Зиновій Книш

ДО СПРАВИ СИДОРА ТВЕРДОХЛІБА

Після того, як Українська Галицька Армія перейшла Збруч дня 16 липня 1919 року, ціла Галичина знайшлася під польською окупацією. Західні та північно-західні її окраїни з містом Перемишлем і столиця Львів перебували під польською окупацією ще від листопада 1918 року.

Між Польщею і Західньо-Українською Народною Республікою далі існував воєнний стан. Західньо-Український Уряд на чолі з д-ром Євгеном Петрушевичем перебував за кордоном, але мав повну політичну підтримку всієї зорганізованої української громадськости в Галичині. Ані український уряд, ані українська суспільність ніколи не визнавали польської окупації Галичини і боролися проти неї всіми доступними способами, головно на міжнародньому форумі. Бо, з правного боку, становище Галичини не було ще остаточно з'ясоване і витворився такий стан, що Польща виконувала фактичну владу на галицькій землі, але не мала за собою визнаної правно-державної суверенности над нею. В арт. 91 Сен-Жерменського Договору держав Антанти з Австрією було стверджено, що Польща є тільки фактичним військовим окупантом Галичини, а її сувереном — держави Антанти. А на зібранні Ради Ліґи Націй у лютому 1921 року схвалено резолюцію, що "постанов мирового договору про права меншостей1 не можна прикладати до Галичини, бо вона лежить поза кордонами Польщі".

Дипломатичні пересправи західньо-українського Уряду скінчилися невдачею, — Рада Амбасадорів рішенням з 15 березня 1923 року прилучила Галичину до Польщі. Трудно було сподіватися іншого висліду, в таких випадках " міжнародня справедливість" звичайно санкціонує існуючий стан. За ким сила — за тим і право, а український нарід у тому часі тієї сили не мав.

Польща всіляко старалася приспішити формальне визнання своєї суверенносте над галицько-українськими землями і намагалася доконаними фактами, що випливають з державної суверенітети, створити на окупованих галицьких землях такий стан, щоб з одного боку не було вже з нього відвороту, а з другого, щоб витворити враження, що український нарід у Галичині погодився з Польщею і визнав de facto польську державність на своїх землях. З тією метою польський сойм увів в арт. 108 і 109 конституції з дня 17 березня 1921 року постанови про рівноправність громадян непольської національности, нав'язуючи до договору про національні меншини, а дня 22 вересня 1922 року схвалив закон про воєводське самоврядування у львівському, станиславівському і тернопільському воєводствах. Цей закон признавав дуже куценьку культурну і частково територіяльну автономію, але виданий був тільки для зацитькання світової опінії і ніколи, аж до розвалу Польщі в вересні 1939 року, не був уведений у життя.

А тим часом 30 вересня 1921 року переведено перепис населення в Галичині, 5 листопада 1922 року — вибори до сойму в Варшаві, 12 того самого місяця — вибори до сенату, а в грудні того ж року — бранку до польського війська. Все те — акти, що до них Польща не мала права. Тому організована українська суспільність бойкотувала їх і навіть чинно їм протиставилася, щоб не витворювати враження в світі, наче б то українці станули на шлях безпосереднього полагодження своїх прав з поляками і зокрема своєю участю в тих актах добровільно визнали польську державність у Галичині. Тільки дуже незначний відлам української суспільности зрадив свій нарід і свій Уряд і пішов на співпрацю з поляками. При польській адміністративній і фінансовій підтримці оформився він у т. зв. "Українську Хліборобську Партію", що вживала скороченої назви "партії хліборобів", а її згірдливо перезвано на "партію хлібоїдів". У проводі тієї партії станули спершу м. і. письменник Михайло Яцків і гімназійний учитель Сидір Твердохліб. В пізніших роках партію очолив відомий радикальний діяч, адвокат д-р Северин Данилович, одначе головними заправилами були в ній військовий капелян о. Ільків і редактор Стовпюк.

"Партія хліборобів" дістала до своєї диспозиції необмежену фінансову допомогу польського уряду, що за всяку ціну хотів роздвоїти українську суспільність в її поставі до Польщі і польської держави. За нею станув цілий польський державний і поліційний апарат. Здобула вона в тих виборах тільки п'ять посольських мандатів, і то не наслідком відданих на неї голосів українських виборців, тільки завдяки виборчим шахрайствам і махінаціям, що ними польські урядовці адміністраційного апарату славилися ще з часів, коли виконували їх під фірмою австрійської влади в Галичині.

Боротьба з польським тиском, що не перебирав у засобах, не гребував підкупствами, деморалізацією, терором і шахрайствами, вимагала величезної напруги сил і залізної здисциплінованости української суспільности. Таємний провід над нею перебрала Українська Військова Організація, що стояла в контакті з Урядом Західньо-Української Народної Республіки через його Військовий Секретаріят, що мав свого відпоручника в Галичині. Переведено закроєну на широку скалю всесторонню політично-освідомну акцію серед української людности в Галичині. Зібрано потрібні фінансові засоби для цілей леґальної політичної акції і на підтримку закордонної акції Уряду. Та це не вистачало. До боротьби з деморалізацією треба було вжити сили і ту силу створила та до диспозиції українському народові поставила Українська Військова Організація. Треба було власними очима бачити, з яким ентузіязмом ставала під її накази українська молодь, студентська і середнєшкліьна, кольпортуючи відозви, розліплюючи на мурах міст і на сільських плотах проклямації, виконуючи різну дрібну але необхідну в таких умовинах допоміжню роботу, що вимагала великої кількости людей для повного і докладного переведення її в найдальших закутках країни. Українська Військова Організація викликала в народі небувалий підйом духа і змобілізувала його до активної постави проти окупанта. А де виявилася необхідність, там стосувався терор проти окремих зрадників, чи, як їх традиційно в Галичині називали, "хрунів", як відстрашливий засіб. Це відносилося в першу чергу до тих слабодухих одиниць, що пішли за намовами "хлібоїдів" і згодилися кандидувати в виборах з рамени тієї партії. В цілій країні, а зокрема на Підгір'ї, виконано на них серію атентатів, а з них найбільшим відгомоном відбився атентат на Сидора Твердохліба в Камінці Струмиловій дня 15 жовтня 1922 року, і він саме є предметом розповіді інж. Федора Яцури.

Розповідь інж. Яцури замітна ще й тим, що кидає світло на початки Української Військової Організації в Галичині, па методи організації і діяння в перших її роках. Віра, одушєвлення і запал вирівнювали брак організаційного досвіду, що приходить щойно з роками.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Мався на думці договір про національні меншини між Польщею й Антантою у Версалі дня 28 червня 1919 року, отже заключений у часі, коли ще Польща навіть не окупувала цілої Галичини.