Зиновій Книш

АТЕНТАТ НА ПРЕЗИДЕНТА ПОЛЬЩІ СТАНИСЛАВА ВОЙЦЄХОВСЬКОГО

В 1923 році Україна знайшлася в дуже прикрому політичному положенні. В фактичному стані не змінилося нічого: з одного боку Збруча владу на українським землях далі тримали московські большевики, а по другій стороні — поляки. Але можливості продовжувати боротьбу на зовнішньо-політичному відтинку змаліли. Совєтський уряд проголосив амнестію для тих, що боролися проти нього в роках 1918-1921, і закликав усіх до повороту в Україну. Настав період т. зв. зміновіховства, переорієнтації деякої частини української суспільности на співпрацю з совєтським державним ладом в Україні — багато визначних діячів, перш усього культурних і господарських, вернулися в Україну, а між ними і колишній Голова Центральної Ради в Києві, професор Михайло Грушевський. Дорого вони потім заплатили за свою легковірність. А в тому часі дуже послабили український політично-визвольний фронт, звузили його ряди й обмежили можливості.

Приблизно в тому самому часі, дня 15 березня 1923 року, Рада Амбасадорів у Парижі признала Галичину Польщі і тим своїм рішенням установила на галицько-українських землях, проти волі українського народу і не зважаючи на протести його уряду на еміґрації, польську державну суверенність.

Наслідки обидвох актів — совєтської амнестії і рішення Ради Амбасадорів — не дали на себе довго ждати. Найважніші з них були: погаснення партизанської боротьби на ширшу скалю в Україні і народження т. зв. радянофільства в Галичині. Все те аж ніяк не впливало на підбадьорення духа спротиву в утомленій п'ять ма роками даремної боротьби українській суспільності. Стабілізація відносин після війни і вигляди деякої економічної поправи після воєнного знищення і революційних забурень поволі втягали нарід у т. зв. нормальне життя з усіми його шодепніми турботами. Політичне ж українське життя укладалося без перспектив на овиді.

В тих то безбарвних і безперспективних роках дуже жвавішала діяльність Української Військової Організації, що відчула на собі тягар історичної відповідальности за долю українського народу, за те, щоб не дати йому потонути в безнадійності, погодитися з неволею. Вона стала речником українського народу в дальшій його боротьбі за державне визволення. Конечність примушувала її забарвлювати свою діяльність — спершу подуману, як чисто військову, що теж знайшло свій вираз у самій її назві — політичними моментами. Кожен її бойовий виступ чи терористичний акт мав на меті політичні наслідки: розвіяти зневіру у власному народі, його духову мобілізацію до дальшої боротьби, протест перед світом, засвідчення тимчасовости ворожої окупації на українських землях.

Одним з таких актів великого політичного значення був атентат на президента Польщі Станислава Войцєховського, виконаний у Львові 5 вересня 1921 року. Не був це перший замах на голову польської держави, що його підготовила і виконала Українська Військова Організація. Рівно перед трьома роками, дня 25 вересня 1921 року, студент Степан Федак, син відомого українського громадського діяча, адвоката д-ра Степана Федака, з наказу УВО стріляв до Йосипа Пілсудського і львівського воєводи Ґрабовського, щоб запротестувати проти парад польського "начельніка паньства"7 в столиці Галичини.

Три роки польські президенти в Галичині не показувалися. Але в 1924 році заініціовано у Львові т. зв. Східні Торги, що мали своєю метою в дальшому довести до тісніших торговельних взаємин Польщі з її південньо-східніми сусідами. І ось на відкриття цієї імпрези заповів свій приїзд польський президент Станислав Войцєховський.

Можна собі уявити, як почувалися галицькі українці на вістку, що в їхню столицю заїде найвищий представник польської окупаційної влади. Зокрема не могла того стерпіти Українська Військова Організація. Вона вважала це зневагою для українського народу і визовом для себе і постановила "привітати" польського президента теж і в своєму імені. Тодішній Крайовий Комендант УВО, сотник Юліян Головінський, і бойовий референт Крайової Команди УВО, сотник Омелян Сеник (Урбан, Грибівський) зорганізували атентат на Войцєховського. Атентат виконано 5 вересня 1924 року на Марійській Площі у Львові. Войцєховський вийшов з нього живий, завдяки неймовірному щастю — заготовлена до атентату меленітова петарда натягнула вогкости і не вибухла.

Але політичний наслідок атентату був осягнений. Телеграфічні дроти рознесли вістку про нього по цілому світі, даючи черговий доказ на те, що український нарід не припинив своєї боротьби. Сам же Войцєховський тихцем і неславно висунувся зо Львова і вернувся назад до своєї Варшави.

Від того часу аж до катастрофи польської державности в вересні 1939 року ні один з польських президентів не зважився показатися в Галичині. Коли випало котрому з них переїздити через Галичину до Румунії, робив він це таємно, поляки й українці довідувалися про те з часописів щойно тоді, коли він уже безпечно сидів у Букарешті.

Страшенне був не на руку полякам цей атентат. Він заперечував їхню пропаґанду, наче б то в Галичині настало повне заспокоєння і згода українців з поляками. На місці атентату заарештовано жида Штайґера. Хористка чи балєтниця львівського театру, Пастернаківна, що стояла недалеко місця атентату, свідчила, що це він кинув бомбу. На тій підставі відбувся пізніше великий процес проти Штайґера, а найважнішою його метою було доказати, що атентату не виконала Українська Військова Організація, тільки представник жидівської молоді, невдоволеної протижидівськими настроями правих польських політичних кіл, до яких належав і президент Станислав Войцєховський. Процес закінчився фіяском, Штайґера звільнено, не тільки тому, що годі було йому доказати вину,8 але почасти тому, що безглуздість того обвинувачення кожному була очевидна, а найголовніше тому, що Українська Військова Організація переправила через кордон одного з виконавців атентату і там його устами публічно взяла на себе відповідальність за цей акт.9

Не живуть уже головні організатори атентату, сотники Юліян Головінський і Омелян Сеник-Грибівський, нема між живими й одного з атентатчиків, Миколи Ясінського, славного бойовика УВО з Станиславова. Залишаються нам тільки свідчення інж. Федора Яцури, що сконструював бомбу і тим самим брав посередню участь в атентаті, та другого виконавця, Теофіля Ольшанського. Ці останні криють у собі деякі суперечності з іншими свідченнями. Так напр., Володимир Моклович, тодішній бойовий референт Окружної Команди УВО в Станиславові, рішуче твердить, покликаючися на свої тодішні розмови з самим Миколою Ясінським, якого він виправляв до Львова, і пізніше з сот. Юліяном Головінським, що бомбу на Войцєховського кинув не Ольшанський, тільки Ясінський. Також інші подробиці розповіді Ольшанського наводять на нас деякі сумніви.10

Та не те важне, чи бомбу кинув А. чи В. Головне, що діяв він на наказ Української Військової Організації і що це вона атентат на президента Польщі зорганізувала і руками одного з своїх членів виконала.

 

------------------------------------------------------------------------

[7] По-польськи: начальника держави. Такий титул мав тоді маршал Йосип Пілсудський.

[8] Весною 1930 року відбував я, як адвокатський аплікант, вимагану законом безплатну однорічну практику у львівському суді. На якийсь час приділено мене до повітового карного суду при вул. Казимирівській, що містився в будинку поміж поліційним слідчим урядом і в'язницею Бриґідки. Суддя д-р Рутка, що при ньому я працював кілька тижнів протоколянтом, мав ступінь "судді окружного суду". Мене здивувало, чому окружний суддя займається найгіршою можливою в суді працею — судженням жебраків за волокитство. В розмовах з судовими урядовцями і з дозорцями повітових арештів виявилося, що д-р Рутка колись був слідчим суддею в Окружнім Суді, що не він якийсь час провадив слідство в справі Штайґера і з того приводу попав у неласку. Звільнити зо служби його не могли, за те за кару дали на найгірше місце в надії, що він сам зречеться суддейського стану.

Одного разу поліція зробила облаву в цілому місті і привезла до арештів кілька сотень жебраків і волоцюг. Саме списування генераліїв і засуди за волокитство та на відставлення до місця приналежности кожного з них — все те відбувалося бездушно й автоматично — затягнулися аж до п'ятої години ввечері, хоч нормально урядування в суді кінчалося о 3 годині пополудні. Ми так були перетомлені, що просто не хотілося встати з крісла, щоб іти додому. Тоді то огірченому д-рові Рутці розв'язався язик. Він почав нарікати на свою долю і признався, що впав жертвою урядової політики, йому дали до зрозуміння, що слідство треба вести по лінії вини Штайґера, як жида. А потім зробили його за те відповідальним, як жертвенного кізла. На жаль не стало мені часу розвідатися, чи відсунули його за те, що "перестарався", чи "недостарався", з деяких його натяків виходило б скоріше те друге.

[9] Жиди побоювалися, що засуд Штайґера викличе репресії проти жидівської суспільности в Польщі, а може навіть дійде до погромів. Як завжди, так і тепер виявилася надзвичайна солідарність жидів у світі, скільки разів на лаві обвинувачених засідав жид. (Вистане пригадати аферу Драйфуса в Парижі, процес Бейліса в Києві, пізніший процес Шварцбарта в Парижі і вже по другій світовій війні процес проти подружжя Розенберґів у ЗДА за шпигунство). Вони шукали контакту до Української Військової Організації, щоб спонукати її публічно проголосити своє відношення до атентату і виявити назвище атентатчнка та відтяжити тим Штайґера у львівському процесі. Мимовільним свідком одної з таких спроб був інж. Михайло Селешко. Одного разу сидів він у каварні "Романішес Кафе" в Берліні на розмовах з полк. Євгеном Коновалцем. Були ще там Омелян Сеник і Сидір Чучман. Кілька хвилин пізніше надійшов Яків Оренштайн, "український жид", відомий видавець українських книжок і власник видавництва "Галицька Накладня" спершу в Коломиї, а потім у Ляйпціґу. З усіми присутніми знався він ще з давніших часів. Він заявив, що не приходить з власної ініціятиви, тільки на прохання організації американських жидів, що просили його посередничити в тій справі. Жиди пропонували: 1. щоб УВО видала від себе публічну деклярацію, що це її член і з її доручення викопав атентат на Войцєховського, 2. щоб таку саму деклярацію склав від себе цей же атентатчик. 3. за те жиди ґварантують йому переїзд і поселення в Америці, а Українській Військовій Організації обіцюють відплатитися відповідною грошовою допомогою. Полковник Коновалець на ті пропозиції не погодився. Він був схильний проголосити офіційно в пресі, що атентат виконала Українська Військова Організація, бо це й так було відоме і про те широко писалося в пресі. Але відмовився виявити назвище атентатчика і зокрема не згодився на відплатну фінансову підтримку. Коли Оренштайн відійшов з нічим, велася ще якийсь час розмова на ту теміу і з неї виходило, що не була це перша жидівська спроба вплинути в тому напрямі на УВО, приходили до полк. Коновальця перед тим ще й інші відпоручники жидівських організацій з таким проханням.

[10] Це відноситься зокрема до дальшої частини розповіді Ольшанського. Тут подана тільки та її частина, що відноситься безпосередньо до самого атентату.