VIII. ЗАКІНЧЕННЯ

Замкнулися ковані тюремні брами за Василем Атаманчуком та Іваном Вербицьким і разом з тим поволі почала забуватися їхня справа, що стільки шуму зчиняла понад два роки. І не диво, бо життя плило своїм руслом, ставалися нові події, виринали нові люди. Ославлена пацифікація восени 1930 року, українська акція на трибуні Союзу Народів у Женеві, геройська смерть Василя Біласа й Дмитра Данилишнна, глухе революційне кипіння піл землею, що тут і там проривалося на поверхню, переповнені тисячами слідчих і сотнями засуджених в'язнів польські тюрми кожного року — все те відсувало в тінь забуття справу вбивства куратора Станіслава Собінського й невинно за те засуджених двох українців.

Питання, хто дійсно вбив Станіслава Собінського, вже не стояло так гостро, як перед засудом. Для польської сторони воно перестало існувати з моментом, коли цей присуд став остаточно правосильний. А українська сторона вже нічого не могла вдіяти.

Хто знав назвища дійсних виконавців атентату? Знала про те напевно Команда Української Військової Організації. Не виявила їх, бо це до нічого не довело б, хіба до арешту й засуду двох других членів організації, або до їх неактивности, якби вони виїхали за границю. Атаманчук і Вербицький далі сиділи б засуджені за вбивство куратора Собінського, а другі два — за приналежність до Української Військової Організації.

Чи знала поліція? З початку — ні. Правдоподібно довідалася про те аж 1932 року від Романа Барановського, колишнього визначного члена бонового відділу УВО, що його їй удалося звербувати на свого донощика. Це сталося вліті 1929 року, може навіть ще перед тим, заки Найвищий Суд у Варшаві відкинув зажалення неважности другого процесу і затвердив присуд. Одначе Роман Барановський не відразу й не все виявив з того, що знав. Аж коли його самого арештовано весною 1932 року в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського у Львові під замітом, що він працював на два боки — для поліції і для УВО — і перед ним рисувалася перспектива довголітньої тюрми, Роман Барановськнй списав широко все, що сам знав, що чув або про що здогадувався з діяльности Української Військової Організації в давніших роках.

Доноси Романа Барановського вийшли наверх у процесі за вбивство Тадеуша Голуфка, що відбувався восени 1933 року в Самборі, де одним з підсудних був Роман Барановський, його там засуджено на 10 років тяжкої тюрми. Через свого оборонця289 Барановський передав д-рові Степанові Шухевичеві погрозу, що розкриє, як то свого часу зголосилися до д-ра Шухевича дійсні вбивники куратора Собінського, хотіли признатися до того перед судом, щоб рятувати Василя Атаманчука й Івана Вербицького, а д-р Шухевич їх від того відмовив. Також, ніби д-р Шухевнч і д-р Старосольський принесли йому револьвери до в'язниці, коли він був обвинувачений у т.зв. процесі поштовців 1926 року у Львові.

Обурений д-р Степан Шухевич довів це до відома трибуналу і тоді його голова звернулася до Барановського:

— Підсудний Барановський, прошу заявитися, чи ви це говорили?

Роман Барановський відповів:

— Безпосередньо з уст Богдана Підгайного й Романа Шухевича знаю, що це вони вбили шкільного куратора Станіслава Собінського у Львові 1926 року і що вони хотіли признатися, щоб рятувати арештованих за те Василя Атаманчука й Івана Вербицького, але їм "відрадили". Чи це відраджував д-р Степан Шухевич — не знаю.290

По другій світовій війні почали з'являтися спогади колишніх підпільників, описи різних акцій, життєписи націоналістичних діячів, що згинули в часі війни, написано теж чимало брошур і також книжок з історії українського націоналістичного підпілля. Один з тих авторів, д-р Петро Мірчук,291 описуючи життя й діяльність Романа Шухевича, знаного пізніше під назвищем Тараса Чупринки, писав таке:

"Виконання цього революційного акту,292 доручено молодому студентові Романові Шухевичеві і приділено йому до помочі другого члена УВО, теж студента політехніки, Богдана Підгайного...

Вечором 19 жовтня 1926 року, шкільний куратор Ян293 Собінський загинув від куль294 українських бойовиків".

А як було справді? Роман Шухевич уже не живе і від нього ніколи не довідаємося того. Живе ще вправді один з Крайової Команди в тих роках, коли плянувалася відплатна акція за шкільне народовбивство в Західній Україні, та він уже в глибокій старості і тяжко хворий, а це відбивається також на памяті — як не як, а з того часу минуло вже 55 років — і пригадував він собі тільки загальні політичні дебати в Крайовій Команді УВО над тією акцією, задуманою спершу на ширшу скалю, але подробиць не знав.295

Перед кількома роками пощастило мені стрінутися з другим виконавцем атентату на Станіслава Собінського. Обидва ми були членами УВО в тому часі, але знали себе хіба тільки з назвища, ніколи не стояли з собою в зв'язку, хоч і жили декілька років у тому самому місті — у Львові. Зговорилися ми про давні часи й минулі роки і тоді вдалося мені переконати його, що конче потрібно описати, як дійсно відбувалася та подія, бо ж це частина історії Української Військової Організації і колись воно буде потрібне історикам українського націоналістичного руху. Я не крився з тим, що пишу довшу працю про процес за вбивство Станіслава Собінського та хотів би помістити там інформації від нього. Стало на тому, що я це зроблю в формі інтерв'ю, але не згадуючи його назвища. Не тому, щоб він лякався якоїсь відповідальности чи шкоди для себе, бо минуло вже більш як пів століття від тоді, вся справа перейшла вже до історії. Він не хотів, щоб як довго він живе, знали про те його діти (чи вже може навіть внуки), бо вони не розуміють тих справ, дивляться на них та оцінюють їх не з української, тільки з американської точки погляду, і те, що для нас було святим обов'язком та повинністю супроти України в її боротьбі, їм видається цілком інакше. Я йому те пообіцяв. І хоч у міжчасі він помер і хоч правдоподібно ніхто з його родини не буде читати того інтерв'ю після його смерти, я почуваюся морально ще більше зобов'язаним пошанувати його волю. Просив він тільки подати примітку, що назвище виконавця атентату авторові відоме і зберігається воно в архівах Організації Українських Націоналістів.

Інтерв'ю переведено 4 грудня 1978 року, понижче поданий точний його текст:

Питання: Ваше назвище стрічається в історії українського націоналістичного руху ще далеко до другої світової війни. Чи могли б Ви означити ближче, від коли Ви почали активізуватися в тому русі?

Відповідь: До Української Військової Організації вступив я ще 17-літнім хлопцем, було це десь на переломі 1923-1924 років. Притягнув мене туди Петро Сайкевич. Разом зо мною став членом Роман Шухсвич, мій нерозлучний товариш з тодішніх років. Пізніше дійшли ще до нас Євген Бирчак та Омелян Матла і ми творили групку, з якою контакт тримав Петро Сайкевич або сам, або через одну зо своїх зв'язкових. З тієї чвірки доволі скоро лишилася тільки трійка, бо Омелян Матла перейшов до іншого призначення. Потім ще хотіли нас розлучити з Романом Шухевичем — він мав залишитися в бойовому рефераті, а мене призначили до політично-пропаґандного відділу, одначе на наше прохання лишили нас разом у бойовому відділі.

Питання: На чому полягала Ваша діяльність у тих початкових часах приналежности до Української Військової Організації?

Відповідь: Спочатку відбували з нами розмови про завдання Української Військової Організації, про її ближчі й дальші плянн, давали читати всякі книжки з революційної літератури — це мав би бути свого рода підготовчий ідеологічно-політичний вишкіл. Потім виконували ми різні дрібніші доручення, аж доки одного дня не повідомив нас Петро Сайкевич, що час уже зайнятися нам поважнішими справами. Тоді сконтактував він нас з сотником Юліяном Головінським, якого я не знав і не знав теж, що він був Крайовим Командантом УВО. Він розмовляв з нами про деякі найближчі завдання УВО, заторкнув теж загальне політичне положення в Україні та обов'язки, що їх воно накладає на Українську Військову Організацію. З того в мене склалося враження, що він провірює нас обох, чи ми вже зрілі духово до якоїсь важнішої акції.

Питання: Чи була вже тоді мова про плян атентату на куратора Станіслава Собінського?

Відповідь: Спочатку не було говорено якраз про Собінського, Головінський представляв загальне політичне положення і тоді згадав теж про переслідування й ліквідацію українського шкільництва в Галичині. Був це час, коли скінчився так званий шкільний плебісцит на підставі законів міністра освіти Станіслава Ґрабського. Хоч українська суспільність виявила велику здисциплінованість у голосуванні, але різними дрібними шахрайствами на місцях, крутійською інтерпретацією законів і всякими "виконними розпорядками" й обіжниками з міністерського центру в Варшаві, шкільна кураторія у Львові фальшувала висліди плебісциту й українці втратили тоді багато шкіл. Команда Української Військової Організації не може спокійно приглядатися, як окупаційна польська влада руйнує наші культурні здобутки, польонізує державне й затискає петлю на шиї приватного українського шкільництва. Конче треба буде виступити з якимсь голосним протестом. В одній з таких розмов Головінський сказав, що треба буде виконати атентат на котрусь з відповідальних за польську шкільну політику осіб, щоб потім довкола того розгорнути широку пропаґандну акцію. Чи назвав уже тоді Станіслава Собінського — трудно мені по стільки роках точно собі пригадати, але кінець-кінцем дійшов до висновку, що треба зорганізувати атентат на шкільного куратора, і це буде завдання нас обох з Романом Шухевичем.

Питання: Як дійшло до атентату на Станіслава Собінського і як він відбувся?

Відповідь: Влітку 1926 року, десь або безпосередньо перед шкільними вакаціями, або зараз на їх початку, нас повідомлено, що виконаємо цей атентат. Не сказано ще точно, коли, про те довідаємося в свій час. Станеться це десь восени, а тим часом видано нам по пістолеві марки "Ортґіс" і за вакаційний час мали ми вправлятися в стрілянні. У відповіду пору нас покличуть через наш організаційний зв'язок.

Я вже тоді був по матурі і студіював техніку за границею. Система тих студій вимагала, щоб перед іспитами виказатися відбутою працею в фабриці. Я знайшов місце в одній фабриці в Польщі. Можна було таку практику відбувати иа вакаціях, одначе один раз треба було перебути на практиці безпереривно п'ять місяців. Тільки одна зв'язкова знала, де я, і через неї мав я отримати виклик у разі потреби. На випадок, якби треба було вияснювати, чому саме вона пише до мене, було домовлено, що я залицяюся до неї, що між нами зав'язалися сильніші нитки симпатії і тому пишемо до себе. На виклик мала вона прислати мені телеграму, що моя мати хвора. І дійсно, така телеграма прийшла в половині жовтня, на кілька днів перед атентатом. Приїхав я до Львова тайно, з ніким, крім зв'язкової "Дарки" не стрічався, навіть до Романа Шухевнча не зайшов. Мене завели до якоїсь конспіративної квартири, там мав я ждати на знак і нікуди не виходити. Лише один раз мусів стрінутися з Шухевичем, щоб порозумітися про спосіб, як маємо виконати цей акт, а вибрано для нашої зустрічі дуже невідповідне місце — на Руській вулиці, де завжди повно було українців та й поліційних аґентів, що за деякими з них слідкували.

До атентату визначено трійку: Шухевич, Бирчак і я. Два з нас мали виконати атентат, а третій — охороняти нас, якби несподівано почалася погоня, або якби якимсь чином збіглися прохожі та перешкоджали в відвороті. Бирчак почав викручуватися, висував якісь арґументи недоцільности атептату, видно було, що він хотів би якось відкараскатися від тієї справи. Тому його відтягнено і цей обов'язок припав нам обом з Романом Шухевичем.

Запляновано було так, що будемо ждати в темному закутку недалеко мешкання Собінського. Пара — хлопець і дівчина — що слідкувала за способом життя Собінського, дасть нам знати, що він уже наближається. І тоді приходить черга на нас. Не було певности, чи зробимо це відразу, треба було рахуватися з тим, що несподівані перешкоди, наприклад більша кількість прохожих на вулиці, поліційна стежа, що часами ходила по вулицях, або щось інше станеться, що не дасть нам виконати наше діло. Але там мали ми стояти вечір за вечором, аж доки не справимося з нашим дорученням. А склалося так, що ми були з тим готові вже першого вечора.

Купили ми собі якісь старі куртки та поношені черевики на "кракіданах",236 щоб не стояти в наших власних одягах, все те коштувало около зол. 20.00, на головах мали однакові шапки й були в темноті дуже до себе подібні, як ростом, так і одягом. Підкреслюю це тому, що опісля свідки розказували всякі фантазії про "одного вижчого і другого нижчого", бо так було потрібно поліції, що хотіла за всяку ціну вгамапувати297 — Івана Вербицького й Василя Атаманчука на процесі. І так само всіляко описували, як ті два були одягнені, один з них мав бути в плащі, один у капелюсі і т.п. всякі небелиці. Навіть подавали кольор плаща й капелюха, хоч того ніяк не можна було б завважити, було бо темно, мрячно і сіяв дрібний дощик.

Надійшла пара звідунів — хлопця я знав, це був Володимир Дзісь. Кивнув нам головою і щез з дівчиною.

Питання: Дівчини ви не пізнали?

Відповідь: Ні. А втім, я навіть не дуже їй приглядався.

Питання: Може це була Станислава Дзьоба, наречена Володимира Дзіся?

Відповідь: Може й вона, та я її не знав. За хвилину надійшов Собінський, разом зо своєю жінкою. Коли минули місце, де ми притаїлися з Романом Шухевичем, — ми пішли за ними. На вулиці — ні живої душі. Трохи перед тим на розі вулиці, досить далеко, бо яких 500 кроків, з'явився уніформований поліцист, що мабуть відбував свою службу в тому районі, постояв хвилинку й відійшов. Потім показалася якась жінка, теж доволі далеко. Обоє Собінські йшли поволі, видно не поспішали, а втім, дорога піднімалася в тому місці трохи вгору, так що навіть піший прохожий мусів би сповільнити ходу. Роман Шухевич випередив їх на пів кроку, щоб ще раз глянути на Собінського й бути певним що це дійсно Собінський, а не хтось інший. Дав мені знак кивком голови, ми витягли пістолі з кишені й потягнули за язичок, але — гукнув тільки один стріл, один з револьверів затявся. Це був "Ортґіс", що не раз уже встругнув таку штуку. Пізніше перевірено, що "Ортґіси" треба часто наоливлювати, бо як тільки олива хоч трохи засохла, не було певности, що він вистрілить. Та вже й непотрібно було стріляти другий раз, Собінський колодою звалився й лежав непорушно на землі. Тільки жінка крикнула: "забили мені чоловіка", чи щось подібне, не дочув я в поспіху.

Питання: Кудою ішов ваш відворот з місця атентату — назад до міста, чи вгору, на незабудовані поля?

Відповідь: Ми відступали швидким кроком у напрямі на Снопків через так звану "Яцкову Гору''. Львів ми знали добре, роками жили в ньому й волочилися по всіх закамарках, не мусіли перед тим просліджувати шлях відвороту. Переходили ми попри якусь незакінчену будову. Машини розтоптали траву, робітники розмісили глиняну дорогу на болото, я посовгнувся й упав. На щастя ніхто за нами не біг. Темрява й дощикувата мряка закрила стежки й доріжки, ми йшли в напрямі світел на Снопків.

Питання: В часі, коли ще йшло слідство, а й потім, під час судового розгляду, часописи писали, що ще до вистрілу в Собінського йшли за вами учні ремісничої бурси та деякі інші люди, навіть свідчили про те на процесі.

Відповідь: Це неправда. Ані до вистрілу, ані після нього нікого не було за нами принаймні на такій віддалі, щоб ми могли когось бачити, та й не біг ніхто в погоні. Це вигадки. Або може йшли, але так далеко, що ми їх у темноті не бачили, і тим самим трудно допустити, щоб вони бачили нас. Хлопці-бурсаки мусіли помішати дні в своїй пам'яті. Може іншого вечора верталися вони додому й ішов перед ними Собінський. А може прийшли скоріше, заки Собінський дійшов до місця атентату. Ми могли їх не завважити, бо не висувалися з укритого місця, доки не надійшли звідуни. Одначе не можу собі пригадати, щоб бачили ми когось у тому часі на вулиці крім згаданого вже поліцая і якоїсь старої жінки. Без сумніву, після того, як пролунав вистріл, могли туди надбігати якісь люди з сусідства і поліційне слідство використовувало їх, щоб підґрунтувати своє твердження під кутом обтяження Василя Атаманчука й Івана Вербицького. А втім, не вдаючися в спекуляції і здогади, як воно могло бути, я з цілою рішучістю стверджую, що на досяг можливости бачення в тій погоді ми з Романом Шухевнчем ані безпосередньо перед атентатом, ані в хвилині його виконання нікого на вулиці не бачили.

Зате зовсім ненадійно сталося щось інше, що могло закінчитися трагічно. Коли ми вже відійшли добрий шмат дороги — нагло виринув перед нами з мряки якийсь тип, здавалося, що вояк, бо мав на голові військову шапку, так звану "роґатифку". Якби не те, що ми вже не були задихані, почувалися безпечно й ішли зовсім спокійно, хтозна, чи не були б вистрілили в нього. Бо з'явився він зненацька і став просто нас. Показалося, що це ніякий польський вояк, тільки наш добрий знайомий Петро Сайкевич. Він знав, кудою будемо вертатися, і вийшов напроти нас ще з одним організованим членом. Я знав його зо школи, називався він Добрянськнй, але не з тих, що відомі були тоді на львівському ґрунті серед студентів. Сайкевич жив у підпіллі, виходив тільки вечорами. Звідкись роздобув він собі таку "роґатифку" — звалася вона так тому, що мала чотири роги на кінцях. Подібного крою шапки, тільки іншого кольору, носили також залізничники, міська сторожа та ще дехто. Ввечері не дуже там приглядалися, чи це військова чи залізнича шапка, а сам вид її вже міг відвертати підозріння. Отож Сайкевич з Добрянським вийшли напроти нас, щоб забрати від нас зброю, на випадок, якби по дорозі додому наткнулися ми на якихсь поліційних аґентів, що могли б нас обшукати. Зброю ми йому здали, Добрянський зразу ж поніс її до одного з тайних магазинів, а ми розійшлися — Роман Шухевич додому, я до моєї конспіративної квартири, а Сайкевич пішов своєю дорогою.

Питання: Що сталося потім? Чи ви ще на якийсь час залишилися у Львові?

Відповідь: Ще кілька днів перебував я на тій своїй квартирі. Радили не виходити й не виїздити, бо звичайно після кожного революційного акту швендялося по вулицях багато поліцаїв, а зокрема пильно слідкували вони за подорожніми по залізничих станціях і на автобусних зупинках. На випадок, якби якимсь чином, хоч би і випадково, натрапила на мене поліція, я мав домовлене алібі з моєю зв'язковою Даркою, так само добре алібі мав Роман Шухевич, про те постарався для нього наш товариш з техніки і також член УВО Іван Сенів.298

Коли вже трохи вспокоїлося в місті, поїхав я до Кракова в товаристві якоїсь панночки. Хоч ми їхали в одному переділі, але ніби зовсім собі незнайомі. На випадок, якби мене забрала поліція з поїзду, її завданням було негайно повідомити про те організаційний провід. З Кракова вона вернулася до Львова, а я поїхав докінчувати свою практику.

Питання: В чиїх руках лежала підготова до того атентату?

Відповідь: Справою займався Петро Сайкевич. Усе подумано було так, щоб відділити підготовку від самого виконання, то значить, інші особи мали переводити розвідку, слідкувати за способом життя Собінського, збирати всі потрібні інформації, а інші бойовики мали виконати сам акт. Це було розумно, бо в ході підготови чи слідкування треба було часто ходити за Собінським, чи стояти перед його урядом або перед хатою. В нього могла бути поліційна охорона — і, як потім показалося, деякий час таки дійсно була, — охоронниками звичайно призначали тайних поліційних аґентів і вони могли б завважити й запам'ятати собі декого з тих осіб, що проводили розвідку. І після акту їх напевно арештували б. Та нічого їм не вдіяли б, бо на той час вони мали дійсне, непідроблене алібі. Гірше було б, якби одні й ті самі особи мусіли і підготовляти і виконувати атентат. На них легко могло б упасти підозріння і їм куди тяжче було б боронитися. Найкращим доказом правильности такої постановки було, що серед великої хвилі арештувань після смерти Собінського ані мене, ані Шухевича не зачіплено, ми стояли поза підозрінням.

Хто виконував окремі фази підготови — не знаю і не розпитувався я про те пізніше. За Собінським слідкувало може кілька осіб, але за його дорогою додому до праці наглядали Володимир Дзісь та одна дівчина. Хтось з них показав Шухевичеві Собінського і це вистачало, не треба було показувати ще й мені та стягати мене в тій цілі до Львова.

Питання: Чи ви були знайомі з Іваном Вербицьким і Василем Атаманчуком?

Відповідь: Ні, не знав ні одного, ні другого. Василя Атаманчука ніколи не бачив, а з Іваном Вербицьким познайомився аж у часі війни, в українській дивізії, де він був хорунжим. Не знаю, що з ним сталося, кажуть, що мабуть пропав у бою під Бродами.

Питання: Як мається справа з тим, що ви з Романом Шухевичем ніби хотіли зголоситися, як дійсні виконавці атентату на Собінського, щоб рятувати невинно засуджених Івана Вербицького й Василя Атаманчука? Про те згадує д-р Петро Мірчук у своїй книжці п. н. "Роман Шухевич". Я вже кілька разів ствердив, що цей автор подавав неточні й непровірені інформації, тому хотів би скористати з нагоди цієї нашої розмови і від вас, як давнього й довголітнього приятеля Романа Шухевича, дійти до дійсної правди.

Відповідь: Це доволі довга історія і заки її переповім, мушу сказати, що ніколи мені про те не говорив Роман Шухевич. В кожному разі, не було це так, як пише д-р Мірчук.

Довший час після смерти Собінського польська поліція стояла перед загадкою, неначе в сліпому куті. Убивників — ані сліду, а тут польська влада домагається і вулиця під небеса кричить, щоб їх зловити, бо ж від чого є поліція? Хіба не на те тільки, щоб кожного першого в місяці діставати платню з державної каси. Під тиском публічної опінії і в своїй безрадності львівська поліція взяла перших, що їй попалися під руки, а яких, зрештою, віддавна вже підозрівала, що вони належать до Української Військової Організації. Їм призначено ролю жертвенних козлів. Боронилися самі обвинувачені Василь Атаманчук та Іван Вербицький, робила рух їхня родина, протестувала українська суспільність у краю і на еміґрації в ЗСА й Канаді. Та не тільки йшли протести проти польських поліційних, судових і взагалі урядових чинників. Ішов теж натиск на Команду УВО, щоб вона вислала дійсних атентатчиків кудись у безпечне місце, де не могла б їх досягнути польська рука, і там їх виявила, так, як свого часу виявлено Теофіля Ольшанського під час процесу жида Станіслава Штайґера за атентат на польського президента Войцєховського в 1924 році.

Цілком зрозуміле, що Команда УВО не могла на те йти, бо після кожного дальшого революційного акту поліція не завдавала б собі труду шукати дійсних винуватців, арештувала б перших з краю знаних їй членів УВО і шантажувала б тим способом Українську Військову Організацію. Однак такі домагання від декого з української суснільности мусіли йти, щось з тим мусіла Команда УВО зробити, а про те довідалися ми кілька місяців після того, як арештовано Василя Атаманчука й Івана Вербицького.

Було це вліті 1927 року. На Закарпатті відбувався один з курсів для членів УВО. Я вже закінчив свою практику, поїхав далі на студії і звідти, коли почалися вакації, замість додому — подався просто на той курс. Був там уже Роман Шухевич, були й інші члени УВО з Галичини, Закарпаття та й з інших країн, зналися між собою тільки декотрі. На курсах не вільно було вживати власних назвищ, ані навіть давніших псевдонімів, кожен дістав якесь нове назвище. Приїздили туди різні викладачі з Начальної Команди, був теж Петро Сайкевич. Запам'ятав я собі, що приїздив до нас також Ріхард Ярий. Сайкевич поінформував нас про те, які домагання ідуть до Команди, про те, що за кордоном підготовляються великі маніфестації і протестні віча на випадок, якщо дійсно посадять Атаманчука й Вербицького на лаву підсудних і, може, навіть засудять. Тоді буде нагода скомпрометувати Польщу в світовій опінії. Ми поїдемо до Швайцарії, або до іншої країни, з якою Польща не має договору про екстрадицію — а таких у тому часі було ще багато — і тоді Начальна Команда проголосить правду, скромпрометує поліцію, суд і ввесь польський уряд. У тій цілі казав нам власноручно списати, як відбувся атентат, авже ж, промовчуючи всі інші причасні до його підготови особи. Ці заяви затримає в себе Начальна Команда УВО і в свій час, коли вже виїдемо на призначене місце, зробить з них ужиток у супроводі барабанної протипольської пропаґанди. Ці заяви мусять бути написані власною нашою рукою, щоб відкинути всякі закиди щодо їх автентичности. Якось не прийшло нам тоді на думку, чому вже тепер писати ті заяви, чому не заждати з тим, коли вже будемо поза межами Польщі. Та ми були дисципліновані члени УВО, від нас вимагала того наша Команда і ми такі заяви з точним описом події, кожен окремо, написали, підписали й передали Петрові Сайксвичеві. Нам сказали вертатися спокійно до дальшої науки, нічим не турбуватися, а коли прийде на те час і покажеться дійсна потреба, тоді Начальна Команда УВО нас про те повідомить. Курс скінчився і з тим ми роз'їхалися кожен до себе додому.

Якого пів року пізніше дійшов до свого кінця процес проти Атаманчука й Вербицького, обох їх засуджено на кару смерти. Ми сподівалися, що от-от настане момент, коли Команда УВО використає заяви і коли, само собою, треба буде покидати Україну та вибиратися в світ. В краю та в усьому світі, де тільки жили організовано українці, ішла на величезну міру закроєна вічева, маніфестаційна та протестна акція і під її впливом скасовано перший присуд та розписано новий процес. Він відбувався в січні-березні 1929 року, за вбивство Собінського засуджено цим разом тільки одного Івана Всрбицького на кару смерти. Знову зголошено відклик і знову треба б чекати кілька місяців на остаточне закінчення справи в усіх судових інстанціях. Я вже наближався до кінця моїх студій, а про плян використання наших заяв — ані чичирк.

В міжчасі, кілька тижнів після проголошення першого присуду в березні 1928 року, Петро Сайкевич попався в руки поліції, його пізніше засуджено за приналежність до Української Військової Організації. Було це під час найбільшого насичення протестно-рятувальної акції в справі засуджених Атаманчука й Вербицького, в краю гуділо, напевно знов мусіли йти якісь домагання до Начальної Команди УВО. Безнастанно того домагалися оба засуджені, що сиділи у львівськім тюрмі "Бриґідки". Одного разу сказав мені Роман Шухевич, що кличуть нас на зустріч для обговорення тієї справи. Зустріч відбулася з Романом Барановським, що після арешту Петра Сайкевича мабуть прийшов на його місце, і тоді знову говорено про тиск на Команду УВО виявити дійсних атентатчиків. Ми розказали, що такі заяви вже більш як пів року лежать у Начальній Команді. Кінець-кінцем стало на тому, що все буде по-старому, а Барановський постарається зацитькати обрх засуджених і заспокоїти родину.

Більше до тієї справи вже ніхто не нав'язував, і з того ясно, що твердження д-ра Петра Мірчука, начебто безпосередньо після присуду на Вербицького й Атаманчука Роман Шухевич зголосив у Команді охоту признатися публічно до вчинку, цілком не згідне з дійсністю, і не знаю, звідки він до того дійшов. Найперше, це була справа не самого Романа Шухевича, але нас обох разом. Ми тісно були зв'язані з нею і не міг один рішати й робити щось без відома другого, а тим більше ніколи так не поступив би Роман Шухевич, мій дуже добрий товариш і приятель від дитячих років. І коли б носився з якимись намірами щодо того, напевно був би мені про те сказав, або зо мною порадився б. І далі, це було цілком нелогічно зголошуватися йому до Команди, бо сама Команда ще перед пів роком до нас з тим звернулася і мала в себе наші власноручні заяви та кожної хвилини могла б з них зробити вжиток, якби було потрібно. Так само смішно виглядало б, якби Команда наперед брала від нас такі заяви, а потім щойно інформувалася, який з того буде наслідок. І в наслідок того заборонила чи то одному Шухевичсві, чи то нам обом, признаватися до вчинку. Бо в дійсності не то що не забороняла, але сама носилася з такою думкою і сама жадала від нас письмових заяв.299

Питання: А чи не знаєте, що сталося з тими вашими заявами?

Відповідь: На моє велике здивування, я мав нагоду ще раз їх бачити серед дуже дивних обставин, коли зовсім не міг того сподіватися. Кілька років пізніше мене арештовано і "пришито" до серії процесів після вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Це була так звана справа "варшавського процесу ОУН", що мала потім відгалуження і на львівському ґрунті. Мені там закидали всякі речі, що про них було б за широко тут говорити, допитували мене всякі "чинники": поліція, судді, представники безпеки з міністерства внутрішніх справ і т. п. Між ними був один, що дуже добре і правильно говорив по-україпському. Забув я його назвище, то значить те, яким він мені представився. Розпитуючи мене та розмовляючи про різні справи з діяльности українського націоналістичного руху, він зійшов і на справу Станіслава Собінського і просто мене застрілив! Бо вийняв з течки та показав мені мою власноручну заяву, написану в часі курсу на Закарпатті, де я описував, як відбувався атентат на Собінського! Він конче хотів від мене видобути усне потвердження, що це писав я і що це відповідає дійсності. Я мовчав, він мене намовляв, казав, що це потрібне для звільнення Атамапчука й Вербицького з тюрми, що для нього та й інших ясне й безсумнівне, що ми оба разом з Романом Шухевичем були причасні до атснтату, але він хотів, щоб я це йому потвердив. Я був, так сказати б, у предурному положенні: передо мною моє власноручно написане й підписане признання, якого не можу заперечити, але й не хочеться признати того перед типом з міністерства безпеки. І я таки того не потвердив, сидів і мовчав.

Питання: Чи після того дали вам уже спокій зо справою Собінського?

Відповідь: Ще один раз, дуже коротко, допитував мене про те у Львові слідчий суддя д-р Валіґурський. Один з арештованих і пізніше обвинувачених у процесі, зв'язаному з "варшавською справою", Мигаль, склав широкі зізнання перед поліцією і в них, між іншими, обтяжив також і мене за атентат на Станіслава Собінського. Валіґурський викликав мене на допит, більше з обов'язку, як з потреби, як це виходило б з таких його слів: "Мигаль обтяжує вас у справі вбивства Собінського і я мушу вас про те допитати. Але ж відомо, що ви не могли того вчинити, бо ви були в тому часі в центральній Польщі". По кількох коментарях до зізнань Мигаля та їхньої віригідности, Валіґурський мене відпустив.

Вірив він у те, чи не вірив — це інша справа. Польський суд був зв'язаний подвійним засудом Івана Вербицького на процесах у Львові, потвердженим у Найвищому Суді в Варшаві. Відновляти справу для нього було дуже незручно.

А втім, поліція мала вже інформації про мене в половині 1930 року, коли звербувала Романа Барановського до співпраці. Коли ж у вересні 1932 року, після вбивства комісаря Чеховського, арештовано Романа Барановського, він написав товсту книгу своїх зізнань, де "сипав" усе, що знав, і що від інших чув. Тільки моє хресне ім'я подав інше, бо правдивого не знав, назвавши мене "Петром", подаючи заразом для точности, що я був сином священика, що неправда, бо я не походжу зо священичої родини.

Питання: Чи Романові Шухевичеві також говорили в слідстві про те, що мають докази на його співучасть в атентаті на Собінського?

Відповідь: Якось ми про те пізніше, вийшовши на волю, не говорили. Було стільки нових речей, стільки нової роботи в організації, що давно минулі справи цілком зійшли в тінь, увага була спрямована не на те, щоб поринати в минулому, тільки щоб глядіти в майбутнє. Можливо, що колись, мимоходом, перекинулися ми кількома словами про те, але не аж так, щоб лишило це тривалий слід у пам'яті. Хоч, логічно беручи, в слідстві повинні були б також і з ним про те говорити, бо ми були арештовані в тій самій справі, стояли під тим самим слідством і пізніше суджені в одному й тому самому процесі.

Питання: Чи хтось з дослідників та істориків українського підпілля запитував вас пізніше про справу Станіслава Собінського?

Відповідь: Ні, ніхто до мене з тим не звертався, може тому, що взагалі смерть Собінського і зв'язані з тим процеси проти Василя Атаманчука й Івана Вербицького цілком зійшли на задній плян в обличі тих страхітливих подій, що їх ми переживали від "пацифікації" 1930 року в Західній Україні, аж по кінець війни, що висунула на денний порядок, так сказати б, у наших історичних дослідах справи куди більшої ваги та засягу.

* * *

Коли прокурор д-р Альфред Лянєвський писав свої спогади про цей процес у 1936 році, в польських поліційних і судових колах було вже загально відомо, що Василь Атаманчук та Іван Вербицький не мали жодного відношення до атеитату на куратора Станіслава Собінського. Одначе прокурор, переповідаючи коротко перебіг і внслід процесу, далі стояв на становищі їхньої вини і вважав своєю заслугою те, що їм ту вину на процесі доказано, далі покликувався на своїх свідків, назбираних з-під темної зірки типів. Він далі переконував читачів про безідейність членів Української Військової Організації, хоч, порівнюючи українські політичні процеси з комуністичними, признавав вищість першим. У коротенькому, бо всього на три сторінки розділі п. н. "Справи політичні", що був неначе вступом до чергового розділу п. н. "Убивство куратора Собінського", ось як висловлюється він про політичні процеси у Львові:

"Їх тло було переважно двояке: 1. комунізм; 2. український націоналізм. Обвинуваченими були часами ідейні особи, але часто теж платні аґітатори. Велика ідея дуже рідко блискала в тих процесах. Замість неї частіше я бачив засліплення, брак орієнтації, бездумне наслідування чужих прикладів, — поминувши інші, цілком низькі мотиви.

Українська акція проявлялася будь-що-будь у поважніших формах, часом грізних, що викликували загальне схвилювання. Комуністична акція — у рамах надто вузьких, не грізних".

* * *

Процес за атентат на куратора Станіслава Собінського хоч належить до більших судових справ УВО, проте не був ані найважнішим, ані найцікавішим. Але в історії Української Військової Організації займає він важливе місце тим, що виявив дійсне обличчя польської "справедливости" — кривоприсягу в поліції, фальшування доказів у прокуратурі, тероризування своїх власних свідків і всякі темні ходи польської політичної поліції. Одночасно дав він нагоду Українській Військовій Організації розгорнути сильну освідомно-пропаґандну акцію в широкому світі, не тільки серед української суспільности, але й перед чужих народів. Вона мала в своїх руках сильний козир — засуд на смерть невинних людей з мотивів засліпленого шовінізму, тупої ненависти і глухої помсти. А це відкривало двері там, де були б вони зачинені для чисто політичної акції. Справа пересувалася через те на площину моралі й чистоти засобів правосуддя, даючи можливість з'єднувати симпатії представників суспільностей культурних держав і народів. Це був великий здобуток, став він вихідною точкою пізнішого діяння Організації Українських Націоналістів, що прийшла на зміну УВО.

 

Торонто — Маляґа, 1976-1981.

 

------------------------------------------------------------------------

[289] Романа Барановського боронив з уряду жидівський адвокат д-р Кройценавер з Самбора.

[290] Гл. про те ближче: Зиновій Книш — В сутінках зради, (убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського), "Срібна Сурма", Торонто 1975, стор., 350-354.

[291] Д-р Петро Мірчук: Роман Шухевич, ген. Тарас Чупринка, командир армії безсмертних. Видання Товариства колишніх вояків УПА в ЗСА, Канаді і Европі, Нью-Йорк — Торонто — Лондон 1970.

[292] Т. зн. атентату на куратора Станіслава Собінського.

[293] Собінський називався не Ян, тільки Станіслав. Згадуючи принагідно про ту подію в моїй книжці "Далекий Приціл", назвав я його Яном, помилково, взявши це з якоїсь газети. В одній з пізніших публікацій я помилку спростував. Наскільки мені відомо — а принаймні я ніде не стрічав — ніхто не давав Собінському імени "Ян", найчастіше зовсім пропускали його хресне ім'я і писали просто "куратор Собінський". Д-р Петро Мірчук не завдав собі труду перевірити, як справді називався Собінський і назвав його "Яном", мабуть перечитавши це в згаданій книжці. Не дуже це добре свідчить про "історика".

[294] Ще менше труду завдав собі д-р Мірчук у провірюванні історичних джерел, коли писав, що Собінський згинув від "куль". Якби принаймні перечитав частину звідомлення з процесу за вбивство Собінського, не міг би не завважити, що смерть Собінського наступила від однієї кулі, а не від двох, що на тій підставі скасовано присуд першої інстанції, бо питання для присяжних були сконструйовані так, що Собінського вбили з обох пострілів, а винним міг бути тільки один, бо тільки одна куля завдала йому смерть.

[295] Ці рядки пишуться в січні 1981 року.

[296] Площа й сумежні вулички т. зв. Краківського передмістя ззаду за Великим Театром у Львові, де продавалися всякі старі, часами й крадені речі.

[297] В тюремній говірці: довести до несправедливого засуду.

[298] Підозрілий за допомогу в убивстві донощика Михайла Гука й суджений у Львові восени 1928 року, звільнений від вини. Гл. ближче про те в книжці Зиновія Книша: На життя і смерть, "Срібна Сурма", Торонто 1980, розділ "Носив вовк — понесли вовка".

[299] Від одного з покійних уже політичних в'язнів, що перебували тоді в тюрмі разом з сотн. Юліяном Головінським, знаю, що до Головінського доходили вістки про пресію за виявленням правдивих убивників. Юліян Головінський, що був Крайовим Командантом УВО в часі атентату на Собінського, мав гостро запротестувати проти того і переказав "на світ", що:

1. поперше, ані Атаманчук, ані Вербицький на волю не вийдуть. Від кількох років були вони чинні в бойовому відділі, поліція вже про те довідалася і за ніяку ціну не допустить, щоб випустити їх з тюрми, постарається, щоб засуджено їх за державну зраду з §58 карного закону, що дає змогу вимірювати дуже високі кари.

2. Це творило б прецеденс на майбутнє, після кожного революційного акту УВО. Наскільки можу собі тепер пригадати, таке само говорили мені два учасники того процесу, визначні члени УВО та співробітники Юліяна Головінського, — Прокіп Матійців і Михайло Вербицький.