X. РОЗДІЛ

ПІСЛЯ ВИСТУПУ ПУН

Активи й пасиви балянсу ПУН. — Його помилки. Проти себе дві ідеї: вірність Проводові та оборона перед зрадою. — Конфлікт в ОУН на устах в усіх. — Страшна сила демагогії. — Пропаще покоління. — Склад Крайової Екзекутиви ОУН Бистрого. — Іван Мицик — праведник і сумління Організації. — Його поворот з краю. — В мишоловці НКВД. — Його розмова з полк. Мельником та її наслідки. — Більшає число активістів.

Пристаньмо на хвилину, щоб набрати віддиху, і киньмо оком на те, що зроблено в перших днях і як після того виглядало нове положення в Організації Українських Націоналістів.

Ми зайняли організаційну домівку, з канцеляріями, касою, розвідочною картотекою, фотографічною, хемічною лябораторіями, циклостилевим видавництвом, магазином паперу й усяких товарів. Це варте було величезні гроші, як на тодішні відносини, тим більше в воєнних часах. Але куди важніша моральна сторінка цього нашого наскоку: ми врізалися в саму середину диверсії, зайняли централю РП ОУН і тим актом доказали, що ПУН не тільки здібний до рішучої акції, але і має її ким перевести. Це дуже підважувало диверсантську тезу, що ПУН до дії нездатний, що він може тільки плентатися в хвості творених іншими подій.

Довкола ПУН наростали щораз то нові люди. Зачалося від конспірації чвірки людей: Гриб, Сич, Макар і Ренс, а в хвилині нашого виступу ми мали вже в Кракові пробойову групу з кільканадцяти чоловік. Два дні пізніше вже було з кого створити Крайову Екзекутиву на Генерал-Ґубернаторство і Місцеву Екзекутиву на місто Краків. За нами заявилася в першому зараз же дні майже вся організаційна мережа району Ярослава, половина району Перемишля. Ми в першому таки тижні знайшли опірні пункти в Варшаві, Холмі, Сяноці й Криниці, що опісля стали зав'язками місцевих чи обласних проводів. По нашій стороні відразу станув увесь актив Чесько-Моравського Протекторату з великим видавництвом д-ра Степана Росохи і так ми затримали в нашій диспозиції ідеологічно-політичний місячник "Пробоєм" та поширений популярний націоналістичний тижневик "Наступ". В берлінському УНО з його майже сорок тисячним членством ми мали перевагу, принаймні в той спосіб, що нашим симпатиком був Голова УНО, підполковник Тиміш Омельченко, а в скорому часі переведена чистка на верхах дала нам цілий центральний провід УНО. Тим самим і орган УНО, "Український Вістник" у Берліні, що виходив щоправда на правах рукопису, але в друкованій формі, і читався великими масами української робітничої еміґрації в Німеччині, можна було залучити до нашої пропаґандивної машини.

Що найважніше, за нами було почуття правопорядку, організаційний леґалізм, переконання, що ми заступаємо слушну справу, що правда за нами, а через те кожен з нас відчував за собою велику моральну силу. Правду можна приголомшити, але накінець вона таки мусить перемогти. Ми станули на сторожі наших власних законів, нами самими створених і схвалених на другому Великому Зборі Українських Націоналістів і видним їхнім символом був наш Голова Проводу Українських Націоналістів, полк. Андрій Мельник, та об'єднаний навколо його особи ПУН.

Без сумніву були це значні досягнення і поважні активи в наших руках. Одначе, по своїй природі це якості статичні, щоб їм надати вартости, треба їх сполучити з революційною динамікою. На жаль її в нас дуже бракувало, відразу з перших днів, а по диверсантській стороні вона буйно, аж почерез верхи, переливалася.

По стороні ПУН зроблено в тому часі багато помилок, що їхній наслідок можна оцінити тільки з перспективи далекого часу.

Найперше, ціла акція почалася запізно, дуже запізно. Проводові відомі були диверсантські зятії давно. Які могли б ще бути сумніви, мусіли розвіятися після створення РП ОУН 10 лютого 1940 року. Відтоді час працював на користь диверсантів, відсуваючи ПУН від організаційної маси, а наближаючи до неї РП ОУН. Диверсанти зручно, пильно і гарячково працювали, кожен день приносив їм закріплення нових позицій у терені. Якщо ПУН мав волю привернути в Організації порядок, мусів би до того братися швидше, принаймні на три місяці скоріше. А виступив він з протиакцією аж 13 серпня 1940 року. Вистане згадати, що коли б ПУН ударив не в половині серпня, тільки в половині травня, або хоч би навіть і в половині червня — диверсанти не мали б у руках найстрашнішої своєї пропаґандивної зброї: фальшивих документів про зраду Макара. Тоді вони виступили б з ними аж два місяці пізніше і їхній ефект у тому часі був би куди слабший, бо вже мусіли б вони зрушувати устабілізовані по першому ударі організаційні позиції ПУН.

Друга помилка: ПУН не хотів згодитися на арешт членів РП ОУН. Нехай, що охоплення їх усіх переростало наші сили. Але Бандеру, як Голову РП ОУН, і ще бодай одного з його товаришів, ми не тільки могли, але за всяку ціну мусіли були схопити, відразу поставити під суд та покарати. Враження було б надзвичайне. Неможливо просто уявити собі, які колосальні наслідки мало б це для успіху акції ПУН. Безперечно, були б і симпатії до Бандери, були б жалі й докори — але сила, рішучість і енерґія ПУН показали б диверсантам, що непереливки, а за собою потягнули б більше людей і скоріше, як роки наполегливих роз'яснювань і пропаґанди.

Передусім, спаралізований був би диверсантський центр. Замість того, щоб преспокійно і явно діяти та далі підривати ПУН, провідні диверсанти мусіли б іти в підпілля, рятуючи себе. Життя підпіллям у Генеральному Ґубернаторстві було можливе для поляків, але дуже тяжке для українців — бракувало міської української гущі, щоб у ній згубитися, кожного українця видно, як на долоні. Ховатися перед арештом ПУН, постійно оточувати себе охороною, міняти мешкання, приймати всякі охоронні засоби в комунікації — ці труднощі може оцінити тільки той, хто самий жив у підпіллі. Лишалося б для них хіба йти під охорону німців. Німецьку охорону дістали б вони зразу, не тільки через Ярого від військової розвідки, але й від Ґестапо, але тоді моральне обличчя диверсії стало б ясне для кожного — всі мусіли б уважати їх німецькою аґентурою.

Ідучи на арешт Бандери, ми брали б на себе риск, це правда, але — хочеш рибку їсти, мусиш в воду лізти.

Третя помилка: диверсанти ввесь час спекулювали протяганням справи. Вічно вели якісь переговори, щораз якісь делеґації висилали. Це було розраховане на обман ПУН. Нехай собі старики плекають надію на згоду і дрімають у безділлі, а ми тим часом ростім у силу — ось їхня філософія. З одного боку їздять до Голови ПУН Бандера, Стецько, Шухевич, Ленкавський чи ще хто, а паралельно з тим нехтують Сича, настановленого Головою ПУН Провідником Генерал-Ґубернаторства, понад його головами ставлять свою Крайову Екзекутиву, втискаються до різних установ і формацій, накінець проголошують РП ОУН. А ще й після того висувають концепцію "Внутрішньо-Організаційної Комісії", щоб виграти на часі.

І саме напередодні рішучого виступу проти диверсії ПУН ставить їм 48-годинний ультимат. Я не міг і не можу уявити собі політично-тактичного глузду такого ультимату. Коли не хотіли вони підкоритися Проводові цілий рік, то які дані кажуть сподіватися, щоб зробили це до сорок вісім годин? А самий факт ультимату міг насторожувати, що висить щось у повітрі, принаймні казав сподіватися якихсь заходів ПУН, коли мине реченець ультимату. Для нас цей ультимат приніс ще ту шкоду, що цілу добу після протидиверсійного перевороту ми пересиділи, згорнувши руки, вижидаючи його кінця, і що відсунувся через те приїзд Голови ПУН до Кракова, де його приявність необхідна була зараз першого дня.

Четверта помилка, що з неї випливали всі три попередні: ПУН наставлений був не на те, щоб бити і знищити диверсію, тільки щоб завернути її "на правильну путь". Завелику вагу прив'язував до переговорів, вірив словам та обіцянкам диверсії, до самого кінця не покидав надії, що якось наладнаються з ними взаємовідносини. Навіть наш виступ у Кракові уважався неначе тільки осторогою батька неслухняним дітям: уважайте, мовляв, бо скину пояс і відшмагаю там, звідки ноги виростають! Бо в той час, коли ми на низах зо шкіри вилазили, щоб громити диверсію, ґрунт їй з-під ніг усувати — ввесь час ішли переговори з диверсантами. І коли нарешті зібрався Революційний Трибунал, щоб судити Бандеру, — Голова ПУН змінив його присуд.

Така духова постава до диверсії жорстоко помстилася на відповідальних за неї людях. Принесла вона смерть Сеникові-Грибівському, Сціборському, Ярославу Барановському і полк. Сушкові — всім тим членам ПУН, що мали вирішний вплив на уклад взаємовідносин з диверсією в її початках.

Загально цей перший період, зрештою дуже короткий, нашої боротьби з диверсією можна схарактеризувати, як вичікуючий. Завелику надію покладали ми на авторитет і свідомість леґальности в Організації. Леґальність у революційній організації — поняття дуже неозначене й елястичне. Форми її діяння пливкі, особи, установи й органи дуже часто невидні широким масам. Знані їм тільки назвища, довкола яких наростає леґенда. Організаційна дисципліна в революційній організації нераз може сильніша, як у війську, але зовсім інакша. Її підставою у війську: традиція, ієрархізм, примус. А в революційній організації: ідейність, самопосвята, добровільність. Хоч ці якості можуть зрушити величезні духові сили і видати чудеса відваги в бойовій, революційній і політичній роботі, але їм бракує стабільности і повсякчасности, вони легше піддаються руїнницьким впливам, бо вони в значній мірі випливають з емоцій. Вірність ідеї різно можна інтерпретувати, залежно від того, кого вважаємо за її пророка. Нам видавалося, що для націоналіста найважнішим повинна бути присяга вірности своїй Організації та її Проводові. І що, коли виступить Провід, покличеться на присягу та в її ім'я зажадає осудити диверсію — величезна більшість членства ОУН забуде свої товариські й особисті зв'язки, відверне вуха від отруйної пропаґанди і лавою стане за своїм Проводом. Це була ілюзія. Помилкою того назвати не можна, хіба нездійсненими надіями. Бо величезна більшість членства завагалася і станула на роздоріжжі: тільки активні меншості відразу ясно заявилися за ПУН або за РП ОУН, а всю решту треба було здобувати, і здобувати її міг той, хто прикладав більше праці і виявив більше знання маси. Маса ніколи не піде за розумом, їй імпонує сила, брутальність, її ловить демагогія, гострі і яскраві кличі, що йдуть во всю, на ціле, без половинчастих засобів. Якраз усього того нам бракувало. На деякі речі ми з етичних міркувань не могли зважитися, в той час, як диверсанти безшабашно хапали за все, що вело до цілі. Пригадую собі таку, маловажну по собі, але знаменну для цілої нашої психології справу. Зараз у перших днях після перевороту написав я невеличку брошуру "Портрети великих людей". Вибравши дванадцять чільних постатей з-поміж диверсії, змалював я їх так, щоб з одного боку викликати до них ненависть, а з другого їх осмішити. Якщо вільно мені, як авторові, станути на позиції критика, брошура була написана добре, з темпераментом і переконливістю, а пізнати це хоч би по тому, що її по десять і двадцять разів перечитували у вужчому нашому гурті, хвалили її на всі лади. Але коли прийшло до того, щоб її розмножити і пустити між люди, більшість, куди належали Гриб, Сич, Сціборський, а наді все Ольжич, не допустили до того, бо наша Організація не може йти на демагогію і не може вживати таких засобів у відношенні до українців, будь вони й нашими політичними противниками, це можливе хіба тільки в відношенні до ворогів. І це в той час, коли диверсанти били в великий дзвін, що Макар-Барановський зраджував ОУН польській поліції, що Сеник-Грибівський прикривав його, а тим самим його спільник, що Сціборський витрачував організаційні гроші на жидівських коханок, а всіх їх разом докупи пригорнув і захищає перед гнівом народу полковник Мельник!

Дві ідеї станули проти себе в двобою: ідея вірности авторитетові власного Проводу та його Голови — з нашого боку, та ідея оборони Організації перед зрадою — з диверсантського боку. Важко сказати, котра з них більший вплив може мати на людські душі. На довшу мету і з перспективи десятиліть — сміліше можна класти ставку на першу, на ідею вірности. Вона вічна, діє все і всюди, за всяких умовин і без неї неможлива ніяка організація. Хто виступає проти неї, той підрізує організацію в самих її основах, яка б вона не була: державна, політична, суспільна, військова, спортова, гуманітарна. Але її притягаюча сила на широку масу — мала. Маса бурхлива, мінлива, чуттєва, революційна — не розуміє її. Вона ладна змінити провідників залежно від того, кого хвиля в даному моменті винесе наверх. І навпаки, відречеться їх, як тільки запече небезпека: "нехай твоя голова, батьку, та за всі наші стане". І найважніше — ідея вірности апелює до глибоких почувань, у душах вибраних людей, вона не дає ніякої можливости до демагогії.

Зате, коли ви виступаєте перед юрбою, як її оборонець перед зрадою, як той, що рятує її перед знущаннями ворожої поліції, що вогнем випалює ворожу провокацію в нашому нутрі — в дев'ятдесят дев'ять відсотках на сто потягне людей за собою. Люди не дуже люблять думати, що буде завтра і післязавтра, їх цікавить те, що вони бачать сьогодні, чого хочуть уже, тепер, у цій хвилині. І що тут говорити про якісь абстракції — ідейність, вірність, авторитет, дисципліна, можливо дуже гарні й корисні речі — коли ось тут між нами ворожий шпиг, що може має на своєму сумлінні сотні друзів. І ходить він безкарно, а досягнути його не можна, бо за ним стоїть провід. Провід? До чорта з таким Проводом, що боронить провокаторів! Демагогія має тут необмежене поле до попису, а сила її розгону страшна, як зараза шириться вона землею, водою і повітрям. Найсильніші ідеї підмулює знизу, найтвердші характери хитаються під її тиском. Пусте, що не створить вона нічого тривкого. І не треба, не її це завдання. Вона має звалити, зломити і знищити противника. А коли його вже не стане, коли переможцем на полі бою залишиться той, хто вживав демагогічної зброї — тоді він може чинити, що захоче, бо хто ж йому протиставиться? Демагогія згаряє швидко. Але як та пожежа в степу чи в лісі вона нищить усе, що стане їй на дорозі. Майстрами демагогії в світі були і є большевики, ніхто їх досі не перевершив. А в нашій українській дійсності пальма першенства в цій сумній славі належиться бандерівцям, що довели її до мистецтва. Першу лекцію демагогії взяли і перший солодкий смак її успіху закуштували вони, коли висунули в 1940 році своїм гаслом у боротьбі проти ПУН — оборону ОУН перед зрадою.

У ці серпневі дні тільки й було мови серед українців у Кракові, що про внутрішній конфлікт в ОУН. На воєнному фронті не рисувалися ніякі сенсації після упадку Франції, не мала куди діватися цікавість та увага, а на внутрішньому українському фронті небувала сенсація: націоналісти взялися з собою за чуби!

В трамваї, на вулиці, в Комітеті, в таборі, в кооперативі, під церквою — в усіх одна тема на устах.

— Ви чули? X. пішов за Бандерою.

— Та невже? А от У., цей стоїть за Мельником.

— А ви як думаєте, чия візьме?

— Мені здається, що Бандера. За ним усі молоді.

— Але ж добродію, хто такий Бандера і яких людей він має? Розуму там і зо свічкою не найдете!

— Може й справді полк. Мельник возьме верх...

— Е, та ви так, як та бабка, що на двоє ворожила, або вмре, або буде жила.

Під кооперативою, царством Миколи Бігуна, стоїть черга жінок, чекають на свіже масло.

— Добридень, пане директоре!

— Цілую ручку, пані добродійко. Чудово виглядаєте сьогодні.

— Ви все з тої бочки зачинаєте, — відказує задоволена добродійка. — А скажіть но, директоре, що нового чувати?

— Маємо свіже масло. І яйця вже прийшли.

— Та я не про те, я про політику.

— Було в радіо, що німці сильно збомбили Лондон.

— Е, які ж бо ви недогадливі! Я хотіла б знати, як там з Бандерою і Мельником?

— От не знаю, їй Богу, не знаю. Я бачите, все за тими клопотами в кооперативі...

— Не прикидайтеся дурним! Вже й горобці в Кракові цвірінькають, що незабаром Бандера всіх за пояс заткне!

— Ви такі певні?

— Авже ж, що певна. І так і треба. Навіщо Мельник Барановського ховає? Мій брат через нього п'ять років у польській тюрмі пересидів. А от наречений Олі, той усе здоров'я стратив на поліції, все через того ж Барановського, його він теж засипав.

— Та ж Барановський у Відні жив, а ваш брат увесь час у Стрию, Барановський ані не бачив ані не чув про нього ніколи?

— Ніхто інший, тільки Барановський! Він був у Проводі, він мусів знати всіх людей і він "сипав" поліції. Дала б я йому, якби попався він мені під руки! Але щось ви дуже обстоюєте за ним, чи й не ви такий самий? Ото часи настали! Не знати, кому вірити сьогодні!

Під Українським Допомоговим Комітетом, на розі вулиці Зеленої, на лавочках на плянтах бачите купки людей, розмахують руками. На сліпо можете присягнути, що там дискусія про Бандеру й Барановського. На кілька тижнів усі інші справи зійшли в тінь.

Це була одна велика руїна Організації Українських Націоналістів, з неї вона не піднялася до сьогодні і не піднесеться, доки не вигинуть останні з тих, що її чинили. Тільки уявіть собі: іде атака на Провід Українських Націоналістів; щоб відтягнути від нього людей, кидають на нього найважчі обвинувачення; а що ж може бути гірше в революційній організації, як зрада ворогові? Отож аґітатори товкмачать людям у голови, що на одному з найважніших постів у ПУН, на становищі його Секретаря, довгі роки сидів зрадник, запроданець поляків. І не тільки він один робив свою юдину роботу, але прикривав його в тому, а хто знає, чи разом з ним на одному возі не їхав, другий член Проводу, що якийсь короткий час навіть заступав покійного полковника Коновальця після трагічної його смерти — Сеник-Грибівський. Така людська вдача, що вона скоріше повірить У свинство, як у чесноту. І от цей аґітатор має успіх, він переконав одного, другого, десятого, йому і його фотографіям повірили, що Ярослав Барановський продавав полякам своїх друзів, що Сеник-Грибівський був його спільником, а полковник Мельник — покровителем їх обидвох. Аґітатор осягнув свою безпосередню ціль. А чи на тому кінець? Куди там! Це ж тільки початок. Раз засіявши підозріння в серці людини, він убив у ньому всю віру, віру в кожний провід. Сьогодні переміг один аґітатор, а завтра проти нього підніметься другий, ще зручніший, і для нього вже протоптаний шлях просто до серця людини. І ніколи вже не може бути добрим і відданим членом Організації людина, що їй влито отруту в душу. Раз навчили її бунтуватися проти одного проводу, бунтуватися вона буде проти кожного, як тільки знайдеться добрий демагог. Бо в неї підрізано віру, а на те місце засіяно сумнів. Щобільше! Коли людина втратила віру в свій ідеал, нерідко з лютою ненавистю кидається на нього, скажено топче і його і того, хто вбив у неї віру. Нічого тоді святого в житті вона не має і перед нічим не знає морального стриму.

Ціле те покоління націоналістів, що до дна випило чашу бандерівської отрути і зневіри в шалених оргіях диверсантської пропаґанди 1940 — 1941 років, пропаще для свого руху і ніяких ціннощів в українському народі створити не може, в його душі зацарювала моральна пустка, що її нічого не в силі було виповнити. Як колись Мойсей водив жидів по пустині сорок літ, доки не згинув останній з тих, що пам'ятали рабство і доки не загартувалося в боях і трудах нове покоління, гідне ввійти до обіцяної землі, так і тепер у нашій дійсності щойно тоді можна буде сподіватися моральної обнови в тій частині націоналістичного руху, що виросла на політичному й етичному нігілізмі, на запереченні найістотніших заложень українського націоналізму — вірности Проводові і святости присяги — коли зійде з цього світа останній учасник розаґітованого ненавистю покоління.

Тяжко, дуже тяжко було працювати серед трійливих випарів диверсантської пропаґанди, її шалена натуга усувала кожен твердий ґрунт з-під ніг, будівничий нової організації, що закладав фундамент під неї, знаходив рухомий пісок, нікуди й камення покласти. І коли все ж таки помимо величезних труднощів, серед несамовитого вереску розаґітованих диверсантів, віднова Організації поступала наперед, хоч поволі, але все наперед, коли Організація Українських Націоналістів утрималася серед розшалілого моря воєнних років, то це — поминаючи зусилля її вірних синів — було доказом сили й правильности її ідейних заложень, що перейшли найтяжчу пробу життя і вийшли з неї ціло.

В перервах поміж безнастанними поїздками в терен сформував Гайвас Крайову Екзекутиву. Майже без змін проіснувала вона десять місяців, доки всі не пішли в Україну з хвилиною, коли розкрилася туди дорога. Її склад був такий:

Голова — Ярослав Гайвас, псевдо — Бистрий.

Заступник Голови та Організаційний Референт — Іван Мицик, псевдо — Аскольд.

В останньому часі перед німецько-большевицькою війною, коли Аскольда призначено Крайовим Провідником ОУН на Західні Землі України і коли він перейшов діяти в підпіллі до Львова, на його місце Організаційним Референтом став Іван Рогач, колишній секретар о. Августина Волошина, Президента Карпатської України.

Пропаґандивний Референт — Білий. Його стягнено з Перемишля, де він працював книговодом у якомусь броварі і на початках був нашим Повітовим Провідником, а на його місце призначено Михайла Коржана.1

Культурний Референт — Олег Жданович, волинець, літературний критик, співробітник Ольжича і член групи культурників при Культурній Референтурі ПУН.

Фінансовий Референт — Роман Мицик, член УВО і довголітній політичний в'язень, колись один з директорів "Промбанку" у Львові, а тепер член дирекції "Українського Кооперативного Банку" в Кракові.

Військовий Референт — поручник М.

Референт Розвідки — тимчасово його функції виконував Федько Яцура. Ввесь час шукали ми на те відповідної людини, бо Федькові тяжко було провадити технічно-лябораторійні справи та ще й займатися розвідкою. На три місяці перед німецько-большевицькою війною притягнули ми на те місце Віктора Пилипчука — кликали його Вітя — з Холмщини.2

Референтка жіночих справ — дружина Білого, Мотря, колишній член УВО і політичний в'язень, жінка молода, але в націоналістичному русі мала вже кількарічний стаж праці.

Це був добрий склад. Найсильніший, що на нього ми в тому часі могли здобутися. Зокрема дуже важно, що зискали ми до нашої справи Івана Мицика. Людина молода, міг мати яких 27 літ, мав уже за собою буйне революційне минуле. Вісімнадцятилітнім юнаком, як член УВО, дістається до Бриґідок у Львові за виконання присуду смерти на провокаторові Бережницькому, засуджують його на п'ятнадцять літ тюрми. Там же, в Бриґідках, я вперше з ним познайомився, до того часу знав тільки його старшого брата Романа і найстаршого з родини Мициків, колишнього старшину УГА і теж члена УВО, Василя, що згинув трагічно з німецьких рук у Варшаві. Великої ідейности і криштальної чесноти хлопець, Іван Мицик був праведником і неначе сумлінням у нашій групі політичних в'язнів. Йому доручали ми розподіл харчів, господарку грішми і всякі такі речі, де можна було здатися на його абсолютну справедливість і де потрібно було повного довір'я до людської чесноти. Разом пізніше перебували ми в тюрмі в Дрогобичі, звідти однією групою виїхали до далекого Ґрудзьондзу і там я його покинув у 1935 році, щоб стрінутися аж у Піщанах після польсько-німецької війни.

Іван Мицик (Аскольд)

Іван Мицик був типом революційного активіста, відважного, жертвенного, а при тому розважного. Завжди поважний, часто, може навіть занадто часто, нахмурений. Хоч не чужий у нього був сміх на устах, але ніколи не бачив я в нього вибухів веселости, притаманної всім молодим людям. Жив він тільки для націоналістичної ідеї, що полонила його змалку, для неї і загинув, упав від братовбивчої руки на кілька днів перед німецько-большевицькою війною.

Коли ми почали свій виступ проти диверсії, Івана Мицика в Кракові не було, пішов до краю. Він часто ходив туди, майже кожного місяця відбував одну туру туди й назад, виконував різні зв'язкові функції і переводив людей з большевицького боку до Генерал-Ґубернаторства. Вони товаришували обидва з Гайвасом, здається ще з тих часів, як разом ходили до ґімназії у Львові і разом переходили бойове хрищення в УВО. Дружили вони і тепер, хоч кожен з них мав інше діло. Десь у тому часі, в червні місяці 1940 року, Гайвас теж ходив до краю, перейшовши границю біля Белза, але робив це не з організаційного доручення, тільки з власної ініціятиви, щоб приглянутися ближче большевицькій дійсності. Побув там два тижні, через молодих членів ОУН стрінувся з тодішнім Крайовим Провідником. Називався він псевдом "Муха", на вигляд молодий, худощавий і смаглявий, Гайвас характеризував його як розмашного чоловіка з нахилом до пригодництва — якраз такі люди дуже добре себе почували в підпіллі — але нічого ближче про нього сказати не знав. Вони розминулися з Мициком, Гайвас вертався до Кракова, а Мицик саме тоді черговий раз відбував свою виправу до Львова. Тим разом ішов зо своїм товаришем та односельчанином з Синєвідська Вижнього, Цмоць йому на ім'я.3 Не пам'ятаю вже, чи обидва вони переходили границю разом, чи стрінулися вже по другій стороні, але Іван розказував нам пізніше одну цікаву пригоду з того часу. Вони мали стрінутися з Цмоцем на умовленій квартирі у Львові. Цмоць зайшов скоріше, а Мицик запізнився на один день і це було його щастя. Показалося, що квартира була "засипана", в ній засіло НКВД і зробило там "мишоловку": кожного, хто застукав, впускало досередини й арештувало. Не прочуваючи нічого злого, Цмоць почвалав під двері на ту квартиру, застукав умовленим способом, двері розкрилися, але замість організаційного зв'язку застав там енкаведистів, що миттю втягнули його до середини і ждали на дальших. Кожної хвилі міг надійти Іван — ніяк його остерегти. Цмоць рішився спробувати щастя й утікати. Кам'яниця була старого типу, де в середині не було туалет, будували їх з-заду кам'яниці, кудою треба було йти через ґалерейку від сторони подвір'я. Цмоць зажадав, щоб його вивели за потребою.

— С...и тут, зволоч ти фашистовская, — буркнув один з енкаведистів — нікуди тепер не підемо.

Цмоць з цілим спокоєм почав скидати штани та ладитися до потреби за порадою енкаведиста.

— Стой, така твоя мать, — гаркнув енкаведист, — підем в уборну.

Пішли, Цмоць на переді, енкаведист з-заду з рукою на кобурі пістоля. В одному менті Цмоць блискавичним рухом обернувся, зацідив п'ястуком енкаведистові межи очі, той з прокляттям накрився ногами, а в ту ж мить Цмоць зсунувся по ринві з другого поверху на подвір'я, махнув на вулицю і поминай, як звали! Після того НКВД не багато мало надії зловити ще когось на тій квартирі, але Іван міг ще кожної секунди надійти і пропасти! Цмоць крився по брамах сусідніх кам'яниць з риском, що його віднайдуть і пізнають, думав, може побачить Івана й остереже. Якимсь чудом стрінув Івана припадково на вулиці другого дня, він саме після обіда мав на думці зайти на ту квартиру. Це була одна з тих зв'язкових квартир, що її зрадив большевикам бандерівський емісар, Ярослав Буй-Горбовий.4

Через те й протягнувся побут Івана у Львові, не швидко він натрапив на новий зв'язок після того спустошення, що його накоїв перехід Горбового на службу большевиків. НКВД виловило майже всіх зв'язкових, при тому своїм звичаєм виарештувало чимало інших людей, і просто не було способу зв'язатися з послабленою вже й так Організацією. Минуло майже два тижні, заки Іван схопив контакт, а й тоді ще мусів помагати місцевим друзям, бо він жив зовсім нелеґально, в підпіллі, не мав стичности з назверхнім світом і не швидко НКВД могло впасти на його слід. Коли вже закінчив свою місію, дали йому за товаришку подорожі жінку одного з друзів, що мусів перейти в підпілля і хотів відправити її в безпечне місце, і десь у половині серпня, зараз після того, як ми зайняли організаційну домівку, з'явився він у Кракові.

На нього кинулися з усіх сторін, кожен хотів його інформувати, аґітувати, перетягати на бік. Я не мав надії на нього. Товариськими зв'язками з часів майже десятилітнього свого перебування в польській тюрмі, цілим своїм життям після виходу на волю Іван Мицик належав до бандерівського середовища. Всі його знайомі, всі товариші й приятелі з Організації — за малими вийнятками — були бандерівці. Він жив їхнім життям, його особисті симпатії були по їхній стороні. Вислухав він і свого брата, Романа, послухав, що каже його товариш, Славко Гайвас, ходив задуманий, видно було в нього важку душевну боротьбу, — але нікому не звірявся зо своїми думками. В тому часі був ще в Кракові полк. Мельник і брат Роман порадив йому, заки рішиться остаточно, піти на розмову з полковником. Іван узяв на себе чорний одяг і прийшов на "трійку".5 Там йому визначено стрічу з Головою ПУН. Розмова тривала більше години, коли вийшов з неї Мицик, блідий і з краплинами поту на чолі, просто зголосився до Бистрого і заявив, що стає до праці разом з нами.

Без сумніву мусів він перейти душевний злам. Бувши людиною ідейною і до самовідречення відданою Організації, відкинув набік усі сантименти й особисті симпатії та пішов туди, куди кликала його Правда, якої вірним сторожем був ціле своє молоде і коротке життя.

Бандерівці боляче відчували перехід Івана Мицика на нашу сторону. Довгий час не тратили ще надій його відзискати. Надії ті були даремні, бо Іван був рішений, він міг важитися довго, але раз вибрав свій шлях — ніколи з нього не зійшов.

Знало його багато людей. Особисто нічого не можна було йому закинути ні в приватному ні в організаційному житті. Щедро ляпаючи болотом на всі сторони, до нього бандерівці ніяким чином не могли прикараськатися. Його приязність серед нас заперечувала одну з важніших тез бандерівської пропаґанди, мовляв, за ПУН об'явилися люди відсталі від революційної роботи, "порослі салом" націоналісти, що втікають від риску й небезпеки, легким коштом і чужою шкурою хочуть нажити революційної слави. Вправді за ПУН стоїть Ренс, але по-перше, вийнятки можливі, вони ж підтверджують правило, а по-друге, Ренс належить до старшого вже покоління (мені було всього 34 роки!) що революційну молодість мають уже за собою. Потім за ПУН заявився Бистрий, Організаційний Референт Крайової Екзекутиви ОУН у Львові, кількаразовий політичний в'язень, оточений ореолом сміливої втечі з львівських Бриґідок, недавно ще один з керівників організаційних вишкільних курсів у Карпатах, людина, що їй можете закидати що хочете, але не браку відваги й "революційности". Ну, що ж, хоч він і пішов до "мельниківців", але він серед них довго не побуде, задушиться в тій атмосфері, він мусить їх покинути, бо він духом наш!

Тепер ще й Мицик пішов туди. Вже нема на те оправдання, хіба те, що його обрехали, обманили, він скоро пізнає свою помилку і піде туди, де його місце, цебто до бандерівців.

І ще одне. Коли Іван Мицик станув по стороні ПУН, Іван Мицик, чесний, вірний, ідейний член ОУН, бойовик і десятилітній в'язень польських тюрем, значить, що його не переконав барабанний вогонь пропаґанди про зраду Ярослава Барановського. А коли він не піддався тому дурманові, то в багатьох постала думка — а може справді це неправда? Може дійсно це тільки аґітація, щоб підважити ПУН та морально виправдати себе перед членством ОУН за виступ проти Проводу.

Так чи інакше, Іван Мицик сильно скріпив наші позиції, не тільки своєю особою і своїм організаційним стажем, але й своєю активністю і працьовитістю. Тепер уже в імені Проводу до членів Організації говорив Бистрий і Аскольд, люди молоді, бойовики і революціонери без плями і скази, що їм ніхто не міг кинути в очі ніякого плюгавства. Завдяки їм обидвом, а головно завдяки Бистрому, ми в короткому часі могли закріпитися в цілому Генерал-Ґубернаторстві і виривати з-під бандерівського впливу одну станицю за другою.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Націоналіст зо Львова. Пізніше прийняв православну віру і навіть став православним священиком. Перейшов до бандерівців і якийсь час займав визначне місце в розвідці ОУНР.

[2] Згинув в Україні 1942 року, загнавшися зо своєю групою десь аж за Курськ, аж по другу сторону большевицького фронту. Вічна нехай про нього залишиться пам'ять!

[3] Згинув як член УПА, перед тим пристав до бандерівського табору. В. Й. П.!

[4] Про те — нижче.

[5] Організаційна домівка при вулиці Зеленій ч. 26 займала мешкання ч. 1 внизу і ч. 3 на першому поверсі. Від того називали її популярно і скорочено "трійкою".