РОЗПОВІДЬ ІНЖ. ФЕДОРА ЯЦУРИ

Інж. Федір Яцура

Вернувся я додому з українського війська в 1920 році і взявся докінчувати науку, бо до Українських Січових Стрільців пішов я добровольцем просто з гімназії. З початком 1921 року мав я вже за собою іспит з восьмої гімназійної кляси у Львові і підготовлявся до матури, що її реченець визначено мені на весну того ж року. В такому самому положенні було більше колишніх українських військовиків. Ми стрічалися з собою при різних нагодах, згадували так недавні ще часи, коли замість книжки тримали кріса в руках, говорили про це й те — от звичайно, як молоді люди — а найбільше про політику. Тяжко було погодитися нам з думкою, що вся боротьба наша й нашого покоління мала б піти на марне і що ми лишилися б назавжди під Польщею, а над Дніпром навіки мали б панувати большевики. В наших розмовах було багато гіркого, ще більше якоїсь невиразної надії, але не пам'ятаю, щоб комунебудь з нас прийшло тоді до голови закладати якусь таємну, революційну організацію для боротьби з ворогами. Одначе така організація вже тоді існувала, хоч ані я ані найближчі мої товариші про неї не знали. Швидше чи пізніше мусіли ми ввійти з нею в контакт і сталося це ось таким способом.

Якось одного разу пішов я на концерт до залі Музичного Інститута ім. Миколи Лисенка при вул. Шашкевича, здається, що був це концерт з нагоди Шевченкових роковин. Заля виповнилася вщерть, а серед публіки бачив я багато знайомих мені колишніх старшин української армії. Хтось шепнув мені, що нагорі, в малій залі відбуваються якісь збори старшин і я, як хорунжий Корпусу Січових Стрільців, теж повинен туди піти. Пішов я нагору, застав уже повну залго людей, декого знайомого. Переважали львовяни, але не бракувало і приїзжих з провінції, шкода, що не можу тепер пригадати собі назвищ, пам'ятаю тільки, що промовляв до нас Дмитро Паліїв. Ішла мова про те, що ми не повинні складати зброї, що нас далі обов'язує наша військова присяга і мусимо далі продовжувати боротьбу за Україну доступними нам способами, кожен на тому місці, де його поставила доля. Методи нашої боротьби тепер будуть інакші, не такі, як у реґулярному війську, більше революційні, в формі якоїсь таємної організації. Але ніхто з тих, що забирали голос у дискусії, не сказав, чи існує вже така організація і як вона називається.

Збори тривали досить довго, кожен хотів щось від себе додати, на те не ставало часу і ми так і розійшлися з нічим. Ніяких постанов чи резолюцій там не схвалювано. Я мав враження, що люди зійшлися припадково, щоб виговоритися і вилляти з себе жовч, а коли навіть і хтось за тим стояв, то робив це зручно і тільки в тій цілі щоб висондувати загальні настрої. В загальному ці настрої були прихильні для революційної боротьби, ніхто не заперечував її потреби, говорено про різні способи тієї боротьби політичними, розвідочними і саботажними способами.

Це було на тижні. А в найближчу неділю стрінув я під церквою св. Юра Миколу Саєвича, сотника УСС. Він теж був на тих зборах у залі Інститута ім. Миколи Лисенка, ми зговорилися про те і тоді Саєвич обережно розпитувався, як я особисто ставлюся до тієї справи та чи був би я готовий співпрацювати в такій революційній організації на випадок, якби вона заснувалася. Не було в мене двох думок, я без вагання погодився стати на послуги такої організації, якби вона від мене того зажадала. Саєвич обіцяв сконтактуватися, з ким потрібно, і дати мені відповідь за кілька днів. Відразу умовилися ми про нашу чергову зустріч.

Коли ж ми зійшлися на другий раз, Саєвич розвідувався про мої пляни, що я задумую робити і що я хотів би студіювати. В мене була охота до технічних студій, головно інтересувала мене механіка. Саєвич не відмовляв мене від того, але підкреслював, що для нашої організації в дальшій її діяльності буде потрібно хеміків-піротехніків і добре було б, якби я присвятив себе хемії. І то не тільки на політехніці, але й поза нею, студіюючи пильно й інтенсивно, не обмежуючися до вимог політехніки, але й додатково вдома, під кутом майбутніх потреб організації. Вона, та організація, — ще тоді не було в нас мови про "Українську Військову Організацію", говорилося просто "організація", — буде тримати зо мною контакт, слідкувати за моїми студіями і в свій час притягне мене до акції.

Так я і зробив. Скоро після того здав я матуру і записався до політехніки, що якраз тоді оргазувалася в рамах Українських Високих Шкіл (УВШ), славнозвісного українського таємного університету у Львові.

Здавалося, що Організація про мене забула. Не рахуючи моїх принагідних зустрічей з сотн. Миколою Саєвичем, я не мав до неї ніякого відношення. Вже знав я тоді, що в Галичині існує Українська Військова Організація, тут і там проявляла вона себе різними саботажними чи іншими революційними актами, час-до-часу були про неї згадки в пресі — та все те діялося десь поза мною, неначе поза сферою моєї свідомости.

Прийшов 1922 рік. Вакації перебув я в селі Подільці над Дністром, не пам'ятаю, чи було це в рудецькому чи в комарнянському повіті, учив я там Романа Савицького, нашого пізнішого славного піяніста. Наближався академічний рік і я поїхав до Львова, продовжувати свої студії.

Політична атмосфера в Галичині була гаряча і ставала щораз більше напружена. Поляки зайняли Галичину, але ніхто не вважав того тривалим, думалося, що це тимчасова військова окупація, Польща дістала мандат правити Галичиною, доки ця справа не буде десь вирішена на міжнародньому форумі. На осінь польська влада проголосила вибори до польського сойму в Варшаві. Організована українська суспільність ці вибори бойкотувала, на тій підставі, що Галичина не є під польською державною суверенністю, тільки під тимчасовим польським мандатом, тому Польща не має права розписувати виборів на українських землях до своєї законодатньої установи, коли ж би українці в тих виборах брали участь, давали б тим самим Польщі сильний атут до пересправ на міжнародньому форумі, що — мовляв — українці погодилися з фактом польської суверенности на тих землях.

Знайшлася частина українців, щоправда невелика, що стояла за порозуміння з поляками на ґрунті визнання польської державної суверенности на українських землях. Ця група заявлялася за участю в виборах, оформилася в політичну партію і висунула своїх кандидатів до виборів. Між іншими належав до тієї групи відомий український письменник Михайло Яцків. Не брав він активнішої участи в тій течії, все ж таки віддав для неї своє ім'я і тим надщербив одноцілий самостійницький і протипольський фронт української суспільности в Галичині. Одним з кандидатів на посла в найближчих виборах був Сидір Твердохліб, гімназійний учитель, що кандидував з львівської округи. Говорено тоді, що справжньою сірою еміненцією, фіґурою, в якої руках збігалися всі нитки тієї акції, був брат Твердохліба, — не спам'ятав я його імени, — він був колись урядовцем в австрійському намісництві у Львові. Тепер він майстрував усю ту справу з польським урядом і діставав на те гроші, але що був боягуз, то тримався в тіні і висував на авансцену свого брата Сидора.

Акція Твердохліба викликала величезну хвилю обурення в цілій українській галицький суспільності. Куди не повернутися — в кожного вона була на язиці. А вже між студентами, то гуділо як у вулику. Я часто заходив до Академічного Дому при вул. Супінського ч. 21, прислухувався розмовам і дискусіям, сам у них мало забирав голос, бо політичні справи не були моєю сильною сторінкою, я по вуха пірнув у своїй техніці. Одного разу підступив до мене в Академічному Домі знайомий мені студент. Не певний я, чи не називався він Терлецький, так його буду для вигоди в дальшому називати. Короткими словами поінформував він мене про політичну ситуацію, що витворилася в зв'язку з виборами, і передав мені доручення слідкувати за Твердохлібом, його способом життя, рухами в терені, вічевою акцією і т. п. Звичайною пропаґандою замало боротися з тією зрадницькою роботою, слова тут не вистачають, потрібно діл. Українська Військова Організація засудила Сидора Твердохліба на смерть, як відстрашливий приклад для по-угодовськи настроєних деяких українських кіл.

Пам'ятаючи про давнішу мою розмову з сотн. Миколою Саєвичем, думав я, що ось тепер УВО зголосилася по мене. Пізніше виявилося, що не стояло це в зв'язку з моїм відношенням до сотн. Саєвича. В той час не були ще вироблені конспіративні форми діяння, то значить, була конспірація тільки в відношенні до поляків, а такі речі, як клички, діяння трійковою чи п'ятковою системою з'явилися щойно пізніше. Не розпитувався я ближче, що і як, прийняв це доручення, як самозрозуміле.

Терлецький повідомив мене, що до помочі мені приділено Івана Кульчицького. З ним я мав сконтактуватися вже самий. Було це легко для мене, бо з Кульчицьким був я знайомий. Він був веселої вдачі хлопець, що на львівський спосіб до всього ставився з погодою, гумором і безжурністю. Ближчі вказівки щодо нашої роботи мали ми дістати від М. Дзіковського. Його УВО відрядило до Сидора Твердохліба, як його секретаря, щоб розвідувався з першого джерела про всі справи, зв'язані з угодовою акцією та звітував про те Організації.

Дзіковського я добре знав ще з військових часів. Умовилися ми з ним, що незручно буде нам частіше стрічатися, щоб не викликало це шдозріння і не утруднювало Дзіковському його завдання. Твердохліба я не знав, показав його мені Дзіковський, вертаючися одного разу з ним з якогось віча в львівському повіті. Я чекав на них на плятформі, вдаючи, що вийшов до поїзду назустріч комусь з моїх знайомих. Дзіковський висів з поїзду в товаристві невеликого на зріст чоловіка з вусиком, темнорусявої барви волосся. Це й був Сидір Твердохліб. Зараз до них прилучився якийсь третій тип, як показалося, це був польський поліцїйний аґент, що постійно охороняв Твердохліба, супроводжав його по Львові і відпроваджував додому. Всі троє всіли до трамваю, а за ними і я. На Марійській Площі Дзіковський висів, ми поїхали далі. Остання зупинка для Твердохліба була на Площі св. Антона на Личакові, звідти вже недалеко йому було до хати. Аґент підпровадив його під самі двері покрутився трохи коло кам'яниці та й пішов. Я запам'ятав собі число кам'яниці ї вже легко було мені пізніше розвідатися, в якому саме мешканні живе Сидір Твердохліб. Не знаю, чому мав я про те розвідуватися самий, бо ж дуже легко це можна було зробити через Дзіковського, що напевно знав, котре мешкання Твердохліба.

Атентат можна було виконати тут таки на місці, під кам'яницею, де жив Твердохліб. Вулиця слабо освітлена, околиця тиха, шпитальна, зрідка тільки на ній побачити можна прохожих. Щоправда, був ще поліційний аґент, та це ніяка перешкода, пішов би він на другий світ разом з Твердохлібом, в найгіршому випадку. Одначе десь нагорі переважила думка, що краще це зробити поза Львовом, в часі одної з поїздок Твердохліба на передвиборчі віча. З незрозумілих мені причин поліційний аґент ніколи не виїздив з Твердохлібом поза Львів, може тому, щоб не компромітувати його перед українськими виборцями, мовляв, ось дивіться, який це посол, що йому на п'ятах мусить ходити польський поліцай, інакше побили б його українці. За товариша Твердохлібові в його поїздках був тільки Дзіковський, для безпеки мав він при собі завжди великий військовий пістоль.

Перестудіював я календар вічевих виступів Твердохліба і завважив, що передбачував він віче також у Камінці Струмиловій. Це мої родинні околиці, жив я в недалекому селі Честинє і знав там кожну стежечку, тож почав розглядатися за зручним для атентату місцем. На мій погляд найкраще для тієї цілі надавалося місце на шляху між Камінкою Струміловою і залізничою станцією Сапєжанка. Камінка Струмилова лежала на залізничому шляху Львів-Радехів, продовженому пізніше до Луцька. Дзіковський мусів забарити Твелдохліба, протягнути віче так, щоб запізно вже було до львівського поїзду. Якого півтора кілометра від Камінки лежала залізнича станція Сапєжанка на шляху Львів-Сокаль-Ковель. Звідти поїзд до Львова відходив пізніше, коли вже надворі стемнілося. Твепдохліб мусів би або йти пішки, або їхати фіякром, по дорозі перейняла б його боївка УВО і викінчила б.

Володимир Садовський

До виконання атентату призначила УВО двох бойовиків, Пасіку з Левандівки і Садовського, не знаю, звідки він, тоді був студентом у Львові. З ними обговорив я плян атентату над картою околиць Камінки. На місце мали вони приїхати роверами, переловити Твердохліба в дорозі з Камінки до Сапєжанки, а після акту від'їхати роверами в напрямі Львова. Перед найближчим селом, Новий Став, зачинався густий ліс, у тому лісі мали вони звернути на бічну доріжку, щоб в'їхати до Львова з іншого боку та обминути поліційну погоню, якщо б вона була зорганізована. Я в тому часі спав би в моєму селі Честинє, постаравшися про добре підмуроване алібі на випадок, якби поліція якимсь чином натрапила на мій слід.

Було це в жовтні 1922 року. Погода вдалася напрочуд гарна, Дзіковський без труду протягнув віче, як було запляновано, і Твердохліб захотів пройтися пішки до станції в Сапежанці. Під самою станцією перестріли їх Пасіка з Садовським і всипали в нього цілий магазинок куль. Дзіковський вихватив свій пістоль, почав стріляти і нібито бігти за ними та кричати: "Стій! Ловіть їх!" Заки надбігли люди зо станції, обидва хлопці всіли на ровери і прямою дорогою так поперли до Львова, що приїхали туди ще перед поїздом.2

Твердохліба забрали до шпиталю у Львові і там він ще жив кілька днів. Дякував Дзіковському за поміч і свідчив перед поліцією, що він стояв у його обороні. В обличчі смерти не виявив мужности, благав, щоб урятувати йому життя, а коли вже певне було, що мусить умерти, просив поляків, щоб поставили йому пам'ятник у Львові, як першій жертві на шляху до польсько-українського порозуміння, бо не міг сподіватися того від українців.

Польська поліція тоді ще не орієнтувалася ближче в українському підпіллі. Її реакція ішла наосліп — хапала кожного, хто був політично підозрілий і хто попався під руки. Слідство проводив поліційний комісар Кайдан,3 знаний з жорстокости і з жахливого катування в'язнів, а йому помагав підкомісар Олінькевіч. Одначе справа вийшла поза льокальні компетенції львівської слідчої поліцаї. Заінтересувалася нею центральна польська влада в Варшаві і вислала до Львова свого відпоручника, якогось слідчого поліциста з гончим нюхом, він колись служив ще в царській охранці. Бувши обзнайомленим з тактикою і з методами праці революціонерів, відразу стала йому підозріла особа Дзіковського. Своїм слідчим нюхом вітрив він, що М. Дзіковський, колишній старшина української армії, не міг так нагло перекинутися в прихильника польсько-української злагоди, та ще й на ґрунті капітуляції українства перед польською державою. Неодмінно мусів стояти Дзіковський у якомусь відношенні до УВО та інформувати її про акцію Твердохліба.

Ще більше, мабуть, утвердився він у своєму переконанні після інформаційного допиту Дзіковського. Правда, тоді він відпустив його додому, але тої самої ночі казав арештувати. Поліційні арешти сипалися наліво й направо і я, хоч не мав на собі безпосереднього підозріння, все ж таки волів не ночувати вдома. Одного вечора — а було це того самого дня, коли варшавський слідчий спец допитував Дзіковського — ішов я Єзуїтським Городом і зовсім припадково наткнувся на Дзіковського. Ішов він у товаристві спільного нашого знайомого, студента Івасечка. Мигнула в мене думка, чи не впроситися до нього на нічліг. У нього видалося мені безпечно, його батько, емеритований судовий радник, стояв поза всякими політичними підозріннями, а сам він, хоч гарний хлопець і добрий українець, тримався віддалік політичного життя, принаймні я про те нічого не чув. Ми попращалися, я пішов спати до Івасечка, а Дзіковський почвалав до себе до хати.

Поліція вже ждала на нього. І тоді виявилося, що можна бути добрим і відважним фронтовиком, та нікудишним революціонером. Дзіковський не витримав поліційного тиску і без ніяких побоїв і тортур ще тої самої ночі заломився, і то так ґрунтовно, що всипав всіх і вся. Не знав він назвищ обидвох атентатчиків, йому вони були відомі тільки під псевдами "Тонько" і "Монько", здогадувався тільки, що живуть вони на Левандівці, а може на Богданівці. Виказав поліції на мене, як на того, хто їх знає, їхні правдиві назвища і їхні адреси. Саме коли я смачно перевертався на другий бік у сні, вигнала мене поліція з ліжка і забрала до слідчих арештів. Бо на моє лихо Дзіковський був свідком моєї розмови з Івасечком і чув, як я з ним умовлявся про кочівлю.

В поліції Кайдан з Олінькевічем прийняли мене з виразами тріюмфу на обличчі і затирали руки з утіхи, що все йде так гладко і швидко. Допитові прислухувався і час-до-часу встрявав своїми питаннями якийсь уніформований комісар, як пізніше виявилося, був це представник Воєвідської Команди Поліції у Львові Лукомський.

До нічого я не признавався і вперто відмовлявся від якоїнебудь стичности з УВО. Не бачив я з допиту, іцоб мали проти мене якхь докази, а не вірив я, щоб Дзіковський міг мене засипати. Тоді відвели мене до сусідньої кімнати, де небуло нічого, крім чотирьох голих стін. За хвилину привели туди Дзіковського. Виглядав він свіжо і певний себе і доки не розкрив уст, не знав я, що це має значити. Аж тут, як грім з ясного неба, Дзіковський у конфронтації зо мною підтвердив свої поліційні зізнання і до очей мені сказав усе, що знав про мою співучасть у підготові до атентату на Твердохліба.

В першому моменті мені неначе мову відобрало. Дзіковського відвели. За ввесь цей час він нічим не виявив ані жалю ані збентеження з того, що ось цими своїми словами зашморгує мені петлю на шиї.4

Прийшов я до свідомости під радісний гаркіт Кайдана і його колеґ. Вони були певні, що я заламався так само, як і Дзіковський, і зачну "співати". Але якийсь інстинкт казав мені далі обстоювати мою непричасність до всієї тієї справи, хоч і як це могло б видаватися безнадійне. Це вивело з рівноваги Лукомського, він вихопив шаблю з піхви, замахнувся мені над головою і зверещав:

— Бендзєш мувіл, пся креф?5

До того часу, хоч і кричали на мене, та ніразу не вдарили і говорили все на "ви". Тому я й не підозрівав, що хочуть мене побити, не злякався Лукомського і з насміхом відповів йому:

— Сховайте шаблю, пане комісаре. Мене тим не налякаєте, я був вояком, перебув війну і бачив страшніші речі над головою від вашої шаблі. Я тільки цікавий, чи вийняли б ви шаблю, якби я не стояв перед вами з голими руками.

Та я помилився. Це була остання краплина, що переллялася через береги. Лукомський сховав шаблю і вийшов з кімнати, а ціла зґрая поліційних посіпак з Кайданом на чолі кинулися на мене. Взяли мене під ноги, скопали чоботами, товкли прикладами рушниць, били чим і де попало. Це якесь чудо, що я з того вийшов живий. Не мав я часу й крикнути, та й нащо це придалося б? Кайдан з розмаху гепнув об мене прикладом і зламав мені місток на грудях. Я втратив притомність.

Очуняв я вже в камері. Було темно, вікно знадвору закрите, тільки підсліпувата жарівка блимала високо під стелею. Не знав я, ніч це чи день і скільки часу минуло від мого "допиту" нагорі. Тіло боліло, кости поторощені, ні сидіти, ні лежати, а вже й мови нема, щоб стояти. Язик розпух у роті, не можна ним повернути, замість мови виходив якийсь незрозумілий белькіт.

Майже шість тижнів протримали мене в полційних арештах, доки я настільки не прийшов до себе, щоб можна було відставити мене до суду і показати людям на очі. Багато разів ще допитували мене, засипували питаннями про це то про те, всіми силами натискали, щоб признатися, бо й так уже все пропало, і так усе знають, а коли признайся — буде краще для мене. Що більше могли мені зробити? Я мовчав далі, ані сам не признався, ані нікого з товаришів не зрадив.

Справа зайшла в сліпий кут і поліція нічого більше не могла викрити. Мала в руках Дзіковського, але не могла дістати виконавців атентату, хоч зо шкури вискакувала. Можливо, що Пасіка й Садовський не знали про ролю Дзіковського коло Твердохліба, його арешт ще їм нічого не говорив, могли ж його так само арештувати, як десятки інших українців у часі загальної поліційної нагінки. Інша річ, коли попався я. Це було для них сиґналом, щоб пірнути в підпілля, а потім утекти до Чехословаччини. Бо я знав їх обидвох і коли б не видержав під поліційними побоями, міг би засипати.

Перша вістка про мій арешт мусіла вийти від Івасечка, бо в його квартирі накрила мене поліція. Швидко дізналися на волі про те, як змасакровано мене на поліції, а розказала про те служниця студентської харчівні в Академічному Домі. В перших днях після атентату полщія зробила рейд на Академічний Дім і забрала всіх, кого там застала. Забрали теж і служницю, що помагала куховарці в харчівні. Не мали що з нею зробити, тримали всю ніч на коридорі і вранці випустили. Застрашена дівчина сиділа тихо і про неї забули, сконцентрувавши всю увагу на мені. З кімнати, де мене мотлошили, виходили на коридор скляні двері, дівчина забилася в куток зо страху і бачила все, що діялося в кімнаті. На другий день вона розказала про те довірочно деяким студентам і так це донеслося до Пасіки й Садовського.

Вони втекли, а мене віддано в руки слідчого судді.6

 

------------------------------------------------------------------------

[2] Володимир Мартинець подає, що обидва вони, втративши пізніше свій організаційний зв'язок, віднайшли його на конспіративній квартирі і він поміг їм виїхати закордон, давши гроші і вказівки, як дістатися до ЧСР. (В. Мартинець: Від УВО до ОУН, стор. 63). (Прим. З. К.)

[3] Слідчі методи Кайдана відбилися широким відгомоном по цілій Польщі і зрушили сумління навіть декого з поляків. Знаний польський письменник Стефан Жеромскі узяв його на одну з постатей своєї повісти "Пржедвйосьнє". Після того Кайдана перенесли зо Львова і, здається, пізніше звільнили з поліційної служби. (Прим. З. К.)

[4] Про дальшу долю М. Дзіковського гл. В. Мартинець: "Від УВО до ОУН", стор. 63-64. Дня 6 липня 1923 р. він утік зо слідчої тюрми при вул. Баторого у Львові.. В Празі постало підозріння, що це львівська поліція помогла йому в утечі. В тій справі відбувся над ним організаційний суд і УВО засудила його на смерть за співпрацю з польською поліцією. Зміркувавши небезпеку, Дзіковський утік з Праги, виїхав найперше до Парижа, а звідти до Совєтської України. Туди запросив його Конар-Палащук, знайомий з ним з воєнних часів, а на той час член Уряду УРСР для справ Галичини. В одній з хвиль пізнішого терору, що загорнула багато галичан, Дзіковського большевики розстріляли. (Прим. З. К.)

[5] По-польськи: будеш говорити, собача кров? (Прим. З. К.)

[6] Епілог тієї справи відбувся перед судом присяглих у Львові в 1930 році, Минуло вісім літ, за той час проголошено в Польщі вже дві амнестії, нові події й нові особи висунулися на поверхню життя і Пасіка думав, що справа забулася. Вернувся він нелеґально додому, щоб розглянутися, чи не вдасться залишитися напостійно. Про те донесла одна жінка, що жила в ЧСР на послугах польської поліції. Пасіку арештовано і поставлено перед суд. З уваги на попередні амнестії засуджено його не на кару смерти, тільки на 10 літ тюрми. Боронив адвокат д-р Михайло Західний з Бережан, в українській суспільності знаний як член "Української Партії Праці", що стояла на ґрунті радянофільства. З Пасікою сидів я короткий час у львівських Бриґідках. В нього були неоправдані претенсії до УВО, щоб проголосити за кордоном якісь деклярації для відтяження його, на тій підставі сподівався він ревізії свого процесу. До того не прийшло і він зовсім відвернувся від українців, товаришував тільки з "посполитими" в'язнями, говорив тільки по-польськи, відрікся і своїх товаришів і свого народу. Що з ним сталося пізніше — мені невідомо. (Прим. З. К.)

В хроніці арештів і судових процесів "Сурми" читаємо про те:

"Арештування та судові процеси". 12 травня львівська поліція арештувала, по переведенні ревізії, студ. Івана Пасіку та електротехніка Михайла Пасіку, під замітом — убивства Твердохліба. Дійсно, дивні речі діються на світі. А дивні вони ще й тому, бо, як рівночасно подає польська преса, московська Чека (ДПУ) розстріляла на днях Норича-Дзіковського, який, як відомо, був у 1922 р. арештований польською поліцією за — вбивство Твердохліба, однак удалося йому тоді втекти з тюрми за кордон. ("Сурма", ч. 5-6 (20-21) за травень-червень 1929).

"30 січня почалася перед львівським судом присяглих розправа проти І. Пасіки, обвинуваченого за вбивсво С. Твердохліба в р. 1922. Як каже акт обвинувачення, вбивство інспірувала УВО, а виконав його Пасіка, якому помагав Садовський і Дзіковський; останній по заарештуванні втік з тюрми у Львові. Пасіка мав ніби звіритися з учинку П. Пшитоцькій в таборі в Юзефові, яка, вернувшися до Польщі, все те передала поліції. Розправу відложено з причини відсутности головного свідка. Слід зазначити, що польська поліція та суди не залишають своїх старих методів — послуговуватися найгіршого сорта провокаторами. Подібно, як Стецюкова в процесі за вбивство Собінського, яка видумала різні речі проти арештованих, так і Пшитоцька це знана віддавна провокаторка. Вона ще в 1923 році, перебуваючи в таборі в Юзефові, як проститутка, з пімсти проти одного старшини зробила до чеської поліції донос з видуманими нею історіями, мовляв, українці в таборі в Юзефові приготовляють повстання проти чехів і т. д. Чехи, що повірили провокаторці і видали відповідні запорядження для... здавлення повстання, лише тим скомпромітувалися, а за фальшивий донос викинули Пшитоцьку поза межі ЧСР. Про все те писала свого часу українська преса. Вернувшися до Польщі, провокаторка мститься дальше фальшивими доносами, тим разом перед польською поліцією". ("Сурма", ч. 3 (30) за березень 1930).

"Судові розправи". 21-22 травня відбулася у Львові перед судом присяглих розправа проти І. Пасіки, обвинуваченого вбивстві польського запроданця С. Твердохліба. Пасіку засуджено на 10 літ тюрми, даруючи йому на підставі амнестії з 3 V 1938 року одну третину кари". ("Сурма", ч. 6-7 за червень-липень 1930).

В цій інформації "Сурми" закралася помилка. Пасіку засуджено не на 10 літ тюрми з одночасним даруванням одної третини кари на підставі амнестійного закону з 3 травня 1928 року, тільки на кару смерти, що її рівночасно перемінено на 10 літ тюрми з уваги на згаданий амнестійний закон. (Прим. З. К.)

Невідома мені доля другого атентатчика, Садовського. Деякі інформації про нього подає інж. Зиновій Кохановський у листі до мене з дня 30 липня 1961 р.: "Я знався з Садовським. Йому на ім'я Володимир. Походив з Тернопільщини. Ми обидва ходили до тих самих шкіл: тайна українська політехніка й автомобільна школа Українського Технологічного Інституту. Навіть разом відбували курс національних танків у Василя Авраменка, було це в рр. 1921-1922. З того часу збереглася в мене знімка курсантів автомобільної школи, де є і м. ін. Садовський і Славич. На вакаціях 1922 р. ми об'їхали цілу Галичину зо школою національних танків. Опісля я стратив контакт з Садовським. Знав, що він виїхав до Чехословаччини. Мені випала дорога на Данціґ. Пізніше дійшли до мене слухи, що Садовський скінчив трагічно — чи не самогубством. Але це тільки слухи, правди і досі не знаю". (Прим. З. К.)