III. АТЕНТАТ НА СТАНІСЛАВА СОБІНСЬКОГО

І.

Був день 19 жовтня 1926 року. Від самого ранку небо над Львовом затягнулося хмарами, ввечері насіла густа мряка, що туї і там скроплювалася дрібним осіннім дощем. У порівнянні з іншими великими містами Львів ніколи не міг похвалитися ярким освітленням, і тепер, у цей мокрий осінній вечір, тільки над центром міста, довкола Ринку й Марійського Майдану відбивалася в хмарах луна світла. А щодальше вбік, то все менше й менше видно було жовтого світла окутаних мрякою ліхтарень і впарі з тим щораз рідше й рідше прохожих на вулицях. Львов'яни — нарід веселий і безжурний, вечорами висипався на вулиці, та кому хотілося тепер виходити з теплої хати? Хіба хто вертався додому з праці, з кіна, з вечірніх курсів, або кого вигнало з хати невідкладне діло. А вже по бічних вулицях — той собаки не побачив би.

Пусто було й на вулиці Королівській, що йшла в бік під кінець Зеленої та виходила на незабудовані горби в напрямі на гору св. Яцка і на Снопків. Тільки по одній її стороні тягнулися рядом кам'яниці, остання мала номер 12. З другого боку — незабудована, потім якась огорожа, а далі за нею польська реміснича бурса, так звану Ґрунвальдська бурса. Майже ніхто не проходив туди того вечора, хіба що якийсь занізнений бурсак спішився, щоб не скартав його управитель. На розі Зеленої, під ліхтарем, показався поліцист, постояв хвилину і щез у темряві.

Уважний прохожий міг би завважити, що в тіні останьої кам'яниці стояли якісь два молоді хлопці. Вони в куртках, на голові в них кашкети, руки в кишенях. Завважив би і може здивувався б, то їм тут робити в таку погоду, майже на безлюдді? Але не було такого уважного прохожого, то й ніхто їх не бачив. За хвилину надійшла якась пара — хлопець і дівчина — тримаючись під руки, йшли вільною ходою, а коли порівнялися з двома молодими людьми в тіні кам'яниці — хлопець кинув головою, після чого пара перейшла на другий бік вулиці і так же само поволі, без поспіху зійшла наниз у сторону Зеленої вулиці.

Проминуло ще кілька хвилин і від Зеленої надійшла друга пара, старший чоловік з жінкою. Хоч у міжчасі дощик почав сіяти густіше, обоє вони не поспішали, може тому, що вулиця йшла під гору. У слід за ними, на віддалі кількох кроків, рушили два юнаки в куртках і кашкетах, а коли дійшли під браму огородження Ґрунвальдської бурси, один з них вихопив пістоль з кишені і вистрілив у чоловіка перед собою. Той без слова звалився на землю, а обидва юнаки побігли в сторону Гори св. Яцка і швидко зникли в темноті.

На вулиці не було ні живої душі.49 На крик жінки надбігли найперше два бурсаки, а за дві-три хвилини з'явився й поліцист. Показалося, що вбитий — це Станіслав Собінський, куратор львівської шкільної округи. Він мешкав у Ґрунвальдській бурсі, що нею спеціяльно опікувався, обоє з жінкою верталися додому, здається з кіна, і тут, на порозі бурси, о годині 6 ввечір, 19 жовтня 1926 року постигла його смерть.

Тиха й безлюдна Королівська вулиця наповнилася людьми й гамором. Приїхав львівський воєвода Ґарапіх, комендант державної поліції львівського воєвідства, президент суду Гавель і всяка інша польська урядова знать, а в слід за нею юрба поліцистів, тайних аґентів і всяких типів, що збігаються звідусіль у таких випадках. Затрубіло авто швидкої допомоги — лікар міг тільки ствердити смерть. Куля ввійшла в насаду черепа, прошила мізок наскрізь, Собінський згинув на місці.

Пробувано пустити погоню за вбивниками, та була це безнадійна справа. Ніч, мряка й дощ не дозволили знайти ніякісінького сліду. Тим не менше поліція, на всякий випадок, повисилала стежі в околицю і навіть у місті, хіба для того, щоб виявити якусь акцію, бо, в дійсності, в першій хвилині ніхто й поняття не мав, хто й за що міг убити Собінського.

Львівські польські часописи випустили надзвичайні видання з повідомленням про ту подію, а серед них найбільше подвизалося "Слово Польске", що випустило кілька таких видань ще того самого вечора і перше кинуло думку, що це вбивство — політичне і що Собінського вбила українська куля.

Подано перші короткі інформації про особу Станіслава Собінського. Уродився він 1872 року, отже мав 54 роки. Студії кінчав у Кракові, до Львова перенесено його в 1918 році з Тарнобжеґу. У тому містечку він був директором державної гімназії, а тепер дістав таке саме становище в VI державній гімназії у Львові. При реорганізації шкільної адміністрації створено кураторію львівської шкільної округи, що простягалася на всі три воєвідства Східньої Галичини — львівське, тернопільське і станиславівське, — Собінського найменовано куратором і на тому становищі стояв він аж до самої смерти. Позатим займався науковою працею, був автором кількох педагогічних книжок і кількох шкільних підручників.

Поки львівська публіка розхапувала з рук хлопчаків спеціяльні газетні випуски, тіло Собінського перенесено до його мешкання, а звідти до загального шпиталю, де переведено автопсію. Секція виказала, що смерть наступила наслідком пострілу пістолем з-близька, калібру малого, мабуть 6.35 міліметрів.50

На другий день уранці слідчий суддя д-р Казімєрж Янушевський, при співпраці прокуратора д-ра Альфреда Лянєвського,51 перевів льокальну візію.52 Були теж присутні два бурсаки й поліцай, що прибігли перші по вбивстві. Там стверджено, що Собінського застрілено на три кроки від засвіченої міської вуличної ліхтарні. Бурсаки, начебто, хотіли пуститися навздогін за вбивниками, стримала їх Собінська, просивши піднести чоловіка з землі й рятувати його. Свідки говорили, що з недалекої бурси "Фундації Германів"53 вийшли два молоді хлопці, один з них у ясних штанях, чорному плащі й кашкеті, другий у капелюсі, обидва з піднесеними комірами. Вони йшли за Собінським, а бурсаки за ними. На вулиці ще був доволі великий рух (?!), перед Собінським ішли ще два бурсаки.

Натомість поліцай Мрозек не бачив по дорозі ніяких підозрілих людей. Почувши вистріл, він надбіг і взявся рятувати вбитого. Зараз потім надійшов ще й другий поліцай і тоді вони обидва побігли на сусідні горби — нікого там не бачили й нічого не знайшли.

У часі льокальної візії поліція розсліджувала дорогу, якою — за показаннями свідків — мали 6 утікати вбивники. На слизьких глиняних місцях Гори св. Яцка знайдено сліди людей у бігу.

На тому слідство покищо стало, нічого більше ані поліція, ані прокурор не подавали до відома преси.

Похорон Станіслава Собінського відбувся в п'ятницю, 22 жовтня 1926 року, перед полуднем. Тіло його перенесено до латинської катедри, архиєпископ д-р Твардовський відправив похоронне Богослуження, після чого сформувався похід і рушив до Личаківського цвинтаря. Похід був довжелезний, бо польська влада наказала всім без вийнятку школам, від найнижчої до найвищої, взяти організовану участь у поході. Одначе, мабуть не всі учні пішли, бо за підрахунком польської преси шкільної молоді було около 15000, а це, як на чверть-мільйонове місто з державними й приватними польськими, українськими й німецькими школами — таки малувато. Всі державні й багато польських установ вислали своїх представників. Перший промовляв над могилою Тадей Вітвіцький, шкільний візитатор,54 потім директор V державної гімназії Ноґай та ще один учень. Польський Уряд репрезентував міністер внутрішніх справ, генерал Славой-Складковський,55 але не промовляв.

Увесь день, аж до пізного вечора, проїжджали по місті кінні поліційні стежі, а на рогах більших вулиць стояли зміцнені поліційні стійки. З того приводу писало "Діло":

"Рознеслися поголоски про підготовлювані хуліганські напади на будинки українських установ. Але заразом слід, згідно з правдою, ствердити, що настрої у Львові здебільшого нормальні. Не помітно підвищеної гарячкової температури. Тільки бульварна й шовіністично-канібальська преса намагалася викликати хуліганські настрої серед польської націоналістичної молоді, бажання може тим способом зазначити "народову" діяльність на "кресах".56

На вістку про вбиство Собінського, варшавський уряд вислав до Львова віцеміністра освіти Ґайчака на тимчасового керівника кураторії. Зараз після приїзду віцеміністер Ґайчак поінформував телефоном Раду Міністрів про стан справи та хід слідства. Також зв'язався він із заступником прем'єра й міністром освіти д-ром Казімєржом Бартелем,57 що заповів свій приїзд па похорон, та не приїхав, вислав на своє місце Славоя-Складовського.

Віцеміністер Ґайчак затримався у Львові всього кілька днів. Призначив керманичем кураторії провізоричного, найстаршого літами й урядовим ступнем урядовця, начальника відділу Станіслава Черного, а сам вернувся до Варшави.

Частина польської преси, головно "санаційна", реклямувала Станіслава Ґайчака, як рішучого противника шкільної політики професора Ґрабського й куратора Собінського. Цю леґенду підтримував усіма силами сам Ґайчак, начебто він був великим прихильником шкільництва не тільки українців, але й усіх інших національних меншин у Польщі. Він організував собі пресові інтерв'ю і складав там солодкі заяви про свою ліберальність. Коли раз з'явилася в нього жидівська делеґація, він увесь час говорив з нею жидівською мовою, щоб підкреслити свою прихильність до жидів.

Одначе, як інформувало "Діло",58 це був "вірний слуга посла Прушинського" і смертельний ворог українського шкільництва. Для нікого не було тайною, що працюючи у львівській кураторії, був він "правою рукою і чорним духом куратора Собінського". Прикладом його "прихильности" до українців може послужити його виступ, коли прийняв українську делеґацію під проводом д-ра Степана Ардана, адвоката з Любачева. Делеґація інтервеньювала в справі вписів учнів до української гімназії в Перемишлі з інших повітів Галичини. Ось як висловився тоді Ґайчак про вчителів української гімназії в Перемишлі:

"Також учителі українські в перемиській гімназії невідповідні, але ми ту банду розженемо на чотири вітри. П'ятнадцять з них перенесемо в глибину Польщі, на Помор'я і до Познання, нехай учаться культури. А найліпше буде розігнати всіх під три чорти й замкнути буду".

Коли Ґайчак так висловлювався про вчителів української гімназії і про саму гімназію, то не їх, але його самого слід післати кудись, щоб навчився культури.

Та не був це один випадок. Він постійно приймав українців "ароґантно й зневажливо". Коли в 1923 році прийшов до нього інспектор "Рідних Шкіл" Ізидор Громницький, колишній член шкільної Крайової Ради, Ґайчак не попросив його навіть сісти.

Щойно, коли став віцеміністром освіти, накладав на себе маску ліберала. Але тільки в зовнішніх виступах, бо на ділі далі тримався політики Станіслава Ґрабського.

Одного разу в часі, коли заступав він львівського куратора, затаїв обіжник міністра Мікуловського про дозвіл викладати українською мовою історію та географію в українських середніх школах. Просто сховав під сукно і ніхто ані в самій кураторії, ані на терені її діяння не мав поняття, що такий обіжник, як вислід великих зусиль, інтервенцій і протестів зорганізованої української суспільности, Міністерство Освіти видало. Цей же сам Ґайчак, у порозумінні та по рецепті львівського лідера ендеків Марцеліго Прушинського, переводив "коректу" шкільного плебісциту з 1925 року.

По місті пішли чутки, що львівським куратором мав би бути Станіслав Тинельський, начальник відділу в Міністерстві Освіти. Покищо трудно було сказати, якими шляхами пішла б його шкільна політика на українських землях, одне певне, що ця кандидатура не викликала захоплення серед львівських поляків. Та й не диво, бо польський Львів на 80% складався з україножерних шовіністів-ендеків,59 вони покищо не знали нічого ближчого про Станіслава Тинельського і хотіли б бачити львівським куратором людину типу вбитого Собінського, Ендецький орган у Львові, "Слово Польське", гостро виступив проти кандидатури Тинельського, називаючи його радикалом і прихильником національних меншин. Тинельський мав ще з початком 1926 року перейняти пост львівського шкільного куратора, але львівська ендеція, підтримана своїми однодумцями в цілій Польщі, підняла вереск у Варшаві і вдалося їй затримати Собінського.

Поліційне слідство стало на мертвій точці. Поза звичайними в таких випадках поліційними повідомленнями, що "слідство розгортається успішно", "поліція вже є на сліді вбивників" і т. д. нічого не можна було довідатися з газет.

Та це не значить, що преса мовчала. Упродовж найближчих двох-трьох тижнів уся польська преса у Львові і в великій мірі в Варшаві та в інших містах переповнена була статтями, критикою урядової політики, а все те нерідко всуміш з нацьковуванням польської вулиці на українське життя. Для того, щоб пізнати тодішню політичну атмосферу в ділянці польсько-українських взаємин, не від речі буде подати деякі головніші голоси тої словесної бурі, що розшалілася на сторінках польських газет.

II.

Українська суспільність не багато могла довідатися про слідство в політичних справах. Вона здана була на інформації львівських українських часописів, що подавалися дуже обережно і стримано, поперше тому, щоб не наводити на слід польську поліцію, і подруге, щоб не наражати себе на конфіскати. Два українські часописи, щоденники "Діло" і тоді ще дводенпик "Новий Час"60 покликувалися на польські газети, спростовуючи тільки від себе неправдиві вістки та обороняючи українське ім'я від наклепів. До поліції вони своїх репортерів не висилали й не лишалося їм нічого іншого, хіба передруковувати повідомлення Польської Аґенції Телеграфічної (ПАТ), різні урядові комунікати або повторювати сплітки за іншими.

Для прикладу, ось як писали про смерть Собінського "Діло" і "Новий Час":

"Вчора вечором убито у Львові куратора львівської округи Станіслава61 Собінського Убивство мало місце о годині 6 вечором. У тому часі куратор Собінський вертався зо своєю жінкою вулицею Королівською до свого мешкання в Ґрунвальдській бурсі. В часі дороги за ним ішли два мужчини, що звернуло увагу пані Собінської, яка висловила навіть здогад, що це якісь підозрілі люди. Коли обоє були перед брамою огородження, один з тих двох мужчин, не кажучи ні слова, стрілив нечайно до куратора Собінського на очах його жінки. Після того оба мужчини кинулися до втечі і щезли в покритих кущами недалеких узгір'ях.

Польські кола переконані, що вбивство має політичний характер. Покійний Собінський, як кажуть, діставав нераз листи з погрозами, що могли походити з українських кіл. З тієї причини мав він приділеного до себе постійного урядовця поліції, одначе цю охорону знесено, як кажуть, на власне бажання Собінського.

Щодо осіб убивників, то є поголоски, що знайшлися свідки, які чули, як вони говорили між собою по-українському. Поліція зарядила62 масові ревізії та арештування між українцями. Зачуваємо, що поліція є вже на сліді вбивників".63

Ще коротше, неначе тільки найконечніше мінімум, подав про те "Новий Час":

УБИВСТВО КУРАТОРА СОБІНСЬКОГО

"О годині 6 вертався куратор Собінський зо своєю жінкою додому при вул. Королівській ч. 3. За ними в віддалі около 30 кроків ішло двох невідомих людей. На 15 кроків перед домом, де мешкав покійний Собінський, ті два невідомі зблизилися на кілька кроків до Собінського й один з них вистрілив. Стріл поцілив у голову. Собінський упав на землю і закінчив життя. Оба справники вбивства втекли в сторону Гори св. Яцка. За справниками йшли два студенти, вихованці бурси "Товаржиства Школи Людовей", що містилася в тому самому будинку, де мешкав Собінський. На відгук стрілу вони обидва втекли, а не гналися за вбивниками, і через те вбивники мали час для втечі і зниклії в темряві вечора. На місце вбивства прибули в короткому часі поліційні урядники, воєвода і т. д. Тіло Собінського перенесено до мешкання.

Поліція розпочала слідство, поліційні стежі розійшлися по місті, але справників не зловлено".64

Тому, що вся польська й жидівська преса у Львові від першої хвилини вважала вбивство Собінського політичним, у згоді з такою ж самою думкою поліції, українські часописи заявили, що з дальшими інформаціями заждуть до ближчого вияснення справи, тим більше, що поліція раз-у-раз твердила, що "є вже на слідах убивників".

Найбільше розписувалося "Слово Польске". Воно переконане, що "страшний цей злочин мусів вилягтися в душній і трійливій атмосфері, яка панує сьогодні в Польщі". При чому відноситься це не до польсько-українських взаємовідносин, тільки до внутрішніх польських справ. Корінь тієї атмосфери в тому, що до влади в Польщі прийшли колишні терористи й революціонери,65 вони хочуть перемінити Польщу в державу національностей і в тому напрямі скерували свою культурну політику:

"А коли таку культурну політику з усією ревністю в ініціятиві, розпочав новий курс у Польщі, то хіба не важко зрозуміти процес, який на підставі тієї політики викристалізувався в уяві й душі фанатиків з табору української партії: замордувати визначного представника ідеї національно-польської держави. Вкажемо новому курсові, що свою політику веде ще заповільно, надто невиразно, замало "бойово" у відношенні до "реакції" польського націоналізму, який рішуче відмежовує культурні постуляти етнічних окремішностей від їх політичного сепаратизму, з яких перші заслуговують на безоглядну піддержку, а другі, в ім'я органічної єдности держави, мусять бути безоглядно поборювані. Скритовбивці переконані, що теперішній психологічний момент у Польщі особливо надається до вимушення на керівних сферах політики концесії для сепаратистичних постулятів територіяльних меншин, що вчорашній злочин заоходить ті сфери до поглиблення заініційонованої ними програми культурної політики в відношенні до національних меншин. Хочемо з усієї душі вірити, що скритовбивчнй стріл матиме основно відмінний від наміреного наслідок. Хочемо вірити, що той стріл причиниться до опам'ятання блукаючих по бсздоріжжях нинішніх володарів держави, що як нагально осліплююча блискавка відслонить їм пропасть, над якою стоїмо та в яку неминуче скотимося, якщо негайно не завернуть з манівців, по яких гонять наосліп, всупереч усякій логіці, всупереч найпростіше зрозумілому загальному інтересові держави... Віримо, що вчорашній злочин відкриє очі всьому польському громадянству на небезпеку, яка загрожує — не тому чи іншому політичному таборові, чи партії, але всьому народові, що вкінці усвідомить усім чесним і розсудливим, що є справи такі великі, такі всесильні своєю величчю, з огляду на які не лише мусить наступити завішення зброї між завзято себе поборюючими партіями і котеріями,66 але з огляду на які мусить під загрозою прокляття будучими польськими поколіннями наступити мобілізація і співділання всіх поляків в обороні найсвятішого національного інтересу".67

Щодо цього останнього, то надії "Слова Польского" сповнилися, і то скоріше, як може воно сподівалося. У відношенні до українців польський уряд цілком став на позиціях культурної і політичної асиміляції та національної екстермінації західньої вітки українського народу. Ось як пише про те польський дослідник:

"Ідеї, що їх викувала иародова демократія, сприймали часом інші польські політичні партії, піддавалися теж їм значна частина працівників державної адміністрації... Льокальна адміністрація піддавалася польонізаційній програмі, воліла політику репресій, як політичну розв'язку".67A

"Слово Польське" подало теж, що до недавна Собінського берегли аж три поліційні аґенти, а в останньому часі зменшено їх число тільки до двох. До того завважує "Діло":

"Це справді — дивогляд! Урядовця, не першої ранґи, який має чисту совість і свідомий того, що спирається тільки на законних постановах, бережуть три інші урядовці, платні з державного скарбу. Та в останньому часі (за одними даними — в грудні м. р., а за другими — весною ц. р.) ту просто "цісарську" охорону знесено на домагання вбитото. Вже з цього одного випадку ясно, скільки податкових грошей іде на армію неробів, якщо по тій самій лінії допустити, що кожен урядовець другого й третього ступня на "кресах" має свого ангела-хоронителя. А що до кожного визначнішого українського діяча є теж приставлений поліційний розвідник, то будемо мати цілу армію дармоїдів, годованих податковою кервавицею".

Роздуваючи свої буйні підозріння і підбехтуючи польську молодь до нападів на українські установи та до побоїв українських громадських діячів, ''Слово Польське" не то що переступило всякі межі журналістичної пристойности, але й узялося за погрози "затисненим п'ястуком", мовляв, поляки не схилять карку перед ворогом і затисненого п'ястука не відчинять:

"Опускаючи будинок Ґрунвальдської бурси, мимовільно кидаю оком на величну панораму Львова. До голови приходять рефлексії, чи можемо обманювати себе, що це вже остання польська кров на мощених вулицях того міста? І що вони68 можуть обманювати себе, що Львів, не зважаючи на те, кодинебудь перестане бути польським? Серед тих думок сходжу вниз, пройнятий жадобою, але й великою надією, що маючи таких Собінських, не зігнемо карку перед ворогом і не відчинемо затиснеіюго п'ястука".69

Недовго тривала ця "безмежна надія". Не минуло й 13 років, як історія безжалісною мітлою вимела поляків зо Львова.

Не витримав, щоб не встромити і свої чотири шаги, і горезвісний професор Станіслав Ґрабський, хоч кому, як кому, але йому, власне, як авторові законів на знищення українського шкільництва й надхненника усіх фальшівників шкільного плебісциту, краще було б сидіти нижче трави й тихше води. У "Слові Польському" подає він свій причинок до вбивства на вулиці Королівській. Десь у 1925 році політична поліція зо Львова передала йому вістку, що нещодавно відбувся з'їзд українських терористичних організацій70 і там рішено виконати атентати на деякі чільні особи з польської державної адміністрації, між ними й на куратора Собінського. Тоді Ґрабський запропонував йому переїхати до Вильни, або до будь-якої іншої шкільної округи по його вподобі. Собінський відмовився, не хотів піддатися загрозі терору й покинути своє становище. Все одно Ґрабський таки намовляв його, що не повинен Собінський рахуватися тільки з власною безпекою, він мусить також розуміти, що треба продовжувати свою велику й успішну роботу, хочби й на іншому, безпечнішому місці. Собінський уперся, рішуче не хотів змінити своєї думки, кажучи, що найменший прояв страху із нього вплинув би дсморалізуюче на всю шкільну округу львівської кураторії. Супроти такої рішучости Собінського, Ґрабський обмежився до того, що просив поліцію встановити тайну охорону над куратором.71

"Дзєннік Людови", орган Польської Партії Соціялістичної", (ППС) признає шкідливу й несправедливу роботу Собінського, але одночасно намагається виправдати його, як урядовця, що виконував доручення вищої влади, видані на основі схвалених державних законів. Таким самим способом виправдувалися пізніше, по війні, гітлерівські посіпаки, мовляв, не можна відмовлятися виконувати накази влади, (наказ є наказом і мусить бути виконаний),72 і можливо, якщо настане колись суд на сатрапами царства червоного сатани, те саме будуть чинити й вони. Але Собінський не тільки холодно й точно виконував обов'язки. Сотки дописів з місць до української преси, відкидування протестів і відкликів, цинічне заперечення існуючого обов'язного права за підписом самого Собінського та за його порадою нижчим шкільним органам свідчить про те, що він не тільки старався, але й перестарався в тій роботі, і то не як послушний бюрократ, але як запеклий шовініст.

А "Дзєннік Людови" писав:

"Бл. п. куратор Собінський, як людина, визначався небуденною непорочністю характеру і на своєму становищі репрезентував величну ідеологію піднесення культури й освіти. У дуже важких і скомплікованих національних умовах займав становище радше виконавця доручень, як інспектора, коли йшлося про національне питання в шкільництві, заініційовані Станіславом Ґрабським,73 а схвалені більшістю сейму шкільні закони в відношенні до національних меншин загострили конфлікт, головно в Східній Галичині. Переміна українських шкіл на утраквістичні викликала гострі протести українців, тому, що вони вважали це формою польонізувати українське шкільництво. Таких шкіл спольонізовано в Східній Галичині понад 1000. Ясно, що бл. п. куратор Собінський сповняв тут лише доручення й обіжники міністра Станіслава Ґрабського,74 одначе ввесь тягар ненависти з української сторони падав на його плечі. Тому то головно в часі тієї акції75 бл. п. Собінський зовсім спирався на опініях і впливах народової демократії,76 якій улягав аж до травневого перевороту, а що виявилося в номінаціях і в персональних справах та в відношенні до українського шкільництва. Бл. п. куратор Собінський, — якщо правдиві будуть твердження поліції, що його вбили українці — упав жертвою неправильної системи й лінії поведінки розгнузданого націоналізму. Впав жертвою немов би з власної воді, бо кількакратно пропоновано йому перенесення на інше становище, одначе бл. п. Собінський уважає обов'язком свого сумління й переконання видержати на позиції у Львові, хоч постійно отримував погрози і хоч поліційна влада перестерігала його перед плянованим замахом".

На другий день "Дзєннік Людови" в статті п. н. "Політичне вбивство" долучився до погляду іншої польської преси, що Собіпського вбила українська терористична організація і що він згинув, як жертва політичного атентату:

"Шкільна ділянка на окраїнах в останньому році поважно загострилася. З вступом у Міністерство Освіти п. Станіслава Ґрабського започатковано в шкільництві фатальну політику, що навіть у польському громадянстві викликала велике невдоволення, а українці прийняли її, як провокацію. Пан Ґрабський, підтримуючи хайдери,77 одночасно здійснював програму нищення національних шкіл і переміняв їх на утраквістичні. Жертвою цієї непочитальної політики впало кількадесят польських шкіл, а українське шкільництво просто здесятковано. Пригадуємо масові батьківські віча у Львові, на яких енерґійно протестовано проти переміни польських гімназій на утраквістичні.78 Коли поляки так опиралися розпорядженням польської влади, то слід зрозуміти, як глибоко відчуло ті божевільні реформи українське громадянство. Воно вважало їх замахом на своє національне шкільництво.

Куратор Собінський, як виконавець своєї зверхньої влади, може завинив ревністю в їх виконуванні, може є його виною, що в своїх запорядженнях давав послух домаганням народових ячейок, щедро розсіяних по окраїнах, які вживають усіх засобів, щоб розпалити до пожежі національну ворожнечу.

Хоч п. Ґрабський давно вже покинув Міністерство Освіти, його наслідники не зробили нічого, щоб зірвати з його фатальною політичною лінією в окраїнному шкільництві і направити зроблені помилки. Уряд "моральної санації"79 в тій ділянці, на жаль, не зрушив ні одної цеглини в "ґрабщині". Жертвою тієї політики впав Собінський, бо вона всунула месну зброю в руки атентатчиків. Наглядним фальшем є твердження "Слова Польського", немов би ліберальний політичний напрямок після травневих випадків осмілив атентатчиків. Якраз тут усе лишилося по-старому".

Закінчив свою статтю "Дзєннік Людови" пересторогою, що не можна скидати вину за цей акт на всю українську громадськість. Він був ділом кількох одиниць або гуртка осіб і це не повинно давати приводу до поширення національної боротьби. Навпаки, треба просвітлювати розумом хворобливу атмосферу.

Скільки разів приходилося сіоністичній "Хвілі" забирати голос до напружених польсько-українських відносин у Львові, вона старалася бути ні то невтральною, ні то об'єктивною, по засаді, що "і Богові свічка і дідькові огарок". Не хотіла вона плямувати поляків, бо від двох майже тисячів літ жидівська політика в світі йшла по лінії забезпечити собі добрі взаємини з державною владою. Не повелося їй тільки в відношенні до царської Росії, але кінець-кінцем виграли жиди, а не царський режим. Але й українців дражнити не хотіли, бо раз, що це було непотрібно, а два — українці творили величезну більшість у Східній Галичині і, не зважаючи на розвиток українського кооперативного руху, все ще була це добра клієнтеля для міського головно жидівства. Не хочемо йти аж так далеко, що жиди раділи з польсько-українських драчок у Львові. Але відомо ж, що "де два б'ються, там третій користає" і тим третім були в цьому випадку львівські жиди. Їх було більше у Львові, як поляків та українців разом узятих, торгівля, промисел, вільні професії і загалом усе поза державними установами спочивало переважно в жидівських руках. Не дарма ж говорено, що у Львові — "польскє уліце, а жидовскє камєніце". Польський Львів, може не так по партійній приналежності, як по загальних настроях до всього непольського, стояв під беззастережним впливом ендеції. Ендеки ж спиралися на міщанстві, цебто дрібних і середніх купцях, ремісниках, вільних професіях, духовенстві і т.п., що для нього жиди були сильною конкуренцією, якої просто неможливо було побороти, та ще користувалися жиди не тільки фінансовою, але й політичною підтримкою світового жидівства, що використовувало версайський трактат про охорону національних і релігійних меншин, щоб мобілізувати світову опінію протії Польщі в обороні жидів. А хоч жиди помагали полякам у той спосіб, що в статистичних переписах деклярували себе поляками й у той спосіб уможливлювали полякам доказувати цифрами польську більшість у Львові, ендеція з душі ненавиділа жидів, ендецька молодь громила жидівських студентів, а преса при кожній нагоді користала з того, щоб ті протижидівські настрої підсичувати. Отож, коли хвиля польських ненависницьких інстинктів і зокрема польської львівської вулиці оберталася проти українців — жиди користали з передишки.

Передаючи звідомлення про вбивство Собінського, "Хвіля", про око, напочатку пустила сльозу:

"Понура вістка обійшла вчора ввечері найбільш віддалені закутки міста. Вістка, що кожного мусить пройняти жахом, бо на одній з вулиць замордовано безборонного чоловіка".

Потім пішов опис події і передача всіх у тому часі вже відомих інформацій і далі цікаві думки одного з жидівських діячів — "Хвіля" не подала його назвища, але "Діло" здогадувалося, що це мабуть посол Гавзнер — про діяльність Собінського, як шкільного куратора та його відношення до шкільництва національних меншин:

"До жидівського шкільництва ставився Собінський речево. У справі українського шкільництва мав він свій окремий погляд, що не завжди покривався за становищем начальника II відділу Міністерства Освіти і теперішнього віцеміністра освіти Станіслава Ґайчака. Віцеміністер Ґайчак був за ліберальнішим трактуванням українського шкільництва, як теж за поширенням його прав, під час, коли Собінський систематично змагав до польонізації80 всього малопольського81 громадянства при помочі школи і, не зважаючи на свою особисту надзвичайну доброту82 і свій великий такт, не був схильний до ніяких уступок, а це може й стало причиною його трагічної смерти.

В останніх місяцях, у часі урядування міністра Суйковського, покликано Собінського до Варшави з метою узгіднити його погляд з поглядами міністра. Суйковський прийняв його тоді словами:

— Правда, ви мене боїтеся?

— Зовсім ні, — відповів Собінський, — я служив під займанцями і їх не боявся, то як же ж я мав би боятися вас, польського міністра?".

Власне, може й не варто було б подавати голосів бульварної, чи так званої "жовтої" польської преси, за котрою не стояли якісь політичні партії чи угрупування. Бо ті газети розраховані були на сенсацію, на екзальтацію вулиці, розбурхання уяви й найнижчих інстинктів юрби, отож не гребували брехнею, свідомим фальшуванням вісток і взагалі нічим, що могло б заохотити обивателя, щоб сягнув рукою за монетою до кишені й купив газету. Але власне та преса читалася найширшими колами і мала найбільший вплив, якщо його мірити кількістю читачів. Тому, поборюючи власну нехіть, зареєстровусмо тут, як зразок, голос "Ґазети Поранної"83 у Львові:

"В останньому вбивстві ми не бачимо — як того хоче "Діло" — Немезиди84 за діяльність Ґрабських і Прушинських. У тому добачуємо дальше кільце кривавого ланцюга, що тягнеться від гайдамацької різні, через морд довершений на намісникові Андрієві Потоцькім,85 через страшні події 1918-1919 років, через акти саботажу 1922 року. Бачимо в тому прояв боротьби, що ведеться без огляду на "офіційний курс", боротьби нам виданої, боротьби, що її мусіли ми прийняти й мусимо вести.

Ми не політикуємо, не бавимося в утопії і мрії, але — бачучи дійсність — боронимося. Ведемо боротьбу за те, щоб наші діти мали право до тієї землі, на якій жили й умірали їх прадіди, боремося за те, щоб здобутки польського меча й польського плуга не пішли намарно.

Знаємо, ким є противник, і знаємо його обличчя, викривлене візантійським фальшем, і його очі, яким привиджуються криваві апотеози Хмельницьких, Ґонтів і Залізняків. І тому боремося, щоб не згинути".

На іншому місці цей бруковий "патріот" просто розшалівся:

"На підлі, нікчемні стріли, віддані ззаду, відповість гайдамацьким дикунам ціле польське громадянство. Про те переконаються дикуни на власній шкурі.

Перед замордованим схиляються покірно наші коліна, благаючи Найвищого, щоб страшна кривда і злочин, виконаний на польській суспільності, впали громом проклять і нещасть на їхніх справників".

Ці божевільні вигуки до відплати, до погромів, знайшли собі товариство у вшехпольських чутках, що на першу жертву намічено голову товариства "Просвіта" у Львові, передового культурно-освітнього діяча, проф. Михайла Галущинського. Ця "відплатна ідеологія" почала проповідуватися вже в перших днях по вбивстві Собінського, коли ще навіть не стверджено, з якого середовища походили атентатчики. У зв'язку з тим писало "Діло":

"Коли б редактори цього брукового органу знали принаймні історію свого власного народу, то може не писали б таких нісенітниць. Чи ж не вони це постійно зідхали, і ще й далі зідхають до прийомів кривавого Яреми Вншневецького? Чи ж не вони обороняли — і ще й далі обороняють — найогидніші способи поведінки в відношенні до українського народу?

Коли кермуватися принципом "око за око, зуб за зуб", то справді може початися кривавий танець. Але ці наші "приятелі", без уваги на свою перевагу, хіба були б наївні, як би думали, що українці будуть покірно підставляти груди під їхні кулі чи ножі. Які наслідки це може мати, зайве було б говорити".

Ендецький підголосок "Кур'єр Львовскі",86 разом із своїм старшим побратимом "Словом Польскім" теж відразу спрямовував публічну опінію на українських націоналістів, як виновників убивства Собінського:

"На підклад убивства кидає сніп світла факт, що куратор Собінський був предметом гострих атак зо сторони українських націоналістів. У відповідь на закиди, що їх ставили Собінському українські націоналісти, що він веде в відношенні до українського шкільництва екстермінаційну політику, видав Собінський недавно брошуру "В обороні правди".87

Виходив у Львові часопис "Вивяд Цодзєнни", що постав тількищо недавно, як виразник поглядів "Хієно-Пяста".88 Як своє гасло висунув він "служба народові й державі", а та служба полягала на тому, що він обливав помиями українство та вигадував усякі фантастичні історії, щоб цькувати проти українців не тільки своїх читачів-поляків, але також державну владу. Отже цей "добре поінформований" "Вивяд" відкрив, що нитки атентату на Собінського сягають далеко поза Львів. Вони ведуть найперше до тернопільського воєвідства, а звідти через Збруч до Києва й Харкова. У тих містах організується "Західньо-український Леґіон". Авже ж, що совєтськими заходами і для совєтської служби. Польська "дефензива",89 мовляв, уже зібрала поважні інформації про те й навіть поробила деякі кроки.

Цей леґіон ніби складається з колишніх вояків Української Галицької Армії, що лишилися в Совєтському Союзі, вій має стати зав'язком українського війська, що в свій час рушить на Польщу. На його чолі стоїть отаман Коссак.90 Крім військово-організаційної праці, леґіон теж розсаджує терористичні боївки по Східній Галичині. Вся ця робота мас на меті відорвати Галичину від Польщі та прилучити її до Совєтської України. Між іншим, у пляні командира леґіону, отамана Коссака, лежить викликати заворушення в Східній Галичині в найближчу річницю 1 листопада. Є дуже правдоподібне, що вбивство Собінського є ділом однієї з боївок, що їх у Галичині зорганізував цей леґіон.

Можна б легко здогадуватися, звідки редакція "Вивяду Цодзєнного" отримала такі "викривальні" вістки, сама ж бо вона навряд чи знала, що був і є такий отаман Коссак.

ІІІ.

Не тільки львівські польські газети широко писали про вбивство Собінського. Ця подія знайшла свій голосний відгомін у цілій Польщі, головно в Варшаві та близькому до Львова Кракові, що здавна, ще з австрійських часів, підтримував тісні зв'язки зо Львовом і цікавився політичним життям Східньої Галичини.

У Кракові виходив "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни", найбільший польський щоденник. По своєму характері це був передовий представник так званої "жовтої преси". Він мав своїх представників у всіх більших і середніх містах Польщі і був чи не найбільш поширеним і читаним польським часописом. У відношенні до українців займав скажене й лютоненависницьке становище, не минаючи ні одної нагоди, щоб не вилляти на них своєї жовчі.

Негайно по вбивстві Собінського "Кур'єрок" — як його популярно називали — подав так телефонічну звістку свого львівського кореспондента:

"В місті постійно панує велике обурення, тим більше, що всі признаки рішуче показують на те, що вбивство куратора Собінського має політичний характер. Якщо початково з цього боку були деякі вагання, то висліди слідства їх цілковито усунули.

Мірою обурення може бути факт, що його подаємо для характеристики настроїв, хоч у принципі якнайгостріше його засуджуємо. Гаряча молодь голосно говорить про те, що коли влада не зуміє схопити вбивників, то єдиним виходом уважатиме приноровлення терору й відплати супроти українських політиків у надії, що така акція на майбутнє відведе українські військові організації від політичних убивств".

Тут треба завважити, що в загальному, якщо йдеться про внутрішню польську політику, "Ілюстрований Кур'ср Цодзєнни" вважався може не так органом, як виразником політичних поглядів недавно посталого політичного бльоку так званої "Хієни", куди ввійшли вшехполяки, цебто ендеція, християнська демократія (Християнська Єдносьць Народова), селянська партія "Пяст" і "Народова Партія Роботніча" (НПР). Отже львівський кореспондент "Кур'єрка"91 був неначе трубою величезної більшости поляків у Львові, з благословенням політичної поліції.

"Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни", з яким у дальшому ще будемо стрічатися, мав величезний і при тому фатальний — навіть для самих поляків — вплив на уклад польсько-українських відносин. Цей вплив був посередній — часопис під'юджував проти українців польську суспільність, витворював серед неї протиукраїнську поставу й атмосферу. Під враженням наслідків тієї довголітньої, систематичної і неперебірчивої пропаґанди формувалися й погляди польських політично-урядових кіл, а це виявилося в їхній практичній політиці супроти української суспільности. На доказ того дозволимо собі покористуватися польським джерелом щодо "Кур'єрка", бо ж покликуючись на великий український документаційний матеріял (статті в пресі, публікації, меморіяли до Ліґи Націй з т. п.) могли б ми стрінутися з закидом, що "свідчився циган власними дітьми".92

Поліція не тільки не була в силі зловити вбивників, але навіть не могла встановити, чи це приватна помста, чи акт політичного терору і з якого середовища вийшов агентат. І щоб відвернути увагу польської суспільности від власної нездарности, користувалася польською пресою, під протекторатом державного прокурора, накликаючи до кривавої розправи з українцями.

Орган польських консерватистів "Час" у Кракові з трудних до зрозуміння міркувань прийшов до висновку, що Собінського вбито не з помсти за його народовбивчу шкільну діяльність, тільки... щоб убити всяку думку про польсько-українське порозуміння:

"І в польській і в українській громадськості все більше дозріває думка про потребу взаємного зближення. Польська суспільність зрозуміла, що політика Станіслава Ґрабського зачиняти українські школи під покришкою їх утраквізації, як така, дражнить українців і є на руку непримирним українським націоналістам та українським комунізуючим елементам, а з польського становища є помилкою і то дуже шкідливою. Вже останній міністер освіти, п. Суйковський, відкинув політику п. Ґрабського і заповів її ліквідацію. Теперішній кабінет приготовлявся піти в тому самому напрямі з усією рішучістю. Наскільки відомо, куратор Собінський отримав інструкцію, щоб стримати утраквізацію і справді в тому напрямі діяв, не зважаючи на пристрасну критику вшехпольської групи, такої могутньої у Львові. Не було в останніх тижнях більш критикованого тією групою урядовця, як куратор Собінський. Відомо було також, що теперішній кабінет не піде шляхом відбирання українцям їх прав ані до народніх шкіл, ані до середніх, щобільше — поважно думалося про відкриття українського універиситету. Така політика, будучи в найвищому ступні не на руку польським та українським шовіністам, що змагають до загострення боротьби між обома народами, мусіла бути перервана. Українські шовіністи, як усе на те показує, постановили припинити її в подібний спосіб, як перед кільканадцяти роками припинили польсько-українську угоду й ужили до того револьвера.

Не треба себе обманювати. Скритовбивчий акт викличе в польському громадянстві відрух обурення й відрази. У такій атмосфері буде заглушений голос політичного розуму й інстинкту, що наказує порозумітися з мешканцями тієї самої хати, де й ми живемо. Послух і так уже зустрічав труднощі, приглушений демагогією деяких партій, що голосять кличі безоглядної боротьби з українцями. На місце порозуміння, в суті речі дуже важкого, обіцюють вони чи то впокорення і придушення українців, чи то навіть повільне їх винародовлення засобами, запозиченими з німецьких зразків. Вівтіркове вбивство облегчить тим партіям їх шкідливу, на нашу думку, роботу. На всякий випадок шанси порозуміння по обох сторонах зменшилися.

Пролита вчора кров визначного урядовця й доброго сина народу буде пролита даремне, якщо в обох посварених народів не спонукає до діяння людей, що розуміють фатальні наслідки національної ворожнечі. Ще по одному й другому боці є численна група людей, не пройнятих шалом націоналізму. Головно в теперішньому польському уряді, в якому політики, що походять з иольсько-руских окраїн грають таку визначну ролю, повинна найтися свідомість, що на окраїнах не можна йти під проводом польського шовінізму".

Бідолашний "Час" неначе з Марса злетів. Може і з добрими намірами — бо принаймні не накинувся з лайкою на українців — але наплів смалених дубів:

1. Ніби Собінському наказано припинити утраквізацію. Не було такого доручення, та й непотрібно воно було б, бо утраквізм уже здійснено на сто відсотків.

2. Ніби Собінський, вірний слуга ендеції, був найбільш критикованим урядовцем саме ендецькими політиками.

3. Ніби "санаційний" уряд постановив скасувати шкільну політику Ґрабського і т. д.

4. Ніби найбільш схильними і здатними до порозуміння з українцями є поляки з "кресів", у той час, як саме вони, без уваги на свою політичну приналежність, найбільше підсилювали ряди україножерів.

Ще додав "Час":

"Теперішній уряд має обов'язок приступити до вреґулювання в дусі поєднання обох народів, бо українська справа в міру її поступу... та в міру щораз живішого розвою української національної ідеї буде щораз трудніша, а не легша до розв'язки... Одні думають, що до тієї цілі веде тільки примусова польонізація, другі осуджують примус і брутальність засобів і вірять, що те споєння повинно йти шляхом добровілього походу польської, латинської, католицької та европейської культури на схід".

Закінчив "Час" свою статтю ствердженням, що всі поляки якнайгарячіше бажають, щоб "креси" зв'язати якнайтісніше з Польщею, побажав "польському містові Львову", подібно як і Вильні, запевнити вічну злуку з Речипосполитою.

Ось так з-поза заслони гарних слів висунула зуби стара шовіністична машкара.

У варшавському "Роботніку", офіційному органі Польської Партії Соціялістичної, його редактор і визначний "пепесівський" діяч, Мєчислав Нєдзялковський, надрукував статтю п. н. "Політичні струсі". У зв'язку з убивством куратора Собінського й антиукраїнською нагінкою польської націоналістично-шовіністичної преси, яка то нагінка, сліпа й невідповідальна, спрямувалася на всю українську суспільність, Нєдзялковський писав:

"Важко уявити собі більш непередуману нагінку. Про те, щоб обвинувачення могло спадати на котрунебудь з великих українських партій — нема бесіди. А коли слідство виявило, що злочин виконала політично-терористична група, відповідальність у такому випадку впаде єдино й виключно на безпосередніх спричинників.

Та щодо однієї речі нема сумніву. Львівська трагедія — це дзвін на тривогу, це вказівка, що загострення національних відноснії у республіці дійшло до крайніх границь напруження. Всюди серед українців і білорусинів ростуть впливи елементів або скрайньо націоналістичних, або комунізуючих. Голоси відламів щиро демократичних, готових до співжиття і співпраці з польським народом пропадають без відгомону... в Варшаві.

П'ять місяців минуло від травневого перевороту. Кола, що сьогодні правлять Польщею, не зробили досі нічого, що означувало б основну зміну в державній національній політиці, не створили ані програми, ані навіть пляну реформи. Прибрано поставу знаменитої байдужости. Відсунено "на пізніше" справу національних меншин, не зважаючи на те, що в наших умовинах кожен день "відкладання" обертає все далі й далі колесо історії.

Чехословацька Республіка ввела до Ради Міністрів німців, до недавна принципово ворожих молодій державі, а польські Уряди не вміють собі дати ради з кривульками щоденної шкільної політики, з вискоками провінційних адміністраторів, зо скритими чи явними натисками воюючого націоналізму..,".

Стільки — критика урядової політики. А яка ж позитивна програма і дійсна практично-політична робота польських соціялістів у тому питанні? Тут посол Нєдзялковський вихвалює поставу Головної Ради ППС, але промовчує, що вона з первісного свого принципового становища територіяльної автономії для українців і білорусинів відступила на позиції польської конституції з 1921 року, щоб нібито:

"Через дійсну рівноправність, через здійснення конституційного закону дійти до територіяльної автономії для українців і білорусинів".

Далі в своїй статті ось як викладає "Роботнік" мету польських соціялістів у тих справах:

"Хочемо дати спроможність соїнялістам і демократам обох народів успішно протиставитися клерикальному націоналізмові п. Хруцького93 чи комуністичній пропаґанді. Надходить година рішучих децизій і праці справді енерґійної. Інакше все глибше будемо поринати в каламутному крутіжі запеклої національної боротьби. Перемога демократії в Польщі залежить м. і. також від способу розв'язки національної проблеми. А найгірше було б триматися струсиної політики проволікання на пізніше. Часу не маємо, ані ми, ані національні меншини".

Нема тут нічого, поза патетичними фразами. На практиці польські соціялісти за вісім років від постання Польщі навіть не пробували не то "розв'язувати проблему", але щоб хоч би й здійснити ''конституційну рівноправність". "Діло" називає цю статтю Мєчислава Нєдзялковського так званою "чемностевою статтею", що пишеться на те, щоб не мовчати і також "на експорт" з уваги на соціял-демократів в інших державах.

Ще раз вернувся до української справи "Роботнік" у непідписаний, але не редакційній, статті п. н. "Українці в відношенні до вбивства Собінського". В одному зо своїх безконечних нападів "Ілюстрованого Кур'єра Цодзєнного" цей часопис висунув підозріння, що також партія УНДО має якесь відношення до того вбивства. Українці могли б на те відповісти галицькою приповідкою, що "кінь з того сміявся б". Але польська публіка, зокрема читачі "Кур'єрка" не мали поняття про внутрішні українські політичні відносини й усе, що написав "Кур'єрок", приймалося за правду. Нав'язуючи до тої напасти на УНДО, невідомий автор у "Роботніку" писав:

"УНДО є партією політичною, що постала в серпні 1925 року94 шляхом з'єднання Трудової Партії і Партії Національної Роботи, або так званих загравістів.95 З терористичними замахами УНДО не має нічого спільного, займається перш усього акцією суспільної, культурної та економічної організації, опісля обороною українських інтересів мирними засобами. Безумовно, що члени УНДО, як партії демократичної, акти терору осуджували й осуджують. Закидувати УНДО-ню позірну співучасть у вбивстві Собінського має виключно на меті під'юджувати владу проти найчисленнішої і найсильнішої української політичної організації".

На питання редакції "Роботніка" про особу й діяльність куратора Собінського, автор статті заявив, що:

"Українці Собінського зненавиділи. А в великій частині польського громадянства він тішився симпатією, бо як найближчий приятель і виконавець волі ославленого ендецького посла Марцеліго Прушинського, голови ендецької організації у Львові, не лише закрив у шкільному році 1925-26 около 2000 українських народніх шкіл у львівській шкільній окрузі, фальшуючи в нечуваний спосіб волю українського населення, стихійно виявлену в так званому шкільному плебісциті, але взагалі був виразником політики, наскрізь пройнятої духом вирафінованої реакції".

Відгукнулася також литовська газета в Вильні. Часопис "Вільніянс Айдас" у статейці п. н. "Відгомін львівських стрілів" писав:

"Не можемо рішуче твердити, що львівські стріли не є провокаційною роботою. Допускаючи, що Собінський упав жертвою українських революціонерів, мусимо зазначити, що це є жертва урядової системи, приноровлюваної до освіти національних меншин. Ми, литовці, не менше покривджені, але терпимо тихо. Одначе не здивував би пас акт помсти подратованих українців, яких обурює систематична польонізаційна акція".

Всі ті голоси преси — а ми навели тільки частину їх,96 свідчать пр те, яке велике значення мало вбивство куратора Собінського у внутрішній політиці Польщі і як широкий відгук знайшло воно в польській суспільній опінії, велика частина якої щойно тепер довідалася вперше про екстермінаційну політику свого уряду супроти українського шкільництва.

Але для закордону особа Собінського була за мала, щоб чужа преса довше спинилася над ним. Великі пресові органи Західньої Европи, що мали своїх постійних дописувачів у Варшаві, писали про те більше з журналістично-хронікарського обов'язку, як зо справжнього наміру заспокоїти цікавість читачів у своїх країнах. Тут і там повторяли це за ними провінційні газети і на тому скінчилося. Великий рух довкола тієї справи почався аж після судового процесу за вбивство Собінського.

Ще найбільше писала про те, як і взагалі про внутрішню політику Польщі супроти її національних меншин, німецька преса, що мала своїх дописувачів у столиці, а ті знов же своїх інформаторів у таких містах, як Львів, Краків, Лодзь, не рахуючи Познаня, Ґрудзьондза й Катовиць, що лежали на землях, які входили колись у склад німецького цісарства. У Польщі жила, на її західніх окраїнах, чисельна німецька національна меншина, що теж змагалася з польонізаційними заходами польського уряду і знаходила підтримку в німецькій державі, зокрема після того, як Німеччину прийнято до Ліґи Націй і на тому форумі могла вона домагатися дотримування постанов версайського трактату про охорону національних меншин. Тому Німеччина була зацікавлена всією національною політикою Польщі, пильно за нею слідкувала, збирала матеріяли про неї, а це знов же відбивалося в пресі всієї німецької республіки.97

 

------------------------------------------------------------------------

[49] Підкреслюємо з притиском ту обставину. В дальшому, на відповідному місці, читачеві це стане ясніше, чому. В моменті атентату не було ані одного свідка, але в ході поліційного слідства звідкись вони з'явилися.

[50] Поліційний лікар помилився. Собінського вбито пострілом з пістолп марни "Ортґіс" калібру 7.65 міліметрів. Кулі з меншого калібру неможливо було б прошити голову наскрізь пробивши череп два рази, раз при вході і другий при виході з голови.

[51] Родом жид. Називався Ляндав, вихристився і змінив назвище на Лянєвський. У часописах подавано різно: раз Лянєвський, часом Ланєвський.

[52] Судові оглядини місця виконання злочину при співучасті прокурора й поліції (в слідстві), оборонців, свідків, суддів присяжних та, інколи, судових знавців (під час процесу), зо спробою відтворити перебіг події.

[53] Не вдалося мені розпитати серед моїх львівських знайомих й устійнити, чи й де була та бурса "Фундації Германів". Після більш, як 50 років від тієї події важко їм було пригадати собі. Я про таку бурсу ніколи не чув. Але десь поблизу мав бути академічний дім для студентів-жидів, про який згадувала авторові в листі Наталя Ліщинська, одружена Яремчишин, що жила під числом 10 Королівської вулиці, тоді ще учениця гімназії "Рідної Школи" (Українського Педагогічного Товариства) у Львові. (Лист з дня 14 листопада 1968 року). Можливо, що бурсаки з Ґрунвальдської бурси називали цей академічний дім також "бурсою".

[54] Інспектор середніх і фахових шкіл, що з рамени кураторії переводив їх провірку на всьому терені львівської шкільної окруси.

[55] Не минуло й двох місяців, від коли міністер внутрішніх справ Казімєрж Млодзяновський реферував на засіданні Ради Міністрів напрямні для Уряду в справі політики супроти національних меншин, коли то проти його пропозиції та висновків заявився Юзеф Пілсудський, а вже на його місці бачимо іншого міністра. Що сталося з Млодзяновським, чи його перенесено на інше становище, а чи цілком відсунено — автор не перевірював.

[56] "Діло", ч. 237, 26 жовтня 1926 р.

[57] Друга зміна в складі Ради Міністрів від часу пам'ятного засідання, 18 серпня 1926 р. в справі національних меншин — зник міністер освіти Антоні Суйковський, на його місце прийшов тодішній прем'єр, а тепер віцепрем'єр та одночасно міністер освіти, д-р Казімєрж Бартель. Суйковський тоді, хоч обережно, але заявився за ревізією "мовних законів" Станіслава Ґрабського.

[58] "Діло", ч. 271, вівторок 7 грудня 1926 року. Причинки до діяльности колишнього віцеміністра освіти Ґайчака.

[59] Ендеки — від скорочення "НД" — народна демократія.

[60] "Новий час" виходив тоді три рази на тиждень, щоденником став трохи пізніше.

[61] У деяких давніших виданнях "Срібної Сурми" при згадках про смерть Собінського було подане його ім'я як "Ян". Це тому, що в декотрих газетах помилково було написано "Ян", а не "Станіслав". А втім, можливо Собінський мав два імена: Станіслав та Ян. Після провірки з інших джерел, тепер постійно вживаємо тільки "Станіслав".

[62] Польонізм. Треба: розпочала, наказала, взялася за і т.п.

[63] "Діло", ч. 233, четвер, 21 жовтня 1926.

[64] "Новий Час", ч. 78 (237), п'ятниця 22 жовтня 1926.

[65] В ориґіналі "Wywrotowcy".

[66] Політичні групки, що потайки снують інтриґи на власну користь.

[67] За "Ділом" ч. 234 з дня 22 жовтня 1926 р. Переклад дуже незугарний. При цій нагоді, як у кожному давнішому виданні "Срібної Сурми", пригадуємо читачам, що в цитатах не міняємо мови ориґіналу, тільки усучаснюємо правопис.

[67a] Anrdzej Choynowski: Koncepcje polityki narodowścowej rządów polskich w latach 1921-1928, Wroclaw-Warszawa, 1979, st. 68. Подібні думки висловлює автор у багатьох інших місцях цитованої праці.

[68] То значить — українці. З. К.

[69] "Слово Польске", ч. 291 з 22 жовтня 1926. Українська сторона відповіла на те передовицею п. з. "Затиснений п'ястук" у "Ділі" ч. 235 з 25 жовтня 1926. Вона задовга, щоб поміщувати її в тексті книжки, читач знайде її на кінці в "Додатку" під числом 3.

[70] У тому часі вже не було окремих, непов'язаних з собою українських революційних організацій в Західній Україні. (Маємо на думці тільки національні організації). Десь від перелому 1921-1922 років діяла одна тільки Українська Військова Організація. Тому не могло бути ніякого з'їзду "українсьних терористичних організацій". Або поліція пробрехалася, або Ґрабський перекрутив отриману від політичної поліції інформацію. До осени 1922 року, цебто до часу виїзду полк. Євгена Коновальця за кордон, відбувалися час-від-часу наради Окружних Комендантів УВО. Але потім, з конспіративних причин, їх уже не скликувано. Українську Військову Організацію в Західній Україні вела її Крайова Команда і вона виносила рішення, тримаючи зв'язки з кожною нижчою територіяльною командою окремо.

[71] Тексту цього листа Ґрабського до "Слова Польського" не маємо, переповідаємо його так, як реферувало "Діло" в числі 237 з 26 жовтня 1926.

[72] "Befehl ist Befehl, der befolgt werden muss".

[73] Станіслав Ґрабський, професор політичної економії у львівському університеті, запеклий ендек-україножер. У половині 1920-их років — міністер освіти, автор відомих законів про вживання української (в ориґіналі законів: "рускої") мови в судівництві, шкільництві й адміністрації на території воєвідств у Східній Галичині. Висунув тезу, що "розумна й доцільна" польська національна політика до 25 років винародовить галицьких українців.

[74] Станіслав Ґрабський був міністром освіти тільки до травневого перевороту 1926 року, коли владу перебрав Юзеф Пілсудський. Міністрами освіти були тоді Антоні Суйковський і Казімєрж Бартель, про них говорено, що ліберально ставляться до національних меншин, принаймні з початку. Але за пів року від перевороту Собінський далі безжалісно душив українське шкільництво, не тільки державне, але й приватне. А як ставився до українців — ми вже наводили приклади в попередньому розділі.

[75] Цебто переміни українських шкіл на польські. З. К.

[76] Підкреслення мої, З. К.

[77] Хайдер — початкова жидівська школа для науки старогебрейського письма.

[78] "Утраквізм" польських середніх шкіл зводився до того, що все лишалося по-старому, тільки додатково введено, як обов'язковий предмет, науку української, чи пак по-урядовому "рускої"' мови два рази в тиждень по одній годині.

79) Коли Пілсудський у травні 1926 року розігнав польський сейм і почав заводити новий режим, його прихильники висунули, як програмовий пропаґандний клич, "направу Ржечипосполитої", називаючи це також "оздоровленням, санацією". Від того дістали назви "санаторів", їх Уряд — "санаційного", а вся частина польської суспільности, що стояла за ними — "санації".

[80] Це заперечувало б твердження польських соціялістів, начебто Собінський був тільки сліпим знаряддям у виконуванні доручень Міністерства Освіти.

[81] У відношенні до Галичини "Хвіля" завжди трималася польської державної термінології.

[82] "Хвіля" повторює за соціялістичним "Дзєнніком Людовим" і правдоподібно іншими польськими часописами байочки про "доброту і надзвичайну тактовність" Собінського. Прикладом тієї "доброти" може бути становище Собінського до вдів і сиріт по вчителях, що згинули в українському війську під час війни. Ті вчителі мали за собою роки служби в австрійських ще державних школах і, по закону, їхнім удовам та сиротам належалася б якась, хоч і маленька, пенсія. Але я не чув ні про один такий випадок, щоб Собінський признав їм ту пенсію, зате знаю багато випадків, коли ту пенсію вдовам відмовлено, покликуючись на те, що їхні чоловіки служили в українському війську. До них належала й моя мати.

[83] Ця газета, поруч "Вєку Нового" у Львові, мала завжди найсвіжіші й найточніші інформації від львівської поліції, кримінальної і політичної. Через неї поліція пробувала пускати всякі провокаційні поголоски. Говорено, що одним з її співвласників був колишній директор поліції на місто Львів, д-р Райнлендер.

[84] Немезида — богиня помсти в античній мітології.

[85] В Австроугорській монархії Галичина, до якої входила територія аж по Краків, творила один "коронний край" — Галичину й Володимирію. На чолі її адміністрації стояв цісарський намісник. Одного з них, графа Андржея Потоцького, вбив 1908 року студент Мирослав Січинський за його політику супроти українців — шахрування й фальшування виборів, накази австрійським жандармам стріляти до українських селян і т.п.

[86] У тому часі офіційним партійним органом львівської ендеції було "Слово Польське", старий часопис ще з австрійських часів. Нних два рони пізніше перейшов він у "санаційні" руки, ні на йоту не змінивши своєї засадничої постави супроти українців і дотримуючися тих самих журналістичних прийомів. що й попередні його власними. Тоді органом ендеків (офіційна назва — "Стронніцтво Народове") став "Кур'єр Львовскі".

[87] "Новий Час", звідки зачерпнули ми цей голос пояснює, що в цій брошурі старався Собінський оправдати польонізаційний похід на українське шкільництво. Не зважаючи на всі мої заходи впродовж кількох років, не вдалося мені знайти тієї брошури.

[88] У журналістичному політичному жарґоні називалося так не тільки формальне порозуміння двох партій — Християнсько-демократичної і Пяста, але й сукупність поглядів, що випливали з їхніх політичних програм, так як вони відбивалися в польській суспільності. Саме порозуміння не тривало довго, бо партії пішли кожна своєю дорогою.

[89] Так скорочено називали в Польщі Другий Відділ Генерального Штабу (для справ розвідки та протирозвідки).

[90] Після рішення Ради Амбасадорів з 15 березня 1923 року, д-р Євген Петрушевич, Голова Уряду ЗУНР (у тому часі він носив назву "Диктатури ЗУНР"), пробував далі вести політичну боротьбу з Польщею в опорі на Совєтську Україну. З тією метою вислав туди делеґацію під проводом сотника Івана Коссака на переговори в тій справі. Вони до нічого не довели, навіть коли пізніше постала совєтофільська "Західньо-Українська Національно-Революційна Організація". Сотник Іван Коссак лишився в Україні й помер у Києві 17 січня 1927 року. Можливо, що ЗУНРО й хотіло б довести до створення такого леґіону, але не дістала ніякої підтримки від совєтських чинників.

[91] "Діло" зазначувало, що він одночасно є мужем довір'я польської політичної поліції.

[92] Гл. "Додаток" ч. 4, стаття: Teofil Piotrkiewicz — Ukraińcy na lamach "Ilustrowanego Kuriera Codziennego" 1926-1930.

[93] Сергій Хруцький, український посол до сейму обраний у виборах 1922 року, пізніше, в других виборах 1928 року, обраний з виборчого списка Українського Національно-Демократичкого Об'єднання (УНДО). Не зовсім розуміємо, чому його названо тут "клерикальним націоналістом". Націоналістом у дійсному значенні того слова він не був, уважав себе націонал-демократом і тому став членом УНДО. А клерикалом? Хіба тому, що як усі патріотичні українці Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя стояли за українську православну Церкву і, як посол, боронив її перед польськими переслідуваннями.

[94] Для точности: 11 липня 1925 року.

[95] Від органу "Заграва", що його редаґував д-р Дмитро Донцов. Але до нової партії не пристав.

[96) Голоси преси цитуємо не з польських ориґіналів, бо їх або зовсім не можна дістати, або треба шукати по польських та інших бібліотеках у Европі, а це сполучене з надто великими коштами. Користуємося тим, що зареєструвала львівська українська преса, головно "Діло" і частинно "Новий Час". Щоб не томити читачів і не відривати їхньої уваги при читанні, не відсилаємо їх при кожному такому пресовому відгомоні до дотичного числа українського часопису, зазначуємо тут загально, що всі вони були друковані впродовж яких двох тижнів від убивства Собінського, то значить від 19 жовтня 1926 до кінця того місяця.

[97] Кореспондент "Діла" в Берліні зібрав найважніші і найцікавіші повідомлення й коментарі німецької преси в статті "Львівський Інцидент" з дати 2 листопада 1926 року. Читач знайде ту статтю в "Додатку" під числом 5.