II. НАРОДОВБИВСТВО ШКІЛЬНИМИ МЕТОДАМИ

I.

Підробленою статистикою, що її втомлені довгими нарадами й засіданнями члени Мирової Конференції не мали й охоти провірювати, і схваленням ніби-закону про автономію з 26 вересня 1922 року, поляки, за сильною підтримкою Франції, що хотіла зробити Польщу центральною ланкою "санітарного кордону" між большевиками і заходом, добилися до того, що Рада Амбасадорів у Парижі, 15 березня 1923 року признала Польщі повні суверенні права на всіх тих територіях, що ними адмініструвала вона досі на підставі тільки 25-літнього мандату.10

Перед Польщею стояв вибір: або погодитися з тим, що більш як третина її території має непольську більшість, і що національні меншини разом узяті творять трохи більше, як одну третю людности всієї держави, витягнути з того висновки й організувати життя на підставі принципів "держави національностей", порозумівшись з ними, або взятися за екстермінаційну політику винищення й винародовлення національних меншин примусовими державними заходами. Живучи в евфорії після несподіваного відзискання втраченої державности, після виграної війни з большевиками, що не встигли ще впорядкувати своїх безмежних територій та використати величезні свої людські й матеріяльні ресурси, — Польща вибрала можливість другу і це тяжко потім на ній пімстилося.

Спочатку не було якоїсь устійненої політики супроти меншин, всі доривочні заходи робилися тільки з думкою, що кінець-кінців треба довести до національної асиміляції непольських народів у державі.

Труднощі показалися відразу. Одначе польський уряд з одної сторони був зайнятий наладнуванням нормального життя після війни, з другого — були немалі внутрішні конфлікти в польському партійному житті, і тому справа відкладалася. Прийшла вона на чергу з початком 1924 р. Щоб не посуджено нас у перебільшуванні та в бракові об'єктивности, передаємо слово знаній нам уже дослідниці Мирославі Папєржинській-Турек:

"...У квітні 1924 року уряд покликав так звану Комісію Чотирьох у складі: Станіслав Ґрабський, чільний діяч "народової демократії", Євген Старчевський з польської партії людової "П'яст", Генрик Лєвенгерц11 і Станіслав Туґут з партії "Визволєнє". Факт покликання цієї Комісії подано до відома, але її наради майже до закінчення праці були суворо довірочні. Українські політичні партії виявили своє невдоволення з тієї тайности, що в неї закутано праці Комісії, а передусім тому, що не допущено туди представників національних меншин...

Занепокоєння працями міністерської комісії, як теж дототочасні розпорядки в шкільних справах дали привід до багатьох протестних віч у Східній Галичині: у Стрию, Старім Самборі, Сколім, Турці, Рудках, Сяноці, Ліску, Добромилі, Ярославі, Яворові й багатьох інших містах...

1 липня 1924 року уряд поставив перед сейм три проєкти "кресових законів", що їх підготовила Комісія Чотирьох і прийняла Рада Міністрів. До кінця засідання сейму затримано в тайні зміст проєктів, маршалок сейму тільки відчитав їх заголовні назви, разом з іншими наглими внесеннями, і передав їх до конституційної комісії. Так дуже залежало маршалкові сейму й урядові на поспіху й на тому, щоб уникнути вступної дискусії".12

Закони схвалено 31 липня 1924 року, їх виконання доручено міністрові віровизнань і публічної освіти, з тим застереженням, що відносно самоврядних і хліборобських шкіл закон слід впроваджувати в порозумінні з міністром внутрішніх справ і міністром хліборобства та державних дібр. Мали вони ввійти в життя 1 жовтня 1924 року і з тою датою тратили силу всі незгідні з тим інші постанови.

Авторка спеціяльно підкреслює, що цей закон завів і правно затвердив назви "руский" і "русінський", хоч уся українська людність називала себе українцями і навіть у сеймі існував клюб українських послів під назвою "Український Клюб", а не "Руский".

Реферував цей закон у сеймі міністер освіти Станіслав Ґрабський, і від того дістав він пізніше популярну назву "лєкс Ґрабскі".13 За його словами, закон випливав:

"з признання життєвих фактів, найперше з того, що Річпосполита Польська є польською державою; подруге — що в межах Польської Речипосполитої нема ані одного кусника землі, що був би насильно прилучений до польської держави,14 що в тих границях маємо тільки землі вікового, п'ятсотлітнього і в значній частині тисячолітнього добровільного співжиття польської і непольської людности".

Проти закону заявилися відразу посли всіх меншин, також німецької і жидівської, а з польських партій тільки "Польська Партія Соціялістична" і "Визволєнє" уважали, що цю справу слід розв'язувати на підставі територіяльної автономії.

Соціялісти зголосили внесення скреслити другу статтю, що встановляла утраквізм, як засадничий тип школи, і на те поставити іншу в такому тексті:

"Засадничим типом державної школи на згаданій у першій статті території, — по думці права кожного народу до власної національної школи, — є національна школа, що виховує дітей польської і непольської національностей в дусі культури кожного з тих народів і у взаємній пошані до їх національних особливостей".

Шовіністична більшість сейму ніяк не хотіла на те погодитися. Українці, німці й жиди зголосили внесення, щоб "перейти до денного порядку" над тими законами, то значить — відкинути їх. На залі зчинився галас, меншинні посли з патріотичними й революційними піснями покинули залю сейму.

7 січня 1925 року Міністерство Визнань і Публічної Освіти видало виконний розпорядок, у порозумінні з Міністерством Внутрішніх Справ та Міністерством Хліборобства. Цей розпорядок ще більше утруднив національним меншинам оборону своїх прав до науки в школах. Ось як висловлюється про те згадане вже польське джерело:

"В розпорядку поставлено, що відсоток меншинної людности, який дає право батькам домагатися для дітей науки в матірній мові, устійнюється на підставі останнього перепису людности. Коли зважити велику недокладність15 конскрипційних даних, таке устійнення в багатьох випадках було кривдою для непольської людности".

Кінчає авторка ствердженням, що цей закон, замість причинитися до замирення й послаблення національних менших, навпаки, потягнув за собою загострення їхньої постави супроти польської держави:

"Партії національних меншин дійшли до порозуміння у справі заперечення законів і безоглядного їх відкинення. На це непримирне становище національних меншин склалося багато чинників, не тільки сама тенденція до польонізування непольської людности, але теж і тактика уряду при опрацьовуванні проєктів мовних законів, поминення репрезентації меншин, недовір'я та упередження, викликані тією адміністраційною системою, практика шикан і безправства...

Також українська публічна думка поза сеймом дуже неохоче сприйняла ті закони, бачила в них не лише спосіб, щоб обманути заграницю, створивши сповидність, ніби це є здійснення міжнародніх зобов'язань Польщі. Проти законів публічно заявилися всі українські політичні угрупування. Головні партії — Українська Трудова Партія, Українська Радикальна Партія, Українська Партія Національної Роботи, Українська Партія Соціялістів-революціонерів опублікували в часописі "Новий Час" деклярацію, де, покликуючись на право самовизначення народів, жадали перевести плебісцит. Також, вийшовши з заложення, що "кресові закони" санкціонують розпорядки в шкільній ділянці... накинені силою українській людності, гостро проти них запротестували. Навіть політична лівиця, цебто комуністична партія, і угодова польонофільська партія "хліборобів" висловилася проти тих законів.

На думку українців, "кресові закони" не творили поступу в дотеперішніх відносинах, навпаки, обмежували мовні й адміністраційні права, здобуті за часів Австрії. Особливо гострий спротив викликала засада утраквізму в школі. У ній бачили найбільшу небезпеку для власної культури, звідки бо впливали сталі небезпеки польонізації...

Ось так закони з 31 липня, що мали на меті утривалити польську культуру "на кресах", парадоксальним способом причинилися до зросту політичного активізму заінтересованих "кресових" меншин, між іншими тому, що головну турботу за фактичне користування своїми правами віддавали їхній ініціятиві й енерґії".16

II.

Польонізацію українського шкільництва в Східній Галичині — по думці не тільки букви, але й духа "закону Ґрабського" — переводила Кураторія Львівської Шкільної Округи, що простягалася на воєвідства: львівське, тернопільське і станиславівське. На її чолі стояв куратор Станіслав Собінський. Просякнений до кости ендецьким духом, оточений приятелями-ендеками, хоч, мабуть, формально до ендецької партії не належав, він так ревно заходився коло того діла, що перевищав самого автора шкільного закона, проф. Станіслава Ґрабського. Українська громадськість величезними зусиллями і немалим вкладом грошей вичерпала всі леґальні можливості боротьби за українську школу. Собінський звів усе те нанівець, бо де не справлялися як слід поліцаї та нижчі адміністраційні службовці, там він особисто фальшував висліди шкільних плебісцитів. За те його й убито.

Ще далеко до того, заки стало відомо, з чиєї руки і з чийого наказу постигла Собінського смерть, сама польська сторона, свідома свого нечистого сумління, висувала спершу здогад, а потім твердження, що вбили його українці за політику супроти українських шкіл. Вже тим посередньо признавала, що мусіла це бути політика ворожа українському шкільництву, бо ж ніхто не збирався б убивати не то що прихильника, але хочби справедливої людини на чолі шкільної адміністрації.

Вже частинно з голосів преси довкола цього атентату можна було виробити собі загальне поняття про діяльність Собінського на становищі львівського шкільного куратора. Але, щоб не бути голословними, покористуємося словами голови польської ендеції, сеймового посла Марцеліго Прушинського, великого приятеля й дорадника Собінського, одного з надхненників "ґрабщини" в шкільній політиці.

З початком листопада 1926 року Прушинський звітував про свою діяльність. Чимало місця в тому звіті присвячено було шкільній справі, а коли йдеться про українське шкільництво, то на основі зібраних урядових даних Прушинський подав кількість українських кародніх шкіл на 953. Однак зараз же додав, що це число знизиться до 900, бо внесено відклики з польського боку проти навчання українською мовою в деяких школах і не було ще часу їх розглянути. Польсько-українських шкіл мало бути около 1450, а чисто польських — понад 2350. Тут треба згадати, що ті польсько-українські, цебто утраквістичні школи були на ділі польськими, бо майже вся наука там ішла польською мовою. Послухаймо ж самого Прушинського:

"Якщо "русини" порівнюють той стан з колишньою Австрією, то видно великі різниці на їх некористь.17 Але треба собі вибити з голови, щоб Польща мала наслідувати Австрію і діждатися її долі, хоч австрійський спосіб думання так вгризся в мізки деяких поляків, які в справі польщення школи поводилися пасивно, або навіть поборювали ту акцію, часто зо страху, що вона непевна й матиме кепські наслідки.

Скоро конституція і трактати не змушують нас до хочби однієї непольської державної школи, то годилося б відразу спольщити всі школи, як це на поавстрійських теренах зробила Італія і Румунія. В суті речі, на підставі деклярацій мали б тут лишитися тільки 422 "рускі" школи, але з доручення Міністерства Освіти оставлено 953. Годиться порівняти львівську шкільну кураторію з волинською і поліською, де "рускі" школи існували від недавнього часу і протипольська аґітація є значно менша. Отже там нема ані одної "рускої" школи, то значить, усі спольщені або зутраквізовані".18

Опісля Прушинський закликав, щоб остаточно позбутися тих решток українського шкільництва, бо "головно від школи залежить розвиток польськости в східніх воєвідствах".

Прушинський у своєму звіті подав тільки абсолютні цифри про стан українського шкільництва в Польщі, не заперечуючи, що він гірший, як був за Австрії. Але на весь ріст стане нам перед очима шкода, що її заподіяли українському народові всякі Ґрабські, Прушинські й Собінські, коли з одного боку переведемо порівняння того стану з австрійськими часами, а з другого доповнимо недоговорення та промовчання звіту Прушинського.

Д-р Павло Лисяк, адвокат і суспільний діяч з групи УНДО, в останніх часах перед війною посол до варшавського сейму, ось як реєструє подвиги Собінського від 1923 року, точніше від часу, коли — ще перед Собінським — Рада Амбасадорів у Парижі признала Польщі суверенність над тою частиною українських земель, що належала до Західньо-Української Народньої Республіки:

1923 рік:

Заведено в українських гімназіях польську мову, як обов'язкову, замість дотеперішньої над-обов'язкової.

Зліквідовано паралельні українські кляси в гімназіях у Стрию і Бережанах, що власне, фактично були окремими гімназіями.

Ліквідація гімназій у Львові, Перемишлі й Тернополі не вдалася тільки тому, що самі поляки спротивилися злуці українських гімназій з польськими.

Українські гімназії переповнено вчителями поляками й жидами, що сповняли ролю "народових цензорів".

Обмежено право прилюдности19 українських середніх шкіл.

При вчительських семінаріях зліквідовано українські так звані "школи вправ".

Українські коедукаційні вчительські семінарії у Львові й Перемишлі перемінено на жіночі та зутраквізовано.

До 1924 року:

Спольщено 344 чисто українські народні школи.

Після 1924 року:

Утраквізовано всі (понад 420) українські школи на Волині.

З 2,800 українських шкіл збереглися тільки 422,20 так звані одноклясівки. У всіх школах, цебто не тільки утраквістичних, але й чисто українських, заведено польську урядову мову в конференціях, протоколах, листуванні, шкільних свідоцтвах і т. п.

Зліквідовано в більшості українські катихитури21 в польських школах, так, що українські учні не мали можливости навчатися в школі своєї релігії.

Українських учителів народніх і середніх шкіл масово перенесено на захід. Урядово цеї статистики не проголошувано, а приватними засобами зібрати повних даних було неможливо.22

Підсумки втрат українського державного шкільництва вивів точно український рідношкільний діяч Іван Герасимович, спіраючись на урядовій польській статистиці. За його підрахунками, поступнева ліквідація українських державних шкіл під Польщею представляся в цифрах так:23

У часі, коли Польща окупувала західньо-українські землі, українських шкіл, що постали за австрійської державности в Галичині, а на інших землях під час австрійської і німецької адміністрацій та за короткий час української державної влади на них було:

в Галичині - 2612,

на північно-українських землях - 1050,

разом - 3662.

Утраквістичних шкіл не було зовсім.

На день 1 грудня 1923 року число українських державних шкіл виносило:

у Східній Галичині - 2576,

на Лемківщині - 79,

на Волині - 369

на Поліссі - 3,

разом - 3027.

У Галичині утраквістичних шкіл ще не було, на Волині вже з'явилися 98. Отже 1 грудня 1923 року число українських шкіл зменшилося на 635.

Стан українських шкіл у наступному, 1923-1924 шкільному році:

у Східній Галичині - 2151,

в Західній Галичині - 79,

на Волині - 301,

на Поліссі - 2,

разом - 2532.

За цей рік число українських державних шкіл, на користь польських та утраквістичних, зменшилося на 1130.

Після шкільного плебісциту:

Шематизм львівської шкільної кураторії з 1926 року подавав, що в трьох східньо-галицьких воєвідствах — львівському, тернопільському і станиславівському — число шкіл виносило:

Воєвідство українські польські утраквістичні
львівське 397 1352 590
тернопільське 160 684 498
станиславівське 360 311 450
Разом 917 2347 1538

Не було ані одного випадку, щоб українська громада вносила деклярації за утраквістичними школами.

Для прикладу: польська статистика виказувала, що в чортківському повіті було 60% українців і для них була тільки одна-єдина одноклясова (!) державна українська школа. Повіт Сколе був трохи щасливіший, бо 79% українців у ньому мали чотири державні школи. На всіх інших українських землях під Польщею не було вже ні одної державної школи. В ході народовбивчої польської екстермінаційної політики на українських землях українці втратили кругло 3,000 шкіл.

Не було ані одної державної української учительської семінарії, ані одної ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи.

III.

Ця статистика менш-більш сходиться з тим, що подає згадана вже дослідниця польсько-українських обопільних відносин у роках 1922-1926, а це свідчить, що цифри там не були з одного боку перебільшені і з другого применшені для потреб пропаґанди. Щобільше, цифри Мирослави Папєржинської-Турек у деяких місцях ще сильніше підпирають українські ствердження.24 Подаємо тут, для порівняння, деякі табелі з неї про українське державне шкільництво в Польщі в роках 1922-1926:

Народні українські школи в роках 1922-1926

Воєвідство / Шкільні роки 1922-23 1923-24 1924-25 1925-26 1926-27
львівське 974 960 896 449 353
станиславівське 823 816 777 492 365
тернопільське 653 641 503 258 146
краківське 79 81 78 79 80
волинське 442 390 301 2
поліське 22 3 3 1 1

Державні двомовні школи

Воєвідство / Шкільні роки 1922-23 1923-24 1924-25 1925-26 1926-27
львівське 1 497 622
станиславівське 2 297 454
тернопільське 1 7 301 463
волинське 89 145 93 366 392
поліське 1 2
Разом 89 147 102 1462 1933

Польські народні школи

Воєвідство / Шкільні роки 1922-23 1923-24 1924-25 1925-26 1926-27
львівське 1356 1367 1417 1357 1340
станиславівське 315 346 368 341 271
тернопільське 672 748 813 754 681
волинське 543 597 684 716 683
поліське 635 724 751 792 844
Разом 3521 3782 4033 3960 3819

З порівняння цих таблиць виходить, що загально в роках 1922-1926 зліквідовано українських шкіл 2346, а відкрито 1844 двомовні і 304 польські. Упродовж одного тільки року 1924-25/1925-26 число українських шкіл зменшилося на 1279, а двомовних піднялося на 1360. Отже масово перемінено українські школи на двомовні. У наступному шкільному році кількість українських шкіл зменшилася на дальші 332 школи, а двомовних піднеслося на 471.

Згідно з розпорядком Міністерства Віровизнань і Публічної Освіти з 7 січня 1925 року, в справі розкладу годин у 7-клясових двомовних школах на науку польською мовою призначено 109 годин тижнево, а в мовах національних меншин — тільки 97.

Так само виразно проявлялася політика уряду й теренової адміністрації в середньому шкільництві. Вже 20 березня 1923 року Міністерство Віровизнання і Публічної Освіти зліквідувало єдину чоловічу українську вчительську семінарію у Львові, а в грудні 1923 року кураторія львівської шкільної округи завела утраквізм у двох українських жіночих семінаріях у Львові й Перемишлі. Ось як виглядав стан середнього шкільництва в роках 1924-1925:

державні гімназії приватні гімназії державні семінарії приватні семінарії інші
школи
українські 8 16 і 2 курси 9 і 2 курси 1 торгов.
1 торг. курс
двомовні 9

Отже в Західній Україні не було ані одної державної семінарії, ані одної гімназії математично-природничого типу, ані одної державної фахової школи. Тих кілька клясичних гімназій аж ніяк не заспокоювали культурних потреб української людности.25

Всі державні і три приватні гімназії існували ще перед війною. По скінченні війни не створено на тих теренах ані одної нової української гімназії, а навіть у вересні 1925 року перемінено українську гімназію в Стрию на філію польської гімназії.

В утраквістичних школах головні предмети викладалися польською мовою, українською — тільки латина і лекції руханки та фізичного виховання.26

1 березня 1924 року кураторія львівської шкільної округи усунула українську мову у внутрішньому й зовнішньому урядуванні в усіх державних і приватних гімназіях та фахових школах.

З польських партій тільки "Визволєнє" і "Народова Єдносьць" у грудні 1925 року подали внесення до сейму з жаданням, щоб припинити утраквізацію шкіл та схвалити новий закон, що запевняв би всім громадянам непольської народности можливість давати освіту дітям у їх матірній мові. Це внесення, як теж інші, що відносилися до мовних законів, постійно відкидано. Тільки одну поправку зроблено в 1930 році в тому, щоб шкільні деклярації складали що сім років, тому, що щорічні плебісцити викликували пожвавлену діяльність українських інституцій і напруження у взаєминах між українською і польською людністю.

IV.

"Лєкс Ґрабскі" з 31 липня 1924 року, постановляв, що урядова мова навчання в усіх школах є тільки польська. Третій артикул того закону допускав виїмки для української, білоруської і литовської мови навчання під такими умовами:

1. Слід внести у визначений час прохання за тим.

2. Прохання мусіло бути підперте деклярацією батьків, що вони бажають такої школи в своїй громаді.

Прохання розглядала шкільна влада тільки тоді, коли:

1. У даній громаді живе щонайменше 25% даної непольської людности.

2. Якщо внесено щонайменше 40 деклярацій за національною школою.

3. Якщо підписи на тих декляраціях були потверджені державною владою. Одначе, нічого не говорив закон про те, який мінімальний відсоток польських дітей потрібно серед моря української людности, щоб для них відкрити державну школу з польською мовою навчання. Отож у якійсь громаді міг бути тільки один відсоток поляків, або навіть ані одного поляка і там можна було відкрити польську школу. Таких польських шкіл у чисто українських селах було багато в наслідок того, що куратор Собінський безправно відкидав прохання громади, або в кураторії підшахровано вислід плебісциту.

І далі, наприклад, коли в якійсь громаді було 500 дітей у шкільному віці, а з того внесено 20 деклярацій за польською школою — не буде там української школи, тільки мішана, польсько-українська, утраквістична. А до таких шкіл майже на 100% висилано вчителів-поляків і всі предмети викладалися польською мовою, хіба тільки лекції української мови й наука релігії велися українською мовою.

Для деклярації за польською школою не вимагалося, щоб діти були польської національности, не треба навіть, щоб батьки мали дітей і непотрібно було урядово підтверджувати підписи. Вистачало вислати фіктивні деклярації, а чи провірювалися вони, чи ні — це вважалося урядовою тайною. Над рішенням кураторії не було ніякої контролі.

У практиці шкільна адміністрація користувалася поміччю поліції і вишукувала сотні всяких перешкод, наприклад:

а) визначувано тільки деякі дні, або навіть години, для підпису деклярацій;

б) накладано безправно й самовільно оплати за потвердження підпису і то в довільній висоті, що для бідних селян були нераз доволі високі.

На те сипалися скарги та протести і в наслідок того сама адміністрація мусіла видати 7 січня 1925 року один зо своїх виконних розпорядків до того закону, що ствердження власноручности підписів батьків є правним обов'язком громадських урядів, то значить, що не можна було ані від того відмовитися, ані жадати за те заплати.

Увесь 1926 рік проходив на полагоджуванні відкликів від таких безправних рішень, майже завжди спертих на шахрайствах, що на них з сорому не зважився б ніякий уряд цивілізованої держави. В величезній більшості Міністерство Освіти їх відкидало, а було чимало таких випадків, коли внесено відклик за переміною утраквістичної школи на українську, а Міністерство Освіти, замість відкинути відклик, з власної ініціятиви перемінювало школу на чисто польську. Від низу до гори це було шалене свідоме безправство й фальшівництво, що в почутті повної безкарности та прикривання найвищою державною владою бундючилося й гороїжилося, безлично насміхалося з безборонної української суспільности.

У свідомості повної безрадности супроти цинічної постави державної шкільної влади, думки про самооборону проти того свавілля поділилися в українській суспільності. Частина була за тим, щоб перенести боротьбу на іншу площину й вести її іншими методами — шкільними страйками, бойкотами польської мови й польських учителів, використовуючи кожен такий випадок до протестної пропаґанди в світі, робивши вжиток з права скарги до Ліґи Націй та бити тим Польщу в світовій публічній опінії. Така тактика вимагала б величезної дисципліни на низах, її успішність залежала б від масовости і довготривалости, а якщо б вона заламалася, могла б ще більше поглибити зневіру.

Друга частина громадськости стояла за те, щоб не пропускати ні одної можливости в плебісцитовій акції.

Трудно було рішитися в один чи в другий бік.

На Загальному З'їзді товариства "Рідна Школа", що відбувся 2 листопада 1927 року, передискутовано основно цю справу і прийнято тактику комбіновану:

а) при найбільшому напруженні сил переводити плебісцити й відклики в кожному випадку шахрайства, чи надужиття влади; б) на підставі зібраних матеріялів і документів поширити боротьбу за українське шкільництво на всі можливі й доступні засоби в краю і за границею.

Як поводився сам куратор Станіслав Собінський у цій справі, може нам показати інцидент з послом Сергієм Хруцьким. Наводимо це не тільки як приклад запеклої ненависти та брутальної в методах поведінки найвищого представника польської шкільної влади на українських землях, але й тому, що цей випадок винесла на денне світло польська газета "Слово Польске", брехливо його перекрутивши, за ним повторила це інша польська і жидівська преса, це викликало спростування й вияснення посла Сергія Хруцького, постав довкола неї великий шум з дуже неприємним для Собінського посмаком і навіть знайшов відгук за границею в світовій пресі.

Почалося з того, що в "Слові Польскім" поміщено довшу вістку про "делеґацію волинських селян з української партії" під проводом посла Сергія Хруцького, що зголосилася на авдієнцію до куратора Собінського. Під час авдієнції посол Хруцький ніби поводився в дуже провокативний спосіб:

"намагаючися вмовити в куратора Собінського, що він справу утраквістичних шкіл трактує всупереч міністерським розпорядкам, при чому покликувався на отриманні від міністра Суйковського інформації про спосіб, як Міністерство доручує полагоджувати справи шкіл національних меншин".

На те Собінський мав зажадати від посла Хруцького, щоб змінив тон розмови, загрозивши перервання авдієнції. Відходячи, посол Хруцький показав на куратора, і сказав "Юпітер тонанс!"26 Це мало б дуже схвилювати куратора Собінського, що здавав собі справу з небезпеки.27

Перевіривши справу в розмові з послом Сергієм Хруцьким та членами делеґації, "Діло"28 надрукувало досить широке вияснення, з якого виходило, що:

1. Не була це ніяка делеґація з Волині. Для Волині існує окрема шкільна кураторія в Луцьку і якщо б мали волинські селяни якісь справи до кураторії, то нічого було б їхати з ними до Львова. Була це делеґація з міста Печеніжина коло Коломиї.

2. В її склад входили не "делеґати селян з української партії", тільки два відпоручники кружка "Рідної Школи" в Печеніжині, а саме панове Юрій Чупер та Іван Дувіряк, під проводом посла Сергія Хруцького.

3. На авдієнції цілком не було мови про утраквістичне шкільництво чи шкільництво для національних меншин. Ішлося про приватну українську школу в Печеніжині. Львівська кураторія ніяк не годилася дозволити на її відкриття, покликуючися на пресмішну причину: різницю в центиментрах у помірі вікон між лікарем і техніком.

Посол Сергій Хруцький у своїй інтервенції вияснив і доказав, що існують усі законні вимоги для відкриття української приватної школи в Печеніжині. На її приміщення призначено мурований будинок читальні "Просвіти", один з кращих у цілому місті, наскрізь гіґієнічний, що потвердив урядовий лікар, який безрадно розкладав руками, не знаючи, чого хоче від нього кураторія. Взагалі, в Польщі не багато таких пригожих для школи будинків, і навіть у самому Печеніжині кілька кляс державної школи приміщені у дряхлих жидівських хатах, що не відповідають найбільш примітивним вимогам гіґієни. Але від півтора року кураторія постійно робить перепони. Чому?

На те куратор почав гримати кулаком об стіл, мовляв, він знає, що і як йому чинити, і не буде приймати жадних наук від посла Хруцького.

Здивований такою поведінкою представника шкільної влади, посол Хруцький, гімназійний учитель клясичної філології, запозичився висловом "Юпітер тонанс" заявляючи, що вже цей "гримучий" вибух куратора свідчить, що не має він слушности. Після того делеґація вийшла з кімнати.

Не одна, а сотні українських делеґацій приходили до Собінського, домагаючись законности надаремно. Він знаходив тисячі закарлючок, до смішности дрібних, як показує приклад різниці 6 цм у помірі вікон, щоб обійти закон на некористь українців. Він не тільки нищив державне українське шкільництво, але вмішувався і в приватне, бо навіть у цілком приватні лекції української мови, прикладом чого подаємо випадок у селі Мишині того ж самого печеніжинського повіту.29

Кожному вільно було давати приватні лекції з будь-якої ділянки науки. Лекції могли бути індивідуальні, або й збірні, під умовою, що число учнів не буде більше, як дев'ять. Коли більше — то це вже вважалося школою, підпадало під нагляд шкільної влади і вимагало дозволу на неї. Вичерпавши безуспішно всі можливі старання за власною школою, українські селяни не мали іншого виходу, як організувати такі збірні лекції, хоч це і невигідне й коштовне. Так зробили й мешканці села Мишина печеніжинського повіту. А як до того поставилася державна влада, довідуємося з допису в пресі.30

Коли сам куратор Станіслав Собінський давав приклад своїм крутійством, шахрайством і брутальною поведінкою навіть супроти члена польської законодатної палати, то що вже й казати про підлеглі йому нижчі органи шкільної влади. Ланцюг зачинався вгорі від куратора, йшов почерез повітові староства, повітові шкільні інспекторати й кінчався на державній поліції в сільських станицях. Всякі леґальні засоби оборони з-гори засуджені були на невдачу. І як же ж тут дивуватися, що вбито Собінського, в якого руках збігалися всі нитки тієї народовбивчої роботи?

Зараз по смерті Станіслава Собінського "вшехполяки",31 з якими в тісній співпраці він стояв і часами під їхнім моральним терором діяв, почали не тільки прославляти його особу й діяльність, але й творити йому "живий пам'ятник". Засновувалися різні фундації і стипендії. У містах Золочеві й Сокалі створено дві стипендії його імени в виді безплатних місць у бурсах. Львівське "Товариство вчителів вищих шкіл" встановило також одну стипендію, а його "секція гіґієни й фізичного виховання" покликала до життя "Фонд вдячности ім. Станіслава Собінського". Завершенням тієї ґльорифікації Собінського мала бути бурса його імени "для зміцнення польськости Львова". Пропаґанда за тим велася в цілій Галичині, не тільки у Львові, а в своїй безличності висувала претенсії і до українців, як про те свідчать деякі факти, що дісталися на сторінки преси.

При виплаті місячної платні вчителям у Збаражі предкладано вчителям-українцям до підпису заяву на пожертву 60 злотих, за які то гроші має бути поставлена бурса ім. Собінського у Львові. Таке ж саме домагання ставлено вчителям у Львові, а коли один з них запитався, чи мусить дати, дістав відповідь, що ні, але про те буде знати шкільний інспектор.

Що значать ті "добровільні датки" — аж надто добре відомо. Хто від них відмовився, того "для добра школи" або перенесено на інше місце, звичайно гірше, або запроторено кудись у глушу центральної Польщі.

Польський учительський комітет у Мостиськах випустив відозву вшанування пам'яти Собінського, у Львові для дітей-учнів, нібито без різниці національности, щоб мати підставу домагатися того податку також від українських учителів. Горе тому вчителеві, що зважився не піддатися такому моральному примусові!

В обороні українського вчительства та щоб поінформувати про те українську суспільність, управа "Взаємної Помочі Українського Учительства", професійної організації українських учителів, оголосила такий комунікат:

"Дійшло до відома Головної Управи, що на терені кураторії львівської шкільної округи потворилися повітові комітети до зоирання складок на бурси ім. Собінського. Тим комітетам патронують шкільні інспектори офіційно або півофіційно. Під їхньою пресією учительство приневолене підписувати деклярації на дозвіл стягати з його платень 60 злотих на повишу ціль. Є це, як пише "Ґлос научицєльскі", орган "Звйонзку научицєлі" (ЗНСП) в числі з 5 грудня ц. р. "анахронізм" і надужиття влади". Головна Управа, подібно як і "звйонзек" апелює до шкільної влади, щоб відучила свої нижчі інстанції від надуживання свого впливу в грошових справах учительства, і заповідає, що в найближчому часі предложить ту справу через своїх делеґатів кураторові всієї округи".32

Чи і як хочуть поляки шанувати своїх людей — це їхня справа. Але змушувати до того під терором українське вчительство, жертву винищувальної діяльности Собінського, це вже за велике нахабство. Для поляків міг він бути "зразковим громадянином", а по смерті й "мучеником". Але для українців був і назавжди в історії залишиться лютим катом української культури. І за те постигла його заслужена кара.

V.

Безпосередньо після перевороту Юзефа Пілсудського в травні 1926 року багато поляків думали — головно соціялістичні й ліволіберальні кола, — що Пілсудський, у своїй молодості соціяліст, колишній революціонер, що боровся з царатом, противник ендецької політики від самих її початків, мавши в своєму оточенні та серед прихильників у польській суспільності людей, що визнавали ті самі ідеї, як і він колись, — злібералізує державну політику супроти національних меншин. Замість екстермінації їх, стане на шлях якогось розумного, сприємливого для обох сторін співжиття, а принаймні, як мінімум, буде дотримувати тих зобов'язань, що їх узяла Польща на себе з міжнародніх договорах. Щобільше, навіть серед деяких українців були такі, хоч дуже неокреслені думки. Якраз у часі, коли відбувався травневий переворот, у Львові проходив великий політичний процес проти членів Української Військової Організації за участь у бойових акціях, головно в експропріяціях державних грошей. Був це так званий "процес поштовців", або "процес дванадцятки".33 Закінчився він дуже лагідним присудом, можна сказати найлагіднішим з усіх великих процесів УВО. Передбачувалися два смертні присуди й засуди решти на довголітню тюрму, а тим часом найвищий присуд був 6 років. Публіка й преса пояснювали собі це тим, що підготовляється в уряді новий курс політики супроти українців, тому судовий, прокурорський і навіть поліційний апарат не хотіли стягати на себе невдоволення нових можновладців у Варшаві.

Коли ж не сталося нічого такого, що давало б познаки зміни на краще, давалися чути голоси, що це не "маршалок", тільки його оточення, головно з наймолодших леґіонерських кіл винне тому. А було якраз навпаки. Співробітники Юзефа Пілсудського в першому періоді після перевороту, приготовані були на зміну політичного курсу, хоч і невелику, але зараз же побачили, що "комендантові" це ані в гадці, навпаки, він задумує притиснути не тільки національні меншини, але й ті кола польської суспільности, що мали більшість у сеймі перед травневим переворотом.

Про те, як дійсно думав Юзеф Пілсудський про політичну лінію супроти національних меншин, довідуємося аж після другої світової війни, коли стали доступні для дослідників тайні державні архіви з-перед війни. Раз-у-раз знаходимо передруки різних тайних документів у суспільно-політичних місячниках і квартальниках, у наукових працях дослідників польської найновішої історії, в докторських дисертаціях тощо.

Звернемо увагу на один з таких документів, а саме на протокол засідання Ради Міністрів з 9 серпня 1926 р. (отже тільки два місяці після травневого перевороту) у справі національних меншин.34

У засіданні взяли участь: голова Ради Міністрів Казімєрж Бартель,35 міністер внутрішніх справ — Казімєрж Млодзяновський; міністер заграничних справ — Авґуст Залєський; міністер військових справ — маршалок Польщі Юзеф Пілсудський; міністер скарбу — Чеслав Клярнер; за міністра справедливости — державний підсекретар Юліян Сєнніцький; міністер віровизнань і публічної освіти — Антоні Суйковський; міністер хліборобства і державних дібр — д-р Олександер Рачинський; міністер торгівлі і промислу — інж. Евґеніюш Квятковський; міністер залізниць — інж. Павел Ромоцький; за міністра праці й суспільної опіки — директор департаменту Тадеуш Шубартович; міністер публічних робіт — проф. д-р Вітолд Бронєвський; міністер аґрарних реформ — д-р Вітолд Станєвич; начальник департаменту в Президії Ради Міністрів — Даніель Родік-Лясковський. Протоколував міністерський радник у Президії Ради Міністрів — Владислав Пачовський.

Предметом нарад було внесення міністра внутрішніх справ з напрямними для урядової влади в справі відношення до національних меншин. Це внесення було роздане всім присутнім перебите. на машині і долучене до протоколу, як залучник ч. 4. з підкресленням "тайне", а зреферував його коротко усно міністер Млодзяновський на початку засідання. У своєму слові Млодзяновський, власне, не подав конкретних практичних пропозицій. Ствердив брак будь-якої політики супроти національних меншин на довшу мету. Першим таким актом були "мовні закони", що не дали бажаних наслідків. Заходять причини, що промовляють за ревізію як самого закону, так і його виконування, а саме: а) незаперечна шкідливість системи щорічного складання шкільних деклярацій; б) факт переміни около 2000 українських шкіл на утраквістичні, що викликало велике невдоволення в українській суспільності, а одночасно не задовольнило польської; в) іґнорування навчання російської мови й культури (?!), протиставляючи їй, як менш небезпечні, мови й культури рускої,36 і білоруської. Таке становище не відповідає схильності людности, що живе в східніх воєвідствах.37

Українська, білоруська й литовська національні меншини, це відлами народів, що живуть у безпосередньому сусідстві й мають можність плекати свої національні особливості. Це мусить впливати на дотичні національні меншини, що живуть у межах Речипосполитої, будить і підтримує їхню національну свідомість. У таких умовах національна асиміляція мас української, німецької чи литовської національних меншин — це фікція. Натомість реальним завданням, що його може поставити перед собою держава — це втягнути ті маси в систему польської держави, погодити їх з тією системою та встановити якийсь спосіб гармонійного співжиття до часу повної їх державної асиміляції... Це може статися тільки як наслідок послідовного, плянового й довготривалого діяння державної влади при чинній співпраці суспільности... не зважаючи на позірну можливість такої співпраці. Низка тверезих голосів у публіцистиці таки показує на можливість здійснення того... Розважна метода діяння уряду в відношенні до національних меншин мусить поставити собі за мету передусім побороти недовір'я, що витворилося в дотеперішніх взаєминах. І тут куди важливіша методика практичного діяння, як формулювання далекосяглих зобов'язань, що пізніше не дотримуються.

У дальшому міністер Млодзяновський характеризував окремі національні меншини в Польщі, з чого нас цікавить тільки те, що відноситься до українців. За його словами, українська маса складається майже виключно з селянської людности, що на перший плян ставить матеріяльні справи, а в першу чергу голод землі. Однак у "Малопольщі" українці мають доволі чисельну й активну інтеліґенцію, що складається з духовенства, учительства та урядництва. Організаційні здібності й ініціятива в діянні — досить великі. Свідомість національної окремішности доволі розвинена, завдяки мові й релігії. Немалу ролю грає в тому пам'ять збройної польсько-української боротьби, хоч селяни, як добровольці, не брали в ній участи. Як видно з висліду виборів 1922 року, політичні провідники можуть рахувати на послух у "мас". Одначе, щодо свого характеру, ці провідники становлять назагал маловартісний елемент (?). Польська людність, що живе поруч "рускої", живе з нею в згоді. Перепис людности 1921 року показує обосторонну схильність до винародовлювання, одначе польська сторона виявила меншу відпорність.

Українці на Волині творять під багатьома прикметами інакший елемент, мають куди менше інтеліґенції і слабшу національну свідомість. Виховані під впливом російської школи і приналежні до іншого віровизнання, не творять однородної суспільности з галицькими українцями, не зважаючи на уніфікаційні зусилля, що, як дотепер, показалися малоуспішні.

По таких виводах, іноді доволі заплутаних і дуже загально-поверхових,38 референт пропонує засади діяльносте Уряду та його органів у відношенні до національних меншин:

І. Загальні

1. Прямуючи до впорядкування відносин з національними меншинами. Уряд буде брати до уваги дійсні інтереси мас людности, маючи передусім на оці їх матеріяльний добробут і заспокоєння їх культурних потреб.

2. З метою докладно пізнати ті інтереси й потреби, щоб їх узяти під розгляд, Уряд буде намагатися втримати безпосередній контакт з масами через свої органи, оживляючи адміністрацію і шляхом пожвавлення діяння самоврядування.

3. До участи у різних працях у дорадних установах при центральній владі (наприклад Комісія для Справ Меншин), Уряд покликуватиме з-поміж меншин особи, що визначилися позитивною, творчою працею на сусільному ґрунті.

4. Уряд подбає про злагіднення тертя на національному й релігійному підложжях та про створення гармонійних умовин співжиття людности різних національностей і релігійних культів.

5. Дотримуючися пильно повищих засад, що мають на оці збереження інтересів меншин, одночасно Уряд рішуче буде протиставитися всякому діянню, що шкодить державним інтересам.

II. У відношенні до окремих теренів:39

А. У воєвідствах львівському, тернопільському і станиславівському:

1. Піддати ревізії закон з дня, 26 вересня 1922 року (Вісник законів ч. 90, поз. 829), взявши до уваги зміни відносно визначених там реченців і правного стану в деяких ділянках (Мовні закони).

2. Продумати питання ревізії шкільного закону з 31 липня 1924 року, перевівши в тій справі анкету. Знести системи складання деклярацій батьків.

3. Прихильний розгляд питання створити "руский" університет. Почати заходи перенесення "руских" високих шкіл з Чехо-Словаччини до краю. Матеріяльна підтримка для української молоді, що студіює в академічних школах у польській державі.

4. Приспішити виконання аґрарної реформи, підтримувати приватну парцеляцію, упростити постанови про комасацію ґрунтів та впорядкувати сервітутів.

5. Зичлива постава до господарських потреб сільської людности (господарські установи, кредити, народній промисел і т.п.).

6. Якнайшвидше перевести вибори в сільському й повітовому самоврядуванні, усунути комісаричне правління.

7. Допустити до державної служби "русинів", добре викваліфікованих і льояльних до польської держави.

Б. У східніх воєвідствах:40

1. Взяти до уваги господарські потреби сільської людности, а зокрема виконати аґрарну реформу та впорядкувати рільничі верстати.41

2. Піддати ревізії шкільне законодавство, подібно, як відносно воєвідств львівського, тернопільського і станиславівського.

3. Якнайшвидше схвалення статуту Православної Церкви в порозумінні з Синодом єпископів Православної Церкви та з Митрополитом. Слід надалі задержати в силі отримання ревіндикації колишніх костьолів до часу, доки не внормується та справа на підставі обопільного порозуміння обох заінтересованих Церков.

Зреферований стан і висновки з нього міністра внутрішніх справ витримані в дуже загальній стилізації, що допускає інтерпретацію в обидвох напрямах — звужену й розширену, — не ставить межі, як далеко можна їх звужувати на некористь національних меншин. Зокрема застереження про "державний інтерес" дозволяє Урядові широко стосувати звужену інтерпретацію всіх полегш для національних меншин і не допускати до сповнення деяких слушних домагань національних меншин під претекстом, що це "противиться державним інтересам". Не вводять вони нічого нового, їхній зміст далеко менший, якщо йдеться про права національних меншин, від дотеперішніх міжнародніх і навіть уже польських законних постанов, що відносилися до правного статусу національних меншин. Ясно зарисовуються хіба такі напрямні майбутньої польської національної політики:

1. Звернути більшу увагу на матеріяльну сторінку, бо що ліпше буде вона заспокоєна, то більше буде задоволення національних меншин з польської держави й менші протести в культурній і політичній ділянках.

2. Звертатися безпосередньо до народніх мас, понад голови їхніх суспільних і політичних провідників.

3. Вся та діяльність має на меті політичну асиміляцію національних меншин.

4. Не окреслено змісту поняття льояльности й межі, де кінчається "льояльність" і зачинається "нельояльність". Незадоволення екстермінаційною політикою супроти національностей, польонізацією українського шкільництва й військовим "осадництвом" можна автоматично підтягнути під "нельояльність" супроти польської держави, тому, наприклад, по думці точки 7-ої загальних засад напрямних для польської меншинної політики, до державної служби можна допускати тільки тих українців, які похвалюють мовну й кольонізаційну політику польського Уряду на українських землях.

5. Намір втиснути клина між українським народом у Галичині й Волині з Поліссям, ведучи тут і там окрему політику, то значить установити правно і зміцнити фактично так званий "сокальський кордон".

Дискусія кинула трохи більше світла на загальні тези й висновки доповіді міністра Млодзяновського.42

Починаючи від нього самого, він:

"стверджує, що теперішня шкільна система на "кресах" дала від'ємні наслідки і подражнила національні відносини, не дивлячись на те, що відношення людности до польської школи, за виїмком "русинів" у "Східній Малопольщі", не є вороже; шкільну систему слід було б піддати ревізії. Замість рідко розсіяних 7-клясових шкіл, доцільно було б закладати густішу мережу 1-2-клясових шкіл з неперевантаженою програмою науки. Багато подратування викликують суворі кари за непосилання дітей до школи і в тім напрямі побажані були б відповідні поучення шкільним інспекторам. Врешті потрібно присвятити особливу увагу доборові вчительського складу, що часто не стоїть на висоті свого завдання. Зревідування цілости питання шкільництва послабило б протиставлення білоруських та українських шкіл школі польській.

Підсумовуючи свої виводи, міністер внутрішніх справ заявив, що ідею національної асиміляції, що знаходить свій вияв передусім в екстермінаційних засобах відносно національних меншин, уважає помилковою, одначе не вважає він побажаним приспішувати процес національного освідомлювання меншин, зокрема, коли це відбувається шляхом викликування нехіті до польської держави. Слід здати собі справу з культурних, господарських і соціяльних потреб меншин. Заспокоювати їх згідно з державним інтересом і тим способом творити ґрунт для державної асиміляції, а вона може бути природним помостом до асиміляції культурної і в слід за тим — і національної".43

Інші учасники засідання Ради Міністрів торкалися в дискусії справ, що могли мати відношення їх ресортів до політики уряду супроти національних меншин.

Всі ждали, яке становище займе Юзеф Пілсудський, що хоч був там присутній у своїй якості міністра військових справ, але ніхто не сумнівався, що нічого не рішать без його згоди і благословення. На жаль засідання не було стенографоване, протокол писано звичайним способом подаючи менш чи більш докладно зміст сказаного, до того урядовою канцелярійщиною, що ніколи не може передати вірно думок і слів дискутанта. Та не зважаючи на всі ті недоліки, виступ Пілсудського в дечому заскочив присутніх. Тут передаємо точний і дослівний переклад того, що говорив Юзеф Пілсудський на тому засіданні:

"Міністер військових справ ствердив на вступі, що для докладної оцінки питання меншин бракує нам дуже важних даних, а саме статистичних дат про рух людности. Дані останнього перепису з 1921 року вже не відповідають дійсності. З того часу зайшло багато змін у засягові національного і віровизнаневого руху. Ствердження сучасного стану з того боку необхідне, бо обговорюючи цілість питання меншин у державі й укладаючи державну програму супроти меншин мусимо здавати собі справу, чи і наскільки цей стан з нашого національного становища поліпшився чи погіршився. Проте, хоч не маємо точних даних, треба ствердити, що положення представляється корисно. Передусім слід підкреслити, розповсюдження, уліпшення й вироблення поправности польської мови і слова, це заслуга польської школи і загальної військової служби; вплив польської культури й держави м. і. сильно позначився на "західніх кресах", де можна ствердити видатний зріст польськости. Це факт, що держава й нарід польський силою своєї переваги впливають на меншини в державно-адміністраційному напрямі.

Джерело труднощів, на які натрапляє адміністрація, що ліквідує питання громадянства на східніх землях, бачить міністер військових справ у невідповідно переведеній репатріяції з Росії. Совєтська влада стримувала поворот національно й державно додатних елементів, натомість репатріювала до Польщі людей, що не мали права до польської державної приналежности, а тому не протиставилася, як слід, наша репатріяційна делеґація.

Що ж до православного духовенства, то мусимо ствердити, що більшість його не є місцевого походження, зокрема, коли мова йде про духовенство. В існуючому стані речей питання громадянства мусіло насувати труднощі адміністраційним органам, а втім, вони нераз відмовляли громадянства особам, що мали безсумнівне право до польської державної приналежности.

Вертаючись до загальних уваг щодо меншинної проблеми, міністер військових справ радить не перецінювати її значення. При її розв'язці держава не може відсувати на дальший плян своїх засадничих інтересів.

Стверджує, що кардинальною вимогою польської державної рації є заґварантувати належні права польській мові. Польської мови треба навчати в усіх школах цілої польської держави; польською мовою мусять вестися вся державна праця — суди, адміністрація, самоврядування. Сміливе ствердження, що існує тільки одна державна мова і висновки з тієї засади не буде несправедливістю супроти меншин, навпаки, брак рішучого становища в тій справі був би кривдою для польської більшости.44

Організація шкільної мережі у східніх воєвідствах — хибна. Замість теперішнього стану, де одна більша школа припадає на 5-6 сіл, треба б прийняти засаду густішого розмноження менших шкіл, з уваги на малі й розкидані людські оселі.

Військова кольошзація на "кресах" не була помилкою,45 не дивлячись на різні недоліки в її переводженні в життя; "осадники" є керівникими місцевого життя, в них не вигас військовий дух, вони творять державно-корисний елемент; зо стратегічною боку присутність над границею "осадників", що дотепер не втратили почуття зв'язку з армією, має важливе значення.

Підсумовуючи свої загальні завваження, міністер військових справ ще раз підкреслив національну й державну конечність запевнити слушні права польській мові. Одночасно кладе натиск на те, щоб почати й постійно вести працю, що давала б урядові систематичний і сталий перегляд змін у рухові людности під оглядом національним, мовним і віроісповідним.46

У дальшому Юзеф Пілсудський широко розводився над характеристикою окремих національних меншин у Польщі — німецької, жидівської, литовської та білоруської — що їх ми тут пропускаємо, подаючи тільки погляд його на українську меншину. На диво, говорив він про українців, не так, як наприклад про німців чи жидів. Поручаючи поводитися з меншинами справедливо, відносно українців підкреслено вимагав теж суворости:

"щодо "Східньої Малопольщі", слід подумати, чи не було б доцільно скасувати на тім терені постанови, що в мішаних подружжях сини йдуть за обрядом батька, а дочки за матір'ю. Здається мені, що тепер це спиняє зріст польськости. Засадою Уряду в відношенні до "руської" людности в "Східній Малопольщі" повинно бути: триматися правопорядку і не дражнити.

На Волині можна відрізнити дві стрефи: північну лісову, що нею правити легше, і південну урожайну, що може ставити труднощі в адміністрації. Державна влада в відношенні до людности на Волині повинна бути сильна й сувора, але справедлива.

Кінчаючи, міністер військових справ ще раз підкреслив конечність заґварантувати належні права польській мові".

Слова Юзефа Пілсудського здивували, можна сказати заскочили присутніх. Ні менше ні більше, він: а) оправдував діяльність дотеперішнього адміністраційиого державного апарату, що його скритикував міністер внутрішніх справ; б) заявився за військовою кольонізацією, що її навіть попередній, передтравневий уряд уже не продовжував; в) катеґорично заявився тільки за одною, польською, урядовою мовою в цілій Польщі, то значить пішов дальше, як закон Ґрабського, що допускав українську мову в галицьких воєвідствах, хоч у до смішности обмежених розмірах; г) підкреслював кілька разів конечність заґварантувати права польської мови, ні словом не виступаючи проти мовного закону, якого ревізію пропонували інші міністри, і тим самим неначе заявився за тим, щоб його залишити в силі.

Упорядчик і коментатор опублікованих текстів архіву, що їх ми зреферували повище, дав від себе такі завваження:

"Найбільш зобов'язний характер мав голос міністра військових справ Юзефа Пілсудського. Він ішов до програмової орієнтації — від асиміляції національної до державної, — при чому послугувався надто оптимістичною оцінкою постави німців, литовців і білорусинів, уважаючи їх або льокальною, або такою, що сприяє асиміляції. Пілсудський підносив позитивні наслідки кольонізації в східніх воєвідствах. Напевно буде видаватися заскоченням його натиск, щоб запевнити польській мові абсолютну домінацію, правдоподібно бачив він у тому чинник, що сприятиме злиттю меншин з польською культурою. Поручаючи політику справедливого і сильного правління відносно німців та українців, при українцях подає, що мусить вона бути "сувора".47

І, накінець, Чеслав Мадайчнк додає від себе, що:

"Засаднича лінія дотеперішньої національної політики в дотеперішній практиці не мала суттєво мінятися, хотіли, тільки змінити її методи".48

У примітці до тайного залучника в цьому протоколі Мадайчик звертає увагу на розбіжності тверджень міністра внутрішніх справ Млодзяновського та Юзефа Пілсудського, подаючи, що:

"Оцінка положення у Юзефа Пілсудського випливала з традиційного, суто-шляхецького способу думання, і що її не потвердило не лише минуле (зокрема зріст національної свідомости в другій половині XIX століття), ані період другої світової війни".

Супроти такої постави Юзефа Пілсудського — затрублено до відвороту й усе лишилося по-старому. В становищі національних меншин не змінилося нічого на краще, а поліційно-адміністраційна практика закручувала гайку ще тугіше, як крикливі дотравневі Уряди. Скоріше чи пізніше це мусіло довести до якогось вибуху в народі, що не хотів коритися долі й повільно конати в безсилому розпачі.

 

------------------------------------------------------------------------

[10] Цей мандат дістала Польща постановою Ради Союзних та Об'єднаних держав (т. зв. держав Антанти) з дня 21 листопада 1919 року.

[11] Це той сам Генрик Лєвенгерц, що в 1919 році разом з Яном Домбським та деякими поляками зо Львова їздили до Парижу протестувати в Мировій Конференції проти будь-яких уступок національним меншинам, зокрема українцям, коли польська мирова делеґація подала згаданий уже проєкт автономічного статуту для Східньої Галичини. Тоді й тепер він ще виступав, як безпартійний, але зараз після травневого перевороту Юзефа Пілсудського записався до Безпартійного Бльоку Співпраці з Урядом, (партії "пілсудчиків").

[12] Папєржинська-Турек, цитована праця, ст. 220.

[13] З латині: закон Ґрабського.

[14] Підкреслення мої, З. К. Станіслав Ґрабський забув сказати, що вся Східня Галичина була загарбана насильно і що Рада Амбасадорів тільки затвердила вже доконаний факт. Це саме з Вильном, що її підступно військовою силою зайняв від литовців генерал Желіґовський, найперше їх обдуривши, ніби він зірвав з Польщею.

[15] Таким евфемістичним висловом авторка з одного боку натякає на бойкот перепису з 1921 року в Галичині, і з другого на самовільність конскрипційного апарату й свідомі шахрайства адміністраційної влади.

[16] Цитований твір Папєржинської-Турек, уступи розкидані між сторінками 220-261.

[17] Підкреслення мої, З. К.

[18] Подано за "Ділом", ч. 250, 11 листопада 1926 — "На руїнах, досі знищено 2,166 українських народних шкіл".

[19] Свідоцтва приватних шкіл не давали права до переходу в державні чи до вступу в університет. У тих випадках треба було складати окремі вступні іспити, або перед закінченням шкільного року складати екзамени в державних школах. Тільки, якщо кураторія надала якійсь школі т. зв. право прилюдности — свідоцтва тієї школи рівнялися зо свідоцтвами державних шкіл.

[20] Як знаємо зо звіту Марцеліго Прушинського, навіть польському Міністерству Освіти в Варшаві таке "виконання й перевиконання" завдань видалося надто ревне і воно доручило зберегти 953 школи.

[21] Вчительські посади для науки релігії, що їх з правила займали гімназійні вчителі, що були одночасно греко-католицькими священиками.

[22] Д-р Павло Лисяк: Звеличники насилля, ("Діло", ч. 238, вівторок 25 жовтня 1927).

[23] Наводимо точно за працею Івана Герасимовича п. н. "За українську школу під Польщею", написаною з нагоди сесії варшавського сейму, де відбувалися дебати над бюджетом Міністерства Освіти. Автор покликується там на такі польські джерела: а) Sprawozdanie komisii budżetowej o preliminarzu budżetowym Ministerstwa Wyznań religijnych i Oswiecenia Publicznego na rok 1925; sprawozdawca - poseł St. Rymar, b) Kwartalnik statystyczny, rok 1925, tom II. - Szkolnictwo powszechne, Warszawa 1926.

[24] Авторка подає, що дані для своїх табель узяла з польської офіційної статистики, друкованої у виданнях "Річника Статистики Речипосполитої Польської за роки 1924-1927".

[25] Слова авторки, підкреслення мої, З. К. Треба було ждати понад 50 років, щоб польські дослідження ствердили шкідливість і безглуздість шкільної політики супроти національних меншин у міжвоєнній Польщі.

[26] Гримучий Юпітер, (з латині).

[27] Якої? З. К.

[28] Повний текст статті "Діла" п.н. "Насміх з законности", поміщений під числом 1 в "Додатку".

[29] Скоро потім скасовано печеніжинський повіт і село Мишин прилучено до коломийського.

[30] Допис поміщений у "Додатку" під числом 2.

[31] Популярна назва ендеків.

[32] "Діло", ч. 291, п'ятниця 31 грудня 1926, "Новинки" В справі складок на бурсу ім. Собінського.

[33] Гл. про те книжку "Дванадцять українців перед львівським судом", видану у Львові (без подання автора) і "На повні вітрила" Зиновія Книша, В-во "Срібна Сурма" 1970 року, розділи ХІІ-ХVІ, сторінки 208-309.

[34] Czesław Madajczyk: Dokumenty w sprawie polityki narodowoścowej władz polskich po przewrocie majowym. («Dzieje najnowsze», rocznik IV, zeszyt 3, Wydawnictwo Instytutu Historii Polskiej Akademii Nauk, Warszawa 1972).

[35] Професор політехніки у Львові.

[36] То значить "української".

[37] Така арґументація зовсім незрозуміла і навіть дивна. Що хотів тим сказати міністер Млодзяновський? Що мешканці східніх воєвідств жаліються не на обмеження свого національного шкільництва, тільки на те, що в школах не вчать російської мови й культури?

[38] Ми поминули тут такі — дуже важливі — ділянки дискримінаційної політики Польщі відносно національних меншин, а головно української, як земельна реформа (парцеляції, військова колонізація) і церковні справи. Щодо них треба б писати окремі студії, що не входять в обсяг цієї нашої праці.

[39] Подаємо тільки те, що відноситься до українських земель.

[40] То значить на Волині й Поліссі. Холмщина й Підляшшя входили в адміністраційному поділі Польщі до інших воєвідств, так само, як і Лемківщина в Східній Галичині. Вони не могли користати з ніяних культурних облегшень, призначені були на повну приспішену польонізацію.

[41] Не сказано ближче, що слід розуміти під "рільничими верстатами".

[42] Знову подаємо тільки ті місця з протоколу, що відносяться до справ культури й шкільництва, якнайближчих до нашої теми, з інших заторкуємо хіба ті, що зміцнюють екстермінаційні засоби польонізації.

[43] З протоколу засідання Ради Міністрів, 18 серпня 1926 року.

[44] і [45] Підкреслення мої, З. К.

[46] Коментатор тих законів, Чеслав Мадайчик, подає до того місця, що для тієї цілі засновано Інститут Національних Дослідів, щоб досліджував різні сторінки життя національних меншин, інформуючи назагал об'єктивно, публічну опінію двомісячником "Справи Народовосьцьове" (1927-1939) і багатьома іншими своїми публікаціями.

[47] Czesław Madajczyk: Dokumenty w sprawie polityki narodowoścowej władz polskich po przewrocie majowym. («Dzieje najnowsze», zeszyt 3. Warszawa 1972).

[48] Підкреслення мої, З. К.