XXIX. РОЗДІЛ

В СЛІДЧІЙ ТЮРМІ

Бриґідки - тюрма з манастиря. - За трьома брамами. - В "кацябі". - Бруд і гидь. - Маневри блощиць на стінах. - Ключники в солом'яниках на ногах підглядають крізь "візитирку". - Тюремна комунікація через "посмітюхів". - В камері ч. 44. - "Свої хлопаки" і "злодійська зараза". - Мудрий Ян. - Тюремний побут. - До "рабіна". - Перевели в ліпшу камеру. - Відмова політичних прав. - Лейзор з Дубна. - Серія любовних листів та її наслідок. - "Баламути".1 - Зміна слідчого судді. - Голодівка. - Німецькі студенти в Бриґідках. - Зв'язок з товаришами. - Великдень. - На погибель Ляхам! - Між комуністами-жидами. - Член ЦК КПЗУ2 Крілик-Васильків. - Большевицькі пісні. - Неждано вискочив на волю. - Прогуляли ніч до ранку.

Колись "Бриґідки" були жіночим манастирем св. Бриґіди. Як же ж Галичина припала Габсбурґам після розподілу Польщі, то за цісаря Йосипа ІІ скасовано багато манастирів і тоді то Бриґідки перемінилися на тюрму. Довший час це була карна тюрма, цебто така, де злочинці відбували свою кару в'язниці після засуду. Слідча тюрма приміщувалася в будинку на подвір'ї карного суду при вул. Степана Баторія. Після великої голодівки та демонстрації в'язнів восени 1925 року приїхала на розслід справи комісія з Варшави і ствердила, що тюрма при вулиці Баторія просякла цвіллю та й інші гіґієнічні умови в ній такі, що годі там тримати в'язнів. Тюрму замкнули, в'язнів перенесли до Бриґідок, що стали в той спосіб мішаною карно-слідчою в'язницею. Одне крило в ній, від фронту до Казимирівської вулиці, перебудували на бюра для слідчих суддів.

Був це великий двоповерховий будинок, що пригнітав своєю похмурістю і нераз, коли випало проходити повз нього, хотілося перейти на другий бік вулиці, щоб тільки подальше від заґратованих вікон. Входилося до нього через масивну на зелено розмальовану дубову браму. Хтонебудь мав туди діло, мусів найперше потягнути за ручку з дзвінком. Відчинялося в брамі маленьке віконечко і звідти виглядав ключник, хто і з якою справою приходить. За тією дерев'яною, була друга брама, а власне тільки тяжкі залізні ґрати, і коло неї тримав службу другий сторож з іншим ключем. Він перевір'яв документи і впускав до сіней, звідки направо йшли двері до адміністрації тюрми, наліво до її господарських бюр. Нових в'язнів приводили до вартівні, що була в подвірї наліво зараз за сінями. Туди й пішов я з моїм поліцистом. Записали мене в книжку, як "цувакса"3 і передали ключникові, щоб завів до камери.

Ідучи за ключником цікаво розглядався я, як виглядає моя нова квартира, де прийдеться мені невідомо який довгий час посидіти. По правій стороні - каплиця, по лівій - низький подовгуватий будинок вартівні. Між каплицею і стінами Бриґідок з обидвох боків відгороджене високими залізними ґратами подвір'я, на них парами проходжувалися в'язні колісцем. Були в своїх власних, цивільних одягах, дехто помахував мені рукою на привітання, не знав я, чи пізнав мене хтось з наших політичних в'язнів, чи може такий звичай вітати "цуваксів".

Головний корпус Бриґідок розділяв тюремне подвір'я на дві частини. По другій стороні стояв шпиталь і різні верстати, де працювали засуджені на короткотермінові кари в'язні. Вироки повище трьох років тільки вийнятково, по протекції, залишалися в Бриґідках, їх звичайно що якийсь час відвозили транспортами до різних тюрем по цілій Польщі, пристосованих до того, щоб відсиджувати в них довші присуди.

Ключник відкрив перші двері в коридорі на партері. Це був якийсь добряга, говорив до мене по-українськи, коли ніхто не чув, і потішав, що тут тільки переночую, завтра приділять мене до котроїсь з камер нагорі, де матиму товариство, буде веселіше.

Камера волога, по кутках пліснява, темно, тільки невелике заґратоване вікно та ще й обтягнене сіткою - це тому, що на партері і щоб знадвору не просунути нічого крізь вікно. Поволі очі привикли до темноти і я почав розглядатися, як виглядає тюрма всередині. Брррр..! На стінах криваві плями від роздавлених блощиць. З одного боку гола дерев'яна прича, в кутку бляшаний кібель.4 Якісь написи й подряпини на стінах, годі відчитати, за темно. Бруд і гидь - навіть не хочеться сідати на причу. Ходив я так по камері від стіни до стіни, не зважаючи на втому, і губився в здогадах, яка буде моя дальша доля. За хвилину відкрилися двері, принесли казан з вечірньою юшкою, що її тут подавали десь коло четвертої години пополудні. Посмітюх5 приніс бляшанку на їжу і ложку, налив якоїсь смердючої рідини. Від неї аж ніс заціпило, на поліції не давали такої гидоти. Пізніше довідався я, що це тільки в тимчасових камерах, т. зв. кацябах, давали таке, що тільки найгірше лишалося з кухні. Зате мало воно добру прикмету - було гаряче. Прополоскав я шлунок цими гарячими помиями і якось трохи порожевів мені світ, став я дожидати ночі. Власне, в кацябах і так була майже вічна ніч, без світла від маленької жарівочки високо під стелею видно тільки вікно і неясні обриси причі проти параші. Все ж таки вистачало того світла, щоб побачити блощиці на стіні, що відбували свої марші, може чули свіжу кров. Це сповнило мене такою огидою, що я постановив не лягати на причу, трохи переходив, а трохи перестояв цілу ніч, хоч і як боліли ноги, що не зовсім ще прийшли до себе після поліційних операцій. Часом тільки присів на хвилину, коли вже дуже втомився. Час-до-часу крізь "візитирку"6 заглядав ключник з нічної служби. Ноги в нього обмотані соломою, щоб не чути, як ходить. Але слух у мене вигострився за два тижні арешту і я завчасу чув, коли він підходив до дверей. Тоді й сідав я на хвилину на причу. Ключник світив світло - вимикач від електрики був на коридорі - заглянув та й пішов. За третим чи четвертим разом порадив мені лягати на причу і старатися заснути, бо до ранку ще далеко. Не скористав я з тієї поради.

Ця перша ніч тягнулася мені вічністю. Та й змерз я дуже, камери не огрівали, а надворі, хоч і кінець березня та й уже зламалася строга студінь тієї надзвичайно гострої зими, все таки ще тримав мороз. Ледве дочекався я світанку. Сподівався гарячої кави,7 а тим часом на мою частину коридору припав кінець розносу, в казані вже мало що лишилося на дні тої рідини, вона зовсім простигла.

Що тільки застукали чоботи по камінному коридорі, я схапувався - може викличуть і поведуть нагору? Довелося ще одну ніч переночувати й аж на третій день перед обідом відкрилися двері, якийсь ключник з папером у руці викликав моє назвище і разом з групою якого десятка в'язнів пішли ми до купелі. Купальня брудна й запльована, що ніякої з неї користи. Ще добре не роздягнувся, а вже кричать, щоб одягатися - привели нову партію. Обслуговували лазню два в'язні. Один роздавав по кусничкові твердого як камінь мила і по рушникові, другий пускав воду. Тут була тюремна пошта. Обидва вони розпитувалися, хто за яку справу прийшов і зараз же передавали це на всі закутини Бриґідок через посмітюхів і других в'язнів, що приходили до купелі. Часом переказували щось або й ґрипси8 передавали. За місце в купальні старалися заздалегідь, бо за такі прислуги в'язні платили тютюном, харчами, а то й грішми, складаними "зо світа" на рахунок послугача в тюремній канцелярії. Щось там і мені наговорили, я в поспіху мало що з того зрозумів, хіба те, що перекажуть про мій прихід старості українських політичних в'язнів. Їх ділили в Бриґідках на дві групи і називали коротко "комуністами" та "українцями".

Ще з'їв я обід у своїй кацябі і зараз після того завели мене на перший поверх. В канцелярії відділу урядував вусатий "старший", схожий на австрійського вахмайстра, Маліняк називався. Посмітюх дав мені наволочку на подушку, простирадло й рушник - обидва такі куценькі, що трудно пізнати, котре з них простирадло, а котре рушник, - і пару в'язничного білля, ніби свіжо випраного, але темного й полатаного. "Відділовий", цебто ключник, що мав службу на відділі, відкрив двері до камери майже в кінці темного коридора. Камера ч. 44. Щасливе число?

Замкнулися за мною двері, я стояв на порозі з вузликом у руках і здавалося мені, що це не тюрма, тільки божевільня: під стіною рядом ліжка, а по камері не то ходили не то бігали парами, рівним кроком, обертаючися як на військову команду. Ходили так швидко, що я не мав змоги рушитися з порога і стовбачив там кілька хвилин, доки один з в'язнів не вирвав на ходу мені вузлика з рук і кинув на незайняте ще ліжко - це був ніби знак, що ліжко моє. Позатим ніхто не звертав на мене уваги і я постояв ще трохи, аж дався чути рух на коридорі - відкривали й зачиняли двері. Розносили по обіді теплу воду і всі кинулися на полицю по свої "менажки".9 Зробилося вільніше в камері і тоді я дістався до свого ліжка.

З гарячої води запарювали собі чай, у кого він був, а хто не мав чаю й цукру, той або прав собі хустину чи шкарпетки, або просто хлептав воду. В мене нічого не було і я сів собі на лавці коло стола.

Підступив до мене один в'язень, представився, як комендант камери, і почав розпитуватися, хто я і за яку справу попався. Від нього довідався я, що тут сидять самі "свої хлопаки", цебто злодії, тільки він, Маріянко Хрущ, сидить за бійку. Він не належить до злодійської бранжі, але в Бриґідках буває майже кожного року. Любить випити, а тоді не дай Боже попастися йому під руки - може голову розчерепити, така вже в нього погана натура. Відсидить своїх шість місяців - і дивись, за якийсь час уже знову в Бриґідках. На світі він працює "на пляцу"10 в складі палива. Прилучився другий співрозмовець, що вже майже десять літ просидів за злодійство, один раз грозила йому поважніша кара, від неї урятувався, вдаючи божевільного. З того часу прилипло до нього прізвище "Мудрий Ян". Показував він мені "знатніших" своїх колеґів у камері: цей з шапкою на голові, це Гусцьо Ґуралєвіч, його спеціяльність обкрадати перекупок "на пляцу", зокрема булочниці. А шапки він ніколи не скидає, навіть спить у ній, соромиться лисини. Мій сусід на найближчому ліжку, малого росту, "порядний хлопець і чесний злодій". От тільки пригода йому сталася, сифілісом захворів. І так далі по черзі, аж до останніх двох ліжок коло кібля. Там спить "злодійська зараза", злодії-початківці, що ще не набралися "злодійського гонору". До них належить служба в камері: позамітати підлогу й вичистити її "берлом", цебто шматами, почепленими до держака від мітли, приймати зупу на порозі для старших злодіїв, помити їдунки й постелити їм ліжка.

Слово по слові і ціле те злодійське братство встряло в розмову. Найбільше їх цікавило, чи є в мене тютюн. Мусів їх розчарувати, що я не курець. А можна купити? Так, авже ж, що можна, у вівторок і в четвер виписують "кантину", хто має гроші в канцелярії, може купити тютюн, цукор, мило, всякі харчі і також газету, коли дозволить "рабін".11 Завтра припадає день виписки і заспокоїв я їх, що випишу дві пачки махорки на привітання для камери. Це відразу з'єднало мені симпатії, почали мене потішати, щоб я не журився, ще день-два і почнуть мені приносити "комітет",12 а коли піду до рабіна, треба мені попросити дозволу діставати з дому своє власне білля і газету. Білля дають щоправда у в'язниці, та що з того, коли "павутина"13 або закоротка, або за вузька, а в "настигах"14 часто одна штанка обідрана до половини. Та й на рубці треба пильно глядіти, там воші, що якимсь чином переживають прання. А щодо газети, то нема ліпшої, як "Вєк Нови". Там усі відомості, кого арештували й засудили, точно подають, кого привели "під Матку Боску"15 кого до "бецирку",16 а кого на цувакса до Бриґідок.

Ліжко мені призначили під вікном, щоб менше сморід чути, наказали одному зо "злодійської зарази" тримати його в порядку й послугувати мені, в чому потрібно, і так зараз установився між нами порядок співжиття. Їхній респект до мене помітно зріс, коли довідалися, за яку справу я попався, бо це "мокра робота",17 за яку грозить велика кара. А ще коли вийшло в розмові, що "гатраки"18 взяли мене на "маґель"19 і я до нічого не признався - моя репутація в Бриґідках була раз на завжди устійнена. Так вона трималася мене, коли я пізніше вдруге примандрував туди, на довший час, і так тягнулася за мною тюремною поштою скрізь, де мені доводилося сидіти.

За кілька днів покликали мене до "рабіна". Слідство зачав Янушевскі, що мав титул апеляційного слідчого судді для справ вийняткового значення. Списав він зо мною коротесенький протокол, бо й не було що там писати: до УВО не належав, в підготові нападу на поштаря участи не брав, ані Полі Бронфман ані Романа Мицика не знав. Любовича знав малим хлопцем. Політикою не цікавлюся, хочу якнайшвидше скінчити студії - я ж уже на останньому році права - і стати адвокатом.

Почав я говорити про поліційні побої. Янушевскі перервав мені, що це не належить до справи. Потім, коли скінчив протокол, подумав щось і хотів списувати цілком новий, окремий протокол про те. Тоді я відмовився - або все буде в одному протоколі, або я нічого додатково не буду говорити, шкода й кликати мене. Просив я перенести мене між українських політичних в'язнів і признати мені такі ж самі привілеї, як їм, цебто прохід два рази на день, право на газети і книжки. На те суддя сказав, що мені політичної справи не закидають і я політичним в'язнем вважати себе не можу. І жодних привілеїв він мені не признасть, доки не скінчить слідства. Газету можу собі виписати через тюремну адміністрацію, тільки польську. І казав відвести до камери.

Тим часом почали мені приносити харчі зо світа, приходив кожного дня "Вєк Нови", що його я виписав для підтримання добрих взаємин зо злодійським братством, і я поволі привикав до життя в Бриґідках. Несподівано одного пополудня з'явився ключник у дверях, казав зібрати свої речі й іти за собою. Показалося, що перевели мене до іншої камери. Щоправда не до політичної, зате значно вигіднішої. Була це камера число 49, на чотири всього особи, зараз коло сходів. Застав я там цікаве товариство. Комендантом камери був якийсь Шустер, львов'янин, частий бувалець у Бриґідках. Цим разом арештували його за якесь обманство. Цілими вечорами розказував він смішні й цікаві історійки, це дуже цінується в тюрмі, проганяє нудьгу. Другий був якийсь Левицький, не то поляк не то українець, його замкнули за якісь шахрайства при парцеляціях великих земельних посілостей. Людина він був небідна, приносили йому їсти й пити стільки, що на всіх нас могло вистачити.

Найцікавішою фіґурою показався Лейзор, молодий жид з Дубна на Волині. Його батько, поважний купець і власник великого млина, відрікся його за непутяще життя. Лейзор злигався з якоюсь жидівкою-проституткою, обоє перенеслися до Львова і тут жили з того, що йшли на руку різним сексуальним збоченцям у заспокоюванні їхніх пристрастей, підшукували їм партнерів чи партнерок і відпускали на те своє мешкання в підозрілому готелику. Розказував він речі, що про них я ніколи ні не чув ні в книжках не читав і не сподівався, що така погань може діятися на світі. Для свого зайняття мусів він шукати собі якогось прикриття і працював збірщиком місячних рат у якомусь магазині одягових матеріялів. Понабирав грошей у людей, не віддавав їх до фірми і тепер стояв під слідством за обман. Ситуація в нього була така, що коли на волі - то грошей тьма, коли ж у тюрмі - то нужда й біда. Найбільше боявся він, щоб його коханка не знайшла собі іншого спільника в роботі, тоді він лишився б у тюрмі без ніякої допомоги. Порадив я йому написати їй гарного листа і просити, щоб прийшла на побачення. З пером у нього великої дружби не було і він попросив мене, щоб написати. Вистилізував я йому палкого любовного листа, а за два дні - дивись, приносять повний кошик усякого харчу, чоколяди, помаранчів, какао в баньці, різні речі, що їх тільки за дуже спеціяльним дозволом можна приносити до тюрми. І того самого дня покликали його на бачення. Та й напитав я собі біди! Любовного листа мусів я писати що другий день, вже й концепту не ставало, годі ж одне й те саме перемелювати. Виручила мене Реня Шкварківна, що приходила до мене на побачення. Прислала мені "Любовні листи" Петра д'Алькофорадо, що хоч писані перед майже п'ятсот роками, дали мені канву, на якій я майже місяць снував любовні мадриґали для Лейзора. В тому всі ми були зацікавлені, бо його коханка з радости надсилала стільки всячини, що ледве ми зїдали.

Змінили мені слідчого суддю. Замість Янушевского прийшов такий же самий апеляційний слідчий суддя для справ вийняткового значення, Ояк. Я того Ояка знав, він був колись прокурором у Коломиї. Виводився він з москвофільської т. зв. в Галичині кацапської родини, реґулярно ходив кожної неділі до української церкви та й стільки всього, мабуть, було в нього зв'язку з українцями. А ще кохався він у рожах. Мій дядько Леонтій Кузьма, ґімназійний учитель, теж плекав рожі в себе в садку і часом Ояк, хоч дуже рідко, заходив до нього поговорити про спільну їм обидвом годівлю рож. Мусів і мене він знати, так виходило б з його деяких питань у першому слідчому опиті. Потім він відзначився обвинуваченням ґімназійних учнів з Коломийщини і Снятинщини за дрібні саботажі в 1927 році, за те підвищили його в чині та перенесли до Львова. Тільки один раз покликав мене, щоб повідомити, що слідство перейшло в його руки, а потім бачив я його на щотижневих побаченнях з рідними або близькими в його канцелярії. З пошепки на побаченнях кинених дрібних слів знав я, що допитує він масу людей у моїй справі, а все щоб розкусити мою вдачу й характер. Не стільки товаришів-студентів допитував він, але й декого з моїх професорів університету. Кликав навіть педеля20 і цей виставив мені дуже гарне свідоцтво, хоч знав мене хіба з того, що передавав мені адресовані до мене в університет листи та грошеві посилки, за що діставав завжди від мене дрібні подарунки. Таке слідство пожирало багато часу, але й наводило думку, що не мають доказів, щоб поставити мене перед суд.

В камері товариство змінилося, Лейзор і Шустер вийшли на волю, замість них дали німецького студента й українця з Полісся. Перший з них належав до групки студентів, що приїхали відвідувати старі німецькі колонії здовж Підкарпаття. В тому часі счинилася якась авантюра на німецько-польській границі на Шлеську, німці арештували кількох поляків, а в відплату за те поляки посадовили під ключ трьох студентів-туристів, ніби то за шпигунство. Їх розсадили, кожного окремо, по ліпших камерах, хоч не політичних, стараючися, щоб був там хтось, хто розуміє по-німецьки. Одного такого, симпатичного високого бльондина, дали до мене і хоч німецька мова виходила в мене дуже покалічена й кострубата, все ж таки цей сердега радів, що має до кого промовити слово.

А поліщук сидів за старий конфлікт селян з поміщиками - зловили його в панському лісі, як "старав" дрова на паливо, і зробили з того політичну справу. Зігнали їх може зо дві сотні до Ковля, тюрма заповнилася, то й розвезли їх по різних містах, а йому на долю припав Львів.

Хлопець він був письменний, хоч цілком національно неосвічений. Поляків ненавидів з усієї душі і готовий був на пекло, коби тільки їх позбутися. Перший раз у житті почув він у Львові, що не тільки комуністи є проти польського володіння на Поліссі, але й українці національного напрямку боряться за те саме. Тоді я вже діставав часопис "Діло" і він кожного дня всисав у себе цілу газету від першого до останнього слова - цілком новий світ розкривався перед ним, ніколи він про нього не чував ані й не здогадувався.

Не знаю, за чиєю інтервенцією перенесено мене до камери ч. 49. Було строге доручення слідчого судді посадити мене так, щоб я найменшої змоги не мав порозумітися з Романом Мициком. А другого вечора після того, як прийшов я на "сорокдев'ятку", хтось постукав ослоном у підлогу над нашими головами. Не розумів я, що це має значити, і не звернув на те уваги. Зате старий горобець Шустер, що в Бриґідках - як у себе вдома, відразу заметушився.

- Ксиву21 хочуть послати. Це певно до вас, ми там нікого не знаємо. Дають знак, що спустять голоту.22

Зараз поставив Левицького наслухувати коло дверей, а сам тричі гримнув п'ястуком об ґрати, що сиґнал прийнятий. За хвилину на нитці загойдався папірець перед вікном. Шустер швиденько відв'язав і смикнув, щоб тягнули "коня"23 назад.

Показалося, що надо мною сидить Роман Мицик у такій же самій невеликій камері число 118 на чвірку людей, разом з засудженими в процесі за вбивство Собіньского Василем Атаманчуком та Іваном Вербицьким. Кожного вечора спускав він "голоту", як тільки посутеніло і нічна служба зміняла денних ключників до всіх подробиць поінформував мене про все, що питалися в нього на поліції і в слідстві та що він зізнавав. Нічого воно не міняло в моїй обороні, що була дуже проста і полягала на заперечуванні всіх закидів. Одначе добре було про те знати, впевнитися, що слідство не може нічого знайти проти мене. Та уявляю собі, як посинів би з лютті суддя, коли б довідався, що помимо найсуворіших доручень обережности я так швидко нав'язав контакт з Мициком!

Через Атаманчука й Вербицького, що як уже засуджені користувалися більшою вільністю рухів, мали частіші побачення і без строгішого нагляду, я переказав на світ про все, що діялося зо мною на поліції, що мені там говорено, що я довідався, а про що здогадувався. Спустили мені з-гори папір та олівець і все те я списав у формі репортажу так, щоб не могло бути вжите проти мене, якби нещасливим випадком попалося в непокликані руки.

Прийшов Великдень, спустили нам з-гори плящину з горілкою і на знак стукотом у підлогу випили ми всі на погибіль ляхам! Випив з нами і студент-німець.

Так сидів би я там до кінця слідства, якби одної ночі не приловили нашого зв'язку. Саме коли нитка з листом зателіпалася перед вікном - блиснуло світло. Це ключник підкрався на солом'яних тихолазах, а ми так звикли до цієї щоденної пошти, що не дуже малися на обережности. Ключник був самий, а дверей відчинити не міг. Як тільки відійде денна зміна - забирає з собою ключі на вартівню. Заки ключник зателефонував з коридорної канцелярії на вартівню, нагорі зорієнтувалися, що не все впорядку, і підтягнули "коня". Коли прийшли з вартівні робити обшук - нічого не знайшли. Ми боронилися, що ключникові мусіло це привидітися, хоч він божився, що бачив мотузок з листом просто вікна. Начальник тюрми зам'яв справу, він боявся, щоб не донеслося до слідчого судді, що я сиджу в камері під Мициком такий довгий час. Пильнували тепер більше обидві наші камери і тільки вряди-годи вдавалося нам тою дорогою порозумітися.

Набридло мені сидіти між "посполитими" в'язнями. Тягнуло до своїх, на політичний відділ. Домагався я того в тюремній адміністрації, сказали мені, що це залежить від слідчого судді. На найближчому побаченні зажадав я від Ояка перенести мене на політичний відділ, коли ж він мені відмовив, я об'явив голодівку. Було це зовсім дурне. Голодівка - єдина і заразом найсильніша зброя політичного в'язня. Повинна вживатися тільки в крайній потребі, коли вичерпалися всі інші засоби і коли справа дійсно важна, не от собі така чи інша забаганка. Якби мене про те попередили, я б не починав, а раз зачав, не було як вертатися. Проголодував я три дні, а на четвертий прийшов начальник тюрми Маєвскі і наказав перенести мене на політичний відділ до камери ч. 105. Перехитрив мене старий лис. Була це вправді політична камера, але сиділи в ній самі тільки комуністи, переважно львівські жиди. Нудно було там, що мухи на стіні дохли б. Вся та зграя найперше кинулася на мене, щоб пристати до "комуни", цебто до спільного господарства харчами. Харчів у них не бракувало, львівські жиди приносили їм усього вдосталь, може більше мали, як я. Але хай їм грець з їхніми достатками, просто не хотілося мені входити з ними в якісь ближчі взаємини. Відразу я заявив, що вони комуністи, а я націоналіст, нам з собою не подорозі, буду жити самий. Коли припаде на мене черга позамітати камеру, я це зроблю - та й стільки нашої співпраці. Можу теж обмінюватися книжками й газетами - тільки на засаді добровільности. І так між нами залишилося до кінця.

Щовечора вели вони між собою політичну гутірку. Старалися й мене притягнути до дискусії. Тримався я здалеку, та часом жидівська нахабність до живого допекла і тоді я вибухав. Власне, між усіми тими жидиками не було ні одної справді інтеліґентної, освіченої і політично виробленої людини. Всі налигалися дешевої аґітки і тим жили. Один тільки молодий жидок на прізвище Єкіль мав трохи більше знання, але й він не виходив поза мудрощі пропаґандивних брошур. Говорив він чудовою літературною українською мовою і був у них за політрука. Спольщений українець Лотоцький, по фаху різницький челядник, признався мені потихеньку, що Єкіль більше року побував на вишкільних курсах у Совєтській Україні.

Кілька днів по моєму приході впустили до нашої камери ще одного в'язня. Представився як Крілик, комуніст, родом зо Знесіння. Був це один з головачів Комуністичної Партії Західньої України, брав участь у т. зв. святоюрському процесі КПЗУ в 1921 році, а може це було в 1922, був засуджений на якусь там не дуже велику кару - в тих часах присуди рідко перевищали три роки - і втік до Данціґу. Хоч жив поза межами Польщі, ввесь час рахувався членом Центрального Комітету КПЗУ, був навіть його секретарем, виступав під псевдом Васильків. Можливо, що крадькома приїздив на засідання і на конференції. Пізніше, коли Сель-Роб24 поділився на "лівицю" і "правицю", йому, разом з другим чільним членом ЦК КПЗУ, по псевду Турянським, пришили "правий ухил", попав він у неласку. Тепер хотів реактивізуватися і першим кроком до того мала бути реабілітація через тюрму. В товаристві адвоката зголосився в суді досиджувати кару.

Жидики заметушилися. Про Крілика та його діяльність вони зеленого поняття не мали, але знав про нього Єкіль. Сюди-туди розписав "ґрипси" до їхнього комуністичного старости, а через нього дістали доручення зо світа, щоб Крілика покищо прийняти до спільного життя, а далі буде залежати, як він поведе себе в часі проби. Крім того мав він написати покаянну заяву. В моїй присутності Єкіль подав це Кріликові до відома. Він на те погодився, додаючи, що це для нього не новина, це все було узгіднене, ще заки він зголосився досиджувати присуд.

Тяжко знущалися над ним жидики. Вечорами я або проходжувався по камері, або сидів на своєму ліжку, читаючи книжку, а в той час при столі вони відбували звичайні свої курси політграмоти. Єкіль, що ні знанням ні інтеліґенцією до пупа не міг дістати Кріликові, не проминав ніякої нагоди, щоб не напучувати його, пригадуючи йому помилки "правого ухилу" і за кожним разом вимагав від нього заявитися, признатися до помилкових поглядів у самокритиці. Мені дивно було, як людина з крихтою гідности може стерпіти нахабність зарозумілого шмаркача. Крілик мовчав, бо мусів, без того закрита була б йому можливість виїзду в Совєтську Україну. Раз я просто спитався його, чому не запротестує проти такого свідомого дратування і шарпання нервів. Відповів мені, що годі вимагати виховання і тактовности від неосвічених людей, яким до того здається, що своїм просторікуванням роблять велику політичну роботу.25

Дискусії велися в польській мові, тільки Єкіль і Крілик послуговувалися українською. Після гутірки, перед спанням - на політичних камерах гасилося світло аж о 10 годині вночі, на всіх інших о 8-ій - всі проходжувалися "бриґідським" способом по камері і півголосом співали маршових пісень. Були це пісні з 1918-1921 років, ніколи я їх досі не чув, деякі з них під направду гарні мелодії, а всі на бойовий лад і до маршу.

Настала весна. Крізь заґратовані вікна вливалися з шпитального городу пахощі квіток і розцвілих дерев, ставало тужно за волею. Ввечері, коли вщухав галас на тюремних коридорах, долинали голоси радіо і гармонії з далеких ресторанів, де розважалися веселі львов'яни, довго не давали заснути - нило від того серце, перед очима пересувалися образи з вільного життя і сум налягав на душу...

Якось одного пізнього пополудня, коли днювальні в камері вже приготовлювали їдунки до вечірньої зупи, несподівано відчинилися двері і ключник гукнув:

- Книш! До судді!

Що воно може бути? За три місяці я вже встиг забути про суддю і слідство. Невже щось нове виринуло?

В канцелярії сидів сам один Ояк, без протоколянта.

- Пане Книш - каже до мене - повідомляю вас, що ваше слідство закінчене. Я передав акти слідства до окружного прокурора і він мені їх звернув, не знайшовши достатніх підстав, щоб виготовити акт обвинувачення. Супроти того я дальше слідство припинив і ви вийдете на волю. Так, сьогодні ще вийдете на волю, - додав він, побачивши по моїх очах, що я не знаю, чи маю вірити йому, чи вважати це жартом.

Ключник стояв при тому, Ояк передав йому картку звільнення і ми пішли назад до камери. Я все ще не вірив власним вухам. Не могло мені вміститися в голові, що на поліції мене так важко побивали і тепер не змайстрували чогось, якогось шахрайства, щоб затримати в тюрмі.

Коли в'язень виходить на волю, ключник увесь час стоїть у відчинених дверях та пильнує, щоб нічого в'язневі не передано або не переказувано через нього яких вісток на волю. З поспіху мені тряслися руки, хутко позбирав я в плетений з лозини кошик пару книжок і все своє благеньке добро. На вартівні мене ще раз роздягнули, обмацали докладно ввесь одяг і знову відкрилися обидві тюремні брами. Бриґідські бувальці говорять, що коли входиш до Бриґідок - розкривають тобі браму навстіж, що й возом проїхав би, коли ж виходиш - ледве просунешся крізь шпару, та й спішися, а то п'яти пооббивають, зачиняючи ґрати.

Неначе сьогодні пам'ятаю, було 6 червня 1929 року. Стояв чудовий, теплий день. На вулиці дзеленькотіли трамваї, трубіли авта, шумів людський потік, переливаючися попри мене в обидві сторони, а я стояв як ошелешений, і не знав, що з собою зробити. Нарешті, неначе хтось батогом хльоснув - чкурнув я на другий бік вулиці і за кілька хвилин опинився в Єзуїтському городі. Тепло так і гарно на округлому майданчику напроти університету. Навколо квіти, свіжобуйна зелень дерев, дівчата в ясних сукеночках зглядаються на мене, як на страшилище - я ж бо в зимовому одязі, як мене арештували перед трьома місяцями, в куртці і грубому кашкеті на голові - хоч у просо шпаки гнати! Присів я на хвилину на лавочці і чи то мені млісно коло серця стало чи в зворушенні сон мене зморив - почорніло мені в очах та й досі не знаю, скільки там просидів.

Ноги самі понесли мене до Академічного Дому. Один тільки Дзюник Попадюк був там з моїх товаришів, решта почала сходитися пізніше, на вечерю. На мене дивилися, як на поворотця з того світу, не хотіли очам вірити. Було відомо, що нема проти мене доказів, але поліція скаженіла з люті, що не вдалося їй піймати Полі Бронфман і всі, разом з адвокатами спеціялістами від політичних справ були тої думки, що поліцисти шукатимуть помсти на мені й за всяку ціну будуть старатися довести до суду перед присяжними. Такий суд - як лотерея, все залежить від примхи присяжних. Не дарма ж говорив хтось, що коли б почувався винним, то хотів би ставати перед судом присяжних, але коли б невинний - крий Боже перед ними!

Зійшлася братія і всі постановили вгостити мене доброю вечерою в місті, після тримісячної бриґідської саламахи. Як вийшли ми ще перед вечером, то вернулися аж на другий день під полудне. Хтось налякався, а чи не роздумається поліція і ще тої самої ночі наскочить на Академічний Дім, щоб знову схопити. Краще зовсім удома не ночувати, давайте погуляємо по місті! Це було смішне, як би подумати на здоровий глузд. Та хто здорово думає в хвилині радости? Прогуляли ми нічку до ранку, потанцювали, стрічали схід сонця в Стрийському Парку, а потім пора на снідання і гляди - а сонце підійшло під полудне!...

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Баламутами називали в Галичині мішечки з вівсом, що їх прив'язували коням до голови і так вони їли овес, встромивши голову в мішок. У тюремній говірці баламут значило харчову передачу з волі. Ще інше слово вживалося, "валівка", не знаю його походження.

[2] Центральний Комітет Комуністичної Партії Західньої України.

[3] По-німецьки "приріст". Вся в'язнична термінологія, як і тюремна говірка, перебрала в спадку старі австрійські назви, часто перекручені наполовину по-польськи й по-українськи. Це в поточній мові, в урядових звітах обов'язувала польська термінологія, якої майже ніхто не розумів.

[4] Параша, відро на відходи.

[5] Тюремний послугач.

[6] Очко в дверях.

[7] Кавою в Бриґідках називали якусь зафарбовану на чорно воду, може з паленого ячменю.

[8] Записка, короткий лист.

[9] Їдунки.

[10] Площа Берестейської Унії на городецькій дільниці, недалеко залізничного двірця.

[11] Слідчий суддя.

[12] Т. з. харчі з Комітету Допомоги Політичним В'язням.

[13] Сорочка.

[14] Підштанки.

[15] Арешти для волоцюг.

[16] Арешти Повітового Суду для дрібніших справ.

[17] Цебто така, де проллялася кров.

[18] Поліційні аґенти.

[19] Допит з биттям.

[20] Головний сторож-портієр в університеті.

[21] Лист.

[22] Шнурок, котрим спускали листа вниз.

[23] Це саме, що "голота".

[24] Скорочення з повної назви "Селянсько-Робітнича Партія", комуністична прибудівка.

[25] Досидівши свій час, Крілик поїхав до СССР і там загинув у часі великої чистки. Про його товариша Турянського, комуніста зо священичої родини в Теребовельщині, писали в газетах, що він згорів у московській в'язниці, ніби від цигарки зайнявся під ним сінник уночі.