IХ. ДОДАТОК.

Ч. 1. НАСМІХ ІЗ ЗАКОННОСТИ.

Львівська кураторія "принципово" не дозволяє відкривати українські приватні школи. — Справа приватної школи в Печеніжині. — Крутійство кураторії. — Делеґація в куратора Собінського. — Кулачний куратор. — Що на те міністер освіти?

Львівська шкільна кураторія, під проводом ославленого куратора Собінського, спрепарувавши, за вказівками б. міністра Станіслава Ґрабського й "організації народової" висліди так званого "плебісциту", за одним махом зліквідувала українське всенароднє шкільництво. На тому вважала свою працю покінченою. З подивугідною впертістю протиставлялася "принципово" відкривати українські приватні школи. На те в неї безліч крутійства гігієнічного, санітарного і якого хочете характеру. Хоч трактат про охорону меншин не лише зобов'язує Польщу не робити ніяких перепон відкриттю "меншинних" приватних шкіл, але й наказує з державних фондів підтримувати ті школи, то це — очевидно — не торкається українців, тим більше, що Польща носиться з думкою виповісти той трактат. Те саме забезпечення мають "меншини" і в польській конституції, але що вона ще не ввійшла в життя, в якому не повинно бути порожнечі, то ясно, що її заступають під тим оглядом "принципи" львівської кураторії під гаслом "нє позвалям!"

Свідчить про те, м. і. справа української приватної школи в Печеніжині коло Коломиї. В тому місті взагалі дуже мало поляків, його заселюють українці й жиди. Після плебісциту сьомиклясову печеніжинську школу перемінено на утраквістичну, хоч українське населення домагалося української школи. На початку 1925-26 шкільного року подавано в тій школі два предмети по-українському, а потім і це занехано.

Українські батьки, не бажаючи через спольщену школу винародовлювати своїх дітей, постановили своїм коштом відкрити приватну українську школу кружка "Рідної Школи" в Псченіжині. 25 травня 1925 року внесено подання до кураторії в справі відкриття школи, зазначуючи, що вона буде приміщена в трьох кімнатах гарного мурованого будинку читальні "Просвіти". Кураторія мовчала, аж. у вересні зажадала ствердження розміру залі урядовим технікам, опінії лікаря і кваліфікації учителів. Вимоги кураторії негайно сповнено. Та замість дозволу на відкриття приватної школи, в грудні 1925, прийшла з кураторії відмова, бо розміри вікон, подані окремо лікарем, різняться на 6 центиментрів. Кружок ще раз звернувся до техніка, який ствердив, що його вимір згідний з попереднім, що й подано до відома кураторії. І знову наступила глуха мовчанка. Від грудня 1925 року кураторія неначе води в рот набрала. Аж 16 вересня прийшов до Кружка лист з кураторії, щоб лікар видав нову опінію. Та лікар д-р Тобічек безрадно розвів руками. Він заявив, що не розуміє, чого бажає собі кураторія, він же ж не технік і не знає, як міряти залю!

В міжчасі, з уваги на брак дозволу на відкриття школи, печеніжинські громади завели приватні лекції, поділені гуртками по дев'ять дітей. У попередньому шкільному році на лекціях училося 50 дітей, а з початком нового шкільного року їх число зросло до 126 (І і ІІ кляси). Ведення науки лекціями по 9 дітей являється неможливим з уваги на те, що дітей треба б поділити аж на 15 гуртків.

Печеніжинські громадяни, не тратячи віри в законність, вислали до кураторії своїх делеґатів в особах Старшин Кружка "Рідної Школи" пп. Юрія Чупрея та Івана Дувіряка. Дня 18 вересня ц. р, явилася делеґація під проводом посла Сергія Хруцького в куратора Собінського. Посол Хруцький звернув увагу на недопустимість такої поведінки кураторії і заявив, що пора скінчити з крутійством та дозволити на відкриття школи, тим більше, що є до того всі вимоги. Куратор Собінський, як звичайно, сказав, що вій розгляне справу, а коли всі вимоги закона будуть здійснені, то він не буде мати нічого проти позитивного полагодження справи. На те зазначив посол Хрунький, що 6 цм. різниці в ширині між вимірами техніка й лікаря, який, як каже, на тому не розуміється, не повинні позбавляти науки українських дітей. Прецінь обов'язок кураторії с ширити освіту, а не її нищити. Будинок добрий і для школи пригожий, кращий, як багато шкільних будинків у Польщі. Зрештою, в самому Печеніжині кілька кляс державної школи містяться в поганеньких жидівських хатах, що не відповідають напримітивнішнм вимогам гігієни. На те куратор почав гримати кулаком об стіл, кричучи, що посол Хруцький не буде його вчити, що має він робити і як поступати. На те зазначив посол Хруцький, що вже сам факт кураторового подражнення вказує на те, що він не має слушности. На тому скінчилася авдієнція.

Так кулаками прийняв куратор українську депутацію, так він долагоджує слушну справу. Одна рація на його боці. Очевидно, що він не може приймати уваг українського посла, коли приймає уваги виключно тільки посла Прушинського. Інтеліґентні українські селяни з дива не могли вийти, як державний урядовець може собі дозволяти на таку фільварочну300 поведінку.

("Діло", ч. 209, вівторок 21 вересня 1926.)

* * *

Ч. 2.

Дня 2 жовтня 1926 року перепровадила державна поліція ревізію в голови Кружка "Рідної Школи" в Мишині, повіт Коломия, забираючи від нього статути Кружка, затверджені воєвідством, протоколи і список членів. Ревізію переводили три поліцаї. На запит голови Кружка, Василя Миронюка, сина Михайла, на чиє доручення переводять ревізію і чи мають на те уповноваження, поліцист Квятковський заявив, що це нікого не може обходити. Коли ж голова Кружка настоював на своїм і жадав, щоб йому сказали, яким правом переводять ревізію, Квятковський показав письмо, заслоняючи його наголовок і число, в якім голова вичитав, що наказується опечатати льокаль, де відбуваються збірні лекції, і розігнати дітей. Під тим письмом находився підпис печеніжинського старости Тишковського.

По переведенні ревізії в приватному домі голови Кружка, візвав його Квятковський, щоб він пішов з ним до льокалів, де відбувається наука. І так опечатала поліція дві хати, де відбувалися лекції, а саме в Насті Миронюк і Андрія Мочернюка, розігнала дітей і заборонила відбувати дальшу науку. Тут забрала шкільні підручники, зшитки, записки вчителя, книжки Кружка, листи з Головної Управи "Рідної Школи" і копії листів до Головної Управи, стінні карти України, Польщі та Европи.

Свідками того були: студент Михайло Кравчук, учитель Осип Зельський, Василь Миронюк, Дмитро Мочернюк, син Андрія і Настя Миронюк.

Цю подію попередило письмо шкільного інспектора Риґеля, котрим він поручав провізоричній управительці місцевої державної школи, Григорцевій, виказати на кару всіх тих дітей, що ходять на збірні лекції.

Дня 4 жовтня виїхала делеґація з 12 людей до старости в Печеніжині, щоб інтервеньювати в тій справі. На делеґацію викрикував староста Тишковський, як на своїх слуг, погрожуючи їм у різний спосіб. Коли один з делеґатів звернув чемно увагу старості, що до нього прийшли люди на скаргу в справі розігнання збірних курсів, розлючений шляхтич кинувся на того чоловіка та почав кричати піднесеним голосом. Врешті покарав студента Михайла Кравчука п'ятиденним арештом, а одного делеґата, що не мав при собі особистої виказки — також. На заяву, що батьки мають право вчити своїх дітей приватно, закричав староста, що він у своєму повіті не дозволить нікому уряджувати лекції.

* * *

Ч. 3. ЗАТИСНЕНИЙ П'ЯСТУК.

(Передовиця в "Ділі" ч. 235 з 23 жовтня 1926 року)

З приводу вбивства, довершеного на особі львівського куратора, не хотіли ми передчасно забирати голосу, не знаючи безспірних мотивів цього кривавого акту, ані імен і походження атентатчиків. Одначе польська преса й усі офіційні чинники вже в теперішній стадії перенесли справу на політичний ґрунт, на незавидні взаємини двох сусідніх народів, польського й українського.

У тому страшному білянсі десяток і сотень тисяч, що їх український нарід зложив на вівтар свого сусідства від заходу, не одну жертву зложили й наші противники. Та наші гекатомби все були без порівняння більші й страшніші, як нашого упривілейованого партнера. На скривавленому вівтарі того сусідства склали ми не лише жертви в людях, не лише тих, що падали на полях боїв у збройній зустрічі, але й тих, що як "бунтарі" вмирали на палях, що гинули в важкому ярмі економічної експлуатації, що конали в тенетах культурного визиску. В тузі за вільним життям раз-по-раз бунтувався окайданений гельот301 і раз-по-раз спливав кров'ю, ріками крови. Очевидно — на акцію приходить реакція — отже без втрат не міг обійтися і противник. Один складав жертви на ясному вівтарі, а другий на чорному вівтарі неволення.

Самозрозуміло, що в тих змаганнях обопільний білянс доповнювався все новими позиціями, але ніколи не був ані вирівняний, ані замкнений. І тепер, якщо відповідали б дійсності здогади противної сторони, той нескінчений рахунок заповнився новою позицією.

Уважаємо своїм обов'язком зазначити на цьому місці, що ми є принциповими противниками всякого терору, терору всіх родів і відмін. Виходячи з того основного заложення, ми далекі від воззвеличування й індивідуального терору. Одначе тут слід зробити ще одну замітку. Всі ті, що відкидають терор, як засіб боротьби, як акцію, не відкидають його, як засобу оборони. Кожна жива істота, одинична чи збірна, має право боронити свого життя, майна матеріяльного, морального й культурного. Всі карні кодекси передбачують такі випадки й лишають їх без карних санкцій. Чи в даному випадку — ще раз повторюємо, якщо здогади польських чинників є вірні, — заходить таке право, не будемо розглядати. Бо атмосфера є занадто душна, занадто наелектризована, перепоєна елементами пристрастей і вона рішуче не надасться до холодного й зрівноваженого розгляду події, її оцінки й роблення доцільних висновків.

Бо і як же розглядати ситуацію, як робити правильні висновки, як провітрювати душну атмосферу, коли по противній стороні зустрічаємо одне божевілля, якого не лише символом, але й реальним атутом є вічно чинний, безупинно й хаотично ділаючий затиснений п'ястук? Коли противна сторона бундючно заявляє, що "не схилить карку перед ворогом і не відчинить затисненого п'ястука?"

І той затиснений п'ястук, у якійсь невгасимій гарячці, воює вже цілими століттями, всіми родами зброї, без розбору, без думки, без надії на припинення своєї чинности. Є це те апокаліптичне перпетуум мобіле, за яким століттями пошукують філософи й маніяки. А тут ми його маємо вже сотні літ, чуємо його фізично й морально, бачимо його розторощуюче діяння. Нація, що не видала ані одного філософа, ні одного більшого винахідника, видумала збірно в суспільно-політичній і міжнаціональній ділянці страшну машину, перпетуум мобіле, що називається затисненим п'ястуком.

Чи ж не диво, що той, кого ним торощать, відбивається, що він часами виходить поза межі загально дозволеного — (бо й зрештою: що є дозволене?) — хапається крайніх способів оборони, не маючи інших до вибору?

Над цим повинні застановитися ті, що ще зберегли дрібку розсудливости, що вірять в етичні основи, в непоборні закони розвитку й поступу, яких окрилює туга за кращим життям. Затисненим п'ястуком можна наробити багато шкоди, але не можна розв'язати найпримітивнішого життьового питання. Бо п'ястук, хоч належить до організму, є сам у собі, як окрема сила, не органічним засобом реґуляції взаємин. П'ястуком не кермує думка, тільки сліпий гін варвара, котрий думає, що це найкращий винахід культурного людства.

Ясно, що як довго ділатиме затиснений п'ястук, як виразник сліпої і недоцільної сили, так довго важко буде встерегтися перед такими актами, яких проявом, між іншими, і є подія на вулиці Королівській.

Кличем нинішнього дня повинно бути: відчиніть затиснений п'ястук, закиньте російську "дубінушку", просвітліть світлом християнської етики свої чорні, заскорузлі в гріхах душі, видобудьте з себе все те, що ще людського лишилося в нас, а тоді може прорідиться душна атмосфера і може соняшннй промінь висушить і кров і сльози.

* * *

Ч. 4.

Теофіль Пйотркевич. Українці в Польщі на сторінках "Ілюстрованого Кур'єра Цодзенного" — 1916-1930.302

"Ілюстрований Кур'єр Цодзенни" (ІКЦ) був у міжвоєнному періоді найбільшим польським щоденником, виходив у межах 120-200 тисяч примірників одноразового накладу. Його популярність вибігала далеко поза Краків, де він друкувався, і Малопольщу, простягалася на цілу країну.

Політично пов'язаний з "Польським Стронніцтвом Людовим",303 "Пяст" та з ендецькими колами, після травневого перевороту в 1926 році почав міняти свою політичну орієнтацію і в наступному році цілком перейшов до санаційного табору, що тоді кристалізувався, "Ендецько-Пястова" зміна пересунулася на дальші сторінки часопису, але, — як здається — до кінця затримала вирішний голос у деяких справах, зокрема українських. М. і. не змінив свого явно ворожого становища супроти українців у Польщі, характеристичного для цілої ґами польських націоналістичних часописів. Завдяки своїй популярності в великій мірі формував публічну опінію теж в українській справі, що для неї віддавав багато місця на своїх сторінках.

Національна проблема — поруч економічних справ — уважалася в Другій Речипосполитій за найважнішу і найтруднішу до тривкої і корисної для Польщі розв'язки. Найбільш складним уважалося питання української національної меншини, що творила найважніший демографічно-господарський потепціял серед інших меншин у державі. Вона репрезентувала старі традиції своєї етнічної відрубности, традиції національно-визвольної боротьби за власну державу; могла похвалитися високими культурними досягненнями, а передусім — становила етнографічну більшість у волинському, станиславівському й тернопільському воєвідствах.304 Додатково ускладнювало справу безпосереднє сусідство українців у Польщі з Совєтською Україною...

Число українців різно оцінювалося в різних періодах часу. В нашому випадку можна прийняти, що на переломі двадцятих і тридцятих років виносило воно около п'ять мільйонів, що давало 15-16% людности цілої Польщі.

... Український націоналістичний рух, що мав на меті створити незалежну українську державу ("Самостійна Україна"), найбільші впливи мав у східній частині колишньої Галичини і з часом опанував Волинь, не зважаючи на спроби польської адміністрації противитися тому, утримуючи т. зв. "сокальський кордон"...

... Національна політика польських коаліційних урядів не довела до вспокоєння протипольських настроїв серед українців, здійснювали її головним чином ендецькі діячі, а вони не хотіли визнати національної відрубности українців, бо вважали, що тільки методи безоглядної польонізації східніх земель можуть у короткому розмірно часі зінтеґрувати їх з рештою країни...

Українське шкільництво було в жалюгідному стані і представлялося гірше (за виїмком Волині), як перед першою світовою війною. Тут головного причиною було вороже становище польської шкільної влади. В 1924 році сейм схвалив т.зв. мовні закони, а виконування їх у пізніших роках потягнуло за собою значне зменшення українських народніх шкіл. Так само трудний був доступ українцям до високих шкіл у Львові, а польська влада рішуче відмовляла їм згоди на відкриття власного університету в тому місті. Отож діяв неначе в конспірації тайний український університет.

Травневий переворот 1926 року збудив деякі надії серед українців на зміну супроти них польської національної політики. На жаль, швидко показалося, що співробітники Пілсудського не мали конкретної програми в тій справі й не думали переводити поважніші реформи.305

Керівники306 політичної лінії ІКЦ схилялися до еліти урядової влади, швидко витягнули відповідні висновки і зберегли також після травня і 926 року протиукраїнський курс. Щоправда, вони закликували уряд, щоб створив програму нової політики супроти українців, але в змислі загострення проти них політичного курсу. Мотивували не постійним зростом української ірреденти, а щоб її спинити, задумувалися вже з початком 1927 року над можливістю польсько-української угоди. Але здається, що з цілою свідомістю відкладано справу угоди "ад календас ґрекас",307 бо часопис пізніше гостро виступав проти всякої ініціятиви та спроби такої угоди.

... Мавши на увазі конечність безоглядної боротьби з українцями, щоденник рішуче противився якимнебудь проєктам автономії на польсько-українських теренах. Прямуючи до загострення політичного курсу супроти українців, часто дуже суворо критикував адміністраційну владу за толеранцію, що ніби тільки "робить зухвалими націоналістів".308

...Часопис уважав УНДО явним ворогом польськости, при чому не щадив таких висловів, як "гайдамаки", "палії", "бандити", тощо. Подібні назви вживалися стало у відношенні до української інтеліґенції, що в ній бачили тільки небезсторонних суддів, збитих з пуття гімназистів, або шкільних інспекторів, як воєнних злочинців.309

З усією нещадністю щоденник плямував націоналістичні виступи українських послів у сеймі. За те, що вони не визнавали польської суверенности в Східній Малопольщі й називали південно-східні землі Речипосполитої "Західньою Україною", пропонував притягати їх до конституційної відповідальности, бо коли ставили вони під знаком запиту інтеґральність польської держави, то тим самим ламали польську присягу й ставали звичайними злочинцями-зрадниками, що діють "у рамах німецької та большевицької аґентур".310

... Супроти того, що на "кресах" живе людність менш культурна, що потребує сильнішої влади, щоденник на все горло вимагав від уряду вживати там надзвичайних адміністраційних заходів. Тих засобів жадав проти українських культурно-освітніх і господарських організацій, твердив, що ці установи — це кузня для кадрів націоналізму і тероризму. Характеристична риса для ІКЦ полягала на тому, що він не визнавав — подібно як більшість тодішніх польських націоналістичних угрупувань, — однородного українського народу. Уважав, що підставова маса, це льояльні супроти польської держави "русини", всупереч сепаратистично настроєним "українцям", що їх трактував, як політичну партію. Часопис підтримував тезу, що український рух творила й фінансово йому помагала Австрія для протидіяння незалежницьким польським аспіраціям. Популярність того руху після падіння Австрії пояснював непослідовністю польських урядів, що визнали "українців" провідниками всієї "руської" суспільности й у той спосіб підперли їх авторитет.311 Поклнкуючися на таке розумування і на багатовічну традицію в польській мові, з правом уживалася назва "русин", як назва слов'янського народу, що жив у південно-східній частині Речипосполитої Польської, натомість назва "українець" — для означення члена українського націоналістичного руху. Звідти саме йшла та ворожість часопису до всього, що українське, бо "український рух у Східній Малопольщі має такий рішуче протидержавний характер, що утопійним було б рахуватися з можливістю порозуміння хоч би з частиною українських політиків"...312

... З-поміж багатьох подрібних справ, що складалися на українську проблему в Польщі, ІКЦ присвячував багато місця українському шкільництву. Рішуче засуджував продовжування від 1925 року процес утраквізації шкіл, але не тому, що найчастіше утраквізовано українські школи, лише тому, коли заводжено утраквізм в польській школі, що мала значну кількість українських учнів.313

... Не розуміючи значення введення української мови для кращого взаємного польсько-українського зрозуміння, ІКЦ називав це "якоюсь божевільною політикою уступок і з'єднування собі ворожих елементів"...314 Середнє українське шкільництво трактувалося, як "фортеця націоналізму", поквапно показувано в інформаціях під сенсаційними наголовками всі можливі докази та здогади пов'язань гімназистів з УВО, або їх. низький моральний рівень.315

... У справі створення українського університету часопис зайняв скрайно неґативне становище.316

... Особливу увагу присвячував щоденник положенню в Східній Малопольщі, а передусім діяльності тамошніх терористів. Відповідальністю за терористичні акти обтяжував він усю українську суспільність, жадаючи від уряду політики сильної руки супроти неї і навіть ліквідації низки українських організацій та інституцій.316а При тому багато разів звертав увагу на пов'язання українського тероризму з ворожими Польщі сусідами, головно з німцями.317 Влітку 1930 року, коли УВО переводила саботажну акцію в Східній Малопольщі, часопис одверто закликав до протиукраїнського хрестоносного походу і щоб Польща прийняла засаду збірної відповідальности супроти української людности...318 У вересні 1930 року, коли польська влада переводила т. зв. "пацифікацію" в Східній Малопольщі, ІКЦ не скривав своєї радости,319 показалось бо, що сповнилися його заклики, польська влада перестала бути "м'яка" й "толерантна", застосувавши супроти української людности засаду збірної відповідальности з військовим квартируванням та всіми його наслідками. Шкода лише, що редакція ІКЦ не знала, що, власне, найбільше підстав до радости мали провідники УВО, бо українсько-польськнй конфлікт ще більше загострився і на якийсь час став міжнародньою справою, що принесла Польщі незаперечні втрати.

* * *

Ч. 5. ЛЬВІВСЬКИЙ ІНЦИДЕНТ.

(Німецька преса про вбивство Собінського. Від власного кореспондента "Діла")

Берлін, 2 листопада 1926.

Атентат на куратора Собінського знайшов жвавий відгомін в усій німецькій пресі і викликав цілий ряд коментарів про невідрадні шкільні відносини в Східній Галичині.

Першу вістку про атентат, уже 20 жовтня вранці, принесла "Фоссіше Цайтунґ" телеграмою власного кореспондента, повідомляючи, що атентат виконали два українські студенти за вороже відношення Собінського до українського шкільництва. Цю вістку повторила зараз уся ульштайнівська320 преса, наприклад "Морґенпост", а далі й багато провінційних газет.

Зарау за тим подали вечірні видання усіх німецьких газет, що мають у Польщі, а зокрема, в Варшаві, доволі широкі власні кореспонденції, заосмотривши їх подекуди ще й власними коментарями. І так, "Франкфуртер Цайтунґ", описавши перебіг атентату і згадавши про інцидент посла Хруцького з Собінським, ствердила, що атентат виконали українці, що вбивство має виразний політичний характер, та що "це, неначе блискавка, освітлює дуже мало задовільні відносини в українській країні. Українці жагуче боряться за свою школу і стало вважають, що їх поляки переслідують".

"Дойче Альґемайне Цайтунґ", подавши зо Львова коротку телеграму про сам атентат, помістила довшу статтю про положення українського шкільництва в Галичині, що дало привід до атентату. Куратор Собінський, як експонент і прихильник вшехполяків, причинився в першій мірі до того, що в Східній Галичині систематично спольонізовано українське й німецьке шкільництво, та що приватні школи були виставлені на тяжкі переслідування. Куратор Собінський після 1924 року перемінив 1,450 українських шкіл у Східній Галичині на польські, хоч понад 1,800 українських громад заявилися за українськими школами. Собінський запровадив польське урядування в українських середніх школах і хотів їх спольщити так, що тільки великим зусиллям батьків, загальному опорові й публічними зашкаленнями вдалося справу відсунути. Собінський не зважав на ніякі зажалення і представлення українських послів, політиків і навіть батьків і тому вважався серед українців найбільшим ворогом українського шкільництва та був найбільш зненавидженою особою. Сам факт атентату, який, подібно як і в інших випадках, треба осудити, наглядно показує, до чого можуть доходити переслідувані меншини в своєму розпачу.

Соціялістичнпй "Форвертс", крім докладнішої телеграми з Варшави, помістив довшу передовицю п. н. "Політичне вбивство в Східній Галичині", в якій піддав гострій критиці польську політику супроти німців, українців і білорусинів. Коли німці — читаємо там — жаліються на поляків, то їм легко відповісти відплатою за ґерманізаційну політику, але білорусинів та українців переслідують "'слов'янські брати". Білорусини втратили вже своє рідне шкільництво, а в українській Східній Галичині, панує, як і в Холмщині та на Волині, справжній воєнний абсолютизм. Бажаючи, як чисті соціялісти, щоб поляки втримали свою волю, осуджуємо їхню політику супроти меншин, а саме проти литовців, білорусинів та українців, що замешкують суцільні власні території та з конечности мусять ставатися ірредентистами, коли бачуть, що побіч них цей сам нарід живе у власній державі без жодного утиску.

Права преса також бачить джерело атентату в систематичній польонізації східньо-галицького шкільництва. "Дойче Цайтунґ" подає з приводу того докладні цифри про стан українського шкільництва перед війною та за останні роки урядування Собінського, а "Остпройсіше Цайтунґ" згадує ще і про "утраквізацію" українських шкіл і про плянове переношення українського вчительства. Один "Льокаль Айцайґер" обмежився до короткої замітки, що атентат виконали дві молоді особи, які мали говорити між собою по-українському.

Вийняткове становище зайняв "Берлінер Таґеблят", якого кореспондент досі не може забути справи "жидівського студента Штайґера" і зв'язує новий атентат з тою "Українською Військовою Організацією", що вже була виконала атентат на президента Войцєховського. Дописувач підкреслює теж, що Собінського застрілено в "темній вулиці", коли він "вертався додому в товаристві своєї жінки" та повторює небелиці про визивну делеґацію посла Хруцького.

* * *

Ч. 6. НОВИЙ СТРІЛ.

З приводу вбивства польського шкільного куратора Станіслава Собінського у Львові

Один удачний стріл, вицілений певною і недрожачою рукою члена Військової Організації, і на твердий камінь львівської землі звалилось бездушне тіло того, який ще перед кількома годинами видавав дальші засуди смерти на українське шкільництво і в своїй буті гримав кулаками в стіл на українських громадян, які прийшли до нього домагатися належного їм права.

Один стріл, і не стало одного з тих, який кривавими буквами записався в історії недолі українського шкільництва.

Нагальні труси й арешти серед українців у Львові та на провінції, якими польська влада хотіла викрити внновника чи винвників, хмари вештаючихся всюди аґентів і провокаторів не зуміли напровадити на справжніх справників того атентату.

Удачний стріл і певна рука, це докази, що особа, якій припало доконати цього діла, ішла до нього в безмежній посвяті та ані на хвилину не попадала в сумніви щодо доцільности свого вчинку.

Атентат відбився голосним відгомоном у краю і за кордоном, став з одної сторони перед світом голосним протестом проти безправ'я й насильства, яке запанувало на українських землях, а з другої сторони показав полякам, що в українському народі є сила, яка зуміє на кожне насильство достойно відповісти, та що серед українського народу є бойова група, яка мала й має цю моральну силу наказувати своїм членам іти на таке діло, та яка має таких членів, що рішаються іти навіть на певну смерть.

Може знайдуться одиниці, які арґументами чуття та арґументами псевдолицарства схочуть цей учинок обезцінювати, називаючи його засобом скритовбивчої боротьби.

Однак, коли зважиться, серед яких обставин приходиться українському народові жити під польською займанщиною, коли стануть перед очима сотні й тисячі тих українських жертов, які впали з польської влади, як перечитати листи тих, що караються в польських тюрмах, як призадуматися над долею тих соток українських учителів, що поневіряються на чужині, як почути плач тих малих дітей, катованих польськими вчителями, то тоді не співчуття до вбитого, але бажання нових подібних учинків і нової мести мусить зродитися в душі кожного українця.

Хай хто хоче твердить, що політичний атентат усуває тільки особу, а не режим, хай боягузи зо страху перед репресіями осуджують ті вчинки, то одначе вони мусять бути виконувані. Вбивство Собінського стало тим успішним і видимим знаком протесту й оборони українців перед займанщиною, заповіту продовжування тої затяжної боротьби та одним з проявів активности, яка в слушний час захопить увесь український нарід і поведе його до волі і власної держави.

("Сурма", ч. 1, січень 1927.)

* * *

Ч. 7. ЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ АТЕНТАТІВ.

У змаганнях поневолених народів велику ролю відограють політичні атентати. У всіх майже країнах і часах, скрізь, де проти себе стояли і стоять нації сильні і слабі, зв'язки людей гноблених і гнобителів, такі засоби політичної боротьби, як убивство, або навіть лише спроба такого, являються далекосяглими й важними актами, що мають великий вплив на розвиток і приспішення визвольних стремлінь.

Перш за все, кожний політичний атентат, вдалий чи ні, це байдуже, є маркантним і виразним доказом внутрішнього протесту зо сторони гнобленого. Кожний такий атентат свідчить наглядно про те, що поневолену націю закріпачено тільки фізично. Бажання вільного життя в неї не вбито, воно ще живе й горить придавленим лише зверху, вогнем. Така нація, що видає з себе атентатчиків, морально не знищена, вона морально здорова. Придавлене бажання волі піднеслося в район виразної свідомости, зродилося зрозуміння про конечність спротиву, яке й вилилося в формі чинного протесту. Це є признакою, що гноблений хоче не тільки жити, але хоче за те життя боротися.

Кожний політичний атентат має величезне значення не лише завдяки тому, що він усуває з овиду дану шкідливу поневоленому народові одиницю, але ще в більшій мірі тим, що він стає аґітаційним чинником, який сильніше чим усяка інша пропагандявна праця промовляє до душі загалу, підносить на дусі зневірені маси народу та загріває їх до боротьби, даючи їм заразом наглядний примір, як поборювати ворога-гнобителя.

Тому для поневоленої нації такі факти чинного протесту, виконані поодинокими її членами, це світляний дороговказ, який не дає їй занидіти непорушно на місці, а велить іти по вказаному раз і виявленому шляху революційної думки, а потім і революцінйого чину. Вогні бунтарських учинків освітлюють, наче блискавка, страшне положення такої поневоленої нації, освітлюють цілий її жахливий стан, затираний сірою буденщиною, монотонною тяглістю неволі. Що більше таких політичних атентатів і що вони частіші, то швидше загал поневоленої громади протиставить себе існуючому злу одною збитою лавою і тим скоріше добореться до своєї мети.

Політичні атентати помітно зміцнюють на дусі ті кола, з яких він вийшов. Для приміру згадаємо атентат Січинського321 на австро-угорського намісника графа Потоцького. Кому з українців не вдарило сильніше серце від того ненадійного для нас самих протесту проти нашого національного гнету? І в кого з нас не піднялася вище грудь під впливом того однісінього факту? І справді, наслідки того одного чинного протесту надто великі для піднесення визвольних стремлінь цілої Галицької України, щоб можна їх перемінити. Часами здається нам, що ті револьверові стріли Січинського з квітня 1908 року створили необхідні передумови Листопадового Чину в цілий десяток літ пізніше.

Політичні вбивства алярмують не тільки поневолену націю, але й увесь світ. Такі держави, де ті події трапляються частіше, тратять моральний кредит у цілому неофіційному світі. Ніхто й ніколи, — поскільки він не заінтересований безпосередньо — не співчуває і не буде скінчувати з поціленим гнобителем, хоча може й зложити йому чемностеві вислови співчуття. Гнобленого народу, з якого вийшов атентатчик, ніхто не осудить за те, що примушений ухопитися за скрайні засоби політичної боротьби. За всі атнетати, виконані гнобленою стороною, несе вину виключно та сторона, яка гнобить, і тому цілий неофіційний світ, щоб недвозначно ту вину ствердити, приневолений приглянутися відносинам дотичної держави. Цей інтерес посторонніх громад для громади, що бореться за своє національне визволення, може стати в пригоді, але не слід на ньому будувати надій.

Правда, кожний майже політичний атентат викликує моментально й реакцію зо сторони гнобителів. Після таких революційних актів слідують з правила нові репресії, нові насильства. Та звичайно такі репресії нетривкі і викликують противні наслідки: зміцнюють гнобленого на дусі, збільшують у ньому ненависть до ворога, додають йому завзяття до ще більш нещадної боротьби та збільшують бажання волі усіх, бажання власної держави.

Як довго стоятимуть проти себе народи гноблені й народи-гнобителі, так довго політичні атентати будуть сильною часами зброєю, часами єдиною, яка в руках гноблених є завжди оправдана. Наслідки політичних атентатів для поневолених є завжди тільки корисні, а некорисними є вони лише для гнобителя. Тому і наш нарід повинен частіше користуватися такими радикальним способом боротьби, бо лише тероризування і збройне нищення ворога-ляха уможливить нашому народові здобути волю.

Михайлів

("Український революціонер", ч. 5, дня 1 грудня 1926.)

* * *

Ч. 8. НА МАРҐІНЕСІ ПРОЦЕСУ СІМНАДЦЯТЬОХ.

І знову новий політичний процес. На лаві обвинувачених засіло 17 молодих українських мужчин і жінок, що їм польський суд закидус приналежність до Української Військової Організації і з тим, як звичайно, головну зраду, розвідку й усі інші можливі провини; зокрема ж двом з обвинувачених, Василеві Атаманчукові й Іванові Вербицькому, вбивство львівського шкільного куратора. Політичні процеси в Польщі належать, так сказати б, до буденних подій, бо в Польщі не минає ні один місяць, у якому суд не видав би нового засуду за політичні провини. Залежить уже тільки від кількости обвинувачених, щоб даний процес більше або менше обширно зареєструвати в анналах займанщицького режиму, бо провини завсіди ті самі: приналежність до одної з ворожих польській владі організацій, головна зрада або розвідка. І під тим оглядом не уступає Польща в нічому режимові свого близького східнього сусіда. Не дивниця! Практики російської охрани знайшли дуже добре примінення в теперішніх можновладців Варшави і московська Чека може сміло подати руку польській політичній поліції, бо провокатори й посіпаки Пілсудського нічим не відрізнюються від аґентів Менжинського та Сталіна. Там діється це во ім'я п'ятираменної звізди, а тут во ім'я білого орла на кривавому полі. Значить, є тільки зміна вивіски, прн задержанні тих самих практик і тих самих метод.

Політичний процес, що відбувається зараз у Львові, не може пройти в нас безслідно. Він викликає вже відповідний відгомін навіть у закордонній пресі.

Вже сам факт, що в ньому судять українців за приналежність до Української Військової Організації, зокрема ж двох з них за безпосереднє вбивство львівського шкільного куратора Собіпського, та що акт обвинувачення покликується на наш орган, спонукує нас у цій справі забрати голос. Не думаємо на цьому місці оспорювати головно правні підставі цілого акту обвинувачення, бо це завдання правників і оборонців, але торкнемося й політичної сторінки та зупинимося над подійсним станом і будемо старатися виказати в загальних нарисах нестійкість акту обвинувачення. Головною провиною, яка закидається обвинуваченим, це вбивство куратора Собінського, а опісля головна зрада, розвідка і в дальшій консеквенції ряд терористичних актів, що їх колинебудь мали виконати члени Української Військової Організації супроти органів польської влади та супроти людей, що ту владу підтримували. Дійсно, Українська Військова Організація ніколи не скривала того, що на терор польської влади, виконуваний на нашому народі, відповідати буде хоч би навіть індивідуальним терором. Ми ніколи не оспорювали того, що всіми способами й методами будемо боротися з нашим займанцем та що послідовно стремітимемо до відірвання західніх українських земель від Польщі. І тому під тим оглядом акт обвинувачення, оскільки він звернений не на адресу поодиноких обвинувачених, а тільки па адресу Української Військової Організації, відповідав би до певної міри подійсному станові. Тут одначе суд, спираючися на зізнаннях і доносах провокаторів, на відповідно перекрученому змісті переловлених листів, обвинувачує за приналежність до Української Військової Організації і тим самим за виконання інкримінованих вчинків особи, зовсім у цьому ділі непричасні.

Зачнемо від першої і найважнішої частини акту обвинувачення, тобто вбивства куратора Собінського, що безпосередньо закидується двом підсудним, Василеві Атаманчукові й Іванові Вербицькому. І тут Українська Військова Організація ще раз стверджує, що цей атентат зробили її члени та що вона, розуміючи вагу й значення цього вчинку, не завагалася до нього признатися. Виявом того була стаття в "Сурмі" — "Новий стріл" — на яку залюбки покликується прокурор. Що така заява Української Військової Організації була доцільна, то цього мабуть сьогодні ніякий здорово думаючий не оспорює. Бо кожний політичний атентат має тоді своє значення, коли ясно й недвозначно викажеться за що його виконано. Провід Української Військової Організації довго вагався, чи має подати до публічного відома, що атентат виконали її члени та з її доручення, бо свідомий був того, що слідуватимуть нові арешти. Щойно тоді зробив це, коли на львівському терені появилися вістки, будьто б куратор Собінський упав жертвою не політичного атентату, а любовної історії, і коли дійсні виконавці атентату, члени Української Військової Організації, залишили територію польської деркави. Хіба ніхто, хто логічно думає, не посудить проводу Української Військової Організації про так мале знання тактики в революційній боротьбі, щоб уже й цьому моменті признаватися до вчинку, коли виконавці атентату ще не забезпечені. Бо хіба ж мусів Провід рахуватися з тим, що серед масових арештів, з приводу заяви, могли б дуже легко попастися дійсні виконавці атентату, оскільки вони ще знаходилися б в засягу небезпеки. Чи ця логіка переконає польські цоліційні й судові органи, покаже вислід процесу. Ми зо свого боку ще раз зазначуємо, що на випадок засуду невинних підсудних, подібно як це вже нераз мало місце, доложимо всіх зусиль, щоб перед цілим культурним свідом виказати пеобоснованість засуду і при цій нагоді видвигнемо ту ролю, що її відогравав Собінський у нищенні українського шкільництва. Чи це знову буде на руку польській Теміді,322 органам польської поліції та взагалі цілій Польщі, то про те хай подумають польські компетентні чинники.

Цей процес дуже нагадує процес Штайґера. Там відограла подібну ролю Пастернаківна, а тут відограє її Гасман. Вислід того процесу був одною великою компрометацією органів польської поліції та польського судівництва. Полетіли тоді всякі Кайдани й Лукомські.323 Якщо така сама доля манить теперішніх керманичів львівської поліції, то ми їх не спиняли б, якби не те, що тут ідеться про волю або довгі роки тюрми непричасних до цієї справи людей. Ми вважали тому за відповідне переслати — подібно як і в процесі Штайґера — наше спростування до польської судової влади. Чи наш голос буде мати успіх — годі предвидіти.

("Сурма", число за лютий 1928.)

* * *

Ч. 9. ПІСЛЯ ПРОЦЕСУ.

Дня 13 березня ц. р. засудив польський суд та польська шовіністична лава присяжних зовсім невинних людей, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, на кару смерти через повішення, як мнимих справників убивства львівського шкільного куратора. Польський суд поповнив новий морд! Видимий знак цього лайдацтва й насилля приходиться українській суспільності зустрічати на кожному кроці! "Кров за кров!" — заревіла польська товпа і польський суд вибрав собі принагідні жертви, щоб заспокоїти кровожадні інстинкти цієї товпи. Зізнання провокаторів і всяких божевільних типів, підставлених польською поліцією, доповнювали видумані звіти польської львівської охрапн. Сам добір трибуналу і склад лави присяжних показували на те, що тут займанщицька влада буде домагатися за всяку ціну засудити обвинувачених.

Українська Військова Організація здавала собі також з цього справу і тому ще на початку процесу поробила всі заходи, щоб не допустити до засуду невинних. В своєму письмі до суду, яке опісля помістила в "Сурмі", заявила рішуче, що Атаманчук і Вербицький цього атентату не виконали. Не подала однак, із зрозумілих у революційній боротьбі причин, імен дійсних справників. Що твердження Української Військової Організації не були ніколи голосновними, виявив процес Штайґера. Обвинувачені виказали в часі розправи своє повне "алібі" так, що про засуд не повинно бути навіть мови. Не помогло "алібі", не помогло письмо Української Військової Організації, що його предсідник суду, всупереч усяким законним приписам, не відчитав на розправі. Чи тому, що жиди не були заінтересовані в цьому процесі, не можна було змусити предсідника трибуналу, щоб він виконав свій обов'язок? Не розуміємо дальше, чому оборонці не вжили всіх з права їм прислуговуючих средств та не використали всіх засобів оборони, зокрема ж письма Української Військової Організації.

У згаданому письмі до суду не грозила Українська Військова Організація ніякою пімстою ані терором, бо хотіла, щоб розправа велася в спокійних умовинах та щоб не впав закид, будьто б лава присяжних і суд стояли під терором. Та виявилося, що об тверді ляцькі голови, задурманені жаждою крови, відбилося без відгуку кожне розумне слово. Не почуття справедливости, а жадоба крови опанувала цей душний воздух судових кімнат при вулиці Баторого та психіку ляцьких суддів. Суд не видержав спокійного річевого тону й своїм засудом пішов на нову провокацію. Інакше собі не можна пояснити цього засуду. Мабуть сподівається в цей спосіб приневолити Українську Військову Організацію, щоб вона видала справжніх виконавців атентату. Впарі з тим загуділа польська шовіністична преса, — що — мовляв — "справєдлівосьці стало сєн задосьць". Щоб не ширилося баламутство, Українська Військова Організація заявляє ще раз з цього місця, що Атаманчук і Вербицький є невинні і в справі вбивства Собінського непричасні. Українська Військова Організація віднеслася до української еміґрації за океаном о поміч в цілі рятування невинно засуджених. Ми вжиємо всіх можливих средств, щоб змусити ляцький суд звільнити невинних.

Рівночасно звертаємося до нашої суспільности о поміч у цьому ділі і це о поміч у такій формі, що під ляцького займанщиною є можлива й доцільна.

("Сурма", число за березень 1928.)

* * *

Ч. 10. ПІСЛЯ ВИНЕСЕННЯ ЗАСУДУ.

Атаманчука й Вербицького засуджено на смерть через повішення за мниме вбивство куратора Собінського. Разом з ними засуджено вісьмох інших українців на довгі літа тюрми за мниму співучасть у вбивстві, що мала виявлятися постачанням зброї й помочі в утечі виконавцям атентату. Крім цього за ведення розвідки, публічне насильство і т. п.

Не тільки польська поліція й суд, але й польська суспільність в особах присяжних суддів і представників преси, що висловлювала польську суспільну опінію, показала своє дійсне обличчя. Суд заскочив цілу українську суспільність, яка ще до сьогодні не позбулася ілюзій відносно почуття справедливости в свого ворога, і щобільше, заскочив теж оборонців, які думали, що тверді факти промовлять до сумлінь польських суддів і переконають про невинність обжалуваних.

Однак не так дивився на справу той, хто на основі дотеперішніх практик польської поліції та суду й на основі знання інстинктів і душі польської суспільности слідив уважно всю справу ще від того дня, коли то міністер Складковський загрозив польській поліції, що через кілька місяців безуспішно шукала справників атентату: "Альбо знайденсєн мордерци, альбо розпендзен вас на чтери вятри". І вбивники "знайшлися", бо — так наказав міністер — інакше втратили б хліб наймані посіпаки. Доказ вини? Це ж не так тяжко: брехня, провокація і кривоприсяга не такі то страшні для "сторожів закону". Отже з цього випливають: фальшиві, спеціально підроблені реляції поліційних аґентів, "конфіденціональні відомості", яких безконтрольність і безкарність прикриваються плащиком урядової тайни, фальшиві зізнання провокаторів, і що найважливіше — кривоприсяга всіх аґентів, провокаторів і підставлених свідків та вищих органів поліції. До того долучується: биття й тероризування обжалуваних і примінення всіх засобів — від морення голодом аж до обітниць грошових сум і пропозицій перебрання ролі провокаторів — щоб довести обжалуваних до так глибокої душевної депресії, де людина в тій лише цілі, щоб "це все вже раз скінчилося", перебирає на себе злочин добровільно, хоч його не поповнила, або видає злочинця, оскільки його знає, або годиться стати провокатором і помагати поліції викрити виновника. Все те пережили обвинувачені, вийшовши вправді з підірваним здоров'ям, однак морально не заломлені.

Окрему сторінку творить діяльність слідчого судді Янушевського, небувала, здається, навіть у Польщі: заанґажування цілого тюремного апарату та численних уголовних в'язнів до провокаційної роботи, перекручування зізнань, тероризування свідків, нечувані шикани — сімнадцятьлітні дівчата сиділи вісім місяців разом з венерично хворими проститутками; вистачить пригадати три голодівки, з яких остання тривала вісім днів, як протест проти шикан — підмова до фальшивих зізнань і кривоприсяги підставлених свідків і провокаторів і т. д. Врешті закулісова робота поліції, суду, слідчого судді і преси в часі процесу.

Це є одна площина, по якій поступала ціла справа і яку ми докладно, з наведенням широкого доказового матеріялу, освітлимо в окремій книжці, як перед українською суспільністю, так і перед цілим культурним світом. Отже не в площині законности та охорони букви хоч би цього закону, що однаково являється для нас насильством, була поставлена справа вбивства Собінського, а в площині безправства, що своїми підлими та рафінованими методами не то дорівнює, але й перевищає практики російської охрани чи навіть большевицької чрезвичайки.

Тому вважаємо, що ціла оборона зробила помилку, коли не зважаючи иа моральну гниль і безправну основу процесу та на те, що могла скомпрометувати перед світом поліцію, суд і польську суспільність — прийняла тактику не дражнити й не видвигати неприємних другій стороні фактів та обмежилася до того, що виказувала алібі обвинувачених у критичний день убивства, в надії, що в цей спосіб урятує обвинувачених.

Друга площина процесу, це не бажання справедливости, хоч би в розумінні польського закону, дух помсти, який охопив не тільки польські маси, але й суд. Для трибуналу, прокурора, присяжних суддів і представників преси було ясне, що Атаманчук і Вербицький невинні. Однак рівно ж було ясне, що вони досі не дістали в свої руки дійсних виновників, то вже їх не дістануть. А треба ж рятувати "гонор польскосьці"! І характеристичні є слова заступника пошкодованої сторони в тому змислі, що коли невинні Атаманчук і Вербицький, то хай УВО видасть дійсних виконавців атентату. Отже альтернатива: "або-або", нечувана досі в судовім поступованні. Або кара на винних, або помста на невинних. Це був дух судової залі! І дійсно, всім було однаково, чи за вбивство будуть відповідати Атаманчук і Вербицький чи два інші українці. "І одно і другі є гайдамаки, це все одне!"

Як трактувати заяву УВО, зложену перед трибуналом, про невинність Атаманчука й Вербицького? Чи це виплив нашої віри в справедливість польського суду? Чому взагалі займаємося цією справою? Гляньмо на річ ближче. Українська Військова Організація, доручаючи своїм членам виконати атентат чи інше подібне діло, є свідома того, що переступає польський закон і що виконавців чекає за те кара. І хоч не одного нашого члена, що дійсно був винен зо становища польського карного закона, повішено чи розстріляно, то ми не апелювали ніколи до милосердя чи ласки ворогів; склонюючи голови в таких випадках перед жертвами, підносили ми протест проти польського режиму взагалі, з яким стоїмо в нещадній боротьбі. Однак і в цій нещадній боротьбі ми, люди підземелля, що одверто заявилися проти існуючих законів, заховуємо певні границі; з наших рук згинув не один поляк, однак ні один не був тортурований і мучений. Тому мусимо голосно протестувати, коли людей тортурують середньовічними методами сторожі закону, коли допускаються на них подлого безправства, коли методи польських посіпак є позбавлені всякої моралі та людяности, а передусім, коли жертвою падають зовсім невинні люди і то за вчинки нашої організації. Коли ми могли боронити жида Штайґера та признатися до закидуваного йому атентату, хоч такий поступок викликував підозріння, що, мовляв, робимо це жидівських грошей ради, то тим більше мусіли ми запротестувати перед світом тепер, коли йдеться про українців, коли було загально відомо, що атентат організувала УВО та коли методи поліції й судової влади є без порівняння гірші, як у процесі Штайґера. Інакше й не можна дивитися на нашу заяву перед трибуналом, зложену в початках процесу, яка, між іншим, мусіла б скомпрометувати УВО, коли б показалося, що Атаманчук і Вербицький дійсно винні в закидуваному їм убивстві. Однак цим ми сповнили свій обов'язок, без ілюзій щодо польського суду.

Українська Військова Організація не видала дійсних виновників. Чому? Тому, що не думає гратися в піжмурки з ляхами. Що було можливе в процесі Штайґера, де йшлося по раз перший про виказання нечуваних досі метод поліції, у що ніхто не повірив би без доказів, це не заходить тепер, коли ці методи є вже знані, тим більше, що суд і так був переконаний про невинність Атаманчука й Вербицького. До чого ж інакше дійдемо? Хіба до того, що після кожного нашого атентату буде поліція ловити першого-ліпшого українця і тоді його випустять на волю, коли видамо дійсного виновника. Наслідок того буде таким, що за кілька літ позбавимо себе самі найвідважніших та найпроворніших наших членів, що могли б спокійно проявляти дальшу діяльність. Однак це не значить, що ми над засудом невинних людей перейдемо до денного порядку! Навпаки, як це ми вже раз сказали, зробимо все, що буде в наших силах, щоб їх рятувати! В цьому напрямі ми вже почали акцію і сподіваємося, що вона відоб'ється голосним відгомоном у світі. Навіть можливо, що подамо назвища дійсних виконавців, однак противартість цього буде напевно більша, бо вона не обмежиться тільки до звільнення Атаманчука й Вербицького.

("Сурма", квітень 1928.)

* * *

Ч. 11.

Відозва Української Військової Організації в справі Василя Атаманчука й Івана Вербицького.

Далеко з Рідного Краю кличемо до Вас! Польський наїзник на наших землях, що вогнем і мечем нас від віків ннщив і нищить, допустився нового злочину. В судовій розправі проти 17 українців у Львові посмів польський суд двох зовсім невинних людей, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, засудити на смерть за недоказане їм убивство ката українського шкільництва, львівського шкільного куратора Собінського. Не помогла річева робота адвокатів, не помогло повне виказання безпідставности акту обвинувачення. Виття польської преси: "распни, распни", жадоба крови й невинних жертов так засліпили польський суд, що він допустився нового морду юстиції.

Українська Військова Організація мала що сміливість усунути з лиця землі найбільшого шкідника українського шкільництва і виконала тільки те, чого домагалася свідома, українська суспільність і що диктувала потреба хвилі. Що Собінський належав до найбільших і найпідступніших наших ворогів, виказала вже сама польська преса як після вбивства, так і під час процесу, і теж сам прокурор у своїй кінцевій промові. Українська Військова Організація, свідома ваги і значення політичного атентату, мала сміливість признатися до цього вчинку й уважала при цьому за свій обов'язок, для рятування невинних і в ньому непричасних людей, заявити як письмом до суду, так теж і в своєму органі, що виконавцями атентату були не Атаманчук і Вербицький, але інші люди. Річеві арґументи і згідні з правдою твердження Української Військової Організації розбилися об засліплені шовінізмом і бутою переможця уми ляцьких присяжних суддів і ляцького суду. В своєму письмі заявила Українська Військова Організація, що на випадок засуду невинних вона вживе всіх заходів і средств, щоб не допустити до виконання засуду над невинними особами і що здере перед цілим світом заслону, що закриває брудну душу, жорстокість і плюгаві вчинки ляцького наїзника над українським народом. Львівський засуд є дальшим визовом, киненим не тільки Українській Військовій Організації, але й цілому українському народові. Не думаємо просити ласки й помилування в ворога. Кинений нам ляцьким наїзником визов мусимо прийняти! Не сміємо допустити до того, щоб невинні люди падали жертвою польської сліпої Теміди!

В цьому випадку мусимо доложити всіх зусиль, щоб не тільки вимусити звільнення, але щоб ще раз перед світом виказати божевілля польських судів і всі ті злочини, що їх допускається наїзник над нашим поневоленим народом. Крайові средства оборони невинних жертов ми вже частинно вичерпали. Тепер мусимо цю справу поставити перед культурним світом і наплямувати перед світовою публічною опінією.

Боротьба на світовій арені вимагає ще більше зусиль і засобів, оскільки вона мас увінчатися успіхом і то супроти ворога, що розпоряджає всякими средствами, і тому о поміч у цім бою звертаємося до Вас, земляки за океаном. Не надуживали ми Вашої помочі в нашій дотеперішній затяжній боротьбі з наїзником. Ми спиралися виключно на наші власні сили, бо були ми свідомі того, що матеріяльна поміч з-за океану могла домагатися голосних учинків, а це в тактиці підпільної боротьби часто неможливе. І коли Українська Військова Організація звертається до Вас о поміч, то хай це буде найкращим доказом, що хвиля важна і потреба велика!

Допоможіть нам морально уладженням сходин і протестів проти звірського присуду і допоможіть нам матеріяльно шляхом збірок на фонд оборони невинно засуджених на смерть жертов ляцького варварства. Оскільки Ви нам поможете, то нам удасться не тільки звільнити невинно засуджених, але і скомпрометувати перед цілим культурним світом цю миршаву, збудовану на нашій кривді і на злочинах поповнюваних над нашим народом польську займанщину.

Будьте для нас тим, чим були заокеанські ірляндці, ці ж самі поляки, чехи й литовці для своїх братів у їх боротьбі за незалежність.

З огляду на всякі можливі комплікації, зокрема з огляду на неможливість створення відповідного конта в краю на "фонд оборони невинно засуджених на смерть ляцькими катами", просимо складати свої пожертви на руки своїх Організацій. Кінцевий виказ жертводавців, як також розрахунок із зужиття цього фонду, подамо в нашому органі "Сурма", як також у канадських українських часописах до відома.

(березень 1928)

Команда Української Військової Організації.

* * *

Ч. 12. ПРОТЕСТУЙМО ПРОТИ
ВАРВАРСЬКОГО ЗАСУДУ НЕВИННИХ УКРАЇНЦІВ У ПОЛЬЩІ!

Сумні вістки наспіли зі Старого Краю. Двох наших другів, бувших членів Української Галицької Армії, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, засудив польський суд у Львові на смерть через повішення за мниме вбивство куратора шкіл Собінського.

Річ це потрясаюча й нечувана, бо засуджено їх без доказання їм вини.

Куратор шкіл Собінськнй, це той грабар українського шкільництва, це той, що перемінив українські школи на польські в цілковито українських селах, це той, що усував українську мову зі школи, а українських дітей на силу польщив. Всіх українців учителів з наших сіл переніс на мазурські села та Помор'я. Він так жорстоко й безоглядно нищив культурний здобуток віків на полі українського шкільництва, так сильно копав могилу для нього, що викопав її, але йому нога при тому поховзнулася і він сам злетів у гріб. Він упав з руки месника, який довше не міг дивитися на його варварську роботу. Хто саме вбив куратора Собінського — невідомо. Поляки підозрівають, що це зробили Атаманчук і Вербицький, з рамени тайної військової організації, до якої вони мали належати. Одначе доказати їм того вчинку не могли. Обов'язуючі в Польщі закони, як і ні один закон у цілім світі не знає кари смерти за сам здогад і саме підозріння. Тому присуд смерти на Атаманчука й Вербицького є нечуваним і протизаконним, тому цей засуд є нічим іншим, як варварською звичкою варварських народів, що жили тисячу літ тому назад, які мстили смерть смертю неповинних людей. До польського суду зголосився дійсний убивник куратор Собінського в особі адвокатського кандидата... а суд зробив його непочитальним, несповна розуму чоловіком.

Вістка про цей засуд смерти заскочила українців у Канаді дуже несподівано, бо ніхто не міг припускати подібного безправства. Українці в Канаді не можуть приглядатися спокійно, як польський кат вішатиме невинних братів, і тому збираються піднести рішучий протест у тій справі і вислати його до Ліґи Народів та до всіх правительств культурних держав і відкрити правду всьому світові. Ця справа протесту не терпить найменшої проволоки, кроки мусять бути підняті негайно. Святим обов'язком бувших членів українських армій є взяти в тій акції якнайживішу участь. Тому закликаємо до співучасти в справі протесту всіх бувших членів українських армій, без огляду, чи вже вступили в члени Української Стрілецької Громади в Вінніпеґу, чи ще ні. В кожній місцевості, де живуть українці, повинно відбутися протестаційне віче, яке схвалить відповідні резолюції, а передусім завішення кари смерти і зарядження ревізії розправи. В кожній місцевості повинні бути зібрати сотки й тисячі підписів на меморіял до Ліґи Націй і до правительств культурних держав.

Ми віримо, що наш зазив буде кличем Вашої душі, отже до діла! За взорами протестів звертатися до Української Стрілецької Громади, Вінніпеґ, Манітоба, Р. О. ВОХ 2121.

Звідомлення, що зроблено в повищій справі в Вашій місцевості, просимо слати на нашу адресу, щоб ми могли подавати звіт до часописів.

(березень 1928)

Управа Української Стрілецької Громади

* * *

Ч. 13.

Лист посла Михайла Лучковича до сенатора Дандюрана делеґата Канади до Ліґи народів в Женеві.

Я певний, що Достойному Сенаторові відомо, що Польща — нарівні з іншими державами Східньої Европи, зобов'язалася договором запевнити рівні права для меншостей в її границях.

Ви, Пане, пригадуєте собі, що після Версайського Договору з дня 28 червня 1919 року, признаного Радою Ліґи Націй, наспіли многі протести від подібних меншостей, доказуючи нехтування постанов того Договору. Рівночасно пороблено заходи провірити ці зажалення.

Достойний Сенатор повинен бути свідомий того, що нинішня Польща, так як вона тепер виглядає, складається з національних меншостей, які творять 40% її населення.

Східна Галичина й Волинь, тепер під польською окупацією, є в переважаючій більшості і майже виключно замешкана українцями і власне на тих землях, як довідуємося, має місце несправедливе поступування польської влади супроти українського населення. З певністю, справа Василя Атаманчука й Івана Вербицького, є наглядним доказом поступовання, як Польща обходиться з національними меншостями в своїх границях.

Я предкладаю Вам цю справу її надії, що Ви, як представник Канади до Ліґи Націй, займетеся вповні нею перед відповідальними чинниками.

Пишуся з пошаною, Михайло Лучкович.

* * *

Ч. 14.

Відповідь сенатора Дандюрана на листа посла Михайла Лучковича.

Мій Дорогий Пане!

Ось цим думаю відповісти на Ваше письмо з дня 8 ц. м., в якому пишете мені про двох українців, котрих засудив польський суд на кару смерти. Ваш лист поінформував мене про повну спаву.

Коли ж я, по одержанні Вашого листа, приїхав до Монтреалю, я інтервеньював у польському консуляті, де мене запевнили, що відклик у цій справі внесено до Найвищого Трибуналу і що моя інтервенція в цій справі буде передана польському Міністерству Закордонних Справ.

Я думав, що буду мати нагоду стрінутися в червні з п. Залєським, польським міністром закордонних справ на Зборах Ліґи Навій і поінформувати його про огірчення, яке викликала повища справа серед українців Канади. На жаль сесія канадійського Сенату не дозволяє мені поїхати на Збори Ради Ліґи Націй у місяці червні. Буду там доперва в кінці серпня.

З пошаною, (підпис) Дандюран324

* * *

Ч. 15.

Українці — громадяни вільної канадійської землі!

Наш зазив у справі засуду польським судом двох зовсім невинних людей, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, стрінувся з Вашою прихильністю й одобренням. Ваша преса приносить нам відомості про масові віча, що Ви їх уладжуєте, та про протести, які підносите перед міжнародніми чинниками проти морду, що його доконує ляцька юстиція, і врешті про збірку на фонд оборони.

Ви, вільні громадяни, зрозуміли, що лише Ви можете й повинні здобутися на грімкий протест, що відоб'ється широким відгомоном у цілому світі проти безправств і злочинів, доконуваних над поневоленим народом. Ви зрозуміли Вашу повинність супроти української нації, бо знаєте, що наша суспільність у краю має закнебльовані уста і зв'язані руки ляцьким наїзником. Ви рівнож зрозуміли, що акція, яку розпочинаєте, не сміє обмежуватися на словах, але що побіч слів мають іти діла.

Українська Військова Організація, що рішила не допустити до виконання засуду над невинними особами та здерти перед культурним світом заслону, що нею прикриває свої злочини ляцький наїзник; стежить з увагою за розвитком Вашої акції. Бо кожна Ваша чинність, чи то буде віче, чи телеграма з протестом, чи стаття в українській або в чужій пресі, складається на моральну підпору, якої нам, людям підземелля, треба в акції, що її ми розпочали. Бо кожний Ваш сотик збільшує матеріяльну допомогу, яка нам необхідна, і тим самим збільшує можність рятувати невинно засуджених на смерть жертов божевілля ляцьких суддів. Бо від величини моральної та матеріяльної помочі, яку дасть розпочата Ваша акція, залежатиме реалізація та розмір акції, що її намітила Українська Військова Організація.

Перед нами й перед Вами ще дуже багато праці. Ми мусимо й виконати, бо це питання чести української нації, за яку постояти масте святу повинність Ви, вільні канадійські громадяни, і ми, люди підземелля, Українська Військова Організація.

Сповніть свій обов'язок, щоб грядучі покоління не соромилися за нас, що ми не вміли обстояти найпримітивніших прав нашого поневоленого народу.

Шлемо Вам бажання якнайкращих успіхів у Вашій праці.

Львів, травень 1928. Команда Української Військової Організації.

* * *

Ч. 16.

Роля індивідуального терору в підпольній боротьбі.

У всіх визвольних змаганнях поневолених народів чи навіть кляс мав і має індивідуальний терор дуже важливе примінення. Російські соціял-революціонери, польські революціонери, а тепер хоч би навіть і большевики послуговувались і послуговуються індивідуальним терором. Питання індивідуального терору було вже кілька разів предметом тайних нарад найвищої екзекутиви комуністичної партії. Кілька разів большевнки відкидали в теорії індивідуальний терор, на ділі одначе ним вони послуговувалися і послуговуються. І в нас кожний новий прояв індивідуального терору викликує, як серед нашої, так і серед ворожої нам суспільности різні міркування на тему цього засобу боротьби. Тому ми мусимо зайнятись цим питанням, з'ясувати собі сугь індивідуального терору, його доцільність і допустимість.

Коли вийдемо з приміру в поодинокої людини, якій у крайних случаях, у випадку небезпеки життя дозволяється вхопити за всякий засіб оборони, навіть за такий, який наносить противникові смерть, то тут найдемо першу підставу до наших міркувань. Бо виходячи вже з цього заложення, мусимо прийти до одинокого можливого висновку, що в боротьбі цілого народу, де йдеться про "бути, чи не бути", всі акти самооборони, а тим самим і індивідуальний терор є тим більше оправданим і зрозумілим.

Насувається друге питання: чи не криє терор за багато в собі від'ємних сторінок та чи він є допустимий з етичного боку? Коли хочеться покликувати на мораль та стику, то треба відразу поставити питання, чи наш ворог, який супроти нас не перебирає в засобах у своїй супроти нас екстермінаційній політиці, додержується етики й моралі? Ми ж бачимо щодня, як той ворог іде наступом на нас, та як він з цинізмом і з насолодою наносить нам удар за ударом.

А впрочім, чи можемо з етичних і моральних зглядів здержуватися від актів терору в цій державі, яка навіть у цілому культурному світі має ославлену марку країни "білого терору"? "Ґвалт ґвалтем сєн одціска", каже Міцкевич. На масовий терор мусимо відповісти відповідно до наших сил індивідуальним терором.

У тій загальній правді, спертій на життєвих досвідах, лежить моральне й етичне обсновання для індивідуального терору.

Як вище сказано, кожний наш терористичний акт є протиділанням проти актів кривди й насилля. В тім протиділанні трапляємо або безпосередніх виконавців цієї ж кривди, або її моральних виновників і проти них звертаємо нашу кару. Виконанням кожного терористичного акту нищимо не тільки посередньо чи безпосередньо виконавця цих кривд, але рівночасно вдаряємо в цілу систему.

Опісля приходиться нам звернути увагу на психічний вплив, який має кожний акт індивідуального терору на ворога й на нашу суспільність. Коли б наша суспільність не могла з себе викресати реакції на насильство ворога, то викликало б це тим самим у ворога спокій, самопевність та відвагу до дальшого його наступу та збудило б у нього переконання, що кожне насильство мине йому безкарно. Натомість знаємо вже з досвіду, що часто один і терористичний акт з нашої сторони підкопував самопевність та буту в ворога. Не треба також при цьому забувати, що кожний наш терористичний акт показує перед світом та світовою опінією, що наш нарід не погодився та не погодиться з польським пануванням на нашій землі.

На нас знов же ділає кожний терористичний акт, луч надії, піднімається почуття людського достоїнства, очищує атмосферу від небезпек нікчемного примирення з існуючим сьогодні станом. Він приковує до себе загальне зацікавлення, підбадьорує кожного, будить слабих та боягузів, викликує загальні міркування, одним словом заставляє кожного призадуматнся над нашим положенням.

На підставі наших дотеперішніх досвідів бачили ми, що терор ніколи не вбивав енерґії, але навпаки, піддержував борців, роздмухував героїчним приміром ентузіязм у всіх українців, будив до активности навіть мало активний елемент. Кожний терористичний акт, виконаний Українською Військовою Організацією підносив усе бойовий настрій та пригадував загалові, що лише боротьбою, а не якимись угодами можемо добитися нашої самостійности.

Ще одну справу мусимо порушити при індивідуальнім терорі. Кожний терористичний акт мусить найти відповідний відгук серед власної суспільности. Він не сміє бути актом пімсти одиниці, навіть хоч би був і спонтанічним ділом, але мусить бути немов висловом засуду, що його видав увесь нарід. І тут є той тісний зв'язок між виконавцями поодиноких терористичних актів і цілим народом.

Ми далекі від одностороннього возвеличування терору, від ілюзій та надто оптимістичних надій у його єдиноспасаємість. Не хочемо також, щоб він становив щось у собі замкненого, що одиноко ціхувало б нашу визвольну боротьбу проти Польщі. Для нас являється індивідуальний терор лише частиною і то помічною частиною цієї ж боротьби, він тісно мусить в'язатися з іншими засобами нашої боротьби і тим самим бути зв'язаним у цілу систему відпору. Тому не прив'язуємо індивідуальному теророві того значення, яке ми прив'язуємо підготовці до збройного загального виступу й тому не вкладаємо цілої нашої енерґії для виконування поодиноких терористичних актів. Це не значить, що ми терор відкидаємо з тактики нашої боротьби, навпаки, ми його вважаємо не тільки доцільним і бажаним, але просто необхідним, лиш тільки не як єдиний засіб боротьби, необхідним, як засіб самооборони, як зброя, без якої герці ворога не знали б стриму.

Кожний влучно переведений та з огляду на конечні цілі наших визвольних змагань доцільний терористичний акт скріплює нас у нашій боротьбі, стає помічним засобом у боротьбі цілого народу, а спираючись на глибокій її потребі, знаходить у ній своє оправдання та з неї черпає свою моральну силу.

("Сурма" ч. 3 з 1927 року)

* * *

Ч. 17. ПО НОВІМ ЗАСУДІ.

15 лютня запав новий засуд у справі Атаманчука й Вербицького. Польський суд засудив Вербицького на кару смерти, а Атаманчука на 10 літ тяжкої тюрми.

Не помогли свідки, що під присягою ствердили "алібі" підсудних у критичну годину атентату на Собінського, не мали значіння навіть зізнання польського поліційного аґента, що перед убивством случайно був на Ґрунвальдській вулиці і бачив дійсних справників, а на останній розправі, під присягою, зізнав, що ані Атаманчук ані Вербицький не є подібні до людей, яких він бачив. Не поміг цілий ряд свідків і доказів оборони, що стверджували безсумнівну й повну безосновність акту обвинувачення.

Може докази оборони не були як слід переведені? Може оборонці в занадто культурний і спокійний спосіб переводили докази правди? Може їх спокійний спосіб, що не дорівнював брутальности виступів прокурора то його свідків не був влучний? Може тактика оборонців — не дразнити суду — якої вони додержувались на першій і другій розправі не була доцільна? Ось питання, що їх ставив собі неодин українець на першу вістку про засуд.

Та вже сама обставина, що цей самий жид-вихрест Лянєвський виступав у ролі прокурора і на другій розправі, що за судейським столом засів відомий зо своїх садистичних засудів Маєр, а лаву присяжних творили вшехполяки або члени першої бриґади Пілсудського, ясно вказувала, який кінець буде мати і ця друга розправа над невинними жертвами ляцького насильства. А коли додати, що цілий ряд типів відомих уже з попередньої розправи пересунувся через судову залю й тепер, що ця сама вуличниця Стецюкова з її гістеричними позами, цей сам зідіотілий кримінальний злочинець Жуков і стероризований шофер Гасман, а за ними ціла плеяда конфідентів і охранників зо своїм шефом Мітленером на чолі творили стовпи акту обвинувачення, чи дивниця, що не закон, не матеріяльна правда, але крик брукової преси і польського львівського шумовиння та тайний наказ варшавського Бельведеру рішали про долю цих невинних людей? Засуд був тільки простою формальністю і виконанням тих погроз, які вже від довшого часу видає, у своїй безсильності з сеймової трибуни вірний служака Пілсудського, міністер Складковський, на адресу української нації, зокрема на адресу Української Військової Організації. " Польськосьць і гонор Львова, що два роки ждав на засуд", як висловився патетично вихрест жид Лянєвський, уратовані по думці ляхів. Присяжні судді видали новий присуд у переконанні, що цим самим стан польського посідання на польських землях скріпиться, бо здуситься дух протесту українських мас проти ляцького гнобителя.

Та грубо помиляються ляхи! Противно, цей засуд невинних людей покличе нових борців і месників, що свою караючу руку зможуть піднести не тільки проти польських катів українського шкільництва, але також і проти представників польського судівництва й польської поліції, що тепер святкують на нашій землі справжні оргії.

Рівнож грубо помиляються ляхи, якщо може думають, що цим засобом змусять Українську Військову Організацію видати правдивих справників атентату в руки польської поліції. Не сміє і не зробить цього Українська Військова Організація! Ніяка революційна організація, ради рятування невинних людей, не видавала своїх членів у руки ворожої влади. Тим самим ішла б на руку охрані, яка арештами невинних творила б собі кадр закладників, щоб пресією на них діставати правдивих справників у свої руки. Не значить це однак, що Українська Військова Організація залишить справу Атаманчука й Вербицького! Взявшися за неї раз, буде вести її до кінця. Однак, чи дотеперішня тактика буде й надалі примінюнана, чи противно, Українська Військова Організація вжиє інших методів супроти польської влади та польського судівництва, це вже покаже найближча будучність.

("Сурма", ч. 2-3 (17-18) за лютий-березень 1929.)

 

------------------------------------------------------------------------

[300] Простацьку.

[301] Позбавлена прав людина.

[302] Стаття за довга, щоб її передати повністю. Це власне, неначе розвідка на кільканадцять сторінок друку. Пропускаємо з неї несуттєві для нашої теми уступи.

[303] Партія.

[304] Автор поминув львівське воєвідство, де українці — не зважаючи на острів міста Львова й кількох підміських сіл — також були в більшості, м. і. також тому, що значну частину пограничних повітів на заході відрізано від львівського і прилучено до краківського воєвідства.

[305] На цьому загальному тлі автор змальовує далі політичну лінію ІКЦ супроти українців.

[306] Начальним редактором був Маріян Домбровський, політично зорієнтований на партію "Пяст", від 1928 року посол з "Безпартійного бльоку співпраці з урядом" (партія "пілсудчиків"), але в дійсності обов'язки начального редактора виконував Людвик Рубель, що стояв у тісних стосунках з пілсудчиками від часу першої світової війни.

[307] Календа — римська назва першого дня в місяці, а що в Греції того не було, то це значить "на необмежений час".

[308] Стаття з 30. XI. 1928. п. н. "Чого нас учать львівські атентати".

[309] Редакційна в ч. 136 "Український візитатор у Львові, що наказував шмагати батогами польських учителів".

[310] Стаття п. н. "За таку "географію" належиться не легке упімнення, тільки кримінал", (ч. 168 з 19. VI. 1928) і "Цинізм гайдамаччини на посольській трибуні" (ч. 311 з 9. XI. 1928), "Під маршалківський суд" (ч. 324 з 22. XI. 1928). "Нарешті сейм реаґує на провокації українських "героїв" (ч. 36 з 6. II. 1929), "Український клюб у сеймі — складницею революційної бібули", (ч. 74 з 4. XI. 1930).

[311] "Русин" чи "українець" (ч. 21 з 21. 1. 1929). "Час звалити штучну і накинену чужими формулку" (ч. 307 з 9, XI. 1929).

[312] Лемко: Австрійська фікція однородного "українського народу" в Малопольщі, (ч. 231 з 14. X. 1929).

[313] "Знову замикають польські школи на "кресах", (ч. 320 з 21. XI. 1926), "А школи в Малопольщі і далі замикають", (ч. 338 з 9. XII. 1926), "Не перестають нищити польські школи в Східній Малопольщі" (ч. 346 з 17. XII. 1926). "Розпачливий голос поляків на Сходніх Кресах" (ч. 246 з 19. VIII. 1927), "Волинська суспільність творить фонд польської школи на Волині" (ч. 278 з 9. X. 1927).

[314] "Польська праця жертвою гайдамацької дичі" (ч. 263 з 26. XI. 1929).

[315] "Процес руських гімназистів у Львові" (ч. 118 з 29. IV. 1928), "УВО має прибудівку в середніх школах" (ч. 314 з 12. XI. 1928). "Жахливі ознаки здичавіння в руських гімназіях" (ч. 209 з 6. VIII. 1930).

[316] "З університетської справи руські шовіністи роблять велике питання" (ч. 45 з 14. II. 1926), "Відворот українців у справі українського університету в Кракові" (ч. 215 з 7. VIII. 1926), "Руським шовіністам не йдеться про університет, тільки про автономії" (ч. 307 з XI. 1926), "Переговори в справі українського університету в Польщі" (ч. 2 з 2. І. 1927).

[316а] "Годуємо гадюку на власних грудях" (ч. 349 з 19. XII. 1927). "Знов тайні арсенали на сході" (31. І. 1928), "Після випадків у Львові й у Празі" (ч. 306 з 4. XI. 1928), "Гайдамацький ніж щораз сильніше гуляє в Східній Малопольщі" (ч. 267 з 30. IX. 1929).

[317] "У Берліні гострять українського ножа до удару Польщі в спину" (ч. 384 з 28. XII. 1928), "Також у Східній Малопольщі маємо німецький фронт" (ч. 277 з 20. VIII. 1930).

[318] "Заграва саботажних пожеж над Східною Малопольщею" (ч. 134 з 22. V. 1930). "Алярмні постріли на бібрецькій дорозі" (ч. 205 з 2. VIII. 1930), "Одностайний і рішучий польський фронт супроти розшалої гайдамаччини" (ч. 228 з 25. VIII. 1930).

[319] "За акти саботажу громади будуть відповідати грішми" (ч. 245 з 11. IX. 1930), "Велика полщійна енспедиціп проти саботажників у Східній Малопольщі" (ч. 257 з 20. IX. 1930). '"Руські селяни коряться силі" (ч. 258 з 28. IX. 1930), "Заграву пожеж можна згасити декретами" (ч. 259 з 25. IX. 1930), "Сильний уряд — це послідовна оборона поваги держави і національних потреб на "кресах" (ч. 305 з 10. XII. 1930).

[320] Від назвища Ульштайн, власнина великого видавничого концерну в Берліні — часописів, журналів, популярних книжечок і взагалі видань для широкої публіки. По національності Ульштайн був жидом.

[321] Мирослав Січинський, син священика зо Збаражчини, студент львівського й віденського університетів, застрілив графа Андрія Потоцького у квітні 1908 року, за його антиукраїнську політику, виборчі надужиття й накази жардармам стріляти до українських селян. Засуджений на смерть, з заміною на 20 років тюрми, втік з в'язниці в Станиславові 1911 року за кордон.

[322] Богиня справедливости в грецькій мітології, її зображували з зав'язаними очима — на знак безсторонности — і з терезками ваги в одній та з мечем у другій руці.

[323] Комісари польської державної поліції у Львові, що відповідали за слідство політичної поліції в справі Станіслава Штайґера.

[324] Ближче про заходи Української Стрілецької Громади в Канаді, зокрема в канадськім парляменті, гл. статтю Зиновія Книша п.н. "Перший протест" у збірнику на 50-річчя Української Стрілецької Громади "За честь, за славу, за народ", Торонто 1978.

Переклади двох повищих листів взято з української преси в Канаді. нічого в них не зміняємо, тому мова буде видаватися трохи дивною для читача понад пів століття пізніше.