IV. СЛІДСТВО

I.

Поліційне слідство почалося ще того самого вечора, керував ним аж до самого кінця здібний поліцист, надкомісар Мітленер, шеф політичної поліції у Львові. Одначе поліція стояла неначе перед стіною — не могла зловити нитки, щоб дійти до клубка: сам атентат виконано справно й чисто — комар носа не підточить; атмосферичні умовини — мряка з дощем і темнота — не дозволяли на безпосередню погоню з поліційними собаками, хоч і того способу пробувала поліція. Навіть не могла з цілою певністю ствердити, кудою втікли вбивники. Найбільш правдоподібним здавалося їй, що побігли вони на вулицю Тарновського, потім зійшли попри цегельню Махта і вулицею Зеленою вернулися до міста. Це, щонайвище могла бути тільки гіпотеза, бо так само добре могли вони перейти через Гору св. Яцка на Снопків і звідти трамваєм чи пішки податися в середмістя.

Хтось бачив на Королівській вулиці авто на короткий час перед убивством, звідки пішов здогад, чи це не вбивники скористалися ним. Чомусь поліція спрямувала погоню до залізничого шляху Львів-Станиславів, що не дала ніякого висліду.

Свідки, прохожі Королівською вулицею, що зголосилися до поліції і що їх зараз же там на місці допитувано, не могли описати осіб, що їх бачили на вулиці — здогадних убивників. Суперечили собі, не вміли сказати, як вони виглядали, як. були одягнені і т. д. Менш-більш сходилися вони на тому, що один з них був вищий, а другий нижчий.

Так само трудно було рішитися, який міг бути мотив убивства і в якому середовищі, у зв'язку з тим, шукати його виконавців. Виринула концепція, чи не була це особиста помста когось, що його скривдив Собінський, до чого він мав багато нагод і що таке дійсно робив. Міг це бути гімназійний учитель, або хтось з родини вчителів, що їм Собінський або відмовив пенсії, або звільнив з посади. Він щедро користувався такими способами в своїй політиці адміністрації шкільними справами.

Не було тайною ні для поліції, ні взагалі для представників державної влади, для польської преси і для великої частини польської суспільности, що Собінський з якимсь запеклим фанатизмом руйнував українське шкільництво, отже чи не українська це рука стріляла в Собіиського? Від першого дня стали на тому становищі майже всі польські газети, не без натяків поліції, що дуже пильно допитувала свідків, чи не чули вони української мови з прохожих Королівського вулицею, зокрема в тих двох, що йшли за Собінським. Відомо, що такими настирливими питаннями дуже легко підсунути відповідь, а раз свідок таке сказав, потім уперто того тримається. І вранішня преса подала, як факт, що вбиники розмовляли з собою по-українському. Але зараз же пополудні газети ту вістку заперечили, кажучи, що з заподання свідків виходить, що вбивники зовсім не говорили з собою, ішли мовчки. Коли кілька днів пізніше приїхав з Варшави міністер внутрішніх справ генерал Славой-Складковський, щоб узяти участь у похороні Собінського, відбув при тій нагоді конференцію різних державних урядів у воєвідстві. Поліція інформувала про хід слідства, а він, вислухавши звіт, вилаяв її, гримнувши кулаком об стіл і на кінець вигукнув:

— Злочинців треба зловити! І то правдивих!

Цей останній натяк виразно нав'язував до поліційних звичок знаходити якогось жертвенного козла і звалити на нього вину, як це недавно зробила львівська політична поліція, поставивши під суд жида Станіслава Штайґера за атентат на президента Польщі Станіслава Войцєховського, яка то штучка скінчилася міжнародним скандалом, бо виявилося, що атентат виконала Українська Військова Організація.

"Слово Польске", довідавшись, як то було на тій конференції, злобно завважило, що таке саме "енерґійне слідство" і з такими самими крикливими заявами заповів свого часу цей сам міністер Складковський в справі посла до сейму Зизєховського, але минуло три роки — і виновники преспокійно ходять собі по світі.

Поліції наче хто перцю під хвіст підсипав. Надкомісар Мітленер добре знав, що його попередник, комісар Міхал Кайдан, вилетів з сідла за нездарне ведення слідства в справі замаху на Войцєховського, і не хотілося йому піти його слідами.

Що найперше зроблено, це визначено нагороду тисяча злотих для того, хто покаже сліди вбивників. По Львові пішла чутка — а пустили її редактори брукових газет, що завжди діставали всякі вістки при чарці від поліційних аґентів — що скористали на тому також постійні донощики та поліційні конфіденти, бо їм, для заохоти, підвищено платню.

Посилено ревізії й арештування, що, власне, почалися зараз таки першої ночі по вбивстві. Обшуки переводилися навгадь, без спеціяльного пляну, в усіх політично підозрілих українців, головно студентської молоді та робітничої і ремісничої. Арештовано їх кількадесят, але більшість випущено після допиту, зараз на другий день.

Перші кроки поліції звичайно вели до українського Академічного Дому при вулиці Супінського ч. 21. О 12-ій годині вночі по вбивстві більший відділ поліції і тайних аґентів обставив Академічний Дім. Переведено ревізію в усіх без виїмку кімнатах, але нічого не знайдено й нікого не арештовано. Виглядало, що в поліційних верхах ще не рішилися, в якому середовищі шукати вбивників, використано тільки нагоду, щоб зробити ревізію. Та мабуть дуже скоро змінила поліція думку, бо вранці вернулася й забрала студентів Павла Ґенґала й Миколу Ковалиська з Перемишля.

Подібним способом відбувалися ревізії в Духовній Семінарії та в Домі Українських Інвалідів.

Вранці о 6-ій годині завітали поліційні гості до мешкання родини Качмарських у Львові під числом 2 вулиці Вишневецьких і заарештували трьох братів Качмарських (студента Володимира і гімназійних учнів Романа та Євгена), також студентів Стоцького й Михайла Німціва, що жили в Качмарських на квартирі.

Над ранком з'явилася поліція в Михайла Матчака, одного з перших організаторів УВО у Львові і члена її Начальної Колеґії, потім учасника процесу так званих "федаківців"98 у Львові 1922 року, щоб перевести ревізію. Не зважаючи на спротив Матчака — поліція не мала з собою вимаганого ззаконом письмового дозволу на обшук, — три години перевертала все догори ногами в хаті, забрала його приватне листування, кілька примірників різних часописів і всі акти Комітету Допомоги Українським Політичним В'язням, якого він був членом. По ревізії арештовано його, разом з 17-літнім братом Петром, друкарським учнем. Пополудні Михайла Матчака випустили на волю, Петра затримали в поліційних арештах.

Арештування розтягнулося на цілу Галичину, хоч було очевидне, що атентатчики мусіли бути львов'яни, бо добре орієнтувалися серед темноти у відвороті з місця атентату, значить знали Львів. Поліція застосувала нову систему, у зв'язку з чим писало "Діло":99

"Львівська політична поліція, в періоді своєї мітлеренерівської "сальоновсти", вступила на шлях незвичайної помисловости. Кожної ночі, від вівтірка минулого тижня починаючи, арештувала вона пересічно до 20 молодих українців у Львові і стільки ж у краю та заповняли ними арешти. Кожної ночі налітала поліція без ніякого уповноваження зверхньої влади, не виказуючися ніяким дорученням суду чи прокурора, на українські доми і кожної ночі забирала до своїх "поліційних апартаментів" десятки молодих людей, тільки в добі моральної санації змінено деякі назви. І так, безправна ревізія називається тепер не ревізія, тільки "люстрація" (часами — "перлюстрація"), а безправний арешт — "притриманням". Провіривши алібі арештованих, їх випускають на волю, що найдосадніше свдчить про безпідставність арешту. Такий поліційний спорт триває вже, як знаємо, півтора тижня. Кожна забаганка політичної поліції негайно перемінюється в діло. Пора скінчити з тією "перлюстрацією" української молоді та вернутися до законних меж. Одночасно ті, до кого приходить поліція, не повинні піддаватися теророві. Поліція не має права входити до мешкання без письмового доручення суду чи прокурора".

Ясно, що серед такої масової акції ревізії та арештувань не можливо було б зареєструвати їх усіх у пресі. Хіба в випадках, коли когось затримано на довший час. А втім, це ставало вже "хлібом насущним" українця під польською займанщиною і в багатьох випадках родина чи знайомі навіть не повідомляли про те преси. Хіба, що газета мала свого постійного дописувача. Одначе спробуємо, для прикладу, подати те, що вдалося нам виловити з пресових нотаток.

25 жовтня відбулася ревізія в мешканні пані Іванни Фронзей при вулиці Зеленій ч. 72. Це була "ювілейна", бо вже тринадцята ревізія в тієї пані. Син її Володимир недавно приїхав з Праги і поліція три години порпалася в його книжках та паперах. Забрала такі "небезпечні папери", як статут товариства "Просвіта" і листи від його нареченої. "Перлюструвала" також студента ветеринарії Петра Кулинича та студента філософії Михайла Чорнодольського, що також жили в тому мешканні.

З Камінеччини й Равщини повідомлено, що до повітових команд полції звезено багато українців-студентів і старших гімназистів. Покищо невідомі їхні назвища, нікого до них не допускають.

У понеділок, 25 жовтня переведено ревізію в Романа Петрушевича в Камінці Струміловій, а в Ракобутах арештовано його сина Юрія та відвезено до Львова.

У Рудеччині арештовано студента Голіяна. Він мешкав у місцевого вчителя, поліція прийшла туди з ревізією, знайшла якусь сконфісковану брошуру чи нелеґальну книжечку й забрала Голіяна з собою. Це, здається, було в селі Шоломиничах, учитель називався Іван Децик. Місцевий парох, о. Тис інтервеньював у повітового команданта поліції, стверджуючи, що студент Голіян уже довший час безперервно сидів на селі й нікуди не виїжджав, то ж нічого не може мати спільного зо справою вбивства куратора Собінського. Відповіли йому, що мусять перетримати Голіяна в поліції, доки не прийде відповідь зо Львова, що з ним зробити.

Того самого дня у Львові арештовано д-ра Костя Третяка при вулиці Тереси ч. 2, колишнього Українського Січового Стрільця, що студіював у Празі. Навряд чи він міг мати щось спільного з Українською Військовою Організацією, бо в студентських колах були відомі його ліво-соціялістичні ідеологічні переконання.

26 жовтня знову жертвою довгої поліційної ревізії впав Український Академічний Дім. На диво, арештовано тільки одного студента, Степана Яворського. Кожному в Академічному Домі було відомо, що Степан Яворський разом зі своїми двома братами були ряні комуністи, з тим не скривалися, отже не могла про те не знати поліція. Одночасно переведено ревізію в Федора Яворського, також комуніста з того самого села, звідки Степан Яворський, одначе залишено його на волі.

27 жовтня арештовано студента ветеринарії Івана Забавку та студента техніки Івана Татарського.

На інтервенцію адвоката д-ра Олександра Марітчака, поліція звільнила Дмитра Василишина, але Миколу Мариновича тримала в суворій ізоляції, відмовлено щодо нього всяких інформацій, харчів від родини поліція не приймала, не подаючи причини, не можна було довідатися, чи він перебуває у Львові, чи його кудись вивезено.

Арештовано в Судовій Вишні Романа Івашка, випущено по кількох днях на волю. Поліція закидала йому, що він публічно похвалював убивство куратора Собінського. Судовий розгляд його справи відбувся аж під кінець лютого 1927 року перед окружним судом у Перемишлі. Боронив його адвокат д-р Володимир Загайкевич, суд звільнив Івашка від вини й кари.

Поліція не подавала до преси імен арештованих, засланяючися тайною слідства. Але польські газети мусіли щось писати, щоб заспокоїти свою сусіпльність, якій не вистачали самі запевнення, що "поліція веде енерґійне слідство". Час-від-часу польска преса пускала в світ сенсаційні вістки, очевидно видумані, і зараз же їх відкликала. До таких належало повідомлення "Ґазети Поранної", нібито над Збручем зловлено сімох українських студентів, які хотіли перейти в Совєтську Україну. Вигляд двох з них "точно відповідав описам убивників, що їх подали свідки", і їх відправлено до Тернополя, а звідти перевезено до Львова.

Одного дня привезено до Львова чотирьох кримінальних злочинців і поліція не відвезла їх автом, тільки супроводжала пішки скованих з залізничного двірця до поліційних арештів. Хтось сказав, що це вбивники Собінського і довго гомоніло це на вулицях між львівськими полякакми.

Все те йшло в супроводі галасливої протиукраїнської пропаґанди, всяких містифікацій та вигадок, до яких м. і. слід зарахувати подану телефоном зо Львова до варшавського часописа "Ржечипосполіта" вістку в середу 27 жовтня про вбивство одного визначного українського політика, як відплату за смерть Собінського.

Минули дні й тижні, пройшло й два місяці, кінчився 1926 рік — а поліція ні на один крок не посунулася наперед у своєму слідстві. Нетерплячка дійшла до того, що самі газетні репортери, на підставі поліційних натяків і недоговорень, почали висувати всякі комбінації в зв'язку з назвищами деяких арештованих українців, що сиділи вже три місяці в слідстві. Пустили чутки, що не тільки зловлено вбивників Собінського, але вже ось-ось мають їм доручити акт обвинувачення. Дався на те зловити легковірний "Дзєннік Людови", а за ним повторило цю вістку й "Діло", що прокурор виготовив акт обвинувачення проти студентів Федора й Степана Яцурів та Івана Бадівського. Показалося, що справді є такі арештовані, проти них ведеться слідство, але не за вбивство Собінського, тільки за приналежність до тайної організації. Це було в вівторок, 25 січня 1927 року, а тиждень пізніше, в середу, 2 лютого, повідомляло "Діло":100

"В понеділок 31 січня ц. р. випущено з львівської тюрми... "вбивників" куратора Собінського Івана Бадівського та двох братів Яцурів, Федора й Степана, їх арештовано після атентату на Собінського, а польська преса розтрубіла, немовто в них знайдено зброю, нелеґальні друки й різні організаційні інструкції... Довго велося слідство, перед кількома днями польська бульварна преса донесла, що всім трьом арештованим доручено акт обвинувачення за вбивство куратора Собінського. Припинення слідства й випущення на волю всіх трьох арештованих наглядно доказує сумлінність польської преси й засоби, якими вона послуговується для витворення відповідних настроїв серед своїх безкритичних читачів".101

ІІ.

З початком 1927 року прояснилася закутана досі в здогадах справа вбивства куратора Собінського. Орган Української Військової Організації '"Сурма" в ч. 1 за січень 1927, помістила статтю п. н. "Новий стріл" — з приводу вбивства куратора Станіслава Собінського у Львові". Хоч у тій статті "Сурма" не стверджувала виразними словами, що атентат виконано з її наказу, то значить не був це офіційний комунікат чи заява, підписана Командою УВО, згадано тільки, що стріл був вицілений "певною рукою члена Української Військової Організацї", але й така її стилізація не лишала про те ніякого сумніву. Писала "Сурма":

"Атентат показав полякам, що в українському народі є сила, що зуміє на кожне насильство відповісти, та що серед українського народу с бойова група, що мала й має цю моральну силу наказувати своїм членам іти на таке діло, і має таких членів, що рішаються іти навіть на певну смерть".102

Наново високо піднялася хвиля арештувань і ревізій, та вже не так наліво й направо, хто тільки попався під руки, як це було безпосередньо після атентату.

Незалежно від поліційного слідства, що проводилося з доручення й під наглядом прокуратури, зайнявся справою також окружний карний суд у Львові, визначивши до того суддю д-ра Казімєржа Янушевського. До нього зголошувалася добровільно тьма-тьменна поляків, яким здавалося, що вони можуть щось у тій справі сказати. Заохочувала їх до того посередньо й польська преса. Виглядало, що це конкуренційна акція до поліційної. Може поліції не довір'яли після досвіду з процесом Штайґера, а може втратили віру в її справжність після даремного шукання впродовж трьох місяців, але фактом є, що суддя Янушевський не вдоволявся поліційними інформаціями й протоколами, всіх особисто ще раз допитував.

Особливо посилилася рухливість поліції десь так від другої половини січня 1927 року. Можливо, що вплинула на те стаття "Сурми". "Сурма" виходила з опізненням через труднощі в друкуванні й у транспорті з-за кордону. В Західній Україні число "Сурми" за січень не могло з'явитися до кольпортажу скоріше, як під кінець місяця, але поліція могла його мати в руках скоріше через своїх аґентів за кордоном, де "Сурма" кольпортувалася з правила на яких два тижні раніше, як у краю.

Переведено ревізії у Львові в таких осіб, щодо яких могли бути підозріння про приналежність або прихильність до Української Військової Організації: д-ра Івана Ґижі, що недавно приїхав з Праги, де був членом "Групи Української Національної Молоді" — якийсь час редактором її органу " Національна Думка"; Миколи Осідача, замешкалого під числом 2 Піскової вулиці; кандидатського адвоката д-ра Романа Дашкевича, полковника Січових Стрільців і голови організації "Луг", що постала на місце розв'язаного ще довоєнного товариства "Січ"; Дмитра Квасниці й Полюги, керівних членів колишнього "Профоруса",103 Антона Стефанишина, який тількищо перед пів роком вийшов на волю з великого процесу "поштовців". Звільнили всіх, за виїмком Стефанишипа.

У Махнові арештовано сотника Юліяна Головінського, колишнього командира VI бриґади Української Галицької Армії і пізніше корпусу в Армії УНР, і теж його шуряка, поручника Нестора Яцева.

Досить великі арештування впали на місто Долину й долинський повіт. Поліція замкнула Олену Королюкову, дві сестри Яницькі й студента Івана Витвицького з села Витвиці під Долиною ще 3 січня. Івана Витвицького й одну з учительок Яницьких потім звільнила, але друга Яницька й Олена Королюкова лишилися в тюрмі на довше слідство.

Командант поліційної станиці в Турі Великій коло Долини, Романський, його заступник Кулечко й поліцист Олійник перевели низку обшуків у селі Тростянці. Найперше в о. Миколи Дерлиці, тамошнього пароха, потім у господаря Івана Будника і в Марти Дзуль. Сина о. Дерлиці, Остапа, і ветеринарного лікаря д-ра Івана Будника з того ж села поліція арештувала. Цей останній покищо залишився й повітовій в'язниці в Долині, а Остапа Дерлицю повезено просто до Львова.

Хоч арешти відбувалися в віддалених від себе місцях, та видно було, що є між ними якийсь зв'язок, однак ніхто не знав, що на речі. Кого затримано в арешті, того тримали в ізоляції від світа, не дозволяли на побачення, часто не приймали харчів ані білля. Більшість з них перевезено до слідчої тюрми у Львові.

У справі деяких з тих арештованих інтервеньювали адвокати в поліції та в прокуратурі. Їм відмовлено інформацій, засланяючись тайною слідства. З непевних вісток, що тут і там передіставалися на світ з-поза тюремних мурів, рідня арештованих довідувалася, що всіх їх звинувачують за приналежність до тайної української революційної організації, а деяким закидують теж розвідочну діяльність "на користь одної з сусідніх держав". Поліція нічим не показувала, чи стоїть це в якомусь зв'язку з убивством Собінського, але майже певно можна було сказати, що підготовляється новий більший політичний процес.

З початком лютого 1927 року поліція перервала мовчанку довкола останніх арештів, наслідком чого львівські польські газети принесли цілу серію сенсаційних повідомлень про те, що нібито поліції вдалося зліквідувати центр Української Військової Організації, арештувати його команданта Юліяна Головінського, кільканадцять членів його провідного активу. Серед них — двох братів Вербицьких, старшого Михайла й молодшого Івана, що немовто мали б бути вбнвннками куратора Собінського. Їх мав пізнати шофер, що відвозив того дня автом двох таємничих людей па Королівську вулицю. Від січня 1927 року сидять вони в слідчій в'язниці при вулиці Степана Баторія у Львові. При тому арештовано теж батька Вербицьких, вислуженого в'язничного сторожа й малолітню їх сестру Ольгу. Слідство передано в руки д-ра Казімєржа Янушевського.

Всю родину Вербицьких тримають у найсуровійшій ізоляції — не допускають ці харчів, ні одягу. Зовсім випадково довідався про їхню долю адвокат д-р Олександер Марітчак, що 22 лютого зайшов до бюра слідчого судді д-ра Янушевського поінформуватися про етап слідства та просити дозволу на побачення з ними. В канцелярії застав тільки судового апліканта,104 помічника д-ра Янушевського. З другого боку стола сидів якийсь молодий чоловік. Коли д-р Марітчак з'ясував за чим прийшов, цей чоловік піднявся з-за стола, представився, як старший з братів Вербицьких, Михайло — його саме тоді допитував помічник д-ра Янушевського — і, не зважаючії на протести й заборону судового апліканта, просив д-ра Марітчака зайнятися його братом Іваном, бо його тяжко побили і він лежить забинтований у келії, не хочуть його перенести до тюремного шпиталю. Нічого більше д-р Марітчак не міг довідатися, бо йому наказано вийти з канцелярії. Але ще того самого дня оборонці Вербицьких, д-р Лев Ганкевич і д-р Олександер Марітчак, внесли протесту скаргу до прокуратури і до президії окружного суду у Львові.

Скільки арештованих притягнено тоді до тієї справи, покищо не було відомо. Однак поліція не сказала ще останнього свого слова.

Бо ось на початку квітня почали в пресі з'являтися нові назвища. Першу вістку принесла львівська "Ґазета Поранна" з 6 квітня 1927 року, про арештування в Карпатах Василя Атаманчука в хвилині, коли він пробував перейти кордон до Чехо-Словаччини. Він теж підозрілий, як один з убивників куратора Собінського, і сидить тепер у слідчій в'язниці у Львові. Вже раз був він у руках поліції, його звільнено після допиту, бо поліція ще не була точно зорієнтована щодо його ролі в убивстві. Саме в моменті, коли виходив він з канцелярії, де його допитувано, мав начебто пізнати його шофер, що віз убивників на Королівську вулицю, він сидів у ждальні, чекаючи на свою чергу в допитах. Побачив його теж Василь Атаманчук — що тоді мав підроблені документи на ім'я Олександра Біласа, — втік і скривався, так що аж тепер зовсім випадково, могла його поліція зловити.

В слід за тим, ця ж сама "Ґазета Поранна", що майже завжди мала право першенства в поліції на всякі інформації, подала в числі з 9 квітня ближчі дані про особу Василя Атаманчука. Його арештовано вперше 1923 року за протидержавну аґітацію між українцями-вояками в польському війську, коли відбував свою військову службу в Замостю. Також стояв він під закидом військової роззвідки, але поталанило йому тоді вийти зо слідства на волю. Потім він зник з овиду, однак є докази, що він перебував довший час за границею, м. і. і в Берліні. А коли УВО нібито видала засуд смерти на Собінського, він на два тижні перед убивством перейшов нелеґально границю до краю і з'явився у Львові. Разом з Іваном Вербицьким та ще одним членом організації слідкували вони за Собінським аж до 19 жовтня, коли то він та Іван Вербицький приїхали автом на Королівську вулицю й убили Собінського. Третій їх, невисліджений ще, спільник стояв трохи подальше на сторожі.

По вбивстві Василь Атаманчук був ще у Львові два дні, потім поїхав до Долини, де скривався в учительки Ольги Грицаївної. Помагав їй у тому її брат Олександер, Анна Гретчаківна й гімназійний абітурієнт105 Осип Вірстюк, що посередничили між Атаманчуком та організацією. Всіх їх поліція вже виловила й посадила під ключ.

Таку то "викривальну" історію подала "Ґазета Поранна". Та й інші львівські польські газети не хотіли лишитися позаду, заповняли цілі колонки різними дрібними речами з минулого Василя Атаманчука, зокрема широко розписувалися про те, як і серед яких обставин поліція наклала на нього свою руку.

Василь Атаманчук, селянський син зо Стрийщини, має тепер 24 роки. Через війну не скінчив гімназійної науки, вчився до матури, в чому перешкодило йому покликання до військової служби, По атентаті скривався під назвищем Олександра Біласа, не зійшов до підпілля, жив явно, тому й арештовано його на другий день по вбивстві разом з багатьома ішними українськими студентами. Тоді вдалося йому висовгнутися з поліційної сіті, та він здавав собі справу з того, що поліція швидко спам'ятається та й арештує його поіювно. Постановив утікати за границю, де мав знайомих, з давніших часів. І власне під час спроби такої втечі його зловлено. Провадив його до границі малий хлопець. Своєму провідникові мав він говорити, що втікає за кордон, бо в Польщі грозить йому смерть. На який один кілометер від кордону, коли вже почувався майже безпечний, ішов далі сам, але заблудив і недалеко містечка Осмолоди наткнувся на поліційну стежу. При собі мав документи на назвище Жабінського. Його пояснення, що він робить тут, так близько кордону, не вдоволили поліцаїв і вони відвели його до поліційної станиці в Осмолоді. Так показалося, що має він при собі револьвер, компас, мапу тієї околиці і дещо грошей в американських долярах та в чеських коронах. Супроти того осмолодська поліція повезла його до повітової команди поліції в Долині. Тут обстригли йому бороду й "бачки"106 й тоді пізнали пошукуваного здавна Біласа-Атаманчука. З Долини відправлено його до Стрия, а там уже ждав на нього надкомісар Мітленер. Під час допиту Атаманчук признався до свого дійсного назвища. Під сильною ескортою повезено його на другий день уранці до Львова.

До вбивства Собінського Атамапчук не признався, виказати свого алібі не міг, але не заперечив, що належить до тайної української революційної організації. Зараз привезено деяких свідків до очної ставки з ним і тоді пізнав його не лише шофер авта, що возив двох молодих людей на Королівську вулицю перед атентатом, але також і два бурсаки, що нібито йшли зараз за Собінським.

Зловивши Василя Атамаичука, поліція ще раз поїхала до Долини і знову арештувала там кільканадцять громадян, більшість з них після допиту відпустила додому, затримавши тільки судового урядовця Маріяна Данюка, управителя народньої школи Ярослава Гретчака, студентів Любачівського й Івана Грицая, гімназійного учня Дмитра Тисяка з Велдіжа коло Долини й Андрія Антоновича зо Львова. За заподаннями львівської преси, всі вони вже сидять у львівській тюрмі. Тільки Атаманчука тримають у поліційному комісаріяті при Казимирівській вулиці і там увесь час допитує його суддя д-р Янушевський. Разом усіх причасних до тієї справи має бути 16 осіб, всі вже арештовані та ждуть у в'язниці на "вимір справедливости".

Пишучи про ці речі, польська преса у Львові, не тільки брукова, але й "поважніша", аж захлистувалися з радощів. Ще б пак! Таки нарешті, після пів року впертого слідства й розшуку вбивників, усі вони в поліційному мішку!

"Зліквідовано дуже небезпечну боївку, якої централя є в Берліні. До ліквідації боївки та до викриття Василя Атаманчука прийшло нібито таким чином, що поліції вдалося втиснутися в ряди самої таємної організації. Найбільшу заслугу в тому має надкомісар Мітленер і підкомісари Олінкевич, Смольніцький та Чеховський",

— подавала "Ґазета Поранна".

Здавалося — справа закічена, вбивники зловлені, тепер треба тільки ждати, заки "машина справедливости", що в політичних справах ніколи не спішилася, доведе її до кінця.

Публічна увага звернулася в інший бік, уже задовго було їй воловодитися довкола Собінського. Про Атаманчука й Вербицького з товаришами неначе забули.

Тільки час-від-часу українські часописи пригадували про них короткими новинками в зв'язку з судовим слідством.

І так українська суспільність довідалася, що в середу, 4 травня 1927 року в слідчій тюрмі при вулиці Степана Баторія українські політичні в'язні почали голодівку. Голодовий страйк спрямований був проти протягання слідства, грубої поведінки тюремників і невиносних умовин в'язничного режиму. У наслідок голодівки дійсно вийшли на волю деякі арештовані українці, що нічого не мали спільного зо слідством у справі Собінського, але їх тримали якнайдовше, доки тільки дозволяла на те судова процедура. Крім того, ця голодівка, у зв'язку з попередніми акціями політичних в'язнів і скарги оборонців до Міністерства Справедливости в Варшаві, принукали сеймову комісію для розгляду відносин у слідчій в'язниці при вулиці Баторія приспішити свою працю і кінець-кінцем, хоч аж 3 жовтня 1927 року, на конференції в Міністерстві Справедливости вирішено скасувати ту в'язницю "з уваги на недостачу новочасних уряджень".

А в липні зник Михайло Вербицький. Дня 2 липня вивезено його з в'язниці при вулиці Баторія і всі заходи його рідні й судових оборонців, щоб довідатися про місце його перебування, не дали висліду. Михайла Вербицького, що просидів уже дев'ять місяців у слідстві, звинувачували в багатьох справах. Був здогад чи не повезли його до Кракова, де 15 вересня мав початися великий процес за розвідочну діяльність. Внесену до окружного суду скаргу відкинено, подаючи за причини, що місце вивезення Михайла Вербпцького — це тайна слідства. До 22 липня, цебто до дати, коли повідомляло про те "Діло",107 апеляційний суд не дав відповіді на письмову інтервенцію оборонців. У принагідній розмові з оборонцями голова карного суду запевняв їх, що Михайло Вербицький є вже в дорозі до Львова.

Знов же під кінець серпня рознеслася по Львові вістка про побиття одного з політичних українських в'язнів у тюрмі при вулиці Степана Баторія:

"В середу 24 серпня побито в слідчій в'язниці при вулиці Баторія політичного в'язня, студента Володимира Дзіся. Стражник Андрейчук увійшов у келію і в відповідь на якесь питання Дзіся вдарив його в лице так сильно, що Дзісь упав непритомний на землю. На наказ Андрейчука: "дайцє му" кинулося на студента Дзіся п'ять арештантів і тяжко його побили. Того ж дня прийшла до в'язниці мати Дзіся на побачення з сином, але суддя Фурґальський, після розмови з в'язничним урядовцем, відмовився дати побачення. В суботу 27 ц. м. Фурґальський знову не дозволив матері побачитися з сином. На коридорі пані Дзісева довідалася, що її сина побито і він лежить хворий. Щойно тоді суддя Фурґальський дозволив на побачення. На вид свого сина, побитого й обдертого, мати зімліла. Студент Дзісь, у присутності судді Фурґальського розказував матері, як його побито.

Тюремник Андрейчук знаний з того, що коли викликує політичного в'язня, то не кличе по імени, тільки прозиває: ходзь, драбє, кабанє і т. д."108

Про те, що відбудеться великий процес за вбивство куратора Собінського, довідалася українська суспільність аж у грудні 1927 року, з нотатки "Діла", що 18 членам тайної організації, які вже довший час сидять у слідчій в'язниці у Львові, доручено акт обвинувачення. Два з них звинувачені за вбивство куратора Собінського, а решта — за державну зраду й розвідочну діяльність. Тому, можливо, що частина судового розгляду буде вестися тайно, при закритих дверях.

Процес призначений на кінець січня 1928 року і передбачений на яких три або більше тижнів.109

 

------------------------------------------------------------------------

[98] У зв'язку з атентатом Степана Федака на Юзефа Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського.

[99] "Діло" ч. 242, неділя 31 жовтня 1926 — "Після вбивства".

[100] "З великої хмари малий дощ — випущення на волю "вбивників Собінського". Число 24, середа 2 лютого 1927 року.

[101] Справа знайшла остаточне своє закінчення аж 26 жовтня 1927 року, повний рік від часу, коли арештовано братів Івана й Михайла Бадівських та Федора й Степана Яцурів, і десять місяців після того, як вони вийшли на волю звільнені від закиду, що вбили куратора Собінського. Того дня у ІІІ секції карного суду у Львові відбувся процес проти Михайла Бадівського й Федора та Степана Яцурів, звинувачених за недозволене ношення зброї і зберігання вибухових матеріялів. Суддя д-р Покорни звільнив усіх від вини й кари.

[102] Повний текст цієї статті поданий у "Додатку" під числом 6.

[103] Професійний Союз Українського Студентства, що займався організацією та втриманням тайного українського університету "Українські Високі Школи" (УВШ).

[104] Кандидат на суддю.

[105] Гімназійними абітурієнтами (т. зн. тими, що мають відійти) називали учнів, що скінчили вісім гімназійних кляс, приготовлялися до матури, але ще її не здали.

[106] Заріст на щоках.

[107] "Діло" число 160, п'ятниця 22 липня 1927 року; новинки — "Де є Вербицький?"

[108] "Діло" число 192, вівторок 30 серпня 1927 року, "Побиття політичного в'язня".

[109] "Діло" число 270, субота 3 грудня 1927 року; новинки — "У справі вбивства куратора Собінського".