XIV. РОЗДІЛ

КРАКІВСЬКИЙ ОСЕРЕДОК ПУН

Реорганізація ПУН. — Створення і склад Організаційного Бюра ОУН. — Краків центром організаційного руху. — Відношення до УЦК. — Труднощі в наладнанні взаємин. — Реконструкція УДК в Кракові і прогнання звідти бандерівців. — Д-р Володимир Загайкевич і мої з ним пересправи. — Олександер Скрипченко — дивний продукт воєнної доби. — "Вчорашні люди" стають язичком у політичній вазі. — Просуваємо інж. Юрка Дачишина до УДК в Кракові. — Офенсива на культурному полі. — Публічні доповіді в УДК. — Бандерівці в катакомбах. — Українська преса та її постава до нашої справи. — "Краківські Вісті". — "Наступ" — "Пробоєм" — "Український Вісник". — Кампанія бандерівців проти "Наступу". — Організаційний бюлетень "АБВ".

А тим часом Голова Проводу переводив розмови з українськими громадянами. Кожного дня приходили до нього чи то давні товариші по зброї, чи пізніші знайомі з Української Військової Організації і з політичної діяльности, запевняли його про свою лояльність і ставили себе до диспозиції. Висували всякі пляни, часто фантастичні й нереальні, пропозиції, реорганізації націоналістичного руху на ширшій громадській базі. Багато в тому було зайвих балачок, багато приходили от тільки на те, щоб знову побачитися по скільки роках. Думали довідатися, що нас чекає, які політичні вигляди перед нами в новій ситуації. Можна сказати, що назагал українська громадськість у перших початках з вдоволенням прийняла вістку про енерґійні заходи ПУН для привернення внутрішнього ладу і дисципліни в ОУН, бо бандерівська бундючність і комісарсько-політруківський підхід до справ організації українського громадського життя не одному далися взнаки. На жаль виявилося, що ці настрої довго не потривали.

Перше, що прийшлося зробити полк. Мельникові в новій ситуації, це реорганізувати Провід. Його Секретар, Ярослав Барановський, мусів покинути свій пост, постала пустка, що її негайно слід було заповнити. На пропозицію інж. Сціборського розв'язано Секретаріят ПУН і на те місце покликано Організаційне Бюро, як центральний керівний орган в ОУН. Головою Організаційного Бюра призначив Голова ПУН Омеляна Сеника Грибівського, його заступником — Ренса, що його рівночасно найменовано членом ПУН; а членами д-ра Ольжича-Кандибу, інж. Миколу Сціборського і д-ра Юліяна Вассияна. На місце осідку Організаційного Бюра вибрано місто Краків, бо тут концентрувалося тоді все націоналістичне життя за кордоном, тут організувалася випадова база ОУН на землі і не було глузду тримати членів Організаційного Бюра розкиданими по далеких столицях Европи, здалеку від краю і від організаційного активу за кордоном. До Кракова переїхали на постійне перебування інж. Сціборський і Ольжич, вслід за ними прибув туди і ген. Капустянський, на місці були вже Сеник-Грибівський, полк. Сушко, Вассиян і я — і так створився там міцний і працездатний осередок сімох членів Проводу. Щоправда Ольжич часто мусів їхати до Праги пильнувати своїх культурників і створену там Комісію Плянування, а Сціборський заскакував час до часу до Берліна і звідти керував своїм пресово-пропаґандивним апаратом, але властивий тягар праці перекинено до Кракова, де Організаційне Бюро працювало без перерви, відбуваючи свої наради й засідання кожного дня. Фактично цей тягар спадав на мої плечі, бо Гриб кудись їздив, частенько по кілька днів пересиджував у Берліні біля Голови Проводу, а в Кракові зуживав багато часу на контакти з низовими членами — він бачив, як тяжко відбився на Проводі цей брак контактів у переломовий час насилення бандерівської опозиції. До мене він мав необмежене довір'я, нераз і звітів моїх слухати не хотів, в усьому на мене здавався.

До цієї своєї нової ролі я не був підготований, спочатку не дуже чувся на силах і це мене доволі пригноблювало. Здавалося мені, що йду навмання серед темної ночі, навпомацьки шукаю дороги і кожної хвилі можу спотикнутися. В первісному пляні передбачував цей пост для інж. Сціборського, а він випав на мою долю. Може й не робив я яскравих помилок, бо важніші справи вирішувалися в нас колективно, але напевно в перших тижнях бракувало мені рішучости і певности себе. Причина була та, що за вийнятком одного Ольжича, раптово знайшовся я в оточенні людей принаймні на п'ятнадцять літ старших за мене віком та організаційним стажем, що в Проводі перебували по кілька літ, а я там ставив щойно перші кроки. Самозрозуміле, що людина неловко почувається в такій ситуації. Коли тепер кину оком на тих кільканадцять літ назад, з подивом дивлюся на старших моїх товаришів у ПУН, що ні оком не моргнувши прийняли як самозрозуміле перше місце в свому гурті людини, що була молодиком супроти них. Ледве чи можу пригадати собі яку-небудь пізнішу періоду в житті нашої Організації, де співпраця її керівних членів була б така гармонійна і повна сердечности. Але це показує, що коли б у бандерівців була справді ідейність і добра воля, вони напевно, мусіли б знайти спосіб співжиття зо старшими членами ПУН і все скінчилося б не роздвоєнням, тільки зміцненням і споєнням Організації.

Зразком і прикладом для всіх нас був генерал Капустянський, що хоч найстарший віком і з найдовшою традицією за собою, бувши членом ПУН і не входячи в склад Організаційного Бюра, співпрацював з нами найбільш прикладним способом, як тільки можна собі уявити. Його всі не тільки глибоко поважали, але й сердечно любили за його привітну вдачу, товариську погідність і веселість. Він був живим зразком засади, що найкращим командиром є той, хто вміє не тільки наказувати, але й повинуватися. Мавши окремі завдання в військовій ділянці разом з полк. Сушком, він був переобтяжений працею, але ми часто запрошували його на свої засідання і цінили його розумну раду.

Поки там Бистрий наладнував справи в терені і борсався з бандерівцями, що підкопувалися під кожну здобуту нашу позицію, нам треба було поставити якось взаємовідносини з Українським Центральним Комітетом. На те тиснули наші друзі знизу, щоб вибити ґрунт з-під ніг бандерівцям і для себе самих створити міцну опору в суспільно-громадському секторі. Здавалося — легка справа, бо пост організаційного референта в УЦК тримав інж. Бойдуник-Діброва. Але на практиці один-за-одним почали виринати несподівані труднощі. По-перше, не було відповідних людей для обсади не то всіх, але й найважніших постів. Колись, за єдности Організації, було більше людей та один організаційний апарат. Тепер побіч себе постали два паралельні апарати і це забирало два рази стільки людей. Не раз Діброва звертався чи то до Бистрого чи то до мене перед своєю поїздкою в терен, щоб відрядити йому якусь кількість людей, що на них він міг би спертися в реорганізації місцевих Комітетів і ми, крім обіцянок, не багато могли йому дати.

Бандерівці й не дуже перлися на провідні місця в Комітетах. Бо там треба працювати, до того в складних відносинах німецької контролі, і брати на себе відповідальність за ту працю. Для них важнішими були пости урядовців у Комітетах, різні начальники канцелярій, організаційні референти і зв'язкові-люстратори, а також інструктори молоді. Обсаджуючи ті становища своїми людьми вони з одного боку скидали собі з плечей тягар утримання свого організаційного апарату на місцях, а з другого використовували їх на зв'язок з людністю, "поштові скриньки", місця стрічі тощо. Були місця, де ціла їхня місцева Екзекутива складалася з урядовців Допомогового Комітету.

А далі, Діброва не був усесильний. Без сумніву, багато залежало від його зручности та організаційного хисту, але він міг давати тільки ініціятиву, кінцеве слово лежало деінде. Називалося, що Український Центральний Комітет призначає Голов на місцях і добирає склад Комітетів, а робить те через свого організаційного референта. А в дійсності це була лише форма, бо насправді і Голови Комітету і його члени добиралися на громадських сходинах, їх пізніше потверджував УЦК і накінець ще мусіла на те прийти згода від німецького крайс-гавптмана. Отож Діброва мусів не тільки так маневрувати, щоб збори запропонували вигідних нам людей — під умовою, що такі люди знайдуться — але ще й подбати пізніше, щоб потвердив їх проф. Кубійович, як Голова УЦК. Тоді на місце Ділового Керманича, цебто заступника проф. Кубійовича, прийшов уже ред. Василь Глібовицький, що неприхильно ставився до націоналістів і ввесь час нашіптував проф. Кубійовичеві всячину проти нас, а найбільше проти Діброви, якого конечно хотів позбутися, бо він стояв йому на заваді в персональній обсаді важливих місць у цілій системі Українського Центрального Комітету. А хоч і він і проф. Кубійович обіцяли на мої руки підтримку для акції Проводу для оздоровлення відносин в ОУН, тепер, коли прийшлося до діла , показалося, що дорога від обіцянок до їхнього виконання — дуже далека. Зайво казати, як тяжко було Діброві побороти всі ті перепони і все перевести в життя, тим більше, що й з німецького боку почали дивитися на нього, як націоналіста, кривим оком. Все ж таки зробив він дуже багато не тільки персональними змінами, але й вироблюванням опінії на місцях, та не знайшов за те ані зрозуміння ані вдячности в місцевих наших апаратів, що часто висували до нього неможливі для здійснення претенсії.

Необхідно було ще раз ясно поставити справу перед проф. Кубійовичем, а прийшло до того дуже швидко, при нагоді реконструкції краківського Допомогового Комітету, якого Головою був д-р Володимир Горбовий і Секретарем Ярослав Старух. Обидва — ряні бандерівці, а крім того аж кишіло там від дрібненької бандерівської рибки: всякі писарі, магазинери, сторожі і т.д. Цей Комітет був сіллю в оці проф. Кубійовича вже віддавна і він його напевно розв'язав би скоріше, якби не лякався комплікацій з націоналістами — ОУН була тоді одна й сильна. До нього щодня приходили скарги на Комітет. Чимало з них були оправдані, бо Управа Комітету, певна своєї сили, нерівно трактувала людей і часто вела себе ароґантно в відношенні до них. Але більше заносилися скарги на те, щоб виперти звідти націоналістів і самому засісти на їх місцях. Десь там відбувалися якісь конвентиклі, збиралися матеріяли, підписи на петиціях і проф. Кубійович носився з думкою звільнити д-ра Горбового та поставити на те місце д-ра Володимира Загайкевича, адвоката з Перемишля, колишнього посла до варшавського сойму і в свій час віцемаршала сойму, а тепер президента апеляційного суду в Кракові.

Ще перед від'їздом полк. Мельника з Кракова, проф. Кубійович мав з ним у тих справах довшу розмову, обіцяв реорганізувати краківський Комітет у порозумінні з нашим Організаційним Бюром.

Викінчувати ті справи в іменні Організаційного Бюра випало на мене. Найперше вислухав я, як звичайно, різних жалів на Діброву і на д-ра Никифора Гірняка, керівника шкільного реферату, потім різних критичних завваг під загальною адресою націоналістів і нарешті прийшло до конкретного діла. Я ще не знав тоді про кандидатуру д-ра Загайкевича на Голову Комітету, вперше довідався про те на тій розмові. Правду сказавши, краківський Комітет був такий важний, у ньому працювало так багато людей і завідував він такими матеріяльними багатствами, що нам конечно було б мати в ньому Головою члена ОУН. Та тут перший раз мусів я зрозуміти, що часи, коли ОУН диктувала — вже минули. Якщо могли ми щось осягнути, то тільки під натиском знизу або зручною грою згори. Тепер, після роздвоєння Організації, треба забути про натиск "волею народа", треба вдаватися в дипломатичні хитрощі згори. Було певне, що з особи д-ра Загайкевича проф. Кубійович не зрезиґнує. Правдоподібно вже зв'язаний був словом, мусів говорити або з ним самим, або з якимись людьми, що на них тепер, після розбиття ОУН, хотів спертися. Трудно було сказати, як д-р Загайкевич буде до нас ставитися і яку займе поставу до бандерівців. Він був членом партї УНДО до війни, з її рамени кандидував на посла, але не погоджувався з нормалізаційною політикою Василя Мудрого і через те відносини поміж ним і Центральним Комітетом УНДО в останніх роках прохололи. Як адвокат, він часто виступав оборонцем у наших політичних процесах у Перемишлі і багато поміг окремим націоналістам. Проти нього був поважний заміт з часів польсько-української війни 1918 року. Він не допустив до того, щоб висадити в повітря міст на річці Сян, казали тому, щоб не знищити при тій нагоді своєї кам'яниці, що стояла зараз же біля моста, а через те поляки могли цей міст обсадити і переслати через нього військову допомогу на відсіч обложеному Львовові. Нераз цвіркали йому тим в вічі націоналісти, але роки минали, шкоди завернути неможливо, справа поволі забувалася і під кінець відносини між д-ром Загайкевичем і націоналістами склалися ненайгірше. Якби ОУН одна - навіть добре було б висунути його на Голову для принади і заспокоєння інших, бо кінець-кінців д-р Загайкевич був український патріот. Його постава до нововитвореної ситуації ще не вияснилася і нічого певного про нього не можна було сказати, за вийнятком того, що з біса він хитрий.

Не було іншої ради, як погодитися. Зате, коли прийшлося говорити про склад Кометету, я мусів бути твердий. Яка ж нам користь з того, що на місце Горбового прийде Загайкевич, коли там далі залишиться гніздо бандерівців? На пост організаційного референта Комітету, що за статутом був водночас і заступником його Голови, пропонував я інж. Юрка Дачишина. На той час його в Кракові не було, він працював як інженер-хемік у фабриці мармоляди при цукроварні в Переворську,1 але справа була з ним обговорена, він згодився покинути свою працю і переїхати до Кракова. Професор Кубійович не знав особисто інж. Дачишина, чув тільки про нього або читав колись у пресі. Не ставив більших застережень, бо властиво добір членів Комітету належить до Голови, він має їх запропонувати до потвердження в УЦК, а напевно буде собі добирати таких, на яких може полягати і до яких буде мати довір'я. Якщо нам залежить на інж. Дачишинові, мусимо обговорити справу з д-ром Загайкевичем, зо сторони УЦК перепон не буде...

Зателефонував я до д-ра Загайкевича в суді та умовився з ним на те саме пополудне, кувати залізо, поки гаряче. Я з ним познайомився недовго перед війною в Перемишлі, моя дружина Реня вчителювала там у Дівочому Інституті; д-р Загайкевич мав якесь відношення до тієї установи, мабуть був Головою того товариства чи фундації. Отже ми вже були знайомі особисто, та він і без того чував про мене.

Вже по перших словах бачив я, що передо мною сидить грач, з яким нелегка справа. Якось незручно було зачинати, щоб зразу ж не настроїти його проти нас. Спочатку я думав, чи не послати Сича до нього, все ж таки Сич старший, полковник, може з ним будуть більше рахуватися. По надумі рішився я допильнувати всієї справи самий.

Почав я з того, що довідався від проф. Кубійовича про його призначення на Голову Комітету в Кракові і висказав своє вдоволення з того, бо може нарешті положиться кінець усім безправствам, що там діються, заведеться порядок, що на нього з тугою жде ціла українська громада в Кракові.

Д-р Загайкевич скромно мовчить, тільки вогники йому грають у прижмурених очах.

Приходжу заоферувати йому нашу допомогу в акції оздоровлення комітетових відносин.

Загайкевич дякує, дуже вдоволений, але, бачу, що він уважає, щоб чим-небудь себе не зобов'язати, увесь час — сторожкий.

Нашу співпрацю уявляю собі так, що йому напевно буде потрібно чесних і солідних людей до роботи, ми зо свого боку пропонуємо йому на організаційного референта інж. Юрка Дачишина.

Оказується, що д-р Загайкевич його знає ще з ґімназійних, а потім зо студентських часів, слідкував за його справою в пресі. Нічого не може йому закинути, але хотів би наперед його побачити і з ним поговорити. Певно, людей потрібно, але він ще над тим не застановлявся, ще й сам не знає, чи прийняти на себе цей новий обов'язок, у нього ж стільки праці в суді! Був у нього д-р Горбовий, теж пропонував людей, мабуть вибору не буде бракувати, він про те подумає. Згадує одне, друге назвище — самі бандерівці.

Хитрий лис! Ледве два тижні від змін в ОУН минуло, а він уже в них незле орієнтується, тільки вдає незнайка. Зводить розмову на недавні події, просить пояснень, бо йому тепер треба буде визнаватися в суспільних відносинах, бувши Головою Комітету. Пильно слухає, потакує, тут і там докине якесь слово, дуже чемно, дуже ввічливо — але ні одної обіцянки, все виминальні вихиляси.

Чи не міг би я принести йому трохи інформаційної літератури? Кажуть, по місті її багато курсує, ось йому теж принесли — показує купу бандерівських летючок, значить, і тут нас випередили — але з нашого боку він не має нічого.

Розстаємося з тим, що завтра принесу йому "літературу", а за кілька днів приведу Юрка Дачишина.

Не один і не два рази мусів я ще ходити до Загайкевича. З розмислом спиняюся на тій історії, бо вона типова для тих часів. Через розбиття ОУН сили націоналістів роздвоїлися і самий націоналістичний рух не тільки послаб, згаряв у взаємопоборюванні себе, але й непомірно втратив на престижі. Ще перед місяцем вистачало зателефонувати до Загайкевича чи кого іншого на його місці і справа моментально залагоджена. Тепер же ж представники старих українських партій і всіх тих політичних середовищ, що фактично самоліквідували себе з упадком Польщі перед роком, раптом побачили, що відкриваються перед ними нові можливості. Сила, що приголомшила їх своєю вітальністю і розмахом, на їхніх очах розпадалася. Це будило в них злорадість, мовляв, ось бачите ваших націоналістів, дістали монополь серед української громади, не минув і рік, а вже б'ються між собою. А з другого боку вони почули себе язичком у політичній вазі, що може перехилити перемогу на один чи другий бік. Якби в той час і Український Центральний Комітет і всі ті українські громадські кола, що хоч і різної шерсти, але зібрані під одним капелюхом Комітету, поставили себе ясно і недвозначно проти явища бандерівщини, може бандерівський рух не був би цілком зломлений, але ніколи не дійшов би до пізнішого свого розмаху й розгону. І для українського народу заощадилося б багато терпінь, що завдавалися власними українськими руками. Бандерівці це розуміли, підказував це їм інстинкт самозбереження і вони з шаленою енерґією кинулися на пропаґанду серед тих кол української суспільности, що їх вони скажено поборювали до 1939 року, як угодовців, філістрів, опортуністів, "теж-націоналістів". Вони відвідували їх по приватних хатах, по урядах, у приміщеннях Комітетів, приносили свою "літературу", дискутували, оправдували себе, стягали в болото Провід, а разом з тим і самих себе та ввесь націоналістичний рух. Ішлося про те, щоб залеґалізувати себе в українській громадськості, зробити себе "сальон-фегіґ".2 В той спосіб заставляли нас до такої самої роботи, бо ж не можна було уступати з поля та залишати його бандерівським герцям. Це був ганебний спектакль і ним розкошувалися всі явні й притаєні вороги українського націоналізму, всі залишки колишніх сил, учорашні люди, насолоджувалися новою своєю ролею медіяторів і арбітрів. В тому часі не були ще вони зорієнтовані, як слід, їм здавалося, що бандерівщина, відколовшися від матірного націоналістичного пня, вишумить і розвіється безслідно, виконавши свою ролю послаблення й осмішення націоналістичного руху. Тому вони симпатизували з бандерівцями, як зо своїми потенційними союзниками проти ПУН, скрито їх підтримували, а в системі підбудови Українського Центрального Комітету подекуди й насаджували, для "втримання рівноваги", забавляючися політикою "діли і пануй" в мініятюрі.

Бандерівці почули, що в траві пищить, не переставали залицятися до них, пускали їм кадило, як "батькам народу", а коли зміцніли, почали їх "реабілітувати" в суспільності, створили спеціяльний комітет з них, що був прообразом пізнішого використовування явища "поплентачів" і накінець ганебно обдурили, копнули й викинули за двері.

Зиновій Книш
(Ренс, Мохнацький)

Я ходив до д-ра Загайкевича, вчувався в ту ситуацію, що розгорталася тепер по цілому Генерал-Ґубернаторстві і нераз гидко мені до себе самого ставало в тому процесуванні з бандерівцями, в якому за арбітрів самі націоналісти видвигали своїх колишніх і без сумніву теж і теперішніх противників. Не було ради. Ми мусіли дістати вплив на краківський Комітет і вигризти звідти бандерівців. Це одним махом позбавляло їх утримання кільканадцяти людей з загально-громадських фондів, відсувало їх від управи таборових приміщень, харчового магазину, розподілу одягів та інших підмог, відбирало можливість протримувати і прохарчувати в таборі десятки й сотні своїх розвідчиків і бойовиків, викидало їх з канцелярії, що мала можність виставляти документи, опініювати всі прохання до німецької влади, видавати т. зв. бецуґшайни.3 Загайкевич загравав хитро і по ньому бачив я, що він хоче в Комітеті мати одних і других, щоб одні другим заглядали на руки, сварилися між собою, а він, як добрий батько, поклепуватиме по плечах то одних то других, тут похвалить, там полає і триматиме рівновагу. Вже здавалося мені, що треба буде припустити на нього атаку згори й домагатися призначення когось іншого на пост Голови Комітету, як несподівано прийшли мені з поміччю самі бандерівці, висунувши д-ра Степана Шухевича на якийсь пост у Комітеті. Ще перед тим звільнили вони його від плачення членських внесків і наділили всякими привілеями, нібито в заслугу за те, що був він оборонцем у політичних процесах. Завважив я, що Загайкевичеві він, як перець з паприкою, і почав загравати на тій карті. Вкінці Загайкевич погодився на всі мої пропозиції, щоб тільки усунути з поля д-ра Шухевича, якому відобрав усі привілеї і наказав платити членські внески нарівні з іншими громадянами, бо інакше мусів би звільнити теж і самого себе, що також виступав у політичних процесах, може з реклямового боку менше голосних, зате більш численних.

З днем 1 вересня 1940 року почав у Кракові діяти новий "Український Допомоговий Комітет", потверджений в УЦК в ось такому складі:

д-р Загайкевич Володимир — Голова

інж. Дачишин Юрко — Організаційний референт і Заступник Голови

д-р Лисяк Павло і п-і Панченко Тамара — референти суспільної опіки

мґр. Ліськевич Володимир — фінансовий референт

мгр. Улицький Остап — культурно-освітній референт

суддя Миськевич Володимир — зв'язковий до товариства Просвіта4

До Контрольної Комісії входили:

Володимир Попадюк, Володимир Винницький і ще хтось третій,

Громадський Суд складали адвокати Михайло Волошин, Степан Шухевич і прокурор Григор Онуферко.

Бюра Комітету до половини жовтня 1940 року приміщувалися при вулиці Яблоновських ч. 3, там теж був табір для втікачів, що їх постійно нараховували біля тисячі. Від половини жовтня перенесено УДК до будинку при вулиці Лоретанській ч. 17, де була теж бурса для хлопців.

В складі Комітету найшлися тільки два націоналісти — Юрко Дачишин та Остап Улицький, — решта інші. Бандерівця ні одного, коли не рахувати адвоката Шухевича в Громадському Суді, що фактично не мав ніякого значення й існував тільки тому, що така установа була передбачена в статуті. Боронилися вони запекло, кожен пост треба було здобувати приступом. Прочуваючи свій кінець з хвилею, коли Юрко Дачишин стане організаційним референтом, вони шукали всіх способів, щоб його туди не допустити. Але це був старий бойовик, довголітній політичний в'язень, людина, що їй з ніякого боку нічого не закинути. Ще в останній хвилі хотіли вони заплутати його в якийсь суд чести, щоб до часу його рішення тримати в завішенні пост організаційного референта. Призначили до тої справи спеціяльну людину, маґістра Богуна, та нічого з того не вийшло, Юрко таки свій пост переняв. Фактично вся влада спочивала в його руках, бо д-р Загайкевич, як президент апеляційного суду, тільки зрідка і вечорами навідувався до Комітету. І хоч неможливо було з нашого боку завести таку систему, як перше мали бандерівці, все ж таки ми могли користуватися Комітетом для всіх наших організаційних і культурних цілей, робити це леґально, без шахрайств і надуживань. Українська громадськість міста Кракова відразу відчула зміну на краще. Зникли задерикуватість, бундючність, хвалькуватість і нехтування людьми, на те місце прийшли ввічливість та уважливість до кожного, хто мав діло до Комітету. Юрко Дачишин особисто того пильнував, бо ми сподівалися, що почнуться провокації й доноси. Для безпеки вимів він бандерівців ґрунтовно, не залишив ні ноги, навіть на найменшому становищі, щоб не саботували йому роботи. Якщо хто з них лишився, то хіба глибоко законспірований і з наказом не пускати фарби.

Бандерівці з усіх сторін атакували Дачишина й Комітет, справляли йому неймовірні труднощі й чинили всякі пакості, щоб змусити до резиґнації. Кілька місяців Юрко ходив, як запаморочений, увесь світ у нього ділився на бандерівців і не-бандерівців, позатим він нічого не бачив і не помічав, але на своєму пості видержав і поклав на Комітет залізну руку. Ішли до нього і з нашого боку різні претенсії, мовляв, ми його туди саджали не на те, щоб Комітет мав доброго урядовця, тільки, щоб Організація мала з того користь. Становище його було тяжке і не один сто разів махнув би рукою та покинув Комітет, тим більше, що в Кракові тоді можна було чудово проживати на всяких спекуляціях. Але Юрко, мій особистий друг і приятель, якого я туди спеціяльно притягнув, відчував вагу свого посту для нашої справи і помимо всього на ньому залишився.

Ми дуже швидко відчули, що це значить мати за собою Комітет. Микола Бігун, провідник Кракова, як найважнішого осередку, знайшов там опору для своєї Екзекутиви. До нашої диспозиції ми дістали велику залю, чого дуже бракувало бандерівцям, через брак залі не могли вони влаштувати ні одного більшого публічного зібрання. Разом з Остапом Улицьким, що був рівночасно культурним референтом краківської Екзекутиви ОУН і як такий входив у склад Культурної Реферантури Ольжича, Микола Бігун улаштував низку публічних доповідей, висуваючи чільних наших членів і прихильників, притягаючи туди широку публіку і з'єднуючи симпатії для нашої справи. З важливіших доповідей та імпрез відбулися там величава Академія в пам'ять І Листопада і місяць пізніше святочний вечір з нагоди 50-річчя народин Голови ПУН, полк. Андрія Мельника. Виповнена по береги заля аж тріщала, багато людей з жалем верталися з-під дверей. На Першого Листопада з промовою виступав Славко Гайвас, а на ювілею полк. Мельника — д-р Никифор Гірняк від товаришів зброї і я від молодшого покоління УВО.

Не було ні одної доповіді, щоб залі вщерть не виповнили слухачі. З доповідями виступали: генерал Микола Капустянський — про фінсько-большевицьку війну, інж. Микола Сціборський — один раз про ідеологію українського націоналізму і другий раз про природні багатства України та її промисловість, д-р Ростислав Єндик — про расово-антропологічні складники українського народу і письменник Улас Самчук про духа нової епохи. Інших не пам'ятаю, був тоді на роз'їздах. Ці доповіді мали для нас велике значення, ними доказували ми, що мізок націоналістичного руху залишився при нашій Організації. І чи подобалося це кому, чи ні, чи любили нас, чи ні, але мусіли шанувати. Микола Бігун добре розумів вагу і пропаґандивне значення тих доповідей, кожного місяця українська громадськість Кракова діставала нову ін'єкцію.

Доповіді й академії мусіли відбуватися під охороною наших боївок, щоб не допустити до погромів і саботажів зо сторони бандерівців. Один раз пробували вони погасити світло в будинку, але дістали доброго прочухана й залишили нас у спокою.

Бандерівці тих можливостей контакту з масою української громадськости не мали, вони діяли наче з катакомбів. І треба подивляти, як вони все ж таки потрапили не тільки втримати контакт з масою, але й зацікавити собою і здобувати собі прихильність. В мешканнях Равлика і Старуха при вулиці Зеленій скликали вони дискусійні вечері і запрошували туди листовно українських громадян, бо інакшого способу реклями не мали. В кімнаті не могло поміститися більше, як двадцять осіб, і вони нераз одну й ту саму тему мусіли по десять разів передискутовувати перед щораз то новою запрошеною авдиторією. Скільки це забирало часу й енерґії, якої вимагало терпеливости — можна собі уявити. Не входячи в те, що було в них мотором, чи власна віра в свою справу, чи ненависть до ПУН — виявили вони колосальну животність. Ставало ясне, що з тим противником справа буде нелегка і що зліквідувати його самою тільки пропаґандою та змаганням в організаційній площині правдоподібно буде неможливо.

Від самого початку в нас ще була одна перевага над бандерівцями — ми мали в своїх руках або прихильно зневтралізували всю українську пресу. В Кракові зорганізувалося "Українське Видавництво", уділова спілка, в якій ми тримали поважну частину уділів через особу інж. Бойдуника. Видавництво випускало газету "Краківські Вісті", що виходили спершу два рази на тиждень, а потім як дводенник. Крім того, під тою самою назвою "Краківські Вісті", виходив ще й тижневик. Часопис був загально-інформативний, як одинока українська газета в цілому Генерал-Ґубернаторстві, а тому не могла там пропаґувати явно націоналістичної ідеології, стояла під німецькою цензурою. В дводеннику одним з редакторів був Михайло Хом'як, а в тижневику — Василь Качмар. Перший з них не мав ніякого відношення до націоналістичного руху, хоч пішов за загальною струєю і деклярував себе його прихильником. Другий був націоналістом і членом ОУН, якийсь час редаґував він наш орган "Український Голос" у Перемишлі, доки не запроторили його в тюрму за ОУН на п'ять років. З ним я був колись особисто в добрих дружніх відносинах, разом сиділи ми якийсь час у дрогобицькій тюрмі, навіть за дружбу був я в нього на весіллі разом з інж. Бойдуником. Потім ми відчужилися від себе, взаємовідносини наші прохололи, але завжди були коректні.

В початках протибандерівської акції становище Василя Качмара не зовсім було рішене. Були чутки, що він схиляється в сторону ПУН, якого деяких членів, як от д-ра Вассияна та інж. Бойдуника він особисто знав і поважав. Тому, коли приїхав до Кракова Голова ПУН, я порадив йому запросити Качмара на розмову, думка була, щоб поставити ставку на нього в "Краківських Вістях" і згодом зробити його там головним редактором. Голова Проводу його запросив і Качмар прийшов на побачення. Нещастя хотіло, що якраз перед тим вибрався до полк. Мельника редактор Михайло Хом'як, щоб зложити йому привіт і скласти куртуазійну візиту. Качмар прийшов під двері Сича саме в тому моменті, коли звідти виходив Хом'як, а його він сильно не любив, ривалізував з ним у "Краківських Вістях" і закидав йому занадто улесливу поставу до німців та німецьких цензорів. Побачивши Хом'яка, Качмар обернувся на п'яті і пішов, перехилився тоді на бандерівську сторону. Що ж, прохати його не годилося, а виступати проти Хом'яка заради Качмара теж не було підстави, бо він ставився до нас лояльно ввесь час, хоч і не був нашим членом; але прихильником націоналістичної ідеї залишився ще й пізніше на еміґрації. Згодом Качмар таки вийшов з редакції і хоч ми й не мали в редакційній колеґії свого члена, зате могли бути певні прихильної невтральности "Краківських Вістей" і бути спокійні, що бандерівцям вступ туди закритий.

Під німецькою державною зверхністю виходили тоді ще тільки два українські часописи: "Український Вісник", що його на правах рукопису, але друком, для своїх членів випускало "Українське Національне Об'єднання" в Берліні, і тижневик "Наступ" видавництва "Пробоєм" у Празі, якого власником був наш член, д-р Степан Росоха. В тому ж видавництві друкувався ще ідеологічно-політичний місячник "Пробоєм" та випускалися серіями брошури на популярні політичні теми з націоналістично-ідеологічним змістом. Д-р Степан Росоха без вагання станув по стороні Проводу і в той спосіб до нашої диспозиції ми дістали сильний пропаґандивний інструмент його преси. Інж. Сціборський, як Референт Пропаґанди в ПУН, у скорому часі зорганізував справний пропаґандивний апарат, забезпечив обидві газети кореспондентами і співпрацівниками, що постачали їм добрі, цікаві й актуальні матеріяли. Для тієї цілі видавав він для преси інформативний бюлетень за редакцією д-ра Дениса Квітковського, що десь у тому часі передістався з Буковини до Берліна.

Так "Український Вісник", як і "Наступ" читалися й розповсюднювалися не тільки в Німеччині і в Чехії, але і в Генерал-Ґубернаторстві та й в усій зайнятій німцями Европі. "Український Вісник", що його редаґував здібний журналіст д-р Юревич-Панченко,5 мусів бути більш обережний, мавши під боком строгу цензуру, але "Наступ" рубав, наче сокирою і страшенно шкодив бандерівцям. Вони повели проти нього неберебірчиву в засобах кампанію і зорганізували масову відмову передплати в листах до адміністрації і до кольпортерів. За один місяць "Наступ" стратив майже половину всіх своїх передплатників і кольпортерів у Генерал-Ґубернаторстві, але на те місце швидко дістав нових. Це була сильна позиція в наших руках і ми використовували її до крайніх меж.

Для внутрішньо-організаційних справ видавався в Кракові, як уже було згадано, організаційний бюлетень під назвою "АБВ". Спершу виходив він неперіодично, а потім щораз частіше, під кінець появлявся реґулярно раз на тиждень. Коли ми захопили організаційну домівку, продовжували його під тою самою назвою, щоб зберегти тяглість традиції. Редактором був референт пропаґанди Крайової Екзекутиви, Богдан Білий. Бюлетень, хоч у циклостильній формі, але читався радо, до нього вже люди звикли, розсилався він у терен, як нормальна "порція літератури". Навіть ще більший був на нього попит тепер, бо на його сторінках зводилися всякі рахунки з бандерівцями і друкувалися всякі сенсаційні відомості. Теж і я, під своїм тодішнім організаційним псевдом Юрія Мохнацького, помістив там серію "Дванадцять листів до друзів-націоналістів" з насвітленням диверсії Бандери.

А тепер подумати: кожного тижня ішли в світ тисячі примірників "Наступу", "Українського Вісника" й "АБВ" — добре й цікаво редаґованих органів. Вони мусіли робити і напевно зробили свою роботу. Не можна уявити собі, щоб без їхньої допомоги встоялися ми в розшалілій стихії тих часів. А бандерівці не мали ні одної газети, ні одного, навіть циклостильного органу, і мимо того били нас живою пропаґандою на кожному кроці. Правда, не гребували вони брехнею і наклепами, всякого сосу підливали до своєї демагогії, щоб тільки потягнути за собою масу. І їхня пропаґанда перемагала нас скрізь, на цілому фронті, їхня неймовірна рухливість, запеклий фанатизм і сповнена піною ненависти зажерливість не мали собі рівних в українській дійсності ні перед тим ні потім. Яка це була б страшна сила, коли б мала за собою цілий, не роздвоєний націоналістичний рух, і зверталася б не проти своїх братів, тільки проти ворогів!

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Зруйновану бомбами в часі польсько-німецької війни фабрику цукру в Переворську відновив і пустив у рух Олександер Скрипченко. В еміґраційних умовах життя в Генерал-Ґубернаторстві Скрипченко був настільки цікава фіґура, що варто тут про нього згадати.

Олександер Ґонта-Скрипченко, родом з Полтавщини, еміґрант після першої світової війни, дістався до праці в копальнях вугілля біля Катовиць, як інженер-механік, і був там аж до вибуху війни. В гурті своїх співпрацівників, німецьких інженерів, вивчив перфектно німецьку мову. Мабуть уже тоді ввійшов у контакт з німецькою розвідкою і через те після приходу німців мав у них протекцію. Жонатий з полькою, що походила зо старої польської аристократичної родини, в хаті говорилося в нього тільки по-польськи, син його не знав зовсім української мови.

В часі війни цукроварню в Переворську зовсім зруйновано, на неї впало 38 різного калібру бомб. Поїхала туди дивитися німецька комісія спеціялістів, чи можна фабрику відбудувати, а в складі тої делеґації був і Скрипченко. Комісія оглянула фабрику і прийшла до переконання, що даремний труд біля неї. Тільки один Скрипченко був іншої думки і зобов'язався, коли б дати йому вільну руку, до шести місяців пустити фабрику в рух. Німці на те погодилися і вже влітку 1940 року продукція йшла повною парою. На відкриття фабрики Скрипченко зорганізував велику параду, приїжджав на неї і Генерал-Ґубернатор Франк.

Скрипченко показався добрим організатором і господарем. До своєї диспозиції мав великі фінансові й товарові ресурси і помагав українському організованому громадському життю, відпускаючи на різні його цілі такий ласий у воєнні часи товар, як цукор.

Крім рафінерії цукру в швидкому часі заложив там ще витискарню олію і фабрику мармоляди. На працівників підприємства, а головно на керівні пости, приймав тільки українців і Юрко Дачишин був у нього керівником фабрики мармоляди. Юрко був тоді в Криниці, як реконвалесцент після тифозної гарячки, і в поїзді довідався, що фабрикою цукру в Переворську завідує якийсь українець та що шукає він за інженерами українцями. Поїхав туди без ніяких рекомендацій. На місці застав уже імженера-хеміка Юрка Крохмалюка, що був неначе ад'ютантом Скрипченко, а також інж. Олександра Серединського, якого знав з черемиської ґімназії і з львівської політехніки, та ще інженера-економіста Миколу Осідача, також знайомого з ґімназійної лавки. Скрипченко з місця прийняв його до праці та доручив зорганізувати при фабриці продукцію мармоляди.

Попри всі свої господарські справи Скрипченко цікавився теж і політикою та військовим ділом. В нього була манія закласти в українців партію на зразок гітлерівської, при чому він захоплювався не так самою націонал-соціялістичною ідеологією, як подиву гідною організацією і залізною дисципліною націонал-соціялістичної партії. Він постійно повторяв, що тільки така партія зможе опанувати український хаос і що коли пустити на українське гуляй-поле "демократію", вона розтолочить під своїми ногами рештки того, що ще лишилося цінне в Україні, а потім сама згорить і спопеліє. В тій цілі він часто приїжджав до Кракова на розмови з різними українськими політичними колами. Не заперечуючи його організаційно-господарських здібностей — у тій ділянці за нього говорили його досягнення — в справах політичних справляв він враження комічної фіґури. Ходив по Кракові в високих чоботях і в смушевій шапці, завжди в товаристві одного або й двох своїх ад'ютантів, що носили за ним різні торби й течки, анонсував свій прихід, як якийсь генерал або міністер і з комічною повагою вичитував свої лекції та політичні науки, як треба себе вести з німцями і що треба тепер українцям робити. Я був приявний на одній такій його майже двогодинній візиті в проф. Кубійовича і в той час справив він на мене враження людини, що в неї не всі вдома.

Але говорити з ним і слухати його мусіли всі, хоч і як кумедно презентував себе цей продукт воєнної доби, коли всякі авантюрничі типи з темних закамарків виринають на поверхню життя. Бо за ним стояли німці — він кожної хвилі мав відкритий вступ до найвищих німецьких достойників у Кракові — і мав він гроші. З тих грошей багато зуживав він на українську справу, так як він по-своєму її розумів. Найбільш улюбленою справою в нього була українська військова школа. Назбирав навколо себе наддніпрянських українців, колишніх українських військовиків, що вступили пізніше на службу до польської армії і були в ній старшинами в активній службі. З-поміж галичан був тільки одинокий інж. Юрко Крохмалюк, запасний старшина польської армії, що теж і в цивільному житті цікавився військовим ділом і написав чимало статтей на військово-історичні теми в українській пресі. Всім їм Скрипченко дав у себе працю, причому так майстрував, що мали вони багато вільного часу і зуживали його на військову роботу. Пізніше, коли блеф Скрипченка став усім відомий, декого з них перетягнув Сич до співпраці з нашим військовим відділом.

Скрипченко домовився з німцями, що вільно йому переробляти цукрові відпадки поза системою карткової контролі і творити з того фонд на дальшу розбудову фабрики. Таким чином він мав до своєї розпорядимости величезні фонди, бо за цукор у ті часи можна було виміняти всякі інші товари. З переробленої меляси видобув він два вагони цукру і післав їх на руки Допомогового Комітету в дарі для українців міста Кракова. При одній зо своїх поїздок до Кракова, Скрипченко довідався, що цей цукор до Комітету не дійшов, чи пак не дістали його "українці міста Кракова". Спинився рух, у справу вмішалося Ґестапо й арештувало Скрипченка — на нього й так ішли доноси з усіх сторін, і від поляків і від українців — йому грозив розстріл за господарські зловживання. Комітет робив слідство в тій справі вже за часів, коли прийшов туди інж. Юрко Дачишин, що запросив до того Слідчу Комісію в складі трьох правників, адвоката д-ра Михайла Волошина, адвоката д-ра Степана Шухевича й прокурора Онуферка. Слідство виявило, що обидва вагони цукру справді були завантажені і виекспедіовані з залізничної станції в Переворську, що прийшли вони на залізничну станцію в Кракові і що в імени Комітету перебрали їх Голова — д-р Володимир Горбовий, Секретар — Ярослав Старух і тодішній господарський референт. Не вдалося дослідити, куди кінець-кінців подівся той цукор, але невинність Скрипченка була доказана, його звільнили і він вернувся на своє місце.

Пізніше, коли німці рушили на схід, пішов з ними і Скрипченко, там був зайнятий теж у цукроварному промислі. В 1942 році нагло захворів і помер.

В ім'я правди треба сказати, що попри всі свої смішні сторони Скрипченко багато поміг українцям, щедро спомагаючи їх грішми та іншою підмогою і даючи їм працю в своєму підприємстві...

[2] Гідний перебувати в ліпшому товаристві.

[3] Картки на текстилії та інші матеріяли домашнього вжитку.

[4] В Кракові існувало ще з австрійських часів товариство "Просвіта", що гуртувало краківських українців, переважно різних державних службовців. Мало воно власну домівку, читальню й бібліотеку. Німці розв'язали всі товариства, на те місце впровадили Комітети, але, щоб зберегти традицію, УДК абсорбував у себе "Просвіту", як секцію, залишивши їй водночас внутрішню автономію. Кожночасний Голова Просвіти входив у склад Управи УДК.

[5] Походив з Чернігівщини, виїхав за границю в половині двадцятих років, коли большевики ще висилали деяких стипендистів на науку в закордонних університетах. Не вернувся до СССР і прийняв німецьке громадянство ще перед війною. Був співпрацівником "Вісника" у Львові, під псевдонімом. Помер від сухіт 1943 року у хуторі його нареченої Шредер, дочки професора берлінського університету. Ґестапо арештувало її в січні 1944 року в загальній хвилі арештувань членів ОУН. В. Й. П.!