XXVI. РОЗДІЛ

ГІРКИЙ ПРИСМАК

Леґальщина тисне на УВО припинити бойову акцію. - Роман Барановський під загрозою суду УВО. - Його психічне заламання. - "Сурма" вияснює. - Наслідки смерти Любовича. - Його таємні похорони. - Маніфестація молоді над його могилою. - Як глядів на те десятилітній школярик.

З вироком наглого суду на Романа Мицика спустилася занавіса над справою нападу на поштового листаря. Так усі сподівалися, та склалося інакше. Властиві наслідки тієї події щойно починалися та й ніхто їх не міг передбачити.

Передусім з кіл зорганізованої для леґальної політичної акції української суспільности почався шалений тиск на верхівку Української Військової Організації, щоб вона припинила свою бойову акцію. Ці кола мали в своїх руках надзвичайно сильні атути - обидві останні невдачі, цебто напад на пошту при вул. Глибокій і на грошового листоношу при Городецькій вулиці. Не принесли вони ніякої користи Українській Військовій Організації, - так арґументовано в тих колах, - не здобула вона грошей на свою роботу, тяжко сказати, щоб вплелися через них нові листки в лавровий вінець її слави. Зате скільки людей пострадало! На довгі роки закрилися тюремні брами за юнаками, перед якими тільки починало стелитися життя і що не одне ще добро могли зробити для свого народу. Воно ніби не можна б відмовити слушности такому розумуванню. Тільки було при тому одне маленьке "але". За тим крилася охота скористати з нагоди, щоб позбутися конкуренційної сили і відсунути від неї молодь, що всім серцем горнулася до Української Військової Організації.

А йшов цей натиск тихцем, у розмовах та інтервенціях перед керівними організаційними чинниками в краю і заграницею. В пресі про те не писалося, хіба натяками, або дуже короткими жалями над зламаною долею молодих людей.

Авже ж, Українська Військова Організація бойової акції покинути не могла, бо це було б рівнозначне з її самоліквідацією. Та й ситуація була така, що якби якимсь чином доведено до розв'язання УВО в цій же хвилині на її місце станула б організація нова, під зміненою або якоюсь подібною назвою, з такими самими цілями, під проводом людей молодшого покоління, що незадовго ввійшло в Організацію Українських Націоналістів.

Під напором українського леґального світу Команда Української Військової Організації почала слідство в справі нападу на грошового листоношу. Притягнено до відповідальности Романа Барановського, як Бойового Референта в Крайовій Команді і виявилося, що вправді плян акції він Крайовій Команді пред'явив, та не ждав на затвердження. Чомусь воно відтягнулося і коли б чекати на нього, довелося б відкласти напад аж на початок квітня. Під свіжим враженням трагедії, ще перед закінченням процесу Романа Мицика, пішли не тільки докори Романові Барановському, але й погроза поставити його під організаційний суд.

І тоді, мабуть, Барановський заломився, в душі його стався переворот, це був момент, коли він перехилився в сторону зла й пішов на службу польської поліції під впливом розчарування, почуття особистої кривди та понесений бажанням помсти.1

Про такі заходи леґальних українських політичних кіл перед Командою Української Військової Організації вимовно свідчить стаття в "Сурмі" з квітня 1929 року:

З приводу останньої події

Спроба здобуття державних польських грошей, що мала місце у Львові дня 6 березня ц. р. покінчилася відомим вислідом: один член УВО та один поляк убиті під час погоні, один поляк ранений і врешті один член УВО зловлений і засуджений польським наглим судом на сім літ тюрми.

Нераз уже, за час існування УВО, приходилося їй здобувати на польському державному майні необхідні для її діяльности засоби. Різні теж були висліди таких заходів. Коли вони були вдачні, то проходили зовсім непомітно, бо ж не лежало в інтересі УВО їх розголошувати і тим самим вказувати польській поліції, де саме треба шукати справників. Коли ж натомість цього рода спроби кінчалися невдачею, тоді польська поліція докладала всіх зусиль, щоб кожний такий випадок (а було їх досі тільки чотири на протязі довголітньої діяльности УВО) використати для своїх цілей. З одного боку старалася вона похвалитися перед польським громадянством своєю зручністю та "спренжистосцьон", з другого знов боку докладала всіх зусиль, щоб в очах українського громадянства безславити так саму УВО, як теж безпосередніх справників. Особливо для осягнення цеї другої цілі вона вживала всіх засобів, які мала в розпорядимости, а саме брехні в пресі та в часі зааранжованих процесів, різних наклепів на УВО, які пускала через своїх аґентів безпосередньо в українське громадянство і т. і.

Отже рішаючися на здобуття необхідних грошей шляхом експропріяцій, УВО мусіла завсіди рахуватися, що на випадок невдачі постануть для неї великі труднощі, зокрема на безпосередніх виконавців, на випадок арешту спадуть великі кари, коли не засуд смерти. Тому лише в крайній потребі уживано цього засобу до буття грошей.

Щобільше, після невдалої справи здобуття грошей на поштовому уряді у Львові, що мала місце в минулому році, видала Команда УВО наказ здержатися від дальших спроб здобування засобів шляхом експропріяцій, бо досвід минулорічної спроби показав, що користі, що їх можна осягнути, не стояли в ніякій пропорції до втрат, які, при невдачі, мусіла понести УВО.

Однак сталося так, що один провідник відділу, сам по собі надзвичайно ідейна людина, з охотою прислужитися УВО, випрацював плян здобуття засобів шляхом нападу на грошового листаря. Вправді предложив його до затвердження Команді, але, не очікуючи остаточного її рішення, в глибокому переконанні, що переведення пляну мусить йому вдатися, приступив до його виконання.

Висліди відомі. Слід ствердити, що сам плян був добрий, однак вибрані для переведення його люди не були належно підготовлені. Цею саме обставиною треба пояснити цей так болючий вислід. Поза браком належної підготовки, поведення самих учасників заслуговує на признання. Зокрема слід склонити голову перед сл. п. Ярославом Любовичем, який волів понести смерть, ніж попастися в руки польських посіпак.

Все ж обставини, на які вище вказано, приневолили Команду видати наказ перевести доходження в цій справі.

Які б одначе висліди цих доходжень не були, слід би застановитися над цею справою цілій українській суспільності. Але не критика революційної ідеї, не кидання каменем на УВО мають бути вислідом цеї застанови. Замість звертати очі поза себе, хай кожен запитає себе: чи сповнив він свій обов'язок супроти УВО? Чи причинився він до того, щоб найбільш ідейні одиниці не мусіли йти на смерть за пару тисяч злотих? Чи зробив він щонебудь, щоб люди, які можуть віддати користь на інших ділянках, не потребували займатися невідповідними для них справами? Ходить про усунення причин, що спонукують УВО послуговуватися такими засобами, а не про докори, обвинувачення або й порахунки різних політичних груп.

Тому відрадним явищем являється масова участь українського громадянства, зокрема молоді, робітництва й міщанства в похоронах сл. п. Ярослава Любовича. Не зважаючи на те, що вже саму участь у похоронах члена УВО польська поліція вважає злочином, зійшлося біля 3.000 осіб, що маніфестували свої почування та симпатію з членом УВО, що впав у кривавій боротьбі. Ця подія свідчить, якою живою є ідея УВО в українських масах. Це свідчить, що зростають кадри тих, які стоять твердо при УВО та в яких кість увійшло переконання, що боротьба, яку веде УВО, це боротьба за кращу долю цілої української суспільности, а тому не кидати каменем на УВО, але подати їй помічну руку є повсякчасним обов'язком цілої української суспільности. Бо УВО - це частина тієї суспільности".

["Сурма", ч. 14 (19), квітень 1929.]

В цій статті з'ясовані погляди Української Військової Організації на потребу експропріяційних акцій і на зв'язані з ними небезпеки й наслідки. Одверто признається УВО, що запорядила слідство в справі цієї "останньої події" і це признання мусіло бути на ній виборене величезним натиском усього леґального українського партійного світу.

Все те діялося, так сказати б, "на верхах" української суспільности. В той же самий час реакція внизу, а головно серед молоді, була куди-куди інша!

Сказавши правду - не дуже було розумних підстав до ентузіязму. Білянс нападу представлявся сумно: напад не вдався, грошей не здобуто, один бойовик убитий, другий дався зловити і засуджено його на сім років, у частині суспільности завважилося негодування на Українську Військову Організацію. Процес Романа Мицика аж ніяк не представив її у грізному світлі.

Але саме трагічна і, на мою думку, не конче потрібна смерть Ярослава Любовича страшенно сколихнула душами української львівської молоді і сповнила їх національним патосом до небувалої досі температури. Як тоді, так і тепер, я вважаю, що Роман Мицик зробив розумніше. Революційне горіння не дійшло ще тоді до такої напруги, щоб кожну справу ставити на вістря життя або смерть! Трудно сказати мені тепер, як я сам поступив би тоді на його місці. Правдоподібно так само, як і Роман Мицик. Хоч невиключене, що з почуття сорому і в свідомості вищого щабля членства в організації, вступив би на шлях смерти, як Любович. Поведінка Романа Мицика після невдачного нападу тільки через разючий контраст з рівночасною смертю Любовича могла видаватися декому не такою, як повинна бути в бойовика. Вона випливала з розсудку. Але з Любовича говорила душа Української Військової Організації, що не знає капітуляції перед ворогом. Він бився зо зброєю в руці до останнього віддиху і згинув у бою, сам собі смерть заподіявши, щоб не датися ворогові живим у руки. Це в одному моменті з'єднало йому подив і любов усього українського юнацтва всіх суспільних прошарків. І виявилося воно вже на похоронах, чи пак зараз після похоронів Ярослава Любовича, як про те читаємо в "Сурмі":

Сл. п. Ярослав Любович

Похорони Ярослава Любовича, студ. ІІ року прав і члена УВО, що згинув у вуличній боротьбі з польською поліцією, мали відбутися у Львові, в суботу, дня 9 березня 1919 р. о год. 15. Однак, передбачаючи, що похорони стануть великою маніфестацією українського громадянства, яке вповні солідаризувалося з "бандитом" (як покійного називала польська преса), поліція тайком похоронила тлінні останки сл. п. Ярослава Любовича вже о год. 11 рінком.

Тим часом о год. 15 зібралися товпи українського громадянства на означеному місці, щоб віддати останню прислугу молодому героєві. Тритисячна маса, довідавшись про небуденну поведінку поліції, уставилася самочинно в похід, який лавою рушив у напрямі кладбища, щоб на гробі зложити вінки та відправити панахиду. В міжчасі однак наспіли сильні відділи пішої поліції, які біля брами цвинтаря старалися здержати похід так, що лише незначній частині його учасників удалося дістатися на свіжу могилу. З черги поліція, якій прийшли на поміч кінні відділи, щоб розігнати похід, припустила шаржу, ранячи багато учасників походу та тратуючи жінок і дітей. Дикі герці поліції тривали більше години. Числа ранених не вдалося устійнити тому, що заосмотрювали їх приватні лікарі, бо тих, які зголошувалися на рятункове поготівля, сейчас арештувала поліція.

В міжчасі на цвинтарі частина походу даремне ждала на других. Вкінці приступлено до торжественної відправи. Поліція однак не пошанувала релігійного обходу та не завагалась перед профанацією. Ледве пронеслися перші звуки панахиди, поліція почала розганяти присутніх, б'ючи їх прикладами крісів з насадженими штиками. І тут герці поліції тривали біля години.

Під замітом "ґльорифікації бандита" арештовано 20 учасників.

Українське громадянство, що рискуючи арештом і з нараженням життя прийшло вшанувати пам'ять погибшого члена УВО, доказало зайвий раз, що балачки про згідне польсько-українське співжиття є ніколи нездійснимими нісенітницями".

["Сурма", ч. 4 (19), квітень 1919, "Хроніка".]

Згаданий уже попередньо Т.М., автор допису в "Шляху Перемоги" про смерть Ярослава Любовича, описує, як знайдено могилу його і як дійшло до демонстрації на цвинтарі. Виглядає, що ця частина статті спірається на докладніших інформаціях:

"Ольга Хмарна з Личакова заохотила своїх подруг і друзів зо школи до демонстрації проти польських окупантів - піти туди, де лежить тіло українського бойовика. Бо ж була вістка, що похорон українського героя відбудеться о год. 3 після обіду.

Українська студентська молодь, а з нею і старше громадянство, почали сходитися біля каплиці ще о 12-ій годині. Одначе каплиця була замкнена. Минула третя година і ніхто не приходив, щоб відімкнути каплицю, в якій лежало тіло героя. Тоді Юрко Лизонець і Славко Кульчицький пішли розвідатися, чому каплиця замкнена. Вони довідалися, що поліція забрала тіло ще о десятій годині ранку і таємно відвезла його на цвинтар. Лизонець і Кульчицький порадили зібраним ждати біля каплиці, а самі подалися на Личаківське кладовище, до адміністратора цвинтаря.

Пане, - почав польською мовою Лизонець, я родич похованого сьогодні рано, але спізнився, їдучи на похорони з Варшави. Хотів би помолитися над могилою свояка, як Ваша ласка, прошу мене завести на могилу. А за фатиґу2... і Лизонець витягнув добру монету, як годиться панові з Варшави, та тицьнув її в руку адміністратора, - тут маєте на пиво.

Адміністратор на радощах покликав грабаря:

- Слухай, - наказав він, - покажи цьому панові з Варшави могилу того застріленого.

- Дякую тобі, колеґо, - ніби пращався Лизонець з Кульчицьким, що ти привів мене сюди, можеш іти, я самий вернуся до готелю.

Кульчицький, як годиться знайомому, розцілувався з Лизонцем і пішов повідомити демонстрантів, щоб поспішили на цвинтар. Поки адміністратор цвинтаря зорієнтувався, в чому справа, сотні української молоді і старших, як стихія, ринули в перехід на цвинтар. Лизонець показав їм місце, де могила бойовика, і народ приклякнув, щоб помолитися за душу героя. Хтось почав співати панахиду, швидко склався хор і в той час, коли він з побожністю і в духовому піднесенні почав співати "Святий Боже, святий кріпкий...", на цвинтар вбігла польська поліція, що ударами ґумових палиць намагалася розігнати зібраний народ.

Демонстранти поділилися на чотири частини і розійшлися на всі сторони цвинтаря, далеко від могили. Одна з тих груп почала співати "Не пора, не пора..." Поліція кинулася, щоб розігнати її палицями, а в той час ту саму пісню почала співати друга група. Так поліція бігала від однієї групи до другої і щойно тоді, коли прибула допомога - кінні й піші відділи - почалася погоня за демонстрантами між могилами. Кого спіймали - били, скільки вдалося.

Приловили поліцаї і Дмитра Палієва.

- Покажіть свої документи, - зажадав поліціянт.

- Не покажу документів, бо я посол до польського сойму. А про те, що так тяжко побиваєте людей, говоритиму в парляменті.

Хоч побиті, демонстранти були вдоволені, що віднайшли могилу борця. На ній не було жодного пам'ятника, але туди часто сходилася молодь, співала революційні пісні і не помагали побої поліції чи ув'язнення. Могили революціонерів-бойовиків, що полягли в боротьбі з ворогом, наснажували завзятих нових борців. Наснагою для української молоді тих часів була й могила Ярослава Любовича".

[Цитоване вище число "Шляху Перемоги".]

На підтвердження того, як великий вплив мали на львівську українську молодь такі події, як смерть сл. п. Ярослава Любовича, дозволю собі запросити до слова свідка його смерти, теперішнього мого товариша по пері, а тоді десятилітнього школярика:

Євстахій Загачевський

"...Мені було тоді всього десять років і вірити, що по стільки роках я так точно затямив ту подію, здається, годі. Однак, часто в житті людини є речі, є події, що їх ця людина запам'ятує в найменших подробицях на ціле своє життя. Так само і ця небуденна подія, свідком якої мимовільно був і я, і яка в недалекій будуччині була причиною неодноразових "конфліктів" з "львовскімі дзєцьмі", закарбувалася в моїй свідомості на завжди.

І в ніякому разі не перебільшу факту, коли напишу, що саме на таких небуденних подіях, на діях УВО і пізніше ОУН, виховувалася й освідомлювалася національно ця, забута своїми і по горджувана чужими верства львівського суспільства, що мала відвагу говорити: "я русін греко-католік". Саме з того, здавалося б несвідомого свого національного "я" прошарку львівського суспільства, пробудженого діями УВО-ОУН, в недалекій майбутності виросли вояки Карпатської Січі, члени похідних груп ОУН, вояки УПА і Дивізії "Галичина". Для них світилом були бойовики УВО-ОУН, що так густо лляли свою кров на бруку Львова. Це не патос, це істина.

На підтвердження того хочу навести кілька силуеток моїх друзів, що, виховані на діях бойовиків УВО-ОУН, в недалекому майбутньому склали свої голови на полі бою, за ці самі ідеї ,за котрі гинули їхні попередники. Нераз малими хлопчиськами продискутовували ми (якщо можна словом "дискусія" окреслювати розмови десяти-одинадцятилітніх хлопчаків) дії Української Військової Організації, що відбувалися на наших очах, і в молодих серцях починало жевріти полум'я любови до свого народу, щоб потім спалахнути вогнем. Ось декілька з них.

Осип Вантух, мій шкільний товариш. Батько його був "оброньца Львова" і згинув у його обороні перед українцями, як вояк польської боївки. Мати, хоч неграмотна, посилала Осипа до "Рідної Школи" і була парохіянкою церкви св. Юра. Вдома розговірною мовою була польська, бо своєї не знала. Син згинув під Бродами, як вояк стрілецької дивізії "Галичина".

Роман Зуб, товариш дитячих забав і сусід по вулиці. Батько його був двірником у тій самій кам'яниці під числом 43 вулиці Шептицьких, де згинув сл. п. Ярослав Любович. Роман став членом ОУН - замордували його енкаведисти у львівських Бриґідках 1941 року.

Іван Ощудлюк, товариш з робітничого товариства "Сила", член ОУН, згинув 1943 року в Жаб'ю в сутичці з ґестапо.

Сюди можна теж зарахувати Ґвоздецького, сина львівського адвоката. Він був моїм шкільним товаришем у 1930-1932 роках. Батько, як умів, так хоронив його від впливу революційної діяльности української молоді і тому в колі шкільних товаришів кликали ми його "Нюня". Став він членом ОУН, вступив до стрілецької дивізії "Галичина", а по брідському бою перейшов до УПА і поляг у її рядах.

Важко мені пригадати всіх, що в молодих роках сиділи зо мною на шкільній лавці, а пізніше пірнули в революційну діяльність. А було їх немало..."

[Уривок листа Євстахія Загачевського до автора з дати 12 листопада 1965 року.]

 

------------------------------------------------------------------------

[1] В пізнішому, т. зв. самбірському процесі в справі за вбивство Тадеуша Голуфка, де на лаві обвинувачених засідав Роман Барановський, поліційні свідки стверджували, що став він конфідентом убитого вже тоді підкомісаря Чеховского з початком місяця червня 1929 року. Згаданий у попередніх розділах "Павло" пересуває це майже на два роки назад, до хвилини, коли обидва брати Барановські - які, до речі, дістали дуже низький присуд, бо всього три роки тюрми, - вийшли з тюрми, просидівши всього по два роки, одну третину кари їм подаровано "за добру поведінку в тюрмі". Маю підстави думати - як це покажеться нижче - що перелім у душі Романа Барановського стався в перших днях після нападу на листаря і ще перед моїм арештом.

[2] Труд.