XXVII. РОЗДІЛ

ПОПАВСЯ ЧОРТОВІ В ЗУБИ

Конспіративна квартира в огородника на Знесінні. - Нудьга вдень, мандрівки вночі. - Поліція на моєму сліді? - Зв'язковий з провінції в "Народньому Домі" - На ґалерії ждуть поліційні аґенти. - Ніяк висмикнутися. - Поліцист виводить мене надвір, аґенти назирцем за нами. - Тікати, чи не тікати? - Алярм на поліції. - Позбігалися комісари. - Безконечні допити і довжелезні протоколи. - Погрози на тлі чванькуватого просторікування. - Дають день до надуми.

Може задалеко наперед забігли ми, щоб не переривати розповіді, і треба нам вернутися знову до того дня, коли стався напад на листаря.

Почувши вістку від Юрка Морачевського про невідомий ближче, але сумний вислід нападу і перечитавши перші газетні, дуже загальні повідомлення про ту подію, попрощався я, здавлюючи схвилювання, і збіг на Снопківську вулицю, до найближчого газетного кіоску. Вже вийшли всі вечірні видання львівських газет і рясніли вони роздутими під сенсацію подробицями: один напасник схоплений, другий убитий, бореться зо смертю важко поранений трамвайний кондуктор, що пустився навздогін за Любовичем - за дівчиною заглух увесь слід. Зайняті описом самого нападу газети покищо тільки натякали на його пов'язання з Українською Військовою Організацією, лайки і коментарі напевно прийдуть завтра.

Без найменшого сумніву цієї ночі будуть ревізії й арешти по українцях, нема як мені ночувати в Академічному Домі. Зайшов я туди під присмерк узяти кілька найпотрібніших речей, повечеряв нанизу в харчівні, ніхто не звертав на мене уваги і я спокійно вийшов шукати нічлігу. Цю ніч переспав я в студента Сливки на Жовківській вулиці чи якійсь бічній від неї. Його батько торгував садовиною на "страґані" при Жовківській вулиці в дуже рухливому місці і там зручно було лишати всякі записки, повідомлення тощо. А жили вони в тіснуватому мешканні неподалік і я там представився як товариш їхнього сина, студент з провінції, що приїхав здавати іспити і шукає кімнати. І для них і для мене це було невигідне, ще цього самого вечора сконтактувався я з членкою УВО Стефою Шушкевич1 і вона знайшла мені квартиру на Знесінні в члена чи ще тоді може тільки прихильника Української Військової Організації, Йосипа Наорлевича. Хоч ще йшла зима і, здавалося, огородникові нічого робити надворі, та його майже ніколи не було вдома. Вставав раненько і приходив аж під вечір. Мені доводилося ввесь день сидьма сидіти в хаті, серед страшної нудоти. Вийти неможна, щоб не побачили сусіди, а там усі себе знали і зараз поцікавилися б новою людиною. Не було книжок, щоб читати, ввечері купував я газети і проводив над ними цілий день аж до наступного вечора. Коли стемнілося, виходив я на зустрічі по організаційним справам, зв'язковою була мені тоді Стефа Шушкевич, що або сама туди приходила, або стрічався я з нею десь по дорозі в місто. Ішов тільки пішки, небезпечно всідати до ярко освітленого трамваю. Наорлевич мешкав на т. зв. Старому Знесінні, що нічим не різнилося від звичайного галицького села: такі самі вулиці з низенькими хатками, часом навіть соломою покритими, стайнями, стодолами і садочками. Моя вулиця йшла майже попід ту гору, що на ній стояв колись замок і що так і досі затримала свою назву "Високий Замок". Якби не те, що не по щезали ще сніги, дуже зручно було б видряпатися на гору і на половину скоротити собі дорогу в місто.

Все те були звичайні засоби обережности в таких випадках, навіщо лізти чортові в зуби? Переждати лихо, аж стане тихо.

Ревізія справді була тієї самої ночі в Академічному Домі. Вилеґітимували всіх, хто там ночував, і годі було зорієнтуватися, чи шукають за кимсь, чи тільки обшукують дім, користаючи, що трапилася до того нагода. Були і в моїй кімнаті, переглянули речі, за мною не питалися. І нікого не заарештували.

Тим часом газети сповістили, що відбудеться наглий суд над Романом Мициком. Виливали помиї на Українську Військову Організацію, з чого собі ніхто нічого не робив, бо всі до того звикли. Кожна вістка чи нотатка кінчалася тим, що поліція день і ніч працює, зловила слід організатора нападу і от-от слід сподіватися сенсаційного арешту. Тільки таємнича Поля Бронфман зникла, як камфора, і заходить підозріння, чи не був це студент, переодягнений за дівчину. Показували б на те її високий ріст, холоднокровна поведінка і бравура, з якою вона одна-єдина виховзнулася з цілої тої справи.

Ввесь час бився я з думками: витримає Мицик, чи сипне? Все виясниться по суді і тих два тижні треба пересидіти під землею. Як досі, перших два чи навіть три дні промовляли б за тим, що тримає він язика за зубами. Це мене посмілило і я відважився піти на фортепіяновий концерт Любки Колесси, віддавна реклямований у пресі. Квиток на нього вже від тижня лежав у моїй кишені. Заля Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка була заповнена так тісно, що здається і миша не прошугнула б. Коли розходилася публіка - цілий будинок обставила поліція, бачив я, як кілька тайних аґентів звихалися коло головного входу. Мені поталанило висунутися непомітно. В передсінку інституту побачив я дві знайомі студентки, взяв їх під руки і, скулившись, всунувся в найгустішу юрбу. Не знав я ще, що це мене ловила тоді поліція...

Тої ж самої ночі знову влетіла ревізія до Академічного Дому. Вже не було сумніву, що шукають за мною. Переглянули кожен шматок паперу в моїй кімнаті, питалися сторожа, управителя і других мешканців кімнати, куди я подівся, забрали старий університетський індекс і поліційний підручник, як вести слідство. Побачивши, що з індексу віддертий фотознімок, впали в скажену лють, їм здавалося, що ніби це я навмисне зробив, щоб поліція не мала мого знімка. Бо якось справді так склалося, що ніхто її не мав, навіть я самий, крім тих, що були наліплені на різних офіційних документах та леґітимаціях. Та це був звичайний припадок, без ніяких особливих конспіративних намірів.

З Романом Барановським не міг я побачитися, він лежав у ліжку і не виходив надвір, а до нього йти виглядало мені рисковно. Самому ж полагоджувати всякі поточні організаційні справи було дуже невигідно, перший раз на собі самому досвідчив я всі невигоди нелеґального життя в підпіллі. Трудно передбачити, як довго це затягнеться, а йде весна і з нею напевно пожвавіє діяльність організації. Треба мені рішитися: або підшукати когось і здати йому мої справи, або далі борсатися в непевності і тягнути за нитки з підпільної схованки. Все те мало вияснитися після процесу Мицика, день його ще не був визначений, але по закону про наглі суди все мусіло скінчитися до трьох тижнів. Хіба, що прокурор протягнув би слідство, покинувши думку про наглий суд.

Одного дня прийшла до мене зв'язкова звісткою, що приїхав з провінції чоловік з якимись важними справами. Завтра він мусить вертатися назад і йому необхідно до того часу побачитися зо мною. Сюди його вести неможна, він буде на мене ждати в передсінку малої залі "Народнього Дому" цього вечора. По переданій кличці пізнав я, що це Володимир Сениця, студент ветеринарії з повіту Перемишлян. Правдоподібно не знав він, що поліція в мене на гарячому сліді, думав, що я скриваюся з загальної обережности, як і деякі інші члени УВО. Було безглуздям іти на стрічу до "Народнього Дому". Тим більше, що саме того вечора наша товаришка і членка УВО, Дарка Гординська,2 давала там фортепіяновий речіталь з приходом на допомогу політичним в'язням і можна було сподіватися, що поліційні аґенти слідкуватимуть за всіми, хто туди прийде. Найрозумніше було б пустити все попри вуха і зовсім не піти на стрічу. Бо що ж таке важливе могло статися в Перемишлянах?

Вертівся я неспокійно в вузенькій моїй кімнатці і вкінці переконав себе, що мушу піти, так наказує обов'язок. Прийду точно в назначеній годині, моргну на Сеницю, щоб вийшов за мною на вулицю і тоді підемо в якесь безпечніше місце. Коли прийшла мені пора виходити з хати, я машинально і без ніякої думки про те витягнув з кишені пістоль Ортґіс, залишивши собі тільки т. зв. боксер.3 Скоро побачимо, які це мало для мене наслідки.

Прийшов я за скоро і станув собі в темному місці напроти входу до "Народнього Дому", пильнуючи, коли надійде Сениця. А його не було й не було. Що за лихо? Чи спізнився, чи може увійшов з іншого боку і крізь подвір'я перейшов до малої залі? Пішов я до середини. Обкинув оком малий вестибюль перед залею і сіни - нема мого Влодка Сениці. В моменті, коли я завернув назад на сходи, два типи з піднесеними хутряними комірами в плащах, що стояли в дверях до галереї, обернені боком до вестибюлю, рушили за мною. Мелькнуло мені в голові - шпіцлі? Обернувся я - і догори, а вони й собі те саме. Не може бути двох думок, чекали тут, сподівалися, може прийду. І тепер не випустять. Коли ввійду на залю, прикличуть допомогу, коли ж вийду на вулицю - там мене схоплять. В тих кількох секундах у мене зародився плян. Побачив я у вестибюлі мого товариша з коломийської ґімназії, студента ветеринарії. Він якраз докурював цигарку, щоб увійти до залі. А був він майже такий самий заввишки, як і я, і прийшло мені на думку помінятися з ним у гардеробі плащами й капелюхами, він зійшов би сходами вниз і повів за собою тайних аґентів, а я тим часом вислизнувся б через ґалерію до іншого виходу. Спохвату вияснюю це йому і водночас скидаю свою куртку, а він знімає плащ... і в тій хвилині входить до гардероби уніформований поліцист та й просто до мене.

- Вашу особисту виказку, будь ласка.

- Навіщо, що за справа?

- Нічого важного, маю тільки перевірити вашу тотожність.

Все яснo. Аґенти заждали на поліциста,4 або й самі послали за ним, не хотіли в більшому гурті людей діяти самі. Що ж було мені робити? Тікати нікуди, битися з поліцаєм тут не буду, витягнув я й подав йому мою університетську студентську леґітимацію. А він навіть і не глянув на неї, засунув у кишеню і сказав:

- Прошу за мною.

Ішли ми сходами, оглянувся я - не видко моїх двох типів. Що сталося? Може справді якесь непорозуміння? Якщо я йтиму тільки за тим одним поліцаєм, неповоротним у тяжких чоботях і довгій шинелі - зіб'ю з ніг, а сам навтікача!

Дійшли ми до вулиці Гетьманські Вали. Це широкий бульвар, слабо освітлений у тому місці, звичайно повно там жидів, або сидять на лавочках, або стоять купками - тут же, зараз за Великим Театром починається їхня дільниця, "краківська". Поліцай казав пристанути. Бачу, вулицею Вірменською підходять обидва аґенти, що їх бачив у "Народньому Домі". Ще мають яких сто кроків або й більше до нас, ідучи без поспіху.

І от у цій хвилині шаленим темпом застрибали мені розхрістані думки по голові: тікати, чи ні? Втекти нетрудно - поліцая боксером по голові, звалити його на землю, а заки добіжать аґенти, я пропаду в жидівських вуличках серед темряви по другій стороні бульвару. Але чи варто? Це ж усе одне, що назавжди спалити мости за собою, ніколи не вернутися до явного життя в краю, тинятися десь на еміґрації за кордоном. Та й що мені зроблять, коли зловлять? Нічого не знайшли, до нічого не признамся, потримають та й пустять. Ні, що не кажіть, але втікати - це навіки пропасти для організації. Коли ж поталанить, то лишуся в краю і ще якась може користь буде з мене. Все те діялося в кількох секундах. Будь у мене в кишені пістоль - я в цій хвилині накивав би п'ятами. Ортґіс у молодого українця, це неначе членська леґітимація до Української Військової Організаці. Незалежно від моєї волі чи якихнебудь міркувань, самий дотик до нього несвідомо керував би моїми діями. Зідхнув я - що буде, то буде, гірше смерти не буде, лишаюся. І в тім же моменті дивний спокій розлився по мені. А не минуло двадцять чотири години і я кожним атомом тіла та кожною секундою думки страшенне і жагуче того жалів...

Прийшли шпіцлі, тепер я добре їм приглянувся і пізнав Будного та Хімяка, спеціялістів від українських справ у політичній бриґаді львівської слідчої поліції. Про Хімяка подекуйвали, що це ренеґат з українського роду, колись навіть служив в українській армії. Поглянули на леґітимацію, що її подав їм поліцист, кивнули головами. Обмацали кишені, чи нема зброї, і забрали мій боксер, цмокнувши, не знати, чи з задоволення, чи з розчарування. Казали йти за собою.

- Куди?

- Побачите.

- Чого хочете від мене?

- Довідаєтеся.

Шкода слів на таку розмову. До слідчої поліції при вулиці Казимирівській число 30 недалеко, були ми там за яких десять-п'ятнадцять хвилин. По лівім боці від входових дверей була т. зв. дижурка, цебто кімната днювальних, куди кожен голосився, переступивши поріг будинку, якщо заздалегідь не знав, до котрої кімнати в нього діло. В дижурці куняв якийсь поліцист за столом, два аґенти сиділи, позіхаючи, під піччю, в кутку третій намовлявляв якогось злодюгу признатися до крадежі, роз'яснюючи йому, які з того вийдуть йому полегші.

Будни шепнув щось днювальному. Відразу зникла в нього сонність, вхопив за слухальце телефону і до кількох хвилин кімната виповнилася поліцистами й тайними аґентами. З мене тим часом стягнули одяг, геть чисто до гола роздягли, вивертали кишені, общипували кожен шев.

- І чого ви там шукаєте? Що можна заховати в шві?!

- А може маєте отруту, прийде вам охота ковтнути, а тоді всі ґузя на вас: польська поліція вбиває людей!

- На той світ я ще невибіраюся, я ж навіть не знаю, чого ви мене сюди привели.

- Говоріть своє! Ми вже не одне бачили, обережність не завадить.

Цей короткий діялог дав мені передсмак того, чого можна мені сподіватися на поліції. Видно вважають тут мене за не абияку особу.

Враження підтвердилося, коли відчинилися двері і до кімнати ввійшли якісь грубші риби, один з них в уніформі, обвішаний медалями на грудях. Гляділи на мене, як на чудовище з іншого світа. Що за мара?

- Ні, це неможливо, - сказав один з них, - та ж ви великан!

Тоді я того не розумів, пізніше аж збагнув, що мене підозрівали, наче б то я передягнувся за дівчину і персоніфікував Полю Бронфман, коли ж побачили, що я ростом вигнався під стелю, зрозуміли всю безглуздість такого підозріння.

Був це день 12 березня 1929 року, година дев'ята, а може й пізніше. Не забрали в мене покищо годинника й інших речей, якось не цікавився я тоді часом. Після цієї прийомної церемонії повели мене нагору, на другий поверх, до якоїсь кімнати ліворуч сходів по правій стороні коридору. Добре врізалися мені в пам'ять подробиці тих годин і днів.

І тоді почався допит. Зачалося опитом моїх особистих даних, віддали це якомусь молодому аґентові, початківцеві в тій професії. Побіч, при бюрку сидів якийсь білявий тип з реґулярними рисами обличчя, зодягнений у ґранатовий поліцейський однострій без ніяких відзнак. Увесь час порпався в паперах, зиркаючи з-під лоба на мене. Ще далі, під стіною, Будни нотував собі щось. Він не пропустив ні одного допиту, та ніколи до нього не вмішувався. Протоколував Маріян Зяркевіч, дебелий шпіцель, з руками, як у ґориля, більше здатним до стусанів попід ребра, як до того, щоб водити пером по папері.

Година за годиною, в безконечність тягнулися одні й ті самі питання: чи знав Любовича й Мицика, хто така Поля Бронфман, де я пропадав увесь тиждень від нападу до арештування, чому не ночував удома і т. д., а потім: відколи належу до Української Військової Організації, хто мене туди притягнув, яке я там займаю становище. Відповідав я спокійно, а все те пильно заносили в довжелезні протоколи. Що якийсь час змінявся аґент для допиту, щоб відпочати, тільки білявий тип за бюрком і Будни від свого столика встали всього на кілька хвилин, щоб випити принесений їм чай.

Відповідь у мене була готова на все. Ніколи до УВО не належав, Любовича знав ще малим хлопцем у ґімназії, Мицика зовсім не знав, про Полю Бронфман аж у газеті прочитав, тільки одну ніч не ночував удома, попарубочив і прийшов над ранком, уже після поліційної ревізії. А потім свідомо не приходив до Академічного Дому - вже близько до річних іспитів, мушу вчитися, а в Академічному Домі нема на те відповідної атмосфери та й поліція раз-у-раз налітає, нерви розколихує. Ночував то сям то там, де попало, іншим разом сказав би, тепер ні, бо поліція буде чіпатися невинних людей. Найбільше і найчастіше бував я в судді Юрка Морачевського.

Коли вже так добрий десяток разів перемололи ми одне й те саме, роздратовано підвівся білявий тип і гримнув кулаком у стіл:

- Що ви тут дурниці варнякаєте? За кого ви нас уважаєте? Слухаю вашого патякання і дивуюся, чи ви дурний, чи нас на дурнів тримаєте? Ми й без вас про все знаємо, не з вами першим в нас діло. Я добре знаю, що ви були заводієм усієї тієї справи і коли я витрачаю час коло вас, то не на те, щоб вислухувати смалених дубів! Може ви не вірите, думаєте, от чванькуватий поліцай, нехай собі просторікує. Та я про дещо знаю більше від вас, я можу вам сказати, що діялося в вашій зас... Крайовій Команді, я навіть засекречене ваше псевдо знаю, Робертом ви себе називали, чи ж не так?

За ввесь цей час перший раз мені захололо в п'ятах. На два-три дні перед нападом була в нас зміна псевдонімів для референтів і підреферентів у Крайовій Команді. В кімнаті, де був тільки я один з братами Барановськими, обрав я собі нове псевдо Роберт, бо старе "Ренс" надто вже було знане. Славко Барановський назвався Оскарем, а Роман ще не міг рішитися, сказав, що повідомить нас за кілька днів. Звідки цей тип знає про те? Невже помилково - бо ці псевда мали служити не для контакту з підлеглими, тільки для вжитку Крайової Команди - подав я це Романові Мицикові і він виговорився про те на допиті?..

- Вже скінчилася забава в сліпу бабку - далі горланив поліцист, - наш уряд уже досить має ваших витівок. Ваші контрпартнери в цій грі пішли під три чорти, тепер будете мати до діла з нами, старими пеовяками,5 а ми стріляні горобці і не з одної печі хліб їли, не заімпонувати нам чимнебудь!

Це вже не був допит. Це був монолог, що тривав може годину, а може й більше. Що довше говорив підкомісар Білєвіч - бо в міжчасі він назвав своє назвище - то більше захлистувався власними словами.

Подріть цей протокол, - крикнув він Зяркевічеві, - все те несусвітні дурниці, шкода паперу й чорнила. А ви - це до мене - підете до сусідньої кімнати надумуватися. Мені потрібно знати, хто є Поля Бронфман, і горе вам, коли триматиметеся впертости! Я тут з вами не буду забавлятися в питання й відповіді, як у тому поліційному підручнику, що його знайдено в вас і з якого ви може вчилися самі й навчали других.6 У мене методи далеко простіші, зате вони ще ніколи не завели. Ви ще не знаєте, що таке біль, і почуємо, як завтра почнете співати!

Копнув ногою крісло і вийшов з кімнати під схвальне потакування всіх аґентів.

Крізь вікно зазирав хмарний ранок. Мене відвели до сусідньої кімнати.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Вона походила з мішаної польсько-української родини, де мати і доньки були українські патріоти, а батько з синами - поляки. Брала участь у процесі за атентат на Східні Торги у Львові 1929 року. Ближче гляди про те в моїй книжці "Справа Східніх Торгів у Львові".

[2] Пізніша наша славна піяністка Дарія Гординська-Каранович.

[3] Боксером у Галичині називали залізний обруч з дірами на пальці, щоб ліпше стиснути його в п'ястуці. Міг він служити до нападу або оборони в бійці. Носив я його на всякий випадок для оборони перед польськими студентами.

[4] У Польщі був звичай, що на театральні вистави, більші забави чи інші подібні імпрези з більшою кількістю публіки завжди приходив на службу поліцист і один або й два пожежники.

[5] Члени Польської Організації Військової, від скорочених перших буков тої назви Пе-О-Ве.

[6] Я й справді доповідав у різних ланках, чоловічих і жіночих, про методи поліційного слідства і не знав тоді, чи відоме це було Білєвичеві з доносів провокаторів, чи він так собі хляпнув язиком у запалі пишномовности.