VI. РОЗДІЛ

НАРОДЖУЄТЬСЯ ВІДПІР ДИВЕРСІЇ

Невдоволення "старої ґвардії". — Її розміщення на впливових місцях. — Тільки в Яцури й Рудакевича контакти з диверсантами. — Середня ґенерація за ПУН. — Подвійний фронт диверсантів: проти суспільности і проти ПУН. — Система комісарів і політруків. — Підкопання авторитету ОУН. — Диверсія деморалізує сільський молодняк. — Періодичні сходини "старої ґвардії". — Дискусії з Ленкавським. — Відзискана ласка в диверсантів. — Провірна Комісія, чи Суд? — Притягають до співпраці в суспільному секторі. — Засідання з диверсантами в кабінеті Сича. — Запрошення д-ра Горбового. — Пропонують участь у "Державній Комісії ОУН". — Творять уряд для України. — Ярослав Старух — "міністер пошт і телеграфів". — Диверсантська розвідка на наших слідах. — Поліцейські методи диверсії доливають оливи до вогню. — Від критичних розмов переходимо до організованого осередку. — Треба знайти контакт до Голови ПУН. — Твориться каса. — Висилка Максимюка в терен. — Меморіял до Голови ПУН. — Переходимо до акції.

Заслона тайни над тими справами тільки поволі відкривалася для мене. Ясно, що диверсанти не виявляли передо мною своїх плянів, але й представники внутрішнього леґалізму мовчали й уникали розмов на ті теми, доводилося прямо видушувати з них інформації потроху, день за днем.

Приїхавши до Кракова в половині травня 1940 року і бувши спочатку зайнятий, як улаштувати себе в нових умовинах, не дуже мав я й час слідкувати за тим, що висить у повітрі. То тут то там у розмоваах з давніми знайомими, з товаришами тюремних днів, міг я здогадуватися, що не все в порядку. Хоч і вони багато дечого не знали і не розуміли, так як і я, все ж таки кожен міг бачити, що в ОУН верховодять нові люди, що тримають вони себе згорда, з легковаженням дивляться на "стару ґвардію", відмовляють їй "революційности", називають зледащілою, зопортунізованою. Не притягають її до праці, відсувають від керівних місць. З цього росло невдоволення, що в початках ще не ясно себе представляло, ще не усвідомляло собі, в чому саме зло й чого хотіли б незадоволені теперішнім станом. Ходили вони час від часу до Сича з жалями і скаргами, той мовчки вислухував їх, нервово скубаючи вусики, не давав ради ні відповіді. Говорили між собою про ті речі принагідно і на тому кінчалося. Не знайшовся ніхто, що зорганізував би тих людей в оперативну силу і поставив би їх до диспозиції ПУН.

Коли з'явився я в Кракові, почав і я з ними стрічатися. З тими людьми лучили мене спомини з молодших літ, спільна діяльність у рамках УВО, спільне перебування в тюрмі, товариське життя останніх років. Від них довідувався я про різні факти й події організованого українського життя в Генерал-Ґубернаторстві, вони вже від кількох місяців проживали в Кракові, мали зв'язки теж з провінційними осередками, де скупчувалися українці, багато дечого знали, що було для мене новістю. Швидко знайшовся нас цілий гурток, ми сходилися час від часу з собою в товариській площині та обмінювалися думками про те, що є, чого нема і що то буде.

Центральна наша квартира містилася при вулиці Звіринецькій. Там жили Федько Яцура, Дзюник Попадюк і Павло Ґенґало, там кілька перших днів після повороту з Юґославії і я примістився, від них почув перші вістки про нове життя в Кракові. Федько Яцура, найстарший віком з-поміж нас, спеціяліст-хемік УВО й один з найдавніших її членів, колишній УСС, був одинокий, що мав постійний контакт з диверсантами. Його тяжко було заступити, як фахівця, він знаменито визнавався на всяких технічних справах, його спеціяльність була не тільки хемія, але й фотографія, автомеханіка та всякі інші подібні технічні ділянки, дуже потрібні в підпільній організації. Диверсанти покищо не могли без нього обійтися і хоч йому не довіряли, бо підозрівали його в надто великій лояльності до Сича, але тримали його на своєму етаті. В партері будинку при вулиці Зеленій ч. 26 мав він невеличку свою кімнатку з усяким технічним знадіб'ям, примітивною хемічною лябораторією та фотографічною камерою. Там він робив усяку всячину, що від нього потребували. Щойно недавно туди пішов, якраз вернувся до Кракова з кількамісячної праці перекладчиком при мішаній німецько-большевицькій переселенчій комісії.

Не мав він доступу до інших диверсантських приміщень, нічого не знав про їхні таємні пляни, але мав ту перевагу над усіма нами, що кожного дня з ними стрічався, бачив, хто куди заходить і хто виходить, була нагода перекинутися часом кількома словами з приїжджими, заслухати уривки з розмов, тут і там зарвати якісь інформації.

Дзюник Попадюк працював магазинером в "Українській Господарській Акційній Спілці" (УГАС). Вона містилася теж при Зеленій вулиці, трохи вище від організаційної централі. Це було щось у роді торговельної центральної закупочної аґенції для кооператив і приватних українських купців, що швидким темпом почали множитися, щораз краще розвивалися та економічно міцніше ставали на ноги. Кожного дня туди приїжджали люди з усіх сторін Генерал-Ґубернаторства, від Білої Підляської аж до Сянока, привозили вістки про життя в своїх околицях, через них можна було мати певний і швидкий зв'язок з провінційними осередками. Дзюник знав усіх торговельних референтів у кооперативних союзах, усіх шоферів, що возили автами товари на провінцію, більшість провінційних купців. З того боку його позиція була для нас дуже важлива. Хто приїхав до Кракова за ділом, не спішив вертатися, хотів стрінутися зо знайомими, поговорити й випити інколи чарку в доброму товаристві. Якраз Дзюник був майстер до того діла і через те в нього швидко намножилося знайомих більше, як у нас усіх.

Павло Ґенґало завідував тоді фабричкою штучного льоду й содової води. Після приходу німців позбавлено жидів усякої власности, просто сконфісковано їм кам'яниці і торговельні та промислові підприємства. Це перебрала держава і для завідування тим майном створено окремий господарський відділ, що відпускав підприємства в управу окремим людям. Називалося, що були вони неначе урядовцями, діяли під державною контролею і мали здавати точні звіти зо своєї господарки, але в дійсності вони ґаздували там, як самі хотіли і нерідко робили на тому величезні маєтки. Урядова німецька назва для них була "тройгендери", по-нашому щось наче довірена людина, вірник. Великі фабрики та підприємства, звідки можна було сподіватися добрих зисків, або де нагромаджено було багато краму, забирали німці для себе. Інші відпускали найперше "фольксдойчам", а потім полякам та українцям. Звичайно діялося так, що жидівський власник, якщо не втік, залишався на місці під рукою вірника і він фактично провадив підприємство далі, бо вірники нераз не мали зеленого поняття про те діло, ішли туди для наживи або для прожитку.

Теодор Семаківський

Треба сказати, що деякі вірники були поважними і шанованими українськими громадянами. Своє матеріяльно незалежне становище використовували вони до того, щоб усіляко помагати своїм землякам. Серед таких вірників на першому місці треба згадати Теодора Семаківського, колишнього члена УВО. Народжений 22 лютого 1890 року в Кутах коло Косова, почав середню школу в Чернівцях і закінчив її в Кракові, куди службово перенесено його батька, поштового урядовця. Світову війну перебув як фронтовий старшина, переважно на італійському фронті. Там його застала вістка про розпад Австрії і створення Західньо-Української Народної Республіки. Намагається передістатися до Галичини, до українського війська. Але коли добився до Кракова — вже було по всьому, УГА відмаршувала за Збруч. По якомусь часі вступає до польського війська, разом з іншими старшинами-українцями з колишньої австрійської армії та з армії УНР. Дуже скоро нав'язує контакт з Українською Військовою Організацією через її експозитуру в Кракові, на чолі якої стояв сотник Рев'юк. Співпрацює з ним аж до свого арешту в червні 1926 року, після чого польський суд у Кракові за діяльність у рамах УВО засуджує його на три роки тюрми. Вийшовши на волю в 1929 році, Теодор Семаківський з трудом перебивається через життя, мавши ввесь час на п'ятах польську поліцію. Працює довший час представником українського обезпеченевого товариства "Карпатія". Коли вибухла війна, його разом з іншими політично підозрілими українцями поляки арештують і саджають до тюрми в Кракові. Тільки скорий прихід німців урятував їх від шалу польської помсти.

Володіючи знаменито німецькою мовою ще з австрійських військових часів, Теодор Семаківський швидко знайшов зв'язок з німецькими господарськими колами в Кракові і став вірником великої фірми гуртового продажу вин. На тому становищі віддав великі послуги українцям, хоч може мало людей про те знає, бо чинилося це по християнській засаді: нехай не знає ліва рука, що чинить права. Не тільки не жалів грошей тим, що такої помочі потребували в перших тижнях своєї еміґраційної мандрівки, не тільки щедро жертвував готівкою і товарами на різні корисні українські цілі, але й помагав інтервенціями у впливових німецьких чинників. Німці вино полюбляли, як і всякий алькоголь, отож Т. Семаківський, використовуючи те, знайшов контакти до відповідальних німецьких урядовців і нав'язав з ними особисті знайомства. В чисто приватних, ніби принагідних зустрічах, часом і при чарці, старався він просувати українців на різні відповідальні і ключеві позиції в Генеральному Ґубернаторстві, не застережені для німців, у господарських установах, у суді і т. д. Хоч у тих часах німці ще спеціяльно українців не переслідували, все ж таки траплялися випадки, коли треба було рятувати з німецьких кігтів окремих українців. Офіційні інтервенції через Український Центральний Комітет не завжди давали успіх. Але в добру пору і на відповідному місці кинувши слово, Теодор Семаківський неодній українській родині врятував сина чи віддав батька. І може вони про те й не знають. Ще й пізніше, коли німецька адміністрація поширилася на Західню Україну, прилучену до Генерального Ґубернаторства, Теодор Семаківський не один раз з успіхом інтервеніював через своїх особистих знайомих у прикрих для своїх земляків справах.

Хоч я в тому часі не був особисто знайомий з Теодором Семаківським і не мав з ним ніяких контактів, одначе ці справи були мені відомі і вважаю тепер своїм обов'язком згадати про те, щоб у той спосіб на його прикладі пошанувати всіх тих вірників, українських патріотів, що хоч самі в тому часі безпосередньої участи в політичній роботі не брали, але не дали себе оп'янити матеріяльному добробутові і почували своїм моральним і національним обов'язком послужити свому народові, де і як могли.

Таким вірником фабрички льоду й содової води був Павло Ґенґало разом з Остапом Рудакевичем.1 Фабричка була невелика, та обидва вони з родинами могли з неї прожити. Положена трохи віддалік від міста, вигідна тим, що в її приміщеннях і магазинах можна було в разі потреби перетримувати всякі речі, відбувати різні сходини, приймати туди своїх робітників і користуватися кінним транспортом, що вживався для розвізки льоду.

Остап теж мав контакти з диверсантами. Саме тоді відбувався в Кракові військовий курс, щось у роді старшинської школи, і він був там одним з інструкторів. Про нього диверсанти знали мало, він був для них найменше підозрілий. До того він з природи людина спокійна й маломовна, не було в нього зв'язків ні до кого з немилих диверсантам людей, тому й до нього мали трохи довір'я, хоч і не подобалася їм його пошана до полковника Сушка. Та вони пояснювали це собі звичайним вояцьким сентиментом молодшого старшини до українського полковника і не надавали тому більшого значення.

Через Остапа можна було знайти шлях до декого з військових курсантів, хоча були це люди здебільшого зовсім молоді й нікому не знайомі. Курс тривав уже третій місяць і на днях мали з нього вийти перші випускники.

У постійному контакті з нами був Роман Мицик. В Кракові постав український банк для фінансової обслуги української кооперації і приватницького торговельного сектора. Директором банку був Степан Кузик, колишній директор "Центробанку" у Львові, а другим директором — Роман Мицик, один з директорів львівського "Промбанку". Він знав багато націоналістів молодшої ґенерації, що тим чи іншим способом пересунулися через "Промбанк" у Львові: або відбували там практику, або зичили гроші на свої купецькі станиці, або ходили на всякі фахові курси, організовані "Союзом Українських Купців і Промисловців" у Львові при співучасті "Промбанку". Чимало з них знайшлося тепер у Кракові та в інших містах Генерал-Ґубернаторства, різні інтереси в'язали їх з українським банком і Мицик мав нагоду з ними говорити. Крім того стояв він у контакті з іншими українськими господарниками в цілому терені, а що з природи він людина симпатична, завжди усміхнена і з привітним словом для кожного — його не тільки поважали, але й любили, одверто з ним про всякі справи говорили. Через нього можна було впливати на опінію старших віком людей, прихильників націоналістичного руху.

Він приносив відомості, що про них з іншого боку ніяк дізнатися, про них покищо мовчали зо страху перед націоналістами, що їх тоді ідентифікували з диверсантами. Ці останні бралися опановувати все українське життя. Найпростіше це зробити так, щоб усі ключеві позиції обсадити своїми керівними людьми і заставити інших працювати під своїм проводом. До деякої міри це було можливе: націоналістів було багато, а хоч і бракувало серед них фахівців до всякого діла, зате було мовчазне визнання керівної ролі націоналістичного руху зо сторони всієї української громадськости, що готова була станути до праці під нашим керівництвом. Але склалося саме так, що серед диверсантів фахівців до громадського, культурного й економічного секторів майже не було. І не диво. Серед них переважали люди зовсім молоді віком, поміж 20 і 25 роками життя, без знання, без закінчених студій, без практичного й життєвого досвіду. Вони могли бути повні запалу й ідейного наснаження, добрими воїнами революції, відважними бойовиками і зручними кур'єрами, — мізку там обмаль. Мізок і досвід знайшлися в старшій і середній націоналістичній ґенерації, в колишніх членів УВО і в перших членів ОУН на переломі 20-их і 30-их років. Це була ґенерація тепер у віці поміж 25-40 років, а тільки дуже мале її число підсилило лави диверсантів. Більшість опреділила себе по стороні ПУН, котрі з них були активні, а хто менше активний, обтяжений родинами, чи може поволі й відстав від бистрої течії націоналістичного руху — відстав не ідеологічно, тільки тому, що не міг знайти для себе місця в техніці революційного підпілля, до якої останніми роками фактично звела себе вся діяльність ОУН у Галичині, — той все ж таки свої симпатії деклярував на сторону ПУН.

Лихо в тому, що диверсанти хотіли виграти бій відразу на двох фронтах: серед української громадськости — винести ОУН на керівне становище в усіх ділянках громадського життя, а в самій ОУН — захопити повноту влади і здушити немилих собі людей. Це переростало їхні сили. Якби не було внутрішньої опозиції в ОУН і якби через те можна було користуватися повним резервуаром ОУН та її прихильників, можливо було вхопити в тугий зашморг усе життя в Генерал-Ґубернаторстві і з тим піти колись далі в Україну. Але в таких своїх намірах диверсанти і не могли і не хотіли користуватися всіми членами ОУН, вони пішли на систему комісарів і політруків, що виявилася з одного боку ненависна для громадськости і з другого неможлива до здійснення.

Найвиразніше виявило себе це в господарському секторі і про те Мицик був добре поінформований від тих українських громадян, що мали бути експериментальними кроликами в руках диверсантських економічних хірургів. У чому ж річ? Цілком попросту, один чи другий український громадянин, фахівець, скажім, від цукрової промисловости або від банківництва, годився б може працювати на підрядному становищі під проводом визначеної з ОУН особи, під умовою, щоб ця людина була фахівцем у своєму ділі, або щоб принаймні мала якусь фахову освіту й товариську культуру. Він знав і відчував, що тепер прийшла доба націоналістів, що вони собі провід здобули і на нього заслужили. Подобалося йому те, чи ні — інша справа. Але він приймав дійсність такою, якою вона справді була, і готов був працювати.

І ось, скажім, до такого Люблина, де зібралося чимало колишніх верховодів з галицького господарського загумінку, ОУН присилає свого чоловіка, назвім його для вигоди Ковінькою. Цей Ковінька представляється, як відпоручник фінансового реферату Українського Центрального Комітету для наладнання й організаційного охоплення економічних можливостей Люблинщини. Від першої хвилини виступає він не в ролі фахівця й провідника-організатора, тільки в характері партійного політрука. Будь у нього економічне знання або бодай теоретична освіта, — можна б принаймні говорити з людиною. Але знання в нього, що кіт наплакав. Мабуть, однорічний торговельний курс відбув, та й то невідомо, і тримісячну практику в "Промбанку" — стільки всього. Поваги до своєї особи, як фахівця, чи як людини, що з неї може бути фахівець і попровадити складне діло господарської машини — нема і бути не може. Він намагає з іншого боку. Він сидів у тюрмі за ідею, перебув там більше чи менше років, він почуває себе в праві до проводу, бо в часі, коли він боровся, інші сиділи в безпеці. Може, він має рацію з того боку, та що з того, — це нікому не імпонує, а за собою сили він не має, щоб примусити себе слухати, кінець-кінців у тих справах рішальне слово не за українцями, тільки за німцями, вони тут господарі. Місія його невдатна, він відходить з нічим, понизивши і тільки авторитет і повагу своєї організації. А було б інакше, якби в доборі людей керуватися не мафійною сполягливістю, тільки їхньою вартістю, й фаховістю.

Подібних прикладів розказував мені Мицик більше. Їхнім наслідком було, що авторитет ОУН, колосальний безпосередньо після розвалу Польщі, з кожним днем падав усе нижче й нижче. Тому, що ніхто не бачив укритих пружин за сценою, а всі бачили полковника Сушка, — вина спадала на нього. Вважали його з одного боку невмілим організатором, що підбирає невластивих людей, а з другого боку нездарним керівником, що не може запобігти сваволі своїх субальтернів. А полковник Сушко мовчав, бо й що ж міг робити, хіба не пускався б у критику внутрішніх відносин ОУН з посторонніми людьми.

Володимир Кубійович

Про таких кандидатів на політруків розказував мені одного разу проф. Кубійович. Холмщина пустіла внаслідок переселенчого закону, багато німецьких колоністів і тих, що деклярували себе фольксдойчами, переносили в колишні польські воєводства познанське і поморське, що тепер знову стали інтеґральною частиною Райху, щоб скріпити національно-етнічний німецький елемент на пограниччі. Тікали звідти теж і деякі поляки. Залишалося багато сільських господарств, що їх не було ким обсадити. Місцеві українці точно інформували про те Український Центральний Комітет і він робив заходи, щоб поселити там українських утікачів. Умовини поселення дуже добрі, це переважно господарства багаті, добре впорядковані, переселенці заставали порядні господарські будинки, більшість потрібного сільсько-господарського реманенту, подекуди навіть худобу. Земля на Холмщині родюча. Але звідки взяти поселенців? Мусіли це бути селяни, що вміли господарити й любили землю. Селянських родин мало серед утікачів, жонаті люди здебільшого залишалися на місцях, тікав молодняк. Коли й декому з одружених доводилося давати тягу від большевиків, він ішов самий, у тій надії, що вернеться колись до дружини й дітей. Якось УЦК стягав звідусіль кандидатів на поселення — то все ще їх бракувало. А тут під боком, у таборах для втікачів сиділи сотні молодих і здорових селянських хлопців, що іншого фаху не знали, крім свого хліборобського, що вдома нераз гірко бідували на карлуватих галицьких господарствах. Перед ними, принаймні перед деякими з них, відкривалася можливість дістати власне господарство, в легкий і догідний спосіб сплачуючи набутий маєток. Та показалося, що вони глухі на намови й арґументацію УЦК. Воліли сидіти на таборовій зупі й займатися слідженням різних типів по вулицях Кракова, що їм казали робити диверсанти, бо іншого зайняття на той час для них не мали і не могли мати. Зголосилося кілька, та в скорому часі залишили все на волю Божу й вернулися до міста. Групу таких "поворотців" стрінув у поїзді, не пригадую вже хто, чи сам проф. Кубійович, чи хтось інший, що йому пізніше про те розказував. Коли запитався хлопців, чому покинули свої господарства — бо на тому не лише самі втратили, але і для всіх українців шкоду зробили — один з них витягнув вічне перо з кишені і, показуючи його своєму співрозмовцеві, сказав:

— Бачите цей струмент? Я до нього, а не до плуга.

Заходив до нашого гурту теж Только Валюх з Трускавця. Він колись був членом УВО, добрий хлопець і вірний друг, йому пощастило залишитися нерозконспірованим, про нього мало хто знав і так якось зацілів він при різних "всипах". Він теж якимсь торговельним ділом займався тоді, навіть на більшу скалю. Обіцяв фінансувати наші заходи, якщо б ми рішилися на щось, а крім того він мав доволі багато знайомих серед священичих кіл — його батько священик і в ґімназії з ним товаришували "ксьондзові паничі", як їх жартівливо називали в Галичині. Серед них доволі було симпатиків націоналістичного руху.

Час від часу доскакували й інші. Якраз десь на той час покинув службу в веркшуці Микола Максимюк, мій співобвинувачений з процесу і засуджений на п'ятнадцять літ тюрми. З того відсидів дев'ять, звільнила його війна, як багато інших. Його притягнули ми ближче і примістили тимчасово в фабриці льоду Ґенґала й Рудакевича.

Звідкись з'явився і Юрко Кришталь, другий мій "спільник" з процесу. На жаль, не жив він постійно в Кракові, працював у цукроварні в Переворську, був там керівником фабрики мармеляди, приїздив до Кракова звичайно на суботу й неділю, інколи і в звичайні дні, коли діло було.

Знайшлися ще й інші, сходилися ми звичайно два рази на тиждень, який десяток людей. Обмінювалися вістками і спостереженнями, обурювалися на те, що на нас уваги не звертають, неначе на смітник викинули, і жалілися самі перед собою на те, які то собачі часи настали, навіщо здалося нам молодість свою в підпіллі перебути, і в тюрмі сидіти, і побої поліційні переносити — щоб тепер приглядатися, як усякі зарозумільці і смаркачі, що їм "булька під носом грає", не те що нами, старими членами УВО й ОУН, помітують, але й руку свою на полковника Сича, ба навіть на полковника Мельника підносять. І до чого воно йде? Ні, так далі не може бути! Але так воно далі й було, бо поза ті свої критичні завваження у власному гурті ми не виходили.

Несподівано зачався зворот у відносинах поміж диверсантами і мною. Коли я трохи зорієнтувавася в нововитворених обставинах, зайшов я в розмову про ці справи зо Степаном Ленкавським. Знав я його з університетських часів, у своїй ранній молодості, казали, схилявся він трохи наліво в своїх політичних переконаннях, навіть товаришував тоді з Ростиславом Єндиком, молодшим від мене однією клясою в ґімназії товаришем з Коломиї, що теж тоді пускав червону фарбу. Одначе дуже скоро твердо станув на ґрунті націоналістичної ідеології, належав спершу до УВО, а потім до ОУН від самих початків. Їздив у делеґації від нас на Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, дістав за те чотири роки тюрми, сиділи ми з ним наперед у Львові, а потім у Дрогобичі. На волі ми жартобливо називали його "професором", бо носив він коротеньку підстрижену борідку, що надавала йому неспівмірно поважного до свого віку вигляду. Я знав його, як людину абсолютно чесну і глибоко ідейну, за те його поважав. Як тоді, так і сьогодні переконаний я, що куди б він не йшов і що б він не робив — все те завжди спиралося в ньому на ідейному підкладі, ніколи ані матеріяльного ані політичного особистого інтересу в тому він не мав. На жаль не можна того сказати про багатьох його товаришів. Тепер ми по різних сторонах барикади, мало знаю про нього від того часу, але здавалося і здається мені, що він є противником ідейним. Може й небезпечним, але не матеріялістом ані інтриґантом, може фанатиком, але безкорисним.

Хотів я почути його думку, як товариша, з яким ми багато разом пережили і переговорили в минулому. Говорили ми одверто, щиро і безпристрасно. З його слів виходило, що заграничний провід нікуди не годиться, ані особистих кваліфікацій на те не має, ані не здає собі справи з історичного моменту і зо своїх завдань. Це попросту непотріби, з малими вийнятками. До тих вийнятків належить, на його думку, самий полковник Мельник, що має за собою традицію безперервної боротьби в лавах УСС, потім СС і УВО, має пости Заступника Начального Коменданта УВО і Крайового Коменданта УВО, має тюрму і своє в ній достойне поведення. Він міг би свій авторитет стократно збільшити, якби хотів вирватися з кола звигіднілих еміґрантів і зловмисників, але він засліплений своїм оточенням, головно Сеником-Грибівським, яким для своїх цілей користується Ярослав Барановський і за якого широкою спиною цей останній шукає для себе захисту. Були спроби, вони йдуть ще далі, порозумітися з полковником Мельником, як до тепер — висліду вони не дали. Правдоподібно і не дадуть, а тому може ще буде одна розмова з полковником, а може й ні. Це революційної боротьби припинити не може, вона піде далі, поза ПУН, понад його головами, а коли треба, то й проти нього. Для нього шлях один — по стороні тої боротьби.

Дискусія наша тривала довго. Я старався переконати його, що які б не були наглі потреби внутрішньої реформи в ОУН, вони не сміють відбуватися революційним шляхом, бо це розхитає організацію, підважує найглибші морально-організаційні основи її існування, а завалення власними руками принципів правопорядку й авторитету в організації нашого типу принесе неможливі до передбачення наслідки — ми будемо існувати на сипкому піску, в якому якщо не загрузнемо, то ніколи на ньому нічого тривкого не збудуємо. Коли не можна добитися реорганізації ударом з чола, можна до неї дійти поступнево, повільнішими, але організаційно-леґальними шляхами. Бо проваливши Голову ПУН, що має колосальний авторитет не тільки в Галичині, але і в Наддніпрянщині, де багато пам'ятає в ньому спершу одного з командирів Січових Стрільців, а потім шефа штабу Дієвої Армії, що ж ми спроможемося дати на те місце, ким заповнимо наглу не тільки організаційну, але й жахливу моральну пустку? Бандерою? Про те можна говорити людям, що його не бачили і не знають, але ось тут, інтер авґурес, треба собі сказати правду.

За вийнятком останнього пункту нічого не переконувало мого співрозмовця. Він мляво почав брати в оборону Бандеру, що неначе б то він за останні роки виріс, попрацював над собою, що не можна тепер підходити до нього з міркою минулих років і т. д., але я бачив, що робить це без великого переконання, тільки з почуття лояльности до РП ОУН, якого сам був членом.

Так і розійшлися ми з нічим. Але склалося так, що диверсанти почали помічати мою особу. Насамперед завважив я, що Джон-Ґабрусевич привітно всміхається до мене на вулиці, ба що більше, починає перший мене вітати. Чомусь я тепер і виду його не міг стерпіти. Може тому, що лишився в мені його виідеалізуваний образ з давніх літ спільної підпільної роботи, що такого потрясення зазнав розчаруванням у Піщанах і ще більше в Завберсдорфі. А до кількох днів трапилася інша пригода, зовсім для мене несподівана.

При тій же самій Зеленій вулиці, де ОУН мала свої головні приміщення під 26 числом, диверсанти зайняли цілу кам'яницю на мешкання своїх людей, між іншими жив там Ярослав Старух, що був тоді секретарем Українського Допомогового Комітету в Кракові, і знайомий нам уже з попередніх розділів Іван Равлик, шеф розвідки в РП ОУН. На другому поверсі відпущено одну кімнату для д-ра Юліяна Вассияна і туди я частенько забігав на балачки. Д-р Вассиян, якого я знав давніше, а ближче пізнав щойно в тюрмі в Дрогобичі, був дуже симпатичний у розмовах, можна було годинами говорити з ним і не почувати, як минав час. Бувши сам членом ПУН, ідеологічним референтом — націоналістом, що там скажу, "старої дати" і людиною глибокої організаційної моралі, Вассиян сердечно не злюбив диверсантів і терпів через те, що мусів жити з ними під одним спільним дахом, стрічалися кожного дня з ними. Помимо всього вони його шанували, залишили його покищо в спокою, хоч і знали, що він їх не долюблює. Живучи в тій самій кам'яниці і на одному з ними поверсі, Вассиян бачив і помічав багато, мені було важно й цікаво про те довідуватися, от я й заходив туди під різними претекстами. Він жив з того, що був перекладчиком в УЦК, перекладав на німецьку мову всякі меморіяли, збірки фактичного матеріялу, протоколи тощо, було того до сто чортів, Вассиян не встигав усього виконати, ледве зробив одне, а вже стирту другого принесли. А що я працював тоді в канцелярії УЦК — для мене був дуже вигідний претекст до побачень з Вассияном, приносити й відносити матеріяли до перекладу, обговорювати всякі з тим зв'язані справи.

Сиджу так одного дня в Вассияна, покурюємо собі й балакаємо любенько, аж тут відхиляються двері і зазирає господар хати, Равлик:

— Чи можна?

— Прошу, прошу, заходьте! — каже Вассиян.

— Я до вас, друже, — звертається до мене.

... ?

... — Ви дуже зайняті?

— Та ні, ось доктор закінчить кілька останніх речень перекладу, заберу це й піду.

— Бо тут з вами хотіли б деякі люди поговорити, якби мали ви час.

— Час я міг би знайти, але добре б знати, на як довго, бо я, все таки, рахуюся працівником в УЦК.

— Довго це не буде. Якщо ваша ласка, коли скінчите тут, зайдіть до останньої кімнати в коридорі, там будуть вас чекати.

Дивуємося з Вассияном, що це може бути. Власне, я міг би вже туди йти, але для декорум посидів я ще яких десять мінут, узяв котрийсь з його перекладів під паху й пішов.

Передо мною відкрився такий вид. Посередині кімнати стіл, за столом сидить Роман Шухевич, ліворуч — Степан Ленкавський, по правій стороні — Іван Вербицький.2 З другої сторони — вільне крісло. Вихором пронеслося по голові — суд? Але входжу певний себе, вітаюся і питаюся, в чому діло. І як довго? бо коли на довше, то може зробимо це пізніше, на мене ждуть в УЦК.

Роман Шухевич

— Та ні, не надовго, от за якої пів години будемо готові, — Шухевич усміхається люб'язно — сідайте, друже!

Сідаю.

— Ми, бачите, діємо, як провірна членська комісія в ОУН. Нашим завданням перевірити членство, функції, зв'язки й організаційні приділи праці...

— То ви мене хочете перевіряти? Та ж мене вже польський суд перевірив і вісім років мені за ОУН вліпив. І дуже дивне, що саме ви, друже, будете це "перевіряти", ви, якого я десять літ тому, як утяв, до ближчої праці в ОУН притягав і ви відмовилися тоді.3 І другові Ленкавському також мабуть неясна моя приналежність, так наче б не сидів він разом зо мною в тюрмі і наче перший раз ось тут зо мною стрінувся...

— Та ви не хвилюйтеся, друже, — каже Шухевич, — саме тому бачите тут нас, а не якихсь вам незнаних людей. Вірте нам, або ні, але кожен з нас через таку чи іншу комісію переходив. Для одних це чиста формальність, а щодо інших, їм справді комісія потрібна, бо людей багато, всіх знати годі. Тому й поставили до комісії членів, що їх ви добре знаєте і вони вас знають. Друг Вербицький — давній член УВО, Ленкавського знаєте не від сьогодні, та й ми, як кажете, стрічалися вже.

— Нехай. Чого ж ви хочете від мене? Ви ж знаєте, яке моє відношення до Організації.

— В тім то й діло, не можемо певно сказати, що знаємо.

— А то чому?

— Ми знаємо, що ви були членом УВО і за те були засуджені. Але потім УВО припинила своє діяння, ви вийшли з тюрми і були неактивні. Аж тут, на еміґрації вас бачимо ближче.

— Не я один був неактивний, і про вас те саме можна сказати, самі ж хіба пам'ятаєте, яку відповідь дістав я від вас у 1930 році на мої пропозиції?

— Так, ми розуміємо, що можна в одному періоді бути більше, в другому менше активним. Ідеться про те: почуваєте ви себе членом ОУН, чи ні?

— Звісне діло, що почуваю, завжди ним себе почував і ніколи себе ним не перестав уважати.

— Гаразд. Але в 1936 році ви схилялися в сторону групи Палієва, що пізніше оформилася в "Фронт Національної Єдности"?

— Еге ж. І не багато бракувало, щоб я там навіть пірнув. Наслідком безглуздої, на мою думку, політики тодішньої Крайової Екзекутиви ОУН у Львові, якій і ви критики не щадили. Кінець-кінців справу передумав і залишився при старому, та це була причина моєї неактивности. А зрештою вам про те повинно бути відомо, бо я про те повідомив Крайову Екзекутиву, передавши листа на руки Богдана Кравцева.

— Нам це відомо, але ми мусимо впевнитися і мати вашу заяву. Яка ваша тепер праця в ОУН, що ви робите?

— Тепер нічого. Мій зв'язок відновив я в вересні минулого року і мав доручення виїхати за границю в одній місії. Про неї тут зайво розказувати. Вона не повелася, я вернувся, зголосився в полк. Сича і чекаю на дальший зв'язок до мене.

— Ваш зв'язок іде до кого?

— В мене організаційний зв'язок до Грибівського.

— Але ж його тут нема і буває він рідко...

— Не моя справа. Він може передати кличку вам, або написати до мене і передати мені зв'язок листовно до кого іншого. В тих справах мусить бути порядок, самі знаєте.

— Згода, не будемо перечитися. Хоч на нашу думку ви, перебуваючи на терені діяння тутешньої Крайової Екзекутиви, не можете мати ніякої екстериторіяльности і повинні самі пошукати до неї зв'язку.

— Я пробував. Був у Сича. А тут ось приявний друг Ленкавський, з яким я мав довшу розмову.

— Але ви не шукали зв'язку через мене — каже Ленкавський — ви хотіли знати мою думку про внутрішній конфлікт в Організації і я вам її сказав.

— Залишім це, покищо, — продовжує Шухевич...

— Пробачте, друже, але це справа засаднича. Я хочу і буду працювати в ОУН і це для мене справа не суттєва, чи мій зв'язок іде до Гриба, чи до Сича чи до іншої якої особи тут у Кракові. Важне для мене свідомість, що це зв'язок організаційний, а не персональний...

— В нашій організації не існують персональні зв'язки, тільки організаційні.

— Невже? Було б дуже добре. На жаль маю підстави сумніватися про те. Але, щоб скоротити цю дискусію, я вам ось тут заявляю: я був, є і вважаю себе членом ОУН, хочу й буду для ОУН далі працювати, наскільки потраплю і зможу. Для мене існує ОУН одна, її верховним проводом — ПУН, а його Головою — Голова ПУН, полковник Андрій Мельник. Якщо ви тієї самої думки — давайте руку, перенесемо зв'язок від Грибівського сюди і я до диспозиції, хоч і зараз. Коли ж ви маєте на думці яку-небудь опозицію проти Проводу і його Голови, що переходила б межі і засоби нашого Устрою — нам не по дорозі.

— Нашим завданням є провірювати стан членства, узгіднювати зв'язки й організаційні приділи праці — виминає скелю Шухевич, — про інші справи можемо дискутувати, але вже не як Комісія, тільки як друзі. Та ви ж кажете, що сьогодні часу в вас малувато. Отже, ви згідні працювати в ОУН?

— Так.

— Добре. До часу перенесення зв'язку від Грибівського, дістанете приділ у суспільно-громадському секторі, в УЦК.

— Хай буде. Мушу тільки піднести одне застереження. Чоловік я не сьогоднішній і дисципліну знаю. Але коли супроти мене застосовуватимуть таку саму систему упокорювання і понижування, як у Піщанах і в Завберсдорфі — далеко на тому возі не заїдемо.

— Забудьмо про те. Ваша праця буде відповідна до вашої здібности й організаційного стажу. І про те ще будуть з вами говорити.

Прощаємося і розходимося в дивному стані ні то приязні ні то ворожости.

Думка зайцем скаче по голові — що це все має значити? Адже відоме їм моє становище, я не таїв його ані перед Ленкавським, ані перед комісією, ломимо того, хочуть мене притягнути до співпраці.

А може?... Може справді заноситься на відворот? Може настане якесь порозуміння? Вступає в серце надія. От було б чудово! Яка велика і страшна сила була б тоді ОУН!

Другого дня вранці — телефон. На дроті Іртен.

— Будьте ласкаві, зайдіть в обідній перерві, о першій годині, на низ до нас, маємо невеличке засідання.

— Добре, прийду.

Починається на добре і на швидко. Вчора — комісія, сьогодні — засідання, а що завтра?

Обідній перерив у УЦК — за німецькою системою в Кракові — тривав дві години, від дванадцятої до другої. Приходжу точно. Десь нема полковника Сушка, мабуть на обід пішов, у його фотелі сидить Іртен — він тут мабуть головна фіґура? Незабаром сходяться інші, бачу там д-ра Володимира Горбового і Ярослава Старуха, Ярослава Рака, що є Референтом Молоді в УЦК, його помічника Петра Поліщука, ще кількох з УЦК, з "Українського Видавництва", разом дюжина осіб. Як видно, це суспільно-громадський сектор.

Засіданням провадить Іртен і не можу сказати, щоб умів він це робити. Говорили про якісь біжучі справи, без більшого значення, вже й забув по стільки роках. З того першого засідання пам'ятаю, як розкричався Старух, що ми мусимо вважати себе еміґрацією політичною і не сміємо дати себе зіштовхнути до ролі допомогових комітетів. По суті, це слушне, але не дуже розумів я, чому саме горлає так Старух, навіщо нас про те переконувати? Якось бракувало в тому зв'язку й сенсу.

Розійшлися ми з тим, що такі сходини будуть відбуватися реґулярно два рази в тиждень, а коли б зайшла потреба, скличуть нас додатково. Іртен заповів нам, щоб кожний добре ознайомився з працею цілої своєї установи і був готовий та вмів працювати не тільки на своєму дотеперішньому місці, але й на всякому іншому. Я не міг зрозуміти, в якому характері він виступає: чи є він Крайовим Провідником, чи Референтом суспільно-громадських справ у РП ОУН?

Засідання справді відбувалися правильно і я кожен раз туди приходив, але користи з них було мало. Хапалися за дрібниці, говорили про те, що приніс день, не бачив я в тому якоїсь системи, намагання зорганізувати саму працю в УЦК чи впливати на неї, або бодай тягнути з нашої участи користі для ОУН організаційним способом.

Тільки один раз говорив зо мною Іртен, дуже облесними словами. Натякав про те, що діловий керманич, інж. Андрій Мудрик і самий професор Кубійович недвозначно виявляють тенденції еманципувати УЦК від впливу ОУН, мусимо подумати над способами оборони і щоб я пильно слідкував за всім, що довкола мене діється.

Засвербів мене язик запитатися, чому нема між нами Бойдуника і Сича. При їхній помочі куди більше можна вдіяти в УЦК, як ми це всі разом докупи потрапили б. Бо перший з них — Організаційний Референт, цебто людина, від якої фактично залежить добір персонального складу цілої підбудови УЦК в терені, а в великій мірі теж і склад працівників та референтів у самому УЦК. А щодо другого — кожному відомо, що з думкою Сича рахуються і до неї прислухаються, він усе ще для багатьох уважається авторитетом і виразником волі ОУН. Та й самий Кубійович, хоч тепер менше, але все ще поважає Сича. А тим часом на наших засіданнях ніколи не видно ні одного ні другого.

Найбільше забалакував до мене Старух. На перше враження був це симпатичний хлопець, але страшенний галайко. З будь якої причини хвилювався, розмахував руками і губився в потопі власних слів. На секретаря УДК своїм інтелектуальним рівнем і вмінням працювати на тому становищі не дуже надавався, але мав незаперечний провідницький хист, до справ брався гостро й енерґійно. Це був типовий партійний політрук, без яких, на жаль, не може обійтися ніяка організація, якщо хоче в цілості заволодіти життям. Він запрошував мене до себе до Комітету, там записав мене в якесь товариство політичних в'язнів, казавши виповнити анкету — дуже неохоче виповнюю всякі анкетні листки — і видно було, що старався зо мною заприязнитися.

Знову минуло кілька днів. Одного разу підступає до мене д-р Горбовий, що зайшов за якимсь ділом до проф. Кубійовича, і просить зайти до нього ввечері після праці. До того часу з ним я мало стрічався, принагідно і тільки в ділових комітетових справах, тому й здогадувався, що запрошує він мене не на приватну візиту, — нема до того підстав ні в минулому ні в теперішньому, — напевно будемо говорити про якусь "політику".

З Горбовим я познайомився в 1928 році, він саме тоді вернувся до краю з Праги і нострифікував свої правничі студії. До Львова приїхав він у листопаді-грудні, якраз після величезної хвилі арештів серед Української Військової Організації, як вислід її виступу під собором св. Юра в десятиліття Листопадового Чину. Хвиля арештів загорнула і Сича, що був тоді Крайовим Комендантом УВО. З поведінки Горбового можна було догадуватися, що він там виконує якусь офіційну ролю в промежутному часі до назначення нового Крайового Коменданта. Потім я забув про нього, аж до 1935 року, коли вичитав у газетах його назвище, як оборонця Степана Бандери в Варшаві.

Він жив з моєю товаришкою з університетських часів, Танею Танчаківською, колишньою дружиною д-ра Павенцкого, адвоката-москвофіла у Львові, що часом виступав оборонцем у процесах УВО.

На короткий мент здавалося мені, що я помилився — на столі поставлено пляшку й чарку, накрито для закуски. Випили ми раз і другий, закусили по-українськи, з часником, згадали "старі добрі часи". Де не взявся й Ленкавський, невідомо, чи припадково зайшов, чи заздалегідь це було умовлено. Випили ми ще й з ним.

Слово по слові — та й до діла. Сказалося, що я таки не помилився, що запрошено мене з точною ціллю. Горбовий розкрив мені, що він є головою "Державної Комісії ОУН" становище це займає з доручення Проводу. Забув додати, ПУН, чи РП ОУН, а я й не допитувався, нетрудно було здогадатися. Завдання тієї Комісії ідуть у двох напрямках: теоретично — вона має обдумати й підготовити адміністрацію України після прогнання большевиків. Це вимагає студій, що їх слід вести приспішеним темпом, бо невідомо, коли почнуться події на сході, а почнуться вони напевно і то може скоріше, як ми сподіваємося. Треба пізнати теперішній державно-адміністративний устрій України, всі галузі політичної й господарської адміністрації, вглибитися в стан, що витворився там після 1920 року, опанувати його і зрозуміти. Для того потрібно багато людей з різних ділянок і вони підбираються, більшість з них уже почала працювати.

На тому не кінець. Самі теоретичні студії не вистачають, вони дають сире знання, з якого треба зробити практичні висновки.

— Що ви розумієте під тими практичними висновками?

— Ми мусимо попросту намітити вже тепер людей, а вони мусіли б з нашого доручення і під нашим проводом перебирати управління негайно після воєнної хуртовини, може навіть ще під час неї.

— До того треба тисячів людей у кожній ділянці!

— Еге ж! І нашим завданням — їх знайти.

— Як же ж ви їх шукатимете тут, у Кракові, коли вони там, в Україні?

— Є вони в Україні, але немало їх і тут. Їх треба взяти на облік — із першого ж моменту залучити до роботи.

— Гм... Ви маєте на думці щось, наче уряд...

— І справді так. Ми лише називаємося Державна Комісія ОУН, насправді ми ніщо інше, тільки майбутній уряд України, що вже тепер мусить підготовлятися до своїх завдань у недалекому майбутньому.

— Гов, друже! Ми занадто розігналися. Невже ви думаєте, що там, в Україні, тільки й те робитимуть, що ждатимуть уряду з Кракова?

— А що ж інше можуть вони зробити в часі війни? Валиться старий режим, іде нова сила, ніхто її ближче не знає, але знаємо ми. Місцеві люди або спаралізовані воєнними діями, або здезорієнтовані новою дійсністю. І тут ось з'являємося ми, ОУН, що діє з двох боків, з-нутра, цебто на місцях підготовляє для нас прийняття, і ззовні — ми, з готовими плянами, готовими рамами, готовим урядом. Ми даємо ініціятиву, ми випускаємо заклики, до нас горнуться, нас заливають тисячі...

— Дозвольте, дозвольте, не так швидко, вас поносить патос! Не можу опертися враженню, що це надто спрощений підхід до справи.

— Чому? Який же ж може й повинен бути інший підхід?

— Не знаю, не думав над тим, тяжко сказати в цій хвилині. Виглядає мені, що недоцільно імпортувати уряд з-за границі. Мусимо творити його там, з наших людей і з наших прихильників. А коли імпортувати, то напередодні війни, щоб нас там уже застала окупаційна чужа армія.

— Не все ж це одне?

— Ні, не одне. Ми тоді виступаємо, як самостійна сила. Може ще слаба мілітарно і політично, але сила моральна, як вияв волі українського народу на своїй землі. Невідомо, як він поставиться до людей, що прийшли на німецьких штиках, а хто знає, чи ці штики не обернуться проти нас і чи ми тоді ще більше не будемо потребувати опори в українському народі.

— Ну, про те можна дискутувати. Самі ж хіба мусите признати, що годі нам сидіти згорнувши руки, бо ж ніхто нас не покличе, як модерних варягів.

— Ні, робити треба, конче треба. Тільки я не зовсім добре розумію, чого ви хочете від мене?

— Конкретно, я хочу вам запропонувати, щоб ви взяли участь у працях Державної Комісії ОУН.

— Ви це з власної ініціятиви?

— Так. До мене належить добір людей, але заки я виступаю з такою пропозицією, раджуся з іншими.

Туди стежка в горох! Значить, це вже перейшло через млинок РП ОУН.

— Знаєте, якось ніяково себе почуваю. Ціла та імпреза з "урядом", не гнівайтеся, але оперетою заносить.

— Вам це тільки так на початку здається, а от пождіть, ввійдете між нас, за діло візьметеся, побачите — інакше будете думати.

— Що ж мав би в вас робити?

— Трохи запізно я довідався, що можу на вас розраховувати. Було б краще мені говорити з вами на початку, як тільки організувалася наша Комісія. Тепер уже багато місць обсаджено, ніяково і незручно знімати звідти людей. Звичайно, до студій можна братися в кожній ділянці, хоч би й зараз, та ми хотіли б вас бачити на одному з керівних місць.

— Не страште мене, бо втечу з сорому.

— Жарт на бік! Ми маємо вільний ще одинокий пост керівника ресорту пошт і телеграфів — оферуємо його вам.

— Змилуйтеся, друже, я з поштою хіба тільки й мав до діла, що значки купував та й експропріяції для УВО робив!

— Не святі горшки ліплять. І не таке то вже дуже складне діло. Подумайте — фахову роботу виконує персонал, вам його тільки треба частинно піднайти, а по часті він самий зголоситься. Поки що ви в спокою і без поспіху можете вивчати своє діло, ми вам доставимо всю можливу літературу німецьку і те, що зможемо, з совєтської.

— Знаєте — почуваюся трохи збентежений. Не хотілося б вам відмовляти, але якось мені і смішно і страшно за ту роботу братися...

— Ви не рішайтеся за гаряча, коли в вас сумніви. Подумайте, розважте і дасьте мені знати за кілька днів.

Ленкавський увесь час мовчки прислухається, до розмови не втручається, наприкінці тільки докинув від себе, що мавши правничу освіту і практичний організаційний змисл не буде мені трудно з тим упоратися. Ось у большевиків визначають комісарами, цебто міністрами, людей, що ніякогісінького поняття про діло не мають, а вони беруться за нього й ведуть. Так і ми мусимо зачинати, не витрясемо ж з рукава відразу готових спеців.

Видно — обидва трактують діло серйозно, хоч воно й виглядає мені на фарсу.

Стануло на тому, що я подумаю і дам відповідь за кілька днів. Відповів я зараз на другий день, подзвонив до Горбового, щоб шукав собі іншого "міністра". Не довго й шукав, покликали на моє місце Ярослава Старуха. Мені здавалося, що я сам до себе повагу втратив би, якби приступив до тієї забави в уряд. Комісія студій, підготовна комісія — нехай, але уряд? Ні, це комічно в ушах бринить.

Тимчасом ми ввесь час далі сходилися на свої гутірки при Звіринецькій вулиці. Багато з диверсантів уже не крилися зо своїм відношенням до Голови Проводу і це нас найбільше обурювало: ми не могли собі подумати, як можна підняти бунт проти Голови ОУН, в наших очах це рівнялося кінцеві Організації. Та ще й згадавши, хто мав би в ній тепер стати найвищим авторитетом!

Про свої зустрічі ми не говорили, але й не оточували їх якоюсь заслоною конспірації. От сходилися старі знайомі, щоб поговорити, та й усе. Одначе трапився факт, що заставив нас вести себе обережніше і мимохіть штовхнув нас до активности.

Якось одного дня, я саме збірався на обід, як увійшов до моєї кімнати в УЦК Ленкавський і з дуже формально-діловою міною захотів говорити зо мною. Навіть вийти разом не згодився, тут зараз таки на місці полагодити діло. І тоді накинувся на мене мокрим рядном, що я, конспірую проти ОУН, що ми відбуваємо тайні зустрічі, критикуємо свій провід, створюємо атмосферу недовір'я, непорозуміння та обвинувачень, а це не дається погодитися з обов'язками членів ОУН. Поставив вимогу, щоб негайно ці зустрічі припинити і щоб не баламутити далі членів своїми підозріннями. Якщо б проте ми далі продовжували це, супроти нас будуть застосовані карні організаційні санкції.

Заскочило мене не так те, що Ленкавський, а тим-самим і РП ОУН знає про наші зустрічі, як та нагальність, що з нею він на мене напав. Поминаючи те, що його реакція рішуче не стояла в пропорції і до наших намірів і до спроможностей, — за нею крилася якась нервозність, нечисте сумління, щось неначе острах перед джерелом спротиву, що зароджується на тих наших сходинах.

Я був готовий з ним дискутувати, та в нього не виявлялася до того охота, залишив мені осторогу і вийшов.

Оказалося, що в той сам день і в ту саму годину майже в усіх учасників наших зібрань був хтось з тою самою метою: розвідатися про ціль наших сходин і лишити загрозу. Зроблено це поліційною методою заскочення всіх рівночасно, щоб не було змоги порозумітися і щоб з різних оправдань чи пояснень кожного з нас виловити правдивий стан і потім бити нас противорічностями в наших заявах.

Це долляло олії до вогню. Само собою, зібралися ми зараз таки того самого вечора: хто доніс про те диверсантам? Чи є між нами зрадник, дволика особа? Точно переходили ми один за одним, з ким зустрічалися і про що говорили за час від наших останніх сходин, однодушно прийшли до переконання, що донести про те диверсантам мусів ніхто інший, тільки Василь Нагайський. Був це земляк Павла Ґенґала, з того самого села під Перемишлем, приїхав на кілька днів до Кракова, відвідав Павла і був при тій нагоді на наших сходинах. Хоч Павло головою своєю за нього ручався, що це людина певна, знає його від малих літ і можна йому довіряти, та опісля показалося, що наші здогади правильні. Не тільки, що просто з нашого засідання пішов він до Равлика і розкрив нашу неконспіративну конспірацію, але ще й від себе не одне прибавив, чого не розумів, або чого здогадувався.

Можливо, якби залишили нас у спокою, ми ще зійшлися б кілька разів, та й на тому стануло б, бо ж не було в нас ніякої програми діяння. Але ці поліцейські методи, а ще більше погрози Равлика нас до живого обурили і з другого боку дали нам зрозуміти, що нас лякаються і це піддало нам поваги в наших очах до себе самих. Зараз таки ми взяли деякі постанови, що нам робити надалі. Сходитися будемо тільки один раз на тиждень, кожного разу в іншому місці. Берегтися, чи не слідить нас хтось, уважати бистро, як колись у підпіллі. Поки що замикаємо наше число до першого десятка ініціяторів і нікого нового на сходини впускати не будемо. Про своє існування, як зорганізованого гурта — мовчимо. Навіть перед найближчими приятелями. Оподатковуємо себе добровільно одноразово, скільки хто може дати, щоб створити організаційний фонд на найконечніші потреби, може прийдемо до висновку, що потрібно вийти з нашого замкнення і рішитися на якусь акцію. Крім того заводимо сталі місячні внески до нашої каси.

Прецизуємо нашу ціль. Найперше негайно потрібно ввійти в зв'язок з Головою ПУН і довести йому до відома, що тут проти нього кнується. Ми тільки неясні поняття мали про зустрічі й переговори бандерівської опозиції з Головою ПУН, нам здавалось, що все те діється без його відома, що перед ним прикидаються лояльними членами, а за плечима кують зраду. Водночас запевнити його про нашу відданість, ми ставимо себе до його диспозиції і на нас він може рахувати. Постановлено, що я напишу меморіял, під ним положимо свої підписи і тоді треба шукати способу передати його до Голови ПУН.

Як друге — висилаємо людину в терен, відвідати різні осередки в Генерал-Ґубернаторстві, вишукати, хто в тих місцевостях з наших знайомих, обережно розвідувати, чи в терені такий самий вітер віє, як у Кракові. Мало говорити, багато слухати. Зводити розмову на цю тему, але самому фарби не пускати покищо, йдеться тільки про найбільш загальну орієнтацію, опісля побачимо, з ким можна буде говорити більш одверто.

На об'їздку вислали ми Миколу Максимюка. До того він не надавався, дипломатом не був і язик у нього не дуже повороткий, але всі ми були зв'язані працею і не могли вирватися з Кракова на довший час, а поїздка ця вимагала найменше двох або й трьох тижнів. Рахували ми, що Максимюк вернеться ще в місяці червні.

До того часу мусимо поширити собі в Кракові базу наших прихильників. Підходити індивідуально до знайомих членів ОУН, зводити розмову на відношення до ПУН і до Голови ПУН, тягнути за язик, як кожен особисто до тієї справи ставиться, а коли він за ПУН — тоді підсичувати його невдоволення акцією диверсантів, щоб ще більше його проти них наставити, коли ж він незорієятований — роз'яснювати йому справу, але так, щоб настроїти проти диверсантів, а коли він проти ПУН — виявляти наче б то свою незаінтересованість, одначе старатися захитати його в певності переконань.

Ми мусіли діяти в свідомості, що за нашими рухами слідкують, а тому справа вимагає найвищої обережности. Конспірація не була нам новиною і це тепер додавало трохи перцю скучному еміґраційному існуванню. Ніякого поспіху, краще на одну людину цілий тиждень зужити, як зайвим поспіхом передчасно себе здеконспірувати. Наше завдання покищо не вербувати собі прихильників, тільки пізнавати терен і зорієнтуватися в людських настроях та в ступні їхньої поінформованости. Коли так зберемо матеріял для нашої власної інформації, побачимо, що можна і треба далі діяти. Наразі в відношенні до диверсантів виказувати примирливість, щоб не загострювати їхньої чуйности.

За тиждень зійшлися ми в фабриці содової води. Я вже мав готовий меморіял до Голови ПУН і ми його підписали. Не дуже й знали, що там писати, подали тільки, що теперішній стан, так як він представляється в Кракові, нас не задовольняє, що ми, члени ОУН а ще перед тим УВО від давніх років, не можемо собі в ньому знайти місця, а до деякої міри і для нас там місця не знаходять. Що ми занепокоєні пропаґандою проти ПУН і Голови ПУН, декляруємо свою лояльність. Що покищо нас тут підписаних мало, але ми певні, що в потребі їх знайдеться більше. Що ми просимо на нас звернути увагу і дати нам якийсь знак, чи ПУН задумує протиставитися акції диверсантів.

Зібрані за цей тиждень інформації не давали нам ще дійсного образу. Ми шукали контактів, самозрозуміло, до людей собі найближчих і віком і спільним минулим і товариськими зв'язками. Ці контакти майже виключно йшли в сторону давніх членів УВО, тепер обтяжених родинами, мало поворотких політичне й організаційно, врослих у суспільне життя. Мало можна було рахувати на їхню активність в організаційній роботі, вони могли впливати на публічну опінію, не одне зробити в ділянці суспільно-громадській чи фінансовій, навіть у пропаґандивній, але організаційних оперативників з них поробити годі. Все ж таки вже ці перші контакти відкрили нам такі речі.

Перше — диверсанти покищо опановують тільки найближчих залежних від себе людей і через те не встигли ще розгорнути широко масової деструктивної пропаґанди. Тому багато низових членів про нічого не знає, керується тільки своїми організаційними зв'язками й кличками. Але часу вони не гають і закріплюються з кожним днем.

Друге — що в теперішній своїй стадії акція проти ПУН, а зокрема проти Голови ПУН, не дуже популярна, авторитет обидвох цих інституцій ще високо стоїть в організаційних масах, принаймні серед колишніх членів УВО та серед колишніх вояків українських армій.

На тих сходинах порішено зробити крок далі: вже не тільки орієнтуватися про настрої, але підсилювати серед них обурення, що знайшлися люди, що хочуть валити авторитет Проводу Українських Націоналістів, усунути полковника Мельника зо становища Голови ПУН, а полковника Сушка відсунути зовсім з українського організованого життя в Генерал-Ґубернаторстві. А далі, будемо ждати на поворот Максимюка, побачимо, що привезе він з об'їздки.

Хоч як слабий був наш гурт і нашим особовим складом і нашою кількістю і нашими об'єктивним можливостями, але на той час він був одиноким свідомим гніздом спротиву підривній роботі диверсантів. З фази роздумувань і критики, поволі почали ми вступати на шлях активного резистансу і протидіяння намаганням РП ОУН узяти під свою владу цілу Організацію Українських Націоналістів. Ще не знали ми, що робити і як робити, ще неясними зарисами, неначе крізь мряку стелилися перед нами дальші шляхи, та одне вже було для нас поза межами всякого сумніву — не можна бездіяльно тому приглядатися, не можна задовольнятися тільки бідканням і констатуванням зла. З тим треба боротися. До того в першу чергу покликаний ПУН, бо й він найбільше загрожений. Необхідно, щоб ПУН зачав якусь рішучу акцію, а ми його підопремо.

Добре сказати, що ПУН повинен щось робити, але де він, цей ПУН і як до нього дістатися? Тут на місці був полковник Сушко, до якого ми всі поминаючи ті чи інші критичні завваги, все таки мали якийсь сантимент з давніх часів. Як не як — все таки був він Крайовим Комендантом УВО, діяв у краю, не на еміґрації, разом з нами в тюрмі сидів. Та що з того, коли з ним годі говорити про ті речі, він тільки слухає і мовчить. Треба шукати іншого контакту.

Якраз тоді конфлікт між РП ОУН і ПУН увійшов у фазу, що з одного боку уможливила нам цей контакт, а з другого боку приспішила нашу дію.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Давній член УВО, військовик, вступив до "Дивізії" і згинув у 1944 році під Бродами. В. Й. П.

[2] Учасник процесу Василя Атаманчука й Івана Вербицького за вбивство польського шкільного куратора Собінського у Львові, засуджений у березні 1928 року на кару смерти, з переміною пізніше на 18 літ тюрми. Вийшов на волю коротко перед війною.

[3] Весною 1930 року, бувши Бойовим Референтом у Крайовій Команді УВО у Львові, пропонував я Шухевичеві пост Заступника. Він відмовився, виїхав зо Львова і майже два роки стояв осторонь організаційної діяльности. Гл. "Дрижить підземний гук", ст. 57.