XXVIII. РОЗДІЛ

БІЛЬ І ЖАХ

Сам у кімнаті з поліцистом. - Не дають ні істи ні пити. - Невільно сидіти. - Увечері на допит скований. - Три катюги в темній кімнаті. - Один за горло, другий за ноги. - Прив'язаний до лавки. - Бастонада в п'яти. - Цілу ніч б'ють, як у бубон. - Безсилого заволікли до камери. - Білєвіч заповідає другу операцію. - Три ночі б'ють по ґеніталіях і топлять водою. - Поліційний "чай". - Відобрало мову. - Чеховскі скавулить і виправдується. - Несподіваним щастям подаю вістку на світ. - Шепоти комісарів з лікарем. - Невже пришиють шпигунство? - Білєвіч спокушує пашпортом і грішми. - З нічим віддали до суду. - Добряга-ключник потішає. - Нотатка в "Новому Часі".

Кімната була пуста, тільки на стінах висіли карти Европи, Польщі, околиць Львова і плян міста. На кріслі коло дверей сидів мовчки поліцист і не спускав з мене очей.

Походив я трохи по кімнаті, роздумуючи про те, що довідався на допитах. Розбурхання нервів поволі вщухало. Тільки цвяхом сиділо в голові, звідки Білєвіч знає моє нове псевдо, яким я навіть не мав часу користуватися. Не був я певний, чи не назвав себе "Робертом" перед Романом Мициком, а коли його мотлошили на поліції, щоб показав на того, хто організував напад, він боронився, що не знає назвища, тільки псевдо і подав "Роберта". Та це так не було, значно пізніше довідався я, що Мицик так справді зробив, тільки сховав мене за видуманим псевдом "Брила" і йому повірили. Ані гадки тоді в мене не було, що про те міг сказати поліції Роман Барановський. Бо якщо так, то чому ж поліція не знала Полі Бронфман? Адже тільки дві особи на світі в той час знали про неї - Роман Барановський і я, і коли б він видав мене, то чому ж пожалів Полю? Не вглиблявся я тоді ще в психологію конфідентів, що ніколи не розкривають усіх карт, сиплять тільки потроху і часто лише натяками та посереднім шляхом.

Втомився я та й захотілося їсти. Сказав поліцистові, щоб принесли снідання, належиться мені хіба, а втім і за мої гроші можна купити. Здвигнув він раменами, йому звідси невільно рушитися, як прийде комісар, тоді скаже.

З нудів почав я студіювати мапи на стінах, а далі й те надоїло, щораз більше стало мене хилити на сон. Я присів на підвіконні.

- Невільно, - сказав поліцист.

- Чому невільно? Так давайте крісло.

- Заборонено сидіти й лежати, можете тільки стояти або ходити.

- Що за дурні порядки?

- Не сперечайтеся зо мною, я тут ні при чому, службу тільки роблю, так казав комісар.

По кількох годинах я так утомився, що не зважаючи на заборону поліциста присів у кутку між двома стінами. Поліцист стояв коло мене безрадний, не знав, що йому робити, чи копати мене чоботом, чи стукати до дверей і кликати аґентів. Знову ж я не хотів устати. Нарешті ми погодилися, що я сидітиму тихцем, а коли тільки почуємо, що хтось підходить, щоб відчинити двері, я встану на ноги.

Пополудні змінилися поліцисти. З новим у мене склалося таке саме домовлення, бо й що він мав робити? Йому аби тільки своїх кілька годин відсидіти і щоб начальство на нього не кричало.

За ввесь цей час і носа ніхто не показав до нашої кімнати. На коридорі рух, грюкають дверима, з-далеку долинають крики. Поволі й те затихло, засвітили світла. Їсти я вже не впоминався, та й не було в кого, ждав на дальший допит. Нарешті стало зовсім тихо. Хтось підійшов і крізь відхилені двері пошепотів з поліцаєм.

- Зараз підете на допит, - сказав він до мене, - а перед тим наказали скувати вам руки.

Кайданки наложили аж після того, як вступив я до вбиральні, де берегли мене поліцист і ще якийсь аґент. Увійшли ми до тієї самої кімнати, де починався допит. На перший погляд, ніби нічого надзвичайного я там не завважив. У кутку при бюрку сидів один аґент у чорних окулярах. Навіщо чорні окуляри взимі та ще й коли світло в кімнаті темне? Всього одна лямпа на бюрку, прикрита зеленим абажуром, решта кімнати поринала в сутінках. Другий аґент нагнувся коло шухляди сусіднього столика, третій поправляв гачком вогонь у печі. Обидва напів відвернені від мене плечима, та з першого ж погляду пізнав я їх усіх трьох: за столом сидів Оґроднік, над шухлядою схилився Вісьнєвскі, чорний і кремезний катюга, а коло печі порався рудий Прус, з гостроносим обличчям, як у щура.

Огроднік рухом руки показав мені на стілець без спинки, щоб сідати. Здавалося, зараз почнеться один з тих довгих допитів, що до нічого не доводять. Вражала тільки дивна тиша в цілому поліційному будинкові. Не встиг я ще добре всадовитися на стільці, відповідаючи на перші питання, як один з аґентів, підкравшися з-заду, закинув мені на голову куртку, що звисала в мене наопашки, і міцно стиснув руками за горлянку. В цій же хвилині другий схопив мене за ноги нижче колін. В напівсвідомомоу відрухові вирвав я ноги і з усієї сили штовхнув ними перед себе. Чув я що попав йому в живіт і що він з прокляттям перевернувся на стіну. І це був останній мій рух. Руки сковані, голова затиснута в куртку, аж віддих заперло, всі три катюги звалилися на мене і тепер я зрозумів, чому не давали мені цілий день їсти і не дозволяли сідати - хотіли втомити мене, щоб не мав сили боронитися. Все те тривало всього кілька секунд. Я лежав на підлозі, на мені сиділи два аґенти, цупко тримаючи за ноги і сковані руки. За хвилину піднесли мене й поклали на лавку, мусіли її звідкись принести, не бачив її коли входив до кімнати. Прив'язали до лавки, міцно оперезали мотузками на грудях, животі і нижче колін. А все те мовчки, без одного слова, тільки приспішені віддихи було чути. Крізь куртку, що не дуже щільно прилягала до вух, чув я шурхіт ніг, якесь шарудіння по долівці, плюскіт води в мидниці або в ведрі? Навіщо вона? Здається мені, що спочатку був я більше заскочено-здивований, як переляканий. Не треба бути великим мудрієм, щоб здогадатися, що зараз будуть бити. Я був приготований на побої, проте сподівався чогось іншого: биття по обличчі, штурханців під ребра, копання чобітьми на підлозі - одним словом, брутальної бійки, а не рафінованих тортур. Їх приближала до мене кожна секунда і нерви аж скакали в тілі, ждучи, від чого почнеться. А ще ця несамовита мовчанка... Нехай би кричали, лаялися, проклинали, може б це мобілізувало якийсь опір, упертість і завзяття - а вони мовчки готовляться до свого діла. По хвилині скинули мені черевики і шкарпетки та намастили стопи якоюсь мазюкою. Гострий її запах продерся крізь куртку до моїх ніздрів і нагадував етер, що його вживають до характеризації в театрах.

Аж тоді промовив Оґроднік. Вже хіба бачу, що не думають жартувати, останній час мені до всього признатися і сказати, хто така Поля Бронфман. Правду сказавши, говорити я не міг, бо один з катюг сидів мені майже на устах - я лежав горілиць - і так придавив, що й віддиху не ставало. І почали бити по п'ятах, поволі, без поспіху, щоб біль мав час розходитися по тілі. А біль був страшний, з кожним ударом щораз більший, підступав щораз вище, до серця, до горла... Не здаючи собі з того справи, почав я рахувати удари. Мусіли й аґенти це робити, бо з двадцятим ударом спинилися.

- Будеш говорити? Скажеш, хто є Поля?

Мовчанка.

А тоді знову давай смалити по ногах. Що якийсь час приставали, щоб спробувати, чи не схочу говорити, і далі, і далі. Дорахувався я до сотні, а потім почало мені каламутитися в голові і я вибився з рахунку. Змордували мене так, що ледве дихав. Кричати не міг, сидів же поліцай на мені, а потім уже й сили не було. Зняли з мене куртку, не боялися вже криків. Мені й дивитися на них тяжко було, неначе крізь мряку бачив я їхні перекошені злістю обличчя. Вони теж утомилися і пристанули на хвилину, щоб закурити. Не можу зрозуміти, як я не зомлів.

Знову стали питатися, я не відповідав, почав говорити "Отче наш" пів шепотом, пів голосно. Один нахилився до мене, думаючи, що я щось хочу сказати.

- Та той с... с... молиться! Йому здається, що він під Юром присягу складає!

Скажена лють їх ухопила і почали дубасити, без рахунку, що сили, вже з криками й огидною лайкою, що вуха в'янули від неї.

Вже годі було те довше витримати і я зомлів. Навіть не счувся, коли. Хлюпнули водою і я прийшов до себе. Дуже я боявся втратити притомність, щоб не наговорити чого в безпам'яті, бо доки свідомість при мені, доти я прийнаймні паном свого язика.

Надоїло їм бити по п'ятах. Розіп'яли штани, натягнули статеві органи і били по них якоюсь паличкою. Це було щось таке страшне, що ніякими словами не опишу. Біль чув я не тільки там, де били, але і десь у мізку, на кожному сантиментрі тіла. Серце тіпалося, як риба в ятері, от-от і вискочить з розбитого тлінного тіла... А надівсе, жах, шалений жах, щоб видержати, не піддатися, не признатися, не всипати! Не знаю, як інший на моєму місці, але я й десяти ударів не витримав, огорнула мене темнота. Декілька разів повторяли це, я млів, відливали водою, гаркотіли, як роз'юшені собаки, а мені хотілося тільки одного - щоб Бог послав мені смерть, щоб не прийшов уже до пам' яти, коли зомлію. Далі лупцювали всі три - а може й більше їх найшло в кімнату - один по п'ятах, другий по ядрах, третій сунув стусани під серце...

Може, якби про мене самого йшлося, я б не витримав і признався б. Але вони хотіли Полі Бронфман. І стануло мені перед очима, як сидять рядочком на канапі молоденькі дівчата, довірливо глядять на мене, з якоюсь побожністю слухають, що говорить їм представник Української Військової Організації, навчає їх вірности, обов'язку тримати тайну, ні під намовами ні під тортурами не зрадити товаришів... І тепер той самий, що навчав їх в ім'я України радніше смерть прийняти, як зрадити організацію, самий зрадив, віддав у руки катів одну з них! Це було щось таке нестерпне, що на саму думку про те я бажав смерти! Знялася мряка передо мною, здавалося мені, що дивляться на мене очі тих дівчат, що вони ось тут, зараз під стіною, німо й непорушно, з вірою і без докору глядять на мене... о Боже! Коли б зомліти, вмерти, згинути!..

Мусить бути якась границя, доки чути біль, і може я переступив межу між болем і затупінням, бо не чув я вже нічого, здавалося, що не лежу прив'язаний до лавки, підношуся в повітря в утраті свідомости існування. До вух долинав замогильний голос аґента, я чув його, анічогісінько не розуміючи...

Коли спам'ятався, сидів на кріслі, вже взутий і без кайдан. Яким чином ноги не спухли і влізли в черевики - не знаю. Мабуть на те мастили їх тою мазюкою з гострим запахом.

Поліцаї сиділи при столі й розважалися грою в шахи. Ніхто й не глипнув у мій бік. Перша моя думка була - кинутися до вікна й забитися, вискочивши на подвір'я. Хоч думка й підказувала те, та не було сили підвестися з крісла, а коли торкнувся ногами підлоги - пекло вогнем. В кишенях у мене не було нічого, забрали гроші, годинник, зняли підтяжки від штанів і шкарпеток, навіть шнурівки з черевиків. По приписам усе те мав я скласти в канцелярії за розпискою, а в тепершіньому моєму стані й вигляді не хотіли мене показувати на очі навіть поліційному писарчукові.

На подвір'ї почався рух, близько було до світанку. Казали мені встати, відведуть до камери. Так само добре могли говорити до телефонічного стовпа - я й рушитися не міг. Тоді взяли мене попід руки і завели чи пак заволікли до камери. Треба було перейти через ціле подвір'я, арешти приміщені були з-заду поліційного будинку, від сторони вулиці Яховича. Коли виходили ми на подвір'я, минали двері до льоху. Один з аґентів відчинив ці двері і вимахуючи мені пістолем під носом сказав:

- Там тобі буде й кінець, коли далі будеш такий упертий.

Ніякого це на мені не зробило враження, хоч після минулої ночі всього міг я сподіватися. Я був у такому стані, що слова проходили крізь вуха, як через відчинене вікно, і пропали кудись безслідно.

Камера була вузенька одиночка, на диво доволі чиста. Навіть ліжко було в ній, накривало і випхана сіном чи соломою подушка. Соромно признатися - я заснув і проспав камінним сном кілька годин.

Прокинувся від того, що хтось термосив мене за груди. Це ключник будив мене, знову прийшли брати на допит. Був ясний день, соняшне світло вливалося крізь віконечко під стелею, пора показувала десь під полудне. Хоч сон безмірно скріпив мене, та йти все ще я не міг, ступав лише на кінчиках пальців, знову мусіли вести мене під руки.

За бюрком сидів Білєвіч, у незмінному своєму кутку нотував щось Будни. Білєвіч не міг приховати цікавости в своєму погляді і хоч як мало скидався я на "україньскєґо героя", непоголений, змотлошений і в пожм'яканих штанах, з його голосу можна було відчути легкий відтінок респекту. А може це мені тільки в пізніших спогадах так здавалося. Як це було в нього звичаєм, допит хутко перейшов на його промову:

- Ви, як бачу, глухі до добрих порад. Тепер хіба вже переконалися, що не кидаю слів на вітер. Та хоч би ви як заперлися, ми зламаємо вас, мусимо зламати і, повірте мені, нічого нас у тому не спинить. Варшава хоче знати, хто такий Поля Бронфман, і щоб уся ваша організація цапки стала, хочби прийшлося нам на шматки вас краяти, ми те з вас видобудемо. Не таких уже бачили і не такі скавуліли в нас у ногах. Подумайте, велике цабе та ваша військова організація! Плювати мені хочеться на те все і я з ними інакше не буду говорити, ви ось мали маленький зразок тієї мови. Та й не гадайте собі, що це остання операція!

Що ж до мене, то я майже не говорив. Та й не дуже було нагоди говорити, Білєвіч самий увесь час пустодзвонив. А я такий був понівечений, голос у мене виходив, як якесь плаксиве пхенькання в той час як мені хотілося б гучно пробасити свою погорду до ляцької мерзоти, так що я сам свого голосу соромився і по найбільшій часті мовчав.

Білєвіч відправив мене до камери з упімненням, щоб як тільки прийду до розуму, застукати в двері і ключник зараз його покличе. Інакше - було зле, а буде ще гірше!

Є щось страшне в безрадності між поліційними стінами. Я знав, що тільки настане вечір знову прийдуть по мене, віддухопелять ще гірше, як учора, а я все слабший і слабший і нема для мене оборони і хочби й смерть собі заподіяти, то нема чим. І що тільки задзвенів ключ у залізних дверях від коридору - я стрепенувся, чи не по мене це. Нарешті прийшла і та неминучість. Цим разом уже не церемонили, лавка вже ждала готова і мидниця з водою коло неї, всі три катюги поскидали піджаки, щоб зручніше, і тільки в камізольках з професійною справністю забралися до роботи. Я й не опирався, та й сили не було, за два дні хлепнув тільки трохи смердючої поліційної юшки.

Почалося знову від п'ят, та цим разом біль перевищав усі сподівання. Не треба й бити, вистачило торкнутися наболілих місць, щоб він огненними язиками повзав по всьому тілі. А коли били по ядрах, я не кричав ні стогнав, тільки тіло саме підкидалося на лавці, живіт корчився, рот ригав, хоч не дуже й було чим. Раз-по-раз я втрачав свідомість, що раз скоріше, в коротших відступах часу.

Може покмітили це поліцисти, з лютістю посідали на кріслах.

- Шкода часу воловодитися з тим бандитом, дати раз по голові, щоб тут йому й амінь.

Якщо коли бажав я собі чогось жагуче, то саме найбільше в цій хвилині хотілося, щоб це слово стало ділом...

До камери вже не зайшов, занесли. Ввесь день пролежав на ліжку, не то дрімав, не то на яві ґалюцинації якісь переживав. Час-до-часу колючий страх перед новими тортурами просверловував мізок - і знову здеревіння. А коли напів повели й напів понесли мене на третю ніч, я чомусь був певний, що вже не вернуся.

Взялися до нових способів. Прив'язали до лавки так, що голова звисала з неї, підклали під неї баняк з водою і задрали лавку, щоб голова впірнула в воду. Борсалася в ній кілька хвилин, та доки ж можна стримати віддих? Пив я воду, аж утопився, пережив правдиву смерть. Очунявся, коли поліцист гопався мені на череві, аж виплила проковтнута вода. То це так виглядає смерть, так переживає її людина, коли топиться? Може і страшно, коли несподівано і небажано, для мене ж це стояло на грані цікавости й байдужности.

Ані по п'ятах ані по ядрах уже не били, нінащо це не здавалося, я заскоро вмлівав. Ще раз топили, погрожуючи для більшого страху, що це вже кінець, крапка і смерть! Знову привернули до життя. А ще частували "чаєм". Вкладали до носа не то тоненьку лійку, не то ґумовий вуж і вливали туди води. Вона розливалася кудись у середині, пекло несамовито, здавалося, що череп розтріснеться на дрібні кусники. По кількох таких "порціях чаю" я думав, що ще один раз і напевно згину. Але не згинув. Хоч яка смертна і тлінна людина, та життя нелегко її покидає...

Нагло спохватився я, що мені відобрало мову. Хотілося з болю проклясти ляхів і я почув, що замість слів виходить у мене якесь белькотіння. В першу хвилину холодний піт облив мене, невже ж я онімів? Потім радість, дика, шалена радість, що це Бог мені рятунок послав, тепер же хочби й хотів говорити - не міг.

Вранці прийшов до мене до камери Чеховскі, приніс булку з шинкою і кухлик теплого молока. Оправдувався, що він нічого з тим не має спільного. Не він, тільки Білєвіч веде слідство. Від себе він може тільки порадити, щоб я не впирався, себе тим не урятую, Білєвіч хоче приподобатися Варшаві, що прислала його сюди як свого довіреного, він землю й небо порушить, щоб зловити Полю Бронфман, і що значити буде для нього затлумити мене до решти?

Випив я молоко, їсти не міг. До Чеховского не промовив ні слова, нервовий шок, що забрав мову, все ще не пускав і я злякався, чи так лишиться на все життя?

Мусів бути в моїх очах вираз якогось божевілля, бо Чеховскі не вийшов, а просто втік з камери. За якої чверть години прийшов разом з Білєвічем і ще кимсь, мабуть це був лікар, бо почав мене оглядати, міряти гарячку, обмацувати по ядрах, спухлих і набряклих від биття, обслухувати серце. Потім пошепотіли щось усі три в кутку і забралися без слова. Як вийшли, так і не бачив я їх цілий тиждень. Мабуть лікар відрадив їх від дальших "операцій" і залишили мене в спокою. З цілої розмови шепотом я схопив тільки одне слово "серце" і не розумів добре, що воно могло значити, серце ж у мене було молоде і здорове, які небудь серцеві комплікації асоціювалися тоді в мене зо старшим віком, а мені було всього 23 роки.1

Неймовірне, яка сила в молодості. Хоч як я був знесилений і змордований, хоч їв саму тільки "саламаху", що її напів холодною довозили з недалеких Бриґідок, я не то з кожним днем, а просто з кожною годиною чув, як вливаються в мене нові сили. Тільки говорити все ще не міг. Перших кілька днів ні слова промовити не потрапив, а потім мова поволі верталася, тільки загикувався я з-часта і що два-три речення мусів відпочивати. Минули роки, а й сьогодні ще, коли схвилююся, язик стає рогом і слова з трудом вириваються з уст.

Не розумів я, чому не кличуть більше на допити. Все вияснилося, аж коли знайшовся я в слідчому арешті в суді. Саме тоді, коли попався я в руки поліції, був уже постановлений наглий суд над Романом Мициком. Конче хотіли мене прилучити до тієї справи, лишалося кілька днів законного реченця, тому й не робили передишки, три дні під ряд духопелили не даючи прийти до сил, а того й коняка не витримала б. Організм охляв і геть обезсилів, вже й на біль мало реаґував. Пізнішими роками, коли поліції закон дозволяв тримати в'язня в її арештах навіть три місяці, били що другу, а то й що третю ніч, щоб могти відпочити і свіжо біль переживати. Зо мною їм було спішно, лупцювали безперебійно і, може, це мене й урятувало.

Дівчата в трамваї везуть їсти політичним в'язням.

При тому дивувався я, чому не ведуть слідства звичайним порядком, чому не конфронтують з господинею мешкання, де відбувався напад, з урядничками на пошті, де надавав я поштові перекази, чи хочби і з Романом Мициком. Але й на волю після того, що діялося на поліції, вийти не сподівався. Хіба ж не пустять на волю живого свідка нових практик і метод поліційного слідства. Тільки величезна радість сиділа мені в грудях, що Господь поміг мені витримати, не зрадити Полі, не посоромити організації. Можливо, що менше тоді в мене було думки про ідею та організаційний обов'язок, як про власний сором та особисту амбіцію і честь - але вислід був той самий.

Один з ключників поліційного арешту, лисуватий старший чолов'яга, особливо спочутливо ставився до мене. Він же й подав мені одного разу обід з Комітету Допомоги Політичним В'язням. Як довідався я пізніше, реґулярно кожного дня приношено мені гарячий обід і холодну перекуску на вечерю, поліція все те приймала, звертала порожну посуду, а я про те нічого не знав. Чи то через забуття, а чи з милосердя, одного дня ключник подав мені обід. Страву з Комітету Допомоги приносили в трьох риночках, одна на другій, крізь вуха їм проходила залізна штабка, щоб трималися вкупі, а до ручки для ношення прив'язана була карточка з іменем в'язня, звичайно шпагатом, а в цьому одному, щасливому для мене випадку - дротиком. Завважив я це, коли хотів помити риночки. Дротик м'який, риночки вкриті твердою поливою, все таки з тяжким трудом удалося мені надряпати назовні дна одної риночки два слова: "б'ють, рятуйте". На моє щастя завважила це одна зо студенток, що носила в'язням обіди, Ірина Шкварківна, пізніша моя дружина Реня. Наробила руху й довела до того, що пішли інтервенції в прокуратурі, в суді, а навіть до поліції післали посла до варшавського сойму, о. прелата Леонтія Куницького. Це діялося, коли я вже приходив до себе, та хто знає, може б думали поліцаї спробувати ще раз і тепер, коли почався рух "на світі", могли звагатися.

По тижневі відпочинку я вже міг ходити, спершу на пальцях тільки, а потім зовсім на ноги ставати. Минало 14 днів, коли, за законом, мусіли мене або звільнити, або передати до суду. Авже ж, і не думав я про волю, зате кожного дня нетерпляче вижидав, коли відставлять мене до слідчої судової тюрми.

Ще два рази водили мене на допит. За першим разом побачив я знайоме мені з політичних процесів обличчя поручника, знавця шпигунських справ. Прийняв мене надзвичайно чемно, далеко йому було до вайлуватих манер поліційних комісарів, та не криюся, що зо страху сорочка прилипла мені до плечей. Мене огорнув жах, що хочуть мені пришити якусь шпигунську справу. Про розвідку не мав я поняття, в той час уже наша організація геть її закинула. Думав я - не можуть пришпилити до нападу на листаря, хочуть замішати в шпигунство.

Поручник розпитував мене про різних людей, подавав усякі назвища, з котрих одне тільки - покійного нашого члена Оленського, учасника процесу "поштовців" - було мені знайоме. Найдовше спинився коло якогось Сороки. Я з роду його не бачив і це була щира правда, та як це доказати? Тоді поручник витягнув якогось листа, наче б то писаного Сорокою до когось, а в ньому стояло написане: "передаю тобі потрібні речі, зголосися по них у Зенка Книша". В одній хвилині неначе блискавка прорізала мені темряву в голові. В студентській харчівні я продавав блочки на сніданки, обіди й вечері. Мав свій столик при вході, студенти купували в мене блочки і за них при віконці діставали страву. Тому, що я мусів сидіти при своєму столикові від самого початку аж до кінця видавання харчів, я звичайно бачив усіх харчівників і в мене лишали для передачі їм книжки, листи, гроші, переказували всякі справи - я це записував собі в нотатці і коли прийшов даний студент, - полагоджував. Що було в тих листах і пакетах, не міг я знати, не розпечатував же ж їх, та й ніколи було те робити. Таких дрібних справ полагоджував я десятки кожного дня. Часом передані речі лежали в мене - або в іншого студента, що хвилево мене заступав - навіть і по кілька днів. Правдоподібно цей Сорока2 скористався цим способом, щоб передати свої шпигунські матеріяли котромусь зо своїх спільників. Вияснив я це поручникові і порадив переконатися, зробити експеримент, послати когось з листом до блочкаря в харчівні, щоб прийняв його для передачі, а потім післати когось іншого, щоб цього листа відобрав.

Здається, що вдалося мені переконати того поручника про мою непричасність до тієї справи. Більше його я вже ніколи не бачив. І великий тягар спав мені з грудей - ще тільки бракувало мені, щоб замішатися в діло з польською дефензивою. Військова польська контррозвідка ні трохи не рахувалася з людиною, що впала в її кігті, бувало, що люди пропадали в неї безслідно, як камінь у річку.

Другий раз покликав мене Білєвіч на день або два перед тим, заки рішився віддати мене слідчому судді. Не впізнав би його тепер. Кудись поділися зарозуміла бундючність і пуста пишномовність, хоч ще й далі говорив він багато так, що мені припадала роля слухача.

- Нема в мене більше часу морочити собі з вами голову. Дістали ви по д... і не призналися, то й добре, так і повинно бути. Що ж то за член революційної організації, що пхенькає за кожну подряпину, а по кожному стусанові біжить до мами, щоб дала циці. Інша справа, що це вам анічогісінько не поможе і від довголітньої тюрми не врятує. Пригадаєте це собі колись, якщо стрінемося ще за яких десять-дванадцять років. І не думайте, що це вам дешевше обійдеться, ми не сиділи згорнувши руки і зібрали доволі доказів, щоб ними вас притолочити в суді. Та це мене, правду сказавши, мало цікавить. Що для мене важне, це дістати Полю Бронфман. І за те я готовий багато дечого зробити, навіть від тюрми вас урятувати. Правда, нема мови, щоб уже тепер, у цій хвилині випустити вас на волю, за далеко зайшли ми в цій справі та й не тільки ми самі, в поліції, але і в прокуратурі та й у суді. Зате я вам можу зорганізувати втечу. Ось тут маєте пашпорт на ваше назвище, а в тій пачці знайдете 20.000 золотих. Покажіть довірену особу з вашої родини і ми їй це передамо, а вам ґарантую офіцерським словом чести, що до місяця будете на волі.

Не хотілося мені непотрібно дратувати його, але мусіла в моїх очах пробиватися іронія, коли я скептично завважив, що він офіцером був колись, а тепер - поліцистом, а ледве чи знайшовся б хтось такий, що повірив би в щирість поліційних обіцянок. Поминувши те, що я Полі Бронфман не знаю і ніколи
Студентки несуть обіди політичним в'язням.
Напереді Ляся Старосольська.
її на очі не бачив та й ніякого в мене до тих справ не було відношення, а прийнявши на хвилину, що я чи інший на моєму місці хотів би за ту ціну купити собі волю, то я так само заручився б своєю головою, як він ручається офіцерською честю, що Полю вони схопили б, а мене запроторили б, де козам роги правлять, і тоді щойно світа Божого певно я ніколи не побачив би. А зрештою, все те теоретичні дискусії, що було б, якби було б, і зайво на те витрачати час.

Білєвіч не здавався. Запропонував мені ґарантію кого тільки хочу з відповідальних і поважних поляків, хочби й самого львівського воєводи. Обіцював, що відвезуть мене до Америки, де й дідько самий мене не знайде, поможуть мені влаштуватися там, щоб жити спокійно і в безпеці. Всі ці спокуси спливали мені, як вода по гусці, ані трохи мене це не манило. Не вибили буком, то не вимантять словом. Дивувався я лише, чому стільки галасу за одну дівчину. На те сказав мені Білєвіч, що та одна дівчина варта для них більше, як десять увістів, вона виявила притомність духа і повела себе краще, як неодин досвідчений бойовик зробив би це на її місці, і для поліції це справа професійної амбіції дістати її в свої руки. Вони зроблять усе можливе, щоб її знайти і напевно знайдуть, про це можу бути певний.

- Ну, то підете до суду, - закінчив Білєвіч, - але пам'ятайте, що ви самі припечатали свою долю.

Прийшов голяр, щоб побрити мене по двох тижнях гостювання в поліційних арештах, потім відтискали пальці, фотографували в різних позах і вполудне відпровадив мене до Бриґідок той самий добряга ключник з зачервонілими від нічної служби очима. Заложив мені кайданки на руки, більше для форми, щоб дотримуватися припису, а по дорозі потішав мене, що напевно вийду на волю:

- Суд вас випустить, побачите. Ви ж не призналися до нічого, а доказів на вас ніяких нема. З поліції вас звільнити не випадало, то й післали до суду. А тут вас недовго потримають, згадаєте моє слово.

Не дуже я вірив тій добрій людині під поліційним мундиром, якось не вміщалася мені в голові така можливість. Та людська вдача така, що без надії жити не може, хочби й яка крихітна вона була. І з тою іскрою надії в серці переступив я поріг Бриґідок.

Тоді аж поліція дозволила помістити в пресі вістку про моє арештування і кілька днів пізніше перечитав я її в тюрмі, коли моїм товаришам, політичним в'язням, пощастило передати мені газету:

НОВІ АРЕШТУВАННЯ В СПРАВІ НАПАДУ НА ЛИСТАРЯ
Студент прав Зиновій Книш має бути таємничим "Брилою".
Посвідки на висилку переказів до Полі Бронфман.

Подаємо за польською львівською пресою:

Поліційна влада не перестала вести слідства в справі нападу на грошового листаря Кохановского при вул. Городецькій, за який засуджено одного з учасників, Романа Мицика, на сім років важкої тюрми. В часі наглого суду обвинувачений Роман Мицик сказав, що він виконував інструкції та накази чоловіка, якого він ближче не знав, а який називався "Брила". Поліція стала слідити за людьми, що бували в окруженні Мицика й особа студента прав Зиновія Книша видавалася їй підозрілою. В згаданого, що живе в Академічному Домі, переведено трус. Між іншим знайдено поштові посвідки на переказані Полі Бронфман гроші, з якими приходив до таємничої льокаторки Майблюмової листар Кохановскі. Знайдено також багато чеків та грошових переказів.

Книша арештували, бо поліційна влада станула на становищі, що він був автором пляну, організатором та аранжером нападу. Як доказ подають зізнання графологів, які ствердили, що перекази до Полі Бронфман писані рукою Книша.

В день нападу, цебто 6 ц.м., Книш ствердив, що все впорядку, в моменті наближення листаря зачекав на хід випадків на розі Городецької вулиці, а потім пішов під костел св. Анни, де учасники нападу мали віддати йому гроші. Зорієнтувавшися, що напад не вдався - втік".

Повно тут брехні й перекручень і шкода часу вдаватися в те, чи це поліція набрехала, чи польський редактор перестарався в сенсації.

Одне стало всім ясно після нападу на листаря Кохановского. Українська Військова Організація не послабила своєї діяльности після того, як покоління учасників визвольних змагань щораз більше переходило до звичайного життя й відсувалося від практичної революційної роботи; що нових членів їй не бракує; що вони готові й рішені ту боротьбу продовжувати і класти за неї жертви власного життя; що помимо невдач і браку досвіду є серед них уже, а згодом буде й більше, людей, що дають завдатки на добрих бойовиків та революціонерів; що з такою організацією вже дуже швидко боротьба буде більш завзята і тяжча, як з дотеперішніми військово-бойовими кадрами УВО.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Доля хотіла, що того самого лікаря стрінув я два роки пізніше в Бриґідках, обвинуваченого за якісь зловживання чи надужиття своєї лікарської професії. Впізнав я його з першого ж погляду. Сидів він день чи два в тій самій камері, а потім його кудись забрали. Називався він, якщо не помиляюсь, д-р Іґнатовіч.

[2] В цей час дійсно ішло слідство до великої шпигунської афери, розгалуженої по цілій Польщі. За нею крилася совєтська аґентура і вплуталося туди також кілька студентів, між ними і цей Сорока. Кілька літ пізніше стрінувся я з ним у тюрмі в Дрогобичі.