V. ПЕРШИЙ ПРОЦЕС

І.

Заповіджений спершу на 24, процес почався 25 січня. Зацікавлення процесом було величезне, вступ на залю дозволений тільки за квитками, що їх директор судової канцелярії, Бачинський, почав видавати щойно на день перед процесом. Коридори суду переповнила публіка, тайна й уніформована поліція. Для втримання порядку довкола судового будинку відряджено окремий відділ поліції. Контроля дуже сувора. Хто хотів дістатися до судової залі, мусів двічі показувати дозвіл: раз при вході до судового будинку і другий раз при вступі до залі. Контролювали тайні поліційні аґенти і вони, при вході до залі, записували собі назвища всіх, хто туди проходив, за виїмком осіб зовсім уже старшого віку.

На трьох лавах засіло 17 українців, з того п'ять жінок:

1. Василь Атаманчук, гімназійний абітурієнт, літ 27;

2. Іван Вербицький, гімназійний абітурієнт, обидва звинувачені за злочин державної зради з параграфу 58 карного закону, розвідочну діяльність і злочин скритовбивства з параграфів 134 і 135 карного закону;

3. Михайло Вербицький, літ 29, студент університету в Празі;

4. Ольга Вербицька, літ 19, учениця вчительської семінарії;

5. Юліян Головінський, літ 34, випускник ветеринарії;

6. Антін Стефанишин, літ 31, випускник учительської семінарії;

7. Олександра Яницька, літ 23, учителька приватної школи; (наречена Івана Вербицького);

8. Володимир Дзісь, літ 25, випускник гімназії;

9. Станислава Дзьоба, літ 22, випускниця учительської семінарії;

10. Остап Дерлиця, літ 23, випускник гімназії;

11. Прокіп Матійців, літ 28, випускник гімназії;

12. Олена Королюкова, літ 27, вдова, учителька;

13. Микола Ковалисько, літ 28, випускник гімназії; всі звинувачені за державну зраду та розвідочну діяльність;

14. Ярослав Гретчак, літ 28, учитель;

15. Ольга Гретчак, літ 25, учителька;

16. Михайло Вірстюк, літ 28, випускник семінарії, обвинувачені за злочин державної зради та за переховування злочинців (параграф 214 карного закону);

17. Володимир Дармохвал, літ 25, випускник гімназії, обвинувачений тільки за розвідчу роботу.

Зараз за підсудними заповнила лаву вповні озброєна поліція.

Головою трибуналу визначено судового надрадника д-ра Казімєржа Анґельського, побіч нього судді-засідателі Зґуральський, Антоневич (замість попередньо визначеного Маєра) і Дворжак молодший. Прокурорське крісло зайняв д-р Лянєвський (Ляндав), пошкодовану родину Собінського заступав голова Союзу Оборонців Львова, д-р Антоні Новак-Пшиґодзький. Трохи нижче трибуналу сиділи, як протоколянти, два судові апліканти д-р Пресман і д-р Гумецький.

Оборонці підсудних, члени "Союзу Українських Адвокатів", заповнили дві лави. В першій сиділи д-р Степан Шухевнч і д-р Володимир Старосольський, побіч них примістився д-р Новак-Пшиґодзький. А в другій — д-р Євген Давидяк, д-р Михайло Волошин, д-р Олександер Павенцький і д-р Лев Ганкевич.

Оборонці поділилися ролями так, що д-р Степан Шухевич боронив Василя Атаманчука, Олену Королюкову й Остапа Дерлицю, д-р Володимир Старосольський — Івана, Михайла й Ольгу Вербицьких, д-р Михайло Волошин — Юліяна Головінського, Ярослава й Ольгу Гретчаків, д-р Євген Давидяк — Олександру Яницьку, Миколу Ковалиська й Осипа Вірстюка, д-р Лев Ганкевич — Прокопа Матійцева, Володимира Дзіся й Станислава Дзьобу, д-р Олександер Павенцький — Антона Стефанишина й Володимира Дармохвала.

За трибуналом і присяжними, на окремій лаві сиділи військові знавці, що їх вислав генерал Сікорський, командир VI Військової Округи: капітан Евґеніюш Бєлєцький, капітан Роман Ліґлязе і поручник Ян Бєжень. Поважно-нахмуреними обличчями намагалися вони підкреслити важливість справи, що до неї військова команда вважала відповідним вислати аж трьох своїх офіцерів.

Віддані до розпорядження преси лавки зайняті до останнього місця. З українських часописів заступлені тільки "Діло" й "Новий Час". Між представниками польської преси можна було бачити явітодавців "Слова Польского", "Хвілі", "Ґазети Львовскої", "Ґазети Поранної", "Нашого Пшеґльонду" з Варшави й багато інших, для них часом треба було доставляти додаткові крісла.

Публіка виповнила залю по береги. Зайнято всі сидячі місця, густо стояли за ними ті, що для цих не стало місця, багато мусіли вернутися з-під дверей. Між глядачами були колишній куратор Рімер і колишній візитатор Вонсович.

Жеребками складено лаву присяжних суддів з таких осіб:

1. Інж. Тадеуш Роґойський

2. Купець Ґржеґорж Керський

3. Промисловець Й. Новацький

4. Прокурент Торговельної Палати д-р Й. Блюм

5. Інж. Антоні Мокшицький

6. Урядовець воєвідства Станіслав Герцманек

7. Банковий урядовець Боґдан Гольтайн-Бек

8. Купець Авґуст Нізьнікевич

9. Землевласник Вільгельм Ямполер

10. Механік Адам Шмідт

11. Власник фабрики Й. Ґурський

12. Урядовець товариства "Премієр" Роман Віґмар.

Заступники присяжних суддів:

Цукорняний майстер Влодзімєрж Урбанік

Банковий урядовець Рудольф Шторх.

Між ними ані одного українця.

Довжелезний акт обвинувачення — 132 сторінки густого машинопису — відчитував д-р Пресман. Український текст відчитав д-р Гумецький. Перший читав, як деклярацію, акцентуючи деякі, інколи зовсім маловажні місця, другий — тихим і монотонним голосом, що його майже не було чутно в залі.

Половина акту обвинувачення переповідала історію Української Військової Організації, її характеристику і т. п. Згадувано там про те, — кілька разів, — що її начальником є Євген Коновалець, він же й головний організатор розвідочної роботи, кермованої з Берліну.

Про кожного з обвинувачених зібрано там купу всяких подробиць, без надто переконливої сили. Відносно ж головних акторів тієї драми, Василя Атаманчука й Івана Вербицького — то акт обвинувачення намагався показати майже година за годиною, що вони робили в день атентату, і так само дуже докладно переповідав про їх рухи в кількох перших днях по вбивстві Собінського.

Вину підсудних старався прокурор доказати найбільше поліційною розвідкою, хоч немалу частину доказового матеріялу творило листування між підсудними, що його відповідно до своєї потреби інтерпретував акт обвинувачення. Цитував теж одне місце зо статті "Новий стріл" у "Сурмі", де сказано на самому її початку:

"Один удачний стріл, вицілений певною і недрожачою рукою члена Військової Організації, і на твердий камінь львівської землі звалилось бездушне тіло того, що ще перед кількома годинами видавав дальші засуди смерти на українське шкільництво і в своїй буті гримав кулаками в стіл на українських громадян, що приходили до нього домагатися належного їм права".

Все те забрало цілий перший і половину другого дня процесу. Голова трибуналу запорядив півгодинний перерив. Всі обвинувачені вийшли зі залі. Приведено одного тільки Василя Атаманчука і точно о 12 годині в полудне почався його допит.

На вступі голова трибуналу ще раз пригадав, що на основі акту обвинувачення підсудний відповідає за державну зраду, розвідочну протипольську діяльність і за співучасть у вбивстві куратора Собінського, після чого ставив йому низку питань. Перше питання було, які він має студії і яку відбув військову службу.

Василь Атаманчук, високого росту, русявий з ясними очима, випрямлений у військовій поставі відповідає:

"Я скінчив два роки вчительської семінарії, коли захопила мене українсько-польська війна. Тоді я, вступив до української армії і боровся під Львовом. Потім попався я в полон. Коли звільнився з полону, захворів на еспанку110 і майже цілий рік пролежав удома, в Сіхові, повіт Стрий. У 1922 році почав я далі вчитися, але прийшли вибори до польського сейму, мене арештували й вивезли до Львова, де довелося мені посидіти в тюрмі довший час. Скоро після звільнення покликано мене до польського війська, де я відслужив 15 місяців".

Голова трибуналу: А що ви робили далі?

Атаманчук: Потім записався я на торговельний курс у Стрию в шкільному році 1924-1925. Туди ходив я спершу пішки зо свого села, це було важко й невигідно, тож я перенісся до Стрия. Під кінець вересня 1926 року переїхав я до Львова і записався на гімназійні курси, хотів здати гімназійну матуру.

На тому місці Атаманчук відкликав усе, що сказав у слідстві про своє перебування в Києві, де нібито познайомився з Чернявським і пізніше з ним вернувся до Галичини. Все те — вигадана історія.

Голова трибуналу: На що ж ви це вигадали?

Атаманчук: Я хотів звільнитися від прикрощів і тяганини по поліції тих людей, що в них мешкав у Стрию. З Польщі я нікуди не виїздив.

Голова трибуналу: (відчитав довше місце з протоколу про перебування Атаманчука в Києві та поворот з Чернявським до Галичини) З яких засобів ви утримувалися?

Атаманчук: Я діставав гроші на прожиток з одного джерела, що його тут не можу виявити. Поліція мене постійно переслідувала, дошкулювала частими ревізіями і т. п. Я постановив звільнитися від того і жити під іншим назвищем. За 50 злотих постарався я про фальшивий пашпорт на прізвище Олександра Біласа. В слідстві я подав, що дістав його від Чернявського, та це неправда, цей пашпорт, чи пак особисту виказку купив я в одного жида в Стрию. Було це десь у травні або червні 1926 року, а в вересні я приїхав до Львова і до 20 січня 1927 мешкав разом із Василем Дзулем.

Голова трибуналу: Коли познайомилися ви з Іваном Вербицьким?

Атаманчук: Це було ще в часі служби в українській армії. Ми обидва були 1919 року під Львовом, але бачилися рідко. У Львові стрінувся з ним аж у листопаді 1926 року,

Голова трибуналу: Тут є спільний фотознімок вас з Іваном Вербицьким. Звідки він узявся?

Атаманчук: Я мав власний фотоапарат. Привіз собі його з польського полону, там його купив, а не дістав від Чернявського, як це я сказав у слідстві. Робив я всілякі знімки і знявся також з Вербицьким.

Голова трибуналу: А хто тримав апарат, коли ви з Вербицьким позували?

Атаманчук: Не можу собі пригадати, бо знімки робив я часто і при різних нагодах.

Голова трибуналу: Чи ви мали також назвище "Довгий"?

Атаманчук: Мене називали часами "Довгий", та це не було ніяке прізвище чи псевдо, кликали мене просто так тому, що я високого росту.

На дальші питання голови трибуналу відповідає Атаманчук, що при спробі переходити границю подав себе за Станіслава Дзюбінського; що ніколи не висилав до якоїсь Опольської книжки, в якій були наклеєні фотографії мостів; признає, що просив Остапа Дерлицю вистаратися про мобілізаційну карту для низького ростом, білявого чоловіка, але ніколи не просив у нього револьвера; признається до авторства чотирьох листів, хоч у слідстві це заперечував.

Голова трибуналу: Кого ще з підсудних ви знали, крім Івана Вербицького й Остапа Дерлиці?

Атаманчук: Знав я Прокопа Матійцева, що приходив відвідувати Василя Дзуля, там я з ним познайомився. Миколи Ковалиська не знав, Ольгу Гретчак пізнав у часі, коли вже сидів у тюрмі у Львові, вона приїздила відвідувати Антона Стефанишина. З Юліяном Головінським і Володимиром Дзісем пізнався я аж у слідстві.

Голова трибуналу: А Гретчака й Володимиру Піпчинську111 ви знали? Між її паперами знайдено вашу фотографію.

Атаманчук: Не маю поняття, звідки взялася там моя фотографія. Піпчинської я ані не знав, ані про неї не чував. Аж у слідстві суддя Янушевський сказав мені, що вона мала бути секретаркою розвідчої централі в Кракові.

Голова трибуналу: Чому ви втекли зо Львова в січні 1927 року?

Атаманчук: Зо Львова я не втікав, тільки виїхав, хоч дійсно поспішно. Я жив на підроблені папери, як Олександер Білас, уже був раз у поліції 20 січня, тоді мене підозрівали, що я мав якесь підношення до вбивства Собінського. Я хотів учитися, потребував спокою, і тому рішився усунутися з-під очей львівської поліції. Вона могла викрити, що мої документи підроблені. А крім того, знайомі обіцяли мені постаратися про посаду в Ужгороді на Закарпатті, я міг кожного дня сподіватися виклику туди і вигідніше було мені ждати на той виклик десь поза Львовом.

Голова трибуналу: Чому ви, йдучи до поліційного комісаріяту з Дзулем, обмінялися з ним капелюхами?

Атаманчук: Не пригадую собі, чи так дійсно було, але могло бути, цілком несвідомо знявши з вішака його капелюх, замість мого.

Голова трибуналу: Куди ви виїхали зо Львова?

Атаманчук: До Стрия. Там я жив зовсім звичайно, не скривався, але не стрічався майже з ніким, увесь час учився. Так було до 27 березня, коли я дістав вістку, що в Ужгороді жде на мене посада.

Голова трибуналу: Чому ж ви поїхали до Долини?

Атаманчук: Там я мав знайомого Гретчака. Я вже давніше писав йому, що можливо приїду до Долини, тільки не згадував, чому, от просто на відвідини, в гості. Про мій намір перейти границю сказав я аж по приїзді.

Голова трибуналу: У Гретчаків ви читали те число "Ілюстрованого Кур'єра Цодзєнного", де була відбита сторінка "Сурми" про те, що Собінського вбила УВО?

Атаманчук: Так, зайшов туди Осип Вірстюк і приніс те число. Я газету перечитав, однак не пригадую собі добре змісту тієї статті.

Голова трибуналу: Звідки ви взяли револьвер?

Атаманчук: Купив у Вірстюка. Не заплатив йому відразу, обіцяв прислати гроші з Ужгороду.

Голова трибуналу: Як же ж то було з вашим переходом границі?

Атаманчук: Разом з провідником Тисяком вибрався я з Долини 28 березня, около 7 години ввечері. При собі ввесь час я ще мав папери на ім'я Олександра Біласа. Відійшовши добрий кусень дороги, побачили ми з-далеку поліцая. Тисяк мав пізніше говорити, начебто я висловився: "його щастя, що нас не бачив, бо йнакше я "мусів би покласти його трупом". Це неправда. Так само зовсім виссане з пальця, немов би то по дорозі говорив я Тисякові, що краще мені повиснути на польській шибениці, як далі так мучитися. Коли ми вже були близько границі, я спалив свої папери, хотів переходити границю без ніяких документів при собі.

Голова трибуналу: Розкажіть, як вас зловлено.

Атаманчук: Спершу арештовано провідника. Я сховався за деревами, але за якої пів години знайшли й мене. Відвели до Осмолоди, зв'язали руки й ноги і так допитували. Я подавав себе за Станіслава Дзюбінського. З Осмолоди відвезли мене до Долини і там я довідався від поліційного комісара, що поліція шукає за Василем Атаманчуком, і якраз у газеті повідомлено, що якогось чоловіка з тим назвищем арештовано в Станиславові.

Голова трибуналу: Ви ходили на курси у Львові?

Атаманчук: Так. Курси відбувалися при вулиці Асника ч. 6. Я там учився літератури й математики, підготовляючися до гімназійної матури. Лекції відбувалися вечорами від 5 до 8 години.

Голова трибуналу: А в день убивства Собінського ви були на курсі?

Атаманчук: Ні, я тоді пропустив лекції, пішов до кіна "Паляс" звідти вийшов між годинами 7 і 7.15.

Голова трибуналу: Вас пізнав шофер, як того, кого відвозив на Королівську вулицю.

Атаманчук: У часі конфронтації з тим шофером я був немитий, зарослий, бувши скованим п'ять днів, і навіть найближчим знайомим трудно було б тоді пізнати в мені правдивого Василя Атаманчука. Що ж до авта, то я ніколи в житті ним не їздив, хіба тоді, як возила мене поліція.

До кінця того дня процесу засипували Атаманчука питаннями члени трибуналу й присяжні судді, що цікавилися всякими подробицями, часто без значення для справи.

Голова трибуналу закінчив свій допит питанням, чи Василь Атаманчук належав до Української Військової Організації, на що Атаманчук відповів заперечно.

Суддя Антонович розпитував його про Чернявського, з яким Атаманчук мав пізнатися в Києві й вернувся з ним до Галичини. Атаманчук пояснив, що це чиста фантазія. Поліція вмовляла в нього, що він мусить бути на чиємусь утриманні, бо з дому грошей він не діставав, хіба тільки поміч харчами. Він дійсно діставав дуже невелику підмогу від однієї близької особи, якої не хотів виявити, і щоб позбутися настирливости поліції, вигадав історію з Чернявським, а в неї поліція повірила відразу, без ніякої провірки, і щодо того вже дала йому спокій.

Суддя Зґуральський питався, якої марки фотоапарат мав Атаманчук і якого рода знімки можна було ним робити. Відповів Атаманчук, що можна було знімати людей, групи осіб і навіть крайовиди, але він фотографував тільки людей.

На питання, навіщо було йому потрібно мобілізаційної карти, не дав ясної відповіді.

Присяжний суддя: Як ви могли пропускати курси без дозволу й оправдання?

Атаманчук: Це були приватні курси. Раз я за них заплатив, міг ходити точно або пропускати години, ніхто тим не цікавився і не вимагав ніякого оправдання.

Другий присяжний суддя: За що вас арештовано 1922 року?

Атаманчук: Підозрівали мене про розвідку, але підозріння виявилося безпідставне і мене дуже скоро випустили.

Другий присяжний суддя: А не підозрівали вас про саботажі?

Атаманчук: Ні, не було ніякої мови про саботажі.

Прокурор: З ким ви зустрічалися в Стрию перед утечею до Чехо-Словаччини? Можете покликатися на когось, хто б це потвердив?

Атаманчук: Я не ховався, але й не пригадую собі, чи зустрічався зо знайомими мені людьми. Тяжко мені тепер було б на когось покликатися.

Прокурор: Хто такий "Влодко", про якого є згадка в ваших паперах?

Атаманчук: Це Володимир Гук.112

* * *

На тому перервано процес до наступного дня. Четвертий день процесу, в суботу 28 січня, почався з одногодинним запізненням. Зацікавлення публіки далі дуже велике — заля переповнена. А на лаві підсудних — сам тільки Василь Атаманчук. Продовжується його допит.

Голова трибуналу: Коли ви вибралися до кіна "Паляс" дня 19 жовтня 1926 року?

Атаманчук: Було це около 4-ої години пополудні. З кіна вийшов я зараз по сьомій, а вернувся додому коло 9 ввечері.

Голова трибуналу: Чи вийшли ви тоді з хати з потрібними на курсах книжками?

Атаманчук: Ні, книжок я з собою не брав.

Прокурор: Невже справді ви не можете собі пригадати і подати хоч одного свідка на обставину вашого перебування в Стрию безпосередньо перед утечею до Чехо-Словаччини? Це дуже дивне!

Атаманчук спершу мовчить, а потім спростовує свою помилку відносно іншої справи. Вчора він подав, що з Іваном Вербицькпм стрінувся у Львові аж у листопаді 1926 р., але потім пригадав собі, ти це було скоріше, десь у місяці жовтні, і тоді вони сфотографувалися.

Прокурор: З якого джерела приходила ваша підмога?

Атаманчук: Я вже кілька разів сказав, що гроші отримував я від приватної особи, одначе не можу виявити її назвища.

Прокурор: Як ви діставали ті гроші?

Атаманчук: Різно, найбільше в злотих, часом у долярах.

Прокурор: Вигадуючи історію з Чернявським, ви тільки обтяжували себе і збільшували підозріння до вашої особи. Навіщо ж ви це робили?

Атаманчук: Я не мав іншого виходу. Поліція конче хотіла знати, з чого я живу, тиснула мене всякими способами, а я ж не міг виявити дійсного мого добродія. Тому я скористався з того, що знаю трохи Київ, побувавши там за воєнних років, і позбувся поліційної влізлвости фантазіями про Чернявського. Поліція не одне мені підсувала, не одне підказувала, але та історія з Чернявським — це моя власна вигадка.

Прокурор засипував Атаманчука скорострільним вогнем дрібних питань, чому він хотів тікати до Чехо-Словаччини, до чого вживав свого фотоапарату, хто отримував від нього світлини і які, ще раз нав'язав до його фотознімка и Піпчинської та його взаємин з Іваном Вербицьким.

Прокурор: Ви зійшлися з Іваном Вербицьким аж сім літ по війні, в жовтні 1926. Звідки ж нагло така приязнь між вами?

Атаманчук: Я не сказав би, що це була "велика приязнь". Але відношення було між нами гарне, як за військових часів. Коли ми стрінулися і пригадали собі давні військові часи, постановили з того приводу спільно відфотографуаатися. А втім, не тільки з одним Вербицьким я знімався, були й інші знімки. Звичайно я фотографувався двічі в рік і при різних нагодах давав ці знімки моїм знайомим на пам'ятку. Яким чином одна з тих світлин попала до архіву Піпчинської — це для мене незрозуміле.

Прокурор: Ви писали до Остапа Дерлиці за мобілізаційною карткою?

Атаманчук: Ні, я не писав, я тільки устно раз при нагоді його про те просив. Писав я до нього за медом. Тим часом зо слова "мед" зроблено в обвинуваченні скорочення "мобіл".

Прокурор: З ким ви були в кіні?

Атаманчук: Я пішов туди з Остапом Дерлицею.

Прокурор: А коли ви довідалися про вбивство Собінського?

Атаманчук: Аж на другий день з газет. Само собою, що говорив про те з моїми знайомими й товаришами, це ж було на устах цілого Львова.

Прокурор: Чому ви не кінчали семінарії, хоч мали вже її частину за собою., тільки пішли на ті курси?

Атаманчук: Я хотів студіювати, а до того семінарія не вистачає, треба гімназійної матури.

Прокурор: Щось не дуже пильно ви прикладалися до тих курсів, занедбувалися й волочилися по вулицях.

Атаманчук: Я ходив тільки на лекції літератури і математики, було б за дорого оплачувати науку всіх предметів. Решту я вивчав удома сам, з підручників. Тому й мав час і міг ходити коли й куди хотів.

Коли прокурор нарешті скінчив свою предовгу серію питань, з яких великої більшости навіть не варто подавати, такі вони дрібничкові, хоч прокурор, без сумніву, мав у тому свою ціль, правдоподібно приспати чуйність та увагу звинуваченого, щоб нагло перескакувати з дрібних і маловажних на суттєві питання і пильно при тому обсервувати, чи не бентежиться обвинувачений і чи не замотається в сіті, — вхопив його свої руки заступник родини Собінського, д-р Новак-Пшиґодзький. Для нього, перш усього, було цікаво ближче довідатися про науку Атаманчука, бо ця справа виходить у нього дещо замотана, хоч би й тим, що в одному з протоколів Атамаичук подав, нібито він скінчив гімназію в Києві. А далі хотів д-р Пшиґодзький знати, де служив Атаманчук в українській армії.

Атаманчук ще раз мусів повторити історію своєї шкільної науки. А щодо війська, то служив він в артилерії самбірських частин.

Д-р Пшиґодзький: Чи ви дійсно поважно ставилися до науки, коли пропускали лекції?

Атаманчук: Я вчився, пильно й багато, а лекцію 19 жовтня пропустив, бо Остап Дерлиця не хотів сам іти до кіна, пропонував мені й дуже просив, я не міг йому відмовити.

Д-р Пшиґодзький: Чи ви людина віруюча?

Атаманчук: Так.

Д-р Пшигодзький: І ходите до церкви?

Атаманчук: Авжеж.

Д-р Пшиґодзький: То чому ви нікого це можете собі пригадати з церкви в Стрию, ані ніхто вас там не бачив?

Атаманчук: Може бачив я, але собі не пригадую, а може й мене бачили, та я про те не знаю.

Д-р Пшиґодзький: Скільки ви діставали грошей з джерела, що його не хочете назвати?

Атаманчук: Діставав я звичайно 50 злотих, часами більше, злотими або долярами.

Д-р Пшиґодзький: Як довго це тягнулося?

Атаманчук: Гроші отримував я від травня 1925 до січня 1927 року.

Д-р Пшиґодзький: Хто дав вам гроші на дорогу, щоб виїхати зо Львова?

Атаманчук: Та сама особа, що мене утримувала.

Прийшла черга на питання оборонців. Або вони дійсно мало про що випитували Атаманчука, або питання їх здавалися звітодавцям не аж такі важні й цікаві, щоб згадувати про них у часописі, але, на жаль, майже нічого не написали в газетах.

Перший почав ставити питання д-р Михайло Волошин.

Д-р Волошин: Коли ви вирішили виїхати разом з вашою нареченою до Чехо-Словаччини?

Атаманчук: Це було ще в 1923 році.

Д-р Волошин: Чи знали про те також Гретчаки?

Атаманчук: Так, знали, ми з тими своїми плянами не крилися.

Д-р Волошин: Отже ваш намір поїхати до Чехо-Словаччини в 1927 році не був для ваших знайомих несподіванкою?

Атаманчук: Напевно ні. Мусіло про те знати більше людей у Долині. Не було в тому нічого незвичайного, перед кількома роками багато українців передісталося до Чехо-Словаччини.

Д-р Волошин: Приїхавши до Гретчаків, говорили ви їм, що вас допитувала поліція і підозрівала про вбивство Собінського?

Атаманчук: Ні одним словом я про те не згадував.

Коли зголосився до питань д-р Степан Шухевич, з лави присяжних суддів почувся голос, що вони не розуміють української мови. Супроти того л-р Волошин звернувся до голови трибуналу, щоб закликати судового перекладача. Голова трибуналу заявив, що він добре все розуміє і в разі потреби готовий пояснювати присяжним суддям усе чого забажають.

Д-р Шухевич: Чи ви мали б ще щось додати до тої справи про видуману особу Чернявського?

Атаманчук: Я вже сказав усе, тепер хіба б додавав нові видумки.

Д-р Шухевич: Чи не питалися вас у поліції, скільки платив вам Червнявський? Чи мало це бути 150 злотих місячно?

Аталшнчук: Так часто і про так багато речей мене в поліції розпитували, що я просто не в силі того всього спам'ятати.

Скінчено допитувати Атаманчука. Йому казали сісти, до залі привели другого з черги обвинуваченого, Івана Вербицького.

II.

Звіривши особисті дані підсудного, голова трибуналу ствердив, що акт обвинувачення закидує йому державну зраду через приналежність до Української Військової Організації, розвідку й діяльність на шкоду польської держави, і співучасть у вбивстві куратора Собінського, після того запитує, що скаже на те підсудний.113

Іван Вербицький: До Української Військової Організації я не належав, у вбивстві куратора Собінського участи не брав, до розвідної діяльности — признаюся.

Голова трибуналу: Розкажіть про вашу службу в українському війську і що ви робили по війні.

Вербицький: В українській армії служив я від листопаду 1918 року, вступив туди, мавши 16 років. Дослужився ступня хорунжого. Після війни дістався я до Чехо-Словаччини, там здав гіммазійну матуру і перебував до березня 1926 року. Вернувшися додому довідався я, що чеська матура тут не має важности, то значить треба її доповнити. Тож я взявся за науку, але не скінчив через арештування.

Голова трибуналу: Коли ви познайомилися з вашою нареченою?

Вербицький: Незабаром по моєму повороті. Було це у Львові. До Долини почав я їздити аж після того, як формально освідчився її батькам і вони прийняли це до відома.

Голова трибуналу: Розкажіть ближче про вашу розвідчу діяльність, коли ви її почали, з ким зустрічалися і взагалі на чому вона полягала.

Вербицький: Вернувшися з-за кордону й узявшися за науку до матури, я стрічався зо студентами й деякими молодими українцями, що були в подібному до мого положенні, потратили роки шкільної науки через війну, полон або перебування за границею. Заходив часами до Академічного Дому і при одній такій нагоді запізнався з чоловіком, якого назвища не знаю. Всі його кликали "Мільком". Він заприязнився зо мною, ми говорили про всякі справи й одного разу він запропонував мені, чи не схотів би я помогти. Я сказав, що дуже радо, лише не знаю, яка то мала б бути поміч. У дальшій розмові вийшло, що він цікавиться військовою розвідкою, що це потрібно українцям, ми мусимо знати сиди й наміри нашого ворога, якщо колись схочемо з ним відновити одверту боротьбу. Не дуже мені це всміхалося, я ж бо вже вісім майже років ближче чи дальше стояв до тієї боротьби і тепер пора мені подумати, щоб не лишитися нікому непотрібним недоуком. "Мілько" далі намовляв мене, переконуючи, що він хоче тільки такої помочі, як наприклад перетримувати в мене деякі речі, бо в мене безпечніше, часом може кудись поїхати й завести щось, тому що я тут свіжий і нема ще на мене підозріння. По довгих намовах я погодився. "Мілько" давав мені переховувати листи, револьвери тощо. Ці речі діставав я або від нього й передавав другим, або від інших осіб, що покликувалися на нього, ходив з ним на зустрічі, щоб не заходили вони до моєї хати.

Голова трибуналу: Щось мені це більше виглядає на організаційну роботу УВО, як на розвідку. Але говоріть далі, що давав вам той "Мілько" чи хто інший.

Вербицький: Останній раз дістав я на зберігання течку, а в ній була газова маска, фільми та якісь картки. Це було 12 січня 1927 року, а 17 січня мене арештували.

Голова трибуналу: Хто вам це передав?

Вербицький: Володимир Гук. Але в поліції я подав когось іншого, не хотів видавати Гука.

Голова трибуналу: Ви ще говорили про якогось "Семка". Хто це такий?

Вербицький: Дмитро Волощак.114 Я з ним познайомився при якійсь нагоді у Львові.

Голова трибуналу: (заглянувши до актів). Тут стоїть, що в вас знайдено список і розположення військових формацій у Львові.

Вербицький: Я про те не знаю, передаваних мені матеріялів я не читав.

Голова трибуналу: Також знайдено в вас пістоль.

Вербицький: Так, він був між тими речами, що Гук дав мені на зберігання.

Голова трибуналу: А стилет?

Вербицький: Стилет був мій, я мав його з давніх часів.

Голова трибуналу: Вам згадували про поїздки.

Вербицький: Так. Висилав мене "Влодко".

Голова трибуналу: Що це за "Влодко"?

Вербицький: Володимир Гук. Його кликали 'Влодко". Він доручив мені поїхати до Лодзі і дав гроші на дорогу. Ближче не казав, що там мені робити, хіба те, щоб знайти мешкання, а незабаром він сам туди прийде й усе зо мною обговорить. Виходило, наче б я мав там залишитися на довше і я вже навіть думав, чи не використати той час і записатися на матуральні курси. З того нічого не вийшло. "Вдодко", щоправда, небавом з'явився в Лодзі, а що він там робив, не знаю, не говорив мені, а я не розпитувався, і скоро потім я вернувся до Львова.

Голова трибуналу: Чи ви знали, що Гук був провокатором?

Вербицький: Не знав, бо йнакше не хотів би з ким мати ніякого діла.

Голова трибуналу: Чи знаєте, що його вбито?

Вербицький: Не знаю.

Голова трибуналу: Як це можливе? Ви ж мали газети в тюрмі і мусіли про те читати.

Вербицький: Я не знав, чи це той сам. Є досить людей того назвища. В газеті було написано про Михайла Гука, а мій знайомий і сам називав себе Володимиром Гуком і другі кликали його по імені "Влодко".

Голова трибуналу: Прошу це запротоколувати!

Прокурор: Чи в Лодзі ви приголосилися в міському бюрі зголошень?

Вербицький: Зголосився тільки в готелі. Мешкання не міг знайти, бо забув відголоситися у Львові й не взяв з собою карти відголошення.

Прокурор: Ви їхали на документи Володимира Дзіся. Були ви з ним знайомі?

Вербицький: Тільки дуже загально.

Прокурор: Гук дав вам на дорогу 150 злотих. Як ви це собі пояснювали?

Вербицький: Цілком просто. Хотів Гук, щоб я їхав, то зрозуміло, що мусів мені дати гроші, бо я своїх не мав, був на утриманні батьків.

Голова трибуналу: Ви просили Володимира Дзіся, щоб дав вам мобілізаційну картку?

Вербицький: Так. Гук просив мене роздобути кілька таких мобілізаційних карток і я при нагоді звертався за ними до знайомих.

Голова трибуналу: Чи ви вживали псевдоніму "Березовський"?

Вербицький: Ні, Березовським я ніколи себе ие називав.

Голова трибуналу: У краківській справі сидів разом з Василем Колодієм Станіслав Мончинський. Це той Мончинський сказав, що Березовський — це ви.

Вербицький: Нічого мені про те невідомо. Не знаю ані Станіслава Мончинського, ані Василя Колодія,

Голова трибуналу: (відчитує два листи, писані "симпатичним"115 чорнилом, підписані " Березовський", знайдені в Володимири Пінчинської в Кракові, обидва листи мають розвідний зміст) Ви писали ті листи?

Вербицький: Я тих листів не писав.

Голова трибуналу: А Піпчинську ви знали?

Вербицький: Ані не знав, ані ніколи не чув про неї.

Голова трибуналу: Може знала її ваша сестра?

Вербицький: Не знаю. Ані я з нею, ані вона зо мною про такі речі ніколи не говорила.

Голова трибуналу: Ваша сестра сама подала, що пізналася з Піпчинською у Львові. А в одній і тій самій конверті листа вашої сестри до Пінчинської був і цей, писаний симпатичним чорнилом.

Вербицький: Ще раз кажу, що нічого про те не знаю.

Голова трибуналу: В цьому листі був заподаний список військових формацій у Львові. Такий список знайдено в вас під час ревізії. І Піпчинська сказала, що цей лист писаний вашим почерком. Що ви на те?

Вербицький: Можу тільки повторити, що нічого про те не знаю, ані Піпчинської не знаю і взагалі не мав я ніякого відношення до тих справ, що ввійшли до краківського процесу.

Голова трибуналу: Ви знали Антона Стефанишина?

Вербицький: Так, я його знав. Але не хотів згадувати про нього в поліції, щоб не арештовано його за те тільки, що був він знайомий зо мною, і щоб потім не нарікав на мене.

Голова трибуналу: Коли вам показано спільний фотознімок з Василем Атаманчуком, що його ви назвали Сорокою?

Вербицький: Так, я не міг заперечити, що його знаю, бо ж ми були разом на фотографії, а подати правдиве його назвище не хотів з тієї самої причини, чому не назвав Стефанишина — щоб його не арештувала поліція за його знайомство зо мною.

Голова трибуналу: Коли ви познайомилися з Василем Атаманчуком?

Вербицький: Ще в Українській Галицькій Армії. Потім бачив його раз у Львові, а фотографувався з ним у жовтні 1926 року.

Голова трибуналу: Що ви робили дня 19 жовтня 1926 року?

Вербицький: Пополудні був я в Єзуїтському Городі, а потім у різних моїх товаришів. З хати вийшов я тому, щоб не перешкоджати в науці моїй сестрі, що робила тоді з Бадівським математичні завдання. Про те, що я робив того дня, добре пам'ятаю тому, що коли другого дня вийшли газети з описом убивства Собінського і в місті з того приводу був великий рух, ми говорили з товаришами, що вбивників можуть шукати між українцями і через те добре мені вбилося в пам'ять усе, що я робив попереднього дня, зокрема пополудні.

Голова трибуналу: Коли ви прийшли додому того вечора?

Вербицький: До хати прийшов я десь між пів па шосту й шостою. Застав я там Івана Бадівського.

Голова трибуналу: А він це заперечив, казав, що не був тоді в вас.

Вербицький: Чи і що він говорив, я того не знаю. Можу сказати тільки те, що я бачив і що я знаю.

Голова трибуналу: Як вас арештували?

Вербицький: Я йшов з нареченою Єзуїтським Городом. Коло пам'ятника Ґолуховському побачив, що ведуть арештованого мого брата. Не встиг я опам'ятатися з того враження, як у тім же моменті арештовано й мене.

Голова трибуналу: А чому ви в поліції відпекалися брата?

Вербицький: Це неправильно сказано, що я "відпекався". Того я не міг зробити, бо ж це зараз же вийшло б на яву. Я тільки не говорив нічого про нього, щоб заощадити йому прикрости й більших неприємностей у поліції.

Голова трибуналу: Ви тут заперечуєте багато речей, а в поліції ви розплакалися, призналися, що належите до Української Військової Організації, до її розвідочного відділу, і могли б багато дечого сказати, але боїтеся!

Вербицький: Це неправда, що я "розплакався". Правда, могли й мене бути сльози на очах і міг я мати нужденний вигляд, а це тому, що в поліції мене порядно збили. Але я нічого не говорив про Українську Військову Організацію і рішуче заперечую, начебто я висловився, що зо страху не хочу говорити, хоч мав би про що!

Голова трибуналу: Отже, як то було з тим, ніби вас у поліції побили?

Вербицький: Після мого арештування допитували мене в поліції цілий день. Допити йшли день і ніч, з переривом іцо півгодини. Надкомісар Мітленер, у присутності інспектора Савіцького, бив мене по обличчі.

Голова трибуналу: (перебиває) Перший раз чую, що надкомісар Мітленер бив когонебудь!

Вербицький: Коли ж я таки до нічого не признався, пан Савіцький сказав, що мене треба допитувати "на особносьці". І дійсно, вночі сказано мені розібратися до гола й винесено з камери все, що там було. Я лишився тільки в підштанцях. Тоді погашено світло, до камери ввійшло кілька людей, один з них почав з усієї сили бити мене в груди і бив, доки я не впав на землю й мені заперло віддих. Другого дня повторилася та сама історія, ще хіба з тим, що аґент Фіґнер бив мене по голові, по лиці, шарпав за волосся і всіляко знущався надо мною. Так само було й третього дня. Коли ж я далі нічого не признався — взялись за інший спосіб. Уже не били, лише постійно і безперервно мене допитували. Ввесь час я мусів стояти, від того спухли мені ноги. Тоді поліційний лікар записав мені на те якісь ліки. Я пролежав у камері три дні, вже не хотів відповідати на питання тільки домагався, щоб передати мене до слідчого судді і знову закликати лікаря.

Голова трибуналу: А бив вас також аґент Хім'як?

Вербицький: Він ударив мене тільки один раз.

Голова трибуналу хотів почути, як конфронтовано Івана Вербицького з учнями Ґрунвальдської бурси і потім з шофером Гасманом.

Вербицький: Тільки один з учнів сказав, що пізнав мене і то аж по довгій надумі та за принукуваниям слідчого судді. А шофер Гасман навіть не приглядався мені ближче, ледве кинув оком на мене, і то крізь двері з сусідньої кімнати. Як міг мене чи когонебудь іншого пізнати, коли з другої кімнати навіть не міг добре бачити мого обличчя?

Голова трибуналу: Ви сиділи в слідстві з Теодором Жуковом?

Вербицький: Так, сидів.

Голова трибуналу: (відчитує деякі місця зо свідчень Жукова, перед яким ніби мав признатися Тван Всрбицький до вбивства Собінського) Ви призналися перед ним до того?

Вербицький: У нічому я йому не признавався. Я не мав потреби з ним говорити, уникав усякої розмови з ним.

Суддя Антоневич: Я хотів би ближче знати про ваше знайомство з Гуком.

Вербицький: Я вже згадував, що раз у харчівні Академічого Дому випадково зайшов у розмову з незнаним мені чоловіком "Мільком". При одній нагоді запізнав він мене з Гуком, якого називав "Влодком". Переважно стрічався я й говорив з Мільком чи Влодком тільки в чотири очі, лише дуже рідко в трійку. Одного разу Гук признався мені, що належить до Української Військової Організації, і намовляв мене вступити до неї. Я відмовився, спершу лагідно, а коли він налягав на мене, я рішуче заявив, що в війську та в зв'язку з військом перебував я майже вісім літ, тепер перш усього мушу наздогнати втрачений через те час. Тоді він просив тільки помагати йомо в таких справах, як переховувати та передавати всякі речі. Ми сходилися в означених місцях на вулиці або в церкві і там Гук передавав мені й через мене всякі речі й листи. Листи завжди були запечатані. Раз якось я сказав, що коли маю зберігати й передавати листи, то чи не було б справедливо, щоб я принаймні знав, про що там пишеться. На те Гук відповів: "як будеш в УВО, тоді довідаєшся".

Суддя Антоневич: А чи Семко знався з Гуком?

Вербицький: Так, вони були знайомі з собою.

Довго тривало вияснювання різних місць з об'ємистого листування між Іваном Вербицьким і його нареченою. Голова трибуналу відчитував їх і ставив питання Іванові Вербицькому. Це забирало багато часу, бо листи не були поскладані й посортовані хронологічно, лежали помішані в купі паперів та різних судових актів на столі перед трибуналом. Між ними звернув увагу голова трибуналу на дві поштівки, що їх вислав Іван Вербицький до нареченої 19 жовтня 1926 р. В одній писав, що "їде через Долину до Перемишля", а в другому судові видалося підозрілим місце "не можу відважитися". Прокурор твердив, що це відноситься до вагання Івана Вербицького, чи має рішитися на вбивство Собінського. Голова трибуналу підкреслював, що ті листівки вважав Іван Вербицький особливо важливими, бо подав на них не тільки день і місяць написання, але теж подавав і годину. А потім показалося, що підсудний майже на всіх листах подавав і годину, коли їх писав, і голова трибуналу взяв назад своє твердження.

Підсудний пояснював це так, що мав виїхати до Лодзі, але хотів ще перед тим заскочити до нареченої в Долині. Він тоді трохи погнівався з нею і хотів перепросити.

У тих листах пробивається деяке пригноблення Івана Вербицького. Вій пояснював це непорозумінням між ним і нареченою, головно тому, що злі язики його перед нею очорнювали.

Голова трибуналу: В деяких листах, писаних уже з тюрми, ви радили нареченій, як вона має говорити.

Вербицький: Так, я це робив. Але прошу звернути увагу, що я завжди писав, щоб вона говорила тільки правду, все так, як дійсно і поправді було.

Голова трибуналу: Та ж вона й без того знана, як було поправді, то навіщо давати їй поради та указівки?

Вербицький: Мені залежало на тому, щоб вона знала, що я бажаю і прошу її говорити тільки правду.

Голова трибуналу: Що значить місце, де ви пишете про "службовий лист"?

Вербицький: У нас було з нареченою домовлення, що будемо писати до себе щотижня. Для відрізнення від листів, писаних при інших нагодах, ці щотижневі листи ми називали "службовими".

Голова трибуналу: В одному місці ви писали: "Я відмовив усі молитви, щоб тільки щасливо перейти перон".116

Вербицький: Вертаючися від нареченої, мені не стало грошей, щоб купити квиток до Львова, отож я купив тільки до Миколаєва, а далі вже їхав без квитка. При виході з залізничого двірця треба віддавати квитки і я боявся, що тоді можуть завважити, що я маю квиток тільки до Миколаєва, а ]ду аж до Львова.

Голова трибуналу: Нащо ви писали нареченій, щоб знищила всі ваші листи?

Вербицький: Наше листування було дуже інтимне. Наречена мала молодшу, сімнадцятилітню сестру і я не хотів, щоб вона перечитувала все те, що я писав до її старшої сестри.

Прокурор: Ви знали Василя Колодія?117

Вербицький: Ні, не знав.

Прокурор: Він каже, що "Березовський" — це ви.

Вербицький: Не знаю, що він говорив, але якщо сказав таке, то це явна неправда.

Прокурор: Кажете, що ви їхали без залізничиго квитка на віддалі між Миколаєвом і Львовом. Чи ж не краще було позичити собі одного чи два злоті в нареченої і їхати спокійно аж до Львова? Вона ж знала, що ви без грошей. І теж не було чого так дуже боятися кондукторської контролі при виході. З поїздів висідає маса людей, кожен спішиться якнайскоріше вийти і контроля не дуже придивляється до квитків.

Вербицький: Моя наречена не знала, скільки в мене грошей, отже й не знала, що мені не вистачає на повний квиток до Львова. А позичати гроші в жінки було б мені соромно. Що ж до контролі, то могло б бути так, як кажете, а могло б і не бути. Я їхав без квитка між Миколаєвом і Львовом не тому, що хотів обманути залізницю, а таке напевно думали б, якби мене на тому при вході приловили. Було б мені і соромно і неприємно, то я волів не рискувати.

Прокурор: Ви писали до нареченої в одному листі, що приїдете аж на вакації. Що це мало значити?

Вербицький: Я мусів ще один раз поїхати до Лодзі. Крім того я ще думав поїхати до Чехо-Словаччини. Там мені обіцяли посаду і треба було перед тим докладніше про все розвідатися й домовитися на місці. Отож виходило, що правдоподібно не зможу скоріше приїхати до Долини, як десь у вакаційному часі.

Д-р Володимир Старосольський: (до голови трибуналу) Прошу ввічливо ствердити, що Василь Колодій не говорив, що "Березовський", це псевдо Івана Вербицького, і що прокурор тут помилився.

Голова трибуналу: (заглянувши до актів) Стверджую, що Колодій про те не свідчив. Так свідчив Станіслав Мончинський, а Колодій тільки те його свідчення переповів.

Д-р Старосольський: Ви вже говорили, чому пригадуєте собі день 19 жовтня. Чи може були ще й інші причини на те?

Вербицький: На другий день, 20 жовтня, арештовано Івана Бадівського, що часами приходив учити математики мою сестру. Він був у нас попереднього дня, тому я й запам'ятав собі, що робив 19 і 20 жовтня.

Д-р Старосольський: Чи ви точно заподали вулиці, що ними ви верталися додому 19 жовтня?

Вербицький: Могло це не бути дуже докладно, я міг у дечому помилитися.

Д-р Старосольський: Чи ви побоювалися арештування?

Вербицький: Так. Тому, що арештовано нашого знайомого Івана Бадівського. Він міг покликуватися при допиті, що був того вечора в нас, поліція прийшла б провірювати, при тій нагоді напевно довідалася б і про мене. А я не був приголошений у місті, тому мене не покликано до військової служби, отже цілком природно я боявся, що можуть мене арештувати.

Д-р Старосольський: Чи ви знали про зміст листів Гука, то значить, про які справи там писано?

Вербицький: Як я згадував уже, листи були заклеєні і я не міг їх перечитувати. Але я здогадувався, про що може там бути мова і що вони були б компрометуючі, якби дісталися в руки влади, бо чого ж Гук не тримав їх у себе, тільки давав зберігати мені?

Д-р Старосольський: Хто просив вас зробити список розміщення війська у Львові?

Вербицький: Гук. Я це робив, та він був невдоволений, нарікав, що роблю це не докладно й надто поволі.

Д-р Старосольський: Чи ви коли хворіли?

Вербицький: Раз хворів на тиф, ще в українській армії.

Д-р Старосольський: Чи пухли вам коли ноги?

Вербицький: Ніколи, хіба тільки під час допитів у поліції.

Д-р Старосольський: Чи були ви коли в Варшаві, Кракові й Данціґу?118

Вербицький: Ніколи.

Д-р Волошин: У ваших листах до Яницької є мова про якогось Юлька. Хто це такий, цей Юлько?

Вербицький: Це Юлько Антонович, він живе в Долині.119

Д-р Новак-Пшиґодзький випитував Івана Вербицького про його матеріяльні умовини життя. З відповідей виходило, що Іван Вербицький жив дуже скромно, на утриманні своєї родини.

Д-р Новак-Пшиґодзький: (до Василя Атаманчука) Прошу докладніше описати вашу службу в українській армії.

Атаманчук: Увесь час служив я в VIII Самбірській Бриґаді.

Потім розказував, в яких місцях на фронті під Львовом стояв, які були його там завдання, як він дослужився ступня вістуна, що відповідає капралеві в польському війську.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Були й в Україні?

Атаманчук: Тільки раз туди їздив за стріливом.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Чи 19 жовтня відбувалася в кіні "Паляс" контроля квитків та в котрій годині?120

Атаманчук: Так, була контроля десь так коло шостої години.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Помиляєтесь. Контролю переводять тільки в часі перериву, а перерив у кіні почався о сьомій годині.

Суддя Антонович ще раз хоче довідатися, як то співпрацював Іван Вербицький з Гуком та Дмитром Волощаком і вкінці питається: "Скільки вам за те платили?"

Вербицький: Може й платили б, якби я домагався. Та я це робив безплатно. Вони обидва казали, що належать до Української Військової Організації, а вона потребує інформації про розміщення польського війська на українських землях, тому я не жадав від них грошей.

Голова трибуналу: Чи в тих ваших стосунках з Гуком і Волощаком уживали ви псевдонімів і яких?

Вербицький: Псевдонімів я ніяких не мав. Я знав їх під їхніми правдивими назвищами, а вони мене — під моїм власним.

III.

Довжелезний допит Івана Вербицького дійшов до свого кінця. До залі ввійшов його брат Михайло, високий, сильної будови, чорнявий, з орлиним носом.

Голова трибуналу пригадав йому, що стоїть він під закидом приналежности до Української Військової Організації та розвідочної роботи з її рамени, Михайло Вербицький говорить сам, без допоміжних запитів голови трибуналу:

"Мені 28 років життя. Служив я в українській армії, був у ній підхорунжим. По війні знайшовся я в таборі для інтернованих українських вояків у Німецькому Яблінному в Чехо-Словаччині 1921 року, коли то я поїхав иа студії до Праги. Записався на природничий факультет у чеському університеті, а в українському додатково студіював гігієну. В Празі було багато колишніх українських військовиків, частина з них належала до Української Військової Організації, що ставила собі за ціль організувати військові сили для здобуття української держави.

В університеті було обов'язкове фізичне виховання і я до того дуже пильно та з охотою прикладався, зокрема, дуже мене цікавив спорт. Я був і ще далі є глибоко переконаний, що спортове виховання сильно причиниться до морального й фізичного зміцнення української нації. На тому тлі зайшли розбіжності думок між мною і проводом Української Військової Організації у Чехо-Словаччині, що не доцінював спорту й фізичного виховання поза тим мінімум, що потрібне в війську. Власне в тій ділянці за границею УВО майже нічого не робила, займалася більше політичними, а потім теж ідеологічними справами, а що я хотів присвятитися спортові всеціло, то з кінцем 1922 року розійшовся з Українською Військовою Організацією. Розсталися ми в згоді, без конфліктів, я просто заявив, що нічого мені там робити, мене зрозуміли й відпустили.

У міжчасі я здобув чеський диплом інструктора спортового й узагалі фізичного виховання. Вернувшися до Львова, нав'язав я контакт з українськими спортовими колами і став інструктором до легкої атлетики й боксу в спортовому товаристві "Україна". З уваги на мій університетський диплом спортового інструктора, прийняли мене з одвертими раменами. Працювалося мені добре, взаємовідносини в нас були дуже гарні, але ... не міг я запрацювати стільки, щоб вижити з того, спортове товариство "Україна" було бідне.

Вернувся я до Чехо-Словаччини шукати праці за моїм фахом — надаремно. Мені сказали, що є велике запогребування на вчителів фізичного виховання в Німеччині. Німцям обмежили військо тільки до 100.000, отож вони звернули свої зусилля на руханкові й спортові товариства, щоб туди спрямувати енерґію молоді. Покищо не вишколили вони потрібної кількости власних кваліфікованих інструкторів, використовують колишніх військових старшин, а їм бракує знання й досвіду в спортовому вихованні, тому є там великі перспективи для фахівця в тому ділі.

При помочі ЦеСУС-а121 дістав я на дорогу дол. 90.00 і поїхав до Німеччини. Документів на подорож у мене не було, я мусів переходити "на зелену границю" і за порадою осіб, що вважалися добре поінформованими, ліпше було туди переходити з польської сторони недалеко тих околиць, де збігалися з собою Німеччина, Чехо-Словаччина й Польща. На границі мене зловили, відібрали гроші й посадили в тюрму майже на чотири місяці. Це була моя вина, бо я подався за німця, з того вийшло непорозуміння й багато часу пішло на провірку моєї особи. Власне, я повинен був відразу подати моє правдиве назвище і причину, чому йду до Німеччини. Тоді правдоподібно скінчилося б на тому, що покарали б мене грошовою гривною і пару тижнями арешту за нелеґальний перехід границі.

Тюрма було вогка й погана, я там занедужав на груди. Коли мене звільнили, поїхав додому, бо й не мав куди. У Львові знов не міг я знайти іншого зайняття, крім спортового інструктора в товаристві "Україна". Мої товариші в Чехії знову викликали мене туди, обіцюючи знайти посаду. Працю мені знайшли, та була вона тяжка й малоплатна — я працював при реґуляції річки Велтци. Приходилося бідувати, спочатку мусів я ночувати по квартирах товаришів, бо не ставало грошей, щоб найняти мешкання. Там пізнав я мою теперішню дружину, оженився, ми разом училися й собі помагали. Заробляв я на прожиток працею на будовах, що хоч тяжка, але більше платна, як при реґуляції річок. Так було, доки ми обоє не покінчили наших студій і тоді вернулися до Галичини в половині вересня 1926 року. Замешкали ми в моєї дружини в Перемишлі. До Львова приїздив я звідти тільки один раз. Мені порадили навчитися книговедення, бо з моїми університетськими студіями та ще й без нострифікації, в Польщі далеко не зайду. Мене ж усе тягнуло до спорту й руханки, я зачитувався в тій фаховій літературі, користаючи з бібліотеки товариства "Сокіл" у Львові".

Голова трибуналу: Як ви зійшлися з Юліяном Головінським?

Михайло Вербицький: Я стрінувся з ним на три дні перед арештуванпям. Було це в каварні "Де ля пе". Багато колишніх українських військовиків були в подібному до мого положення і ті, кому пощастило якось улаштуватися, помагали своїм товаришам. Головінський обіцяв виробити мені посаду в "Просвіті". Яка б вона не була, але напевно буде ліпша, як у товаристві "Україна".

Тепер поллялася на Михайла Вербицького повінь питань.

Голова трибуналу: Як вас арештовано?

Вербицький: На проході. Я тількищо перебув ґрипу й вийшов надвір подихати свіжим повітрям. Як лише вийшов я з хати, завважив, що йде за мною поліційний аґент. Хоч мені й у думку не приходило, що можуть за мною слідкувати, але той аґент робив це так очевидячки незручно, що я не міг того не завважити. Знаючи добре Львів, я легко міг висмикнутися з-під його опіки, та не почуваючи за собою нічого злого, я не звертав на нього уваги. Коли я відійшов досить далеко від хати — підступили до мене вже два аґенти й арештували. Ідучи з ними до поліційного комісаріяту, я ввесь час питався, чого від мене хочуть і за що мене арештують, а не — як подавала поліція пізніше — аж тоді, коли побачив у Єзуїтському Городі мого брата Івана.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знаєте?

Вербицький: Знаю тільки Юліяна Головінського й Антона Стефанишина.

Голова трибуналу: А "Семка" — Дмитра Волощака знали ви?

Вербицький: Так, я був з ним знайомий з давніших часів, але про те, начебто він мав керувати розвідною роботою, довідався я аж від поліції.

Голова трибуналу: (відчитує листа з погрозами до проф. Станіслава Ґрабського, Прушинського та редактора "Ґазети Поранної" Конарського) Це ви писали ті листи?

Вербицький: Я їх не писав і взагалі сумніваюся, чи хтонебудь поважний міг писати такі штубацькі й дітвацькі погрози.122

Голова трибуналу: Але ж це ваше письмо!

Вербицький: Ні, і іде раз ні, абсолютно заперечую, що міг я колинебудь писати такі ідіотичні дурниці!

Голова трибуналу: Знали ви Володимиру Піпчинську?

Вербицький: Не був з нею знайомий і не чув про неї.

Голова трибуналу: (показує Михайлові Вербицькому пашпорта) Цього пашпорта знайдено в Піпчинської. Він ваш?

Вербицький: Ні, не мій.

Голова трибуналу: І фотографія на ньому не ваша?

Вербицький: І фотографія не моя.

Голова трибуналу: (передаючи пашпорта присяжним суддям) Цей пашпорт вироблений у Самборі, але він очевидячки фальшивий.

Присяжні передають собі документ з рук до рук, дехто з них голосно говорить, що фотознімок на ньому — Михайла Вербицького, та він далі тому заперечує.

Голова трибуналу: Ваше псевдо — Мирослав?

Вербицький: Ні, не моє. Псевда я не мав, бо й не потребував його.

Голова трибуналу: Чи ви сиділи в одній камері зо Жвіром і призналися йому, що належали до Української Військової Організації?

Вербицький: Зо Жвіром я сидів, це правда, але ніколи йому не то що до нічого не признавався, а й не говорив з ним про такі речі. Я не знаю, як можна собі й подумати, щоб я міг розмовляти з такими типами про того рода справи.

Голова трибуналу: Були ви в Станиславові?

Вербицький: Був, але не в тому часі, що мені закидають, та й не міг тоді бути. Це був час у самому розгарі підготови до Сокільської Олімпіяди і я, як інструктор та один з відповідальних за неї, ні на один день не міг покинути грища Сокола-Батька.

Голова трибуналу: Ви кажете, що їхали до Німеччини шукати праці. Але ви попалися на кордоні якраз у часі, коли Коновалець у Берліні зорганізував розвідний курс. Чи, бува, і ви не вибиралися на той курс?

Вербицький: На кордоні я попався в руки пограничників, того я не перечив і не перечу. Але про розвідний чи який інший курс у Берліні не мав я зеленого поняття та й не цікавили мене такі справи.

Голова трибуналу: Багато молодих людей різними шляхами пробиралися на той курс, могли й ви до них належати.

Вербицький: Можу тільки повторити те, що вже раз сказав — ні!

Зголосився до питань оборонець Михайла Вербицького, д-р Володимир Старосольський. Як. тільки піднявся він з лави оборонців, деякі з присяжних суддів витягнули з кишені "Слово Польске" й остентаційно почали читати, не слухаючи того, що говорить д-р Старосольський.

Д-р Старосольський: Як ви розсталися з Українською Військовою Організацією?

Вербицький: Між нами йшли різні дискусії. Я в дечому мав інакшу думку і мені почали дорікати, що я в той спосіб прикриваюся, щоб оправдати моє боягузтво. Це мене дуже заболіло й обурило і я, кінець-кінців заявив, що виступаю з Української Військової Організації. На ділі моє відношення до УВО в той час було вже чнсто формальне. Я майже виключно займався спортом і студіями фізичного виховання, не ставало мені часу па нічого іншого. Якийсь час потім дістав я офіційне повідомлення, що мене виключено з організації.

Д-р Волошин: Скажіть, хто такий "Юлько", що про нього згадує акт обвинувачення?

Вербицький: Яке було назвище "Юлька" — не знаю, хоч бачив його й говорив з ним. Він кілька разів приїжджав до Праги з краю виголошувати доповіді в нашій організації.

Д-р Волошин: Чи був це Юліян Головінський?

Вербицький: Але ж ні! Юліян Головінський постійно жив у Чехо-Словаччині, студіював у Брні на Моравах. А той чоловік приїжджав з краю нелеґальним способом "на зелену границю".

* * *

Допит Михайла Вербицького припинився, він сів на лаву обвинувачених побіч Василя Атаманчука і свого брата Івана, а до залі ввійшла Ольга Вербицька, молода й уродлива дівчина. Вона була перша з обвинувачених жінок, що мала пізнавати перед судом, і з того приводу в залі було багато жінок, що сиділи переважно по лівій стороні.

Ольга Вербицька, гарна, струнка, темна русявка, у високо під шиєю зап'ятій сукні, на питання голови трибуналу відповідає, що до вини не почувається, до Української Військової Організації не належала й розвідкою не займалася.

Голови трибуналу: Чи ви мали зв'язки з Дмитром Волощаком і з Володимирою Піпчинською?

Вербицька: Я знала їх обоїх. Волощак бував часами в нас, а з Піпчинською пізналася я при якійсь нагоді у Львові і тільки один раз з нею говорила.

Голова трибуналу: (витягає з актів листа) Тут маю вашого листа з привітаннями для Піпчинської. Між рядками того листа були подані симпатичним чорнилом усякі розвідочні інформації. Що ви на те скажете?

Вербицька: Я того листа не посилала поштою. Передала його незапечатаним123 Волощакові з тим, що він мав його доручити Піпчинській. Звідки взялися там дописані розвідні інформації — не знаю.

Голова трибуналу: В тій же самій конверті знайдено листа "Березовського" зо списком місцевин, де організація мала своїх людей і тих, де вона мала в найближчому часі почати свою діяльність. А були це саме міста, де мали свій осідок окружні команди польського війська.

Вербицька: Нічого про те не знаю.

Голова трибуналу: А звідки взялася в Піпчинської ваша адреса?

Вербицька: Не знаю. Вона не просила в мене адреси, а якби просила — була б дала. Чому ж мала б не дати? Може дістала від Дмитра Волощака.

Голови трибуналу: В одному листі до Піпчинської написано, що "Марія" — це псевдонім Ольги Вербицької. Правда це?

Вербицька: Знаю зо слідства, що був такий лист. Але "Марія" — це не я. Псевдоніму я не мала. Та й нащо він мені?

Голова трибуналу: В краківському процесі говорила Піпчинська, що казала вам вислати книжку "Крульобуйце".124 Ви просили в неї тієї книжки?

Вербицька: Ні, не просила і такої книжки не дістала.

Голова трибуналу: Зо слідства впливає, що через ваші руки переходили всі листи й інформації в розвідних справах, бо ви були зв'язковою між централею і тими, що збірали ті інформації на східньо-галицькому терені.125 Далі показує якогось листа і питається: — Знаєте, що це значить?

Вербицька: Це лист "Влодка". Але не знаю його назвища.

Голова трибуналу: Михайло Гук писав цього листа.

Потім відчитав листа, в якому Гук дуже сердечно ставиться до Ольги Вербицької і просить, щоб вона якнайшвидше виїхала зо Львова. Дивним-дивом ані голова трибуналу, ані прокурор не питалися Вербицької, що це мало значити, чому й куди мала б вона з таким поспіхом виїздити.

Голова трибуналу: Ви знали Олександру Яницьку?

Вербицька: Знала.

Голова трибуналу: Бувала вона в вас у хаті?

Вербицька: Бувала.

Толова трибуналу: А Стефанишина теж ви знали?

Вербицька: Я познайомилася з ним на площі Сокола-Батька. Він часами заходив до нас додому.

Голова трибуналу: Чи мешкав у вас?

Вербицька: Ні.

По черзі голова трибуналу переходить усіх підсудних на лаві. В більшості були вони незнайомі Ользі Вербицькій аж до часу слідства.

Голова трибуналу: Кажете, що ви не знали Остапа Дерлиці, а він же ж не криється з тим, шо приходив до вашої хати. Хіба ж ви ні разу його там не бачили?

Вербицька: Може й приходив, але тоді, коли мене не було вдома.

Голова трибуналу: Скільки вам літ? І чи закінчили ви вчительську семінарію?

Вербицька: Літ маю 19, а семінарію саме мала кінчати, перешкодив мені арешт.

Голова трибуналу: Ви вдома наймолодші?

Вербицька: Так. Крім двох братів маю ще одну заміжню сестру, всі вони старші від мене.

Суддя Антонович: А хто ще заходив до вашої хати?

Вербицька: Найчастіше приходили мої шкільні товаришки, рідше товариші. Часто ззаходив Бадівський.

Прокурор: Що ви робили 19 жовтня 1926 року?

Вербицька: Того собі не пригадую. Мабуть те саме, що й кожного іншого дня.

Прокурор: Їздили ви коли до Яворова? І чи знали там Шумського?

Вербицька: В Яворові не була, а Шумського не знала.

Прокурор: Чому ви писали привітання для Піпчинської в листі, а не на картці, як це звичайно робиться?

Вербицька: За карткою треба було б виходити до міста, а лист був у хаті, під рукою.

Д-р Старосольський: Ви сказали, що Бадівський бував у вас удома. Коли ви бачили його останній раз?

Вербицька: В день перед його арештуванням. Він прийшов до нас, застав моїх товаришок (подає їхні назвища) і помагав нам розв'язувати математичні завдання. Просив, щоб найперше грати у "флірт",126 а потім він напише мені задачу. А другого дня не прийшов і я лишилася без завдання. Мені сказали, що вже не прийде, бо арештований.

Голова трибуналу: Чи це було 19 жовтня?

Вербицька: Не знаю, але пам'ятаю, що на день перед його арештуванням.

Голова трибуналу: Чи прийшов тоді додому ваш брат Іван?

Вербицька: Так, пригадую собі це.

Голова трибуналу: А Бадівський сказав, що не був у вас того дня.

Вербицька: Не розумію, чому він мав би таке говорити.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Як довго грали ви тоді в "флірт"? І коли прийшов ваш брат?

Вербицька: Вже не пам'ятаю, як довго. Брат прийшов трохи пізніше, не можу того подати, коли саме.

IV.

Покликано на допит чергового підсудного, Юліяна Головінського. Як тільки ввійшов він до залі — високий, прямої постави, з бистрим поглядом очей — і по перших словах його виразної та голосної мови видно було, що це військовий командир, певний себе, звичний до респекту від свого оточення, до наказування й послуху від других.

Після того, як голова трибуналу коротко повторив йому закиди обвинувачення, щоб він заявився до них і також сказав, чим займався до моменту свого арештування, Юліян Головінський відповів:

"До Української Військової Організації я не належав і розвідкою не займався. Від 1923 року перебував я в Чехо-Словаччині, доповняв мої ветеринарійні студії. Закінчивши їх, вернувся я до Галичини в березні 1926 року. На нострифікацію моїх студій потрібно було двох років і я мусів закинути ту думку, не мавши фінансових засобів. Почав заробляти на життя торговельним посередництвом і представництвом різних фірм".

Голова трибуналу: Зо слідства виходить, що ви брали дуже визначну участь в Українській Військовій Організації, були її Крайовим Командантом.

Головінський: Це незгідне з правдою, бо я до тієї організації не належав.

Голова трибуналу: А звідки ж псевдонім "Юлько"?

Головінський: Це не псевдонім, тільки дійсне моє ім'я, здрібніле від Юліян. Ніхто хіба не вживає свого власного імени, як псевдонім, бо тоді це не є ніяке псевдо.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знаєте?

Головінський: Тільки одного Михайла Вербицького, з давніших часів. Одного разу випадково стрінувся я з ним на вулиці Лева Сапіги. Ми розговорилися і в ході тієї нашої розмови Михайло Вербицький жалівся, що не має з чого жити, не може знайти праці. Я хотів помогти йому й підшукати працю, ми домовилися на зустріч у каварні "Де ля пе", щоб ближче обговорити різні можливості, і я тоді обіцяв йому постаратися про посаду в "Просвіті".

Голова трибуналу: Про ту справу запитувано свідків директора Михайла Галущинського й д-ра Івана Ґижу, з їхніх свідчень це виходить інакше, як ви говорите.

Головінський: Не знаю, що саме вони говорили, але я хотів постаратися про приміщення Михайла Вербицького в "Просвіті". Я сам працював там свого часу, як люстратор читалень "Просвіти". Гіркий це хліб — уже при першій люстраційній поїздці арештувала мене поліція. Я мав намір просунути туди Вербицького, бо не зважаючи на все — це вдячна праця і ліпше працювати там, як ходити безробітним.

Голова трибуналу: Ви знали Дмитра Волощака і Володимиру Піпчинську?

Головінський: Волощака я знав, він служив у моїй бриґаді. Піпчинської не знаю.

Голова трибуналу: А звідки взявся в Піпчинської ваш пашпорт?

Головінський: Не знаю. Навіщо мені підроблений пашпорт, коли я жив цілком явно, приїхав сюди з Чехо-Словаччини на леґальний пашпорт і якби хотів знову виїхати за границю, міг би собі тут виробити новий.

Прокурор: Але фотографія, знайдена в Піпчинської, — ваша?

Головінський: Так, моя.

Прокурор: Де ви робили той знімок?

Головінський: В мене є кільканадцять аматорських фотографій, робилися при різних нагодах. Мої знайомі, особливо з війська, часто просили мене про знімок на пам'ятку і я ніколи їм не відмовляв.

Прокурор: А чому на фотографії в Піпчинської ім'я не ваше, тільки фіктивне?

Головінський: Не знаю і навіть не можу зрозуміти. Хтось мусів мати в тому якусь ціль. Як попалася туди моя фотографія .теж мені невідомо. Пригадую собі, що у Львові створився комітет, що збирав матеріяли, спогади, документи й світлини до історії VI Бриґади Української Галицької Армії, якої я був командиром. Між іншими речами, я вислав туди також дві мої фотографії. Можливо, що одна з них дісталася в руки Дмитра Волощака, який, якщо не помиляюся, також входив у склад того комітету, і потім через нього дісталася до Піпчинської.

Д-р Старосольський: Який ваш погляд на теперішню ситуацію в краю?

Головінський: Я самостійник, боровся за самостійну українську державу і далі її бажаю. Одначе, вважаю, що після 15 березня 1923 року треба погодитися з існуючим станом і що дотогочасні способи активної боротьби проти нього не мають виглядів.

Д-р Волошин: Яка була ваша постава в часі походу на Київ 1920 року?

Головінський: Частини Української Галицької Армії, що лишилися в Україні, були включені до совєтського війська. Ми не хотіли боротися по большевицькому боці проти армії Української Народньої Республіки з Головним Отаманом Симоном Петлюрою на чолі, і тоді я перевів дві бриґади УГА на сторону армії УНР і в ній був корпусним командиром. З тієї причини і через мої погляди на політичне положення мав я великі неприємності від частини української галицької суспільности.127

Все обвинувачення Юліяна Головінського, як Крайового Коменданта Української Військової Організації, спиралося тільки на "довірочних інформаціях" поліції, а розвідку закидали йому лише на тій підставі, що в Піпчинської знайшовся його фальшивий пашпорт. Після вияснення Головінському — вірили в те судді, чи ні, це інша справа — але не було вже про що його розпитувати і тому його допит скінчився надзвичайно швидко.

Також коротко тривав допит четвертого підсудного, Антона Стефанишипа. Він тільки пів року побував на волі після звільнення з "процесу поштовців" у Львові, не встиг ще віддихнути по довгій слідчій в'яниці, як поліція знову запроторила його за ґрати. Не могла погодитися з тим, що Стефанишин висовгнувся їй з рук.

Низького росту, ясноволосий, у темно-синьому костюмі, на питання голови трибуналу, чи почувається до вини в закидах акту обвинувачення, заперечив те, кажучи, що ані не належав до Української Військової Організації, ані ніколи не займався розвідочною роботою.

Голова трибуналу: Скільки вам років?

Стефанишин: Я скінчив 30 літ.

Голова трибуналу: Розкажіть про свою військову службу і чим ви займалися після повороту з війни.

Стефанишин: В українському війську служив я найперше в Українській Галицькій Армії від листопада 1918 року, а потім у Дієвій Армії УНР, звідки мене, як галичанина, відпущено додому з хвилиною, коли Армія УНР знайшлася в Галичині. 1922 року мене арештовано, випущено на волю по кількох місяцях і я вчителював у Долині. Потім другий раз був я арештований у Бережанах і сидів знову кілька місяців, після чого знову арештовано мене 1925 року і я сидів до липня 1926 року, як обвинувачений у "процесі дванадцятки" у Львові під замітом приналежности до УВО. Також тоді мене в процесі звільнено і я поїхав додому відпочивати. У жовтні 1926 року приїхав я до Львова шукати праці і якийсь час працював у редакції "Вістей з Лугу". Посада ця була благенька, я знайшов ліпшу в Долині, вернувся туди й жив у Долині аж до арешту 27 січня 1927 року.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знали?

Стефанишин: Знаю Вербицьких і всіх тих, що з Долини або з Долинщини.

Голова трибуналу: Кого ви знали в Долині?

Стефанишин: Можу сказати, що майже всіх українців. Це мале місто, всі там з собою знайомі.

Голова трибуналу: Чули ви про те, що Михайло Гук був провокатором?

Стефанишин: Чув про те в харчівні Академічного Дому у Львові. Говорило про те більше людей.

Голова трибуналу: Ви ходили до родини Вербицьких?

Стефанишин: Частенько туди заходив, але не мешкав у них, як це твердить поліція.

Голова трибуналу: У вас знайдено фотографічний апарат.128

Стефанишин: Так, але це не мій, це власність "Лугу".

Голова трибуналу: Ви були знайомі з Дмитром Волощаком і з Піпчинською?

Стефанишин: Волощака я знав, Піпчинської — ні.

Голова трибуналу: В Піпчинської знайдено циркуляційну картку з вашим фотознімком, підписану "Клєчко". Що на те скажете?

Стефанишин: Нічого не знаю про те.

Голова трибуналу: Коли ви фотографувалися останній раз?

Стефанишин: У серпні 1926 року.

Голова трибуналу: А вже в вересні знайдено в Піпчинської ту циркуляційну карточку з вашою світлиною.

Тут голова трибуналу відчитує одне місце з листа Ольги Вербицької до Олександри Яницької, де мова про Стефанишина.

Суддя Дворжак: Ви хотіли виїхати за границю?

Стефанишин: Хотів. Від давна. І робив заходи до того.

Дворжак: Чи Волощак обіцяв вам виробити пашпорта?

Стефанишин: Так. Казав, що має знайомих у Варшаві і при їхній допомозі постарається мені про пашпорт, щоб я міг виїхати за кордон. Я знав, що тут пашпорту не дістану. А виїхати дуже хотілося, щоб звільнитися від безнастанних переслідувань поліцією.

Д-р Павенцький: Що ви робили з кінцем 1923 року після виходу з тюрми?

Стефанишин: Шукав праці. Та сама історія повторялася після кожного арештування, хоч завжди показувалося, що я невинний, і мусіли мене звільнити. Але щодо заробітньої праці доля не була для мене ласкава.

Голова трибуналу: Ви дописували до часописів?

Стефанишин: Писав до "Нового Часу" й до інших. Також писав поезії.

Д-р Павенцький: Ви користувалися літературним псевдонімом?

Стефанишин: Так. Звичайно підписувався я як Антін Вартовий.

Д-р Павенцький: А на які теми ви дописували до газет?

Стефанишин: На різні — політичні, літературні, спортові — залежно від того, чого від мене хотіли.

Д-р Павенцький: Отже ви не скривали своїх політичних поглядів?

Стефанишин: Ні. Хоч, практично в політичному житті участи не брав і не записався до ніякої політичної партії.

Не було про що більше розпитувати Антона Стефанишина, він же ж ледве встиг вивітрити тюремний запах зо свого одягу, як знову закрилася за ним в'язнична брама.

* * *

Олександра Яницька — друга з обвинувачених у цьому процесі жінок. Виглядає втомлена тюрмою, обличчя худеньке й бліде, очі запалі, говорить тихо-тихенько, ледве чутно. Не можна опертися враженню, що вона хвора, поважно хвора і її місце не у в'язниці, тільки в санаторії.

Заперечує закиди обвинувачення — не належала до Української Організації і нічого не мала спільного з розвідкою.

Голова трибуналу: Чим ви займалися в Долині?

Яницька: Я була вчителькою.

Голова трибуналу: Ви там постійно жили, не виїжджали нікуди?

Яницька: Часами я приїжджала до Львова, щоб побачитися з моїм судженим.

Голова трибуналу: Кого з обвинувачених ви знали?

Яницька: Тільки всіх троє Вербицьких і тих, що мешкали в Долині.

Голова трибуналу: Але Василя Атаманчука ви також знали?

Яницька: Я його знала, як Олександра Біласа. Часом теж називали його "Довгим". Про те, що він називається Атаманчук, довідалася я аж у слідстві.

Голова трибуналу: В слідстві ви сказали, що "Довгий", це не Василь Атаманчук, тільки Семко Довгань.

Яницька: Я не знала, чи Білас-Атаманчук уже арештований, і хотіла в той спосіб його захоронити.

Голова трибуналу: Були ви у Львові в січні 1927 року?

Яницька: Була раз на забаві "Маланки".129

Голова трибуналу: Ви говорили Стецюковій,130 що ваш наречений є одним з убивників куратора Собінського?

Яницька: Ніколи я такого не говорила!

Голова трибуналу: Але вона так свідчила. Чому ж мала б говорити неправду?

Яницька: Як я можу про те знати?

Голова трибуналу: Коли поліція прийшла по Вербицького, ви тримали в руках течку з ґазовою маскою?

Яницька: Я думала, що в тій течці є мої любовні листи, мені не хотілося, щоб чужі люди їх читали і я мала намір їх спалити.

Голова трибуналу: Ви адресували свої листи не до вашого нареченого тільки до його батька. Чому?

Яницька: Так казав мені адресувати мій наречений.

Власне, нема ніяких доказів вини Яницької, вона підозріла головним чином тому, що була судженою Івана Вербицького і поліція твердила, що з тої причини різними способами йому помагала. Про те мали свідчити деякі місця з широкого листування між ними обоїми, що їх поліція дуже натягнено інтерпретувала намагаючися представити, як домовлений кодований спосіб порозуміння, зручно вплітаючи ті місця в зміст листів. Частину таких місць уже відчитувано при допиті Івана Вербицького, а тепер суд це продовжував у відношенні до Олександри Яницької. Голова трибуналу відчитував декілька таких місць і Яннцька пояснювала їх дослівно таким способом, як це робив Іван Вербицький.

Голова трибуналу: Ви нібито не займалися розвідочною роботою, але в листах Івана Вербицького є різні місця, що натякають на те, щоб виконати його доручення.

Яницька: Якінебудь доручення відносилися тільки до того, щоб або відобрати від когось, або передати комусь його книжки.

Голова трибуналу: Що значить місце в листі Івана Вербицького до вас з 19 жовтня 1926, де він пише: "не можу відважитися"?131

Яницька: Ми трохи погнівалися і він не міг відважитися приїхати до мене.

Голова трибуналу: А ось ще один з його листів у жовтні 1926: "ходжу, як мокра курка поміж дощ, а інші вигріваються на печі".

Яницька: Я не можу того пояснити, бо й не можу спам'ятати всього того, що писалося в так багато листах.

Голова трибуналу: (далі відчитує різні місця, що ніби мали б свідчити про домовлений спосіб порозуміватися про розвідні справи, чого Яницька теж не може пояснити йнакше, як тільки так, як вони написані, і закінчує питанням) Як розуміти ваші слова з листів до нього: "Я хочу тебе бачити незламним працівником на народній ниві".

Яницька: Я хотіла, щоб він здав матуру, оженився і щоб потім ми разом працювали та, щоб не тільки заробляти на прожиток, але щоб з того була якась користь для нашого народу.

Голова трибуналу: Ви також писали в одному листі з тюрми: "Я тому винна, що ти сидиш".

Яницька: Я почувалася винна перед ним за те, що в мене забрано всі його листи до мене.

У тому місці з'являється в залі слідчий суддя Янушевський, підійшов до прокурора і шепнув йому щось на вухо:

Прокурор: Чи ви діставали якісь гроші від мами до тюрми?

Яницька: Дістала раз десять долярів.

Прокурор: Писали ви мамі про своє тяжке положення ?

Яницька: В останньому листі натякала про те.

Прокурор: Це не годиться з тим, що ви завжди говорили, що ваша мама — заможна.

Присяжний суддя: Скільки разів ви були в Вербицьких?

Яницька: Всього-навського яких п'ять разів.

Присяжний суддя: Чи ще хтось інший, крім Івана Вербицького залицявся до вас?

Яницька: Так, перед тим женихалися й інші.

Присяжний суддя: Де мешкала ваша мати?

Яницька: В північній Америці.

Присяжний суддя: В яких банкнотах діставали ви від неї гроші?

Яницька: Різно — по десять, двадцять долярів.

Присяжний суддя: Якої барви були ті доляри?

Яницька описує, як виглядали гроші, що їх отримувала від матері, а на питання ще одного присяжного судді розказує, де і як вимінювала ті гроші в Долині на польські злоті. Опісля, теж на його домагання, написала на картці адресу своєї матері в Америці.

Ще випитував Яницьку суддя Зґуральський докладніше про те, який вона мала маєток, як часто отримувала гроші від матері і чи помагала Івану Вербицькому, після чого до питань зголосилися оборонці.

Д-р Давидяк: Чи ви знали все про життя Івана Вербицького?

Яницька: Я знала те, що він мені говорив, а чи це було все — як я можу сказати?

Д-р Давидяк: У деяких ваших листах, наприклад з 21 і 26 листопада, 2 й 10 грудня, ви завжди просили його, щоб був з вами щирий. Чому ви чак писали?

Яницька: Мені здавалося, що в нього якась життьова тайна й тому він не зовсім одвертий зо мною.

Д-р Давидяк: Ви діставали від нього картки з різних місцевин. Чи перед виїздами писав або говорив, куди їде?

Яницька: Власне, що нічого не говорив. Коли писав з-за Львова, мене вражало, що ніколи мене не попереджував про свій виїзд.

Д-р Давидяк: Коли ви довідалися, що було в тій течці, з якою вас арештовано в Вербицьких?

Яницька: Аж у поліції.

Д-р Старосольський: Чи забрано в вас усе ваше листування з Іваном Вербицьким?

Яницька: Так, це були всі листи, що їх я дістала від нього.

Д-р Старосольський: Чи звірювався перед вами наречений, що має перед собою якийсь важний учинок, який може йому зламати життя?

Яницька: Ніколи чогось подібного не говорив.

Д-р Старосольський: Яке враження зробила на вас вістка про атентат на Собінського? Чи не приходило вам на думку, що може це зробив ваш наречений?

Яницька: Ніколи я так не думала.

* * *

Прийшла черга на Володимира Дармохвала. Він обвинувачений тільки за розвідочну діяльність.

Голова трибуналу: Де й коли ви служили в польському війську?

Дармохвал: Від жовтня 1925 служив я в 53 полку, звідти перейшов до школи підхорунжих.

Голова трибуналу: Вам закидують, що ви доставляли розвідчі матеріяли Олександрі Яницькій та Іванові Вербицькому.

Дармохвал: Про те я нічого не знаю, розвідних матеріялів я нікому не давав, а Івана Вербицького перший раз у моєму житті побачив аж у тюрмі.

Голова трибуналу: Скільки разів ви були у Львові за час вашої військової служби?

Дармохвал: Я приїжджав туди тричі.

Голова трибуналу: Ви позичали книжки Нусі Яницькій?

Дармохвал: Позичав один раз у Стрию.

Голова трибуналу: Вона там жила?

Дармохвал: Вона мешкала там у часі, коли я відбував військову службу.

Голова трибуналу: Невже? Прошу це запротоколувати. Чому Іван Вербнцький писав Олександрі Яницькій, щоб вона забрала від вас книжки?

Дармохвал: Звідки я це можу знати? На те може відповісти хіба сам Вербицький.

Д-р Павенцький: Ви мали власну бібліотеку? Якого рода книжки були в ній?

Дармохвал: Я люблю книжки і назбирав їх чимало в моїй бібліотеці. Про те було загально відомо в Стрию і нераз приходили до мене позичати книжки шкільні учні й учениці.

Д-р Павенцький: Чи ви заявляли в війську, що ви українець?

Дармохвал: Так. Я ніколи з там не крився, що я українець, і всі, хто мав там зо мною діло, про те знали. Я навіть голосився до звіту, щоб звільняти мене від обов'язків у греко-католицькі свята.

На допиті Володимира Дармохвала скінчився шостий день судового процесу.

V.

Сьомий день процесу почався на цілі дві години пізніше, бо аж пів на дванадцяту, а це тому, що того дня були ім'янини президента Польщі, Іґнацого Мосціцького, державні урядовці брали участь у Богослужебних відправах у костьолах.

Перед суд покликано Володимира Дзіся, середнього росту, русявого, у чорному одязі. Говорив він дуже тихо. Мусів чути його трибунал, до якого Дзісь був звернений обличчям, але слабо було чути по боках і від сторони лави оборонців і від присяжних.

На питання голови трибуналу подає Дзісь, що не почувається до вини, не належав до Української Військової Організації і не брав участи в розвідочній роботі. Під час війни 1918 року не служив у війську, вступив до українського війська аж у Чехо-Словаччині. Був у Совєтській Україні, якийсь час навіть слідкувала за ним там Чека.132 Вчився у Львові, одночасно заробляючи на хліб, а матуру здав у Німецькому Яблінному в Чехо-Словаччині.

Голова трибуналу: Кого з підсудних знаєте?

Дзісь: Тільки Станиславу Дзьобівну.

Голова трибуналу: Від коли ви знайомі з нею?

Дзісь: Від 1924 року. Голова трибуналу: Вав відомо, що Іван Вербицький їздив до Лодзі на ваші папери?

Дзісь: Я йому документів не давав.

Голова трибуналу: Але ви знали Івана Вербицького?

Дзісь: Ні, не знав.

Голова трибуналу: Коли вас арештували, ви викинули на землю якийсь папірець.

Дзісь: Так не було, я нічого не викидав.

Голова трибуналу: Не говорите правди. Ви папір викинули, його піднято і я маю його ось тут перед собою. В ньому є точні інформації про Янівське летовище та й інші. (Відчитує зміст тої записки). Поліпійні звідомлення кажуть, що ви разом з Іваном Вербицьким ходили на залізничий двірець.

Дзісь: Поліція мусіла помилитися. Чи в моєму чи в Івана Вербицького товаристві, це мусів бути хтось інший.

Голова трибуналу: Ви їздили до Праги в грудні 1926 року і вернулися до Львова 1 лютого 1927 року. Чого ви туди їздили?

Дзісь: Мені треба було обговорити справу продажу й кольпортажу місячника "Національна Думка".

Голова трибуналу: У вас знайдено деякі книжки, наприклад — "Шпєґоство войскове".133 Звідки ви взяли ту книжку?

Дзісь: Я собі її купив. Ще з давнішого часу, а головно від 1924 року, коли тут постійно відбувалися судові процеси проти молодих українців за державну зраду і на них завжди говорилося також і про військову розвідку, я тим зацікавився. Книжка була видана леґально, продавалася у львівських книгарнях і так само леґально я її купив.

Голова трибуналу: А книжка "Війна будучности"?

Дзісь: З тої ж самої причини купив я собі теж і ту книжку.

Голова трибуналу: Ви мали який псевдонім?

Дзісь: Не мав, бо не потребував. Але ще з малого хлопця називали мене "коником", бо я тоді все був жвавий і веселий.

Голова трибуналу: В слідчій тюрмі ви ставили опір ключникові Андрейчукові в виконуванні його обов'язків. З якої причини?

Дзісь: Я мав у кишені папір — зовсім невинного змісту. Андрейчук хотів мені його витягнути, я проти того запротестував, а він почав викручувати мені руку.

Голова трибуналу: Кажете, що цей папір був зовсім без значення, а ви ж хотіли його проковтнути.

Дзісь: Хотів, хоч у ньому не було нічогісінько важного, чогось такого, що відносилося б до слідства. Мене обурила брутальність тюремника, проти якої я був безборонний і не мав іншого способу, щоб проти неї запротестувати.

Голова трибуналу: Ви протестували в той спосіб, що копали Андрейчука ногами.

Дзісь: Хочби й хотів, то не міг. На мій крик збіглося шість тюремників і тримали мене за руки й ноги. Кожен з них окремо був куди сильніший від мене і як би я не пручався, не міг би дати ради. Мене тримали так міцно, що я й рушитися не міг. Сам Андрейчук на цілу голову вищий за мене, — було б божевільне з ними битися. Якщо й копнув хтось Андрейчука, то напевно котрийсь з тих ключників у суматосі, а не я.

Прокурор: Коли ви вперше побачили журнал "Національна Думка"?

Дзісь: У 1925 році.

Прокурор: Ви кольпортували цей журнал?

Дзісь: Так. Я написав до видавництва "Національної Думки" і мені присилали спершу щомісячно по 30 примірників, а потім і більше. Я хотів перебрати кольпортаж журналу на всю Галичину, але його ціна була трохи за висока для масового збуту — один злотий за примірник. Я повідомив видавництво, щоб міг би продавати куди більше; якби ціна була приступна. Редактор "Національної Думки", Олесь Бабій, хотів особисто познайомитися зо мною і при тій нагоді могли б ми грунтовно обговорити кольпортаж і домовитися про мою виключність на нього. Незабаром мала вийти з друку книжка Олеся Бабія "Гуцульський курінь", він її також хотів відпустити в кольпортаж, переславши одну тисячку примірників. Я мав надію продати всі, бо ціну за книжку встановлено одного злотого, хоч книжка була куди більша від одного числа "Національної Думки". Такі справи вимагають обопільного довір'я і нам треба вирішити це в спільних переговорах.

Прокурор: Чи в Чехо-Словаччині належали ви до Української Військової Організації?

Дзісь: Не належав.

Прокурор: У вас знайдено список старшин і підстаршин Української Галицької Армії.

Дзісь: Я постарався про такий список. Була думка заснувати товариство старшин і підстаршин, частинно для самодопомоги, а з другого боку, щоб фінансувати списування історії окремих частин Української Галицької Армії. Я був заінтересований у тому, щоб таке товариство якнайшвидше постало і взялося за видавничу діяльність, де і для мене знайшлося б місце, тим більше, що я вже займався кольпортажем інших видань.

Прокурор: Від кого отримували ви книжки з тематикою військової розвідки? Чи не під Петра Сайкевича, що був експонентом Української Військової Організації в Празі?

Дзісь: Я не мав ніякого діла з Петром Сайкевичем. Всі книжки й брошури діставав я з редакції "Національної Думки".

Цілу низку питань для висвітлення важливих у справі подробиць, почав ставити його оборонець, д-р Лев Ганкевич, знаний зо своєї "політичної жилки".

Д-р Лев Ганкевич: Поліція твердить, що ви ще були у Львові 23 грудня 1926 року, а ви кажете, що тоді були в Празі. Можете це доказати?

Дзісь: Можу хочби й зараз, це не трудно. До актів є долучені деякі листи, що їх зміст свідчить про те, а коли треба — можу й свідків поставити.

Д-р Ганкевич: В гімназії вас називали "коником". Від коли вас почали так кликати?

Дзісь: Ця назва причепилася до мене ще в нижчій гімназії. Я був веселої вдачі, верткий і несидющий, не міг спокійно витримати на одному місці.

Д-р Ганкевич: Але й у восьмій гімназійній клясі ще так вас кликали, коли ви не стрибали, як лошак.

Дзісь: Мовчить.

Д-р Ганкевич: То я вас виручу. Ви занадто бігали за дівчатами, як жеребець на пасовищі. (В залі сміх). Ви згадували про Олеся Бабія. Хто він?

Дзісь: Це зовсім неполітична людина, відомий український поет і міг би, так мені здається, кожної хвилини приїхати сюди без перешкод. Тоді він редаґував "Національну Думку".

Д-р Ганкевич: Чому ви спеціяльно цікавилися військовою літературою?

Дзісь: Ще не так давно скінчилася світова війна, а вже говорять про другу. На той випадок і ми, українці, мусимо принаймні знати щось і вміти відповідно до того поводитися.

Д-р Ганкевич: Та ж ви не генерал! Але лишім це. Скажіть мені, чи ви бачите якісь різниці в розвідочній роботі?

Дзісь: Хіба те, що не кожна розвідка однакова. Що інше робити її для добра свого народу, а що інше — для наживи, за гроші.

Д-р Ганкевич: А ви взяли б на себе розвідку для добра свого народу?

Дзісь: Якось не думав про те. Але думаю, що ні. Не тому, щоб уважав це ганьбою, але я чуюся на силах і в енерґії до чогось сильнішого, актившого.

Д-р Ганкевич: Знаєте щось про розвідку в польській революційній літературі?

Дзісь: Хотів відповідати, згадав про паню Пілсудську, однак голова трибуналу його перебив і заборонив.

Д-р Ганкевич: Є там між паперами заклик українських старшин. Що він пропонує?

Дзісь: Це заклик, щоб заснувати товариство колишніх старшин і підстаршин, про що я говорив тут.

Д-р Ганкевич (пояснює, що таке товариство вже заіснувало в часі, коли Дзісь сидів у тюрмі й запитує): Як ви думали влаштувати собі життя після 15 березня 1923 року і що ви думали про положення, яке тоді витворилося?

Дзісь: Було ясно, що колесо історії хвилево обернулося в нашу некористь. Але я був і є певний, що ми ще двигнемося знову.

* * *

Станислава Дзьоба, симпатична білявка, дрібного росту, на питання голови трибуналу каже, що має 22 роки, живе під числом 22 Жовківської вулиці і є приватною учителькою.

Голова трибуналу: Ви свідомі того, що вам закидує акт обвинувачення?

Дзьоба: Так, але я не належала до Української Військової Організації і не мала ніякого відношення до військової розвідки.

Голова трибуналу: Чому ви подали фальшиве назвище й неправдиву адресу при вашому арештуванні?

Дзьоба: Я не сподівалася, що це на довше, думала, що на день-два, так, як арештовано багато українців у Львові. Якраз тоді я вислала прохання про посаду й боялася, що коли проголоситься моє правдиве назвище в газетах, посади не дістану.

Голова трибуналу: І тому ви назвали себе Марія Добош?

Дзьоба: Так, я подала перше-ліпше, що мені тоді прийшло до голови.

Голова трибуналу: Ви сказали в слідстві, що не знали Петра Сайкевича?

Дзьоба: Це була правда, я не знала його особисто.

Голова трибуналу: Але ви писали листа до нього.

Дзьоба: Писала один раз, хоч його не знала, вислала листи в імени Оленки.

Голова трибуналу: Виходить, що та Оленка приходила до вас, разом з нею ви читали листи, що приходили на вашу адресу від Петра Сайкевича. І що ви думали про зміст тих листів?

Дзьоба: Я не бачила в них нічого протидержавного, вони мені видавалися цілком звичайні.

Голова трибуналу: Хто це, та Оленка?

Дзьоба: Не хоче того виявити.

Голова трибуналу: Прошу це запротоколувати! (До Станислави Дзьоби); Коли ви вважали, що ті листи такі собі цілком нікому нешкідливі, то чому ви не виявили Оленки і чому зберігали в себе її листи?

Дзьоба: В неї була дуже зла мачуха, погано до неї ставилася, за будь-що чіпалася, переглядала її речі, тому Оленка нічого не хотіла тримати в себе.

Голова трибуналу: У вас ще й інші листи знайдено, а ви подали їх за свої.

Дзьоба: Я думала, що нема в тому нічого каригідного.

Голова трибуналу: Що значить в одному місці осторога для Оленки: "Будь обережна, щоб не впали на слід, що дівчата грають якусь ролю"?

Станислава Дзьоба пояснює, що в тому нічого не було такого, що мало б відношення до таємної чи нелеґальної організації.

Голова трибуналу: В слідстві ви взяли на себе деякі речі, щоб захоронити своїх товаришок (тут відчитує її показання в слідстві, не зовсім згідні з тим, що вона тепер говорить) і бачу, що ви це й далі робите.

Станислава Дзьоба признає, що це правда.

Голова трибуналу: Звідки ви взяли книжку "Війна будучности" і "Військове шпигунство"?

Дзьоба: Приносив мені їх Дзісь разом з "Національною Думко", що її я кольпортувала.

Голова трибуналу: Ви любилися з Дзісем?

Дзьоба: Так.

Суддя Антоневич: Що це значить "приватна вчителька"? Чим ви займалися?

Дзьоба: Я давала приватні лекції учням і так заробляла собі на життя. Ввесь час старалася я про сталу вчительську посаду, тому й затаїла має правдиве назвище, коли мене арештовано.

Антоневич: Передаючи вам книжки з "Національною Думкою", говорив вам Дзісь про них?

Дзьоба: не пригадую собі.

Голоситься до слова оборонець Дзьоби, д-р Лев Ганкевич, відчитує відповідь на подання Дзьобівної до волинської шкільної округи за посадою. Відповідь відмовна і прийшла вже аж після її арештування.

Д-р Ганкевич: Чи ви втікали, як заарештовано Дзіся?

Дзьоба: Не втікала, не мала до того причини.

Д-р Ганкевич: Ви говорили, що цілком не читали тих військових брошур, що їх вам приносив Дзісь. Чому ви їх не хотіли перечитати?

Дзьоба: Я приймала ті книжки, не хотіла вразити Дзіся. Але мене ані трохи не цікавлять військові справи.

Д-р Ганкевич: Які були відносини між Дзісем та "Оленкою"?

Д-р Ганкевич хоче це висвітлити докладніше і ставить Дзьобівній низку питань, що на них вона відповідає дуже коротко, неясно й виразно неохоче. Все ж таки з того виходило, що найперше Сайкевич відбив Дзісеві "Оленку", а пізніше Дзісь відплатив Сайкневичеві тією самою монетою.

Голова трибуналу: Недаремно ж називали Дзіся "коником".

Д-р Ганкевич: Чи кольпотраж "Національної Думки" приносив вам якусь користь?

Дзьоба: Я це робила безплатно, хотіла помогти Дзісеві, що намагався тим способом, розбудовуючи продаж книжок, заробити собі на прожиток.

Д-р Ганкевич: Які ваші домашні матеріяльні умовини?

Дзьоба: Мусимо жити дуже скромно. Ще доки жив батько, що працював друкарським складачем у "Слові Польскім", було сяк-так, коли помер, — даємо собі раду самі й часами приходиться дуже скрутно. Тому я так дуже старалася про якусь посаду, — і не мала щастя.

* * *

Остап Дерлиця, — високий брюнет, поважного вигляду, хоч йому тільки 23 роки, — не почувається до ніякої вини, бо ані до Української Військової Організації не належав, ані не мав поняття про розвідку.

Голова трибуналу: Ви знали Шумського?

Дерлиця: І не чув про такого.

Голова трибуналу: Він признав у краківському процесі, що ви були членом Української Військової Організації.

Дерлиця: Коли він так таке говорив, — то просто збрехав.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знаєте?

Дерлиця: Знаю всіх з Долини. Мій батько є священиком у Тростянці коло Долини, мені частенько доводилося приїжджати до міста за всякими справами і так я познайомився з багатьома долинськими українцями. Також знаю Івана Вербицького, при якійсь нагоді познайомився з ним у Долині. Він просив мене роздобути кілька мобілізаційних карт у моєму селі, не пригадую вже, чи мав він на думці ориґінальні картки, чи вистачали б йому відписи. Тільки один раз писав я до нього листа і підписався "Носатий".

Голова трибуналу: Як то було з тим револьвером, що ви його продали Атаманчукові?

Дерлиця: Це фантазія, або непорозуміння. Я ані сам не мав револьвера, ані не продавав його Атаманчукові.

Голова трибуналу: Знали ви Ольгу Вербицьку?

Дерлиця: Не знав.

Голова трибуналу: А ось послухайте, що стоїть тут в одному листі. Писала його Ольга Вербицька до Володимири Піпчинської з підписом Березовського. У листі симпатичним чорнилом поданий розклад польських військових частин і є там таке місце: "Покликатися на Стефанишина і Дерлицю". Що скажете на те?

Дерлиця: Нічого не можу сказати. Незнані мені особи пишуть щось про мене у Львові й Кракові, то звідки ж я можу про те знати? Я міг би пояснити хіба те, що я сам писав до когось.

Голова трибуналу: Скільки разів приїздили ви до Львова?

Дерлиця: Три рази. Перший раз — хотів записатися до університету. Не прийняли. Другий раз — пробував дістатися до ветеринарної академії - і тут не повелося. Третій раз приїхав старатися про пашпорт до Праги, бо бачив, що в Польщі замкнені мені двері до науки.

Голова трибуналу: Були ви теж 19 жовтня 1926 року?

Дерлиця: Здається, що так, це було тоді, коли я приїжджав виробляти собі військові папери, потрібні до пашпорту.

Голова трибуналу: І що ви там робили того дня?

Дерлиця: Ходив до Команди Шостої Корпусної Округи, а потім до бюра перекладачів Чурка.

Голова трибуналу: Були ви в кіні з Василем Атаманчуком?

Дерлиця: Так, був раз. Точно собі не можу тепер пригадати, котрого дня, але здається мені і я майже певний, що було це того самого дня, коли я ходив до Корпусної Команди. В кіні показували німецький фільм, ми сиділи в другому або третьому ряді з краю. Пам'ятаю, що була тоді маґістратська контроля. З кіна вийшли ми около пів до восьмої години.

Голова трибуналу: В поліції ви сказали, що в житті своєму не бачили кіна "Паляс".

Дерлиця: Так, сказав, щоб мені дали спокій і лякаючися, що мене можуть замішати в ту справу тільки тому, що бувши у Львові захотілося мені піти до кіна.

Оборонець Остапа Дерлиці, д-р Степан Шухевич, просить голову трибуналу ствердити, що в судових актах є тільки два листи на ім'я Дерлиці, а не "багато", як це подав прокурор в акті обвинувачення.

Голова трибуналу стверджує це, по прокуророві віидно, що він не дуже з того вдоволений.

Д-р Степан Шухевич: Чи в вас є пасіка?

Дерлиця: Так, доволі велика, буде яких щонайменше 50 вуликів.

Д-р Шухевич: Просив у вас хто меду?

Дерлиця: Просили різні особи (вилічує назвища).134

Д-р Шухевич: Що ви робили в бюрі Чурка?

Дерлиця: Давав я до перекладу з чеської мови на польську документи, потрібні при військовому приголошенні.

Д-р Шухевич: Стрічали ви того дня кого знайомого у Львові?

Дерлиця: Коло костьола Магдалини стрінув я д-ра Будника з Тростянця. Говорили ми з ним про всякі речі й попращалися аж недалеко коло залі Лисенка.

Д-р Шухевич: Коли це було, перед кіном чи по кіні?

Дерлиця: Це було ще далеко перед тим, заки я пішов до кіна.

Д-р Шухевич: Чи вийшовши з кіна з Біласом (Атаманчуком), ви ще кудись вступали?

Дерлиця: Ми ще хотіли йти на Академічну вулицю. Спинилися біля крамниці з панчохами й оглядали прохожі панни. Та й уже нікуди не пішли.

Д-р Шухевич: Не тільки в поліції, але й у слідстві ви спершу нічого не говорили про кіно "Паляс".

Дерлиця: Я вже посянював, чому не говорив у поліції — щоб не вмішали мене в ту справу. Однак таки вмішали, бо віддали до слідчого судді і тоді вже відпала причина мовчати про кіно "Паляс". При першому допиті в суді я повторив це автоматично, без надуми, але зараз на другий день сам зголосився, щоб поправити мої зізнання і сказати все, так, як воно дійсно було.

Д-р Шухевич: По приїзді додому ви одверто про все говорили з батьком?

Дерлиця: Так. Я вже не мав матері, тільки батька, він завжди цікавився моїм життям і я одверто все йому розказував.

Д-р Павенцький: Чи крім підсудного Антона Стефанишина, знаєте ви ще іншого Стефанишина?

Дерлиця: Знаю ще Миколу Стефанишина сина Михайла з Тростянця.

Д-р Павенцький: Скільки йому літ?

Дерлиця: буде так около 26.

Д-р Павенцький не посянював ближче, до чого йому це потрібне. Мабуть ішлося йому тільки про те, щоб ствердити, що в Долинщині були ще й інші Стефанишини, а не тільки Антін.

VI.

Коли вже допитано головних обвинувачених, восьмого дня процесу зацікавлення ним помітно змаліло, він почався при ледве на половину заповненій залі.

Заки почалися дальші допити, забрав голос д-р Степан Шухевич і склав заяву, що преса - з невідомих причин - фальшиво представляє вислови підсудних та їхні відповіді на питання суду. Як приклад подає перекручені заяви Остапа Дерлиці. З уваги на те, що в судовій залі може поміститися всього яких 200-250 осіб, решта сусіпільности, як української так і польської, виробляє собі погляд на хід процесу з репортажів преси. Тому просить трибунал ствердити, що Остап Дерлиця, переповідаючи, що робив у Львові, подав: рано був у Корпусній Команді, потім у бюрі перекладачів Чурка, а пополудні пішов до кіна "Паляс", щоб присутні тут кореспонденти часописів могли згідно з тим, спростувати безпідставні й неправдиві інформації.

Голова трибуналу, д-р Казімєрж Анґельський, офіційно ствердив, що дійсно так, а не йнакше Остап Дерлиця говорив, і так воно запротоколовано в судових актах.

Устав Володимир Дзісь: Прошу пана голову трибуналу в подібний спосіб ствердити, що вчора на допиті я сказав, що Чека тримала мене два роки в тюрмі, а в пресі подано, що був командантом Чека.

Голова трибуналу: стверджую, що підсудний Володимир Дзісь зізнав саме так, як тут подав, що сидів два роки в тюрмі Чека.

Неточності, перекручення і пропущення в пресових звідомленнях з судових процесів були завжди. По найбільшій частині тому, що в тих часах репортери не вміли стенографувати, і не були ще в ужитку звукозаписувачі. Та це відноситься до обов'язкових і чесних пресових працівників. По найбільшій частині преса - маємо на думці польську, не відноситься це до жидівської та української - свідомо годувала свою публіку брехнею і вигадками, щоб витворювати антиукраїнські настрої, нацьковувати польську вулицю на українців і посередньо впливати на присяжних суддів. У зв'язку з тим "Діло", для забезпечення себе перед подібними закидами неточного чи невірного інформування, проголосило коротку заяву:

"Заявляємо, що оскільки були в нас помилки чи неточності, або ще будуть, то рішуче не з нашої вини, а з вини самих обвинувачених, що в більшості говорять так тихо, що ми можемо ловити ледве щодруге-третє їхнє слово".135

Допити того дня почалися від Прокопа Матійцева, випускника вчительської семінарії, сильної будови ясноволосого молодого чоловіка. Голова трибуналу представив йому пункти звинувачення супроти його особи і казав розповісти про свою військову службу і про те, чим займався до часу свого арештування.

Прокіп Матійців: Заперечую закиди акту обвинувачення, не почуваюся до вини, членом Української Військової Організації я не був і розвідкою не займався.

До вчительської семінарії ходив я в Долині, потім у Станиславові. Опісля покликано мене до польського війська і я відбував службу в 42 піхотному полку. Звідки вийшов я в квітні 1926 року і скоро потім поліція перевела в мене обшук, нічого не знайшла, забрала тільки зшиток з сиґналізаційними знаками й печаткою. Цей зошит подарував мені один з сержантів полку, де я служив. Відбувши військо, спочатку я був працівником у кооперативі в моїм ріднім селі Белейові. Потім, від 18 грудня 1926 до 1 січня 1927 перебував я в Станиславові, шукав там за ліпшою працею і також хотів записатися на торговельний курс, щоб мати ліпші кваліфікації до кооперативної праці. А коли вернувся звідти додому 1 січня - мене арештували.

Голова трибуналу: Вам закидують, що в Станиславові ви займалися військовою розвідкою.

Матійців: Це неправда.

Голова трибуналу: Супроти того, як ви поясните листа, в якому говорите про потребу підготування українців.

Матійців: підготування до розвитку національного життя й зміцненої праці до того зовсім не значить, що це треба робити військовою розвідкою. Я навіть продумував над тим, щоб здезертирувати, бо військо мене не цікавило й мені не подобалося. Добровільно туди я ніколи не пішов би, а покликали мене несправедливо. Але потім погодився з долею і, раз уже лишився в війську, старався добре виконувати всі мої обов'язки. Голова трибуналу: Ви знаєте, що Антін Стефанишин працював у розвідці?

Матійців: Про те не знаю нічого, а сам Стефанишин зо мною про те не говорив.

Голова трибуналу: Знаєте Василя Атаманчука?

Матійців: Так. Я з ним знайомий від жовтня 1926 року.

Голова трибуналу: У Вербицьких ви бували?

Матійців: Не бував. Навіть не знаю, де вони мешкали.

Голова трибуналу: Скільки разів були ви у Львові?

Матійців: Два рази: на початку жовтня і 7 грудня 1926 року.

Голова трибуналу: Знаєте ще когось з підсудних, крім Антона Стефанишина й Василя Атаманчука?

Матійців: Ще знаю Дерлицю - він з сусіднього села.

Голова трибуналу: А Юліяна Головінського і Миколу Ковалиська?

Матійців: Не знаю ні одного, ні другого.

Голова трибуналу, мабуть утомлений і знуджений монотонністю тих самих питань і відповідей останніх кількох обвинувачених, скінчив тим з Матійцевим, але нитку підхопили зараз інші, головно прокурор, якому здавалося, що з Матійцева можна було б більше витягнути аґресивнішими питаннями.

Прокурор: Чому ви вважали, що вас узяли до війська несправедливо?

Матійців: Два рази мене відпустили, аж за третім разом узяли, хоч я почувався хворим. Я певний, що сталося це під натиском поліції, вона мене постійно переслідувала. Тому я й хотів утікати з війська.

Суддя Антоневич: То чому ж ви не втекли?

Матійців: По якомусь часі я погодився з долею. У війську не було так зле, як я думав.

Антоневич: Як вас переслідувала поліція?

Матійців: Усього чотири місяці попрацював я в своїй кооперативі - і не було мені життя від поліції. Вічно доносили на мене за якісь дрібниці, я мав за те кільканадцять справ у суді і за кожним разом мене звільняли від закидів, що були або брехливі, або смішно неправдиві. Але це мене дратувало і хвилювало, я тратив час по судах і на допитах, не міг як слід пильнувати кооперативи, що через те терпіла. Вкінці я рішився покинути село й поїхати до Станиславова.

Прокурор: І в Станиславові ви тільки старалися про працю?

Матійців: Авже ж, на те я туди й поїхав.

Прокурор: Які ваші маєткові відносини?

Матійців: Мої батьки не належали до найбільших селян, мали кількадесят морґів поля і я не мусів триматися кооперативи. Працював я там тому, що не хотів даремно сидіти в хаті на утриманні батьків, бувши для них тільки тягарем. І кожної хвилини міг покинути кооперативу.

Прокурор: Чи це вам передавав Іван Вербицький листа до Яницької?

Матійців: Ані Вербицький, ані ніхто інший не міг мені передавати листів до Долини, бо я дуже рідко висідав там з поїзду. Мені зручніше було їхати до Стрия і звідти возом додому.

Прокурор: Ви посилали Вербицькому мобілізаційну картку?

Матійців: Пригадую собі, що я мав дві мобілізаційні картки, але напевно не давав їх Вербицькому.

На прохання оборонця д-ра Лева Ганкевича голова трибуналу стверджує. що вправді в Матійцева свого часу при ревізії знайдено сиґналізаційну книжку, та це було давніше, його за те не притягано до відповідальности, бо він вияснив, звідки її має і це не відносилося до сьогоднішньої справи.

Військовий знавець: В якому ступні ви скінчили військову службу?

Матійців: Я був старшим стрільцем.

Військовий знавець: І не бажали ви підійти вище.

Матійців: Я міг піти до школи підхорунжих, мавши закінчену середню школу з семінарійною матурою, але не хотів, волів служити простим вояком.

Д-р Ганкевич: Як до вас ставилися старшини в війську?

Матійців: Не можу їм нічого закинути, поводилися зі мною дуже гарно й добре. Командант компанії намовляв мене навіть, щоб я лишився в війську на стало. Маю навіть похвали на письмі.

Д-р Ганкевич: Ви могли старатися про посаду вчителя. Чому ви не пробували?

Матійців: Це безнадійна справа. Кого я тільки знав такого, що старався про посаду - всім відмовляли, а якщо й дістав хто - дуже рідко - то десь далеко в Польщі. А я хотів жити між своїми людьми в Галичині.

 

(Продовження цього розділу та розділи VI і VIІ буде опубліковано пізніше)

 

------------------------------------------------------------------------

[110] Еспанкою називали інфлюенцу, що шаліла в Европі 1918 року і пізніших роках.

[111] Засуджена в розвідочному процесі в Кракові 1927 року.

[112] "Влодко" — це мабуть псевдонім Михайла Гука, що його вбила УВО за донощицтво поліції. Про нього була мова кілька разів у часі того процесу.

[113] Допит Івана Вербицького, як і всіх інших підсудних, не йшов за якимсь систематичним порядком. Голова трибуналу й інші судді ставили питання в міру того, що їм прийшло до голови, або на якій сторінці величезної маси протоколів і документів спинилися їх очі, бо питання перескакували з одного моменту на другий, знову верталися до попереднього, про деякі речі запитували по кілька разів, за кожним разом про якусь нову подробицю. В такому хаосі губилися нитки справи. Для вигоди читачів будемо подавати питання й відповіді не в такому порядку, як вони дійсно йшли одне за одним, тільки вкладаємо їх у цілісну логічну систему, що дасть можливість читачам ліпше орієнтуватися й слідкувати за розвитком процесу. Зазначуємо при тому, що нічого не пропускаємо ані не змінюємо, тільки в зібраному доступному нам джерельному матеріялі вносимо певний порядок.

[114] Один з членів розвідного реферату Крайової Команди УВО у Львові. Його розконспіровано в масових арештах, що закінчилися "краківським процесом". Одначе поліції не вдалося його спіймати.

[115] Невидне чорнило, що з'являється на папері аж після того, коли листа підогріти, або під впливом якихось хемікалій.

[116] Плятформа в залізничій станції, звідки всідають до поїзду, або виходять з двірця.

[117] Один з обвинувачених у "краківському процесі".

[118] Д-р Старосольський питався про міста, де були розвідні точки або станиці Української Військової Організації. Факт, що Іван Вербицький ніколи туди не їздив, мав би свідчити, що в розвідній роботі він стояв на підрядному місці, і посередньо про те, що не був він членом УВО і тому не доручувано йому важливіших завдань поза Львовом.

[119] Д-р Волошин, як оборонець Юліяна Головінського, хотів тим зазначити, що Головінський не мав ніякого відношення до роботи Івана Вербицького.

[120] Час-від-часу міські контрольори у Львові перевірювали квитки в кінових залях, чи всі вони мають на собі міську печатку. Від проданих квитків платився податок до міста і деякі кіна продавали частинно теж неперепечатані квитки, щоб не платити від них податку.

[121] Центральний Союз Українського Студентства — організаційна надбудова всіх українських студентських товариств у світі, за виїмком Совєтського Союзу. Мала свій осідок у Празі.

[122] Ніколи відповідальні чинники Української Військової Організації на писали листів з погрозами і "присудів смерти". Такі листи могли виходити тільки від невідомих осіб з їхньої власної ініціативи, та й то хіба від шмаркачів. До того, якщо Українська Військова Організація писала якінебудь повідомлення, то тільки на машинці, а ці листи були писані ручно. Один з них був адресований замість до Прушинського — до "Прухніцького". Це була очевидна, грубими нитками шита поліційна провокація для виклинання піднесеної температури в ході процесу.

[123] Був звичай не заклеювати конверта при передачі його комусь, на знак довір'я до особи, що з чемности хотіла занятися дорученням листа. Хоч, цей же звичай вимагав, щоб зараз же в присутності особи, що його передавала, заліпити конверту.

[124] "Царевбивці". Книжка польського автора Вацлава Ґонсьоровського про організування й виконування атентатів на російських царів.

[125] В ориґіналі: на терені Східньої Малопольщі.

[126] Поширена в Галичині товариська гра картками, на яких були друковані різні питання й відповіді любовного й товарисько-жартівливого змісту.

[127] З приводу тих відповідей Юліяна Головінського на останні два питання оборони, його особа стала предметом нападів усієї совєтофільської преси. Не бракувало теж негодування й гострих слів від окремих осіб, що не орієнтувалися в справах. А втім, ніде не можна знайти точного запису тих відповідей, бо не було стенограмів з процесу. Ми заподали відповіді Юліяна Головінського так, як вони були зреферовані в судовому звідомленні "Діла" в числі 24 з четверга, 2 лютого 1928 року і в "Українському Революціонері", органі совєтофільської Західньо-Української Національно-Революційної Організації" (ЗУНРО), число 2/17 з 25 березня 1928 року, стаття п. н. "Мета і провокація". Було очевидне — і знали про те ті з підсудних, що були членами УВО, — що це було домовлене й узгіднене з командою УВО, свідчить про те сам факт, що оборона ставила ті питання, щоб спровокувати таку відповідь. І тому ніхто ніколи з кіл УВО чи пізніше Організації Українських Націоналістів не підносив ніяких заходів супроти Юліяна Головінського, навпаки, коли він вийшов на волю з того процесу і якийсь час притих на провінції, щоб відвернути від себе увагу польської політичної поліції, його знову покликано до керми націоналістичним революційним рухом. У червні 1930 року, після конференції УВО-ОУН у Празі, найменовано Юліяна Головінського Крайовим Командантом УВО і Провідником Крайової Екзекутиви ОУН у Львові з дорученням виконати постанови Першого Конґресу Українських Націоналістів у Відні 1929 року цієї празької конференції про переведення кадрів УВО у ряди ОУН. А 30 вересня того ж року Юліян Головінський згинув, зрадливо вбила його польська поліція, подаючи за причину — спробу втечі.

Не могли стерпіти Юліяна Головінського деякі колишні члени УВО, що або самі вийшли з УВО і пристали до ЗУНРО, або що їх він викинув, переводивши реорганізацію УВО за часу, коли перший раз був Крайовим Командантом у Львові. Один з них, Ярослав Чиж, по другій світовій війні в брошурі п.н. "Темна сторона місяця, історія поліційної провокації Романа Барановського", виданій 1953 року у Срентоні, ЗСА, під псевдонімом "Ярослав Кутько", зводив давні свої рахунки з Юліяном Головінським, називаючи його "теоретиком і практиком валенродизму і морального релятивізму".

Ближче про особу й діяльність Юліяна Головінського гл. того самого автора: "Дух, що тіло рве до бою...", Вінніпеґ 1951, "Дрижить підземний гук", Вінніпеґ 1953. "Власним руслом" ("Срібна Сурма", Торонто 1963), "На повні вітрила" ("Срібна Сурма", Торонто 1970).

[128] У тих часах не було стільки фотоапаратів, що тепер, та й були вони дорогі, не кожен міг собі дозволити на те, щоб купити. До того, в Польщі, головно в 1920-их роках, шаліла "шпигуноманія" і вистачало молодому українцеві мати фотографічний апарат, щоб стягнути на себе підозріння в розвідочній роботі.

[129] "Маланчин вечір" припадає на один день перед святом Нового Року старого стилю. У той день у Галичині традиційно відбувалися балі й забави з танцями.

[130] Одна з жінок-в'язнів, що сиділа разом з Яницькою в тій самій камері.

[131] Обвинувачення інтерпретувало це так, ніби Іван Вербицький писав своїй нареченій, що він не може відважитися вбити Собінського. Смішно думати, щоб Іван Вербицький, хорунжий Української Галицької Армії і фронтовий вояк, пізніше шість років бойовик УВО (про що поліція здогадувалася або може й знала частинно, хочби з доносів Михайла Гука, тільки не могла того нічим доказати) писав про такі речі в листі до дівчини з Долини, та ще й у сам день атентату.

[132] Скорочена популярна назва "Чрезвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією".

[133] Військова розвідка.

[134] В листах до Дерлиці чи про Дерлицю була згадка, щоб просити в нього меду. Поліція, а за нею прокурор і суд уважали, що під тим словом закодовані розвідочні матеріяли.

[135] "Діло", число 27, неділя 5 лютого 1927. - "Восьмий день процесу. - Спростування".