І. РОЗПОВІДЬ ІНЖ. ФЕДОРА ЯЦУРИ

Коли в 1924 році Крайовим Комендантом УВО у Львові став Юліян Головінський, я тримав зв'язок з Організацією через тодішнього Бойового Референта у Крайовій Команді, Омеляна Сеника, що послугувався псевдом "Урбан". Одного вечора на стрічі, обговорюючи всякі біжучі справи з мого ресорту, сказав мені Сеник, що президент Войцеховський вибирається до Львова. Ще точно невідомо, коли це буде, проте УВО мусить завчасу приготовитися, щоб його відповідно "привітати". Український нарід не стерпить, щоб по його землі ступала нога окупантського президента. Моїм завданням — сконструювати дві сильні бомби і тримати їх у запасі.

До того часу не мав я нагоди конструювати бомби до кидання. Головним чином виробляв я різні запальники з часів саботажної акції в 1922 році. Але, сидівши кілька місяців у слідстві на одиночці у львівських Бриґідках мав я доволі вільного часу та обдумав собі, на всякий випадок, кілька таких конструкцій, щоб їх при нагоді випробувати.

Для певности і щоб мати більшу можливість до експериментів, переніс я на деякий час мою хемічну лябораторію зо Львова до села Честинє жовківського повіту, від сторони Камінки Струмилової. Випробовував я біля сотні маленьких бомб, заки набрав переконання, що безпечно можу вкладати в руки бойовика цей інструмент смерти і знищення. Сама конструкція була дуже простенька, я називав це "фабрикацією на домашній спосіб".

Бомба складалася з двох вальців — внутрішнього і зовнішнього. Зовнішній виповнений меленітом, внутрішній — мішаниною каліхльорку і цукру. Посередині внутрішньої стіни зовнішнього вальця зроблено вгнуте заглиблення і туди впущено півколом п'ятій капслів. У внутрішній валець впроваджено рурку з тоненького і дуже крихкого скла, виповненою сірковою кислотою. Ця рурка обидвома своїми кінцями спочивала на дерев'яному ложищі, а сама видута так, що мала дві баньки. Поміж баньками оточено рурку олов'яним тягарцем. Отвір внутрішнього вальця заліплений тектурою, а ціла бомба обмотана кільканадцяти метрами паперової ленти.

В моменті, коли бомба впаде, від потрясення в зударі її з землею чи з чшшм твердим предметом олов'яний тягарець переломлює крихітну рурку, з неї витікає кислота і запалює мішанину каліхльорку з цукром. Від того вибухають капелі, а від капслів — решта вибухового матеріялу. Все те діється моментально, не триває навіть секунди, і тому постає небезпека, що бомба може вибухнути в руках, коли хтось в юрбі на неї натисне, або коли в приготовному до кинення розмаху рурка стрясеться і трісне.

Я стояв перед проблемою придумати спосіб, щоб опізнити вибух на як три секунди. Знаючи, що мішанина каліхльорку з цукром згаряє дуже швидко, коли розсипана, а що більше її стискати, то повільніше вона спалюється, я вирахував у практичних експериментах, що коли втиснути її в капелю, тліє вона зо швидкістю пів центиметра иа секунду. Отже, щоб припізнити вибух на три секунди, треба сильно втиснути до капелі півтора центиметра запальної мішанини. Точність того иеревірював я з хронометром у руці.

Нарешті прийшов час, коли заповіджено приїзд Войцєховського до Львова і визначено трасу, кудою має він їхати зо своїм почотом. Сеник повідомив мене, щоб прийти до української домівки при Круп'ярській вулиці на Личакові і принести з собою бомби. Привіз я їх у течці, окремо бомби й окремо запальники, щоб заложити їх в останній хвилині. Бомби були дві, одна з меленіту — якого ми в той час мали вдосталь, добуваючи його з польських військових магазинів через українців, що відбували свою військову службу, або просто купуючи його в поляків через підставлені особи, — а друга з екразиту, якого тоді в нас було обмаль. Вибухова сила кожної з них обрахована була на десять метрів, то значить, у колі десяти метрів від місця, де впала б бомба, настало б комплетне знищення.

На місці застав я вже атентатчиків. Призначено до того діла хлопців з провінції — одного зо Станиславова11 і другого з Перемишля,12 — щоб вони нікому не були знані на львівському ґрунті. Один з них дуже мені сподобався, міцно збудований, спокійної вдачі, виглядав на холоднокровну людину з опанованими нервами, і таким опісля виявився.

Обговорили ми плян атентату. Найперше завів я їх на Кайзервальд13 і робив з ними вправи кидання камінням приблизного тягару бомби, щоб навчилися вони кидати і щоб кинена ними бомба вибухла аж після впадку, а не від потрясення в повітрі. Це було напередодні приїзду Войцєховського, Умовилися ми, що стрінемося на тому самому місці і я повезу їх на місце атентату.

Сеник з "Юльком"14 вибрали становища для обидвох бойовиків. Перший з них мав стояти там, де вулиця Коперника входить на Марійський Майдан, другий на яких стоп'ятдесят кроків направо, в сторону Академічної вулиці. Стояти мали ззаду за людьми і кидати бомби понад їхні голови, розраховуючи на те, що в такий час очі всіх звернені наперед, кожен хоче бачити президента і цілу параду, нікому не прийшло б на думку оглядатися назад. Кинувши бомбу, бойовик мав стояти на місці і не втікати, щоб не звертати на себе уваги. Щойно коли після вибуху постане паніка, всі кинуться до втечі і в тому замішанні вони згубляться. А на всякий випадок коло кожного з них буде стояти охорона з пістолями, якби треба було відбиватися від погоні.
Перший мав кинути меленітову бомбу. Бомба екразитова, сильніша, передбачалася на резерву, якби з якихсь причин не можна було вжити першої, або якби щось інше сталося й атентат на цьому місці не вдався б.

На другий день поїхали ми на місце. В першому вагоні трамваю їхав я з обидвома бомбами, до яких уже були заложені запальники, в другому — обидва виконавці. Висіли ми біля головної пошти і пішли вулицею Коперника, я ввесь час напереді, обидва бойовики за мною. В брамі одної з кам'яниць передав я їм бомби й умовився, що коли прийду на визначене місце атентату — оглянуся і це має бути знак, що там має станути перший, а опісля і другий атентатчик.

Росзтавивши їх на місця, зайшов я до молочарні при вулиці Чарнецького дожидати кінця справи. Хоч було це здалеку від місця атентату і мені особисто не загрожували ніякий риск і небезпека, але не бралася мене їжа і серце тремтіло: що там тепер мої товариші, чи все перейде щасливо? Наслухую, чи не чути гуку від розриву бомби. Але ні — тихо. Мінута за мінутою тягнеться, а мені здається, що кожна з них перемінилася на годину.

До ресторану вбігла задихана жінка.

— Єзус Марія! Бомба!

— Що, де, як? — засипують її питаннями.

— Ніц нє вєм, жуцілі бомбен!15

Нерви мені поволі відпружувались, я висунувся з ресторану і пішов до таємної квартири, щоб пересидіти там до умовленої години на зустріч з "Юльком" і з "Урбаном". До того часу перечитав я вже перебіг цілої історії з надзвичайного видання польських газет.

Отож, усе відбулося так, як було запляновано й передбачено. За якої пів години після того, коли я відійшов, над'їхав почот президента. Напереді — відділ кінноти, посередині — карита президента з шестірнею, ззаду — теж відділ кінноти президентської ґвардії. Наблизилися до місця, де стояв перший атентатчик. Великим луком понад голови глядачів вилетіла бомба й упала під ноги другій парі коней, якраз у доброму місці. Ще й кінь штовхнув її ногою. В першому моменті навіть небагато людей завважили її, — всі дивилися на президента, аж коли почулося сичання з неї, хтось зорієнтувався, що це атентат, і крикнув: "Бомба!" Люди поскакали в розтіч, Войцєховський зблід, счинилося сум'яття довкола карити, якось завернули коней і погнали назад вулицею Коперника. А бомба не вибухала! Вистрілили тільки капслі, наробили трохи гуку — бомба преспокійно лежала на місці, злегка тільки з неї курилося. (Можна було собі уявити мої переживання, коли читав я це в газеті!)

Хтось заалярмував пожежну сторожу, що й так була на поготів'ї, миттю поліція оточила місце атентату, щоб не допускати туди людей, і пожежники здалеку погасили бомбу. Приїхали експерти-піротехніки і забрали бомбу до лябораторного обсліду. В моменті, коли перші числа надзвичайного видання газет вигукувалися по вулицях Львова, невідома ще була ані конструкція бомби, ані причина, чому вона не вибухла.

З тяжким серцем пішов я на стрічу. Не можу знайти слів, щоб описати обурення "Юлька" і Сеника, годі переповісти, що я тоді вислухав. Нездара, недбалюх, незнайко в своїм ділі — це ще найделікатніші епітети. Грозили поставити мене під суд УВО за те, що запропастив атентат. Відправили мене додому і казали ставитися на тому самому місці за кілька годин, в міжчасі мали відбутися наради Крайової Команди УВО.

Прийшли в зовсім іншому настрою. Вже вийшли вечірні видання газет і там уже були голоси експертів про конструкцію бомби. Військові експерти-піротехніки стверджували, що бомба, хоч проста, та побудована майстерно і дуже старанно, конструктор забезпечився на різні можливості, замість одної, дав аж п'ять капслів. Вибухова її сила була страшна, це просто чудо Матери Божої, що її ім'ям названо майдан, куди саме в'їжджав Войцєховський, і якби вона вибухла, — з карити й шестірні коней не лишилося б сліду, а з президента Войцєховського хіба тільки "ріжки й ніжки". Були ще й інші "похвали" для конструктора і не таюся, що вичитував я їх з великим задоволенням і що це принаймні частинно осолодило мені гіркий посмак невдачі.

Газети повідомляли, що відкликано всі дальші паради й урочистості, президент уже не буде в них брати участи, тому й відпала можливість повторити атентат на іншому місці.

Головінський цілком подобрів. Не треба нам дргого атентату, хто знає, чи й не краще, що так сталося. Ми осягнули намічену ціль без ніяких жертов у людському житті. Плянувався атентат на президента, як політичний протест українців, ми зовсім не хотіли б масакри багатьох людей. По цілому світі гудуть телефонічні дроти, є вже перші відгомони світової преси, наш чинний протест проти польської окупації дав вже свої наслідки.

Поклепав мене по плечах і відпустив, побажавши, щоб другим разом мав я більше щастя.

На другий день вияснилася причина, чому не було вибуху бомби. Виявилося, що меленіт натягнув вогкістю. Зараз перевів я провірку, як це могло статися. В часі, коли вкладав я в бомбу вибуховий матеріял, був він в ідеально сухому стані, найліпший доказ, що при всіх експериментах вибухав. Та коли вже бомби були готові, дав я їх перетримати двом хлопцям, моїм співробітникам, вони сховали їх у печі і прикрили попелом. Хата стояла на вологому ґрунті і чутливий на вогкість меленіт втягнув її в себе помимо доброго опанування сухим папером і прикриття сухим попелом.

Знову заважив припадок, Я вагався, котру бомбу пустити на перший вогонь — меленітову, чи екразитову. Вибрав першу, зберігаючи сильнішу на резерву, вже на певний успіх. Якби переважила в мені думка змінити порядок чергування бомб — який інакший був би вислід!

Польському урядові дуже незручно випала ця демонстрація УВО. Його пропаґанда голосила в світі, що українці в Галичині погодилися вже на польську державність, аж тут нараз — бомба на президента! Поляки старалися зсунути всю вину на комуністів і навіть заінсценізували цілий великий політичний процес проти жида Штайґера, що його зловили в моменті, коли юрба розбігалася в страху перед бомбою. Закидали йому большевицькі зв'язки і виконання атентату на наказ з Москви. Справу остаточно вияснила енунціяція УВО і заява Ольшанського, одного з учасників атентату, що виїхав опісля за кордон.

 

------------------------------------------------------------------------

[11] Володимир Моклович, тодішній Окружний Комендант УВО в Станиславові, подає, що був це Микола Ясінський, псевдо Льолько. (Прим. З. К.)

[12] Мусів це бути Теофіль Ольшанський. (Прим. З. К.)

[13] "Цісарський ліс", так називалися горби на Личакові, одначе в тому часі вже не було там дерев. (Прим. З. К.)

[14] Юліян Головінськпй. (Прим. З. К.)

[15] По-польськи: Нічого не знаю, кинули бомбу! (Прим. З. К.)