СЛОВО ВІД РЕДАКТОРА

В історії українських визвольних змагань почесне місце припадає Українській Військовій Організації (УВО). Значення її полягає не так на її організаційній діяльності, що в тому часі і в тодішньому стані української суспільности не могла розгорнутися на ширшу скалю, ані на її бойових і терористичних актах, що їх зрештою і не було багато. Роля її в найти історії розцінюється величезним морально-політичним і психологічним впливом та тодішнє українське покоління, як безпосередньої переємниці традиції збройної боротьби за самостійне національно-державне життя українського народу.

Коли сьогодні візьмемо в руки першу-ліпшу газету, або залучимо радіоапарат, щоб послухати новинок зо світа — з усіх сторін нашої планети б'є у вічі і ллється в уші революційний і національно-визвольний рух різних народів. Кількалітнє кипіння на острові Кіпрі чи ось хочби в Альжірії день за днем приносили і далі приносять звідомлення про революційні дії, мілітарні контракції, що в них з обидвох сторін заанґажовані немалі військові частини, що вимагають багато зброї, коштують багато грошей і тягнуть за собою великі матеріяльні і людські жертви. В порівнянні з ними дії Української Військової Організації, — коли дивитися на них з перспективи чотирьох десятків літ, — виглядають блідо і слабо.

Одначе, якби котренебудь з тих неспокійних огнищ останніх років знайшлося в такій політичній ситуації, як Україна на початку 20-тих років нашого століття, — даремно було б шукати в світовій пресі вісток про нього. Великі сили стоять напроти себе в світі в нашій добі і кожна з них нащупує себе на передпіллях конкуренційного змагання за володіння світом. Через те нікому не бракне зброї, через те гроші сьогодні в революційних рухах — ніяка проблема, через те завжди можна рахувати на прихильний відгук суспільної опінії в одному з суперницьких політичних бльоків.

А по катастрофі в "чотирокутнику смерти" Україна знайшлася в такій міжнародньо-політичній констеляції, що не мала прецеденсу в історії жодного народу, навіть польського після всіх трьох розборів Польщі. Не тільки роздерта вона була кордонами чотирьох заборчих держав, але ніхто не був заінтересований у її відродженні, навпаки, всі — і переможці і переможені — були зацікавлені в збереженні політичного статус кво на сході Европи. А далі, кіпрійці мали до діла з одним противником — Великою Британією, альжіріці з одним своїм ворогом — французами, — щоб узяти за приклад тільки ці два випадки. При тому одні і другі мали запілля в созвучних собі расово і національно державах, одні і другі могли розраховувати на прихильність великої частини суспільної думки навіть тих країн, що з ними боролися.

Ніколи того не було в Україні. Вона могла рахувати тільки на моральні сили, що дрімали в її власному народі. Ті сили розбудилися в 1917-1920 роках з вікового політичного сну і пропам'ятною заслугою Української Військової Організації було й буде те, що вона не дала їм знову пірнути в сон, що привчала вона нарід до боротьби і до свідомости, що тільки "през шаблі маєм права".

Українська Військова Організація зійшла вже зо сцени, інші сили прийшли на її місце і продовжують її діло. Вона була предтечею Організації Українських Націоналістів, цілого українського націоналістичного революційного руху, що пливе сьогодні, на жаль, кількома руслами. З її ідей зродилася пізніше Українська Повстанська Армія 1942-1946 років, коли діяла в ширших розмірах.

Пам'ять про Українську Військову Організацію поволі забувається в міру того, як час віддалює нас від періоду її діяння і впарі з тим, як відходять до іншого світу її колишні члени. Тим більший обов'язок лягає на плечі тих, що залишилися іце при житті, щоб зібрати й опублікувати про неї все, що можливе. А тим часом так мало в цій справі зроблено, майже нічого, поза двома-трьома томиками мемуарів, спробою Володимира Мартинця накреслити початки Української Військової Організації в книжці "Від УВО до ОУН" і низкою принагідних статтей, розсіяних по пресі так, що й позбирати їх трудно.

Правда, писати історію Української Військової Організації — нелегка це справа. Як організація, що діяла конспіративно, не лишила вона по собі писаних матеріялів і документів, не зберігала архівів. Акти її судових процесів, різні свідчення й матеріяли чужих слідчих, поліційних і розвідочних органів лежать поза межами дослідноети незалежного українського історика та й ледве чи коли могтиме він з них користати. Мемуаристика про Українську Військову Організацію надзвичайно вбога, а ті, що могли б щось про неї написати, один за другим "відлітають сірим шнурком..." Та найгірше те, що над цілою справою зберігання пам'яток революційної боротьби українського народу фатальним покривалом лягає байдужість і неохота. В інших народів над такими справами працюють спеціяльні дослідні інститути, а в нас годі одну книжку видати, коли ж знайдеться відважний автор і видавець, може бути певний, що накинуться на нього мокрим рядном.

Нещодавно відбувся в Клівленді з'їзд колишніх членів УВО і на ньому постановлено більше уваги присвятити зібранню свідчень і документації про діяльність УВО в 1920-1930 роках. З того можна тільки радіти і побажати, щоб це здійснилося якнайшвидше. А заки це станеться, я зважився пустити в світ цей невеликий збірник свідчень про різні дії Української Військової Організації. Може буде він щасливим початком. Розповіді інж. Федора Яцури і Теофіля Ольшанського про атентат на польського президента Станислава Войцєховського свого часу опублікував я в "Самостійній Україні" в Чікаґо. Все інше друкується тут уперше.

Матеріяли до діяння Української Військової Організації збираю від років, з великим накладом часу і праці. В листах моїх читачів з усіх кінців світу висвітлюються і доповнюються різні подробиці, — саме їх упорядкування і систематизація вимагають більше часу, як його може тій справі віддати автор і видавець, що працює над нею тільки в вільних від заробітньої праці годинах. Тимнеменше я прошу всіх читачів і надалі присилати мені свої завваження, бо в сьогоднішніх часах це чи не єдиний спосіб позбирати інформації та заокруглити образ діяльности УВО.

Стрічався я з голосами проти висвітлювання окремих актів з діяння Української Військової Організації. На думку деяких читачів, соромно і політично нерозумно пригадувати окремі атентати чи експропріяційні акти, бо з морального і політичного боку не приносить це ні чести, ні слави, ні користи. Краще нехай детайлі губляться в тумані давнини і затирають свої контури за анонімністю діяння Української Військової Організації, як, цілости. При тому покликалися вони на приклади в інших народів, головно москалів.

Мабуть не здають вони собі справи з того, як дуже не то що помилковий, але й шкідливий такий погляд. До моральної оцінки революційних актів завжди можна підходити з двох сторін: зо становища, ворога і з позицій революціонера. Ворог старається накинути нам свою мораль, що розгрішує насильство, коли воно діється під санкцією ним самим встановлених законів, та осуджує його, коли воно виступає проти створеного ним на наших землях і над нашим народом законного стану. З того погляду смерть українського революціонера на шибениці чи від стрілу з нагана в потилицю — морально оправдана, але смерть ворога від кулі українського підпільника — це злочин. Коли б ми прийняли цей правно-моральний погляд за свій, коли б ми мали соромитися актів своєї боротьби — ніколи б нам не оглядати волі, бо він роззброює нас морально й опоганює саму охоту до боротьби за визволення, за права українського народу в його власній хаті. Революційна мораль мусить установити в українському народі власну моральну своєзаконність, вільну під деструктивного і розслаблюючого ворожого духово-морального впливу. Це аж ніяк не значить, що не може вона погодитися з християнською мораллю, що сьогодні є духовою основою західньої цивілізації. Навпаки, що сильніше її коріння в загально прийнятому в світі моральному кодексі християнської цивілізації — в пристосуванні до потреб і вимог народу в стані боротьби за волю — то більша буде і її внутрішня сила і зовнішній апель до людського сумління.

Коли ж підходити до справи з політичного боку, то хіба сліпим треба бути, щоб не бачити користей, що їх дає зберігання пам'яти про вияви боротьби українського народу. За два століття політичного рабства, повільної політичної, національної і духової асиміляції український нарід забув про своє славне минуле, забув навіть про своє власне ім'я і стратив волю до боротьби. Він почав відживати від Шевченка і пробудився в 1917 році в великій історичний пожежі на своїй землі. І мабуть треба нової жахливої пожежі, щоб в огні жертви цілоспалення відзискав він свою волю. Але історичні катастрофи не приходять нагло самі з себе. Пожежа розгоряється з малої іскри. І кожну, хочби й маленьку іскорку спротиву українського народу проти невільничого політичного й духового стану треба підтримувати й підсичувати, щоб у кривавій заграві майбутности став він підметом з власною волею і не згорів безслідно у змагові чужих сил за володіння над ним.

В теперішніх часах щораз тяжче надрукувати і розповсюднити книжку, та ще й з такою тематикою. Тим більша подяка належиться тим моїм друзям і прихильникам, що своїми пожертвами помогли мені випустити в світ цей збірник. Поіменний список жертводавців у поазбучному порядку знайдуть читачі при кінці книжки. Кому залежить на тому, щоб цей перший збірник не був заразом і останнім, тих запрошую до фінансової допомоги в наступному виданні.

Може цей збірник знайде прихильний відгук серед усіх зацікавлених діянням та історією Української Військової Організації і вони пришлють від себе свої власні спогади чи розповіді про інших членів УВО. В той спосіб призбираються матеріяли до чергового збірника.

 

Зиновій Книш