I. ПРАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ СТАН
У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Перша світова війна залишила Східню Галичину не тільки знищену воєнними діями, але й ослаблену демографічно. За чотири роки війни перейшла вона два рази російську окупацію — у 1914-1915 роках повну, а в 1917 році частинну, — два рази пересувалася через неї лінія фронту з усіми наслідками того, як квартирування війська, реквізиція харчів і сільсько-господарських тварин. Але й сама людність зменшилася, не тільки тому, що не зважаючи на швидкий поступ російської офензиви восени 1914 року, Австрія таки мала час змобілізувати наймолодші річники армії і потім додатковою бранкою в 1916-1917 роках. Чимало втрат потерпіла людність наслідком переслідування військової влади — мадяри вішали за саме слово "Русин", австрійці вивозили до таборів у глибину країни підозрілих у симпатії до москалів майже на сто відсотків невинних людей, москалі зо своєї сторони теж чимало людей запроторили кудись у Росію. Жидівська міська людність, зокрема інтеліґенція і багатше купецтво, тікали зо страху перед москалями. Молох війни поглинув величезні жертви в людях на фронтах і в далекому полоні. Не було родини, щоб не оплакувала своїх погибших або пропавших без сліду.

Скінчилася світова — почалася визвольна війна, а в ній теж прийшлося занотувати великі жертви в поляглих, полонених, померлих від хворіб, що їх принесли з собою тяжкі умовини воєнного життя, загинулих у польських таборах інтернованої цивільної української людности.

У такому стані застала Галичину польська окупація після того, як Українська Галицька Армія перейшла Збруч, 16 липня 1919 року. Політична доля Східньої Галичини ще не була вирішена, ще існувала її армія в союзі з Армією УНР, ще мала вона свій Уряд, якийсь час на українських землях, а потім на еміґрації у Відні й Берліні, ще діяли її дипломатичні представництва по европейських столицях, ще працювала в Парижі її Місія до Мирової Конференції.

Польський уряд від самого початку польсько-української війни робив заходи, щоб Мирова Конференція признала за нею право включити Східню Галичину в межі польської держави. Хоч поляки мали великі впливи серед переможних держав Антанти, передусім у Франції, що озброїла та вирядила для неї армію ген. Галлера та підтримувала політично польський уряд, це їм не вдавалося, як довго йшли ще бої між Польською Речипосполитою та Західньо-Українською Народньою Республікою. Коли ж під кінець червня 1919 року ставало очевидним, що Українська Галицька Армія, слабо озброєна і зовсім без стрілива, мусітиме покинути територію Західньо-Української Республіки, хоч не склавши зброї і далі перебуваючи в стані війни з Польщею, польські позиції на Мировій Конференції в Парижі зміцніли.

Підготовчі матеріяли до остаточного рішення та включення в низку міжнародніх трактатів, що були тоді підписані, збирала "Комісія для польських справ" Версайської Конференції. Польський уряд предложив до тієї комісії свої погляди та пропозиції, комісія передала їх Раді Міністрів Заграничних Справ і вона, на три дні перед заключенням договору з Польщею, 25 червня 1919 року, передала Східню Галичину під тимчасову адміністрацію Польщі, мотивуючи своє рішення ось так: "Для забезпечення спокою й майна людности Східньої Галичини перед небезпеками, що грозять їй від большевизуючих бандитів, Найвища Рада постановила уповажнити військові сили Польської Речипосполитої посунутися аж до Збруча. Ця постанова в нічому не пересуджує рішень, що їх пізніше прийме Найвища Рада в справі державного становища Східньої Галичини".

Цей мандат Польщі мав тривати найвище 25 років і під умовою, що:

1. На тимчасово адміністрованій території буде встановлена автономія, якої засади устійнить окрема умова між державами Антанти й Польщею.1

2. Запевнені будуть політичні й релігійні вольності для людности.

3. Людність матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежности тієї території.2

Це був великий дипломатичний успіх, бо леґалізував польську військову окупацію західньо-українських земель і давав її можливість поволі фактично закріплюватися на українській території.

Що ж до північно-західніх українських земель та білоруської території Антанта покищо не була в праві видавати жадних рішень, ті землі належали колись до російського царства, якого представники ще далі вважалися західніми союзниками. Але вкінці, 8 грудня 1919 року вдалося Польщі довести до того, що Найвища Рада схвалила "Деклярацію про тимчасові східні границі Польщі":

"Головні Союзні і Стоваришені Великодержави, ствердивши, що слід якнайшвидше усунути теперішній стан політичної непевности, що в ньому знайшовся польський нарід, але не пересуджуючи пізнішого остаточного устійнення східніх границь Польщі, заявляють, що вже тепер признають право польського уряду зорганізувати, на засадах заключеного 28 червня договору з Польщею, нормальну адміністрацію земель давнього російського царства, положених на захід від нижче означеної лінії".3

Заселена українцями частина тих земель теоретично належала до Української Народньої Республіки, не можна було видавати щодо них рішень таким самим способом, як відносно Східньої Галичини, вони могли бути хіба предметом спору між Польщею та УНР. Їхня доля перерішилася в Варшавському Договорі з квітня 1920 року між Речипосполитою Польською та Українською Народньою Республікою і потім, остаточно, у Ризькому Трактаті 18 березня 1921 року. Вони стали інтеґральними частинами польської держави і Мирова Конференція вже не мала права рішати про їх долю, прийняла тільки до відома фактичний стан, хоч для нікого не було тайною, що Антанта воліла б, щоб ті землі припали відновленій та очищеній від большевиків Росії.

Щоб кувати залізо, поки гаряче, польська мирова делеґація в Парижі вже 5 липня 1919 року, отже тільки десять днів після отриманого адміністраційного мандату на Східню Галичину, виступила з проєктом "Статуту Східньої Галичини". Проєкт передбачував для Галичини власний сойм з правом законодавства в справах культури, освіти, місцевої комунікації, хліборобства, торгівлі та промислу й у всіх тих справах, що їх передасть загально-державний сойм.4 Поза автономією лишалися: загранична репрезентація, військові справи, державна поліція та фінанси. Виконна влада лежала в руках ґубернатора, що його мав іменувати президент Польщі; в центральному уряді передбачувався один міністер без теки для українських справ при Раді Міністрів, теж іменований, а не з делеґації чи з виборів у галицькому соймі. Проєкт постановляв теж, що в кожному центральному міністерстві буде створений окремий департамент для справ Східньої Галичини. Урядова мова — польська й українська, як рівноправні.

Цей проєкт висунула польська делеґація з наміром приспішити признання повної суверенности Польщі на землях, що мали стояти тільки 25 років найдовше під тимчасовою її адміністрацією. Він був багато ширший, як якінебудь пізніші автономічні пляни тих польських кіл, перш усього соціялістичних та й інших, що заявлялися за дотриманням зобов'язань Польщі, що їх прийняла вона на Мировій Конференції. Предкладаючи цей проєкт автономії, польський уряд не вважав його підставою дальшої національної політики, тільки актом у дипломатичній грі, щоб замилити очі втомленим війною та довгими переговорами народам Антанти.

Познайомишись з проєктом автономії, Найвища Рада Мирової Конференції прийняла його до відома і затвердила остаточно текст умов між Антантою та Польщею з тимчасовим її мандатом адмініструвати Галичиною, під умовою встановлення там автономії.

Права національних меншин були, принаймні формально, заґварантовані такими міжнародніми умовами й польськими законами:

1. Версайським Трактатом (так званим "малим", у відрізненні від "великого", що відносився до переможних у війні Осередніх Держав) між Антантою і Польщею 28 червня 1919 року. В імені Польщі підписали його Іґнаци Падеревський і Роман Дмовський. Сейм ратифікував цей трактат 21 липня 1920 року, його проголошено у Віснику Законів 6 грудня 1920 року і з того часу його текст обов'язував теж як внутрішній закон аж до схвалення конституції 17 березня 1921 року.

У статті 2-ій цього меншинного трактату Польща зобов'язувалася шанувати засадничі права національних меншин, яким не може суперечити жодний польський закон ані діяльність уряду.

Третя стаття зобов'язувалася не вводити національним меншинам жодних обмежень волі користуватися їхньою мовою у приватних, релігійних і торговельних справах, у пресі та всякого рода публікаціях і на публічних зборах.

У четвертій статті — подбати про облегшення польським громадянам, що говорять мовою іншою, як польська, вживати їхню власну мову в судах, усно й письмово.

У дев'ятій статті Польща взяла на себе обов'язок облегшувати польським громадянам, що вживали мови іншої, як польська, навчання в загальних школах їхніх дітей у власній мові.

Однак усе те — дуже загально й без точних означень і в практиці ті постанови можна було натягати, як швець шкуру.

Зате дуже важлива була 12-та стаття. У ній Польща погодилася, що ті постанови трактату стоять під ґваранцією Ліґи Націй, і тим дала їй право інтервеньювати в разі скарги на порушення тих прав, навіть якби вносили їх окремі особи.

2. Також у Ризькому Трактаті була постанова про права української та білоруської меншин у рамах польської держави, хоч знов же дуже схематичним способом. Договір постановляв, що особи російської, української і білоруської народности мають право, у рамах внутрішнього (то значить польського) законодавства плекати свою матірню мову, організувати й утримувати власне шкільництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власні товариства та спілки.

3. Перша польська конституція, що її схвалив сейм 17 березня 1921 року, мусіла містити в собі деякі постанови, що до них Польща зобов'язалася міжнародніми договорами, зокрема договором про національні меншини, а між ними — надати автономію "Східній Малопольщі".5

У статті 109 вона постановляла:

"Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

Окремі закони забезпечують меншинам у польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей".

Стаття 110 давала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

Стилізація конституційних постанов була така загальникова й туманна, що навіть самі поляки, знавці конституційного права, не могли зійтися на одній думці та всіляко інтерпретували, звужено чи розширено, окремі її речення чи хоч би тільки вислови.

4. І накінець, 26 вересня 1922 року схвалено в сеймі закон про "деякі засади воєвідського самоврядування", що мав нібито здійснити зобов'язання Польщі завести на українських землях автономію. З давнього проєкту, що на його підставі Найвища Рада Мирової Конференції признала Польщі мандат над Галичиною, лишилося дуже мало. Перш усього, — "самоврядування" це поняття далеко вужче, як автономія. Подруге, сам зміст закону давав сильно обмежені й куценькі права для української людности в Галичині. Потрете, цей закон лишився тільки на папері. Польща не мала наміру вводити його в життя, був це тільки маневр польської дипломатії, щоб добитися повної, необмеженої суверенности на українських землях, що досі стояли тільки під її адміністраційним мандатом.

Ця думка знаходить своє підтвердження в польських джерелах.6

Попри історичні претенсії та політичні арґументи, польська делеґація на Мирову Конференцію покликувалася ще й на демографічні дані, мовляв, людність Галичини складається майже по половині з поляків та українців. Доказати це будь-якою статистикою було дуже трудно. Останні статистичні дані походили з 1910 року, перепис переводився не так, як було б потрібно для таких домагань поляків, до того ж відразу оспорювано його правдивість, переводили бо його, хоч в Австрії, переважно польські адміністраційні урядовці. В своєму меморіялі до Мирової Конференції поляки могли предложити хіба такі цифри:

Українців — 3,132,233 або 58.9%

Поляків — 2,114,792 або 39.7%

А де ж інші, зокрема жиди? З тієї ж бо статистики лишалося тільки 1.94% на інші національності.

Ці цифри відносилися до національного складу галицької людности. Коли ж подавати зіставлення на підставі віровизнання — положення поляків було ще гірше:

Греко-католиків: 3,291,218 або 61.8%

Римо-католиків: 1,350,856 або 25.3%

Жидів: 659,706 або 12.8%

Могла бути якась кількість — дуже мінімальна — поляків, що зарахували себе до греко-католицького обряду. Однак були й українці римо-католики7 і чимало німців, не тільки з урядничого елементу, що міг кожної хвилини відплисти, але в багатьох німецьких колоніях. Тут уже й жидів трудніше було зарахувати до польської групи, бо сполячені мовно чи культурно жиди в більшості трималися своєї віри, називали себе "поляками Мойсеєвого віровизнання".

З котрого боку не підходити б, не можна було говорити про "українську національну меншину", бо український елемент у Західній Україні переважав абсолютною більшістю. Навпаки, українці могли називати поляків "національною меншиною" і признавати їм деякі права, як це вже було зроблено в Центральній Раді в Києві.

Багато промовляло за Польщею те, що вона виконувала фактичну владу на західньо-українських землях, тримала там своє військо і завела, хоч тимчасову, адміністрацію. З тієї позиції вона робила дальші дипломатичні заходи, щоб узаконити фактичний окупаційний стан. У тому сподівалися дістати більші шанси, коли переведуть перепис у цілій Польщі, разом із українськими землями, бо тоді виступатимуть, як більшість у державі, а всі інші національності, навіть найбільша з них, українська, опиняться в становищі національних меншин.

Цей перепис відбувся восени 1921 року і, хоч не дав сподіваних вислідів для Польщі, все ж таки поставив їх у позицію більшости. Українська суспільність проголосила бойкот конскрипційної акції, бо Польща не мала права переводити перепису на мандатних територіях. Польський уряд зробив помилку, заповівши перепис одночасно на всіх територіях. Як мандатний адміністратор, міг він запорядити статистичний перепис для господарських чи інших цілей, стисло пов'язаний з потребою ліпшої адміністрації, а за кілька місяців зробити те саме на власній території. Можливо, що й у цьому випадку українці його збойкотували б, та не мали б тоді сильнішого морально-політичного оправдання на міжнародньому форумі, звідки сподівалися прихильного для себе рішення в спорі з Польщею. Виглядало б, що вони протестують проти зібрання статистичних даних, що мали служити підставою для поправи адміністрації, бо лякаються, що статистика вийшла б на користь поляків. Напевно відбувся б перепис без перешкоди, якби польський уряд поставив його під міжнародню контролю. Він того не зробив, можливо з престижевих мотивів, а найбільш правдоподібно тому, що в разі масової організованої участи української людности в терені, її відсоток до загалу населення вийшов би далеко більший. Перш усього жиди, що теж домагалися прав для себе, подавали б свою жидівську, а не польську національність. Такий вислід утруднював би польській дипломатії завдання, а щонайменше альянтський табір, навіть якби й передав Галичину полякам, вимагав би більших ґваранцій для меншин і може довше пильнував би дотримання польських зобов'язань.

Не вдаючись у спекуляції, як би воно було, вернімося до дійсного висліду перепису. Його показують нам дві по нижчі табелі: кількість українців у східніх воєвідствах Польщі на підставі перепису з 1921 року:

Воєвідство Загальна кількість Відсоток
львівське 975,268 35.09%
станиславівське 940,555 70.02%
тернопільське 714,031 50.00%
волинське 983,696 68.04%
поліське 156,142 17.70%
люблинське 63,070 3.00%

Звернім увагу, що тут зовсім нема поданої кількости українців на Лемківщині, Холмщині й Підляшші, бо ці області прилучено до краківського, люблинського й білостоцького воєвідств.

Національний склад людности польської держави на підставі перепису з 1921 року:

Людність Загально У відсотках
польська 18,814,239 69.02%
українська 3,898.431 14.03%
жидівська 2,110.448 7.08%
білоруська 1,060.237 3.09%
німецька 1,059.194 3.09%
литовська 68.667 0.30%

Антанта могла прийняти такий стан за правдивий. Але добре собі здавали справу з його невіродостойности польські урядові кола, тому й покликувалися на нього тільки в дипломатичних заходах.

Авторка, від якої запозичено таблиці,8 завважує від себе:

"можна теж, не помиляючись, допустити можливість, що конскрипційні комісари свідомо обнижували дані про непольську людність".9

У таємному протоколі засідання Ради Міністрів, 19 серпня 1926 року занотовано, що на цю справу звертали увагу два міністри Юзеф Пілсудський, міністер військових справ, і Антоні Суйковський, міністер віровизнань і публічної освіти. Обидва ствердили, що не можна полягати на статистичних цифрах того перепису. На думку Юзефа Пілсудського:

"Дані останнього перепису з 1921 року вже не відповідають дійсності. З того часу зайшло багато змін у ділянці руху народностей і віровизнань. Тому доконче треба ствердити теперішній стан"....

Ще виразніше висловився міністер Суйковський, що, не завиваючи нічого в папірці, одверто й без обиняків ствердив:

"Дані перепису людности з 1921 року вимагають, з точки погляду нинішнього стану, деяких поправок. Перепис показує 69% поляків у відношенні до загалу людности в державі; ця цифра зависока, коли взяти до уваги, що в переписі записано сімсот кількадесят тисяч жидів і 505 тисяч православних, як поляків. Критично оцінюючи вислід перепису треба ствердити, що дійсних поляків у державі є дещо більше як 65%. А якщо йдеться про територію, де живуть національні меншини, то білоруський елемент займає 14%, а український 22.7% загальної поверхні держави. Щоб не прикладати надто оптимістичної міри, можна прийняти, що 30% державної території має непольську більшість".

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Так називалося в часі первої світової війни і після неї порозуміння західніх союзників у війні з осередними державами: Entente cordiale (сердечне порозуміння), коротко — Антанта.

[2] Sprawy Polskie na Konferencii Pokojowej w Paryżu. Tom II. Warszawa 1967, документ 96, сторінка 346.

[3] Ця лінія ішла здовж річки Буга аж до місця, де Буг перетинала колишня австрійсько-російська границя. Якийсь час пізніше, в часі переговорів після польське большевицької війни продовжено її до Карпат і вона дістала назву "Лінії Керзона". (Dokumenty i materiały do historii stosunków polsko-radzieckich, tom II, nr. 269, st. 481).

[4] "Сейм" — польська історична назва законодатнього тіла, прийнялася теж в Україні. У XIX столітті за австрійських часів законодатні установи частин держави почали називати "сеймами". Хоч у літературній українській мові більш правильно було б писати й говорити "сойм", однак для відрізнення загально-державного польського "сейму" від автономічних леґіслятив будемо вживати "сойм", хіба, що в законах для них була б придумана якась інша офіційна назва.

[5] Терміни "Східня Малопольща", "малопольський", "русин", "руський", "русінський" ставимо в лапках. Це не були українські назви, придумала їх штучно польська державна влада, або витягнула архаїзми з-перед кількасот сторіч, щоб відрізнити галицьких і взагалі західньо-українських "русинів" від українського народу на схід від Збруча.

[6] А. "Після 1918 року положення національних меншин реґулювали різні запорядження й міжнародні домовлення. Але тодішні уряди були замало стабільні, щоб випрацювати точно окреслену програму національної політики. Під натиском хвилини приймалися всілякі зобов'язання, що їх пізніше не дотримати. На щодень рішала практика адміністрації, а вона від самого початку принесла гостру дискримінацію народів, що жили в тодішніх східніх воєвідствах... В деяких моментах, під впливом потреб заграничної політики, пороблено засадничі заходи, що тяжать на відношенні держави до національних меншин і сталися зобов'язаннями, що їх держава не може дотримати. Сюди належить схвалення закону про засади загального воєвідського самоврядування в воєвідствах львівському, тернопільському й станиславівському з дня 26 вересня 1922 року. (Вісник Законів ч. 90/829). Закон видано у зв'язку з нашими стараннями на мішнародньому терені про устійнення східніх границь".

(Czesław Madajczyk: Dokumenty w sprawie polityki narodowoścowej władz polskich po przewrocie majowym).

Б. "... Міністер Заграничних справ Авґуст Залєський стверджує, що з точки погляду заграничної політики Польща дуже заінтересована тим, щоб знести трактат про національні меншини. В дотеперішніх своїх заходах міністерство заграничних справ ішло по лінії невтралізування постанов трактату, впливаючи на відповідне формування процедури в Лізі Націй; ту ціль у значній мірі осягнено, так, що під сучасний момент цей трактат для нас не грізний. Однак його треба зліквідувати зовсім".

(Протокол засідання Ради Міністрів Польської Речипосполитої, 19 серпня 1926).

В. "...26 вересня 1922 року схвалено закон про засади загального воєвідського самоврядування, зокрема львівського, тернопільського і станиславівського. Він містив у собі важні політичні постанови відносно до "Русинів" у тих польських воєвідствах. Цей закон, власне, був ходом у діянні заграничної політики у зв'язку зо стараннями про устійнення східньої границі, не мав ніякого значення у ділянці внутрішніх відносин, його навіть частинно не введено в життя".

(Реферат міністра внутрішніх справ Казімєржа Млодзяновського, як підклад до дискусії на засіданні Ради міністрів 18 серпня 1926 року в справі політики супроти національних меншин. Долучений до протоколу, як тайний залучник).

Всі три точки цієї примітки, А, Б, В, взяті з квартальника «Dzieje najnowsze», rocznik IV, zeszyt 3, Warszawa, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, Instytut Historii, що передрукував їх з польського державного архіву «AAN» (Archiwum Aktów Nowych, Protokoły posiędzeń Rady Ministrów, tom 34, str. 464-469 і 474-482.)

[7] Хитання цифер у цей чи той бік могло би позначуватися наслідком мішаних подруж, бо згідно з конкордатом Австрії з Ватиканом з 1855 року в мішаних подружжях хлопці йшли за обрядом батька, а дівчата — за матір'ю. Одначе більшого значення це не мало б у загальному висліді.

[8] Mirosława Papierzyńska-Тurek: Sprawa Ukraińska w Drugiej Rzeczypospolitej. 1922-1926, Wydawnictwo Literackie, Kraków 1976, (str. 19-20).

[9] Мирослава Папєржинська-Турек, цитований твір, стр. 290.