XXX. РОЗДІЛ

ТАБОРИ УВО В КАРПАТАХ

Новий Крайовий Комендант - Урбан. - Відсунення Барановського. - Стріча з Сеником на Личаківському цвинтарі. - Наказ зникнути зо Львова. - Шукаю місця на табори УВО. - Хлоп'ячий табір у Жабйому, жіночий коло Березова. - Викладачі: Михайло Колодзінський і Ярослав Барановський. - Все йде, як по маслі. - Телеграма з Яремча. - Прощаємо Барановського. - А він нас продав...

Всього три місяці побував я в Бриґідках, та багато дечого змінилося за цей час. Найперше, Роман Барановський уже не був Бойовим Референтом. Зараз на другий день після виходу з тюрми хотів я з ним сконтактуватися і мені сказали, що йому погіршилося на здоровї, поїхав лікуватися на свіже повітря. Насправді ж було так, що його відсунули не тільки від праці, але й від усякого зв'язку з Українською Військовою Організацією. Вже давніше стояв він під закидами нерозважного керування Бойовим Рефератом і нервозної похопливости. Гадалося спочатку, що це Крайовий Комендант Сич-Сушко не дуже його полюбляв персонально. Але в листопаді Сича арештували і відношення його тимчасового заступника до Романа Барановського не змінилося. Коли ж прийшов фатальний напад на грошового листаря при Городецькій вулиці, виточено Барановському слідство. Кілька тижнів пізніше вийшов на волю Сич. Бувши під сильним поліційним наглядом не міг він знову перейняти своїх обов'язків Крайового Коменданта УВО, порозумівся з Начальною Командою і звідти прислали делеґата для впорядкування внутрішньо-організаційних відносин у краю та зорганізувати нову Крайову Команду. Цей делеґат - подали мені тільки його псевдо "Урбан" - приїхав до Львова десь у половині травня, тимчасово перебрав на себе обов'язок Крайового Коменданта і першим його кроком було звільнити Романа Барановського. Жив він у підпіллі, зв'язковим до організації був у нього Дзюник Попадюк, а з жіночого відділу - "Ірма". Тільки вона знала, де він живе, з усіма іншими контактувався він або під голим небом, або на якійсь іншій конспіративній квартирі.

Омелян Сеник-Грибівський

Урбан забажав познайомитися зо мною і визначив мені стрічу на Личаківському цвинтарі. Тоді вперше пізнав я Омеляна Сеника-Грибівського, це ж бо він скривався під псевдом Урбана. З першого ж погляду припав він мені до душі та й мене він собі сподобав і так зав'язалися між нами перші нитки приязні, що перетривали аж до передчасної його смерти. Побалакали ми тоді на цвинтарі добрих кілька годин. Урбан розпитувався в мене про положення в Бойовому Рефераті, про те, які в нас були пляни на 1929 рік, казав собі подати характеристику всіх знаних мені членів УВО, що мали відношення до Бойового Реферату. Офіційно сповістив мені, що Роман Барановський знятий з Бойового Реферату через хворобу, пішов на безреченцеву відпустку з Української Військової Організації, доки не вилікує грудей і не поправиться в нього нервовий стан. Пішов аж так далеко, що дораджував мені зовсім з ним не стрічатися, навіть у приватному й товариському житті, щоб не дражнити його жалю.

Відпустив і мене на три місяці. Казав якнайшвидше зникнути зо Львова, вступитися з очей поліції, що не може мені забути Полі Бронфман. Найкраще було б мені зашитися десь у глухе село, а щоб не марнувати часу - вчитися, це ж бо в мене вже останній рік права і шкода було б змарнувати студії. Коли я сказав, що не знаю такого місця на селі і поїду до Коломиї, Урбан погодився і прийшло йому тоді на думку, що там міг би я зробити прислугу для нашої організації. Організуються два вишкільні табори для членів УВО на вакаційний час у Карпатах, один для хлопців і другий для дівчат. Чи не міг би я підшукати для них доброго місця в горах? Найперше відбудеться чоловічий табір, а потім жіночий. Обидвох відбувати одночасно не можна, не стає інструкторів. Проводити їх будуть Михайло Колодзінський та Ярослав Барановський.

З тим я й поїхав до Коломиї. Пощастило мені знайти добрі місця на обидва табори. Дістав я кличку до Андрія Шекерика в Жаб'ю, був він тоді ґімназійним учнем у Коломиї. Його батько, відомий суспільно-політичний діяч Петро Шекерик-Доників, посол до варшавського сойму з рамени радикальної партії, мав велике господарство в Жаб'ю. Там у лісах і на полонинах напевно знайдеться вигідне місце.

Вибрався я туди пішки. Неблизька дорога, 80 кілометрів, може було б краще поїхати автобусом. Але хотілося мені прорухатися після тримісячної бездіяльности в Бриґідках. Вийшов я раненько до схід сонця і на полудне зайшов до Косова. Там зв'язковим Української Військової Організації був Володимир Дзісь, учасник процесу за вбивство куратора Собіньского. Він знайшов собі працю в килимарні, що ткала гуцульські килими, власником її був утікач зо Східньої України, Куриленко називався, якщо не помиляюся. Дзісь присів хвоста, щоб поліція забула про нього. За якийсь час увагу поліції привернули до себе інші люди і йому стало вільніше дихати. В нього був зв'язково-інформаційний пункт УВО. Домовився я з Дзісем, що в переїзді до Жабйого спиняться в нього на відпочинок учасники табору, а також, якби з якихсь непередбачених причин не повелося нам у Жабйому, він постарається про запасне місце для табору на далекому передмісті Косова. Туди наїжджає повно літовиків кожного року в цю пору і нікому це не буде підозріле. А на вправи в стрілянні можна буде виходити на прогульку в гори.

Помандрував я далі, до Жабйого. Зовсім мені не спішилося, ішов поволі, на всі груди вдихаючи пахуче гірське повітря. Шекерики жили на горбі, доволі далеко від битого шляху, і коли я туди допитався, вже сонце сідало за верхи гір. Діло пішло гладко, Андрій Шекерик обіцяв усе підготовити, місць у нього підходящих кілька, не буде теж труднощів з постачанням харчів. Та й не дуже будуть цікавитися табором, тут усі звикли, що коли прийде літо, звідусіль з'їжджаються люди на відпочинок і мандрівки по горах. Якби хто занадто допитувався, він скаже, що це до нього приятелі з'їхалися в гостину. Переночував я розкішно на сіні і вранці хотів зловити автобус до Косова. Та ба! Була субота, власник автобуса - жид, і в шабас нікуди не рухався. Знову прийшлося дибати пішки.

Так само гладко пішла справа з жіночим табором. Василь Ґеник-Косій вертався на вакації з дому через Коломию, тут я його перехопив і він запевнив мене, що місце напевно знайде, дуже догідне для дівчат, десь між Березовом і Микуличином. Нехай зголосяться до нього, він усе приготує і заведе їх на місце.

В перших днях липня почали зїжджатися учасники табору, з різних міст Галичини, по-одному або й по-два. Всіх було кільканадцять. Голосилися на кличку в крамниці "Маслосоюза" при вулиці, що вела до міста з залізничої станції і де працювала продавчинею наша членка. Кур'єри і кур'єрки з коломийських членів ввесь час дижурували коло крамниці, щоб зараз же відвести гостей на нічлігові квартири. Переночували і на другий день раненько групками по три-чотири особи помаршували пішки на місце.

Два тижні пізніше те саме повторилося з дівчатами, з тою, хіба, різницею, що дівчат було трохи менше. Жалко мені було, що мусіли йти пішки такий далекий шлях, та що ж, це належало до бойової заправи. Дві з них не мали відповідних черевиків, не дійшли б на місце в туфликах на високих закаблуках, довелося тому зарадити в прихильного нам шевця.

Михайло Колодзінський

Так Андрій Шекерик як і Василь Ґеник-Косій блискуче виконали своє завдання. Місця піднайшли добрі й вигідні, забезпечення харчами було без закиду, обидва табори пройшли успішно. Мішко Колодзінський навчав військово-бойової сторінки, Славко Барановський - ідеологічно-політичної. Учасники й учасниці обидвох таборів вернулися в свої місця продовжувати працю найперше в Українській Військовій Організації, а пізніше в Організації Українських Націоналістів. Декому довелося і в тюрмі посидіти, дехто з них і життям пострадав, а в першу чергу обидва інструктори: Михайло Колодзінський, як полковник Михайло Гузар, упав від мадярської кулі в Карпатській Україні, а Ярослав Барановський згинув від братовбивчої руки...

Коли вже відправив я таборовиків додому, обложився скриптами й підручниками, щоб наздогнати втрачений час і підготовлятися до мого останнього іспиту восени. Несподівано вирвала мене з того телеграма з Яремча: "Негайно приїжджати", підписано - "Дзюник". що це могло б бути? Хіба нова якась "всипа" у Львові? Може Урбан мусів тікати і в поворотній дорозі за кордон спинився в Дзюника, що поїхав на вакації до Яремча. Найближчий поїзд туди відходив уранці і я того самого дня під полудне відшукав гуцульську хату, де Дзюник найняв кімнату. Даремний страх! Застав я там Романа Барановського зо своєю нареченою Дзюнею Герасимович, а на другий день приїхала "Ірма" з недалекого Делятина, гостювала там у своєї двоюрідної сестри. Дзюня Герасимовичівна виїжджала до Праги продовжувати свої музичні студії в тамошній консерваторії, а з нею і Роман Барановський лагодився виїжджати за границю, думав також записатися на якісь курси в університеті. Тут відбувалася наша прощальна зустріч - ми ж з Дзюником та й обидві студентки, Дзюня й "Ірма", найближче жили з Романом Барановським в останніх двох роках.

Хто міг знати, що Роман Барановський уже стояв на службі польської поліції і що це було перше доручення для нього: крутитися за кордоном коло керівного центру Української Військової Організації. Одного по другім продавав він нас поліції, як кролячі шкірки:1 Дзюника ще того самого року, мене рік пізніше, а ще пізніше пропонував поліції звести з цього світа "Ірму", підозріваючи, що вона його розшифрувала...

Та це була майбутність, закрита перед нами заслоною невідомого. А тим часом ми щиро жаліли нашого товариша, що мусить покидати край та миршавіти десь там в безділлі на еміґрації. Згадувалися минулі два роки, нездійснені пляни, невиправдані надії. Чи зійдемося ще колись у цьому гурті? А може декого з-поміж себе востаннє бачимо?

Весело проходив час і думка тікала від непевного передчуття. Може ще довше пробули б ми так з собою, якби не вирвало одного з нас доручення повороту до Львова. Це Дзюник дістав виклик від Урбана, їхав назустріч своїй долі.2 Роз'їхалися й ми.

Передо мною ж стели вся шлях збільшеної відповідальности і склалося так, що ввесь час ішов я ним у тіні зради і провокації.3

 

------------------------------------------------------------------------

[1] На процесі в Самборі 1934 року за вбивство Тадеуша Голуфка, Роман Барановський подавав, як свою професію - "торгівлю шкірами".

[2] Гляди про те далі "Справа Східніх Торгів у Львові".

[3] Дальші події описані в книжці п. н. "Дрижить підземний гук".