Данціґу і пізніший керівник тамошньої станиці УВО, інж. Володимир Онишкевич ось так свідчить про те:

"Проти розвідочної референтури завжди виступали сотник Юліян Головінський і редактор Дмитро Паліїв. У тій справі вони їздпли до Начальної Команди УВО в Берліні, переїжджали через нашу станицю в Данціґу і я часто їх туди супроводжав. Після того, як розконспіровано й виарештовано більшість членів розвідочного реферату, а також багато зовсім непричасних до УВО людей, відбулася на ту тему засаднича розмова сот. Головінського з полк. Коновальцем і я пригадую собі, що сот. Головінський поставився в тій справі дуже рішуче, домагався цілковитої ліквідації розвідочного реферату і грозив, що в противному випадку зрезиґнує зі свого становища".18

Краківський процес УВО був неначе епізодом її розвідочної діяльности. Від тоді, щоправда, час-до-часу в актах обвинувачення проти членів УВО — і пізніше ОУН — стрічаємо ще закиди шпигунської діяльности, але більше по традиції, як з переконання. Щораз менше "пришивано" шпигунських справ членам УВО, засудів за шпигунство нема, вкінці шпигунські параграфи зовсім зникнули з актів обвинувачення.

Як сказано, краківський процес був останнім акордом розвідочної гри. Акордом дуже прикрим, що лишив несмак в українській суспільності і в самій УВО. Зааранжований він був так, що нікому з підсудних приналежности до УВО не закидали і за діяльність у тій Організації не обвинувачували. Предметом обвинувачення були тільки "шпигунські параграфи" австрійського карного закону, що тоді ще обов'язував у Галичині. До того, так у часі слідства, як і пізніше, вже в суді, перемішано дійсних членів УВО з комуністами, поляками і жидами,19 з різною кримінально-шпигунською наволоччю, частинно тому, що справді поляки не могли розібратися в тій шпигунській суматосі тодішньої Польщі, а почасти тому, щоб морально здискредитувати УВО. Під ці намагання польської прокуратури підстроїлася польська преса й уся польська пропаґанда і рясно зливала помиями цілу Українську Військову Організацію.

На жаль не лишилося це без впливу на українську суспільність. Краківський процес, як і взагалі всю розвідочну діяльність УВО, соромливо промовчувано. Ба, ще й тепер чути думки, що це була " компромітація УВО". А це неслушне, неправдиве і несправедливе. Найперше, я засадничо проти того, щоб в історії щонебудь промовчувати. А далі, — завжди стояв і буду стояти проти того, щоб тінювати історію "забронзовуючи" окремі особи, події чи етапи підпілля, ціною мовчанки про інших. В той спосіб не пишемо, тільки викривляємо нашу історію. Навіть, якщо й сталися речі не конге добрі і гарні, треба мати відвагу до того признатися. Їх і так розкри ють наші вороги, а коли мужно глянути правді в очі і сміливо сказати свою думку — це може нам з'єднати тільки пошану.

По-друге, не можна засуджувати Організацію за те, що вона між іншими родами своєї дінльности займалася також і розвідкою. Тимбільшс, що Українська Військова Організація займалася нею на, багато менше, як інші подібні їй організації в інших народів. В часі між двома світовими війнами, та ще й тепер, еміґрації деяких народів тільки й те робили а своїй політичній діяльності, що в'язалися з різними розвідками. Щоб не шукати далеко за прикладами, як навіть великі визвольні рухи віддавалися розвідочній роботі і стояли в залежності від розвідок чужих держав, наведемо приклади з польської і французької історії.

Може не всі пригадують собі аферу капітана Заґурського в Варшаві. Його за чимсь визвали ніби до Пілсудського і він пропав без сліду. Пізніше виявилося, що молоді польські офіцери, прихильники маршала Пілсудського, зарубали його шаблями. Капітан Заґурскі був старшиною австрійської розвідки і в тій своїй якості приймав від Пілсудського розписки на отримані за розвідочну роботу гроші. Коли розпалася Австрія, капітан Заґурскі перейшов до такої самої служби в польській армії, але підписані Пілсудським розписки зберіг на всякий випадок. Табір прихильників Пілсудського, а головно т. зв. леґіоністи, цебто вояки і старшини організованих ним до боротьби з Росією по стороні центральних держав леґіонів, побоювалися, що капітан Заґурскі може їх ужити для боротьби опозиції проти маршала Пілсудського і так він знайшов свою смерть. При тій нагоді витала на яву розвідочно-шпигунська робота Пілсудського та його організації.

Французький рух спротиву щойно в 1943 році зачав приймати форми збройної партизанки. До того часу майже вся робота французьких патріотів зводилася до постачання розвідочних матеріялів англійцям. Навіть не де Ґолеві, — бо він не мав можности їх спожиткувати, — тільки англійцям. На всій французькій території діяло безліч розвідочних сіток, не пов'язаних з собою, а керівництво ними йшло з Лондону і то спочатку в більшості не з французького тільки з англійського військово-розвідочного центру. Ніхто не вважав меншими патріотами тих французьких громадян, що займалися розвідкою для Англії, щоб перемогти спільного ворога, гітлерівську Німеччину.

Від коли почалися війни в людському роді, добра розвідка була передумовою перемоги. Від примітивного воєнного ремесла в боротьбі між племенами за ловецькі терени, аж до воєнних конфліктів нуклеарної доби за володіння міжпланетними просторами нічого в тій справі не змінилося. Без уваги на те, якими способами йде змаг між народами, розвідка буде завжди одним з найважніших і найпотрібніших засобів тієї боротьби і чому ж український нарід та його визвольні організації мали б його добровільно зрікатися?

Українська Військова Організація, ані не мала змоги, ані потреби розгортати розвідки на ширшу скалю. Але те, що вона в тій ділянці зробила, зовсім не було гірше, як в інших народів. І нам нема чого того соромитися, її члени виконували накази своєї організаційної влади, працювали ідейно і жертвенно, в постійній небезпеці для своєї волі, здоров'я і навіть життя. Адже ж Ольга Басараб прийняла смерть з руки ворога за організаційну роботу УВО, тісно пов'язану з військовою розвідкою. Ніхто з її членів на керівних чи більш експонованих у тій діяльності становищах не попався в польські руки. Не забуваймо, що польська контррозвідка не належала до найгірших і боротися з нею було нелегко. Тим неменше ані сотник Ревюк-Бартович ані Дмитро Волощак не дісталися в її руки, в сіттях залишилася тільки дрібна рибка. А це може свідчити тільки про справність Організації.

Отож зібравши докупи все тут сказане, мусимо собі запам'ятати, що:

а) розвідка — військова, політична, економічна — була й буде необхідною частиною загальної боротьби народу за його визволення, а пізніше для його безпеки,

б) Українська Військова Організація піднялася на боротьбу за визволення українського народу і не могла обеззброювати себе, зрікаючися одного з важніших засобів тієї боротьби,

в) розвідочну роботу вела УВО не гірше від подібних організацій інших народів, у деяких випадках — навіть краще,

г) члени УВО в розвідочному апараті працювали з такою самою посвятою, відданістю для Організації і любов'ю до свого народу, як в усіх інших рєферентурах УВО. Було б кривдяче і несправедливо вважати їх гіршими від їхніх товаришів тільки за те, що наказ Команди УВО поставив їх на іншому відтинку боротьби,

ґ) а тому нема чого соромитися ані розвідочної роботи УВО, ані тих їі членів, що нею займалися.

Як з одного боку нема потреби видвигати їі на чільне місце в загальній діяльності УВО і чванитися нею, так з другого не можна її зовсім промовчувати. В ім'я історичної правди і для висвітлення цілости революційної боротьби УВО треба теж і для неї відвести місце в публікації матеріялів до історії Української Військової Організації.

Виходячи з тих міркувань, подаю в дальшому розподілі двох учасників краківського процесу УВО, Теодора Семаківського і Павла Заболоцького. Беру це за основу представлення справи і доповняю її завваженнями і примітками інших членів УВО, що могли щось у тій справі засвідчити: інж. Володимира Онишкевича, члена і пізніше керівника експозитури УВО в Данціґу, Павла Ґенґала, в тому часі Окружного Коменданта УВО в Перемишлі, і М. К.,20 що походить з тих околиць, брав участь в УВО в тих часах і знав багато учасників краківського процесу.

Я свідомий, що це ще далеко не вичерпує справи. Не маю до диспозиції ані судових звітів та протоколів, ані пресових звідомлень, не вдалося теж мені віднайти інших учасників краківського процесу УВО, щоб зібрати від них свідчення. Коли б пізніше дістав я доповняльні матеріяли до цієї справи — опрацюю їх додатково і використаю в одному з чергових збірників.

 

------------------------------------------------------------------------

[18] Лист інж. Володимира Онишкевича до автора з дати 20 вересня 1961.

[19] Американська "Свобода" в ч. 97 за 1927 рік подає в нотатці за крайовою пресою в Галичині: "В справі ув'язнених за злочин шпіонажу в Кракові слідство вже закінчено, акти відійшли до військових властей для видання фахового оречення. В слідчій в'язниці осталося 31 людей, що вже будуть там сидіти аж до розправи. Вони є: 1. Вацлав Зємбіньскі, 2. Володимира Піпчинська, 3. Василь Колодій, 4. Теодор Семаківський, 5. Василь Костинюк, 6. Володимир Кубрак, 7. Йосип Ключенко, 8. Павло Заболоцький, 9. Іван Покладок, 10. Іван Солган, 11. Степан Ядків, 12. Іван Наконечний, 13. Генрик Фельзен, 14. Абрагам Сокаль, 15. Марія Борило, 16. Юлія Борило, 17. Анєля Наконечна, 18. Петро Дудко, 19. Евстахій Прокопович, 20. Іван Соболь, 21. Марія Котошіч, 22. Володимир Яросевич, 23. Михайло Пєньожек, 24. Роман Шумський, 25. Йосип Грицуляк, 26. Андрій Щирба, 27. Тадей Дробенко, 28. Антін Загробельний, 29. Йосип Стецура, 30. Микола Стефанишин, 31. Микола Худий.

[20] М. К. виявив бажання, щоб не подавати його повного назвища, тільки ініціяли.