II. РОЗПОВІДЬ ТЕОФІЛЯ ОЛЬШАНСЬКОГО

Теофіль Ольшанський

В 1924 році, коли планувався атентат на президента Станислава Войцєховського, я проживав у Хирові. Там провів я свої дитячі роки, національне виховання дістав від свого батька, о. Івана Ольшанського, відомого на всю Хирівщину громадського діяча, організатора "Просвіт" і кредитових кооператив, а в часі війни — польового духовника в українській армії. Хоч мені було тоді всього дев'ятнадцять років, але мав я вже за собою два роки праці в УВО і деякий бойовий досвід, бравіші участь у різних акціях, що їх наша Організація — дуже активна в тому часі в Перемищині — проводила в роках 1922-1923. Хирів належав до перемиської округи УВО, Окружним Командантом був тоді в нас сотник Євген Зиблікевич.

Одного дня пізнім літом повідомлено мене, щоб я прийшов на залізничу станцію в Перемишлі, готовий до дороги. На станції ждав мене сот. Зиблікевич. Короткими словами сповістив мені, що їдемо до Львова, взиває нас туди Крайова Команда УВО. Квитки вже були закуплені ми всіли до поїзду, замішалися між новобранців, що їхали до війська, співаючи пісень, — ніхто не звертав на нас уваги.

У Львові переїхали ми трамваєм середмістя і зайшли на якусь вулицю під горою. Підійшли під муровану загорожу, Зиблікевич потиснув дзвінок, вийшла монахиня і мовчки впустила нас, показуючи двері в будинку на подвір'ї.16 Ввійшли ми в невелику кімнату з двома ліжками і столом посередині. Несподівано там застав я мого шкільного товариша, Деркача. За якийсь час прийшло туди більше людей. Як я пізніше довідався, один з них був Юліян Головінський — його називали "Юрик", — а другий — Сеник-Грибівський. Третій з вигляду дуже подабав на полк. Романа Сушка і я довгий час був переконаний про те, доки не довідався, що в тому часі полк. Сушка зовсім не було у Львові, отже мусів це бути хтось інший, виглядом на нього подібний. Четвертого я зовсім не знав і ніколи з ним пізніше не стрічався.

Розкрили мені причину мого приїзду: буде виконаний атентат на представника польських урядових кіл і я передбачений на одного з виконавців.

— Чи ви готові на таке діло?

— Так, — відповів я без вагання.

— Чи здаєте собі справу з того, що це небезпечне, майже нема надії на втечу, можна загинути разом зо своєю жертвою? А коли зловлять — тяжкі тортури і також смерть. Чи чуєтеся на силах витерпіти це і нікого не зрадити?

Ці запити мене трохи подразнили, мені здавалося, що вони піддають під сумнів мою відвагу і сміливість у небезпеці.

— Не боюся ляхів і хочу виконати цей атентат, — кажу їм, — але вважайте, що ані мене ще не зловили, ані не засудили і я певний, що як і попередніми разами виходив ціло, так і тепер висмикнуся якось.

Моя дещо закукурічена постава — я ж мав тоді всього дев'ятнадцять літ! — внесла трохи веселости в поважну атмосферу.

Щось почали вони між собою говорити півголосом. По мінах і рухах пізнав я, що Урбан — так називався тоді Сеник — був проти того, щоб допустити мене, але переважала думка Юрика і стануло на тому, що я залишаюся у Львові.

Попращався я з сот. Зиблікевичем.

— Не посороміть нам Перемишля, — були його останні слова.

Стільки всього знав я, що атентат відбудеться за яких два тижні, але не мав поняття, на кого. Всякі думки скакали мені по голові... Може на поліційного комісара Кайдана? Цей Кайдан був зненавиджений у цілій Галичині, він страшно знущався над в'язнями, ламав ребра і розбивав голови, давно вже варто б йому скрутити в'язи і майнуло мені по голові, чи не мені це припало на долю помститися за муки товаришів.

Першу ніч переспав я в дядька, Миколи Чапельського. Сказав йому, що приїхав до Львова записатися на тайний український університет.

Щодня стрічався я з якимись бойовиками УВО, що знайомили мене з містом, особливо з вулицями й вуличками, де, як я догадувався, мав відбутися атентат. Ані вони мене ані я їх не знав, дістав псевдо Юрченко і так вони мене називали. Мабуть і не знали, чого я сюди приїхав, принаймні не говорили про те зо мною.

На два дні перед акцією знову приведено мене до Юрика-Головінського. Ще поставив він мені кілька питань і накінці сказав:

— За два дні зачинаються у Львові "Східні Торги". На їх відкриття приїде з Варшави президент Войцєховський. УВО не може дозволити, щоб по український землі ходив і відбував собі паради президент Польщі, ворожої держави, що окупувала частину України. Вам призначено кинути на нього бомбу. Цей акт має для нас велике значення, вістка про нього рознесеться широко по світі і це буде голосним і чинним протестом українського народу проти неправної польської державности на наших землях.

Трохи не підскочив я з радощів, що така велика честь упала на мене — з сотень і тисячів бойовиків УВО вибрала якраз мене. Я відразу почув на собі тягар відловідальности і постановив собі в дусі, що мушу справитися так, щоб збільшити славу своєї Організації, оправдати її довір'я до моєї особи.

— За скоро радієте, — продовжував Головінський, — послухайте до кінця найперше. Після того, як кинете бомбу — не втікайте, стійте на місці. Втеча і так вам нічого не поможе, бо або вибух бомби вб'є вас разом з іншими, або звернете на себе увагу в той спосіб і вас зараз же зловлять. Якщо залишитеся живі — поліція вас арештує. В слідстві маєте заявити, що ви член Української Військової Організації і кинули бомбу з її наказу на голову ворожої держави, що насильно і безправно окупувала українські землі, з чим український нарід не погодився і ніколи не погодиться. Добре собі те запам'ятайте, вивчіть напам'ять, щоб не наплести яких небелиць. З того вийде велика справа в суді і ми це використаємо політично. Оборону дістанете якнайкращу, хоч вона вам нінащо не здасться — доля ваша пересуджена.

Попросив я, щоб на оборону в суді допущено мого дядька д-ра Теофіля Кормоша, адвоката й видатного українського діяча в Перемишлі

— В останній хвилині ще раз запитую вас, — говорив далі Головінський, — чи нема в вас вагання тепер, коли знаєте, що для виконавця атентату майже нема рятунку. Якщо в вас хоч дрібка сумніву в свою здатність виконати все, як слід, і витримати до кінця по цих інструкціях — є ще час завернутися і ми не будемо це вважати соромом для вас.

— Смерть мені не страшна, ляхів не боюся і нізащо в світі не зрікся б я чести виконати цей атентат.

— Гаразд. Уважайте ж, що по вашій поведінці світ судитиме не тільки вас одного — тут ідеться про честь і славу цілої УВО, покажіть себе гідним її бойовиком. Всі подробиці вияснить вам Урбан. До рідні вже не вернетеся, нікуди виходити не будете, з ніким стрічатися невільно, — рубав Юрик, як сокирою.

Потиснув мені руку й пішов. Розійшлися всі, лишився Сеник, Деркач та ще один бойовик, мені незнаний.

Коли прийшов день атентату, цей бойовик дав мені бомбу: була досить легка, виглядала на консерву, завинену в бурий папір. Пояснив мені, як її тримати й нести, бо якби впала — ні волоска з мене не лишилося б. Тримати її я мав на руці, прикривши дощовиком.

На столі лежали різні револьвери й пістолі. Сеник дав мені один — чомусь не сподобався він мені, хоч мене запевняли, що це дуже добра зброя. Щось наче торкнуло мене — зарепетував я його над матрасом і в тій хвилині він вистрілив. Недобрий, невідповідно забезпечений і зашвидко стріляє. Вибрав я собі другий, бельгійської марки, випробував — тягар якраз добрий мені до руки. Вложив його до кишені і приперезав легко поясом.

Пістоль мав мені служити не для моєї оборони, тільки щоб докінчити ним атентат, якби якимсь чудом Войцєховський вийшов живий після вибуху. Казали мені, що такі випадки траплялися в різних революційних актах.

Я зовсім не знав про те, що крім мене ще передбачений запасний бойовик, на випадок, якби моя бомба не експльодувала. Не пригадую собі, щоб на місце атентату завів мене інж. Яцура (я тоді його назвища не знав), можливо, що супроводжав він другого бойовика, або йшов у якійсь віддалі ззаду чи зпереду, але на місце запровадив мене Урбан. Міста я добре не знав і трудно мені тепер описати, якими ми йшли вулицями. Пам'ятаю, що минули ми будинок великої пошти, потім шли вулицею, де була висока залізна огорожа, вулиця була вузька і виходила на Марійський Майдан.

Не доходячи до кінця цеї вулиці, Сеник пристанув.

— Тут вас лишаю, виберіть собі зручне місце між глядачами, — решта залежить від вас.

Ще дав мені годинник, пам'ятаю, був при ньому ґерданчик, і зник у юрбі без пращання.

Маса народу на вулицях. Бачу, вештаються якісь люди, декого запитують за особистими виказками. Я дістав виказку на ім'я Юзеф Каліцінські десь з Тернопільщини, не пригадую, хто й коли мені її передав.

Щось не виглядало мені це місце зручне для атентату. Хотілося б мені, щоб це сталося десь так, щоб не тільки вбито Войцєховського, але і щоб бачило це якнайбільше людей.

В кишені мав я число польської львівської газети "Вєк Нови", там була описана траса, кудою і в якій порі буде проїжджати Войцєховський. Постановив я собі вибрати інше місце і здавалося мені, що найліпше буде коло каварні "Де ля пе". Хоч підходило щойно під полудне, а президент мав переїжджати туди аж коло третьої години, але народу багато, ходити невигідно. На місці я мусів бути завчасу, бо могло скластися так, що в останній хвилині зайшли б зміни і Войцєховський переїхав би скоріше. Помимо великого натовпу пощастило мені знайти місце на лавочці на Марійському майдані, там я присів, вижидаючи свого часу, щоб не звертати на себе уваги.

Переходити з одної сторони майдану на другу було дуже тяжко, поліція тримала кордон, щоб юрба не виливалася з хідників на вулиці, все ж таки я протиснувся і станув на визначеному місці.

Показалося, що не можна спокійно встояти, та й небезпечно з бомбою в руках. Люди тиснуться, задні штовхають передніх і я чую, як тиск юрби пересуває мене до заду, під стіни кам'яниць. Якось удалося мені знову протиснутися до переду, станув я коло залізної лямпи, що частинно хоронила мене перед юрбою цікавих.

Чути — гамір стає голосніший. Здалеку доносяться вигуки — кричать "нєх жиє". Бачу вершників з оголеними шаблями, не звернув уваги, чи полщійна охорона, чи військова ескорта. Почот їде нешвидко, видно вже і Войцєховського, стоїть не то в кариті не то в фіякрі, з сивою бородою й вусами, в руках тримає циліндер, усміхається і кланяється набоки. Юрба навколо верещить "нєх жиє", махає руками й капелюхами, вереск, аж у вухах лящить. Ось-ось і прийде мій момент... Довге вижидання притупило трохи піднесений нервовий настрій у мене, тепер знову дух у мені напружився аж до болю, ще секунда-дві, і пора кидати. А я стиснений звідусіль так, що й руки витягнути годі! Шарпнувся я наглим зусиллям, зробив трохи місця навколо себе і жбурнув бомбу луком понад голови, ціляючи між коней і кариту.

Ще летить вона в повітрі, а вже хтось крикнув — бомба! Юрба в натовпі кидається назад — та ба! Нема куди тікати, скрізь повно людей. Поліцаї, що мали пильнувати безпеки і порядку, перші накивали п'ятами. Тримаюся інструкції Урбана і стою на місці. Але що це? Не чути вибуху! Намагаюся витягнути з приперезаної поясом кишені пістоль. Тим часом прорідилося від людей, що на всі сторони пустилися навтікача, стало мені видно вулицю. Дивлюся — бомба лежить, з неї куриться дим, тліє папір... Карита вже минула її, тепер об'їжджають її вершники. Якби була в мене друга бомба — був чудовий момент тепер уже напевно скінчити з Войцєховським. А так, заки я дібрався до свого пістоля — він уже був далеко.

Люди все ще розбігаються, але поліція вже опритомніла, замикає брами до кам'яниць, леґітимує підозрілих. Іду спокійним кроком, щоб якнайдальше від місця випадку. В тім моменті гострим кроком підходить поліцист у моєму напрямі. Витягаю годинник — висувається ґерданчик з золотим левом, прикриваю його долонею — вдаю, що заінтересувався часом.

— Третя година, — кажу поліцистові.

А він тільки махнув рукою і перейшов попри мене.

Прилучився я до якихсь панночок, щоб виглядало, наче б я сюди прийшов у товаристві, і так відбився досить далеко від місця, де впала бомба. Безпечно вже дійшов до св. Юра, засунув пістоль під велику скриню на коридорі напроти дверей до мешкання мого дядька і застукав у двері. Чому так пізно приходжу, питаються, чому не був на обіді? Розказую, що проходжувався по місті, там великий рух, кажуть, хтось кинув бомбу на польського президента. Певно це зробила УВО.

Під вечір поїхав я на місце, де відбувалися мої зустрічі. Застав я там тільки Деркача, не міг довідатися, що мені дальше робити, з тим і назад вернувся. А на другий день раненько вбігає тітка:

— Вставай-но швидше, Сеник за тобою прийшов. Чого він хоче від тебе? Чи не замішався ти, небоже, в учорашню справу?

Хто такий Сеник, я тоді не знав, назвище мені нічого не говорило. В другій кімнаті побачив я Урбана і так довідався про його правдиве ім'я.

Казав він мені негайно їхати додому. Відвіз на станцію, там я віддав йому годинник і попращався з ним.

А вдома всі цікаві, як то було у Львові, хто міг кинути бомбу, чому вона не вибухла і т. д. Засипали мене градом питань і приперли до стіни — мусів я признатися. Батько знервувався трохи і гримав на мене, але мати тільки посміхнулася.

— Він же ж з козацького роду, то й не диво, що ваблять його до себе пригоди.

Мати в мене з Наддніпрянської України і походить з роду, що в давнині козакував.

Недовго побував я вдома, за кілька днів приїхав Деркач. Треба мені негайно виїжджати за границю. Покищо ніхто не підозріває мене, поліція зловила якогось жида Штайґера і звалила йому на плечі атентат. Але можливо, що УВО мусітиме складати якісь заяви, для неї краще, коли буду за границею, тоді в неї розв'язані руки. Жодних клунків не брати, їхати, як стою, по другому боці постараються мені про все потрібне. Зголошуся в Кракові на подану адресу за кличкою.

Як їхати, то їхати, хочби й зараз, нема що баритися. Попращався я з батьками — ще й досі в мене перед очима образ батька, що благословить мене іконою — від того часу вже їх не бачив.

В Кракові привітав мене Сеник. До Німеччини поїду через станцію в Бойтен, з-польська Битом, де стріне мене чоловік і покаже, кудою перейти границю. На другому боці маю зголоситися на станції в німця Новака, нашого помічника.

Все те виглядало, як дитяча забава: поїдеш до границі, прийдеш над границю, перейдеш границю. А коли прийшлося до дійсности, показалося воно далеко не таке просте. Найперше, молодий чоловік, що перейняв мене в Бойтені, тільки показав мені напрям до границі і місце, де звичайно стоїть гранична сторожа. Іти, доки не побачу залізничої станції на німецькому боці.

Настала ніч, дощик накрапував злегенька, темрява — хоч в око стріль. Пустився я обережно, поволі очі привикли до пітьми. Перейшов якийсь лісок. Іду картоплищем. Щось задовго, думаю собі. В тій хвилині понад полем заблисли світла рефлекторів і я гепнув собою об землю. Смуга світла пролетіла надо мною, від того темнота стала ще густіша. Лякався я піднятися, бо може знову піймає мене проміння рефлектора — поповз я кількадесят кроків і доліз до кущів. Поміж хащами й деревами жвавенько продираюся, не знаючи, чи в доброму напрямі, коби тільки наперед. Нагло — собака забрехала десь зовсім близько. Почулася якась метушня. Пустився я бігцем — не чути, щоб хтось мене здоганяв. Виліз я на дерево, щоб сховатися й перепочити. Крізь дерева видно світло ручних рефлекторів, чути брехіт собаки, тріщить ріщя під ногами. Все пересунулося зовсім недалеко від мене ... і затихло.

Тим часом хмари розійшлися і прояснилося. Зліз я зо свого дерева, скоро натрапив на залізничі рейки і здавалося мені, що йдуть вони в доброму для мене напрямі — від Польщі до Німеччини. Мабуть я вже по німецькій стороні, думаю собі, іду здовж рейок, може станція вже близько. Напроти мене кроки, іду безпечно, нема чого окриватися. Бачу — уніформа, якась непольська, певно німецька. Привітався я по-німецьки і дуже це мені йшло пиняво, небагато тієї мови виніс я з гімназії. Нічого не розумію, що він мені говорить. Чоловік перейшов на ламану польську мову і вияснив мені, що тут ще Польща, до границі все що добрих кілька кілометрів, увесь час лісом попри залізничий шлях. Тільки дуже вважати, надграничні стежі частенько вештаються сюдою.

Посіріло вже, хутко день настане — а я все ще на польському боці. Не інакше, тільки блуд мене вчепився, блукаю колісцем у темноті. Ще раз наткнувся я на сторожу, скрився в якійсь великій хаті, що дивним дивом стояла порожня.

Стояв білий день, коли дійшов я до німецької залізничої станції. Там мене справили до Новака, що завіз мене до Бреслява. Ще раз затерпла на мені шкура, коли ми проїздили через клин польської території, де присівся до нас один польський сержант.

— От яке добро у вас у Польщі, — каже йому Новак, показуючи на мене, — коли люди звідти до нас на роботи втикають.

— А ти що за один? — питається мене сержант.

— Слюсар.

— Покажи свої руки.

Простягаю свої руки.

— З тебе такий слюсар, як з мене "біскуп".17

Видно, що перехід на німецький бік за роботою не був рідким явищем у тих часах, бо ніхто мною більше не цікавився.

У Бресляві пересидів я годину в німецькому арешті, там і поснідав. Опісля засудили мене на тридцять марок кари за нелеґальний перехід границі та й пустили — іди собі, чоловіче добрий, куди хочеш, та й роби, що хочеш.

Лишилося мені всього стільки грошей, щоб пустити телеграму на адресу, де мав я зголоситися в Берліні. За два дні прийшли мені звідти гроші на дорогу, тим часом харчувався я у в'язничного сторожа, що змилосердився надо мною і пускав мене ночувати до арешту, зовсім чистого і приличного.

Коли всідав я на поїзд до Берліна — дивні враження родилися в мене в душі. Ось так покинув я рідну землю, ще один розділ життя замкнувся за мною. Почалися нові пригоди, на еміґрації, і хоч четвертий десяток літ добігає з того часу, хоч і образ рідної країни померк у моїй пам'яті, та все здається мені, що далі їду тим поїздом у незнаний світ і може побачу ще колись Україну, що її так давно покинув.

 

------------------------------------------------------------------------

[16] Правдоподібно була це конспіративна квартира УВО при вулиці Убоч ч. 4 на Личакові. Поліція розкрила її після арештування братів Барановських у 1925 році, учасників т. зв. процесу поштовців у Львові 1926 р. (Прим. З. К.)

[17] По-польськи: єпископ.